Теоретичні засади роботи над синтаксисом і пунктуацією у початкових класах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади роботи над синтаксисом і пунктуацією у початкових класах

1.1 Аналіз програм і підручників у контексті опрацювання елементів синтаксису та пунктуації в початковій школі

1.2 Синтаксис як лінгвістична основа роботи над реченням у процесі розвитку мовленнєвих умінь і навичок

1.3 Методика взаємозумовленого вивчення синтаксису та пунктуації на уроках української мови

Список використаних джерел

Вступ

Процес шкільного навчання підпорядкований одній меті - вихованню всебічно розвинених молодих людей, здатних самостійно оволодівати знаннями, використовувати їх на практиці. Саме у школі формується логічне мислення, виробляється вміння спостерігати, аналізувати явища навколишньої дійсності, робити самостійні висновки та узагальнення.

Початкове навчання - це та підвалина, на якій зводиться будова середньої освіти. Так як, саме в перші роки навчання діти повинні набути знань і вмінь, необхідних для усвідомлення граматичної будови мови, засвоєння складних правил орфографії та пунктуації, формування стійких практичних навичок володіння словом. [26, с.4]

Важливим завданням учителя початкових класів є формування в учнів відповідного ставлення до рідної мови, усвідомлення її виняткової значущості в житті і діяльності кожної людини, адже загальний мовленнєвий розвиток особистості значною мірою залежить від того, чи буде у дошкільному і молодшому шкільному віці прищеплено інтерес до рідного слова, бажання постійно пізнавати в рідній мові щось нове, відкривати для себе маленькі таємниці мовної глибини. [8, с.5]

З огляду на вищезазначене, треба усвідомити, що особливе місце у формуванні мовної особистості, як того вимагає Державний стандарт початкової освіти, займає вивчення двох взаємопов'язаних розділів: синтаксису та пунктуації.

Опрацювання синтаксису займає особливе місце в шкільному курсі української мови. Це зумовлено роллю мови, як засобу формування і вираження думки, як засобу спілкування між людьми. Тільки на синтаксичному рівні мовної системи виявляється функціональна значимість одиниць усіх інших рівнів, їх участь у досягненні комунікативних цілей. З цього випливає необхідність якнайтіснішого зв'язку між вивченням синтаксису і опрацюванням матеріалу інших розділів програми.

Лексичне значення багатозначних слів, а також слів ужитих у переносному значенні, омонімів виявляється лише у контексті словосполучення чи речення. Лише у реченні або й зв'язному висловлюванні розкриваються функції синонімів та антонімів, зміст і функції фразеологізмів. Спираючись на відомості з синтаксису, можна зрозуміти суть таких способів творення слів, як перехід з однієї частини мови в іншу, осново складання та злиття, утворення нового слова внаслідок зміни значення наявної у мові лексики. Опора на синтаксис необхідна для розрізнення омоформ однієї чи різних частин мови, перехідних і неперехідних дієслів, безособових дієслів, усвідомлення ролі прикметників, відносних займенників, прийменників і сполучників, розрізнення омонімічних частин мови. З другого боку, синтаксичний матеріал треба вивчати на основі зв'язку з іншими розділами, оскільки кожне синтаксичне явище виражається лише через слова і форми слів. Синтаксис служить основою для більшості пунктуаційних правил. Робота з розвитку мовлення значною мірою зводиться до синтаксичної зв'язності висловлювання. [27, с.113]

Істотна роль у мовленнєвому розвиту молодших школярів та їхній мовній освіті належить пунктуації. Без її знань практично неможливо оволодіти українською мовою. Пунктуація допомагає тому, хто пише, передавати свої думки, а тому, хто читає, - правильно сприйняти написане.

Робота над синтаксисом та пунктуацією починається в початкових класах, де учні отримують початкові уявлення про елементи синтаксису, оволодівають знаннями про пунктуаційні норми. Проте, пунктуація має й інше функціональне призначення. Вона вказує на змістові відтінки висловлення, на емоційність, схвильованість мовлення. [37, с.63]

Оволодіння нормами пунктуації та практичними навичками в аспекті синтаксису, взаємозв'язку цих двох розділів мовознавчої науки зумовлює актуальність дипломного дослідження «Методика опрацювання елементів синтаксису та пунктуації в початкових класах».

Науковий інтерес таких вчених, як: Я.Грот, С.Булич, Є.Істріна, М.Смотрицький, О.Востоков, О.Пєшковський, Л.Булаховський, С.Абакумов, Г.Блінов, Г.Фірсов, М.Баранов, О.Текучов, А.Дудніков, І.Олійник, В.Мельничайко, О.Біляєв, Г.Козачук, В.Горяний, Н.Іваницька, К.Плиско, Р.Христіанінова підтверджує той факт, що методика роботи над елементами синтаксису та пунктуації в початковій школі є актуальною проблемою сучасної лінгводидактики.

