Становлення і розвиток педагогіки. Система педагогічних наук. Завдання педагогіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення і розвиток педагогіки. Система педагогічних наук. Завдання педагогіки

Будь-яка галузь знань формується у якості науки при умові виділення спеціального предмету дослідження.

Предметом педагогіки можна також визначити процес спрямованого розвитку і формування особистості в умовах її виховання, навчання, самовдосконалення.

Термін "педагогіка" вживається у різних значеннях: педагогічна наука, мистецтво виховання і навіть певний підхід до виховання ("педагогіка співробітництва", "авторитарна педагогіка", "педагогіка розвитку", "педагогіка невтручання" тощо). Але загальновизнаним є розуміння педагогіки як науки про виховання.

Свою назву педагогіка отримала від давньогрецьких слів "пайдос" - дитина і "аго" - вести. У дослівному перекладі "пайдагос" означає "провідник дітей". Педагогом у Давній Греції називали раба, який супроводжував дитину свого господаря до школи. Вчителював у цій школі нерідко також раб, тільки вчений.

Поступово слово "педагогіка" стало вживатися для позначення мистецтва "вести дитину по життю", тобто виховувати її, спрямовувати духовний та тілесний розвиток.

Система педагогічних наук

Структура сучасної педагогіки відображає зв'язки і відносини, що виникли під час історичного розвитку педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль для педагогічної практики.

Фундамент педагогіки - філософія, зокрема та її частина, що спеціально займається проблемами виховання і отримала назву філософії виховання. Філософія виховання - це галузь знань, що використовує у виховній практиці ідеї різноманітних філософських систем.

Історія педагогіки досліджує розвиток педагогічних ідей і практики виховання в різні історичні епохи.

Порівняльна педагогіка займається зіставленням педагогічних теорій та виховних систем різних країн.

Соціальна педагогіка досліджує проблеми позашкільного виховання дітей і дорослих. У підсистемі соціальної педагогіки виділяються такі галузі, як сімейна педагогіка, перевиховання правопорушників тощо.

Серед галузей, що займаються педагогічними проблемами дорослих швидко прогресує педагогіка вищої школи. Її предмет - закономірності навчально-виховного процесу в умовах вищого навчального закладу, специфічні проблеми отримання вищої освіти.

Педагогіка праці займається проблемами підвищення кваліфікації працівників, а також дуже гострим зараз питаннями перекваліфікації працівників різноманітних галузей народного господарства, освоєння нових знань, оволодіння нової професії у зрілому віці.

Люди з різноманітними порушеннями і відхиленнями у розвитку потрапляють у сферу дії спеціальної педагогіки. Навчання глухих і глухонімих розглядає сурдопедагогіка, сліпих - тифлопедагогіка, розумово відсталих - олігофренопедагогіка.

Особливу групу педагогічних наук складають так звані окремі або предметні методики, що досліджують закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у всіх типах навчально-виховних закладів.

Анатомія і фізіологія є базою для розуміння біологічної сутності людини - розвитку вищої нервової діяльності і типологічних особливостей нервової системи, першої і другої сигнальних систем, органів чуття, опорно-рухового апарату, сердцево-судинної і дихальних систем.

Особливе значення для педагогіки має її зв'язок із психологією, яка вивчає закономірності розвитку психіки людини. Психологію головним чином цікавить самий розвиток психіки, а педагогіку - ефективність тих виховних впливів, що викликають плановані зміни у внутрішньому світі і поведінці людини. Кожний аспект педагогіки знаходить опору у відповідному розділі психології. Інтеграція наук спричинилася до виникнення міждисциплінарних галузей - педагогічної психології, психопедагогіки.

Педагогічна наука створює струнку систему спрямовану на вирішення проблеми підготовки як підростаючого покоління, так і дорослих до повноцінної життєдіяльності шляхом допомоги їм в самореалізації, самоутвердженні та самоактуалізації. Для вирішення цих проблем вона співпрацює з іншими науками: філософією, психологією, антропологією, фізіологією людини, генетикою, етнографією, математикою тощо.

