Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Соціалізація - це прийняття індивідом групових норм, “прийняття особистістю переконань, цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для груп, членства в яких особистість домагається.

Основними інститутами соціалізації визнають систему освіти й виховання. “Виховання є провідним і визначальним початком соціалізації. Ядро виховання складає процес передавання нагромаджених минулими поколіннями знань і культурних цінностей, тобто освіта”.

Особистість - це конкретна, жива людина, яка, як член суспільства, перебуває в певних відношеннях з іншими людьми. Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психологічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей.

Актуальність проблеми полягає в тому, що педагоги по-різному її розв'язують: одні вважають, що ніякі глибокі зміни в природжену основу особистості внести неможливо, згідно з іншими теоріями природні анатомо-фізіологічні задатки мають значення, а все залежить від впливу навколишнього світу.

Поняття «соціалізація»

Поняття “соціалізація” (від лат. socialis - суспільний) дедалі активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук - філософії, соціології, психології, політології, педагогіки та ін.

Багато педагогів вивчали дану проблему, вони вважали, що в процесі життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. Але зовнішні обставини впливають на дитину через внутрішні умови, через ті якості, що в неї сформулювалися раніше. При цьому в організмі, що розвивається виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення людини до дальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду.

Формування особистості школяра як психолого-педагогічна проблема

Попри те, що поняття соціалізації порівняно нещодавно набуло науково-термінологічного значення і стало об'єктом філософського аналізу, воно привернуло неабияку увагу мало не всіх най значущіших сьогодні західних філософських шкіл - прагматизму, феноменології, неотомізму та ін.

Філософське осмислення проблем соціалізації відбувається в усіх галузях філософування: філософській антропології, соціальній філософії культури та філософії історії, в етиці та естетиці й безпосередньо у філософії освіти та виховання.

Як засадові стосовно будь-якого з філософських підходів до тлумачення та використання поняття соціалізації знаходимо певні постулати щодо фундаментальних рис і визначень реальності поняття про людину та суспільство в їх взаємовідносинах, наголос на яких і створює специфіку тієї чи тієї філософської концепції соціалізації. Множина цих поглядів у західній філософії відображає багато вимірність соціальної реальності і місця людини в ній, а також надзвичайно високий рівень свободи наукового пошуку та думку у західному світі.

Взаємодоповняльність і взаємодія цих поглядів відображають культурну та смислову цілісність цього світу, який перебуває у постійній динаміці змін. Це підстава, яка робить можливим, необхідним і продуктивним діалог між різними філософськими школами, кожна з яких віднаходить особливий елемент істини.

Така ситуація в європейській і науковій думці у свою чергу свідчить про те, що реальним наслідком соціалізацій них процесів і зусиль у сучасному західному світі є, з одного боку, розвитку особистості інтелектуальної і соціальної свободи, а з іншого - вдосконалення мистецтва соціального діалогу, взаємодії, кооперації. Але сама стрімкість розвитку цього суспільства виявляється спричиненою в тому числі й результативністю соціалізаційного процесу, спрямованого до свободи як передумови соціальної творчості генерації і випрацювання високоефективних механізмів інтеграції людських творчих зусиль. Цей висновок є своєріднім підсумком осмислення проблеми соціалізації в західній філософії.

Людський розвиток від самісіньких першоджерел є сходженням до свідомості, а потім до вищої свідомості як єдиного центра духовного тяжіння, до “пункту Омега” (pointOmega).

Соціалізація разом з персоналізацією є двома сходинками, які минає людство у цьому русі і завдяки яким утворюється “духовний синтез” або “диференційована єдність” (uniondifference). І якщо персоналізація - це етап виникнення і вдосконалення особистості, завдяки чому люди увінчують себе в організованому цілому, то соціалізація - це сфера, в якій окремі свідомості і самостійності об'єднуються, підкреслюючи глибину та непередбачуваність свого “Его”.

Оцінюючи значення думок різних вчених для педагогічного розуміння проблеми соціалізації, яка і є формуванням “улитності” людини в людський світ, легко побачити, що вони безпосередньо наголошують на проблемі нерозривності психофізичного та соціального, інтелектуального та етичного, пізнавального та практичного, інтелектуального та чуттєвого аспектів людського становлення та буття. Висновки з цих аксіоматичних нібито істин сягають глибинних засад розуміння та організації процесу взаємодії дитини та оточення, дитинства та суспільства.