Мета дослідження полягає у вивченні та систематизації методики вивчення синтаксису та пунктуації в початковій школі.

Гіпотеза дослідження: рівень синтаксичних та пунктуаційних знань, умінь та навичок молодших школярів підвищиться за умов:

- систематичного застосування вправ з формування пунктуаційних умінь і навичок учнів;

- спрямованої діяльності учителя й учнів на подолання труднощів в опрацюванні синтаксичного матеріалу та пунктуаційних помилок молодших школярів;

Завдання дослідження:

1. Дослідити навчально-методичну літературу з проблеми дослідження.

2. З'ясувати теоретичні засади роботи над синтаксисом та пунктуацією у початкових класах.

3. Проаналізувати програми, підручники, навчально-методичні посібники для початкових класів щодо вивчення синтаксису та пунктуації.

4. Розкрити місце і значення синтаксису та пунктуації в курсі української мови.

5. Прослідити методику формування синтаксичних та пунктуаційних умінь молодших школярів.

6. Проаналізувати методи та прийоми навчання синтаксису та пунктуації в початковій школі.

7. Розкрити систему роботи з формування синтаксичних та пунктуаційних умінь учнів 1 - 4 класів.

8. Експериментально перевірити ефективність методики роботи над пунктуаційними помилками молодших школярів.

Об'єктом дослідження є процес вивчення синтаксису та пунктуації на уроках української мови в початковій ланці освіти.

Предмет дослідження - методика роботи, що сприяє ефективному засвоєнню молодшими школярами елементарних синтаксичних та пунктуаційних норм.

Практична значущість дослідження визначається тим, що основні його положення можуть бути використані студентами під час підготовки практичних занять, підготовки курсових робіт з методики навчання рідної мови; учителями-практиками у роботі над формуванням синтаксичних та пунктуаційних умінь учнів початкових класів загальноосвітніх навчальних закладів.

Апробація - підготовлено статтю на тему «Застосування інтерактивних методів навчання у процесі вивчення української мови (синтаксис та пунктуація)» та опубліковану в журналі «…»; окремі результати випускного дослідження оприлюднено на науково-практичному семінарі «Використання інтерактивних технологій навчання в мовній освіті молодших школярів» та під час попереднього захисту на кафедрі філології (протокол № …, від …)

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків.

1. Теоретичні засади роботи над синтаксисом і пунктуацією у початкових класах

1.1 Аналіз програм і підручників у контексті опрацювання елементів синтаксису та пунктуації в початковій школі

синтаксис пунктуація методика школа

Початкове навчання мови передбачає пропедевтичну роботу з формування у школярів знань про одиниці різних мовних рівнів (текст, речення, слово, звуки мовлення). Практична спрямованість початкового навчання виявляється і в тому, що навчальні досягнення молодших школярів з мови оцінюються не стільки за знаннями про мову, скільки за мовними вміннями: будувати речення, різні за структурою (прості і складні, з однорідними членами речення, звертанням), за метою висловлювання та інтонацією; уміння правильно будувати словосполучення. [2, с.135-136]

Вивчення синтаксису в початкових класах набуває особливого значення. Це насамперед пояснюється метою уроків української мови: допомогти дітям оволодіти нормами граматичної будови рідної мови, збагатити мовлення різноманітними формами і способами висловлювання думки, підвищити рівень розвитку зв'язного мовлення. [3, с.4]

Передумовою успіху у навчанні пунктуації є постійна увага до її призначення, до функцій розділових знаків. Подібні відомості шкільною програмою не передбачені для теоретичного вивчення і, отже, не викладені у підручниках. Але при раціональній організації навчання такі уявлення формуються в учнів практично. Вже в роботі над текстом «Букваря» звертається увага на те, що речення відділяються одне від одного розділовими знаками, що вибір знака залежить від призначення речення, від його інтонації. У подальшій роботі з класом учитель неодноразово має змогу розкривати роль розділових знаків у більш складних випадках їх уживання. Поступово учні усвідомлюють, що призначення пунктуації полягає в тому, щоб разом з іншими елементами мови (словами, граматичними формами слів, синтаксичною структурою) в писемному мовленні служити вираженню думок і почуттів, привчаються вдумливо ставитись до розділових знаків як при читанні і відтворенні готового тексту, так і в процесі самостійного писемного мовлення.

Перелік основних положень, які мають опанувати діти молодших класів з синтаксису та пунктуації, досить детально описано в програмі української мови.