Філософські науки дають педагогіці визначити суть і цілі виховання, об'єктивно врахувати дію загальних закономірностей розвитку суспільства, надають оперативну інформацію про зміни, які відбуваються в науці й суспільстві, сприяють коректуванню спрямованості виховання. Наприклад, сьогодні формується нова галузь філософської науки - філософія освіти, розвиток якої зумовлений передусім еволюцією основних філософських концепцій про роль людини у світі. Згідно із сучасними філософськими концепціями Людина стає центром наукової картини світу. Відповідно у цьому контексті потребує осмислення проблема "олюднення Людини" у сфері освіти, проблема гуманізації.

Філософія сучасної освіти в Україні намагається відповісти на такі питання : "З якими освітніми концепціями Україна увійшла в ХХІ століття" Яким чином освіта має допомогти людині самоактуалізуватися в житті?" Відповіді на ці запитання сприяють визначенню смислу людського буття, взаємин Людини зі світом, призначенню освіти й моделі педагогічної технології в національній системі освіти. В цьому аспекті є зрозумілими намагання ЮНЕСКО розробити ефективну освітню модель ХХІ століття і тим самим подолати загальносвітову кризу освіти.

На основі гуманістичної філософії освіти поступово має відбутися перехід сучасної педагогічної системи на нову - гуманістичну парадигму, в центрі якої має бути особистість вихованця у всіх взаємозв'язках і опосередкуваннях.

Соціологія дає чітке уявлення про роль соціального середовища у формуванні особистості, розкриває основні механізми соціалізації людини. На основі знань анатомії та фізіології про будову і життєдіяльність людського організму як єдиного цілого, про морфологічні та функціональні закономірності й особливості вікового розвитку нервової, кістково- м'язової, ендокринної, серцево-судинної, дихальної та інших систем організму, деяких органів, тканин і клітин педагогіка розробляє умови раціональної організації педагогічного процесу, правильного режиму навчання, виховання, освіти, зміст і методи виховання тощо. Вчення Павлова про вищу нервову діяльність збагачує педагогіку розумінням фізіологічних механізмів засвоєння знань, формування вмінь, навичок, звичок, допомагає обґрунтувати умови і способи навчально-виховної діяльності.

На основі знань з генетики про залежність спадковості дитини від її генотипу, досить складну природу генетичної мутації, функціонально спрямовану дію генів і хромосомів, високу пластичність організму людини педагогіка критично переосмислює чимало сталих уявлень про закономірності людського розвитку, намагається обґрунтувати оптимальні умови для всебічного розвитку кожного людини, формування її особистості.

Особливе значення для педагогіки має її зв'язок з психологією. Спираючись на знання загальних закономірностей і механізмів функціонування і розвитку психіки людини, її особистісного формування, розвитку, самоактуалізації, різноманітних психічних, психологічних і соціально-психологічних зв'язків і залежностей, характерних для педагогічного процесу, педагогіка обґрунтовує гуманістичні шляхи, прийоми, способи та форми навчання і виховання особистості, які приводять до бажаних змін у внутрішньому світі та в поведінці. Кожний розділ педагогіки знаходить опору у відповідному розділі психології: дидактика опирається на закономірності функціонування пізнавальних, емоційних, вольових і мотиваційних процесів людини; теорія виховання базується на психології особистості та психології групи, теорія управління навчально-виховним закладом - на психологію управління. Інтеграція наук сприяла виникненню суміжних галузей, наприклад педагогічної психології.

Тому конкретним завданням педагогіки є:

· обґрунтування парадигми педагогічної теорії та практики;

· обґрунтування законів і закономірностей педагогічного процесу;

· вивчення і всебічне осмислення процесу розвитку особистості, а також залежностей між її формуванням, розвитком і вихованням;

· визначення мети, завдань і результатів виховання і навчання;

· обґрунтування сучасної ефективної, гуманної педагогічної технології;

· вивчення й узагальнення практики та передового досвіду педагогічної діяльності;

· впровадження результатів і рекомендацій педагогічних досліджень у практику;

· прогнозування розвитку педагогічної теорії та практики.

