Народна педагогіка як першоджерело педагогічної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Українська народна педагогіка

1.1 Народна педагогіка як наука. Дефініція понять «народна педагогіка» та «етнопедагогіка

1.2 Історія встановлення української народної педагогіки та етнопедагогіки

1.3 Вплив української народної педагогіки на формування особистості сучасного школяра

Розділ 2. Виховний ідеал української народної педагогіки

2.1 Особливості виховання дітей в українській родині

2.2 Традиції та обряди як основа української етнопедагогіки

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження. Людина з'являється на світ маленькою, безпомічною. Хіба можна бути байдужим до її долі? Як навчити її робити перші життєві кроки, привчити до навколишнього життя? Як виховати її здоровою та розумною, чесною і правдивою, відважною, кмітливою, витривалою і спритною, наполегливою і працьовитою, доброю і щирою? Ці та інші педагогічні проблеми здавна постають перед батьками, кличуть до виховних дій.

Результатом виховних дій десятків тисяч людей стала народна педагогіка. Народною називаємо педагогіку, яку створив народ. Це галузь його емпіричних знань і досвіду, що відображаються в домінуючих серед трудящих морально-етичних ідеалах, поглядах на зміст, мету й принципи формування людини, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання і навчання дітей та молоді. Усі видатні педагоги минулого і сучасного досягли високого наукового злету завдяки тому, що свою педагогічну творчість будували на ґрунті народної педагогіки. Тому й ніякого перебільшення не буде, коли скажемо, що педагогіку творить народ, а професіональні педагоги її аранжують.

Українська, як і інша система виховання, намагається виховувати дитину як особистість, за неписаними законами народної педагогіки, які беруть свій початок у сім'ї.

Відомо, що сім'я - природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім'я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів.

Деякі золоті перлини народної мудрості, в яких закодовано погляди попередніх поколінь поціновано значення сім'ї у житті суспільства:

“Яка вода, такий млин, який батько, такий син”; “Який батько, такі й діти”; “Які мамка й татко, таке й дитятко”; “Який дід, такий його плід”; “Якого породила ненька, такого й приймає земелька”; “Живемо не батьками - помремо не людьми”.

В. Сухомлинський вважав, що найблагороднішою роботою кожної сім'ї є творення людини. Характерною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим не зрівняне щастя. Адже, продовжуючи рід людський, батько й мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідоме це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за її майбутнє.

Батьки і діти! Діти і батьки!

Нерозділиме і одвічне коло…

Б. Г. Олійник.

Народна мудрість про сім'ю немов перекликається з тими словами високої оцінки сім'ї, яку дали класики педагогіки А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський. А.С. Макаренко назвав сім'ю тим “природним первинним осередком, де реалізується краса людського життя, куди приходять відпочивати переможні сили людини, де ростуть і живуть діти - головна радість життя”.

Народна педагогіка висунула ідеали чоловіка й жінки. Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання і подружня вірність, гарне виховання дітей. Кохання і взаємоповага надають подружнім взаєминам оптимістичної тональності (“Як чоловік жінку любить, то й лиха жінка доброю буде”).

Народна педагогіка робить усе, щоб взаємини між чоловіком і жінкою, а отже, і педагогічна атмосфера для виховання дітей були найкращими. Побутує чимало педагогічних висловів, які спонукають до зміцнення шлюбного союзу, до сумлінного виконання батьківського обов'язку (“Як сорочка біла, то й жінка мила”, “Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця”, “Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу”, “Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина - мені жінку родила”). Звідси бачимо, що доля новоствореної сім'ї а отже і доля дітей, для народної педагогіки є найважливішою. Своїм ідеалом у родині народна педагогіка пропонує такі взаємини між подружжям, коли панують любов і злагода, піклування одне про одного і про дітей. Тоді в сім'ї створюється сприятлива атмосфера як для подружнього життя, так і для виховання дітей. Дітям подобається дружна сім'я. Їм хочеться жити в щасливій сім'ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками. (“Як батьки друженькі, то й діти чемненькі”).

Ідеал народної педагогіки - повна сім'я: чоловік, жінка, діти. Ця ідеальна гармонія повної сім'ї знайшла поетичне вираження у таких словах народної колядки:

Ясен місяць - пан господар,

Красне сонце - жона його,

Дрібні зірки - його дітки!

Головною метою народної педагогіки на сучасному етапі є набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури суспільних взаємин, формування у молоді розвиненою духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової культури.

Таким чином, викладене вище, зумовлює актуальність дослідження теми курсової роботи “Народна педагогіка як першоджерело педагогічної науки”.

Мета курсової роботи: дослідити українську народну педагогіку як першоджерело педагогічної науки.

Об'єктом дослідження: педагогічна наука.

Предмет дослідження: зміст, особливості народної педагіки як першоджерела педагогічної науки.

Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:

Ш визначити зміст понять «етнопедагогіка» і «народна педагогіка»;

Ш виділити основні етапи в історії становлення української народної педагогіки;

Ш визначити особливості виховного ідеалу українців;

Ш охарактеризувати вплив української народної педагогіки на формування особистісних якостей сучасного школяра;

Ш виокремити основу української етнопедагогіки.

Методи дослідження: провідну роль у написанні курсової роботи відіграв порівняльно-історичний метод, який допоміг розгорнути проблематику зародження і формування української народної педагогіки. Також було використано аналіз літературних джерел та методичний матеріал.

етнопедагогіка творчість традиція

Розділ 1. Українська народна педагогіка

1.1. Народна педагогіка як наука. Дефініція понять «народна педагогіка» та «етнопедагогіка».

