Феномен Софії Русової у контексті гуманістичної педагогіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота на тему:

«Феномен Софії Русової у контексті гуманістичної педагогіки»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗМІСТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І НАУКОВО-ПУБЛІЦИСТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ СОФІЇ РУСОВОЇ

1.1 Початок педагогічної діяльності С. Русової та її національна система виховання

1.2 Виховний потенціал праць "жіночої" тематики

РОЗДІЛ ІІ. ВНЕСОК СОФІЇ РУСОВОЇ У РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ 20-Х-30-Х PP. ХХ СТ.

2.1 С. Русова про теоретичні основи педагогіки

2.2. Ідея нової української школи і національного виховання в еміграційному педагогічному доробку С. Русової

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Нинішній непевний час українського шкільництва та педагогіки сягає у 20-30-ті роки, коли тоталітарний режим обірвав процес відродження української національної системи освіти та виховання, що мав місце в УHP, та в період "українізації" в УРСР. "Марш мільйонів на шляху до української школи" було зупинено. Розпочався шалений наступ на здобутки української культури, освіти, науки. Школа була перетворена на засіб геноциду проти українців, головним завданням якого стала русифікація корінного населення, спотворення його національного світогляду, свідомості, характеру, відлучення від традицій, звичаїв, культури свого народу.

Активні просвітителі, що виявили себе у процесі розбудови національної системи освіти і виховання, С.Ф. Русова, М.С. Грушевський, І.І. Огієнко, Н.Д. Полонська-Василенко і чимало інших зазнають переслідувань та принижень, їхні праці забороняються. Пізніше така ж доля спіткала видатного українського педагога Григорія Вашенка.

Сьогодні ми повертаємося до їхньої спадщини, яка є цінним дороговказом на шляху розбудови української національної школи. Цій проблемі присвятила своє життя Софія Федорівна Русова -- видатний педагог, історик, письменниця, видавець, громадський і політичний діяч України, світогляд якої склався у процесі спілкування з визначними діячами української культури: М. Старицьким, М. Лисенком, П. Чубинським, М. Драгомановим, В. Антоновичем, Русовим та ін.

У центрі педагогічної концепції педагога перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами.

Головне завдання виховання -- забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.

Об'єкт курсової роботи - Софія Русова у контексті гуманістичної педагогіки.

Метою було глибше вивчити і дослідити педагогічні погляди та ідеї Софії Русової та їх розвиток у сучасній педагогіці.

Завдання курсової роботи - розкрити такі питання як:

ѕ загальне поняття про педагогіку Софії Русової;

ѕ педагогічні ідеї та принципи педагога;

ѕ феномен Софії Русової у контексті гуманістичної освіти.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків. Список використаних джерел складає 22 найменування. До курсової роботи входить додаток.

РОЗДІЛ І. ЗМІСТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І НАУКОВО-ПУБЛІЦИСТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ СОФІЇ РУСОВОЇ

1.1 Початок педагогічної діяльності С. Русової та її національна система виховання

Народилася Софія Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) у 1856 р. у с. Олешня на Чернігівщині в аристократичній! сім'ї. Її батьки були іноземного походження: батько, Федір Ліндфорс, шведського, а мати, Ганна Жерве, французького. Софія, зростаючи в українському; середовищі, серцем і душею прийняла біль України і віддала всі свої сили на визволення її народу з темряви.

Педагогічну діяльність Софія розпочала у 1871 р. П'ятнадцятирічною дівчиною разом із сестрою Марією організувала перший у Києві український дитячий садок. Про цей! період свого життя Софія згадувала: "Коли я подала моє прохання тодішньому попечителеві шкільної округи Антоновичеві, він з недовір'ям похитав головою: "Ви самі ще дитина... Хто ж вам і довірить дітей". Але все ж дав свій дозвіл". З цього часу і аж до! смерті (померла 1940 р. у Празі) вона невтомно і незрадливої працювала на ниві українського шкільництва.

Ким тільки не доводилося працювати С. Русовій: вихователем дитячого садка, вчителем школи, викладачем і професором; на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інституті в Києві, у Кам'янець-Подільському університеті (лектором. педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного, інституту імені М. Драгоманова у Празі. Вона була членом Української Центральної Ради, головою Департаменту дошкільної та позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником Української педагогічної академії тощо.

Хоч якими б питаннями державної, наукової чи громадської Діяльності займалася С.Ф. Русова, проблеми виховання і освіти1 української молоді у неї завжди були на першому плані. Дітей вона вважала найдорожчим скарбом, і тому постійно піклувалася про зростання майбутнього народу. Аналізуючи стан тодішнього навчання української молоді, С. Русова гнівно засуджувала колоніальну систему освіти, яка калічила розум і душу дітей, кидала їх на розпуття. Школа засуджувалася нею як така, що не відповідає національному духовному складові українського народу, а народ зневірився у такій школі. З цієї причини С.Ф. Русова все своє життя присвятила пошукам шляхів створення і розбудови української національної школи. Куди б не кидало її вжиття -- працюючи на Чернігівщині, в Києві, Кам'янець-Подільському, перебуваючи в еміграції, педагог-просвітитель відкриває нові школи, дитячі садки, в яких навчає дітей, допомагає вчителям та вихователям по-новому підійти до виховної справи. і Прикладом творчого, мистецького розуміння освітнього процесу І є створені нею український буквар, читанка, посібники з географії Європи, географії позаєвропейських країн тощо.

