Становище освіти у період Центральної Ради та Гетьманату

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Міністерство освіти та науки України

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Становище освіти у період Центральної Ради та Гетьманату

Роботу виконав

студент групи ТЯ-01 ТЕФа

Чернюк Олександр

Київ 2010

Зміст

Культурний та освітній рух періоду Центральної Ради

Освіта та наука в період Гетьманату Скоропадського

Висновок

Використана література

Культурний та освітній рух періоду Центральної Ради

український освіта рада наука гетьман

Перша світова війна привела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю боротьбу очолила Центральна Рада (утворилася в березні 1917 p.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.

Революція, започаткування Визвольних змагань і період українського державного будівництва, відкривають нову сторінку в розвитку української культури. Ми маємо на увазі, передовсім, широко розгорнутий процес того національно-культурного будівництва, який ішов в парі з подіями воєнного і національно-політичного характеру, з пробудженням державницької свідомості, що остаточно вивершилась в актах 22-го січня 1918-1919 рр. Дуже широкого та стрімкого характеру починає набувати український національний рух, який живим джерелом протікав скрізь різні прошарки інтелігенції.

Першим і найголовнішим завданням цього національно-культурного руху було охопити українською національною освітою найширші народні маси, тобто українізувати їх. Першим інструментом для цього мало стати українське шкільництво, передовсім початкове, а в подальшому порядку середнє та вище. Мала ним стати масова позашкільна освіта, бо ж до революції 1917 р. не було в Україні ні одної української школи.

Вже в першому році війни, коли в наслідок мілітаристських невдач Росії повіяло легким духом, українське громадянство виступило з домаганням українського шкільництва. Але попри намагання дозвіл було дано лише на відкриття приватної української гімназії.

Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно-освітнього будівництва в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. У деяких регіонах цей показник сягав навіть понад 80%. Зрозуміло, що таке становище було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання ґрунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

Щойно з падінням царського уряду 1917 р. прийшло до організації українського шкільництва і до відновлення культурно-просвітньої діяльності в національному дусі. Але нелегка була це справа. Російський Тимчасовий уряд був готовий погодитись на культурні поступки українцям, але на місцях. В окремих школах України вже давно закоренились російські шовіністичні елементи, а по містах і містечках передову роль грали «зросійщені» і «жидівські» інтелігентські кола, які принципово вороже ставилися до ідеї української національної школи. Складна була теж справа з учителями, підручниками, термінологією. Може в університетах ситуація була дещо краща, оскільки там все таки працювала певна кількість українців, які могли зразу приступити до викладання українознавства.

Не менш вагомі причини, мета й орієнтації українознавства.

Як зазначалося у зверненні Генерального Секретаріату "До Української людності" 13 жовтня 1917 року, "нині все буде робитися для того, щоб просвітлити народ, щоб довести дітей його до такої високої науки, яка потрібна для людського щастя".

Важливий акорд - не просто дати знання, а просвітлити розум і серце, піднести духовно, отже: поєднати навчання та виховання, інтереси вчителя й учня.

Упродовж року свого існування, у досить складних соціально-економічних умовах, в умовах громадянської війни та збройного протистояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітній ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа - осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів.

Вже в перших днях революції, в березні 1917 р., завдяки зусиллям Товариства Шкільної Освіти, у Києві було засновано І українську гімназію імені Шевченка, за нею слідували ІІ та ІІІ гімназії. Незабаром за прикладом Києва пішли Полтава, Чернігів, Харків, Одеса та інші міста. Загалом з березня 1917 р. в Україні було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на приватні або на громадські кошти. Але і на цьому справа поширення української освіти і шкільництва не припинилася. В результаті домагань українських педагогічних кіл до Російського Тимчасового уряду був ухвалений розпорядок міністра освіти, який постановляв:

1. У народних-початкових школах навчання відбувається українською мовою, при рівнозначному забезпеченні прав національних меншин і російської мови.

2. В педагогічних семінаріях та інститутах починають вивчати українською мовою історію та географію, а також українську літературу.

3. У вищих школах засновують кафедри української мови, літератури, історії та права.

Одначе ці розпорядки мали більше декоративний характер, бо керівники українського шкільництва не зуміли їх в цілому привести в життя. Найкращим показником настроїв і домагань громадянства був Перший Педагогічний З'їзд, який відбувся у Києві в квітні 1917 р. за участі 500 делегатів. З'їзд прийняв ряд резолюцій щодо розвитку і організації українського національного шкільництва. Тоді теж вперше виникла думка організації Української Академії Наук. Крім українських народних шкіл та гімназій, засновують так званні реальні та комерційні школи, а також зроблено крок до організації українського народного університету.