Уперше термін «народна педагогіка» запровадив український педагог Олександр Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельських». Народна педагогіка - це галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання. Його використовують на позначення емпіричних педагогічних знань без належності до конкретної етнічної спільноти. У 60-ті роки ХХ ст. у педагогічну науку зароваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков) - галузь педагогіки, яка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей конкретного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

До особливостей етнопедагогіки належать:

ь зосередженість на особистості з її проблемами, у різних аспектах життєдіяльності;

ь залучення підростаючого покоління до праці, виховання працелюбства;

ь врахування в навчально-виховній роботі з дітьми їх вікових та індивідуальних особливостей, дотримання принципу природовідповідності;

ь продумана підготовка дітей до спілкування з ровесниками, молодшими і старшими людьми, шанобливе ставлення до батьків;

ь налаштованість на засвоєння молодими людьми моральних знань, норм і правил поведінки;

ь повага до сім'ї, її цінностей, високий авторитет батьків.

Надбання етнопедагогіки використовується сучасною українською національною школою в організації навчально-виховного процесу.

Українська народна педагогіка є складовою народознавства (українознавства) й водночас одним із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою вітчизняної педагогіки народознавства.

Педагогіка народознавства - це напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який забезпечує засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв та обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів та прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) є наукою про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому значенні - це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного та професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.

Важливими складовими народної педагогіки є:

ь родинна педагогіка - сукупність знань і досвіду щодо створення і збереження сім'ї, трудових, моральних, мистецьких, сімейних та інших традицій. Вона сприяє формуванню в дітей любові до батька і матері, дідуся й бабусі, поваги до померлих та ін.;

ь педагогічна деонтологія (грец. deon - потрібне, необхідне) - народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів - перед учнями, вихователів - перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання ними педагогічних функцій;

ь педагогіка народного календаря - сукупність знань про виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів. [16; 16]

Наукова педагогіка знаходить своє відображення у працях учених, а народна -- в рідній мові, народній творчості (у піснях, прислів'ях, приказках, загадках, казках, легендах, оповіданнях), у дитячому фольклорі, в народних традиціях, звичаях, святах, обрядах, ритуалах, символах, образотворчому, музичному, танцювально-хореографічному мистецтвах, у знаннях і досвіді родинного виховання дітей та підлітків, у сімейно-побутовій культурі, народних дитячих іграх, іграшках.

Таким чином, народна педагогіка -- це неписаний багатотомний усний підручник про навчання й виховання підростаючих поколінь, який твориться народом, зберігається у його пам'яті й постійно ним використовується, систематично збагачується і вдосконалюється. [15; 8]

Нещодавно в педагогічній науці з'явився ще один термін -- «етнопедагогіка». Ужите педагогом Г. Н. Волковим слово є синонімом до поняття «народна педагогіка». З деяким смисловим відтінком, звичайно. Якщо перше поняття включає в себе емпіричні педагогічні знання і засоби без належності до певної етнічної спільності, то друге пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Скажімо, народну педагогіку українців називаємо «українською етнопедагогікою». Вона включає в себе як загальнолюдське (інтернаціональне), так і самобутнє (національне).
Українська етнопедагогіка склалася у процесі формування української народності і на своєму дальшому шляху пройшла загальнолюдські стадії суспільного прогресу. В ході історичного розвитку економічного, політичного, духовного, суспільного й сімейного життя народу вона набула свого національного забарвлення й оригінального творчого обличчя з властивими їм особливостями мови, фольклору, звичаїв, традицій, родинно-побутових стосунків.

Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих для будь-якого суспільства зв'язках між людьми, на обов'язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах. Серед загальновизнаних у всі часи благ першими і найціннішими є здоров'я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття були й лишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому,-- шлюб, сім'я, народження і виховання дітей, забезпечення морального захисту людини на ґрунті гуманності від свавілля окремих осіб.
«Немає мудріших, ніж народ, учителів»,-- писав М. Т. Рильський. Народна педагогіка наймудріша, бо вона створювалася протягом віків, шліфувалася, перевірялася досвідом мільйонів людей багатьох поколінь.
У складі народної педагогіки видіялють п'ять провідних, нерозривно пов'язаних між собою, компонентів:

ь народна фамілогія,

ь народне дитинознавство,

ь батьківська педагогіка,

ь народна дидактика,

ь народна деонтологія.

Народна фамілогія об'єднує народні знання й досвід будівництва міцної, здорової сім'ї. «Без сім'ї немає щастя на землі»,-- кажуть українці.

Народне дитинознавство концентрує в собі усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці, особливості формування дитини як особистості від народження й до фізіологічного дозрівання та включення у доросле життя.

Батьківська педагогіка репрезентує народну мудрість соціалізації дитини в сім'ї на основі передачі їй дорослими (матір'ю, батьком та ін.) духовного й виробничого досвіду, прищеплення культури поведінки.

Народна дидактика відображає здобутки трудящих у галузі розумового й світоглядного розвитку підростаючого покоління, що концентруються у поглядах на принципи, зміст і методи навчання, зміцнення пізнавальних сил і здібностей дитини. Реалізується вона переважно через дитячу мову й мову дорослих, загадки, прислів'я й приказки, скоромовки, казки, оповідання, постійне залучення дітей і підлітків до посильної праці, спілкування з природою, дотримання мовленнєвого етикету, дитячі ігри, іграшки, забави, малювання тощо. (Див.: додаток № 1)

Народна педагогічна деонтологія (від грецького слова, що перекладається як наука про конче потрібне, вкрай необхідне) обстоює етичну сферу обов'язкового в думках і вчинках кожної людини. Це те архіобов'язкове, без чого істинне виховання справжньої людини немислиме. Як, приміром, прищеплення дітям змалку працьовитості, любові до рідної мови й культури народу і почуття приязні до інших народів; знання свого родоводу; шанобливе ставлення до батька й матері, землі, хліба; охорона честі родини; піклування про молодших, хворих, калік, людей похилого віку; шанування народних звичаїв, традицій, символів народного мистецтва. Вироблення цих та інших якостей у дітей та підлітків, за народною деонтологією, вихователь зобов'язаний постійно тримати в центрі своєї уваги сьогодні, завтра, постійно. Те, що треба навчити наших дітей завжди свято берегти у душі й серці, думках і поведінці, українці називають «берегинею».