Перу Софії Русової належать фундаментальні праці з педагогіки: "Дошкільне виховання", "Теорія і практика дошкільного І виховання", "Дидактика", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Роль жінки в дошкільному вихованні", "Моральні завдання сучасної школи", "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа" та ін.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опубліковано. Одні лише назви цих праць становлять довжелезний список; серед них найбільш фундаментальними є "Соціальне виховання, його значення в громадському житті", "Практичні поради до виховання дітей", "Національна школа у різних народів", "Середньовічні університети"

Рукописи книг С.Ф. Русової "конають" у колись головному архіві України, досі залишаючись невідомими українському читачеві. Дивна доля дивної жінки, унікального педагога ще не знайшла свого літописця, котрий проаналізував би її, бо кілька статей про С.Ф. Русову ще не створюють її творчого педагогічного портрета1, а ми, її нащадки, "безмежно вдячні" цій прекрасній жінці, яка не злякалася в'язниць і утисків, не спинилася на вихованні лише своїх дітей, а їх було четверо. Зазначимо, що за "українофільську діяльність", як писала сама С.Ф. Русова, її не раз заарештовували. Зокрема, двічі вона сиділа у київській Лук'янівській в'язниці, а також у Катеринославі та Харкові. Ми вдячні їй за ту педагогічну спадщину, що, безумовно, принесе велику користь працівникам дошкільного виховання, вчителям і широкій педагогічній громадськості.

Її невтомна педагогічна, наукова та громадська діяльність була спрямована на розробку концепції національної освіти і виховання. Українська національна школа, на думку С.Ф. Русова має на меті виховати українськими засобами розумну, працьовиту дитину, не відірвану від свого рідного народу, а навпаки пов'язану з ним пошаною до всього свого, знаннями того, серед чого вона виростає.

З таких дітей Україна справді мала б рідних синів -- щирих робітників на ниві народній, творців її майбутньої літописної долі. Отже, національна система освіти і виховання має формувати національно свідомих громадян української держави. Ці переконання С.Ф. Русової стали нормою її життя, науковою позицією, мірилом справжньої духовної цінності.

На жаль, і в умовах незалежної суверенної України часто здійснюється безнаціональне виховання, що веде до подальшого духовного занепаду та, за висловом О. Потебні, "спідління нації".

Як уже зазначалося, теоретичні надбання Софії Русової періоду еміграції представлені трьома основними групами праць. Чільне місце в них (за обсягом і кількістю) посідають твори педагогічної тематики, у яких вчена "сягнула творчого "акме" - найвищого рівня зрілості" [3].

Така увага до педагогіки витікала передусім із національно-громадянських поглядів С. Русової на освіту як на головний обов'язок кожного свідомого українця, пояснювалася накопиченими у процесі освітньої діяльності на рідній землі величезним практичним досвідом і теоретичними відомостями та притаманним їй прагненням постійно вдосконалювати педагогічні знання, переносити українську ідею з політичної площини в освітянську, в наукові теоретичні концепції та в практичні апробації.

С.Ф. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з народження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо мають здійснюватися прилучення дітей до національної культури та етнізація особистості. Педагог стверджує: "Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національно свідома дитина". Найдієвішим засобом національного виховання Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мислення, засвоюються нею мораль, історичний досвід народу тощо.

У системі національної освіти і виховання Софія Русова надзвичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостом, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий "ранок", пише С.Ф. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає слабкою, з хисткою волею й небезпечними нахилами.

У своїх працях "Націоналізація дошкільного виховання", "В дитячому садку", "Дошкільне виховання" та ін. С.Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання та виховання дітей: досліджує проблеми розвитку мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів (садівниць) тощо.

Не применшуючи ролі дошкільного виховання, Русова виключне значення у зрощуванні дітей надає матері, називаючи її найкращим керманичем, природною вихователькою.

С.Ф. Русова не визнає альтернативи національному вихованню, вважаючи, що тільки національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти. Вона прагне, щоб педагог не був скутий догматичними циркулярами, якими визначаються зміст освіти та добір методів навчання. Вчитель має бути розкутим і самостійним у складанні навчальної програми, у використанні форм та методів навчальної діяльності.

Головним завданням педагога С.Ф. Русова вважає розвиток самостійності дитини. Треба "не вчити дитину, не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, -- щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу".

С.Ф. Русова категорично засуджує бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування в навчальному закладі жвавого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей.

С.Ф. Русова переконана в тому, що в рідній школі розкриватимуться всі природні задатки дитини, яка набуватиме гармонійного розвитку. Це можливо за умов, якщо виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини; національним; відповідатиме соціально-культурним вимогам життя; буде вільним, незалежним від певних вимог на ґрунті громадської організації.

Рідна, українська, школа, на думку С.Ф. Русової, є першою політичною і соціально-педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги гніту, скидає ту кригу байдужості, якою скуто було його серце за часів утисків і пригноблення вільної думки, його національної свідомості. Варто прислухатися до цієї позиції видатного педагога і державного діяча і в наш час, бо неувага держави до розбудови національної школи сьогодні гальмує розвиток самої держави.

У демократичній рідній школі весь зміст освіти й організація навчання мають відповідати національним інтересам, враховувати освітні традиції українського народу, здобутки національної культури, особливості української дитини. Остання, підкреслює С.Ф. Русова, не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість; тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість.

Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність врахування індивідуальних особливостей дітей. Образно порівнюючи дітей із кущами в саду, вона підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями. Вчитель та батьки мають знати своїх вихованців різнобічне і розвивати їхні духовні та фізичні сили.

С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у його єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя.

Провідним методом виховання С.Ф. Русова вважає гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина. У зв'язку з цим, вважає вона, треба, щоб вихованці у своєму оточенні бачили якнайбільше добра і краси.

Дитина має зростати не пасивним спостерігачем довкілля, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, самоаналізу. Вчитель, батьки повинні використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром, аби виробити в дітях власні судження, давати змогу в різних обставинах життя виявляти свою "мужність, добре серце і правдиве поводження".

