Вища освіта в Україні після проголошення незалежності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Мережа вищих навчальних закладів, починаючи з 20-их років, зростала. Просто двічі відбувалось укрупнення вузів. Так, у 60-их роках, замість 160 вузів, їх кількість скоротилася до 135, але кількість студентів збільшилася більш як вдвічі, це з 201 тисячі до 417 тисяч. Напередодні проголошення незалежності в Україні було 146 вищих навчальних закладів, в яких навчалось понад 900 тисяч студентів. Збільшувалась кількість університетів. В цілому, всіма видами освіти з 52 млн. населення в 1990 році було охоплено приблизно 28 млн. чоловік. За даними ЮНЕСКО Україна займала 28 місце у рейтингу всіх країн світу за показниками освіти. Незважаючи на досить пристойний рівень освіти, який Україна одержала до незалежності, на початку 90-их років у 70 вузах навчалось понад 25 тисяч іноземних студентів з 72 країн світу.

На освіту з державного бюджету виділялось 10.5% ВВП. Але становище освітньої галузі в зв'язку з переходом до ринкових відносин (від планової системи)не могло запозичити все те, що було за радянської освіти. Тому з самого початку повстало питання про реорганізацію освіти.

Зміст сучасної освіти можна визначити як- система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей, формування їх світогляду, моралі і поведінки і підготовку суспільного життя до праці.

Система освіти завжди зазнавала реформацій внаслідок таких чинників, як:

-соціально-економічні відносини у суспільстві;

-вона завжди залежала від економічного становища країни;

-залежала від розвитку культури, науки і техніки;

-залежала від розвитку педагогічної теорії.

Після здобуття в 1991 році незалежності Україна почала формувати власну політику й систему вищої освіти. У спадок країна отримала дуже специфічну багаторівневу систему освіти СРСР. Головні її недоліки були пов'язані як з поєднанням надмірної централізації з екстремістською ідеологією, так і «залишковим» фінансуванням освіти та неувагою до підтримки викладачів усіх рівнів.

Реальні зміни в освіті почалися після ухвалення в травні 1991 року закону про освіту. А в 1996 році до нього внесені істотні доповнення і зміни, зокрема було визначено, що оплата освітян має бути вдвічі вищою від середньої оплати робітників промисловості. Проте на сьогоднішній день ця умова не виконується. Також, не виділяється 10.5% від ВВП на фінансування освіти. Але закон передбачив низку небюджетних фінансувань: кошти від контрактного навчання, плата за надання додаткових освітніх послуг, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, дотації з місцевих бюджетів, валютні надходження, добровільні внески.

Проблема фінансування вищої освіти зумовлюється особливістю управління фінансами вищої школи, яка характеризується розпорошеністю цієї функції між різними відомствами України (Міністерство фінансів, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство економіки, Міністерство освіти і науки, Міністерство культури і туризму України). Це ускладнює формування бюджетних видатків для потреб вищих навчальних закладів. Залучення ж додаткових коштів вищими навчальними закладами дає змогу самостійно задовольнити такі фінансово-економічні потреби, як матеріальне стимулювання своїх працівників, удосконалення матеріально-технічної бази вищого навчального закладу тощо, що впливає на систему соціально-психологічних та економічних мотивацій усіх учасників навчально-виховного процесу і на результати їх діяльності.

Зміна системи фінансування вищих навчальних закладів, в основу якої покладено стимулювання державою позабюджетних надходжень (кошти фізичних і юридичних осіб) до вищих навчальних закладів, викликало ряд проблем. Їх причиною стало намагання вищими навчальними закладами оптимізувати рівень фінансування шляхом збільшення кількості студентів і за державним замовленням, і за контрактом (рис.3). Унаслідок цього знижуються вимоги до абітурієнтів на вступних іспитах та подальшому навчанні, оскільки на сучасному етапі кількість студентів, а не якість їх підготовки, визначає рівень фінансування вищого навчального закладу.

Були визначені в законі про освіту та інших законодавчих актах 9 основних ланок сучасної освіти:

-дошкільна освіта;

-загальна середня освіта;

-позашкільна освіта;

-професійно-технічна освіта;

-вища освіта (кількість студентів зросла більш ніж в 2.5 рази);

-післядипломна освіта;

-аспірантура;

-токторантура;

-самоосвіта.

