Педагогічно занедбані діти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Яких дітей відносять до категорії педагогічно занедбаних дітей?

У педагогічному обігу є різні підходи до означення наслідків педагогічного браку в процесі виховання: «важкі» діти, «педагогічно запущені» вихованці, «важковиховувані» учні, «педагогічно занедбані діти». Та це не міняє сутності явища. Будемо вважати, що це синонімічні поняття.

Важковиховуваними називають дітей, які систематично порушують встановлені норми і правила поведінки, з відразою ставляться ідо навчання, виявляють негативізм до соціального оточення.

Для важковиховуваних дітей характерні такі особливості поведінки: а) неправильно сформовані потреби - матеріальні потреби переважають над моральними; більшість матеріальних потреб має аморальний характер: для їх задоволення використовують засоби, які не відповідають нормам моралі (паління, вживання алкоголю, наркотиків, крадіжки), що призводить до деградації особистості; б) в частини цих дітей не розвинені соціально-політичні потреби; в) важкі діти прагнуть до спілкування з подібними собі, перебувають поза зв'язками з постійними учнівськими колективами; г) недостатньо розвинена потреба у пізнанні навколишнього світу; погано вчаться, не володіють методами пізнавальної діяльності; д) перекручені естетичні потреби; є) не розвинена, засмічена вульгаризмами, жаргонною лексикою мова; є) спостерігається непослідовність, суперечливість у поглядах і переконаннях; ж) відсутні чіткі уявлення про норми поведінки, обмежені почуття відповідальності за свої вчинки; з) вкрай обмежені інтелектуальні інтереси; перевага утилітарних інтересів над духовними позбавляє цих учнів перспективи розвитку, інтелектуального та морального вдосконалення; и) приховують свою діяльність від батьків, учителів та однокласників.

За ступенем педагогічної занедбаності важких дітей можна поділити на чотири групи:

1) важковиховувані діти, які байдуже ставляться до навчання, періодично порушують правила поведінки і дисципліну. Для них характерні негативні моральні якості, такі як нечемність, брехливість, грубощі тощо;

2) педагогічно занедбані діти, які негативно ставляться до навчання й суспільно корисної діяльності. Вони систематично порушують дисципліну та норми моральної поведінки, постійно проявляють негативні моральні риси особистості;

3) підлітки-правопорушники, які перебуваю, ь на обліку в інспекціях у справах неповнолітніх або направлені до спецшкіл і спеціальних професійно-технічних училищ;

4) неповнолітні злочинці - педагогічно занедбані підлітки, які вчинили кримінальні злочини й направлені судомі до виправно-трудових колоній.

Які соціально-педагогічні умови спричиняють появу важковиховуваних дітей?

Проблеми появи та перевиховання педагогічна занедбаних дітей турбували людей упродовж всієї історії. Адже завжди були діти з відхиленнями у поведінці, знедолені, сироти, діти-правопорушники.

Упродовж XX ст. па теренах колишнього Радянського Союзу мало місце кілька «спалахів» появи педагогічно запущених дітей, що було зумовлено такими соціально-історичними й економічними причинами:

1) період Першої світової війни (1914-1918 pp.) - військова розруха, (Сирітство дітей через загибель батьків навійні, окупація територій чужоземними військами;

2) громадянська війна (1918-1922 pp.) - руйнування народного господарства, великі переміщення певних прошарків населення в країні і за її межами, безробіття, хвороби, голод та ін.

3) 30-ті роки - штучний голодомор, масові репресії частини населення країни призвели до соціально-педагогічної занедбаності значної частини дітей;

4) Друга світова війна (1939-1945 pp.) - смерть батьків, окупація, голод, сирітство, значні економічні труднощі.

5) останні десятиріччя XX ст. - підвищення кількості соціально занедбаних дітей через зниження відповідальності частини батьків за виховання дітей, ослаблення національних коренів, що живили процес виховання, необмежений вплив масової культури найнижчого кшталту, яка призводить до «зомбування» частини молоді.

Отже, проблеми важковиховуваних дітей породжувались і породжуються передусім соціальними чинниками.

До негативних чинників, породжених діяльністю сім'ї, а також дитячих виховних закладів, які впливають на появу важковиховуваних дітей, належать такі:

1. Діяльність неблагополучних і асоціальних сімей (неповна сім'я, батьки алкоголіки, наркомани, ведуть аморальний спосіб життя), для яких характерні соціальна безвідповідальність за виховання дітей, психолого-педагогічна неграмотність, негативні приклади моральної поведінки, відсутність доброти, сімейного затишку, любові до дітей, прояви насильства, жорстокості, відсутність системи вимог, брак істинного батьківського авторитету, матеріальні нестатки.