С.Ф. Русова рішуче відкидає твердження шовіністів про те, що національне виховання приведе український народ до самоізоляції від європейського і світового культурного процесу. І в наш час ці ж спекуляції мають місце з боку різного роду псевдо-інтернаціоналістів. Ніби передбачаючи таке, С.Ф. Русова дає їм обґрунтовану відповідь: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки -- дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями".

Аналізуючи світовий досвід шкільництва, С.Ф. Русова доходить висновку, що прогресують ті народи, які збудували добре організовану національну школу. За приклад вона ставить народи Німеччини, Англії, Японії, які краще за інших вичерпали у своєму вихованні власні глибокі національні скарби і надали вільний розвиток національній психології. У таких державах національне виховання виробляє у дитини, стверджує С.Ф. Русова, не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особу. Провідне місце у навчанні, фізичному і духовному зростанні дітей С.Ф. Русова надає народному вчителеві. Він має бути національно свідомим українцем, що володіє високим рівнем культури, педагогічними надбаннями попередніх поколінь педагогів, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на практиці. Просвітитель застерігала вчителів від рутинерства, формалізму, казенної дисципліни. Носій добра і краси, вчитель ніколи не вживає щодо дітей кари або погроз. На переконання педагога, любов до дітей -- той ґрунт, на якому виховання досягає своїх завдань.

С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахищеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, переслідування, безправність у всіх сферах життя негативно позначаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Суспільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме можливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людинотворчу місію в суспільстві.

Концепція національної системи освіти і виховання С.Ф. Русової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв'язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності системи національної освіти і виховання в Україні.

Заповітом і наказом звучить звернення С.Ф. Русової до сучасного покоління: "...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні".

1.2 Виховний потенціал праць "жіночої" тематики

Теоретичний доробок Софії Русової, умовно об'єднаний у другу групу творів періоду еміграції, є чи не найменш дослідженим. У ньому переважають публіцистичні статті, призначені для широкого загалу, портретні замальовки, спогади, звернення, відозви тощо. Як уже зазначалося, найбільш повно у працях цієї тематики представлені різні аспекти національного й морального відродження українського жіноцтва, обґрунтовується його дидактично-виховна роль у суспільстві та в сім'ї, і на цій основі вимальовується ідеал жінки-українки нової доби. Тобто вони написані про жінок і адресовані насамперед жіноцтву. Однак аналіз цих публікацій дає змогу стверджувати, що підняті в них питання виходять за рамки "жіночої" тематики. Оскільки їх писала жінка-громадський діяч і педагог, то вони мають яскраво виражену соціальну спрямованість, містять відповідний педагогічний потенціал.

Лейтмотивом праць цієї тематики виступають слова: "на нас жінках лежить обов'язок зміцняти в усіх поколіннях пошану до ідеалу та закликати до служенія йому". Відповідь на питання, що розуміла С. Русова під цим ідеалом, дає уже згадувана "Легенда", написана нею незадовго до смерті. Для жінок різних епох і народів цей ідеал свій: для Марії Магдалини він "воплотився в слово Великого Вчителя", для Жанни д'Арк - "в дорогу їй Батьківщину", для Шарлотти Корде - "в Революції", а для Лесі Українки - у "вільній незалежній Україні" [1].

Таким чином, ідеалом, якому сміливо й безкомпромісно має служити жінка-українка, за переконанням С.Русової, виступає незалежна Українська держава.

Саме з цієї позиції вона виходила, створюючи портретну галерею жінок-українок - як відомих на рідній землі й за її межами, так і маловідомих, яких називала "тихими героїнями".

Серед них на перше місце С. Русова ставила жінок, які "високо пронесли в Україні ідею соціального і політичного визволення народних мас", з не меншою, ніж чоловіки, самовідданістю "йшли на муки, на фізичні страждання" во ім'я цього ідеалу. Такими є змальовані у спомині "Серед ідеалістів 70-х років" народоволки останньої третини XIX ст. Марія Ковалевська і Людмила Волькенштейн, які закінчили свій життєвий шлях на засланні в Сибіру. Серед представниць героїчної когорти жінок XX ст., що сміливо "пішли їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу" і загинули "майже на наших очах", С. Русова називає галичанку Ольгу Басараб.

"Незапримітні", на перший погляд, але такі, що залишили "глибокий, виховний слід", є учасниці національних визвольних змагань 1917-1920 pp., передусім Віра Бабенко, про яку С. Русова зворушливо розповіла в матеріалі "Тихі героїні". Одна з "видатних учениць" української гімназії у Києві, В. Бабенко при "першому натискові більшовиків. зуміла забути про своє особисте, про себе саму й усією душею віддалася боротьбі за батьківщину" і за неї загинула з передсмертним "Слава Україні!".

Будучи переконаною в тому, що не одною політичною боротьбою осягається визволення народу, а є ще шлях освіти ("нарід конає в неволі, поки він темний"), Софія Русова захоплювалася жінками, які "вхопились" за власну освіту та забезпечували просвіту народу [5]. Першою в Україні справді вченою жінкою вона вважала історика Олександру Єфименко, з якою була особисто знайома ще з періоду життя в Чернігові у 70-х pp. XIX ст. "Яка це прекрасна жінка була! - писала про неї С. Русова, -. з такою дужою душею, з таким ясним розумом" [1]. Просвітительку особливо вражала величезна працьовитість О.Єфименко, що допомогла їй самотужки дійти до вершин національної історичної науки.

Софії Русовій - організатору українського жіноцтва на Великій Україні та в еміграції - щиро імпонувала культурно-освітня діяльність Н. Кобринської - "піонерки" жіночого визволення на західноукраїнських землях. За її висновком, вона "відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу. закликала галицьке жіноцтво скинути з себе кайдани темноти, економічної залежності, моральної пригнобленості, сміло йти до знання, до духової й економічної незалежності, й на цьому шляху виявити усі свої до того часу приспані творчі сили та нести їх на добро свого народу" [8].