Педагогічний вплив народної педагогіки на формування особистості важко переоцінити. Діти й підлітки сприймають її легко, природно і просто, навіть не відчуваючи, що їх виховують. Очевидно, це й дало підставу К- Д. Ушинському сказати, що «виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях». Тому народна педагогіка здавна і привертала увагу багатьох діячів культури.

Вивчення української етнопедагогіки започаткував Г. С. Сковорода у другій половині XVIII ст., заклавши підвалини просвітительсько-демократичного напряму її висвітлення. Тенденцію самобутності родинно-побутової культури українців у зв'язку з активізацією національного життя народу відображено у творчості І. П. Котляревського. Важливе значення має трактування батьківської педагогіки Т. Г. Шевченком, І. Я. Франком, Лесею Українкою.

Українську етнопедагогіку робили об'єктом своєї обсервації Л. І. Глібов, Я. І. Щоголів, Ю. А. Федькович, Б. Д. Грінченко, С. І. Воробкевич. Високо цінили її, зокрема народні пісні, музику, казки, міфологію, М. О. Добролюбов, К. Д. Ушинський, М. В. Гоголь.

1.2 Історія становлення української народної педагогіки та етнопедагогіки.

Педагогіка в загальному розумінні слова - це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називається та педагогіка, яку створив народ. Зародилася вона з появою людини на Землі.

Українська народна педагогіка - це система емпіричних педагогічних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і застосовуваних українцями у навчанні та вихованні підростаючих поколінь. Вона передувала педагогічній науці й стала її основним першоджерелом. Це та школа, яка завжди з нами, що супроводить й спрямовує життя українців з прадавніх часів і донині.

Українська народна педагогіка своїм корінням сягає сивої давнини, життя і побуту, вдачі, звичаїв і віри українських племен ще до заснування Київської держави, які, за словами літописця, “мали кожде свої обичаї закони і науку батьків своїх і свої норови кожде”. Вона постала й знайшла своє поетичне втілення в усній народній творчості - у прислів'ях та приказках, піснях, билинах, притчах. Виросла з насущних потреб життя суспільства. Продукування ідей, уявлень, свідомості від самого початку безпосередньо вплетене в трудову діяльність і духовні стосунки людей, у мову реального життя.

Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людей, а основними засобами - спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Досвідчені мисливці вчили дітей звіроловству, хлібороби прилучали до рільництва, пасічники до бджільництва, здібні майстри - до різних способів виготовлення знарядь праці. Все це надавало вихованню загальнонародного характеру, однакового для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими віковими особливостями. То й результати його досить відчутні. Побувавши на Україні, чужоземці зазначали, що анти й словени, тобто українці, щирі й привітні, товариські, ласкаві й гостинні, свободолюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні, співучі. Дітей своїх теж привчали дивитися на світ божий веселими очима, виявляти особливу увагу до старшого в роді, до пам'яті своїх предків. Хлопчики-підлітки вчилися володіти зброєю, що необхідно було як для полювання, так, головним чином, і для захисту рідної землі від ворогів. [11; 74 - 75]

З появою приватної власності й господарського відокремлення сімей, перетворенням їх на основі господарські осередки суспільства виникло увиразнення виховних функцій. У ролі педагогів виступає не община, а насамперед сім'я, батьки. Отже, суспільне виховання замінюється індивідуально-сімейним вихованням. Причому змінюється не тільки форма, а й зміст і цілі виховання. Зникла колишня соціальна однорідність суспільства. Суспільна нерівність зумовила різні інтереси й мотиви поведінки людей.

Життя стає складним і суперечливим. Виникає проблема спеціальної підготовки до нього, що було зумовлено необхідністю раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, вироблення морально-понятійних норм, які б виконували функцію регулятора поведінки в системі суспільних відносин.

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню української народної педагогіки на новий, вищий рівень її розвитку. Адже в центрі виховної практики вперше постає проблема формування духовних якостей особистості.

Звично, сформувати моральні риси людини, які б регулювали її вчинки, не так легко. Одна річ, наприклад, порівну, додержуючи споконвічного звичаю, поділити їжу між членом роду, а інша - систематично та цілеспрямовано застосувати засоби впливу на особистість, щоб виробити в неї звичку віддавати кращу їжу хворому чи малому. Арсенал української народної педагогіки завдяки постійній соціально-пошуковій та навчально-виховній творчості батьків поступово поповнюється різноманітними засобами впливу на дитину. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку стає дедалі стрункішою.

Поява могутньої української держави Київської Русі підняла українську народну педагогіку на вищий щабель розвитку. Якщо до цього творцями й носіями народної педагогічної мудрості українців були селяни, то в умовах Київської Русі до неї активно долучаються міські мешканці. -- майстри, ремісники, підмайстри, челядники, чорнороби. Це помітно збагатило її зміст і виховні можливості.

Великий вплив на масову практику виховання дітей та молоді на Україні мало прийняття християнства в 988 р. У зв'язку з цим живильними джерелами для української народної педагогіки стали не тільки власні виховні винаходи, а й християнське вчення, а з ним і багатющий досвід духовно-морального виховання народів Близького Сходу й Середземномор'я. Історично склалося так, що впродовж багатьох століть наш народ нерідко виражав свої педагогічні ідеали мовою релігії. А коли християнство увібрало в себе ще й елементи первинних вірувань українців -- язичництва, то й виховний вплив релігії став особливо могутнім.

Загальнодоступна ідея соціальної справедливості -- рівність усіх перед Богом, єдність людської історії, осуд жорстокості, насильства, скнарості й здирства, спонукання до совісті, честі, милосердя, заклик до "внутрішньої чистоти" й людської гідності, порядності вельми імпонує людям скривдженим і приниженим.

