Спілкування, як один з видів життєдіяльності людини, пронизує усі сфери її предметної діяльності: пізнавальну, перетворюючу, ціннісно-осмислюючу. Концентруючись у процесі спілкування, ці сфери предметної діяльності формують у молодої людини потреби, здібності, вміння спілкуватися з людьми, природою, речами, художніми образами, з самим собою. Процес спілкування має велику практичну значущість, адже він грунтується на повазі, симпатії, потребі залучатися до цінностей іншої особи і, тим самим, народжує духовну спільність. Особливого значення процес спілкування набуває в юнацькому віці, в період, коли контакти учнів з навколишнім світом досить обмежені та поверхові, а потреби в них зростають.

Аналіз відповідної літератури привернув увагу тим, що феномен спілкування представляє великий інтерес для сучасної науки. Дослідження ведучих вчених підтверджують значення даної проблеми і підкреслюють її широкий міждисциплінарний діапазон (А.А. Бодальов, О.Г. Злобіна, М.С. Каган, В.А. Кан-Калік, О.О. Леонтьєв, А.В. Мудрик, А.І. Титаренко та ін.). Тому, класифікуючи опрацьований матеріал відносно теми дослідження, його було розділено на дві категорії.

Аналіз філософсько-культурологічної та психолого-педагогічної літератури показав, що процес спілкування пов'язується з загальним розвитком особистості. Однак, у ряді досліджень виявлено кілька домінуючих принципів, що становлять безпосередній інтерес.

Так, філософські дослідження проблеми спілкування, що активізувалися в останні десятиріччя по-різному трактують її. Вчені розглядають дану проблему як вид людських відносин, як духовний контакт двох і більше індивідів, як процес комунікації з метою передачі інформації, як діяльність.

Цікавою, у контексті дослідження даної теми, є точка зору М. С Кагана, викладена у монографії "Мир общения", де автор, спираючись на соціальну практику, дає теоретичне обгрунтування поняття спілкування у філософії. Полемізуючи з іншими вченими відносно тотожності спілкування і комунікації. Каган доводить, що процес комунікації полягає в передачі інформації адресантом (автором) адресату (реципієнту). В даному випадку відбувається односторонній зв'язок. Структура спілкування передбачає двосторонній процес, в якому глибока спільна духовна праця спрямована на добування інформації. Такий процес спілкування робить можливим злиття почуттів і думок. Але, при цьому, автор відмічає, що спілкування зовсім не викликає комунікації, зокрема, у педагогічному процесі, який будується як на монологах - носіях інформації, так і на діалогах - з метою пошуку абсолюту істини.

М.С. Каган вважає процес спілкування головним видом діяльності, яким людина оволодіває в ранньому дитинстві; поступово воно стає умовою успішного здійснення інших видів діяльності. Розглядаючи спілкування цілісно, автор виділяє особливу форму взаємодії систем-суб'єктів і окреслює структуру, функції та форми їх існування.

Для даного дослідження становлять інтерес виділені Коганом чотири види спілкування, які безпосередньо пов'язані з художньою творчістю. До першого він відносить духовне спілкування реального суб'єкта з реальним партнером на основі емоційно-інтелектуального зв'язку особистостей як суверенних суб'єктів, кожен з яких бачить в іншому повнокровного, унікального і разом з тим близького і необхідного суб'єкта" [3; с. 205]; а також "спілкування культур", або "діалог культур", у процесі якого відбувається накопичення загальнолюдських гуманістичних цінностей, започаткованих мистецтвом.

Другим видом спілкування є спілкування суб'єкта з суб'єктованим об'єктом як ілюзійним партнером. Роль такого партнера може виконувати природа, тваринний світ, речі, котрі нас оточують, а також мистецтво. Такий вид спілкування пов'язаний з прагненням до самотності.

Третій вид спілкування Каган розглядав як спілкування реального суб'єкта з уявним партнером (квазісуб'єктом). Він може проходити в різних формах: самоспілкування, художнього квазіспілкування (коли інформація не посилається художником, а є наслідком спільних зусиль з реціпієнтом).

Четвертий вид спілкування представляє собою спілкування уявних партнерів - художніх персонажів (свого роду моделювання реального спілкування) і проходить у формі театральної дії. Автор вважає, що ілюзійний світ спілкування є одним з найсильніших засобів виховання, бо дає можливість глядачам залучатися до спілкування художніх образів.

Розглядаючи внутрішні механізми процесу спілкування, М.С. Каган, зокрема, відмічає: "Саму естетичну насолоду, що надає сприйняття художніх творів, можна розглядати як радість, збуджену безкорисливим спілкуванням з художником як близькою, коханою людиною, розумним і щиросердним другом" [3; с.294]. таке спілкування автор називає духовним і бачить в ньому той інструмент культури, якому притаманні виховні функції, воно формує духовну, а, отже, і моральну свідомість особистості, його світовідчуття та світогляд, ставлення до навколишніх і до самого себе.