Принципи освітянської галузі:

-доступність;

-рівність умов;

-гуманізм;

-демократизм;

-пріоритетність загально-людських цінностей;

-зв'язок з вітчизняною освітою.

На основі Закону України «Про освіту» (1991) у вузах було здійснено перехід на триступеневу підготовку - бакалавр, спеціаліст, магістр. Було розроблено та впроваджено нові навч. плани й програми.

До вищих навч. закладів віднесено технікуми, уч-ща, коледжі, ін-ти, консерваторії, академії, ун-ти. Встановлено чотири рівні акредитації цих закладів: 1-й - технікуми, училища, 2-й - коледжі, 3-й і 4-й - ін-ти, консерваторії, ун-ти.

Усі вузи проходять ліцензування й акредитацію, що забезпечує держ. контроль за їхньою навч. діяльністю.

Поряд із новими держ. постали недерж. навч. заклади, в т. ч. приватні. В 1990-ті рр. у Києві розпочали діяльність Нац. акад. управління, Міжрегіональна акад. управління персоналом, у Донецьку - Акад. фінансистів. 1992 було прийнято програму "Освіта", відкрито Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія».

У 2001/02 навч. році в Україні діяло 318 вищих навч. закладів, в яких навчалося 1548 тис. студентів. Понад 20 провідних закладів освіти д-ви отримали статус нац. В Україні переважно збереглася кількість студентських місць, яка склалася протягом попередніх десятиліть. Це - 170 студентів на 10 тис. нас. Укр. ВШ постійно розширюють міжнар. зв'язки та співробітництво із зарубіжними освітніми установами та організаціями.

Концептуальні засади реформування вітчизняної освіти були визначені Державною національною програмою "Освіта" ("Україна XXI століття"). Цей документ, розроблений творчим колективом освітян-науковців і практиків, був розглянутий і схвалений Першим з'їздом педагогічних працівників України (грудень 1992 р.) та затверджений Кабінетом Міністрів 3 листопада 1993 р.

Державним документом, який визначав стратегію й основні напрямки розвитку освітянської галузі, стала Національна доктрина розвитку освіти України у XXІ столітті, ухвалена Другим Всеукраїнським з'їздом працівників освіти. Одне з найголовніших положень Доктрини - орієнтація освіти на задоволення потреб народу, національно-культурних та національно-освітніх прав і запитів усіх громадян країни незалежно від їх етнічної приналежності.

Відповідно до стратегічних напрямків реформування освітньої галузі змінювалась система освіти в Києві, форми та методи навчально-виховної діяльності в столичних навчальних закладах.

У жовтні 1991 року було видано наказ Головного управління народної освіти № 382 «Про заходи щодо реалізації «Програми розвитку української мови та інших національних мов у місті Києві на період до 2000 року», підписаний А.Тимчиком. Передбачалося відкриття курсів по оволодінню українською мовою для педагогічних працівників, відкриття дворічного спецкурсу по підготовці вчителів української мови та літератури при Київському педагогічному інституті ім. М.Горького, забезпечення навчальних закладів навчальними програмами, підручниками та методичною літературою українською мовою.

ГУНО було видано накази «Про перегляд застарілої наочної агітації в закладах освіти» (№ 207 від 24.05.1991), «Про припинення діяльності політичних партій в апараті управління» (№ 303 від 26.08.1991), «Про подальший розвиток самоврядування навчально-виховних закладів освіти з кадрових питань» (№ 338 від 25.09.1991).

У той час велика увага приділялася вивченню структури управління народною освітою м. Києва (наказ № 259 від 18.06.1991), упорядкуванню мережі закладів народної освіти (наказ № 340 від 25.09.1991), передачі на баланс виконкомів районних Рад народних депутатів низки відомчих дошкільних закладів (наказ № 422 від 25.12.1991).

Згідно із Законом України «Про представника Президента України» затвердженого Верховною радою України 20 березня 1992 р., та відповідно до розпорядження представника Президента України в м. Києві №7 від 25 березня 1992 р. була призупинена діяльність виконавчих комітетів міського і районних рад народних депутатів та організована міська державна адміністрація, одним із підрозділів якої є Головне управління освіти м. Києва.