Певний вплив на свідомість і регулювання поведінки як дорослих, так і дітей мають релігійні доктрини про ''всевидюче Боже око", "гармонію душі й тіла", "страшний суд", "обіцяна нагорода раєм за доброчесне життя на землі й покарання пеклом за "допущені гріхи", "вчинене зло".

На виховній ролі релігії у формування людини неодноразово наголошують літописці та письменники, зазначаючи зокрема, що з хрещенням князя Володимира «зовсім його вдача змінилася, не той чоловік став», «мало воював, жив у згоді з сусідами, більше дбав про внутрішній порядок». Під час князівських бенкетів, які тривали по кілька днів, «убогим роздавали гроші, а для хворих і калік по домах розвозили всяку страву - хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед у бочках, квас». [6; 52 - 54]

Винайдення письма в Україні, впровадження кирилиці відкрили можливість зберігати українську народну педагогіку не тільки в пам'яті та практиці народу, в усній народній творчості, а й фіксувати її на письмі.

Українська народна педагогіка забезпечувала формування національної свідомості й патріотизму молоді, а безпосередня участь у боротьбі проти чужоземних нападників гартувала характер та волю й одночасно була суворим іспитом на громадянську зрілість.

Національно-визвольна боротьба народу України проти татаро-турецьких і польських загарбників за козацької доби (ХV - ХVII ст.) внесла новий імпульс у розвиток української народної педагогіки, піднявши її до вершинного вияву - педагогіки козацької, головним виховним ідеалом якої став козак як втілення чеснот справжнього українця, мужнього лицаря-визволителя, безстрашного оборонця рідної землі, безкорисливого захисника всіх скривджених і знедолених. [10; 12 - 14]

Помітне пожвавлення у розвитку української народної педагогіки відбулося у першій половині ХІХ ст. Ще пізніше, наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст., воно набрало широкого розмаху і йшло в контексті загальної боротьби нашого народу за національне відродження.

ХХ століття увійшло в історію України віхою воєн, насилля, лихоліття. Українська державність, вперше за довгі століття утверджена на всіх землях у 1918 р., знову була зруйнована. На більшій частині України запанували більшовики та інші чужоземні загарбники. У зв'язку з цим українська народна педагогіка опинилася у дуже скрутному становищі. Іноземні колонізатори насильницьки асимілювали українську педагогічну культуру, отруювали народний дух, фальшували історію України. Активізовану в часи УНР українізацію незабаром було заморожено сталінським терором. Педагогічну спадщину, створену розумом і талантом українського народу, сталіністи руйнували.

Насаджувані ленінсько-сталінська, а згодом брежнєвсько-сусловська лжепедагогіки були глибоко чужими педагогіці народній, її антиподом. Внаслідок їх шкідницьких дій практичний вплив народної педагогіки невпинно звужувався, що вело до морально-духовної катастрофи.

Проголошення державного суверенітету України 16 липня 1990 р. відкрило широкий простір для відродження й розвитку української народної педагогіки.

Ідеальний варіант педагогіки національної школи -- той, що базується на інтеграції народної педагогіки, етнопедагогіки та педагогічної науки в цілому, передової практики навчання і виховання молоді; їх Інтеграція не означає позбавлення самостійності чи індивідуальних рис власного вияву, бо кожна з них, поруч зі спільними, наділена також належними тільки їй прикметами.

Слово етнопедагогіка в науковий обіг ввів відомий чуваський педагог Г.Н. Волков у 70-х роках XX ст. За його визначенням народна педагогіка -- це вироблені й застосовувані в середовищі людей праці знання, засоби й досвід виховання і навчання дітей та молоді, а етнопедагогіка -- це наука про народну педагогіку.

Отже, українська етнопедагогіка -- це наука про українську народну школу, тобто про досвід українського народу щодо виховання підростаючого покоління, про педагогічні погляди народу; наука про педагогіку побуту, родини, українців.

Історія української етнопедагогіки -- де галузь знань про зародження, становлення й розвиток науки про українську народну педагогіку від часу її появи й до сучасності. [6; 55]

Наука про українську народну педагогіку почала складатися вже в Київській Русі. Зародження історії української етнопедагогіки пов'язується з появою "Повчання" Володимира Мономаха дітям (1096 р.), спрямованого на осмислення нащадками сутності й сенсу дотримання народних чеснот і норм християнської моралі. Приклад славетного київського князя наслідують й інші автори. Наприклад, у 1577 р. появилося "Завіщання" Василя Загоровського дітям, що дуже нагадує попередній твір.

Золоті розсипи української етнопедагогіки наявні також у "Слові о полку Ігоревім", українських літописах, "Руській Правді", складеній на основі норм українського звичаєвого права, народної педагогіки. Тож фактично елементи української етнопедагогіки склалися вже в надрах Київської Русі через осмислення величезних набутків української народної педагогіки.

У XII--XVI ст. в Україні інтенсивно розповсюджуються численні збірники церковних повчань, що гідно репрезентують суть релігійного виховання нашого народу. Позиції української народної педагогіки у ставленні до освіти й учителя, забезпеченні плідних педагогічних взаємин між сім'єю і школою та громадою досить виразно проявляються у статутах братських шкіл і трактатах професорів Острозької та Київської академій.

Українська етнопедагогіка знайшла своє дальше органічне продовження та розвиток у творчості поколінь українських вчених, письменників, культурних і освітніх діячів, діяльності Кирило-Мефодіївського братства та "Руської трійці" й освячена славетними іменами українських національних геніїв Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Грушевського, О. Духновича, К. Ушинського, С. Русової, Г. Ващенка, І. Огієнка, В. Сухомлинського.

Становище української етнопедагогіки істотною мірою визначається долею України наявністю чи відсутністю в українського народу власної незалежної держави.