- визначальним умінням, яке має бути сформоване на початковому етапі навчання мови, є орфографічна і пунктуаційна зіркість: уміння бачити в тексті особливості графічної форми слова, помічати пунктуаційні знаки у простих випадках, усвідомлювати їх роль у реченні;

- правильне інтонування речень, у кінці яких стоять різні розділові знаки ;

- поділ зв'язного висловлювання на речення;

- поділ речення на слова, побудова графічних моделей речень;

- поширення речень іншими словами за змістом;

- практичне засвоєння розділових знаків : крапка, кома, знак питання, знак оклику;

- уміння зіставити речення за певною ознакою (речення, що містить запитання, прохання, наказ, спонукання до дії);

- уміння визначати в реченні головні члени (підмет і присудок) та другорядні (без поділу їх на види);

- уміння будувати речення (прості і складні, зі звертанням та однорідними членами);

- читання, правильне інтонування речень, які містять звертання, однорідні члени речення ;

- уміння вживати крапку, знак питання , знак оклику та кому перед а, але під час диктанту та спілкування;

- самостійно складати різні типи речень за метою висловлювання. [46]

Виділяють кілька взаємопов'язаних напрямів у роботі над засвоєнням елементів синтаксису:

1. Практичні спостереження за синтаксичною будовою речень та їх інтонаційного оформлення; складання речень з різної кількості членів, з різним їх розташуванням за поданим зразком, схемою.

2. Формування початкових уявлень про одиниці синтаксису - словосполучення, речення, зв'язне висловлювання.

3. Засвоєння структури речень і найважливіших синтаксичних понять: зв'язок між словами у реченні; члени речення; граматична основа речення; головні члени речення - підмет і присудок; другорядні члени; однорідні члени речення; складне речення. Засвоєння синтаксичної термінології.

4. Поглиблення знань і умінь із синтаксису під час вивчення несинтаксичних тем: значення слова, будова слова, частини мови.

5. Формування в учнів умінь використовувати у власному мовленні різних речень за метою висловлювання та інтонацією. Формування пунктуаційних навичок.

6. Застосування набутих знань і умінь з синтаксису у практиці зв'язного мовлення: як усного, так і писемного.

Учені-методисти відзначають, що відсутність належних пропедевтичних знань з пунктуації гальмує подальший мовний розвиток школярів, їх творчі можливості. Розвиток мовлення потребує більш раннього практичного ознайомлення учнів із пунктуацією.

Формування елементарних умінь правильно писати слова, вживати пунктуаційні знаки є одним із важливих завдань початкового навчання мови. Визначальним умінням, яке має бути сформоване на початковому етапі навчання мови, є орфографічна і пунктуаційна зіркість: уміння бачити в тексті особливості графічної форми слова, помічати пунктуаційні знаки у простих випадках, усвідомлювати їх роль у реченні, а також уміння самостійно виправляти допущені помилки, зіставляючи написане зі зразком. Це уміння формується у процесі виконання школярами системи відповідних вправ на списування, різних видів навчальних диктантів, у роботі над помилками - зазначається в програмі з української мови для початкових класів. [45, с.8-9]

У вивченні пунктуації виділяють чотири взаємопов'язаних етапи, кожен з яких має свої особливості змісту і характерну для нього методику. Перші два етапи - початкова школа, а два інші - середня.

I етап - це початковий, теоретично-практичний курс 1-2 класи, що складається з двох ланок. До першої ланки відносимо 1 клас, до другої - 2 клас. [18, с.89-91]

У 1 класі діти вчаться виокремлювати речення з мовленнєвого потоку, дотримуватись при читанні пауз та інтонації, яка відповідає розділовим знакам у кінці простого речення, а також інтонацію перерахування при комах. До кінця навчального року діти повинні вміти складати речення; закінчувати його розділовим знаком. Учні засвоюють правила вживання великої букви на початку речення; знайомляться з постановкою питального і окличного знаків. Уся робота у 1 класі будується незалежно від пунктуаційних правил. Ця особливість і виділяє цей клас у самостійну ланку. [32]

У 2 класі учні знайомляться з першими загальними пунктуаційними правилами. Учні засвоюють поняття розповідне речення, питальне й окличне речення, вчаться виділяти голосом потрібні за значенням слова, знайомляться з правилами вживання в кінці речення не тільки крапки, але й знака оклику і знака запитання; складають речення зазначених типів. Школярі також навчаються розрізняти речення з однорідними членами, при безсполучниковому зв'язку читати їх з інтонацією перелічування, складати речення з однорідними членами, виділяти їх комами. [10, с.24-26]

Перший етап займає особливе місце в загальній системі навчання школярів пунктуації, оскільки це - основа для подальшого розвитку пунктуаційних знань.

II етап у вивченні пунктуації - це вступний курс (3 і 4 класи). На цьому етапі продовжується закріплення вивченого матеріалу.