2. Діяльність зовні «благополучної» сім'ї (є батько й мати, які працюють, освічені, інтелектуально розвинені, належний матеріальний достаток) також до певної міри може негативно впливати на особистість дитини, сприяти появі значних помилок у її життєдіяльності. В такій сім'ї мають місце негативні чинники: низька психолого-педагогічна культура, створення для дітей «парникових» умов для розвитку, що призводить до ослаблення особистості, матеріальне перенасичення, вседозволеність, відсутність системи вимог і контролю, прояви елементів фальшивого авторитету.

3. Діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів не завжди створює оптимальні умови для розвитку особистості. Тут можуть мати місце негативні чинники впливу на вихованців, які ускладнюють взаємини дитини з батьками, товаришами, інколи разом з іншими чинниками (негативний вплив сім'ї, засобів масової інформації, стихійної вулиці; руйнують особистість. Це перевантаженість змістом навчального матеріалу, яким учень через обмеженість розумових можливостей не може оволодіти, що породжує негативізм, опір, «втечу» від навчальної діяльності, почуття власної неповноцінності, меншовартості порівняно з іншими учнями, відсутність належних умов для задоволення своїх інтересів (спортивна діяльність, конструювання, моделювання та ін.), прояви з боку вчителів-вихователів негативізму до учнів з моральними вадами, недостатній рівень педагогічної культури вихователів (нетактовність, грубощі, авторитаризм тощо); ізоляція, відсторонення учнів з певними недоліками в морально-інтелектуальному розвитку від цікавих колективних справ та ін.

Які основні принципи, шляхи й засоби перевиховання педагогічно занедбаних дітей?

До педагогічно занедбаних вихованців має бути особлива увага з боку професійних педагогів, батьків і всіх, хто систематично спілкується з такими дітьми.

«Перевиховання, - як наголошує дослідник М.М. Фіцула, - це спеціальний вид педагогічної діяльності педагогів і учнів, спрямований на подолання недоліків їх особистості, розвиток наявних у неї позитивних якостей і формування на цій основі нових, суспільно значимих корисних рис і властивостей». Вихователю доводиться мати справу з підлітками, в яких проявляються лише окремі риси, що суперечать нормам моралі. У таких випадках йдеться не про перевиховання, а про виправлення.

Перевиховання - процес досить складний, тривалий, багатогранний, який має реалізувати певні функції - відновну, компенсаційну, виправну, стимулювальну.

Перевиховання ґрунтується на загальних принципах виховання. Однак у роботі з педагогічно занедбаними дітьми варто акцентувати увагу на принципах, які випливають із соціально-психологічних особливостей цих дітей. Це: 1) зв'язок перевиховання з цікавою продуктивною працею; 2) організація дитячого колективу; 3) опора на досвід важковиховуваних дітей; 4) органічне поєднання поваги до вихованців зі сприйнятою системою вимог; 5) єдність і систематичність педагогічних впливів на вихованці; 6) індивідуальний підхід до вихованця; 7) гуманне ставлення до важковиховуваних у процесі перевиховання виходячи з педагогічного постулату: з одного боку, ці діти «важкі», оскільки їм важко подолати ті чи ті соціальні труднощі, а з другого - значні відхилення важковиховуваних від моральних норм поведінки - це своєрідне моральне захворювання, тому ставлення до таких дітей має бути адекватне; 8) об'єктивне ставлення до важковиховуваних; 9) педагогічний вплив на важковиховуваних дітей необхідно здійснювати в неефективному стані педагога; 10) випереджаюче виховання позитивних якостей у важковиховуваних дітей.

У системі виховання підростаючого покоління важливе місце мають займати попереджувальні заходи, які запобігали б масовій появі важковиховуваних дітей. Варто акцентувати увагу на соціальних передумовах попередження появи «важких» дітей, які мають глобальний характер. До них належать: 1) організація здорового суспільства в соціальному і психічному плані; 2) забезпечення достатньої психолого-педагогічної культури батьків. Ці основи закладаються ще в шкільному віці виходячи з соціальної об'єктивності, що кожна молода людина має бути насамперед відповідальним батьком чи матір'ю, а потім фахівцем певної галузі; 3) створення соціально-педагогічних умов для реалізації та задоволення кожною особистістю своїх інтересів і потреб; 4) подолання в суспільстві рецидивів насильства, жорстокості, обмеження поширення масової культури низької якості; 5) забезпечення високого соціального статусу вчителя в суспільстві.