Визначені Каганом види спілкування займають чільне місце у педагогічній практиці. Так, духовне спілкування, що засноване на емоційно-інтелектуальних зв'язках старшокласників, супроводжуються рядом проблем: бажанням бути вислуханим, зрозумілим; бажанням самому зрозуміти світ думок, переживань інших; бажанням виразити своє співчуття, прихильність, симпатію іншій людині; бажанням поділитися особистими переживаннями; співпережити разом з іншими людьми світ їхніх думок та почуттів.

У процесі спілкування з квазісуб'єктом учні вчаться розуміти навколишній світ, “вдихати” життя в неживі предмети, вступати з ними в контакт, як суб'єктованими образами. Спілкування уявних суб'єктів дозволяє молодій людині пережити почуття, які не завжди вона зустрічає в реальному житті, а сам процес спілкування на рівні душевного контакту об'єднує психологічним "силовим полем", коли ніхто не передає ніякої інформації, але всі відчувають спільність своїх думок та переживань.

Аналізуючи подані Каганом види спілкування у рамках даного дослідження, вони були сконцентровані на навчально-виховний процес. Було відмічено, що художні твори мають особливість не повчати і не моралізувати, а зав'язувати з учнем "уявне спілкування", залучати до своїх морально-естетичних цінностей. Якщо наука (а під нею мається на увазі освіта) відноситься до людини як до об'єкту передачі інформації, то мистецтво бачить в людині суб'єкта - рівну особистість, перед якою відкриває свій розум, свою думку, своє серце. Твори мистецтва, завдяки ілюзійності своїх образів, надають можливість спілкуватися з героями, яких не завжди зустрінеш у житті, переживати почуття, глибина яких доступна тільки мистецтву. Таким чином, мистецтво, як засіб художнього спілкування, сприяє цілісному вихованню духовного світу молодої людини, а, отже, і розвитку її морально-естетичних якостей.

У контексті спілкування культур ("діалог культур") розглядає проблему В.С. Біблер. вчений відмічає, що кожна культура, вступаючи до діалогу з іншими культурами, "володіє претензією і прагненням до абсолютної загальності". Без цього вона не є культурою. Так і людина, "без прагнення до своєї загальності, абсолютної унікальності, не може спілкуватися з іншою людиною: у протилежному випадку вона буде просто "пізнавати" свого "сусіда", тобто вбирати його в себе, асимілювати, і від його аltег Еgо нічого не залишиться. Кожен абсолютно унікальний, і саме в його унікальності, свободі інша людина та інша культура йому абсолютно насущні та необхідні. Культура є лише тоді культурою, коли вона проаналізована, як особистість, коли спілкування культур актуалізується в спілкування особистостей" [2; с.8].

Викладена Біблером позиція ще раз переконує нас, що осмислення (шляхом вивчення) старшокласниками абсолютної унікальності своєї національної культури, порівняння її досягнень з іншими культурами світу дає приклад художнього спілкування на найвищому морально-естетичному рівні. Крім того, усвідомлюючи власну абсолютну унікальність, учень вчиться розуміти інших людей, поважати їх думки, їх прагнення до особистої унікальності.

До кола тих, хто розглядає мистецтво як засіб художнього спілкування, належить і Ю. Б Борєв. Вчений вважає, що "художнє спілкування - це здійснення інтелектуально-емоційного творчого зв'язку автора та реципієнта; передача останньому художньої інформації, яка має певне відношення до світу, художню концепцію, сталі ціннісні орієнтації" [4; с.160]. Безпосереднім ланцюгом цієї передачі є художній твір, а у виконавських мистецтвах - ще й виконавець. Борєв розглядає взаємодію реципієнта з митцем через текст не як односпрямовану комунікацію, а як двостороннє спілкування, у процесі якого реципієнт "отримує від тексту рівно стільки, скільки сам може надати йому смислу через свою культурну підготовленість" [4; с.160].

Художнє спілкування автор пов'язує з художнім сприйняттям. Роздуми вченого над процесом художньої рецепції приводять його до висновку, що ї характер залежить не лише від художнього тексту, але і від особливостей реципієнта (його здібностей, фантазії, пам'яті, особистого досвіду, запасу життєвих та художніх вражень, культурної підготовки розуму та почуттів), об'єктивних соціально-історичних передумов (художньої традиції, громадської думки, мовленнєво-семіотичної умовності). Спираючись на психологічні дослідження, Борєв називає ряд важливих механізмів художнього сприйняття:

ідентифікацію героя з власним "Я";

синестезію (взаємодія органів рецепції: слуху, зору тощо);

асоціативність (коло життєвих та художніх аналогій);

часові рецепції (теперішнього, минулого, майбутнього часу);

рецепційну установку (опора на попередню систему культури", попередня настроєність на сприйняття, яка діє протягом усього процесу художнього переживання). З викладеного логічно викристалізовується думка про тс, що художнє сприйняття, а, отже, і художнє спілкування має стати невід'ємною складовою частиною педагогічних механізмів. Художнє спілкування старшокласників з мистецтвом досягне високого морально-естетичного рівня за умов педагогічного регулювання.