Вступний курс передбачає :

1) повторення відомих дітям розділових знаків, які ставляться в кінці речення, коми при однорідних членах та перед а, але;

2) вивчення простих випадків пунктуаційного оформлення речень діалогу; виділення комою частин складного речення; розділові знаки при звертанні;

3) пропедевтичне ознайомлення з тире між підметом та присудком у простому реченні. [18, с.91]

Програмові вимоги реалізують підручники з української мови для початкових класів, які подають визначення різних понять, формують орфографічні, пунктуаційні та інші правила, містять дидактичний матеріал. У підручниках подана система тренувальних вправ, виконання яких як у класі, так і вдома покликане виробити в учнів уміння і навички високої мовної культури.

Так, буквар М.Вашуленка і Н.Скрипченко [15] містить багато речень, різноманітних за будовою, за інтонацією, там є багато вправ, що мають практичний характер. Ураховуючи вікові особливості першокласників, автори використовують вдалий яскравий наочний матеріал для кращого засвоєння вивчаючих тем, залучення пунктуації.

У процесі роботи над реченням учні 1 класу мають усвідомити, що люди висловлюються, спілкуються між собою за допомогою речень. Тільки в реченні може бути висловлена певна думка. Хоча речення у висловлюванні обов'язково зв'язані між собою, все ж їх можна виділити, орієнтуючись на завершеність думки та інтонацію [32, с.131].

Підручник для 2 класу рідна мова М.Білецької, М.Вашуленка (у двох частинах) [1] починається з повторення вивченого у 1 класі. Далі міститься новий навчальний матеріал. Діти знайомляться з головними членами речення - підметом і присудком. Автори обґрунтовують другокласникам поняття - розповідне, питальне, спонукальне речення, а також розділові знаки при них. Щоб закріпити набуті знання, подаються вправи з різними завданнями. Велику увагу приділено збагаченню лексики учнів і розвитку зв'язного мовлення в процесі початкового вивчення синтаксису та пунктуації. [33]

За підручником М.Вашуленка, О.Мельничайко для 3 класу: „Рідна мова” (у двох частинах) [14] учні повторюють вивчений матеріал про розповідні, питальні і спонукальні речення, про головні члени речення, а також відповідні розділові знаки. Потім подається поняття окличних речень. Також додається визначення звертання і розділові знаки при ньому. Діти знайомляться з другорядними членами речення (без поділу їх на види), які вказують на найрізноманітніші ознаки предметів, обставини дії. Система тренувальних вправ досить різноманітна, створена на багатому й цікавому дидактичному матеріалі і зорієнтована на усвідомлення учнями речення на основі таких найістотніших ознак:

а) речення виражає закінчену думку;

б) для речення характерні змістова та інтонаційна завершеність;

в) слова в реченні зв'язані граматично і за змістом;

г) головні члени становлять основу речення.

На поступово ускладнюваному дидактичному матеріалі третьокласники вчаться зіставляти номінативні одиниці (слово, словосполучення) і комунікативну (речення), розпізнавати речення і виділяти їх з мовленнєвого потоку, знаходити межі речень на слух (аудіювання) та в писемному оформленні, ставити потрібний знак у кінці, поширювати речення другорядними членами. [34, с.99-101]

Для 4 класу Міністерством освіти і науки України рекомендовано підручник „Рідна мова” (у двох частинах) М.Вашуленка, М.Дубовик, О.Мельничайко, Л.Скуратівського. [13] Як і в попередніх підручниках, іде повторення і систематизація вивченого матеріалу. Учні повторюють різні види речень за метою висловлювання та інтонацією, розділові знаки при звертанні. У 4 класі учні знайомляться з простими реченнями, ускладненими однорідними членами речення, - головними і другорядними, засвоюють правила вживання розділових знаків між однорідними членами речення, а також отримують загальне, суто практичне, уявлення про складне речення (сурядні і підрядні - без уживання термінів). Ці синтаксичні поняття залучено до нової програми з рідної мови для початкових класів цілковито з практичною, комунікативною метою. По-перше, щоб збагатити дитяче мовлення складнішими синтаксичними конструкціями, давши учням елементарні відомості про них. А по-друге, ставиться завдання формувати в учнів елементарні пунктуаційні навички в писемному оформлені складних речень та простих, ускладнених другорядними членами. У цьому підручнику автори використали і графічні схеми для кращого засвоєння синтаксичного матеріалу та пунктуаційних правил. Поряд із теоретичними відомостями, підручник містить різноманітні вправи й завдання щодо засвоєння вивченого матеріалу. [35, с.120]

Поетапне вивчення синтаксису та пунктуації дозволяє забезпечити послідовність між молодшою і середньою школами; створити умови для посилення практичної цілеспрямованості у вивченні цих розділів для формування більш стійких синтаксичних та пунктуаційних навичок і більш глибокого вивчення систематичного курсу.