Протягом майже 150 років, від кінця XVIII ст. до 1917 р., українці перебували під владою чужих імперій. Підневільність, яка супроводжувала колоніальну політику, коли навіть саме ймення "українець" було під офіційною забороною, гальмувала поступ української етнопедагогіки.

Зацікавлення патріотично налаштованої української інтелігенції національною історією, етнографією та фольклором засвідчують важливу фазу становлення української етнопедагогіки. Тим більше, що етнографічні публікації В. Гнатюка, Б. Грінченка, М. Дерлиці, М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Онищука, М. Сумцова, Лесі Українки, І. Франка, П. Чубинського торкаються й життя, побуту та виховання українських дітей.

Мотивами української етнопедагогіки перейнята діяльність педагогічних товариств "Рідна школа", "Просвіта", Наукового товариства імені Т. Шевченка, молодіжних організацій "Пласт", "Сокіл", "Січ", "Луг", українські шкільні підручники й педагогічна преса.

Період української державності (1917--1920 рр.) заклав потенціал для посилення інтенсивності етнопедагогічних пошуків. Та й сама українська етнопедагогіка вийшла на новий рубіж у своєму розвитку: відкрилися етнографічні дослідні станції.

У час більшовицької окупації етнопедагогіка в Україні зазнала остракізму. Та все-таки етнопедагогічна думка не згасла. Вона знайшла свій плідний вияв за рубежем, серед української еміграції. Внесок західної української діаспори в розвиток української етнопедагогіки доволі вагомий. Серед численних зарубіжних публікацій, близьких до української етнопедагогіки, варто виділити такі фундаментальні праці, як десятитомна "Енциклопедія українознавства", п'ятитомна монографія С. Килимника "Український рік у народних звичаях в історичному освітленні", двотомну працю О. Воропая "Звичаї нашого народу", І. Кузича-Березовського "Оріяна" та ін.

У період з 1956 р. по 1959 р. було використано в Україні для висунення культурно-національних домагань, у тому числі і на право розвитку української етнопедагогіки. Завдяки цьому в 1960 р. у Києві було видано працю Ю. Ступака "Виховне значення українського фольклору, а в 1966 р. -- книжку О. Кравця "Сімейний побут і звичаї українського народу", у 1968 р. - стаття В. Мирного "Народна педагогіка в прислів'ях та приказках". У 1974 р. у видавництві "Наукова думка" з'явилась монографія Є. Сявавко "Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку", де на основі фольклорних, етнографічних, архівно-літературних матеріалів досліджується народне виховання на Україні в різні історичні епохи. [15; 5]

Офіційний курс на перебудову, демократизацію, гласність (з березня 1985 р.) справив свій вплив на українську етнопедагогіку.

25 серпня 1988 р. на першій сторінці "Літературної України" ініціативна творча група педагогів-ентузіастів виступила зі Зверненням до вчителів, керівників шкіл, працівників органів народної освіти України "Перебудова школи і народна педагогіка", заманіфестувавши гостру потребу перебудови освіти й виховання в Україні на засадах української етнопедагогіки. А 8 жовтня 1989 р. ці ж автори проголосили на сторінках газети "Культура і життя" публічне Звернення до батьків "Родинному вихованню -- справжню турботу!", закликавши їх зберегти й примножувати традиції народної педагогіки в родинному вихованні дітей. [9; 130]

Проголошення й розбудова самостійної Української держави відкрили нову еру в розвитку української етнопедагогіки. Могутнього розмаху в наглій країні набуває рух за впровадження здобутків української етнопедагогіки та навчання українознавства в школах. Велике значення мають заснування кафедр українознавства у вищих навчальних закладах України, відкриття й робота Інституту українознавства (директор П. Кононенко), функціонування лабораторій з української етнопедагогіки в Науково-дослідному інституті педагогіки, Українському педагогічному університеті імені М. Драгоманова, Прикарпатському університеті імені В. Стефаника, Чернівецькому університеті імені Ю. Федьковича, Львівському університеті імені І. Франка, Дрогобицькому педінституті імені І. Франка, Луганському, Уманському, Слов'янському, Миколаївському, Криворізькому та інших педінститутах; створення вузівських програм з української етнопедагогіки (Ю. Руденком, В. Струманським, Є. Сявавком).

Активізувала свою мобілізаційну діяльність щодо актуалізації української етнопедагогіки педагогічна преса. З'являються журнали "Дошкільне виховання", "Початкова школа", "Рідна школа", "Дивослово", тижневик "Освіта". Великої популярності серед педагогічної громадськості набули також такі, українознавчі часописи.

Ідеями української етнопедагогіки перейняті концепції дошкільного виховання, середньої загальноосвітньої національної школи України, розвитку національної вищої (після середньої) освіти України, української національної системи виховання, безперервної системи національного виховання тощо.

Все більшого розмаху набувають за останні роки наукові пошуки в галузі української етнопедагогіки. Благородну роль у цьому відношенні має утворення 4 березня 1992 р. Академії педагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи. Вона приділяє постійну увагу розвиткові української етнопедагогіки.

З метою координації тем здобувачів ступенів докторів і кандидатів педагогічних наук у жовтні 1994 р. при Академії педагогічних наук створено Раду "Етнопедагогіки і народознавства".

Плідно діє Науково-методичний центр "Українська етнопедагогіка та народознавство" АПН України та Прикарпатського університету імені В. Стефаника (директор центру -- Р. Скульський), де творчо працюють відомі вчені В. Грабовецький, В. Кононенко, В. Матвіїшин та Ін. Наявність названої наукової установи, Науково-методичного центру "Гуцульська школа" (директор П. Лосюк), а також Наукового центру "Гуцульщинознавства" (директор П. Шкрібляк), дає змогу реалізувати комплексне дослідження української народної педагогіки Гуцульщини з виведенням фундаментальних науково-теоретичних етнопедагогічних положень всеукраїнського значення. Значна частина аспірантів та пошуковців об'єктом своїх досліджень обрали українську народну педагогіку. Отже, історія розвитку української етнопедагогіки продовжується.