Які є етапи роботи з перевиховання педагогічно занедбаних «важких» дітей?

Перший етап - діагностичний (вивчають і аналізують позитивні й негативні якості виховання, умови, що сприяли появі та формуванню негативних якостей, визначають шляхи і засоби нейтралізації негативних проявів та актуалізацію позитивних проявів. Вихователь складає докладну характеристику педагогічно запущеного вихованця).

Другий етап - планування і визначення напрямі і роботи. Класний керівник разом з усіма вихователями, які спілкуються з «важким» учнем, розробляє докладний план перевиховання, визначає місце і роль кожного вихователя.

Третій етап - цілеспрямована педагогічна діяльність (здійснюється реалізація означених планів перевиховання конкретної особистості із залученням всіх, хто може позитивно впливати на дитину (батьків, родичів, однокласників, учителів-вихователів та ін.). Координує цю роботу насамперед класний керівник. Здійснюється аналіз соціально-психологічних змін у поведінці вихованця, визначаються нові перспективні лінії).

У роботі з педагогічно занедбаними дітьми нерідко доводиться зустрічатися із досить складними випадками своєрідного «морального захворювання». У таких випадках доводиться вдаватися до педагогічного консиліуму, який передбачає всебічний аналіз причин, що призвели до труднощів у життєдіяльності вихованців, а також особливостей поведінки, визначся ця шляхів і засобів перевиховання.

На які загальнопедагогічні чинники варто спиратись у процесі перевиховання педагогічно занедбаних дітей?

У процесі перевиховання педагогічно занедбаних дітей використовують загальнопедагогічні методи виховання.

Незважаючи на складність і довготривалість перевиховання, педагоги мають вірити в силу виховного впливу на особистість та намагатися будь-що допомогти такій дитині стати повноцінною людиною. Як зазначає М.М. Фіцула, школа і сім'я можуть справитися з таким важким завданням з урахуванням того, що результативність процесу перевиховання залежить від вразливості, пластичності і сили біологічних задатків, від тривалості негативного досвіду особистості та її готовності до виправлення. Процес перевиховання неоднаково впливає на всіх важковиховуваних учнів: найбільш піддаються йому вихованці, які дуже податливі, а виховний вплив сильний. Слабка дія виховного впливу спостерігається в тому разі, якщо вихованці протидіють йому або ще не здатні позитивно сприймати його. Наслідки впливу виховного середовища залежать також від уміння педагога спиратися на наявний позитивний фонд особистості, уміння залучати її до активної співпраці у своєму виправленні. Крім того, успіх виховного впливу на важковиховуваних учнів залежить від залучення їх до корисної діяльності, забезпечення високого темпу їх життя. Зміст виховної роботи з важковиховуваними учнями має відповідати їх індивідуальним і віковим особливостям, мати високу емоційну насиченість. Процес перевиховання потребує налагодження доброзичливих стосунків важковиховуваних учнів з батьками, вчителями і ровесниками, оволодіння педагогами, батьками, представниками громадськості методами й прийомами перевиховання, вміння користуватися ними в конкретній життєвій ситуації.

Прояви девіантної поведінки

1. Біологічні:

- психічні захворювання;

- розлади на сексуальній основі;

- алкоголізм;

- наркоманія;

- психосоматичні ознаки (болів животі, голові, запаморочення).

2. Генетичні:

- схильність до псих. захворювання (псих. захвор. в родині або відставання в розумовому розвитку).

3. Психологічні:

- радикальна зміна поведінки;

- апатія, втомленість, сонливість, надмірна обережність;

- брак впевненості в собі, приниження себе, низька або завищена самооцінка;

- депресія;

- надмірна агресивність, схильність до насильства;

- надмірна підпорядкованість одноліткам, дорослим;

- страх перед батьками, дорослими;

- надмірна психологічна збудливість;

- труднощі концентрації уваги.

4. Соціальні:

- асоціальний спосіб життя;

- відбування покарання батьками;

- шлюбів або позашлюбні зв'язки батьків;

- ізоляція людини від суспільства;

- ізоляція дитини у дитячому колективі;

- низький або негативний статус дитини в колективі;

- випадки суїцидів серед родичів.