Найбільшу частину створеної С. Русовою портретної галереї жінок-просвітительок становлять "характеристики-силуети" представниць української літератури. Серед тих, хто вклав у "скарбницю нашої прози та поезії дещо. своє, цілком оригінальне. ", хто "з патріотично-етнографічної лірики" сміливо переступив у "широкий світ загальнолюдських переживань не тільки нашого народу, а й народів далеких від нас історично, але близьких до нас тими національними й політичними ситуаціями, в які ставила їх історія", С. Русова називає найперше Лесю Українку. Велику роль у пробудженні національної самосвідомості народу, на її думку, відіграла Марко Вовчок. Не українка за походженням, вона "чулим серцем полюбила український народ", "із захопленням віддалася студіюванню народної мови", збирала скарби народної творчості. Завдяки цим "пильним етнографічним дослідам" український народ у її творах виступає в "повній правді".

"Незвичайної ваги" спогади про "чільне наше жіноцтво", яке активно працювало в галузі просвіти народу, С. Русова подала у книжці "Наші визначні жінки". Вона з'явилася в 1934 р. з нагоди ювілейного Українського жіночого конгресу, присвяченого 50-річчю заснування першої жіночої організації в Галичині - "Товариства руських женщин" у М. Станиславові. Поруч з уже згадуваними О.Єфименко, Н. Кобринськокої Марком Вовчком, Лесею Українкою, автор простежила внесок у розвиток національної науки, мистецтва, літератури Хриеті Алчевської, Гайни Барвінок, Марії Загірньої, О. Кобилянської, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки та ін. Основний задум і водночас значення цього збірника "силуетів-характеристик" відтворюють слова із передмови до нього О. Кисілевської: "Вчіться на промірах минулого;, як жити й працювати для майбутнього".

Вивчення праць С. Русової показує, що в жінках вона цінувала не тільки відданість політичній меті (визволенню рідного народу) та високий рівень освіченості, але й таку рису, як самовіддана любов до дітей, до чоловіка, до ідеї, якій він служить. Взірцем такої жінки-дружинИ, соратниці свого чоловіка, лагідної матері стала для неї Людмила Драгоманова. Імпонувала Софії Русовій гармонія поглядів і переконань, взаємної любові, пошани й довіри, яку створювала у сім'ї "ще одна українська зірка, що все життя своє палала любов'ю до України. і. до людей", - Валерія О'Коннор-Вілінська. С.Русова розкрила її життєвий шлях і зміст громадської та літературної діяльності у трьох пропам'ятних публікаціях з приводу трагічної смерті В.О'Коннор-Вілінської (у грудні 1930 р. вона покінчила життя самогубством після втрати коханого чоловіка). Із цих статей покійна постає люблячою дружиною, щирою патріоткою, чесною Громадянкою, що "всім своїм життям може бути зразком для молодих жінок-українок" [4].

Вищевикладене уможливлює висновок про те, що С. Русова прагнула не тільки показати "героїнь", які вірно служили означеному нею ідеалові, але й створити сталий, за її словами, тип "духовно розвиненої жінки, бодай з одною з тих великих прикмет, якими бувають: розум, любов, мужність." [5]. Це прагнення вона реалізувала у ряді публікацій 1930-х pp.: "Дещо про український моральний тип. Де шукати його зразків?", "Наталка Полтавка і її правнучка", "Жіночі постаті в совітській літературі" "Українське жіноцтво вітає Д.К.О. ". Аналіз цих статей дає змогу з'ясувати, по-перше, джерела формування такого типу особистості, по-друге, його сутність І, по-третє, завдання щодо утвердження ідеалу жінки з "поневоленого народу".

Визначальним джерелом, у якому слід шукати "головні українські моральні типи", вчена вважала фольклор: народні пісні, думи, прислів'я та приказки. Зразком досконалості людини в ньому виступає мати - найвища на землі правда і людяність, любов і найбільша втіха життя, символ безмежної самопожертви і всепрощення, мужності у важких життєвих умовах і великому горі [2].

Другим джерелом, з якого українська жінка може черпати взірці для наслідування, Софія Русова визначила класичну художню літературу. Захоплюючись створеним І.Котляревським моральним типом жінки "безпосередньої душевної чистоти, довір'я до людей", головний зміст життя якої складають "праця і любов", "покірність долі, самопожертва для батьків", вірність єдиному коханню, вчена водночас підкреслювала: Наталка Полтавка - "дитина своєї епохи" - розквіту кріпацтва в Україні, "коли людей продавали як худобу.". Жінка першої третини XX ст., за спостереженнями С. Русової, - дещо інша. Замість "ніжної ідилічної" героїні з твору І. Котляревського нове століття "має перед собою загартовану в огні постійної національної боротьби українку, з очима відкритими освітою, свідомою свого "я".

Однією з головних причин цих змін у працях С. Русової виступає "палка охота до освіти". Вона не "проявлялася" в сучасниць Наталки Полтавки, оскільки тоді "письменність в Україні була не своя, а чужа, тісно зв'язана з російською адміністрацією", з представниками "ненависної влади". Чужа незрозуміла мова російської царської школи в Україні відштовхувала дівчат від науки. Не могла задовільнити їх і "занадто суха програма" навчально-виховних закладів. Бажання українського жіноцтва отримати освіту С. Русова пов'язує з утвердженням незалежності України: "як тільки пролунало на селі велике слово "національна школа". ми бачили, - писала педагог, - як наші сільські дівчата Кинулися до навчання і які виявили на цьому терені видатні здібності" [63, 3].