До ХVІІ ст. педагогіка розвивалась у лоні філософії, що була тоді майже всеохоплюючою системою наукових знань. Але розвиток виробництва, духовної культури, зростання у зв'язку з цим ролі освіти і школи, розширення та ускладнення навчально-виховної діяльності й збагачення відповідного фахового досвіду зумовили виокремлення педагогіки в самостійну науку.

В ХХ ст. поширилася думка про те, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не тільки діти, але й дорослі. Отже, педагогіку почали трактувати як науку про виховання людини. Поняття "виховання" тут вживається у найширшому значенні, включаючи навчання.

Розширення меж поняття "виховання" вступає в протиріччя з історичною назвою науки. Тому у світовому педагогічному лексиконі все частіше вживаються нові терміни - "андрогогіка" (від давньогрецького "андрос" - чоловік) і "антропогогіка" ( від давньогрец. "антропос" - людина).

У давньому Вавілоні, Єгипті, Сирії "пайдагос" найчастіше були жерці, а в Давній Греції - найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах - дедалі частіше люди із спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали "майстрами". Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали - "школярі-книжники"

Родинна педагогіка - складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій.

Слід зазначити, що на рубежі ХХ-ХХІ ст. Важливою гранню соціального життя в Україні є повернення до основ релігії. Така потреба зумовлена тим, що продовж тисячоліть релігія є неперевершеною і незамінною основою життєдіяльності більшості людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу систему захисту від негативних явищ довколишнього світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальності за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибору дарує особистості істину свободу.

Світська педагогіка пройшла тривалий етап становлення. Своїм корінням вона сягає давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї. У тогочасних філософських трактатах знаходимо перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості і держави, цілі, змісту та правил виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробили грецькі філософи. Так, Демокрит вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено природою. Учень Платона Аристотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Джерелом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відкидаючи ідею першого поштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана "Про виховання оратора" упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

Загалом давня педагогіка була нормативно-прикладною. Вона виробила низку правил, норм і приписів виховної та навчальної діяльності відповідно до вимог тогочасного суспільства.

Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе у багатьох країнах Європи в епоху Відродження. Їх пропагували видатні філософи, письменники, педагоги, зокрема Вітторіо да Фельтре в Італії, Л.Вівес в Іспанії, Ф.Рабле і М.Монтень у Франції, Еразм Роттердамський в Голландії. Гуманісти проголосили людську особистість найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти вихованням.

В основі педагогіки як самостійної науки - доробок видатного чеського педагога Я.-А. Коменського, зокрема його головна праця "Велика дидактика". Коменський з позиції гуманізму трактує педагогічні категорії - виховання, навчання й освіту - як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині.

Англійський філософ і педагог Дж. Локк у своїй праці "Думки про вихованні" зосереджується на проблемі виховання джентльмена - людини, в якій поєднуються високоосвіченість з діловими якостями, тверді моральні переконання з відповідними манерами поведінки.

Непримиренну боротьбу зі схоластикою у педагогіці повели Французькі матеріалісти й просвітителі ХVІІІ ст. Д.Дідро, К.-А. Гельвецій, П.-А. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо. Вони вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини, обстоювали природовідповідність у вихованні.

Демократичні ідеї французьких просвітителів розвивав видатний швейцарський педагог Й.-Г. Песталоцці. Головне завдання виховання він вбачав у розвитку здібностей людини відповідно до законів природи. Учений теоретично обґрунтував і практично довів доцільність поєднання праці та навчання. Збагачуючи принципи наочності, поступовості й послідовності у навчанні, Песталоцці створив методику елементарного навчання.

Певний внесок у розвиток педагогіки зробив німецький педагог Й.-Ф. Гербарт. Відомі його ідеї чотириступінчастої структури уроку, виховуючого навчання, системи розвиваючих вправ. Знаний німецький педагог Ф.-В.-А. Дістервег виступав проти авторитарного виховання, обстоював всебічний гармонійний розвиток людини, вивчав внутрішні суперечності педагогічних явищ, сформулював принципи відповідності виховання природі та культурі народу, самодіяльності у вихованні й навчанні.