Змін в назві і функціях управління не відбулося. Відбулися зміни в підвідомчій мережі. Зокрема: міська станція юних туристів перейменована в Міжнародний центр дитячого і юнацького туризму (наказ ГУО м. Києва № 214 від 1 липня 1992 р.), педагогічне училище №1 перейменовано в педагогічний коледж при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (наказ ГУО м.Києва №28 від 17 лютого 1994 р.), Міжрегіональному інституту вдосконалення вчителів присвоєно ім'я Б.Грінченка (наказ Міносвіти України №85 від 30 березня 1994 р.), педагогічне училище №2 перейменовано в Київський педагогічний коледж імені Д.Ушинського (наказ Міносвіти України №259 від 26 серпня 1994 р.).

Структура управління в 1992-1994 рр. була такою:

канцелярія;

управління загальної середньої освіти;

управління профтехосвіти;

управління кадрів, педагогічних навчальних закладів, соціального захисту, дошкільного та позашкільного виховання;

управління економіки освіти;

відділ матеріально-технічного постачання;

бухгалтерія.

За розпорядженням голови Київської міської державної адміністрації від 10 вересня 1996 р. № 1419 Головне управління освіти в м. Києві очолив Жебровський Борис Михайлович.

За час керівництва Б.М.Жебровського (1996-2005 рр.) Головне управління освіти, а пізніше Головне управління освіти і науки, здійснювало керівництво освітньою та науковою сферами у м. Києві. Основними завданням управління були:

- реалізація державної політики в галузі освіти і науки;

- контроль за дотриманням актів законодавства з питань освіти і науки, забезпечення освітніми закладами державних вимог щодо змісту, рівня та обсягу дошкільної, позашкільної, загальної середньої та професійно-технічної освіти;

- організація кадрового і науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу;

- розробка прогнозів розвитку мережі освітніх закладів;

- здійснення керівництва закладами освіти, що належать до сфери управління міської державної адміністрації, організації їх матеріально-технічного забезпечення (Луговий В.І. Управління освітою: Навч. посіб. - К.: Вид-во УАДУ. 1997. - 302 с.).

Діяльність управління та підвідомчих закладів і установ освіти спрямовувалася на трансформацію галузі освіти в умовах ринкових соціально-економічних перетворень. Один з перших наказів новопризначеного начальника стосувався оперативного обміну інформацією, встановлення системи модемного зв»язку (електронної пошти) між ГоловУО та районними відділами освіти (наказ ГУО № 201 від 23.10.1996 ).

Під керівництвом Жебровського Б.М. при Головному управлінні освіти і науки було створено Школу резерву керівників навчальних закладів, завдання якої полягало в планомірній якісній підготовці керівних кадрів для столичної освіти.

Результатом серйозної багатопланової роботи стало прийняття у березні 1998 року Колегією Головного управління освіти нової редакції регіональної програми практичної реалізації Державної національної програми "Освіта" ("Україна XXI століття") "ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ м. КИЄВА". Аналогічні документи були розроблені й прийняті в районах.

У цьому ж році Головне управління освіти зініціювало заснування громадської інституції - Міжнародного педагогічного клубу європейських столиць. Угоду про співпрацю з ГУО підписали 16 керівників освітніх департаментів європейських столиць. Президентом Міжнародного педагогічного клубу було обрано Жебровського Б.М.

Відповідно до законів України «Про місцеве самоврядування», «Про освіту», Постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2000 р. №1326 «Про затвердження типового положення про Головне управління освіти і науки», враховуючи спеціальний статус м. Києва як столиці України, визначений Законом України «Про столицю України - місто-герой Київ, та на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 жовтня 2000 р. №1834 - Головне управління освіти перейменоване в Головне управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації (Державний архів м. Києва, ф.р-4, оп.2. спр.1152, арк.1-3).