Думка про потребу жіночої освіти є провідною у статті С. Русової під назвою "Чи потрібна жінкам освіта?". Тверда переконаність вченої у необхідності знань випливає із сформульованого нею положення: "без морального відродження жінка не осягне своєї долі, не підготовить вона в своїх донях та синах певних громадян для України". Звідси і її прагнення - виховати матір, жінку, яка б у свою чергу змогла "виховати справжніх визволителів України". Слід зазначити, що підґрунтям вихованості педагог теж визначила освіту.

Які ж знання С. Русова вважала за необхідні для жінок? По-перше, - "практичні, життєві відомості" ("як краще харчуватися, як прибрати хату, як дбати за здоров'я"), по-друге, - "розуміння. вищих форм суспільного життя", по-третє, - розуміння "нових сучасних моральних ідеалів". При виборі способів підвищення освітнього рівня жіноцтва вчена радила скористатися досвідом організації освіти дорослих, нагромадженим у розвинених країнах світу. Турботою про те, щоб знання стали доступними дорослому населенню, повинне, за її висновком, перейнятися високе шкільництво. Крім того, осередками освіти жінок мають бути спеціально організовані "інтелектуальні центри", де б не тільки популяризувалася "чисто практична" наука, але й "велася дискусія на теми моральних ідеалів, громадянських проблем, вияснення нових поглядів на добро, на правду і красу".

Освіту жінки-матері С. Русова розглядала як засіб усвідомлення своїх обов'язків перед рідними дітьми, як важливий чинник формування в них почуття патріотизму, що має служити "кермою для усієї моральної поведінки" сина чи доньки. Водночас її потребу вона виводила з необхідності участі жіноцтва у визволенні народу "з усяких недостойних його ланцюгів: темноти, неправди і духової неволі".

Саме захоплення громадською працею діячка означила другою рисою "сучасних дівчат, якої не могло й бути у Наталки Полтавки". Думки-поради стосовно підготовки жінки до участі в "народнім змаганні" містить стаття "Сучасна українка". На думку С. Русової, "першим ділом" треба добре знати свій народ, а далі - розуміти його "високі моральні і соціяльні закони". На цих двох основах українська жінка може і мусить, пише С. Русова, "змагати, щоб як найтісніше зорганізувати працюючих жінок, слідкувати за усіма виявами гніту й поневолення українського народу.".

Вивчення творчої спадщини С. Русової показує, що "енергійні, сміливі, здатні на всякі жертви для ідеї, в яку беззастережно вірять", жіночі типи вчена шукала і в радянській белетристиці. Так, у статті "Жіночі постаті в совітській літературі" вона проаналізувала твори О. Донченка, О. Копиленка, І. Микитенка, Н. Рибака, в яких змальовано жінок-ентузіасток. "Дарма, - зазначала С. Русова, - що вони виростають серед нових умов життя.", що "ввесь час тільки говорять про нове комуністичне будівництво.". Вони й надалі "зберігають ту іскру ідеалізму, святого пориву, яким горіли великі жіночі постаті нашого минулого".

Важливою прикметою української жінки минулого й сучасності, за переконанням С. Русової, виступають "козацькі" риси, передусім сміливість і витривалість. Як зазначала просвітителька, "з піснями ставали наші дівчата під розстріл, у ворога переможця ніколи не прохали помилування, свою хату обороняли зо свідомістю свого права" [3].

Створений Софією Русовою моральний тип жінки-українки, окреслені його риси та шляхи їх формування, визначені завдання щодо участі жіноцтва у вирішенні національно-суспільних, в т. ч. освітньо-виховних проблем, - це, з одного боку, взірець для наслідування. Водночас це своєрідна програма діяльності жінок сучасної незалежної України, нехай дещо схематична, викладена в популярній формі, але цінна тим, що її створила жінка "з високо поетичною прекрасною душею і незломною волею. яка не знала компромісів там, де була поганьблена честь Народу. яка всі сили свої і своє щастя віддавала на виховання нового, активного, вільного духом покоління, свідомо відданого своїй Нації, своїй Батьківщині" [7].

РОЗДІЛ ІІ. ВНЕСОК СОФІЇ РУСОВОЇ У РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ 20-Х-30-Х PP. ХХ СТ.

2.1 С. Русова про теоретичні основи педагогіки

Українську педагогіку міжвоєнного періоду в державах Центральної Європи репрезентують передусім А. Волошин, А. Животко, І. Огієнко, С. Сірополко, В. Сімович, С. Смаль-Стоцький. Аналіз творчої спадщини багатьох із них, здійснений Т. Беднаржовою, В. Даниленком, О. Добржанським, Ю. Калічаком, Р. Кірою, М. Кляп, А. Марушкевич, М. Тимошиком, вивчення праць цих представників української еміграції дають підстави стверджувати, що у 20-х-30-х pp. XX ст. вони започаткували розвиток української педагогічної думки за рубежем. Національна за своїм змістом, вона продовжувала і розвивала народнопедагогічні виховні традиції, досвід шкільно-освітньої справи в Україні періоду Козацької республіки й Української держави 1917-1920 pp., випливала із просвітницько-педагогічних ідей і поглядів Г. Сковороди, О. Духновича, членів Кирило-Мефодіївського братства, педагогів-демократів другої половини XIX ст., освітніх діячів національної орієнтації початку XX ст. На відміну від радянської педагогіки 1920-х-1930-х pp., була позбавлена чужих українському народові політичних нашарувань, увібрала все найкраще зі світової педагогічної думки, а тому в умовах відродження національної системи освіти є невичерпним джерелом наукових пошуків педагогів-теоретиків і практичних освітніх працівників.