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на засадах любові до батьківщини, гуманного ставлення до людини, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості й водночас терпимості та релігійності.

З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули розвитку завдяки прилученню до античної культури і науки. Перше свідчення про школи на Русі датоване 988 р. і пов'язано з її хрещенням. Князь Володимир відкрив у Києві при десятинній церкві школу "книжного вчення". У ХІ ст., існували школи "книжного вчення", монастирські, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" - школи підвищеного типу, де, як правило, викладали "сім вільних мистецтв". Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих ченців. Навчання мало індивідуальний характер.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.

Кормильство - форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, і управителями.

Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знатних родів.

Більшість дітей простих людей виховувалось у сім'ях. Їх навчали сільськогосподарської праці та іншого домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.

Вищім досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.). Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов'язаного з практичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчанням, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.

Історичні події (татаро-монгольська навала, прилучення Волині та Наддніпрянщини до Литви і Галичини до Польщі (14 ст.) сприяли занепаду розвитку національної освіти.

Укладання в 1596 році після Брестського собору церковної унії дало змогу зберегти в умовах латинізації та полонізації слов'янську мову богослужіння й обряди православної церкви.

З кінця ХVІ ст. відкриваються початкові та підвищені школи, засновниками яких були братства - братські школи.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа Львівського братства, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи. Була відкрита братська школа і у Вінниці.

Школу-академію в Острозі на власний кошт відкрив князь К.Острозький у 1576 р. Її називали "тримовним ліцеєм", бо у процесі навчання опановувалися слов'янська, грецька та латинська мови. Школа відрізнялася високим рівнем викладання. Тут працювали: першодрукар І.Федоров, письменник Смотрицький, польській математик і філософ Ян Лотос.

Другим вищим закладом освіти стала Києво-Могилянська академія, створена у 1632 році у результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл. Тут працювали найкращі професори, зокрема Є.Славінецький, С.Полоцький, М.Смотрицький. До колегії приймали осіб різних станів і національностей. Колегія мала 8 класів: у чотирьох нижчих студенти ("спудеї") вивчали читання, граматику, катехізис, арифметику, музику; у двох середніх - поезія і риторику; у двох старших класах - філософію і богослов'я.

У 1701 році Петро І своїм указом надав колегії офіційного статусу. Вона стала першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні.

Педагогічна думка кінця ХVІІ - ХVІІІ ст. представлена творами С.Яворського, Ф.Прокоповича, Г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) - видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславській семінарії, згодом у Харківській колегії. Після звільнення до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, притчах, листах. Проблемам виховання присвячені його притчі "Благодатний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Байки Харківські". Вихідними і визначальними в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності - мета всього його життя та виховання.

Освіта і педагогічна думка в Україні першої половини ХІХ ст.

Входження до Російської держави означало для України втрату самобутності української освіти і з часом призвело до загального падіння рівня освіченості та письменності. Низка заходів, застосованих московським урядом сприяв цьому (1863 Валуєвський циркуляр, 1876 Емський акт).

Протидією цим заходам ставали різного роду організації, серед яких "Просвіта", що проводила значну освітньо-просвітницьку діяльність.

В історію розвитку освіти увійшла також і діяльність таємної політичної організації "Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія", заснованого у грудні 1845р. Серед членів товариства видатний український письменник, поет, мислитель, художник, громадський діяч Т.Шевченко.

Шевченко видав українською мовою "Буквар Южнорусский", який був доступний кожній простий дитині. Мав чіткий план створення інших підручників, опікувався проблемами жіночої освіти, надавав високу оцінку родинному вихованню.

У цей період розгортається і громадська діяльність М.Костомарова, П.Куліша, Л.Глібова, П.Грабовського, Л.Українки, М.Драгоманова.