У такий спосіб французький персоналізм простежує головні вузлові етапи на шляху духовного становлення і приєднання особистості до простору спільного духовного буття людей, в якому вона тільки й може віднайти себе, стати і бути. Надзвичайної ціни набувають наголоси на духовно-творчих значеннях людських почуттів як провідниках вищого щаблю людської єдності.

Соціальна структура особистості є сукупністю стійких зв'язків між елементами, які реалізуються в процесі формування особистості, її діяльності та спілкування. Тому дослідження соціальної структури особистості є першоосновою всякого соціологічного вивчення особистості.

Соціальна типологія особистості - це сукупність наборів і сутностей рис особистості, згрупованих за ознаками їх зумовленості чи співвіднесеності.

Перед початком шкільної соціалізації є її дошкільна фаза, яка збігається з часом соціалізації дитини у сім'ї та дошкільних закладах, які є провідними агентами соціалізації у цей час. Цей етап соціалізації дитини можна позначити як період соціальної гри. На цьому відтинку життєвого шляху дитини і школа повинна перебирати на себе відповідальні педагогічні завдання. Це виявляється дедалі необхіднішим, оскільки школа має трубуватися про педагогічну якість первинної соціалізації своїх майбутніх учнів. В сучасному суспільстві саме школа з дедалі більшою відповідальністю має братися за розв'язання цих питань.

З цією метою школа піклується про педагогічну просвіту і розвиток педагогічної культури батьків та інших агентів первинної соціалізації.

Більше уваги приділяють засвоєнню засадових сутнісних моментів суспільного співжиття - ознайомленню з економічним, політичним, правовим, виробничим, екологічним та іншими його аспектами, а певною мірою і їх засвоєнню. Збільшується самостійність та заохочується ініціатива учнів у присвоєнні про соціальних навичок поведінки. На межі середньої та старшої школи настає важливий період, коли набуті знання дозволяють учневі перейти від переважно адаптивних форм соціалазіації до активного формування власного “Я-образу”, проектування власного соціального майбутнього, не тільки засвоєння, а й творення особистої соціальної ситуації.

Соціалізацій на робота з підлітками вимагає таких підходів, за яких максимально використовувався б характерний для цього віку потяг до самостійності, нестандартності поведінки як форми утвердження індивідуальних та соціальних виявів власного “Я”. Тому в цей період доцільним є застосування методу учнівських проектів, використання неформальних та позашкільних молодіжний об'єднань, молодіжного дозвілля у навчальних та соціалізаційних цілях. Учневі потрібно надати максимальних можливостей “вийти за межі” школи, не полишаючи її, і він обов'язково “повернеться”, збагачений досвідом і свідомий необхідності набуття додаткових знань як засобу для підвищення та утвердження особистого соціального статусу. Застосування різноманітних форм учнівського самоврядування, індивідуально адаптованого навчання, профорієнтаційна робота, залучення громади, батьків, підприємців, органів місцевої влади та інших зацікавлених суб'єктів до взаємодії із школою на цьому етапі соціалізації учнів є не тільки бажаним, а й абсолютно необхідними формами роботи.

Особистісний напрямок. Це становлення особистості як соціальної істоти у сфері її внутрішніх самовизначень і відносин “Я - Я” відносини. У цьому інтимному просторі відбувається формування самосвідомості і ставлення до себе, розгоратємться внутрішній діалог особистості із самою собою, виникають механізми довільної самокерованої поведінки і творчої діяльності, відбувається підпорядкування потреб і мотивацій вищм рівням самосвідомості та духовності. Становлення внутрішньої структури особистості та її цілісності взаємопов'язане із структуруванням внутрішнього духовного плану людського життя. Диференціація неперервного буття на сакральне та повсякденне, відокремлення особливих зон життєвого простору - рідного та чужого, дому та всесвіту - утворюють природні розмірності внутрішнього світу людини.

Забезпечення цього процесу внутрішнього становлення молодої особистості як соціальної істоти, цілеспрямоване педагогічне керування ним становлять зміст цього напрямку шкільної соціалізації. Її фундаментальним завдання і підсумком є розвиток того дивовижного явище, яке називається людською душею, її просвітлення, піднесення і життєве натхнення.