Психогігієна та психопрофілактична робота як форми профілактики девіацій поведінки

виховання занедбаність девіація дитина

Стан психічного і фізичного здоров'я дітей багато в чому залежить від умов, у яких відбувається процес їх навчання і виховання. Шкільна неуспішність, соціальна дезадаптація по-різному впливають на стан психічного здоров'я дітей і можуть призвести до невротизації, астенії, психопатичних реакцій. Подібні стани розвиваються у дітей внаслідок розумового і фізичного перевантаження, порушення мікросоціальних контактів у колі ровесників, з дорослими, батьками, педагогами. Нерідкими є випадки цькування дітей з боку педагогів, навішування ярликів, необ'єктивного ставлення до їхньої особистості і поведінки. Причина цього - недостатня психолого-педагогічна підготовка учителів, грубе і зневажливе ставлення до учнів.

B практиці навчально-виховної роботи педагоги частіше за все обмежуються загальноприйнятими заходами впливу - заохочуванням і покаранням. Тому стосунки, які встановлюються між дорослим і дитиною, вчителем і учнем, необхідно розглядати як недостатньо природні, оскільки дитина постійно повинна бути старанною і слухняною. На жаль, багато педагогів не задумуються над тим, що перебуваючи в нерівних умовах з дитиною, вони сприяють створенню психотравмуючих чинників, які викликають відхилення від нормального фізичного і психічного розвитку особистості дитини. На нашу думку, правильний підхід до виховання і навчання дитини в сім'ї і дитячих закладах безпосередньо включає в себе комплекс профілактичних і оздоровчих заходів з попередження аномальної поведінки. І починається вона вже на ранніх етапах розвитку особистості.

Психогігієнічна і психопрофілактична форми роботи у дитячих закладах повинні містити у собі:

- научання дітей правилам і нормам гігієни з врахуванням статевих відмінностей, вивчення особливостей фізичного і психічного розвитку дітей у період перебування у дитячому закладі;

- аналіз соціально-культурних умов виховання дітей у конкретному мікросоціальному оточенні - в сім'ї, у колі ровесників тощо.

Ця робота дозволяє завчасно виявити групу дітей підвищеного ризику щодо формування різноманітних шкідливих звичок і девіацій поведінки, а також визначити особливості аномального розвитку дітей.

Поряд з цим, психопрофілактична робота включає в себе комплекс активних виховно-педагогічних і корекційних заходів, які, на жаль, недостатньо впроваджені в практику.

При розробці психогігієнічних і психопрофілактичних заходів педагогу необхідно враховувати:

- особливості прояву тієї чи іншої шкідливої звички у дитини, соціально-культурні умови, за яких вона сформувалась;

- рівень загальної поінформованості дитини про прояви цієї звички або девіації, можливості самостійного позбавлення від неї;

- ступінь вираженості аномальних особистісних новоутворень, які сформувалися під впливом тієї чи іншої шкідливої звички;

- наявність достатньо стабільних характеристик пізнавальної і особистісної сфер з метою їх актуалізації для подальшого розвитку.

Для підлітків і юнацтва психогігієнічні і психопрофілактичні заходи зводяться насамперед до виявлення в їхньому середовищі осіб, схильних до алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, різного роду сексуальних девіацій. У випадку виявлення таких осіб педагогу необхідно повідомити про це адміністрацію навчального закладу і батьків для, застосування необхідних заходів з метою лікування і реабілітації.

Діагностика схильності до рівного роду наркотичних речовин проводиться із залученням психологів і медиків. Завдання педагога полягає у координації їхніх зусиль і здійсненні зв'язку з родиною дитини.

У роботі з дітьми, молоддю необхідно передусім використовувати принципи індивідуального підходу до виховання. Але у педагогічній практиці індивідуальний підхід розуміється у вузькому значенні, коли заходи навчально-виховного впливу спрямовані головним чином на тих дітей, які погано навчаються, порушують дисципліну.

У широкому значенні індивідуальний підхід має застосовуватися до всіх дітей, що передбачає знання педагогом особистості кожної дитини. Психічний розвиток дітей протікає нерівномірно, і педагог має своєчасно помітити відхилення у психічному розвитку дитини, вміти реагувати на зміни її мотиваційної і емоційно-вольової сфери. Лише слідуючи цим принципам, педагог зуміє обрати правильну тактику і визначити ті індивідуальні засоби впливу, які є найефективнішими щодо саме цієї дитини.