освіта вищий реформування управління

Формування сучасної системи вищої освіти

Освітня політика України базується на принципах демократизації та гуманізму, орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, докорінне покращення змісту, форм і методів навчання, збільшення інтелектуального потенціалу країни. У 90-х роках продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації великих педагогічних інститутів країни в університети. Так, у 1992 році на базі Івано-Франківського педінституту було відкрито Прикарпатський університет. Луцький педінститут у 1993 році перетворено У Волинський університет. 1994 року організовано Східноукраїнський університет, 1995 року Черкаський, у 2003 році Миколаївський і Херсонський педінститути стали державними університетами. Відновлено діяльність двох історичних для України навчальних закладів: Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Національного університету «Острозька академія». З середини 90-х років за вагомі досягнення у підготовці науково-педагогічних кадрів, внесок у розбудову Української держави та міжнародне визнання деяким вищим навчальним закладам Указом Президента України було надано статус Національних. Сьогодні їх - більше шести десятків.

Протягом останніх років було переборено державну монополію в галузі вищої освіти. Відкрито вищі навчальні заклади з різними формами власності: комерційні, приватні, спільні, міжнародні, котрі надають можливість для здобуття вищої освіти великій кількості випускників середніх і середніх спеціальних навчальних закладів.

Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, визначеної 00Н, ЮНЕСКО та іншими міжнародними організаціями.

Вища освіта є складовою системи освіти України, що регулюється Законами України «Про освіту» та «Про вищу освіту». Вона забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку студентів.

Відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

перший рівень - технікум, училище. Інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади;

другий рівень - коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади;

третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації) ~ університет, інститут, академія, консерваторія.

У середині 90-х років було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти. Виходячи зі структури вищої освіти, її перший ступінь передбачає здобуття вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст»; другий - «бакалавр» (базова вища освіта); третій - «спеціаліст», «магістр» (повна вища освіта). Ступеневість вищої освіти може бути реалізована як через неперервну програму підготовки, так і диференційовано, відповідно до структури ступеневості.

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища. інші вищі навчальні заклади першого рівня акредитації;

бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

спеціаліст, магістр - забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації.

Структура ступеневості вищої освіти України

Вищі навчальні заклади відповідного рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями, які забезпечують навчальні заклади нижчого рівня акредитації.

До мережі входить 979 вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі, Інститути, академії, Університети).

Мережа вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації налічує 667 вищих навчальних закладів, у тому числі 593 державної форми власності із загальною чисельністю 528 тисяч студентів.

Мережа вищих навчальних закладів I1I-IV рівнів акредитації налічує 330 закладів, у тому числі 223 державної форми власності. Серед них функціонує 106 університетів, 59 академій, 150 Інститутів. Статус Національного надано більше 60 університетам та академіям. В університетах, академіях, інститутах навчається 1403 тис. студентів. Серед них вищу професійну освіту здобувають 1086 тис. студентів віком від 17 до 24 років включно, що складає 90 відсотків до загальної кількості студентів.

Вимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої і фахової підготовки в Україні встановлюються Державними стандартами освіти. Державний стандарт освіти - це сукупність норм, які визначають вимоги до освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня. Державні стандарти освіти розробляються з кожного напряму підготовки (спеціальності) для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Управління освітою здійснюється державними органами управління та органами громадського самоврядування.

До державних органів управління вищою освітою належать:

* Міністерство освіти і науки України;

* центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади освіти;

* Вища атестаційна комісія України;

* Державна акредитаційна комісія.

Міністерство освіти і науки України є центральним органом державної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти.

Міністерство освіти і науки України:

- бере участь у визначенні державної політики у сфері освіти, науки та професійної підготовки кадрів;

- розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти;

- забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до його компетенції;

- проводить акредитацію вищих та професійно-технічних навчальних закладів, видає їм ліцензії, сертифікати;

- організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань.

Вища атестаційна комісія України організовує і проводить атестацію наукових та науково-педагогічних кадрів, керує роботою щодо присудження наукових ступенів, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника.

За результатами акредитації вищих закладів освіти Міністерство освіти і науки України разом з міністерствами й відомствами, яким підпорядковані заклади освіти:

- визначає відповідність освітніх послуг державним стандартам певного освітньо-кваліфікаційного рівня за напрямами, надає право видачі документа про освіту державного зразка;

- встановлює рівень акредитації навчального закладу;

- інформує громадськість про якість освітньої та наукової діяльності вищих навчальних закладів.