Міжособистісний напрямок. Ця сфера становлення й розвитку знань, умінь і навичок особистості, які забезпечують їй можливості спілкування та спільної діяльності з “іншим” - відносини “Я - Ти”. З актого спілкування та взаємодії і починаються власне соціалізація і внутрішній розвиток особистості.

Розвиток мови, здібностей до співчуття та співпереживання, культури сприйняття та розуміння “іншого”, передбачення його вчинків і поведінки загалом, самих витоків цієї поведінки і життєвих позицій утворює зміст цього напрямку шкільної соціалізації.

Соціально-груповий напрямок. Це сфера відносин “Я - Ми”, у межах якої молода особистість має оволодіти у школі базовими передумовами майбутньої інкорпорації у множину різноманітних характером і масштабністю соціальних груп.

Саме у цій площині соціальне становлення молодої особистості набуває таких форм, як етнізація, початкова професіоналізація та інші як і особистісної суверенності та ініціативи - ось процеси, які утворюють зміст цього напрямку соціалізації.

Політично-правовий напрямок. Це формування передумов поступового входження молоді у множину громадянських, юридично-правових, адміністративно-управлінських та громадських відносин. Відповідно змістом цього напрямку шкільної соціалізації є засвоєння учнями певного типу сприйняття, розуміння та оцінки політико-правових відносин різного рівня та форми, самовизначення та самореалізації особистості у цій сфері суспільного життя.

Перед школою стоїть завдання недопущення політизації учнівського середовища, використання школи та школярів будь-якими силами. Школа зобов'язана навчити своїх вихованців головних принципів ставлення до держави та суспільства, співвіднесення та обстоювання політичних, громадських та інших інетерсів представників усіх соціальних станів населення.

З цієї точки зору школа має бути досконалим простором, в якому розгортаються найперші політико-правові контакти учнів - вихідців із сімей різного соціального походження, статку, конфесійних та етнокультурних особливостей. Тут, у шкільному класі та шкільному колективіі набувається перший досвід таких взаємодій, утверджуються, апробуються і розвиваються відповідні ідеї, цінності та принципи.

Економічний напрямок. У цій сфері суспільних відносин майбутній громадянин має стати учасником відносин виробництва, обміну, споживання. Отже, у школі він має засвоїти засадові знання, вміння, навички, орієнтації та алгоритми майбутньої своєї поведінки та діяльності як працівника, агента обміну, споживача.

Саме тут відіграють свою незмінну роль уроки праці, ознайомлення з технологіями, відвідування підприємств та установ, де працюють батьки.

З метою підготовки учня до участі у ринкових товарних відносинах здійснюється навчання, спрямоване на забезпечення його грамотності як потенційного покупця, виховується здатність до критичного сприйняття рекламної продукції і збереження тверезого погляду на світ товарів, що продаються, відбувається ознайомлення з проблемою фінансів і грошей.

Екологічний напрямок. На цьому напрямку соціалізації особистість має бути сформована як компетентний суб'єкт відносин “Я - довкілля”.

Особливим і надзвичайно специфічним предметом педагогічної уваги у соціалізації молоді є формування правильного розуміння феномена людської тілесності, становлення культури фізичного життя, спрацювання екології тіла.

Однією з впливових моделей соціалізації, положення якої актуалізуються у зв'язку з наростанням національних проблем, є модель “інкультурації” (Ф. Баоса, В. Малиновський). Соціалізація в ній розглядається як процес передавання культурної спадщини. Дитина в цьому процесі бере участь як пасивний споживач, що автоматично сприймає культуру під час індивідуального розвитку. Сама ж культура трактувалась як своєрідний екран у вигляді національного характеру, на який і проектується психологія індивіда.

Усі розглянуті моделі тією чи іншою мірою визначають, що процес соціалізації обмежуються періодом досягнення дитиною дорослого стану.

- Первинна (дитини).

- Маргінальна (проміжна, або псевдостійка) (підліток).

- Стійка (коцептуальна) цілісна (перехід від юнацтва до зрілості - період 17-18 до 23-25 років).