У цьому процесі формування української національної школи поважну роль зіграв Генеральний Секретаріат Освіти, очолений І. Стешенком. Для облегшення роботи в шкільній ділянці, утворено три шкільні округи (київський, харківський, одеський), а для швидкої дерусифікації шкіл організовано п'ять українських гімназій (у 1917-1918 рр. по всій Україні їх було 80). Велику увагу приділено шкільним підручникам. Не зважаючи на воєнний час, їх наклад у 1917 р. доходив до 300 000 примірників, а в 1918 р. для народних і середніх шкіл видано 2 мільйони шкільних книжок.

У кінці 1917 р. розроблено плани та програми для єдиної так званої трудової школи, тобто загальноосвітньої, з 12-річним терміном навчання. Велику роль у розбудові українського національного шкільництва відіграли діячі Київської шкільної округи М. Василенко і В. Науменко.

У цілому педагогічна освіта в Україні 1917-1918 рр. велась українською мовою в усіх типах шкіл, університетах, в Педагогічній Академії, в інститутах, учительських семінаріях та на різних курсах. У тому ж часі чимало таких книжок друкувалося в закордонних друкарнях, як от у Відні чи Берліні.

У парі з цією динамікою праці на шкільному фронті йшла вперта боротьба з «русофільством», яке гніздилося у шкільних батьківських комітетах і противилося українізації шкільництва. Вони радше були схильні прийняти українознавство в російській мові, ніж українізацією. Зокрема проти українізації виступив Київський університет святого Володимира, який не визнавав української мови взагалі, вважаючи її за «штучну». Проте курс українізації шкіл ішов стрімкою ходою. Після ІІ Професійного Всеукраїнського Учительського З'їзду (серпень 1917 р.), який оформив Всеукраїнську Учительську Спілку, постав цілий ряд таких же спілок по всій Україні, і вже за пів року нараховував майже 10 000 членів.

У вересні 1917 р. відбувся з'їзд «Просвіт» з участю 400 делегатів не тільки з виключно українських земель, але й з Донщини, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Бессарабії, і на цьому з'їзді було оформлено Всеукраїнську Спілку «Просвіт», що мала зайнятися позашкільною освітою.

Якщо йдеться про статистику, то до революції на теренах України було всього 356 так званих вищих початкових шкіл (тобто неповних-середніх). Протягом 1917р. було відкрито 217 нових шкіл цього типу. У 1918 р. існувало в Україні 38020 нижчих однокласних та 1373 двокласних шкіл.

У освітній роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалась навчальна й художня література тощо.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.

Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917-1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, І. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лондона, О. Бальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою.

У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кількома філіями у великих містах України. У цих бібліотеках було зосереджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями перетворилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, А. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах і в ряді великих промислових міст засновано загальноосвітні музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори - О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М. Бойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Наприклад, М. Бойчук очолив відділ монументального живопису, в який увійшли В. Седляр, С. Налепський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. «Бойчукістами», зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові. Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.

У інших мистецьких школах у цей період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею, її основою у момент заснування стали картини українських і зарубіжних малярів XVI-XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках та аукціонах художників з різних країн світу.

На ґрунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін.

Так, О. Архипенком були створені скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) тощо; І. Кавалерідзе - монумент Т. Шевченка у Ромнах (19І8); М. Паращуком - галерею скульптурних портретів В. Стефаника, І. Франка, X. Ботєва, Д. Благоєва та ін.

Українські митці у наступні десятиліття створили чимало скульптурних і архітектурних монументальних творів, які увійшли у скарбницю національного й світового образотворчого мистецтва.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з'являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для дітей та наукових кінофільмів для студентів, що було досить передовим явищем на той час для країн світу.

Невід'ємною складовою частиною культурних перетворень Центральна Рада вважала і проблему проведення українізації судового та адміністративно-державного апарату. Проте цій роботі, особливо у 1917 p., досить активний опір чинили різні проросійськи налаштовані чиновники. Незважаючи на ці труднощі, на весну 1918 р. близько 50-60% (по регіонах) адміністративного апарату вели своє діловодство українською мовою, а у березні 1918 р. Центральна Рада надала українській мові статусу державної.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні видання, театри, музеї тощо. На державних штампах і печатках означення друкувалися чотирма мовами найбільших національних меншин України. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою гарантувалося законодавче.