Етапи розвитку української народної педагогіки

№ п/п	Етапи розвитку	Період
1.	Народна педагогіка дохристиянської доби	ІІ тис. до н.е. - ІХ ст.
2.	Народна педагогіка княжої доби	Х ст. - ХІІІ ст.
3.	Козацька педагогіка	XVI ст. - X VIII ст.
4.	Родинно-громадська педагогіка	ХІХ ст.
5.	Народна педагогіка часів українського державотворення	1917 - 1920 р.р.
6.	Народна педагогіка радянських часів	1920 - 1990 р.р.
7.	Народна педагогіка у незалежній Україні	з 1991 р.

1.3 Вплив української етнопедагогіки на формування особистості сучасного школяра.

Використання української етнопедагогіки в школі має здебільшого спорадичний характер. У нині чинних програмах для шкіл нашої держави українська народна творчість представлена вкрай мізерно. Найрідніше і наймиліше, найближче, найсприйнятливіше й найзрозуміліше для кожної дитини, підлітка, юнака чи дівчини залишаються поза їхньою увагою.
Що й казати, значення актуалізації етнопедагогіки переоцінити важко. Правда, подивуються скептики, які вважають це механічним поверненням до старовини, протиставляють народній педагогіці педагогіку наукову тощо.

Маємо всі підстави для того, щоб вважати таку позицію хибною.
По-перше, загальновизнаною є істина, що справжня народна мудрість, загальнолюдські ідеали про виховання дітей і молоді ніколи не старіють. Вони вічні. І чим ширша сфера їх застосування, тим краще.
По-друге, протиставлення наукових знань народній мудрості є, протиприродним. Треба не протиставляти, а зіставляти, що дасть змогу з позицій наукової педагогіки розкривати достовірність педагогіки народної і, навпаки, за допомогою масової практики виховання дітей перевіряти життєздатність наукових педагогічних теорій. Така концепція у підході до висвітлення основних тенденцій розвитку і застосування сімейної етнопедагогіки уявляється нам найперспективнішою.

Нині, коли почастішали виступи фольклорних ансамблів і кількість народних колективів невпинно зростає, дехто вважає, ніби від них відвикли, а тому вони й сприймаються як старомодні, чужі й далекі, екзотичні, не зовсім зрозумілі для сучасної молоді. Але хто ж винен у цьому? В усякому разі аж ніяк не народне мистецтво! Якби не було різних перешкод, то воно йшло б у ногу з життям, саме, за своїми внутрішніми законами, шукало й знаходило нове русло і відображало б порухи душі сучасної людини, яка зобов'язана також знати духовне життя своїх предків. Така закономірність народного мистецтва -- розвиватися і йти в ногу з життям народу, якому воно належить, відображати насущні потреби трудящих, потреби виховання підростаючих поколінь, супроводжувати людину протягом усього її життя.
Крім згаданих, доцільність використання традиційних етнопедагогічних засобів у вихованні сучасного школяра, на наш погляд, мотивується й іншими важливими причинами. Етнопедагогіка сприяє реалізації принципу зв'язку школи з життям народу. До того ж, раціональне застосування народних засобів забезпечує наступність між дошкільним і шкільним навчанням, полегшує перехід із сімейної обстановки в шкільну. Інакше кажучи, воно з'єднує батьківське виховання з учительським, школу з сім'єю, оскільки серцевина етнопедагогіки -- насамперед у родині.(Див.: додаток №2) І чим більше в шкільній праці елементів домашньої дидактики, тим краще. Адже, за висловом К. Д. Ушинського, школа для дитини хороша тоді, коли вона пройнята сімейним характером і більше схожа на сім'ю, ніж на школу.

Вдале застосування народної творчості на уроках та в позакласній роботі збагачує, урізноманітнює й оптимізує працю вчителя. Зустріч учня із звичним і добре відомим для нього (наприклад, з народною загадкою, афоризмом, скоромовкою тощо) завжди радісна, цікава й приємна. Вона будить позитивні емоції, викликає інтерес до навчання, робить малодоступне близьким і зрозумілим, активізує творче мислення, збагачує духовно. Нарешті, народна педагогіка прикрашає педагогічну дію вчителя, є одним з показників його педагогічної майстерності.

Ні на хвилину не можна забувати, що виховання духовності, яке нині набуло особливої гостроти, значною мірою іде через етнопедагогіку. Той, хто її обминає, найчастіше зазнає невдач, оскільки, як правило, скочується до схоластичних сентенцій, безкінечних повторів загальних фраз, малозрозумілих і несприйнятливих для учнів, що в кінцевому підсумку призводить до манкуртизму. Згадана помилка, на жаль, стала типовою і набула значного поширення в школі.

Навчальний план загальноосвітньої школи складається із системи навчальних дисциплін, які дають змогу учителям та вихователям залучити до навчально-виховного процесу українську етнопедагогіку в усій її різноманітності.

Скажімо, уроки української мови розкривають учням мовні скарби рідного народу. Вивчення української літератури не тільки репрезентує ідейний зміст і суть мовно-естетичного удосконалення красного письменства, а й підводить до поглибленого розуміння самої основи цієї досконалості -- усної народної творчості.

Певну інформацію про народні знання, здобуті емпіричним шляхом зусиллями багатьох поколінь, можна дати учням у процесі вивчення всіх інших дисциплін: на заняттях з математики -- про народну математику, географії та астрономії -- про народну метеорологію, фізкультури -- про народну медицину й дитячу субкультуру тощо. Вивчення у 11 класі етики й психології сімейного життя створило сприятливі умови для відкриття перед юнаками й дівчатами української народної фамілогії.

Розділ 2. Виховний ідеал української народної педагогіки

2.1 Особливості виховання дітей в українській родині.