О.Г. Грім - молодший одним із перших описав соціалізацію як процес, що триває все життя. Відмінність її від соціалізації дітей, на його думку, полягає в тому, що соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації. тоді як у дітей акцент робиться на формування ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає їм набути потрібних навичок (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана більшою мірою з мотивацією.

Американський психолог Е.Г. Еріксон запропонував розвиваючий підхід. Він вважав, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі. Долаючи ці критичні ситуації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізації на якій-небудь стадії не відбулося, або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та соціалізацію в цілому.

Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Наука розглядає розвиток, як складний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого руху по висхідній лінії від старого, якісного стану до нового, процес оновлення, народження нового і відмирання старого.

Вчені вважають, що в процесі життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. Але зовнішні обставини впливають на дитину через внутрішні умови (через ті якості, що в неї сформулювалися раніше). При цьому в організмі що розвивається, тоді виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення дитини до дальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду. Особистість дитини розвивається не як звичайне збільшення, нагромадження якостей. Оскільки в процесі розвитку психіки дитини змінюється не тільки в кількісному, а і в якісному відношенні, не можна сказати, що “дитина - це маленький дорослий”, як деякі педагоги.

Найважливішими умовами розвитку дітей є спілкування і діяльність. Дитина за допомогою дорослих вступає з наймолодшого віку в різні стосунки з зовнішнім світом. Під керівництвом дорослих (батьків, вихователів) вона опановує мову, попередні норми поведінки, включаються в різного роду діяльності. Притому виявляється, що різні види діяльності мають неоднакове значення для розвитку дітей у певний віковий період. У період дошкільного дитинства основним видом діяльності дітей є гра. В іграх розширюється кругозір дитини, розвиваються її розумові здібності (кмітливість догадливість) формуються риси характеру і моральні риси.

У період навчання в школі дедалі більшого значення набуває трудова діяльність. Її зміст і характер зазнають суттєвих змін. Пов'язана з навчанням, трудова діяльність підвищує ефективність його і стає важливим засобом підготовки молоді до життя.

В елементарній формі вона буває уже в дошкільному віці. Формування молодої людини як громадянина, будівника відбувається в процесі суспільної діяльності. Змісті характер суспільної діяльності змінюється із вступом дитини до школи.

В міру розвитку школяра його участь у суспільному житті зростає і піднімає його на новий ступінь як громадянина. Вихователь, вчитель повинен так організувати суспільну діяльність, щоб з перших років життя дитини формувати її як активного громадянина. Суспільна активність спрямовує всебічний розвиток особистості.

Вплив виховання на розвиток дітей багато в чому залежить і від умов, в яких воно відбувається. Умови в родині, школі, дитячих та юнацьких організаціях - цей своєрідний мікроклімат де живе й формується вихованець, може сприяти формуванню здорових, життєрадісних людей з всебічними запитами та інтересами, активних громадян чи, навпаки, людей байдужих до всього пасивних, з вузькими й бідними інтересами та потребами. Умови виховання створюють дорослі.

Навчання займає у дітей більшу частину часу. Воно визначає напрям і хід розвитку учнів. Учитель початкової школи працює з класом, як правило, сам. Від нього залежить, чи буде створено умови, в яких виявилось би пізнавальна активність, всебічні інтереси, творче ставлення до навчальної праці з перших років навчання. Ці умови визначають ставлення до навчальної праці, до вчителя і його вимог, також ставлення молодших школярів до товаришів у класі. Характер цих стосунків формує особистість учня.

Формування особистості відбувається успішно за умови тісної взаємодії внутрішніх і зовнішніх сил. На кожному етапі розвитку дитини, підлітка і юнака поєднання цих сил змінюється. Діти - дошкільники мають ще порівняно малий запас уявлено про життя, вони прагнуть у всьому наслідувати дорослих, сприймають їхні поради та настанови. У їхньому розвитку переважають зовнішні впливи.

Молодший школяр набуває різних знань, які змушують його задумуватися над багатьма факторами своєї поведінки, порівнювати себе зі своїми товаришами, іншими людьми. Проте молодшим школярам ще важко зробити висновок про свої позитивні й негативні риси. Не можуть вони повною мірою і контролювати свою поведінку. Тому вплив дорослих, особливо вчителя, на дітей цього віку порівняно великий.