Свої погляди на цю проблему відстоює також Ю.В. Перов і доводить, що саме "художнє спілкування є процесом, в якому, в найбільш чистому, ідеальному вигляді, в найбільш розвинених формах втілені риси і закономірності будь-якого соціального спілкування" [6; с.42]. Аргументи дослідника зводяться до того, що:

у процесі художньої творчості засоби побудови художнього образу одночасно е засобами його передачі, повідомлення;

сприйняття творів мистецтва, його "споживання" рівноцінне завершальній стадії процесу;

протікаючи поза іншими видами діяльності, художнє спілкування відрізняється неутилітарністю, високою мірою індивідуалізованості та свободи.

Узагальнюючи найбільш розповсюджені формулювання, Л.Н. Столович у монографії "Жизнь - творчество - человек" звертає увагу на можливості мистецтва як засобу художнього спілкування. Автор підкреслює, що саме в такому процесі народжується і стверджується спільність між людьми. Суть полягає в тому, що певними засобами виразності митець кодує свою інформацію в кожному художньому творі і через власну "творчість спілкується зі світом". В свою чергу, "співтворчість читача, глядача, слухача" допомагає їм "спілкуватися" з мистецтвом та за допомогою мистецтва" [6; с.316].

Далі Столович констатує, що "мистецтво, як відображення спілкування, є засобом спілкування і, більш того, являється школою мистецтва спілкування" [6; с.321].

Підкреслюючи здатність мистецтва відображати різні форми людського спілкування, автор має на увазі, що художні твори узагальнено репродукують різноманітні ситуації спілкування людей у реальному житті і моделюють їх в художніх образах. Спостерігаючи взаємовідносини у творах мистецтва, реципієнт сам вступає в художнє спілкування, у процесі якого залучається до морально-естетичних цінностей митця і збагачує власну морально-естетичну свідомість. Високий рівень спілкування передбачає вміння спілкуватися, коли важливо не стільки "бути собою", скільки "бути іншим" (В. Леві), тобто увійти в положення іншого, зрозуміти його, проникнутися його почуттями.

Широкого обговорення проблема спілкування набула в етичній літературі (Є.М. Бабосов, А.П. Заостровцев, І.С. Кон, В.С. Мовчан, В.А. Малахов, Ю.М. Федоров та ін.). Спілкування для етики, підкреслюють ведучі вчені, є основою, з якої виростає моральність і поза межами якої моральних цінностей поведінки і моральної свідомості не існує. Це переконливо доказує мистецтво, тому що воно моделює і художньо досліджує людські відносини. Художні твори виразно виявляють зв'язок моральності і спілкування, роблять їх образно-наочними (прикладами можуть бути герої літературних, драматичних, кінотворів, поведінка яких в результаті спілкування набуває морального смислу).

Глибокий аналіз процесу спілкування подано також у колективній монографії Є.М. Бабосова та його групи. Автори вважають спілкування необхідною та загальною умовою формування і розвитку суспільства та особистості. Особливу увагу вони звертають на різноманітність соціальних феноменів спілкування, його природи, сутності, форми; викривають закономірності історичних змін його форм; виявляють взаємозв'язки між різними науками; дають визначення ролі спілкування в духовному розвитку особистості.

Огляд робіт філософсько-культурологічного напрямку заклав підмурок педагогічного дослідження процесу морально-естетичного розвитку старшокласників на засадах художньо-педагогічного спілкування.

На рівні психолого-педагогічних досліджень пріоритет у висвітленні концептуальних основ проблеми спілкування належить А.В. Мудрику. вчений розкриває суттєві сторони спілкування як фактора виховання особистості і визначає головні шляхи педагогічного впливу на нього з метою удосконалення процесу виховання школярів. Мудрик дає характеристику спілкування, як педагогічної категорії, і доводить, що вона змістовно співвідноситься з такими педагогічними категоріями, як "виховання", "освіта", "навчання", "діяльність", "відношення", "колектив", "особистість". Спілкування, як педагогічна категорія, за визначенням дослідника, - "це обмін духовними цінностями у формі діалогу у процесі взаємодії учнів з оточуючими їх людьми, вона має вікові особливості: виявляє як об'єктивний, так, у певній мірі, педагогічно спрямований вплив на життєдіяльність становлення особистості" [9; с.18].