Поступово розвивалося започатковане Центральною Радою українське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнський кінокомітет. Під його керівництвом було створено цілу низку художньо-документальних кінофільмів, наприклад «Червона зірка», «Мир хатам - війна палацам», «Той, що прозрів» та ряд інших кінострічок, яких відображалися революційні події в Україні 1917-1920 pp.

У цілому ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією урядами в період національної і соціально-визвольної боротьби 1917-1920 pp., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видавничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу національно-культурного відродження та подальшого розвитку культури українського народу в наступні роки дало можливість зробити вагомий внесок у розвиток світової культури XX ст.

Освіта та наука в період Гетьманату Скоропадського

Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Українській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського (весна - осінь 1918 p.).

Восьмимісячний період Української Держави, очоленої гетьманом Павлом Скоропадським, дуже помітний завдяки подальшому розгортанню українського культурного процесу, зокрема на всіх відрізках українського національного шкільництва, педагогіки та мистецтва. Була це велика заслуга передовсім професора М. Василенка, який очолив Міністерство Вищої Народної Освіти та Мистецтва. Праця цього міністерства на всіх його відтінках проходила в доволі складних умовах. Розвиток української мови був ледь помітним в колах зрусифікованого суспільства чи російської інтелігенції, що проживала в Україні. Та й серед народних мас треба було інтенсивно працювати за допомогою шкіл, щоб довести суспільство до повного національного самоусвідомлення. Особливо великі труднощі існували серед населення міст, в яких було багато «неукраїнського елементу». А під час різних зовнішніх і внутрішніх зрушень намічені реформи у цьому секторі було не під силу провести самими законними розпорядженнями. Та й самим учителям треба було пройти основну перепідготовку. Зокрема такі труднощі існували в українському середньому і вищому шкільництві. Тому першим завданням Міністерства освіти було провести ґрунтовану працю в створенні так званої єдиної школи (з додатком «трудової»), перший проект якої існував ще в часи Центральної Ради. Для того були організовані для вчителів усіх типів шкіл у Києві, а згодом і по інших більших містах. У висліди був опрацьований і оголошений Проект національної вищої початкової школи з семирічним навчанням і обов'язковою українською мовою навчання в учительських семінаріях. Окрему увагу присвячено позашкільній і дошкільній освіті. Велику роботу проробило Міністерство в галузі середнього шкільництва. В більших містах України прийшло до відкриття нових, з українською мовою навчання, та українізацією старих російських гімназій. Наприкінці гетьманського періоду української державності існувало 150 гімназій, а для незаможних студентів призначено було стипендії. Залишаючи поки що старі російські школи з російською мовою навчання, Міністерство проголосило закон про «Обов'язкове навчання по всіх середніх школах».

Очоливши Українську державу, гетьман вважав за необхідне всіляко підтримувати українську культуру і створювати всі умови для її розвитку. Водночас П. Скоропадський був противником витіснення російської культури, оскільки вважав, що вона була спільним надбанням російського й українського народів, результатом їх віками об'єднаних зусиль. Він був прибічником вільного розвитку в Україні української та російської культур при певній державній підтримці першої, але без утисків і заборон щодо другої. В урядовому повідомленні, підписаному всіма членами новосформованої на початку травня 1918 року Ради Міністрів, уряд запевняв, що буде рішуче впроваджувати в життя ідею подальшого всебічного розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадських установах і закріплення всіх форм української державності.

Розпочинати свою діяльність зі створення національної школи уряду довелося за складних умов. Лише в початковій школі більша частина вчителів володіла й бажала викладати українською мовою, була готова вводити предмети українознавства. У середній та вищій школах російське вчительство становило більшість, агресивно налаштовану проти будь-яких спроб українізації.

Найбільш рішучими та успішними були заходи Міністерства освіти щодо дерусифікації нижчої початкової школи. Навчання там тривало 4 роки і було безкоштовним. Цей тип шкіл був найкраще забезпечений українською літературою та вчителями, готовими до переходу на українську мову навчання. З'явилися детальні програми з викладання дисциплін українською мовою та список відповідних підручників. Завдяки державному асигнуванню за короткий час було надруковано понад 130 різних підручників тиражем у 2 млн. примірників. На утримання нижчих початкових шкіл в липні 1918 р. було асигновано 88 987 025 крб.