Органами громадського самоврядування в освіті є:

- Всеукраїнський з'їзд працівників освіти;

- загальні збори колективу навчального закладу;

- районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників.

Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики у сфері освіти.

Доступ громадян до вищої освіти.

Вища освіта здобувається у вищих навчальних закладах відповідних рівнів акредитації на основі: базової загальної середньої освіти, повної загальної середньої освіти та освітньо-кваліфікаційних рівнів «молодший спеціаліст» і «бакалавр», а також «спеціаліст» як післядипломна. Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах може проводитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном. Останнім часом як експеримент розвивається дистанційна освіта.

Прийом громадян до вищих навчальних закладів проводиться на конкурсній основі відповідно до здібностей і незалежно від форми власності навчального закладу та джерел оплати за навчання.

Для отримання права навчатися у ВНЗ необхідно мати атестат за 11-річну загальноосвітню школу чи диплом середніх проф- і техшкіл, еквівалентний у доступі до вищої освіти шкільному атестату. Абсолютна більшість молоді складає конкурсні вступні екзамени, програми яких встановлює Міністерство освіти і науки України з огляду на зміст предметів середньої школи і вимоги вищої освіти до рівня знань вступників. Університети та інші ВНЗ достатньо автономні у проведенні вступних екзаменів (форма, кількість, введення додаткових дисциплін, час і т. ін.) І деталях відбору абітурієнтів. Переможці предметних олімпіад високого рівня (міжнародних і всеукраїнських) зараховуються до закладу за їхнім вибором без іспитів, медалісти, зазвичай, складають один вступний екзамен (менше, ніж решта конкурентів).

Доступ на вищі рівні навчання у ВНЗ також конкурсний, як правило, зі вступними іспитами чи з іншими формами відбору (програми магістра, аспірантура тощо).

Організація навчання, академічний рік та екзамени

Як і в середній освіті, навчальний рік у ВНЗ розпочинається 1 вересня, поділяється на два семестри (або 3 в окремих закладах) і триває до червня з невеликими перервами на свята й між двома семестрами. Тижневе навантаження студента встановлено на рівні 54 год., з яких до 24-30 припадає на аудиторні заняття; серед них домінують лекції. Крім лекцій, використовуються активніші форми занять - різні види семінарів, практичні і лабораторні роботи, практика на виробництві тощо. Для самостійної роботи студентам надаються додаткові послуги в бібліотеках, інформаційних електронних читальних залах тощо.

Для фінансування вищої освіти застосовуються методи самофінансування типу зарахування частини студентів платної форми навчання залучення коштів приватних структур і спонсорів, отримання закордонної допомоги через систему грантів.

Опрацювання важливих дисциплін закінчується екзаменом чи якимось iз видів тестування. Система оцінювання: найвища оцінка - 5 (відмінно), 4 (добре), 3 (задовільно), чого достатньо для зарахування дисципліни, 2 (незадовільно). Отримання такої оцінки не дає змоги продовжувати навчання. Менш істотні дисципліни можуть оцінюватися за двобальною шкалою: «зараховано» (викладач вважає, що студент загалом виконав вимоги) і «незараховано» (робота студента незадовільна, предмет має бути повтореним чи вивченим самостійно). Здійснюються експерименти з рейтинговим оцінюванням і модульними навчальними планами.

Здобуття і визнання кваліфікацій

Закінчення загальної середньої школи (11 років навчання) надає кваліфікацію «атестат зрілості», професійно-технічної (12 років навчання від його початку) - диплом молодшого спеціаліста. Обидва дають право вступу до ВНЗ.