Конкретні завдання педагога при здійсненні індивідуального підходу до дітей полягають в наступному:

- добре знати кожну дитину, її індивідуально-психологічні особливості і умови їх формування;

- при виборі методів і прийомів навчально-виховного впливу на дітей враховувати їх індивідуальні особливості;

- виявляти педагогічний такт і вміти передбачати наслідки того або іншого підходу до дитини.

Здійснюючи індивідуальний підхід у вихованні дітей, педагог, таким чином, включається у єдиний комплексний процес клініко-психологічної профілактики аномальних особистісних проявів, сприяє їх ранньому виявленню і своєчасній реабілітації дитини.

Організація цілісної системи профілактики як умова запобігання поширенню пияцтва у молодіжному середовищі

Зміни, які відбуваються в суспільстві, висунули цілу низку проблем, однією з яких є профілактика злочинності. Актуальність її є очевидною, тому що з кожним роком відмічається зростання числа випадків дитячої злочинності, наркоманії, алкоголізму; прослідковується тенденція до збільшення кількості дітей з девіантною поведінкою. Відхилення у поведінці дітей виникають як результат політичної, соціально-економічної і екологічної нестабільності суспільства; посилення впливу псевдокультури, змін у змісті ціннісних орієнтацій молоді, несприятливих сімейно-побутових стосунків, відсутності контролю за поведінкою внаслідок надмірної зайнятості батьків, епідемії розлучень.

Досить часто батьки самоусуваються від процесу виховання своєї дитини, перекладаючи ці функції на школу, вулицю тощо. В школі також відзначають зменшення уваги до особистості школяра, його життєвого досвіду, інтересів, особистісних цінностей, емоційної сфери. У позашкільний час дитина не має великих можливостей вибору різноманітних видів діяльності для розвитку активності (ці можливості найчастіше обмежені наявними коштами), відносної незалежності від дорослих. Соціальні чинники підсилюють недоліки сімейного і шкільного виховання, негативний приклад дорослих, принади вулиці тощо.

Оскільки діти залишаються наодинці зі своїми проблемами, то розв'язують їх, звісно, в силу своїх можливостей, спираючись, як правило, не на кращі зразки. З'являється відчуття самотності і незахищеності. Все це підриває впевненість дитини у собі, її здатність до саморегуляції, самоствердження в життєво важливих ситуаціях. Молодь хоче відчувати, що її поважають, що на неї звертають увагу, з нею рахуються, і заради цього люди йдуть на певні компроміси, які є обов'язковими у груповій взаємодії.

Прилучення молоді до певного виду девіантної поведінки, наприклад, вживання алкоголю, підвищує вірогідність її втягнення до інших видів девіацій. Ми виокремили три найбільш значущих чинники ризику:

- соціальні чинники - доступність речовини, мода на неї, вплив групи ровесників;

- психологічні чинники - особистісний склад людини, привабливість переживань і відчуттів у стані сп'яніння;

- біологічні чинники - толерантна схильність.

Проведене моніторингове дослідження соціально-психологічних причин поширення пияцтва у молодіжному середовищі, аналіз літератури, досвід нашої роботи дозволяють виокремити типові труднощі молоді з відхиленнями у поведінці, схильної до вживання алкогольних (слабоалкогольних) напоїв:

- взаємини з батьками, іншими дорослими;

- взаємини з друзями, іншими ровесниками;

- самоставлення, саморозуміння;

- формування життєвих орієнтирів, цінностей, ідеалів;

- відчуття самотності, нерозуміння іншими;

- пошук свободи через втечу від вимог, тиску, норм, правил; перевірка себе й інших, пошук межі можливого;

- пошук комфортного існування, емоційного затишку;

- відсутність позитивних життєвих прагнень і цілей;

- образа на долю, конкретних людей за власні труднощі;

- відсутність вольового контролю і здатності до самовладання і керування ситуацією;

- залежність від інших;

- відсутність адекватних засобів та способів поведінки у важких ситуаціях.

Причинами вживання алкогольних напоїв вказують:

- маса вільного часу - 42% опитаних;

- відсутність значних матеріальних можливостей батьків - 30%;

- бажання звернути на себе увагу - 10%;

- бажання завоювати авторитет - 5%.

Нехтування протягом багатьох років проблемами, пов'язаними з девіантною поведінкою молоді, призвело до того, що у суспільстві спеціалістами, причетними до виховання молодого покоління, проводилась не профілактично-виховна робота, а застосовувались головним чином попереджувально-каральні заходи, в результаті яких отримане покарання за той чи інший проступок не тільки не усувало накопичення девіантного потенціалу, але, навпаки, збільшувало вірогідність закріплення цих форм поведінки.