Другим рівнем навчання тоді була вища початкова школа, до якої переходили діти 10-12 років після закінчення нижчих початкових шкіл. Навчання там тривало 3 роки і було платним. Міністерство освіти обережно поставилося до українізації цих шкіл, оскільки не вистачало педагогів, здатних вести навчання українською мовою, та бракувало відповідних підручників. Міністр освіти видав 22 липня та 5 серпня накази губерніальним і повітовим земським та міським управам, які зобов'язували з наступного 1918/19 шкільного року навчання в початкових школах для українського люду вести українською мовою. У початкових школах, де українці становили менше 50%, допускалося викладання "тією мовою, яка вживається в школі", але наказувалось обов'язково ввести предмети з українознавства: українську мову та літературу, історію і географію України. Для забезпечення навчальних закладів необхідною кількістю підручників українською мовою Рада Міністрів у червні асигнувала кошти на видання 1 620 000 підручників для початкових шкіл. Завдяки заходам гетьмана та його уряду було відкрито понад 1200 нижчих початкових шкіл. Чисельність українських вищих початкових шкіл, які утримувались за рахунок загальнодержавного бюджету, збільшилася з 343 (на квітень 1918 р.) до 1069 (на листопад 1918 р.).

Наступним рівнем у системі освіти в Українській державі були середні школи. До цих шкіл учні вступали після закінчення початкової школи (до першого класу) або вищої початкової (до п'ятого класу). Навчання тривало 8 років і було платним. 1 червня 1918 р. був утворений Департамент середньої освіти на чолі з А.С. Синявським. Департаментом було вирішено створити нові українські середні школи, укомплектувати їх штати педагогами, здатними навчати українською мовою, терміново розробляти підручники і посібники. З початку 1918/19 навчального року було засновано 50 державних середніх шкіл (40 українських гімназій для хлопчиків та 10 реальних шкіл). Створення українських гімназій дозволяло значній кількості випускників українських початкових шкіл продовжити навчання українською мовою. Уряд організував у м. Києві дві бурси-інтернати для вихованців українських гімназій. В розпорядження Міністерства освіти асигнувалось 510 000 крб. на облаштування зазначених закладів та 395 727 крб. на їх утримання в 1918 р. Міністерство надавало також значну фінансову допомогу місцевим самоврядуванням та громадським організаціям для відкриття та утримання 38 середніх шкіл. На ці потреби Рада Міністрів асигнувала 400 000 крб. Для підтримки незаможних талановитих учнів української національності уряд заснував 5 серпня 1918 р. 350 стипендій, які були названі іменами відомих українських діячів. Кожна стипендія носила ім'я заслужених та визначних постатей у га лузі науки, письменства та української культури загалом. Були стипендії імені Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Котляревського, В. Антоновича, Лесі Українки, М. Лисенка, М. Кропивницького, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенко-Карого. Дуже багато інших наших славних імен також були увіковічені в гетьманськім законодавстві. Не забуто і кращих синів та доньок Галицької та Буковинської землі, адже були стипендії імені І. Франка, О. Кобилянської, Ю. Федьковича та ін. Взагалі, мабуть, не було такого визначного українця, імені якого не знайшлося б серед цих стипендій. Міністерство освіти в 1918 р. прийняло також на державний кошт 50 українських гімназій, які було відкрито громадськими організаціями за часів Центральної Ради. Гетьманським урядом виділялись значні кошти на господарчі потреби середніх шкіл. Рада Міністрів 29 липня 1918 р. ухвалила асигнування 6000 000 крб. на негайні господарчі видатки державних загальноосвітніх середніх шкіл.

У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. До того ж особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Загальна кількість гімназій досягала 150 одиниць, серед яких було вже кілька десятків сільських. Для малозабезпечених гімназистів виділялася часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипендій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для відмінників навчання. Міністерство освіти законодавче закріпило обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.