Щодо вивчення словосполучення, то молодші школярі не ознайомлюються зі словосполученням на рівні синтаксичного поняття. Однак підручники для 2 - 4 класів містять багато практичних завдань з розвитку мовлення, які передбачають різноманітні навчальні дії зі словосполученнями. Мета цих завдань - організувати вивчення частин мови на синтаксичній основі і тим самим тісніше пов'язати вивчення морфології та синтаксису. Практичні вправи на побудову словосполучень, на виділення їх з речень сприяють динамічнішому розвитку мовлення учнів, збагачення його новими засобами синтаксичного зв'язку і на цій основі -- більш осмисленому вивченню таких важливих для мовленнєвого розвитку тем, як відмінювання іменників і прикметників, змінювання дієслів за часами і особами, практичне ознайомлення з прислівниками, їх найголовнішою морфологічною ознакою -- незмінюваністю.

Сучасна методика пропонує два підходи до роботи над словосполученням. Треба показати молодшим школярам, що, з одного боку, словосполучення, як і слово, є будівельним матеріалом для складання речень і тому його можна вивчати як складову частину речень, а з іншого боку, над словосполученням можна працювати і поза реченням, розглядаючи його на семантичному рівні як різні види складних назв. Саме в цих двох аспектах і розроблено вправи зі словосполученнями в нових підручниках з української мови.

Таким чином, можемо зробити висновок про те, що підручники з української мови для початкової ланки освіти побудовані згідно з вимогами програми, а також з урахуванням вікових особливостей учнів. У підручниках міститься як теоретичний так і практичний матеріал. Значну увагу приділено збагаченню лексики учнів і розвитку зв'язного мовлення в процесі початкового вивчення синтаксису та пунктуації. Роботу над розділом «Речення» слід розглядати як важливий напрям в удосконаленні граматичного ладу мовлення молодших школярів. [34, с.102-103]

1.2 Синтаксис як лінгвістична основа роботи над реченням у процесі розвитку мовленнєвих умінь і навичок

Мова існує у двох тісно взаємопов'язаних психічних процесах: в уяві (набір мовних засобів і схем, які зберігаються в людській пам'яті) і в мовленні (творення речень і тексту, що відбивають позамовну дійсність). Мовлення існує в усній і писемній формах. [12, с.45]

Мовні засоби -- фонеми, морфеми, слова й словоформи -- не мають самодостатнього значення: вони існують лише заради мовлення, тобто заради речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи, щоб за їхньою допомогою передати якесь повідомлення, інформацію, думку, треба ще певним чином організувати, поєднати, використовуючи їхні властивості. І тут, у мовленні, визначальну роль відіграє синтаксис. Синтаксис дає змогу умовно виражати, моделювати зв'язки, які існують між двома та більше явищами, що їх названо словами (словосполучення), та зв'язки між осмисленими явищами й дійсністю (речення). [5, с.187]

Таким чином, синтаксис можна визначити як сукупність правил і схем, за допомогою яких мовець, використовуючи слова та їхні форми, відтворює, моделює ті чи інші явища дійсності або внутрішні стани, щоб повідомити про них інших людей. [36]

Якщо морфологія встановлює граматичні властивості певних розрядів слів (наприклад, відмінювання іменників за відмінками й числами, змінювання дієслів за способами, часами, особами, числами тощо), то синтаксис визначає, як ці граматичні властивості слід використовувати, щоб з окремих слів утворити речення, а відтак -- і текст.

Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто словами, а різними їхніми формами (словоформами), які об'єднуємо в словосполучення, а ті -- спочатку в прості речення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні речення; з речень формуємо текст.

Отже, синтаксис починається із словоформи, а далі поділяється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та синтаксис тексту. Кожне з цих відгалужень єдиного синтаксису має свої специфічні правила й схеми. Оволодіння ними забезпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого -- `раматики` розуміння чужих висловлювань. [43, с.78]

У ранніх працях з мовознавства синтаксис усвідомлювався як учення про сполучення слів. Розділ про синтаксис «Российской `раматики» М.В.Ломоносов назвав «Про складання частин слова», в якому розглянув сполучення іменників, дієслів, «допоміжних частин слова». О.Х. Востоков називав синтаксис «словоскладанням» і визначав його як «частину граматики, що показує правила, за якими сполучати слід слова у мові». Поряд з терміном «словоскладання» він використовував і його відповідник - «синтаксис». Обидві назви виникли на основі розуміння синтаксису як учення про сполучення слів і своїм складом підкреслювали цю думку.