Ступенева структура вищої освіти передбачає чотирирічну базову вищу освіту з отриманням проміжного сертифіката про базову вищу освіту, і наданням кваліфікації «бакалавр» та можливістю часткової зміни напряму навчання чи спеціальності на другому циклі тривалістю 1 рік, навчальний план якої містять переважно спеціальні дисципліни. У такому випадку присвоюється кваліфікація «спеціаліст». Глибша фундаментальна (науковоємка) та фахова підготовка протягом 1-2 років як на базі освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», так і на базі освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» дає право після успішного захисту магістерської роботи отримати диплом професіонала освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр». Продовжити навчання і стати магістрами можуть тільки кращі студенти, які відбираються для навчання на основі рейтингових показників на попередніх циклах навчання та з урахуванням їхніх досягнень у науково-дослідницькій роботі.

Заключний рівень підготовки фахівця-професіонала - це аспірантура та докторантура. До аспірантури зараховують на конкурсній основі, зазвичай, - фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» та в окремих випадках фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» на 3-4 роки для виконання самостійних досліджень під наглядом наукового керівника, написання і захисту дисертаційної роботи визначеного рівня та обсягу. Успішний захист роботи у Спеціалізованій вченій раді (за спеціальностями), яка діє при провідних вищих навчальних закладах або в наукових установах Національної академії наук України чи інших галузевих академій, дає право на здобуття наукового ступеня «кандидат наук». Підготовка дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук може здійснюватися і поза межами аспірантури на засадах «здобувача», дослідження якого контролює науковий керівник та відповідна фахова кафедра вищого навчального закладу чи структурний підрозділ (відділ) науково-дослідного закладу. Особа, яка має науковий ступінь кандидата наук, за умови тривалішої наукової роботи та узагальнення її наслідків у тій самій або іншій (зазвичай, суміжній) галузі знань з більшою за обсягом дисертацією може захистити у Спеціалізованій вченій раді дисертацію на здобуття наукового ступеня «доктор наук» (процедура захисту складніша, ніж кандидата наук), який є найвищим рівнем наукової кваліфікації та дає широкі права на особисту автономію у дослідженнях і зайняття вищих посад у науковій ієрархії. Присудження спеціалізованими вченими радами наукових ступенів «кандидат наук» та «доктор наук» затверджується державним органом ~ Вищою атестаційною комісією (ВАК) України. Триває дискусія про доцільність збереження звання «кандидат наук» або переходу на міжнародне - «доктор філософії» (PhD).

Викладачі

До складу навчального персоналу ВНЗ входять чотири категорії викладачів: професори, доценти, старші викладачі, асистенти (викладачі). Визнання науково-педагогічного рівня (викладацька кваліфікація, навчально-методичні та науково-методичні досягнення, підготовка наукових та науково-педагогічних кадрів) кандидата чи доктора наук здійснюється шляхом присвоєння вчених звань. Вченими званнями є «доцент» (кандидат або доктор наук) та «професор» (доктор наук, в окремих випадках кандидат наук, який має особливі науково-педагогічні досягнення). Вчені звання доцента і професора присвоює Атестаційна колегія Міністерства освіти і науки України за поданням відповідного вищого навчального закладу III-IV рівнів акредитації або наукової установи Національної чи галузевих академій України.

Професор має очолювати кафедру чи напрям наукових досліджень, викладати якийсь профілюючий курс (дисципліну) та керувати науковою роботою аспірантів чи здобувачів. Доцент повинен читати лекції і керувати науковою роботою магістрантів, студентів, а в окремих випадках може керувати науковою роботою аспірантів чи здобувачів. Старший викладач має право читати лекції і вести Інші види занять; асистент для читання лекцій повинен отримувати дозвіл керівництва вищого навчального закладу або факультету. Усі викладацькі посади заміщуються за конкурсом; їх мають право обіймати особи з науковими ступенями та вченими званнями і фахівці освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр».

Аудиторне навчальне навантаження викладачів становить від 400-600 годин у професорів до 800-900 для асистентів.

Визнання закордонних кваліфікацій

Україна підписала основні конвенції Ради Європи та ЮНЕСКО про взаємовизнання Дипломів, уклала також двосторонні угоди. Ставлення до закордонних атестатів про вищу освіту досить толерантне, бо в більшості інших країн вона триваліша, ніж в Україні. Другою причиною є те, що майже всі кандидати виявляють свої знання з важливих для навчання в університетах дисциплін під час річного періоду вивчення мови і складання випускних екзаменів з мови і цих дисциплін.