При цьому предметом глибокого вивчення науковці - представники української педагогічної думки в еміграції - обрали проблеми розвитку школи й педагогіки на українських землях від найдавніших часів; місця і ролі рідної мови, національно-культурних надбань у навчанні й вихованні підростаючих поколінь українців; проектування шляхів і способів розбудови національного шкільництва в незалежній Україні; аналіз новітніх зарубіжних педагогічних ідей тощо.

Аналогічною скарбницею педагогічних ідей виступають і твори Софії Русової, написані в 1922-1940 pp. У них чітко простежуються такі складові її філософсько-соціальних і педагогічних поглядів, як гуманізм, демократизм, ідея відродження Духовних цінностей українського народу, насамперед національної школи, системи освіти. У працях Софії Русової останніх десятиліть життя простежується прагнення осмислити й обґрунтувати теоретичні засади педагогіки на основі всебічного аналізу попередніх надбань світової педагогічної думки та сучасних їй наукових досліджень. На підставі глибокого ознайомлення з творами і практичною освітньою діяльністю Я.Л. Вівеса, Й. Гербарта, Я.А. Коменського, Дж. Локка, М. Монтеня, Й.Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, Г. Спенсера, Ф. Фребеля, найновішими досягненнями в галузі психології, соціології, філософії, етики та виходячи із соціально-історичних потреб своєї доби, вчена трактувала педагогіку як загальну науку "гармонійного виховання суцільної людини". При цьому сутність поняття "виховання суцільної людини" вбачала у формуванні її "розуму, її особливих здібностей, її характеру й морального індивідуального й соціального ідеалу" [8].

Розглядаючи педагогіку як теорію виховання всебічно розвиненої особистості, Софія Русова чималу увагу приділила розробці наукових підвалин педагогічної діяльності. Ще в до еміграційний період вона звернулася до пошуку відповіді на два питання: "1) що то є та дитина, задля якої ми мусимо утворити відповідну для її особливості атмосферу і 2). як до неї ставитися, щоб виховання дало найкращі наслідки". Ґрунтовне осмислення цих глобальних проблем привело вчену до розуміння того, що для вирішення першого питання педагогіка "в своєму теоретичному досліджуванні й у практичній реалізації має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціальної психології".

Психологічне підґрунтя виховання людини, "пристосованої до нових потреб життя", педагог проаналізувала в окремих розділах фундаментальних праць періоду еміграції ("Нова школа соціального виховання", "Нові методи дошкільного виховання", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Теорія і практика дошкільного виховання") та в низці наукових розвідок і статей. У них вона доводить, що психологія "заглядає глибоко в душу індивіда і змагається зрозуміти всю його свідому й несвідому природу". Звідси її тверда переконаність: "для виховання дитини, як і для її навчання, конче потрібно знати дитину, розуміти її духові нахили, її темперамент, фізичний склад організму", оскільки "психологічні досліди останніх літ упевнили усіх педагогів, що дитина - це зовсім окремий фізичний і духовий організм". Серед способів "зрозуміти дитину", методів експериментального дослідження її внутрішнього світу С. Русова виділила та всебічно охарактеризувала спостереження, щоденники, анкети; спомини педагога про власне дитинство; уявлення "себе самого в становищі дитини"; збір "продуктів дитячої творчості", особливо малюнків тощо [13].

Із дослідів психології вона виводить і найважливіший для всіх часів і епох закон любові до дитини: "дитяча душа потребує ласки, симпатії, Любові і не загальної, а персональної; кожна дитина потребує щоб хтось любив її більше за всіх; вона не може нормально розвиватися без материнської любові і ласки." [11].

За словами Софії Русової, сучасна їй психологія детально "зглибила" психологічний розвиток малих дітей. Водночас вона не спромоглася дати "майже ніяких певних дослідів. про. стан душі юнака, ні вказівок щодо найкращого його виховання" [13]. Саме тому в статті "Душа юнака та його виховання" С. Русова робить спробу узагальнити і довести до відома української педагогічної громадськості наявні в цій царині надбання, подати своє бачення вирішення проблеми. Для пізнання психології юнацького віку радить використовувати детальні спостереження, "обсервації над молоддю" з подальшими об'єктивними записами їх результатів педагогами-вихователями. Велику психологічну вартість у вихованні молоді, на її думку, мають високохудожні твори Р. Роллана, Ж.Ж. Руссо, Л. Толстого.

русова педагог національний виховання

Умовно поділивши юнацтво на три періоди (від 12 р. до 14 p.; від 14 р. до 18 p.; після 18 p.), педагог у кожному з них виокремила основні психолого-педагогічні ознаки та визначила способи виховної діяльності. Головними ознаками першого періоду вона вважала несподівану неслухняність, недисциплінованість підлітка, його втаємниченість, що спричиняє конфлікти між ним і найближчим оточенням. Другий період позначений "зменшенням самітнього індивідуалізму і пробудженням громадських інстинктів". У цьому віці простежується Дальше відчуження від родини, пошук власного шляху, часто -"адорація", тобто "велика, палка симпатія до якоїсь особи. в більшості старшого віку", мрійливість, пошук ідеалу. Третій період юнацтва, за С. Русовою, пов'язаний із "шуканням наближення до противного полу - дівчата радіють товариству хлопців і навпаки". Водночас саме в цьому періоді "попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням", що вносить новий зміст у життя молоді.

На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез: подавати "науково, серйозно без яких-будь легкодухих заміток" відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей; не вимагати в цей час "сліпої слухняності, непоясненої логічною необхідністю"; не втомлювати підлітків "наукою", чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі; відволікати від надто великої мрійливості; через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності; найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати "звірські" інстинкти; розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також самоопанування, шляхетність.

Реалізація цих завдань, писала С. Русова, - "це великий обов'язок кожної матері, кожного виховника" [13].