Усі профілактичні заходи поділяються на три рівні: первинна, вторинна і третинна профілактика. Первинна профілактика алкоголізму - це попередження негативного впливу звичок соціального середовища, формування таких моральних переконань, які виключають і витісняють саму можливість адитивної поведінки. Вторинна профілактика полягає у виявленні груп, які найбільш вразливі до алкоголізму; максимально ранньому, повному і комплексному здійсненню лікувальних заходів, виховного впливу у колективі і родині. Третинна профілактика спрямована на передбачення прогресу хвороби.

Основні принципи профілактичної роботи:

- принцип соціальної активності: активна участь членів суспільства у вирішенні гострих протиріч його розвитку, використання суспільної думки, активної позиції особистості для оздоровлення індивідуальної і масової свідомості;

- принцип інформованості: повна і об'єктивна картина розповсюдження соціальних хвороб.

Для організації ефективної роботи необхідне створення певної цілісної системи. Система профілактики має включати в себе кілька складових:

- створення комплексних груп спеціалістів, які забезпечують соціальний захист дітей (психологи, медики, соціальні педагоги тощо);

- створення виховного середовища, яке дозволяє гармонізувати відносини молодого покоління зі своїм найближчим оточенням в сім'ї, за місцем навчання, роботи;

- створення груп підтримки зі спеціалістів різного профілю, які будуть навчати батьків виходу із проблемних ситуацій, пов'язаних з дітьми;

- організація підготовки спеціалістів, здатних здійснювати професійну психологічну, соціальну, медичну допомогу і займатися профілактико-виховною роботою з дітьми групи ризику та їх родинами;

- створення суспільних освітніх програм для підсилення усвідомлення і привернення уваги до проблем молоді з ненормативною поведінкою (телевізійні програми, освітні програми тощо);

- організація вільного часу молодого покоління;

- інформаційно-просвітницька діяльність.

Мета й принципи консультативно-коригуючої роботи

Психологічна корекція - метод комплексного психологічного впливу на мету, мотиви та структуру поведінки суб'єкта, а також на розвиток певних психічних функцій: пам'яті, уваги, мислення. Головним завданням є навчання та тренінг, засвоєння нових навичок поведінки, спілкування, запам'ятовування тощо.

На відміну від корекції, психотерапія - це комплексний лікувальний вербальний і невербальний вплив на емоції, судження та самосвідомість людини при психічних, нервових та психосоматичних захворюваннях. Методи клінічної психотерапії - гіпноз, Навіювання та самонавіювання, раціональна терапія. Ці методи мають на меті пом'якшення чи ліквідацію Хворобливої симптоматики.

Консультативна робота психолога спрямована на те, щоб за допомогою спеціально організованого процесу спілкування актуалізувати в клієнта додаткові психологічні сили та здібності, які можуть забезпечили спосіб виходу з важкої життєвої ситуації. При цьому типі надання допомоги увага зосереджується не стільки на захворюванні, скільки на ресурсах особистості клієнта, його можливостях.

Психологові, що працює в системі освіти, консультативних службах, лікарнях, часто доводиться проводити психокоригуючу роботу. Важко виділити загальні принципи даного виду діяльності, оскільки залежно від досвіду психолога, місця та умов праці, контингенту використовуються різні методи та методики психологічної корекції. В даному посібнику ми намагаємося зосередити увагу на найбільш «екологічних» методах, тобто таких, які не можуть призвести до негативних наслідків та частіше використовуються в роботі з дітьми та підлітками.

Психокорекційна робота включає такі основні види, як індивідуальна та групова психологічна корекція, психотренінг, консультативна робота із сім'єю. Стиль та принципи психокорекційної роботи дещо відрізняються від завдань та способу проведення патопсихологічного обстеження. Якщо обстеження має на меті виявити порушення психічної діяльності, особистісних особливостей, вирішення експертних питань, то завданням психокорекції та консультування є компенсування наявних порушень у розвитку особистості, поліпшення функціонування психічних процесів, допомога у вирішенні внутрішньоособистісних конфліктів. Один із провідних спеціалістів з ігрової терапії Г. Лендрет сформулював такі принципи стосунків психолога з дітьми в ході коригуючої роботи:

Я не всезнайко.

Та я й не буду намагатися ним бути.

Я хочу, щоб мене любили.

Тому я буду відкритий для люблячих дітей.

Я так мало знаю про складні лабіринти дитинства.