Ідеал особистості патріота, носія свободи оспівував І.Котляревський. На рівень європейських педагогічних пошуків підніс педагогічну думку Т.Шевченко. Його твори дають широке уявлення про освітньо-вихований ідеал, яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, що здатна застосовувати свої знання в житті, цінує мистецтво, любить працю.

Осередками вищої освіти в Україні були насамперед університети. Перший з них був заснований у Харкові (1805), у 1834 був відкритий Київський університет. Навчальними закладами підвищеного типу були Рішельєвський ліцей в Одесі перетворений на Одеський (Новоросійський) університет (1865); гімназія вищих наук у Ніжині.

Процес фабрично-заводського виробництва, який розпочався після скасування кріпацтва створив умови об'єктивні умови для підготовки численних кваліфікованих працівників, що стало передумовою підготовки численних учительських кадрів. З цією метою в Україні, в 60-ті роки ХІХ ст. було відкрито учительські семінарії. Серед тих, хто боровся за їх створення - К.Ушинський. педагогіка виховання навчання освіта

К.Ушинський відіграв особливу роль у розвитку педагогічної теорії. У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формується як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинський обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвиваючого навчання, збагатив принципи навчання.

До видатних педагогів ХІХ - початку ХХ століття належить і Христина Алчевська. Діячка народної освіти, письменниця зосередила свою увагу, силу і знання на створенні недільних шкіл для дорослих, була членом багатьох просвітницьких товариств, віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Обстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою.

Борис Грінченко - педагог, мовознавець, драматург, літературний критик, фольклорист, громадський діяч, вів активну участь у створенні національних освітніх організацій, автор чотиритомного "Словаря української мови".

Іван Франко- письменник, учений, громадський діяч. У своїх працях розглядав широке коло педагогічних питань: стан освіти на українських землях; виховання молоді; відродження й розвиток української педагогічної культури; визначення мети виховання.

Вів активну боротьбу за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював ідею створення адекватних підручників високого наукового рівня, великого значення надавав вивченню рідної мови і літератури, фольклору й етнографії, виховному значенню дитячої літератури. Наполягав на свідомості навчання, протиставляючи її зубрінню й муштрі.

Софія Русова - видатна діячка національно-визвольного руху, педагог, автор підручників, письменниця, літературознавець, перекладачка, автор багатьох досліджень з історії педагогіки, засновниця Академії наук в Україні, співробітниця численних журналів.

Організатор першого дитячого садка у Києві, а в подальшому і в інших містах України. Проводила активну просвітницьку роботу, організовувала недільні школи, народні читальні. Її діяльність сприяла розвитку національної системи освіти в Україні.

Бурхливі 20-ті роки ХХ століття, у більшості, позитивно відбилися на розвитку освіти в Україні. Виникають нові навчальні заклади, започатковується Українська Академія наук, Педагогічна академія, Національна бібліотека, низка великих видавництв. Відкриваються школи з українською мовою навчання. Основним завдання системи освіти стає ліквідація неписемності, яку було здійснено у 1939 р.

ХХ століття характеризується діяльністю видатних теоретиків і практиків у галузі освіти. Серед них М.Грушевський - професор, видатний вчений, громадський діяч, перший Президент України. Невтомно боровся за відродження української школи і педагогіки, обстоював виховну роль історичної пам'яті народу.

І.Огієнко - мовознавець та історик церкви, педагог, громадський діяч. Найсуттєвіші його педагогічні погляди: навчання і виховання мусять здійснюватися українською мовою; система навчально-виховних закладів повинна будуватися на засадах національної школи і педагогіки; навчання і освіта для дітей усіх верств населення повинні бути доступними, незалежно від соціального, майнового, расового стану чи віросповідання та ін.

Г.Ващенко - вчений, педагог, психолог, який у 1933 р. Був змушений емігрувати до Німеччини, сприяв розвитку української національної освіти в еміграції. Обстоював виховання вільної, розкутої людини, яка б керувалась внутрішнім моральним імперативом і відповідальністю за свої акти перед Богом і своїм народом.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й розв'язання практичних завдань виховання зробив видатний український педагог А.Макаренко. Він розробив і втілив у практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання у дусі свідомої дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейного виховання.