Згодом під сполученням слів мовознавці почали розуміти речення. «Сполученням слів, - пише Ф.І. Буслаєв, - виражається ціле судження. Синтаксис розглядає слова у взаємному їх сполученні, в реченнях простих і складних». Сполучення слів Ф.І. Буслаєв не розглядав як спеціальну синтаксичну одиницю - словосполучення. Такий погляд на неї встановив П.Ф. Фортунатов та його послідовники. При цьому П.Ф. Фортунатов настільки розширив рамки поняття про словосполучення, що воно охоплювало не лише поєднання двох слів, а й цілі речення. Синтаксис для нього - це вчення про форми словосполучень. Оскільки однослівні речення не підходили під поняття про словосполучення, вчений вдався до міркувань про психологічне судження, вважаючи таке висловлювання, як «Пожежа», неповним реченням з наявним психологічним присудком і домислюваним психологічним підметом.

Один з послідовників П.Ф. Фортунатова - М.М. Петерсен - взагалі відмовляється від поняття про речення: «Синтаксис слід визначати саме як учення про словосполучення, а не про речення й інші словосполучення».

О.М. Пєшковський підтримував погляди школи Фортунатова, зазначаючи, що в синтаксисі «вивчаються форми словосполучень». Однак виклад матеріалу він побудував за типами речень - дієслівних з простим присудком, дієслівних із складеним присудком, неозначено-особових, узагальнено-особових, безособових, тобто фактично присвятив синтаксис вивченню речення. [50, с.5-7]

Новий погляд на предмет синтаксису обґрунтував В.В. Виноградов. «Синтаксис, - писав він у вступі до академічної граматики російської мови 1954 р., - це друга частина граматики, що тісно пов'язана з морфологією і що містить правила сполучення слів і правила складання речень, тобто що викладає вчення про словосполучення і вчення по речення». Оцінюючи значення цього висловлювання В.В. Виноградова, Г.О. Золотова пише: «Питання про синтаксичні одиниці, про об'єкти синтаксичного вивчення - одвічне питання синтаксису - ще з античних часів уявлялося дилемою: речення чи словосполучення. І речення і словосполучення - об'єкти синтаксичної науки, але різних її розділів, різних рівнів». Таке визначення синтаксису набуло значного поширення. Його почали дотримуватися в багатьох наукових та навчальних працях - Д.Е. Розенталь, М.М. Шанський, Г.М. Удовиченко, М.Т. Доленко, В.Д. Горяний.

Здавна намагалися визначати синтаксис не тільки перераховуючи його одиниці, а й підкреслюючи найхарактернішу рису цієї науки. Виходячи із значення самого терміна (синтаксис, тобто «складання», «впорядкування»), здебільшого зазначали, що в ньому розглядаються зв'язки між словами у певних одиницях, які визначалися залежно від приналежності до тієї чи іншої синтаксичної течії, - у словосполученні, реченні, у словосполученні і реченні.

У наш час погляди В.В. Виноградова на предмет синтаксису не стільки заперечують, скільки намагаються уточнити, розвинути і теоретично глибше обґрунтувати. До тих одиниць, про які він вів мову, додають ще інші - словоформи, складне синтаксичне ціле. [20, с.189]

Для повного усвідомлення того, що таке синтаксис, не досить тільки перелічити його основні одиниці. Необхідно вказати на те спільне, що об'єднує ці одиниці, - граматичну структуру мови. Якщо визначати синтаксис як науку, то слід підкреслити: синтаксис - це частина граматики, яка вивчає систему одиниць різних рівнів - словосполучень, простих речень, складних речень і складних синтаксичних єдностей, що створюють структуру мови для її функціонування. [44]

Таким чином, розуміння синтаксису в наш час значно ускладнилося. Запровадження вчення про речення показало, що термін «синтаксис» не цілком відповідає змістові, який у нього почали вкладати, оскільки назва «синтаксис» у прямому розумінні слова передбачає тільки сполучення, поєднання якихось одиниць, а речення не завжди побудовані з кількох компонентів.

1.3 Методика взаємозумовленого вивчення синтаксису та пунктуації на уроках української мови

Опрацювання синтаксису займає особливе місце в шкільному курсі української мови. Зумовлене це роллю мови як засобу формування і вираження думки, як засобу спілкування між людьми; тільки на синтаксичному рівні мовної системи виявляється функціональна значимість одиниць усіх інших розділів, їх участь у досягненні комунікативних цілей. З цього випливає необхідність якнайтіснішого зв'язку між вивченням синтаксису і опрацюванням матеріалу інших розділів програми [2, с.147].