В Україні завжди приділяли не аби якого значення вихованню дітей. Найбільш значущими вважали такі якості, як доброта, справедливість, любов до свого народу, батьківщини, працелюбність тощо. З раннього віку дітей залучали до національних ремесел. Навчали різьблення, бондарства, гончарної справи, лозоплетіння, килимарства, вишивання, плетіння, розпису, виготовлення з природного матеріалу посуду, іграшок, прикрас тощо. Всі ці вироби були відомими далеко за межами України. При цьому переслідувалися два важливих завдання: навчити ремесла і виховати любов до праці (праця - потреба, а не тягар), що і досі залишається провідним компонентом виховання підростаючого покоління. Людина, яка уміла і любила трудитися цінувала свою і чужу працю користувалася загальною повагою. Наприклад, гарною вважалася та дівчина, яка була ще й трудівницею.

Педагогічний досвід, накопичений століттями і збережений українським народом як одне з самих величніших духовних багатств, є неоцінимим в сімейному вихованні дітей.

Народ споконвіку прагнув одухотворити працю за допомогою художніх засобів, прикрасити побут і облагородити взаємини між людьми. Цим і зумовлено основне кредо народної педагогіки в галузі естетичного виховання: навчити жити за законами краси і благородства. Практика родинного виховання по залученню дітей до прекрасного починається дуже рано, з маминої колискової пісні, в якій народ опоетизовує природу, любов і ніжність, людяність і добро, а також з ладок-потішок, дитячої іграшки і казки. В українському фольклорі чимало дитячих пісень, які привчають дітей виконувати ігрові і танцювальні рухи під мелодію пісні. Такий спосіб заохочення дітей до пісні й танцю передається з покоління в покоління.

Народний фольклор це основа основ виховання дітей, універсальна педагогічна система, в якій тисячоліття народного досвіду вже відібрали самі природні і необхідні форми розвитку мови, музикальних здібностей, логічного і образного мислення, трудових навичок, естетичних та моральних ідеалів. І вони не просто відібрані, як сума методичних прийомів, вони ніби вплетені в художню форму.

Фольклор (народна мудрість) - це художня педагогіка! Це саме та система естетичного виховання дітей за допомогою літератури й мистецтва (слова, музика, танці), яку лише намагаються розробити деякі експериментальні студії і школи мистецтв і яка часом здається елітарною, недоступною для всіх. А тут в фольклорі все це давно започатковано. Українська народна педагогіка протягом тисячоліть розробила розмаїття форм і методів естетичного, художнього виховання. Причому це не лише для обраних, обдарований а й для всіх дітей. [3; 355]

Науковці доводять, що за роки життя дитина пізнає більше, ніж за наступний період. Ні одна система виховання, крім фольклорного, не бере за основу той самий "критичний період розвитку дитини", в якому "відбувається закладання звукової інформації". Це вирішується на все життя.

А тому багато залежить від того, якою буде ця сама перша "звукова інформація". На чому виховується дитина з перших днів життя: на віковому педагогічному досвіді українського народу, чи на певних педагогічних експериментах, у яких "кроликами" стають свої ж діти.

Фольклор у цьому відношенні незамінимий. У всякому випадку, до цього часу не знайдено рівноцінного йому замінника. До фольклорного виховання ми звертаємося як до того природного і органічного, що встановлює екологічну рівновагу природи й людини.

Все розпочинається з пестування - колискових пісень, пестушок і потішок. Древньогрецьке слово "убаюкувати" означає не лише "умовляти", а й "замовляти". Колискові пісні - це заговори, обереги, засновані на магічній силі впливу слова й музики, на їх уміннях заспокоювати, оберігати, охороняти.

Фольклорні тексти пісень дуже давні; вони передаються від покоління до покоління завдяки стійким українським традиціям.

Фольклор має й практичне значення: адже "ладушки", "сорока-воровка" - це найкращий спосіб розвитку координації рухів, тобто своєрідна дитяча гімнастика (українська дитяча народна аеробіка), а скоромовки - засіб розвитку мови, ліквідація її природних недоліків (українська народна логопедія), де все базується на ритмі, на поетичному слові. (Див.: додаток № 3)

Непомітно і ненав'язливо - вже до двох-трьох років дитина стає на шлях самостійного мовлення. Мова - наша жива історія. Через мову можливо проаналізувати наш віковий шлях: у ній збереглися слова та вирази, які з глибини віків доносять думки і сподівання, злети й падіння, пережиті українським народом під впливом різних чинників. Саме завдяки мові сприймається усна народна творчість, осягається сутність творів прикладного мистецтва, історія їх творення, побутове призначення народної творчості.

Отже, мова відбиває етнічну культуру народу, його побут, звичаї, і є засобом естетичного виховання, національної самосвідомості, основ громадськості, патріотичних почуттів.

Ось чому перше слово дитина має почути і вимовити рідною мовою. Рідна мова обумовлює психічний розвиток дитини, сприяє усвідомленню себе як представника української нації.

Любов до мови свого народу можна сформувати, використовуючи її у безпосередньому спілкуванні дитини з рідними, близькими людьми. Тепло взаємин з дорослими сприяє залученню дитини до духовних цінностей, спонукає наслідувати їх мову, ставлення до довкілля. У формах усної народної творчості українського народу потішках, забавлянках, піснях втілюється дбайливе, чуйне ставлення дорослих до дітей.

Очевидно, українська народна педагогіка, як синтез любові й мудрості старших поколінь, і породила особливо захоплюючу форму збагачення життєвого досвіду дитини - різного роду ігри. Полегшуючи в такий спосіб оволодіння рідним словом, традиціями, що склалися історично, українська народна педагогіка легко й природно дає змогу ввести гру, ігрові моменти в повсякдення дітей, зробити її життєво необхідною. Нині це джерело доступно донесене до дітей мелодійнісю української мови, елементами історії, етнографії.

Українська народна педагогіка має чіткі правила мовного етикету. Основна її вимога - ввічливість, статечність, пристойність, уважність та чемність. "Красиве слово - золотий ключ", - говорить народна мудрість.