З метою забезпечення української національної школи педагогічними кадрами усіх ступенів керівництвом Української держави було проведено значну роботу з підготовки вчителів для національної школи. Відповідно перебудовувалась робота педагогічних навчальних закладів, створювались учительські семінарії та інститути. Було засновано 2 вчительські інститути та 12 вчительських семінарій. Згідно з рішенням Ради Міністрів від 9 травня Міністерство освіти організувало курси українознавства для вчителів на території всієї України. На їх утримання уряд асигнував 2 184 790 крб. Ці курси функціонували з 1 червня до 1 вересня 1918 р. і підготували до викладання українською мовою близько 15 500 педагогів. Курси були трьох типів: лекторські, для вчителів середніх та вищих початкових шкіл, для вчителів нижчих початкових шкіл. Вони організовувалися також на території Воронежчини, Курщини, де проживала значна частина українців, а також в українській Холмщині, окупованій Польщею. У програмі курсів були такі предмети, як українська мова, письменство, історія мистецтва, історія й географія України, арифметика, сучасний момент, сільське господарство (огляд), школознавство, принцип нової школи, термінологія з усіх предметів. Курсистам надавалося помешкання і допомога в розмірі 100 крб. При Київському та Одеському шкільних округах з 1 липня працювали курси з підготовки вчителів середніх шкіл, де серед інших предметів слухачі вивчали українську мову та літературу, історію та географію України. Для підготовки майбутніх учителів до викладання українською мовою циркулярами міністра народної освіти від 15 серпня та 7 вересня в учительських семінаріях вводилися обов'язкові предмети з українознавства: українська мова та література, історія та географія України. Усі курси Міністерство забезпечувало досвідченим персоналом і надавало слухачам житло та матеріальну допомогу. В першу чергу до курсистів зараховувалися вчителі, яких направляли земства, міста, учительські спілки та педагогічні ради.

З метою подальшого розвитку української мови з ініціативи Українського наукового товариства та Наукового товариства імені Шевченка було створено Термінологічну комісію, її головою був професор П. Тутківський, членами - М. Данилевський, В. Різниченко, X. Осьмак, І. Щоголів, О. Курилик, О. Янт. Комісія розробила українську гуманітарну й природничо-технічну термінологію, переробила та доповнила український орфографічний словник.

Уряд Української держави виділяв значні кошти на вищу освіту. Було значно зміцнено матеріальну базу діючих вищих навчальних закладів, у доповнення уже до створених Центральною Радою національних університетів влітку 1918 р. розпочав свою роботу Кам'янець-Подільський університет, виділялися кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі, Харкові. Розширялися україномовні факультети і кафедри у діючих вищих закладах освіти. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана П. Скоропадського було засновано Українську академію наук (перший президент - В. Вернадський) і призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу - Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному - В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошенка; по відділу соціальних наук - Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського.

Урядом Української держави було розпочато перебудову професійно-технічної освіти, першим кроком якої була дерусифікація фахових шкіл. Завдяки чималим асигнуванням було поліпшено якісний склад та матеріальне становище викладацького персоналу, проведені необхідні ремонтні роботи, виплачувались стипендії незаможним учням. Департаментом професійної освіти було розроблено на 5 серпня 1918 р. та затверджено міністром освіти нові плани навчання, згідно з якими в технічних та ремісничих школах запроваджувалося викладання української мови та літератури, історії та географії України. Крім того, до навчальних планів вводилось українське торгове діловодство й економічна географія України. Велика увага приділялась розробці технічної термінології українською мовою. Вчителі, майстри-керівники та завідувачі ремісничими школами, майстернями і відділами зобов'язувалися пройти курси українознавства та з нового навчального року перейти на викладання українською мовою. Діловодство та листування цих шкіл переводилося на державну мову. На утримання середньотехнічних та ремісничих шкіл у 1918 р. було асигновано 2 317 742 крб.

Уряд усіляко підтримував вузи, які відігравали провідну роль у підготовці спеціалістів високої кваліфікації, надавши статус державних київським політехнічному та комерційному, харківським ветеринарному, комерційному, технологічному, Катеринославському гірничому, Ніжинському історико-філологічному інститутам (останньому надали статус державного університету).

За доби гетьманату розпочали роботу щойно утворені Архітектурний та Клінічний інститути у Києві, Політехнічний та Сільськогосподарський - в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві. Уряд розробив струнку тарифну сітку оплати праці викладацько-професорського складу та заснував стипендії для студентів.