Виходячи з положення про те, що для гармонійного виховання людини необхідне розуміння не лише психології окремої особистості, а й "тої соціальної психології, яка виясняє відношення індивідуума до колективу і колективу до індивідуума", Софія Русова акцентувала на значенні соціальної психології для педагогічної діяльності [14]. Цій проблемі вона присвятила спеціальний реферат у педагогічному семінарі Українського соціологічного інституту, що з'явився окремою статтею в 1931 р. під назвою "Значення соціальної психології для виховання". У ньому мислителька розкрила сутність молодої, але такої, що "має вже дуже визначні наукові досліди", науки - соціальної психології, як її розуміли американські вчені Ф. Олпорт, Ч. Елльвуд, Дж. Бернард та ін. На цій основі дійшла висновку, що соціальна психологія - це частина психології "індивідуума", яка розглядає його поведінку "в секторі соціального оточення", тобто дає "розуміння взаємовідносин" людини із соціальним середовищем, без чого виховання неможливе [14].

Щодо відносин між педагогікою і соціологією, то С. Русова зазначала: соціологія "більш усього цікавиться становищем людини в громаді, ріжними соціальними відношеннями, обов'язками". Погоджуючись із поглядами на цю проблему вчених і педагогів-практиків кінця XIX - початку XX ст. (Е. Дюркгейма, А. Ферр'єра), зауважувала, що соціологія, оперта на біології та психології, дає "певні вказівки для виховання", поруч з цими науками виступає ключем до розуміння життя. Не маючи змоги дати до рук "самі засоби для педагогічної практики", вона "дає нам ціле коло думок, які мають стати душею педагогічної практики, керують нею і дають усьому вихованню певний смисл, без якого вся педагогічна діяльність не дала б бажаних наслідків".

Відповідь на питання про те, як забезпечити наукові підвалини результативності виховання, Софія Русова пов'язувала не тільки з теоретико-методичними положеннями педагогіки та психології, але і з філософією, яка одна "тільки може освітити таємне питання - до чого маємо вести нашого вихованця, де знайти "для нього найпевніший шлях до всесвітньої остаточної правди". Тобто осмислення вченою глобальних педагогічних проблем привело її до розгляду питань філософії виховання. За висновками сучасних дослідників творчої спадщини С. Русової, у цій галузі "вона була піонером", оскільки першою переклала з англійської мови на українську і ввела в науковий обіг основні ідеї праці американського філософа й педагога Г. Горна "The Philosophy of Education" ("Філософія освіти"), виклавши їх в обширній статті "Дещо з філософії виховання" ще в 1917р..

У працях С. Русової знайшло висвітлення та обґрунтування таке нове, актуальне і для нашого сьогодення, соціально-педагогічне поняття, як "соціалізація світогляду" учнів. Педагог розуміла його як "розвиток громадської свідомості", що сприятиме виробленню звички "постійно керуватися в своїх чинах не тільки своїми власними інтересами, а й інтересами товаришів, співгромадян". Важливим підґрунтям соціалізації світогляду вона вважала шкільне самоврядування та колективні види діяльності, а також "соціалізацію" навчальних програм, тобто пристосування їх "і своїм змістом і обсягом до природи дитини, якою вона є, та до її потреб в тому громадянстві в якому вона житиме". Водночас учена застерігала, що соціалізацію навчальних програм не слід плутати з "практикуляцією, ані з професіона­лізацією", як це було в радянській школі 1920-х - поч. 1930-х pp.

Міцним фактором для виховання нації Софія Русова називала соціальне виховання [11]. При аналізі сутності цього терміну, до кінця не з'ясованого ні в тогочасних педагогічних теоріях, ні в практиці виховання, вона розглядала його з позиції прихильника індивідуалізації виховання, її цікавило насамперед питання: "як привести до згоди ці дві нові педагогічні течії -індивідуалізація виховання та його соціалізація?" [11]. За висновком мислительки, перша спирається майже виключно на розвиткові всіх "душевних сил" дитини, в той час як друга визнає величезний вплив на дитину не тільки "спадковості й індивідуального єства, а й соціального оточення". Як результат, метою індивідуального виховання педагог визначила широкий вільний розвиток усіх духовних сил і здібностей дитини, який Дасть їй змогу "бути корисною для малого чи великого кола громадянства". Соціальне ж виховання "намагається розвинути в дитині ті особливі риси, які надалі дадуть ЇЇ змогу стати найкращим громадянином". З такого формулювання мети індивідуального й соціального виховання випливає її висновок: оскільки "громадянству найбільш потрібні особи з добре розвинутими здібностями, то ми бачимо, що мета виховання і соціальна й індивідуальна одна, але шляхи до її осягнення не однакові".

Керуючись положенням про те, що "розвиток дитини проходить під впливом трьох головних факторів: виховання, спадщина, оточення", базуючись на дослідах зарубіжних (німецьких, бельгійських, чеських) учених, вчена розкрила специфіку соціально-виховуючого впливу середовища. Неодмінною умовою його результативності вважала таке: "осередок, в якому розвивається дитина, не мусить бути занадто широким і складатися з дуже великої кількості різноманітних осіб" [11]. Крім того, педагог виокремила соціальні групи ("соціальні одиниці"), які найефективніше впливають на виховання дітей: родину ("але треба щоб у неї не вимагалось занадто великого підлягання дитини авторитетові батьків"); дошкільні заклади (ясла для немовлят, дитячі садки, дитячі хати, ігрові майдани); школу, "в якій соціальні потреби й змагання мають урівноважитися і з якої мають виходити ані людей законсервовані в традиціях минулого, ані мрійники-ідеалісти, не здатні до практичного сучасного життя". Першою "всесвітньою" соціальною формою об'єднання дітей педагог вважала гру. За її словами, саме гра та праця "завжди були й будуть тими природними процесами, в яких соціальні нахили, почуття й соціальна свідомість найкраще виявляються й розвиваються".