Визнання дипломів про вищу освіту та наукові ступені здійснюється через окрему експертизу. Офіційними органами з визнання кваліфікацій є Управління ліцензування, акредитації та нострифікації Міністерства освіти і науки України, а наукових ступенів - Вища атестаційна комісія України.

Навчання студентів-іноземців

До іноземців ставляться ті самі вимоги, що й до громадян України, за винятком випадків міждержавного обміну, коли відбір кандидатів здійснює країна-партнер. Оскільки майже всі іноземці проводять в Україні рік на мовних курсах з паралельним повторенням необхідних предметів, то випускні екзамени цих курсів виконують роль вступних до університетів та Інших закладів вищої освіти.

За окремими винятками все викладання здійснюється українською мовою. Іноземці найчастіше проходять підготовку на 9-місячних мовних курсах в українських ВНЗ. Після першої стадії вивчення мови на цих курсах викладаються і дисципліни обраного напряму вищої освіти. Заключні екзамени є одночасно вступними до ВНЗ. Формально Іноземець повинен відповідати тим самим вимогам, що й український абітурієнт.

Для доступу до першого циклу вищої освіти кандидат повинен мати посвідчення про завершену середню освіту, яке б надавало йому право вступу до університету своєї країни і визнавалося в Україні. З початку 90-х років країна сповідує принцип відкритості своєї вищої освіти для іноземців, які можуть індивідуально звертатися до університетів, що мають відповідні ліцензії на підготовку іноземних громадян, та укладати індивідуальні угоди на отримання освіти без попередньої згоди з боку Міністерства освіти і науки України. Кількісні обмеження на зарахування іноземців визначаються ліцензованим обсягом підготовки. Для прибуття на навчання необхідно отримати візу і завчасно оплатити закладу освіти вартість річного навчання.

Дуже часто, отримавши диплом, іноземці продовжують навчання, аби здобути науковий ступінь кандидата наук. Для цього вони повинні виконати ті самі вимоги, що й громадяни України, оплативши за своє навчання до моменту захисту дисертації та отримання наукового ступеня «кандидат наук».

Навчання іноземців в Україні є платним, за винятком випадків, передбачених міждержавними угодами. Розмір оплати становить 1500 американських доларів за навчальний рік.

Іноземці мають право проживати в студентських гуртожитках та користуватися тими самими соціальними послугами (соціально-побутова сфера, медичне обслуговування тощо), що й українські студенти.

Висновок

В умовах докорінних змін в Україні постає потреба в реформуванні вітчизняної системи вищої освіти з метою приведення рівня якості освітнього потенціалу і кадрового забезпечення країни у відповідність до вимог соціально-орієнтованої ринкової економіки, здатної забезпечити конкурентоспроможність країни та її економічне зростання. Оскільки соціально-економічна система суспільства та система вищої освіти перебувають у тісному взаємозв'язку, відповідні зміни однієї викликають певні зміни іншої, тому процес адаптації системи вищої освіти до сучасних умов потребує її реформування з урахуванням усіх суспільних змін у країні, що має враховуватися при розробці державних заходів з реформування освіти.

У комплексі економічних умов, що впливають на реформування вищої освіти, найбільш визначальними є умови фінансування вищих навчальних закладів: залучення бюджетних та позабюджетних коштів у сферу вищої освіти.

Освіта столиці, як завжди, у творчих пошуках. Особливим предметом уваги нового керівника є розробка і затвердження програми „Освіта столиці 2006-2010 рр"- документа, який визначає перспективи освітньої галузі, її нові горизонти. Зроблено багато в плані реформування, але і досі розвиток триває.

Використана література

лекція;

Україна: утвердження незалежності держави (1991-2001). К., 2001;

Баран в.К., Даниленко в.М. Україна в умовах системної кризи. К., 1999;

Литвин в.М. Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.). К., 2000;

Алексєєв Ю. Україна: Освіта і держава (1986-1997). К., 1998;

Плахотнікова Л.О. Зміна системи фінансування вищої освіти в період формування ринкових відносин в Україні // Формування ринкових відносин в Україні. - Київ. - 2004. - №7-8 (38-39). - С.47-52.

Размещено на Allbest.ru