Видатний український педагог В.Сухомлинський досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Його перу належать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами.

Важливим етапом розвитку освіти було встановлення єдиної загальносоюзної системи освіти. У 1949 р. здійснено перехід до загальної обов'язкової семирічної освіти, з 1959 р. - до обов'язкової восьмирічної освіти, з 1964р. Середня школа стала десятирічною, а з 1972 р. Здійснюється перехід до обов'язкової середньої освіти.

З 1991 року, з часі незалежності Української держави активно ведуться пошуки щодо розвитку національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та обґрунтування. З цією метою у березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науковцями АПН України обґрунтовано головні принципи системи безперервної освіти, розроблено державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту освіти та ін.

У процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірностей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і навчання, педагогіка, будучи водночас і прикладною наукою, накреслює шляхи практичного застосування теоретичних положень. На підставі узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює правила виховання і навчання.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела:

Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезгаданих видатних педагогів минулого і нині є злободенними.

Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку новими ідеями.

Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі вивчення педагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних наук.

Основні педагогічні категорії

Основне його призначення полягає у забезпеченні життєвої наступності поколінь, що не можливе без засвоєння і розвитку новими поколіннями суспільно-трудової досвіду. Як категорія науки виховання є дзеркалом об'єктивних суспільних закономірностей. Насамперед це закономірний зв'язок між розвитком матеріального й духовного життя суспільства і необхідністю поколінь засвоювати певний соціальний досвід. Тому можна виділити розуміння виховання у широкому значенні - формування особистості під впливом мікро- і макросередовища. Мікросередовище охоплює усю систему стосунків у сім'ї, академгрупі та інших первинних колективах, різного роду неформальних групах тощо. У межах макросередовища важливо вирізняти об'єктивні та суб'єктивні чинники. До об'єктивних чинників слід віднести систему відносин особи, які визначають держава, клас, нація, соціальний прошарок, що до нього належить особа, а до суб'єктивних - літературу, мистецтво, засоби масової інформації тощо.

Головним засобом здобуття освіти, засвоєння суспільно-історичного досвіду, найважливішим засобом опанування здобутків людської культури є навчання. Зв'язок між поняттями "навчання" та "освіта" настільки тісний, що їх іноді вважають ідентичними.

Навчання - цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.

Навчання не є механічною передачею знань учителем учням. Це - їх спільна праця, в якій викладання й учіння перебувають у єдності і взаємодії. Провідна роль у цьому процесі належить учителю, який викладає учням навчальний матеріал, спонукає їх до учіння, спрямовує та організує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам і прийомам засвоєння знань, умінь та навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю.

Виховання, освіта і навчання - три найважливіші напрями педагогічної діяльності, які органічно пов'язані між собою і доповнюють один одного. Їх взаємозв'язок - одна з основних педагогічних закономірностей. Адже освіта як процес і як результат інтелектуальної та практичної підготовки людини до життя передбачає навчання в певних його формах, зокрема самоосвіту. Вона тісно пов'язана з вихованням. Правильно організований процес виховання відкриває можливості для свідомого і глибокого опанування науковими знаннями. Це стосується і навчання у процесі якого формуються світогляд, внутрішній світ учнів, їхня самооцінка ставлення до людей, до праці, до життя загалом.

Навчання неодмінно виконує виховну функцію, а у виховній роботі, в яких би формах її не здійснювали, обов'язково певні елементи навчання: використання і застосування знань, пояснення, показ, наслідування, засвоєння та ін.

Виховання - найбільш загальне і всеосяжне поняття. Як процес, діяльність воно спрямоване на вироблення певних норм поведінки людини. Освіта сприяє формуванню світогляду, набуттю певної суми знань. Це - складова виховання. Навчання ж - це процес здобуття освіти, у якому взаємодіють викладач та учень. Отже, попри те, що виховання, освіта і навчання тісно взаємопов'язані, їх не можна ототожнювати, оскільки вони мають свою специфіку, свої особливості.

Размещено на Allbest.ru