Але поетична вишуканість, звукова чи змістовна, ніколи не буває у фольклорі самоціллю. Фольклор як народне прикладне мистецтво має практичне значення: поняття користі й краси в ньому нероздільні.

Так в народних билинах при змалюванні спорядження богатирів майже завжди підкреслюється, що шовкові підпруги, булані стремена, золоті пряжки - це не лише окраса, а й міцність багатирської упряжі: підпруги шовкові не рвуться, булані стремена не гнуться, золоті пряжки не ржавіють ("Ілля Муромець").

Як бачимо, українська народна педагогіка має багато засобів, методів та прийомів естетичного виховання в сім'ї. Уміле їх використання в сімейному вихованні дає змогу навчити дитину бачити й відчувати прекрасне, розуміти й цінити твори мистецтва, прилучатися до художньої творчості.

Визначний вплив на розвиток естетичних смаків відіграють родинні взаємини в сім'ї і відношення старших до дитини.

Баченню законів краси сприяють й ніжна, щира мамина пісня над колискою, материнська ласкава усмішка до дитини; приваблива іграшка, що її дарує дитині батько; чарівна бабусина казка, яка вчить добру й злу, формує поняття про красу життя й буденні недоречності, які трапляються на життєвому шляху; цікава дідусева розповідь, чи гумор; чарівна прогулянка, захоплююча гра з сестрою чи братом відкривають веселкову красу навколишнього світу.

Багато естетичних переживань дітей обумовлюються спілкуванням їх з природою. Вплив природи посилюється, якщо ці переживання підтримуються співпереживаннями з дорослими, близькими людьми. Висадження квітів та догляд за ними створюють емоційні переживання дітей і формують поняття, що прекрасне може й повинна створювати сама людина. Бачене дитина завжди намагається передати в малюнках. Малювати люблять всі діти, і суть не в тому, як малює дитина, а в тому, яку насолоду вона від цього одержує. Дітям вкарбовуються в пам'ять ті картини, вишивки, рушники, які висять вдома на стіні. Це сприяє зацікавленню дітей творами образотворчого мистецтва. Добре, якщо в сім'ї люблять хорошу музику, люблять співати; якщо родина відвідує календарні свята, обрядові свята, приймає в них участь, залучаючи до цього й своїх дітей.

Пісням, танцям, музиці народна педагогіка завжди приділяла велику увару, покладала великі надії на їх виховне значення. І роль сім'ї, роль батьків в цьому питанні дуже значна.

Отже, виховання дітей - це найбільш приємна батьківська функція, і естетичне виховання в сім'ї є його складовою частиною. Тож вміле використання в сімейному вихованні засобів, прийомів, методів української народної педагогіки дає змогу дитині жити й творити за законами краси.

2.2 Традиції та обряди як основа української етнопедагогіки.

Переважно аграрний характер виробництва праукраїнців (І тисячоліття до н.е. - ІХ ст. н.е.), української сімї у XVII - на початку XX століття передбачав формування у дітей відповідального ставлення до праці, яке ставило за мету прищеплення їм життєвих навичок і трудових умінь. Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного, побутового і трудового життя людей, а основними засобами - спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Система підготовки дітей до праці будувалася в основному на народних традиціях, звичаях та обрядах. Багато з них виникло на грунті трудової діяльності та реальних людських взаємин і виконували функцію не тільки регуляторів суспільної та особистішої поведінки, а й використовувалися як засіб передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду взагалі та морально-трудового зокрема. [1; 132]

Велику роль у посиленні виховного впливу на дитину відіграють народні традиції. Виникнення поряд зі звичаями системи народних традицій спричинило появу дійового чинника, який інтенсивно сприяє свідомому і цілеспрямованому виробленню у підростаючих поколінь тих розумових, духовно-моральних, господарсько-трудових і фізичних якостей, яких вимагало життя.

Звичаї та традиції виявлялися і в ставленні до природи, і в поезії землеробів, і в усній народній творчості, і в давніх народних, ремеслах, красі одягу, житла, і у виняткових законах гостинності, і в добрих правилах побуту та поведінки. Звичайно, зміцненню і закріпленню традицій та звичаїв сприяла релігія, під впливом якої знаходилася сім'я, основні етапи життя людини (хрещення, шлюб, похорон). Українцям імпонувала передусім загальнодоступна ідея соціальної справедливості у християнстві (рівність усіх перед Богом), єдність людської історії, засудження жорстокості, насилля і користолюбства, звернення до совісті, честі, милосердя, "внутрішньої свободи" і людської гідності.

Звичаї і традиції завжди закріплюють тс, що досягнуте в громадському та особистому житті, вони є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконували роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин старших поколінь, відтворювали у молодіжному житті ці взаємини. (Див.: додаток № 4)

Система звичаїв і традицій нашого народу є результатом його виховних зусиль протягом багатьох віків. Через цю систему народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер та психологію в історичному процесі зміни поколінь. Спадкоємність поколінь, вірність дітей звичаям і традиціям батьків народ розглядав як основний закон свого життя. Звичаї і традиції виконують спільні для них соціальні функції: по-перше, служать засобом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; по-друге, здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поколінь. Проте існують свої особливості і навіть деякі відмінності у трактуванні традицій та звичаїв, що особливо важливо у межах нашої проблеми дослідження. Головною умовою існування традицій є їх збереження і передача. Традиція проявляється у вигляді усталених стереотипізованих норм поведінки, звичаїв, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-стичних елементів тощо. Традиції можуть бути сімейними, регіональними, національними, загальнолюдськими. За змістом вони можуть бути прогресивними, консервативними і навіть відкрито реакційними. Для успішного розвитку людського суспільства важливою є закономірність: цілеспрямована діяльність людей веде до виникнення нових елементів культури - інновацій, які розвиваються в межах певного суспільства і традиціоналізуються. (Див.: додаток № 5)