Великий поступ зробив уряд і у справі позашкільної освіти та дошкільного виховання. Рада Міністрів на засіданні 23 серпня прийняла рішення щодо фінансування та основних напрямків діяльності Міністерства освіти в цій галузі. Міністерство зобов'язувалось допомагати земським і міським самоврядуванням, які були створені у селах і містах для позашкільної освіти у вечірніх школах з навчанням грамоти і з популярно-науковими викладами, у справі організації бібліотек-читалень з найкращими книжками, різноманітних культурних народних розваг, клубів, виставок. А для дошкільного виховання створювалися дитячі садки, дитячі майданчики, ясла. Міністерство зобов'язувалось готувати досвідчених робітників для позашкільної освіти і дошкільного виховання. Воно надавало також педагогічну і грошову допомогу просвітнім установам, які займалися позашкільною освітою і дошкільним вихованням, крім того, влаштовувало курси для інструкторів та зразкові бібліотеки-музеї. На півріччя з 1 липня 1918 по 1 січня 1919 року уряд асигнував на зазначені потреби значні суми: на позашкільну освіту 51 949 350 крб. і на задоволення потреб дошкільного виховання - 500 000 крб. Рада Міністрів вирішила також щорічно включати до бюджету Міністерства народної освіти та мистецтв відповідні кошти. Уряд виділяв також асигнування на проведення з'їздів земств з питань дошкільного виховання та позашкільної освіти і на видання відповідної навчальної літератури. На початку червня 1918 р. в Києві були влаштовані курси для підготовки інструкторів і діячів позашкільної освіти.

В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань періодичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, великомасштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, стала основою українського видавничого ренесансу 20-х років XX ст.

Керівники гетьманської держави вважали, що, оскільки серед викладачів та студентства переважали росіяни чи зросійщені громадяни, то потрібно створювати українську національну вищу школу шляхом відкриття вузів з українською мовою викладання та поступово українізовувати російськомовні вузи. Велике значення у створенні національної вищої школи з українською мовою викладання мало перетворення Київського українського народного університету у державний, і 17 серпня 1918 р. П.Скоропадський затвердив прийнятий Радою Міністрів закон про перетворення його на Державний український університет з чотирма факультетами: історико-філологічним, фізико-математичним, правничим і медичним.

Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картинної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

За неповний 8-місячний період гетьманської влади в Україні були зроблені кроки до розбудови українського високого шкільництва. І так раніше заснований Український народний університет перетворено в Державний український університет, Педагогічну академію перетворено в Українську науково-педагогічну академію, яка мала підготовлювати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл.

Культурні перетворення в перші роки радянської влади. Глибокі національно-культурні перетворення, розпочаті Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші матеріальні й духовні цінності людського суспільства, продовжувалися в перші роки радянської влади (1919-1920).

Висновок

Так з 1921 року нібито зліквідовано Україну. Всі її частини опинилися під різними окупантами. Ризький договір закінчив героїчну добу «Визвольних Змагань». Ця боротьба охопила всього 4 роки (1917-1921 рр.), але ці року виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності, бажання мати «в своїй хаті свою правду та волю». Оточений ворогами він не мав підтримки, не мав спільника в своїй титанічній боротьбі, але до останньої можливості не піддавався. Закінчення регулярної війни не означало капітуляцію перед чисельно сильнішим ворогом; багато років тривала внутрішня боротьба, не припинялися повстання, які охоплювали всю Україну. Лише у 1924 році були розгромлені останні повстанські загони. Але й тоді не придушено Україну: безперервні арешти і судові процеси, розстріли, заслання, концтабори, штучний голод 1932-1933 рр. були завершенням «Визвольних Змагань». А десятки тисяч людей, з любов'ю до Батьківщини, до волі, тікали з рідних земель прирікаючи себе на безпритульне існування, на шукання гіркого хліба вигнання, на безправне існування «бездержавних» мандрівників (емігрантів).

Використана література

1. Історія Академії наук України. - К.: Вища шк., 1994. - стр. 48-50.

2. Історія освіти та науки України. - Харків, 1967. - стр. 409-412 (вибірково), 414.

3. Копиленко О.Л. "Сто днів" Центральної Ради - К.: "Україна", 1992. - стр. 36, 49, 163.

4. Стаття Кучменка Е.М. «Історія реформування освіти в Україні за доби Гетьманату Павла Скоропадського». - УДК 37.014 (477) - стр. 21, 23-25.

5. Яблонський В.А. Вища освіта на межі тисячоліть: проблеми та інтернаціоналізації. - К.: Вища шк., 1998. - стр. 56-57.

6. Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: Перші кроки до національної державності (березень - листопад 1917 р.) // Академія наук України. Інститут історії. Препринт №1. - Київ, 1990. - стр. 28.

Размещено на Allbest.ru