У підлітковому віці посилюється інтерес учнів до своєї особи, а з ними і можливості самовиховання. В юнацькі роки інтенсивно формуються власні погляди, прагнення, ідеали. Вони визначають поведінку людини.

Допомогти школярам правильно визначати мету в житті спрямувати їхні прагнення, виробити принципи поведінки, що відповідали б нормам національної моралі - важливе завдання виховання”.

Психологи пропонують вікову періодизацію: дошкільний вік, раннє дитинство - до трьох років (група раннього віку в дитячому садку), переддошкільний 4-й рік життя дітей (молодша група садочка), - дошкільний - 5-7 років (середня група - 5-й кір, старша - 6-й рік і підготовча 7-й рік життя). Шкільний вік розділяють на молодший (І-ІІ-ІІІ класи), середній (від IV до VIII класу) і старший (від VIII до ХІ класу).

Виховання підлітків має свої труднощі, пов'язані перш за все з особливостями їх фізіологічного розвитку, що впливає і на розвиток пізнавальних процесів (відмічаються деякі зниження темпів наростання розумової працездатності, швидка втома), проявляється в їх загальній реакції на виховні впливи (більшої збудженості і подразливості, немотивованим негативізмом).

Немале місце в житті підлітків особливо до 8 класу, коли вони повинні зробити вибір дороги, одержати повну середню освіту, має інтерес до різних професій, визначення своїх інтересів, до будь-якої шкільної дисципліни чи практичної діяльності, в яку вони потрапили. Робота за соціальної орієнтації учнів починається звичайно з старшого підліткового віку, хоча інтерес до окремих професій, закріплений потім спеціальною виховною роботою може проявлятися і у молодших школярів, особливо під впливом сім'ї.

Більш значно виявляється роль виховання в період ранньої юності, коли завершується етап виховання в умовах школи, або іншого навчального закладу. В учнів з'являються життєві перспективи і плани, формуються основи світобачення, складаються свої погляди на життя і своє місце в житті хоча і на цьому етапі цілеспрямованість виховання здійснюється вихователями, є без сумніву визначним, тобто тут найбільш яскраво проявляється активність самої особистості, її вибіркове ставлення до сприймання різних дій, робляться уміння протистояти асоціальним впливом, знаходити правильний вихід із складних ситуацій, в яких ставить їх життя і які хоч-не-хоч виникають в силу значного розширення їх соціальних контактів”.

Спираючись на праці психологів Б.Г. Ананьєва і В.С. Мерліна, можна стверджувати, що розвиток особистості - це сукупність процесів якісної зміни психологічної цілісності людини, удосконалення його функціональної готовності, формування операційних систем і таких психічних новоутворень, які забезпечують особистості, можливість відносно успішно вирішувати свої життєві труднощі.

Вимір ефективності виховання на цьому рівні проводиться, як правило, соціологами і педагогами.

Виникнення світоглядних відношень грає активну роль в житті людини. Воно може викликати підвищену пізнавальну активність і таким чином допомагає більш глибокого відображенню дійсності. Воно може викликати і більшу активність, оскільки людина починає розглядати свою пізнавальну і практичну діяльність в широкому контексті суспільних інтересів.

Виникнення від'ємних результатів відносно навчальної діяльності може бути зумовлена і іншими причинами. У кожного учня в ході минулого розвитку склалась індивідуальна система життєдіяльності, яку можна назвати його стилем життя. Кожний вид діяльності має в ній визначену особистістю функціональну думку в залежності від того, які життєві проблеми він вирішує. Таким чином, навчальна діяльність може для одних учнів служити засобом зміцнення свого положення в колективі, для інших є засобом задоволення пізнавальних потреб, для третіх може бути просто скучним обов'язком.

Навчання впливає і на розвиток тоді, коли вчитель не висуває дане виховне завдання. Однак мова йде в даному випадку про цілеспрямованість розвитку потрібних суспільству якостей, тобто про виховання. Виховання в процесі навчання тоді ефективне, коли вчитель задумує весь процес через призму мети виховання. З отриманих знань багато забудеться, деякі знання скоро застаріють і загублять своє значення.

До теперішнього часу багато науковців зверталось звертаються до аналізу змісту навчання, але і тепер ще тяжко з впевненістю сказати, як впливають, наприклад, на розвиток особистості школяра різні структури навчального плану. Вивчення ролі факультативних предметів дозволило висунути тільки деякі положення про важливість структури навчального плану. В цій галузі потрібно вести більш глибші розслідування”.