Початкові уявлення про речення та його будову учні одержують у до букварний та букварний періоди навчання грамоти. Вони мають засвоїти такі смислові і формальні ознаки речення: наша мова складається з речень; речення служить для висловлення думки; вимовляється з певною інтонацією (розповідною, питальною, окличною); складається зі слів, зв'язаних за смислом; у реченні про когось або про щось розповідається; на початку пишеться велика буква, у кінці ставиться крапка, знак питання або оклику. Усі ознаки речення діти мають засвоїти практично, в ході виконання різноманітних тренувальних вправ. Правильні уявлення про речення та його будову сформуються лише тоді, коли учні глибоко усвідомлять кожну його ознаку [17, с.114].

На початковому етапі навчання молодші школярі схильні вважати основними несуттєві ознаки речення. Уявлення про речення вони часто пов'язують з певною кількістю слів, з початком і кінцем рядка, великою буквою, з темою розповіді, тобто з тими ознаками, які їм найчастіше доводиться спостерігати під час практичних вправлянь. Щоб запобігти цьому, учитель постійно повинен дбати про урізноманітнення вправ, добирати для аналізу різні варіанти речень. Найкраще добирати невеличкі зв'язні тексти, у яких є речення, різні за кількістю слів, за метою висловлювання. Учні матимуть можливість зіставляти їх будову, інтонування.

В добукварному періоді навчання учні вже практично ознайомлюються з реченням як одиницею мовлення. Знайомлячись з дітьми, вчитель вимагає від них точних і правильно оформлених відповідей, вчить дітей відповідати на запитання, будувати повні речення [26, с.4,5].

Під час опрацювання речення великої ваги набуває робота над його інтонаційним оформленням, граматичною паузою, що на письмі позначається розділовими знаками. Важливо з перших же кроків засвоєння грамоти привчати школярів «читати» розділові знаки, відтворювати тривалість пауз, які позначаються на письмі комою, крапкою та іншими розділовими знаками, відтворювати речення з розповідною, питальною, неокличною та окличною інтонаціями. Для цього є всі умови, бо на сторінках «Букваря» даються тексти з різними розділовими знаками. Завдання вчителя -- скористатися з цього.

У 2 класі учні засвоюють, що за метою виловлювання є речення розповідні, питальні і спонукальні. Важливо, щоб діти навчились їх розпізнавати не тільки за розділовими знаками та інтонацією, а й за способами вираження розповіді, питання, спонукання. Саме на фоні питальних і спонукальних речень, другокласники засвоюють практично кличну форму іменників, що виступають у ролі звертань, і форми наказового способу дієслів у спонукальних реченнях.

Слуховий і руховий аналізатори особливо активно працюють тоді, коли учні самостійно складають або перебудовують речення, компонують невеличкі зв'язні висловлювання, вводячи у них різні за метою й за інтонацією речення, а до них - звертання. Під час роботи над інтонуванням різних за метою висловлювання речень учні привчаються застосовувати логічний наголос. Без цього не може бути виразного читання. Доцільно дібрати таке речення, кожне слово якого можна виділити голосом як у питальному реченні, так і в реченні, що є відповіддю на поставлене питання. Наприклад, речення Між високими травами розцвіли синьоокі волошки може стати відповіддю на різні питання: Між якими травами розцвіли синьоокі волошки? (Між високими). Між чим розцвіли синьоокі волошки? (Між травами). Що зробили синьоокі волошки між високими травами? (Розцвіли). Які волошки розцвіли між високими травами?(Синьоокі). Що розцвіло між високими травами? (Волошки). Відповідаючи на запитання, учні мають з більшою силою голосу вимовляти ті слова, які є відповіддю на запитання. Логічний наголос учні засвоюють практично, без використання терміна.

Працюючи над реченням, учні вчаться давати повні й короткі відповіді на запитання. Учитель повинен вчити школярів давати повні відповіді, але не завжди треба їх вимагати. Повна відповідь потрібна тоді, коли є необхідність точно сформулювати думку, описати малюнок, переказати зміст прочитаного. Під час живого спілкування, при діалогічному мовленні можна задовольнятись неповними (короткими) відповідями, що є цілком природним для такого типу мовлення [17, с.117].

Однорідні члени речення вивчаються у 4 класі, однак це не означає, що з явищем однорідності учні зустрічаються тут уперше. Цьому передують численні спостереження речень з однорідними членами, що називають у 1 - 3 класах перелічуванням. При читанні окремих речень, текстів постійно звертається увага на інтонацію перелічування, на наявність коротких пауз між словами і позначення цих пауз на письмі, де це потрібно, комами.

На уроках, відведених на формування самого поняття «однорідні члени речення», учні повинні засвоїти, що 1) однорідні члени відповідають на одне і те саме запитання і зв'язані з одним і тим самим словом; 2) однорідними можуть бути підмети, присудки і другорядні члени речення; 3) при однорідних членах можуть бути залежні слова; 4) однорідні члени поєднуються за допомогою інтонації і сполучників і (й), а, але; 5) при відсутності сполучників між однорідними членами ставляться коми; 6) перед сполучниками а, але завжди ставляться коми.