Тому я дозволю дітям учити мене.

Я найкраще засвоюю знання, здобуті в результаті моїх власних зусиль.

Тому я об'єдную свої зусилля із зусиллями дитини.

Іноді мені потрібна схованка.

Тому я дам схованку дітям.

Я люблю, коли мене сприймають таким, який я є насправді.

Тому я прагнутиму співпереживати дитині та цінувати її.

Я роблю помилки.

Тому я буду терплячим до людської сутності дитини.

Приємно відчувати себе начальником та знати відповіді на всі запитання.

Тому мені доведеться багато працювати над тим, щоб захистити від себе дітей.

Я не можу зробити так, щоб страх, біль, розчарування та стреси в дитини зникли.

Тому я буду намагатися пом'якшити удар.

Я відчуваю страх, коли я беззахисний.

Тому я торкатимуся внутрішнього світу беззахисної дитини з добротою, ласкою та ніжністю.

Одним з найважливіших принципів коригуючої роботи є конфіденційність: усе, що розповідає дитина психологові в ході бесіди, не може бути повідомлене Педагогам і навіть батькам дитини. Винятком із цього Правила можуть бути тільки ті вкрай рідкі випадки, коли ця інформація має загрозливий для життя та здоров'я оточуючих характер. Наприклад, підліток повідомляє про підготовку вбивства, підпалення, втечі Тощо. Якщо інформація торкається здоров'я самого підлітка (вагітність, венерична хвороба, вживання наркотиків, прагнення до самогубства), бажано разом з підлітком прийти на консультацію до лікаря відповідного профілю та (по можливості) переконати підлітка розповісти про те, що трапилося, батькам.

Залежно від віку клієнта, бажано укласти з ним угоду про цілі коригуючої роботи та методи перевірки її результатів. Важливим моментом є встановлення відповідного довірливо-ділового стилю спілкування з дитиною, що відрізняється від системи відносин «учитель - учень», «дитина - батько», «обстежуваний - Психолог» більшою рівністю партнерів, більшою свободою творчого самовираження. Цьому можуть сприяти й суто технічні моменти: устаткування кабінету, робоча поза, час роботи тощо.

Якщо психокоригуюча робота не є частиною психодіагностичного обстеження, то слід досить інтенсивнo розрізняти (для себе та клієнта) ситуації діагностики та коригування. Це допомагає змінити стиль

спілкування та поведінки в ході роботи. Бажано враховувати це при обладнанні кабінету: діагностичне обстеження проводиться звичайно за робочим столом психолога, «робоче місце» обстежуваного має бути розміщене так, щоб йому було зручно роздивлятися методики, читати, писати, малювати.

Для коригуючої роботи бажано розмістити клієнта у м'якому кріслі, так, щоб психологові було добре видно всю його постать. Діти молодшого віку можуть розташуватися разом із психологом на підлозі. Залежно від виду коригуючої роботи може виникнути погреба в спеціальному обладнанні кабінету: магнітофон, відеомагнітофон з відеокамерою, спеціальні іграшки та посібники, м'яке покриття підлоги тощо. Докладніше про це буде сказано при описуванні конкретних методів. Тривалість одного сеансу психокоригуючої роботи звичайно становить близько години, але залежно від віку дитини, її працездатності, складності проблеми може варіюватися в досить широких межах. Бажано, щоб кожен сеанс був позитивно завершений: клієнт справився з проблемою або якоюсь її частиною, навчився чогось нового і т. ін. Недопустимо закінчення сеансу, якщо дитина почуває себе зажуреною, розгубленою, відчуває напад гніву або горя, особливо якщо робота ведеться не в стаціонарному, а в амбулаторному режимі.

Індивідуальна та групова психологічна корекція

Індивідуальна психокоригуюча робота проводиться в найпростішому варіанті в ході психодіагностики: дитина заохочується при правильному виконанні завдань, з нею разом виробляється оптимальна стратегія навчання, здійснюються спроби корекції самооцінки. Показання для індивідуальної (а не групової) психокоригуючої роботи:

дошкільний вік дитини;

наявність істотних дефектів зовнішності або тяжких соматичних захворювань;

ситуації «швидкої допомоги» (виявлені в ході обстеження інтенсивні агресивні та аутоагресивні тенденції);

інтимний характер проблеми (потерпілі від сексуального насильства, дисморфоманії тощо);

кризи втрати сенсу буття;

шизоїдна акцентуація та психопатія.