Водночас вона підкреслювала, що жодна дитина "не піддається пасивно впливу оточення: вона бере з нього те, до чого прагне її індивідуальність".

Оскільки дидактика, за С. Русовою, є "мистецтвом навчати", то вона повинна "урегулювати" всі предмети навчання. Серед них педагог виділяла фундаментальні, без знання яких не можна зрозуміти інших наук, називаючи їх "ґрунтовно-підготовчими" (наприклад, географія - для історії; математика - для фізики). До другої групи відносила дисципліни, "потрібні для розуміння суцільної системи знання, для складання одної наукової синтези", - філософію, логіку, соціологію. Іншу групу навчальних предметів становлять ті, що мають "емоціональну" вартість, дають високу мистецьку насолоду і впливають "на творення ідеалу краси, який так наближається до ідеалу добра": музика, "малярство", "красне письменство". Але в основу всього навчального процесу, незалежно від поділу програмових предметів, за твердим переконанням Софії Русової, мають лягти рідна мова та математика, на ґрунті яких розвиваються, з одного боку, філологічні науки, а з іншого, - природознавчі та географія.

У питаннях дидактичних принципів навчання С. Русова традиційно вважала за необхідне йти від відомого учням до невідомого, від легкого до важкого, від простого до складного, від конкретного до абстрактного. Водночас підкреслювала, що можна й навпаки: нове наближати до вже відомого, а важке завдання поставити "на свіжу увагу" (наприклад, у гімнастиці). Серед принципів і правил навчання вона рекомендувала й такі: від емпіричного до раціонального, від неозначеного до певного визначення. Радила ніколи не поспішати, не переходити до іншого, "поки попереднє не злилося з душею й розумом учня"; не викликати "нової сили учня до діяльності, поки не використані й не піднесені до готовності сили меншого значіння"; не "багато за один раз вчити, мало вимагати, але з усього поданого й запринятого учнем виробляти таке уявлення, яке назавше затямлюється ним".

Вимагаючи від учителя "пам'ятати дидактичні правила", Софія Русова не вважала за доцільне триматися їх, "як сліпий плоту". Як і Й. Гердер, вважала, що, "окрім усіх дидактичних засобів, кожний учитель має свій індивідуальний, приладнаний до своєї кляси, до відомих йому учнів, до тих, або інших умов навчання".

Серед найголовніших "цінностей" навчання С. Русова визначила такі: 1) засвоєння знань, в т.ч. соціальних; 2) дисциплінування мислення; 3) розвиток моральності, розуміння відповідальності; 4) пристосування до оточення; 5) почуття "щастя від вчення й од товариства"; 6) почуття задоволення від гармонійного розвитку всіх сил і здібностей тощо.

У питаннях методів навчання педагог виходила із розуміння ; цього поняття не тільки як засобу "для приладження індивідуального розуму до предметного матеріалу", але і як раціонального шляху до осягнення, розв'язання якоїсь проблеми, який базується на психологічних основах, на результатах новітніх експериментів. На її думку, "метода завше залежить од відносин між інстинктивним завданням - з одного боку і свідомою метою -з другого". На цій основі вона виділила п'ять ступенів "створення. правильної методи вчення", серед яких: пробудження в учнів "інтересу й зусилля для осягнення мети."; розробка плану "для цілого процесу" навчання, його реалізація; порівняння досягнутих результатів із тим, що намічалося спочатку; оцінка "методу", критичне4ставлення до його "позитивних і негативних якостей".

Услід за сучасною їй педагогічною думкою та на підставі власних міркувань педагог визначила чотири основних дидактичних методи: " 1) аналіз речей, 2) аналіз думок, 3) синтеза речей, 4) синтеза думок". Проте індуктивними і дедуктивними, як загальними методами навчання, С.Русова не обмежувалася, наголошуючи, що "ріжні предмети або ріжні завдання вимагають ще вживання інших метод": "назірного" (наочного), пояснювального, розвиваючого, методу гри тощо.

З педагогічної системи М. Монтессорі С. Русова радила використовувати (правда, із суттєвими застереженнями) принципи автонавчання, пробудження інтелектуальних задатків зусиллями самих вихованців та індивідуальної свободи дитини "для виявлення її власних змагань", власних інтересів і творчих нахилів. У дидактиці В. Лая їй імпонували положення про необхідність спостереження над дитиною, експериментування; зосередження уваги не лише на "назверхню діяльність, а й на внутрішню, душевну, що проявляється в унутрішньому перейманню, у праці фантазії", що допомагає учневі "емоціонально переживати наукове вражіння, ставити себе в положення иншої людини й розуміти її".

Аналіз нових дидактичних ідей О. Декролі, М. Монтессорі, В. Лая зумовив висновок ученої про те, що вони призвели до зміни становища вчителя у школі.

Педагог-науковець і освітянин-практик, С. Русова основним обов'язком учителя вважала глибоке знання індивідуальних особливостей своїх учнів, уміння залучити кожного з них до активної праці, викликати необхідні для цього зусилля. "Той не вчитель, - наголошувала педагог, - що не пробуджує цікавости в учнів, і вони у клясі нудяться", байдужі до його слів. Вчитель - високий професіонал, тонкий знавець дитячої душі, вмілий організатор не повинен забувати таких правил: "1) Нічого не вимагати од дитини над її сили; 2) Викликати на допомогу для розв'язання якоїсь проблеми природну спритність дитини; 3) Навчити дитину працювати; 4) Викликати бадьорість і утворити у клясі таку піднесену атмосферу, щоб праця йшла жвавіше".