Вплив методів і організаційних форм навчальної діяльності на розвиток особистості школяра розглядаються нерідко окремо, як і вплив змісту освіти, однак на особистість впливає навчання - зміст, методи, організаційні форми і те, як вони вписуються в систему інших факторів, впливаючи на розвиток особистості. Такий підхід до проблеми може бути плідним. Для цього необхідні узгоджені зусилля спеціалістів в галузі психології, теорії виховання, дидактики.

Висновок

Проблема дослідження соціалізації особистості молодших школярів завжди доповнюється новими аспектами: аналізом змін умов соціалізації особистості під впливом науково-технічної революції, міждисциплінарним дослідженням людського “Я”. Триває розширення напрямків дослідження соціалізації, уточнюються її структура та функції, поглиблюється вивчення соціальних механізмів та інститутів соціалізації, уточнюються особливості взаємодії соціалізації та виховання в сучасних умовах. Ураховуючи, що основні джерела цього періоду аналізуватимуться під час викладу авторської концепції, зазначимо лише те загальне, що є типовим у сучасному розумінні сутності соціалізації”.

Для дослідження проблем особистості соціологія використовує ряд соціологічних категорій: структуру особистістю, адаптацією, соціалізацією, поведінкою та ін. Однією з найважливіших серед них є структура особистості, тобто сукупність найважливіших елементів особистості, взаємодії між якими реалізують її сутність.

Водночас для соціалізації індивіда залишається певна свобода від стандартизації, типізації, що особливо слід ураховувати при оцінюванні із сучасних позицій вітчизняних досліджень. Вона виражається в тому, що при формуванні особистостей у процесі їх інтеракції одна одною з'являється велика кількість варіантів впливу на цей процес сукупності основних сил у вигляді фізичних особливостей дітей.

Проблема виховання і розвитку є дуже важлива педагогічна проблема. Об'єктом виховання є розвиваюча людина. На протязі всього життя проходить процес його розвитку. Поняття “особистість”, означає соціальну характеристику людини, всі його якості, які формуються під впливом його спілкування з іншими людьми, середовищем в цілому.

Головною функцією виховання є допомога у виборі професії, підготовка до створення власної сім'ї, формування соціальної активності визначення громадянської позиції. Важливий індивідуальний підхід у вихованні, відображення його духовних потреб особистого інтересу. Індивідуальний підхід дуже важливий, як для здійснення кращих умов для розвитку індивідуальних задатків і здібностей, так і для допомоги тим, хто відчуває труднощі у використанні навчальних програм.

Виховання, є ведучим і визначальним фактором розвитку і формування особистості в наших умовах, де основною метою всього суспільства є забезпечення умов для всестороннього розвитку людини.

До теперішнього часу багато науковців зверталось і звертаються до аналізу змісту навчання, але і тепер ще тяжко з впевненістю сказати, як впливають, на розвиток особистості школяра різні структури навчального плану. Вивчення ролі факультативних предметів і класів з поглибленим навчанням тих чи інших предметів дозволило висунути тільки деякі положення про важливість структури навчального плану.

Вплив методів і організаційних форм навчальної діяльності на розвиток особистості школяра розглядаються нерідко окремо, як і вплив змісту освіти, однак на особистість впливає навчання - зміст, методи, організаційні форми і те, як вони вписуються в систему інших факторів, впливаючи на розвиток особистості. Такий підхід до проблеми може бути плідним. Для цього необхідні узгоджені зусилля спеціалістів в галузі психології, теорії виховання, дидактики.

Навчаючи і виховуючи учнів, вчителі привчають їх до різних сфер загальної культури і на базі засвоєних знань, умінь і навиків, способів поведінки формують особисту спрямованість, світогляд, виявляють і розвивають творчу індивідуальність кожного учня. На практиці ці процеси проходять зовсім не злито і навіть неодноразово, бо вони різні по своїй суті і без спеціальної педагогічної настанови можуть бути ізольованими.

Так, знання, уміння і навики у визначеній галузі культури можуть розглядатися учнями як власне, особисто придбане без всякої тенденції поділитися ними з іншими, збагатити ними свій колектив.

Размещено на Allbest