Якщо підліток має психічне захворювання, то проводити психокоригуючі заходи повинен висококваліфікований фахівець у тісному контакті з лікарем, що лікує хворого, при постійному обговоренні результатів. Спроби психологічної корекції таких станів, як Марення, виражена депресія, немотивована агресія, сексуальні девіації, в умовах роботи шкільного психолога неприпустимі. При неврозах та психопатіях бажане поєднання лікування та спостереження у психіатра з психологічною корекцією. Якщо ж порушення поведінки, проблеми спілкування, кризи тощо виникають у межах акцентуації або психічного здоров'я - це пряме показання для коригуючої роботи.

Ідивідуальна психокорекція може проводитися за різними теоретичними підходами: ігрової терапії, психодрами, когнітивної терапії, логотерапії, нейролінгвістичного програмування та ін. Застосування психоаналізу та галотропного дихання, а також деяких вдів тілесно-орієнтованої терапії недоцільне в роботі з дітьми та підлітками, може призвести до вельми (Негативних психологічних наслідків, потребує надзвичайно високої кваліфікації психолога. Ігрова терапія застосовується при роботі з дітьми молодшого віку (3-10 років), може бути використана щодо дітей старшого віку за наявності в них затримок психічного розвитку або тяжких порушень спілкування. Ігрова терапія допомагає при таких порушеннях: трихітиломанія (висмикування волосся), порушення (слідкування, агресивна поведінка, порушення емоційного стану після стресу, труднощі в навчанні та мовному розвитку, заїкання, висока тривожність, занижена самооцінка тощо. Г. Лендрет вважає, що ігрова терапія не допомагає при аутизмі та шизофренії, але й погіршень при цьому не викликає. Ігрова терапія потребує «спеціального устаткування»: м'яких та військових іграшок, ємкостей з піском та водою, ляльок, що зображають членів сім'ї, лялькового дому, фарб, пензлів, паперу тощо.

Тривалість занять - 30-45 хвилин. Мета занять - дати можливість дитині у формі гри розрядити свої переживання, дати вихід нагромадженим негативним емоціям, сформувати оптимальні навички спілкування та взаємодії. Провідну роль у процесі терапії відіграє позиція психолога, його стиль спілкування. Психолог має:

створити для дитини атмосферу безпеки;

розуміти та приймати світ дитини;

заохочувати вираження емоційного світу й не оцінювати почуттів дитини;

створити відчуття дозволеності;

полегшити дитині прийняття рішень, але не приймати їх за неї;

забезпечити дитині можливість брати на себе відповідальність та розвивати почуття контролю.

Для ілюстрації можна навести приклад бесіди дитини та ігрового терапевта (цит. за книгою Г. Лендрета):

«Дитина: Врум! Врум! (Штовхає по підлозі кубик.)

Психолог: Ця штука справді здорово шумить.

Дитина: Можливо, я помалюю після того, як закінчу це.

Психолог: Ти думаєш, що потім тобі, можливо, захочеться помалювати?

Дитина: Цей дім для тебе. Якого він має бути кольору?

Психолог: Дім спеціально для мене. Ти можеш вибрати для нього колір, який захочеш».

У структуру ігрової терапії може входити й спеціальний тренінг дітей та батьків, під час якого батьки навчаються безоцінно, відкрито спостерігати за діяльністю дитини, а дитина - ефективно спілкуватися з батьками.

Індивідуальні варіанти психодрами часто використовуються при роботі з дітьми та підлітками. Автором теорії та методики психодрами є Д. Морено, потім цю теорію розвивали у своїх працях Г. Лейтц, В. Кервелен, Д. Кіппер та ін.

Література

1. Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности (психосемантический подход). - К.: КГПИИЯ, 1991.

2. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь. - К., 1997.

3. Бурлачук Л.Ф., Грабская И.А., Кочарян А.С. Основы психотерапии. - К.: Ника-Центр, 2001.

4. Горностай П.П., Васьковская СВ. Теория И практика психологического консультирования: Проблемный подход - К.: Наук, думка, 1995.

5. Калина Н.Ф. Основы психотерапии. - К., 1997.

6. Консультативна психологія і психотерапія / За ред. С.Д. Максименка та З.Г. Кісарчук. К.2002.

7. Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.]. - К.: Форум, 2002.

8. Основи практичної психології / В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін. - К.: Либідь, 2003.

9. Психологія життєвої кризи / Під ред. Т.М. Титаренко. - К. 1998.

Размещено на Allbest.ru