Відповідно до вимог програми вивчаються однорідні члени лише з неповторюваним сполучником і (книжка і зошит), однак, коли в поле зору учнів потрапить речення з повторюваним, учитель не повинен залишити це поза увагою.

Для аналізу пропонуються речення з одним рядом однорідних членів Проте, варто знайомити учнів і з реченнями, у яких є два або більше рядів однорідних членів, щоб діти привчалися їх розпізнавати і групувати. У практиці живого спілкування та й у писемному мовленні учні нерідко конструюють такі речення, тому аналіз подібних структур допоможе усвідомити будову їх і виробити в учнів пунктуаційні навички.

Учні мають засвоїти, що однорідні члени речення можуть мати при собі залежні слова. Передусім треба зосередити увагу учнів на поширенні однорідних членів. У текстах вправ, присвячених вивченню інших тем, є чимало речень з однорідними членами. Учитель повинен постійно сприяти повторенню теоретичних відомостей про однорідні члени, способи їх вираження та підпорядкуванню головному слову, закріпленню пунктуаційних навичок, формуванню умінь самостійно складати речення з однорідними членами [43, с.86].

Програмою для початкових класів передбачено практичне ознайомлення четвертокласників зі складним реченням. Ознайомлення відбувається під час аналізу речень, зіставлення простих і складних, побудови складних речень за поданим зразком, схемами. Насамперед треба порівняти просте речення зі складним, щоб діти зрозуміли основні їх ознаки: у простому реченні є лише одна граматична основа, у складному - дві і більше.

Для аналізу варто добирати різні за будовою складні речення (без уживання термінів): складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові. Але частини складного речення мають бути не надто поширеними, такими, в яких легко можна визначити граматичну основу. Учні дізнаються, що частини складного речення можуть з'єднуватися за допомогою інтонації та сполучників чи сполучних слів (без уживання термінів): і, а, але, та, що, коли, коли б, де, бо, який, яка, яке, які перед якими завжди ставиться кома.

Утворюючи речення за поданими зразками і схемами, учні практично засвоюють сполучники і сполучні слова, якими зв'язуються частини складного речення, набувають пунктуаційних навичок [39, с.67].

Отже, методика вивчення синтаксису і пунктуації взаємопов'язана. Так як, вивчаючи той чи інший підрозділ синтаксису ми обов'язково наголошуємо на тих пунктуаційних нормах, які слід вживати при їх вивченні.

Список використаних джерел

1. Білецька М.А., Вашуленко М.С. Рідна мова, підручник для 2 класу, частина 1, 2. - К.: Освіта, 2003. - 127 і 126 с.

2. Біляєв О.М., Мельничайко О.І., Пентилюк М.І., Передрій Г.Р., Рожило Л.П. Методика вивчення рідної мови в школі. - К.: Рад.школа, 1997. - 268 с.

3. Біляєв О.М. Синтаксис і пунктуація //Укр.мова і літ. в школі. - 1991. -№10, - С.3 - 8.

4. Блинов Г.И. Методика изучения пунктуации в школе. - М.: Просвещение, 1990. - 208 с.

5. Богуш А.М. Методика навчання української мови в початковій школі: Навч. посібник для студ. пед. інститутів. - К.: Вища школа, 1993. - 256 с.

6. Булаховський Л. Українська пунктуація. Розділові знаки. К.- Л. 1947. - 107 с.

7. Валгина Н.С. Принципы русской пунктуации. - М.: Книга, 1972. - 72 с.

8. Валгина Н.С. Трудные вопросы пунктуации. - М., 1978. - 312 с.

9. Варзацька Л. О. Інтегровані уроки рідної мови і мовлення в перших класах загальноосвітніх шкіл: Навч. посібник. - К.: Юніверс, 2000.-146 с.

10. Вивчення української мови у 2-3 класах: Зб. ст./ Упор. О.І Мельничайко, За ред. О.Н. Хорошковської. - К.: Рад. школа, 1984. - 124 с.

11. Війтик О. М. Відомості з пунктуації під час вивчення словосполучень і членів речення//Укр. мова і літ. в школі.-- 1974.-- № 7.-- С. 64 - 68.

12. Войнова А. Г. Пунктуація в простому реченні // Укр. мова і літ. в школі.-- 1968. -- № 2,-- С. 64-67.

11. Воскресенська Н. О., Свашенко А.О., Хорошковська О.Н. Українська мова в 4 класі чотирирічної початкової школи: Посібник для вчителя. - К.: Рад. шк., 1989. - 128 с. - (Б-ка вчителя початкових класів)

Размещено на Allbest.ru