Визначення спілкування як виховного фактора дало можливість вченому класифікувати виховні функції спілкування:

нормативну (відображає засвоєння школярами норм соціально-типової поведінки);

пізнавальну (служить для засвоєння учнями індивідуального, соціального досвіду у процесі спілкування);

емоційну (відображає спілкування як ефективний процес);

актуалізуючу (дозволяє реалізувати у спілкуванні типові та індивідуальні сторони особистості учня, тобто є способом та засобом соціального ствердження особистості).

Як бачимо, вони в цілому відповідають тим функціям, що були визначені філософськими та культурологічними дослідженнями.

Властивостями суб'єкта спілкування Мудрик наділяв особистість старшокласника, підкреслюючи при цьому, що суб'єктом він стає саме у процесі виховання, формування власних якостей, у процесі залучення до навколишнього світу, у відокремленні, у процесі соціалізації та самоствердження. Такий процес становлення учня як суб'єкта залежить від ряду зовнішніх та внутрішніх умов: потреби у спілкуванні, потреби у самотності, наявність соціальних установок на товариськість та на іншу людину. Соціальні установки визначають характер спілкування і виконують ряд функцій. Вони полегшують процес пристосування до оточення, пізнання, самореалізації, психологічного самозахисту. Тому формування соціальних установок є одним з важливих педагогічних завдань.

Процес спілкування Мудрик ділить на два види: міжособове (вільне) і рольове (партнерсько-товариське). Вільне спілкування виникає між: школярами і навколишніми людьми поза межами їх діяльності. Такий вид спілкування носить стихійний характер і залежить від психологічних особливостей учня. Рольове спілкування виникає у процесі тієї чи іншої діяльності.

Між цими видами існує певний взаємозв'язок. Він полягає в тому, що між: партнерами у будь-якому разі проходить обмін цінностями, які наповнені духовним та емоційним змістом. Вони в певній мірі задовольняють і сприяють задоволенню їх потреб.

Спостерігаючи реальну життєдіяльність школярів, Мудрик визначив зміст їх спілкування. Це ідейно-моральні проблеми, події їх життя, емоційні аспекти сприйняття навколишнього світу, предметна сфера буття учнів. При цьому, кожному віку притаманна своя "емоційно-смислова домінанта спілкування". Так, в старших класах домінантою спілкування виступає учень як "суб'єкт відносин у важливих сферах життєдіяльності" [9; с.32].

Саме тому, однією з характерних форм спілкування старшокласників є діалог: внутрішній ("Я" спілкується з уявним "Я") і зовнішній (спілкування реальних партнерів). У своєму дослідженні Мудрик виділяє їх типологічні особливості.

Фактичний діалог, який служить для обміну репліками з мстою підтримання розмови. У школярів такий тип діалогу виконує функцію "підтримки їх щасливого самовідчуття у стосунках з оточуючими" [9; с.33].

Інформаційний, що використовується у процесі обміну інформації.

Дискусійний, який виникає при появі різних точок зору, неоднаковості інтерпретацій. У зовнішньому спілкуванні дискусійний тип діалогу стає можливим внаслідок конфлікту учня з оточуючими. Внутрішня дискусія допомагає старшокласнику стати дослідником ситуації, визначити лінію власної поведінки.

Сповідальний тип діалогу має найбільш довірливий характер, особливо у внутрішньому діалозі, який набуває характеру гри: мрії, марення, компенсуючи реально-сповнений дефіцит. Ранньому юнацькому віку притаманні всі види діалогів, але, на відміну від інших вікових груп, у старшокласників виникає потреба саме у якісно новому сповідальному діалозі, зміст якого зумовлений глибокими особистісними проблемами.

Щодо дискусійного діалогу (досить популярної форми спілкування у коді старших школярів, то він відзначається ідейно-моральною проблематикою, ситуаціями морального вибору і поведінковими реакціями у сфері відносин.

Слід підкреслити, що зміст спілкування старшокласників має переважно ціннісно-орієнтаційний характер, адже ранньому юнацькому віку притаманні: бажання пізнати власне "Я" (психічне, фізичне, соціальне), формування світогляду, самовизначення особистої позиції в житті, визначення майбутнього (особистісно-професійного), реалізація і засоби соціального самоствердження.

У педагогічних дослідженнях звертається увага на значущість високого рівня дружнього спілкування у колі молодих людей, як своєї, так і протилежної статі. Теми спілкування зводяться до спорту, шкільних проблем, нових телепередач, моди тощо.

Бесіди про мистецтво займають більше дівчат, але новини сучасної музики, музичні записи цікавлять усіх в однаковій мірі.

У школярів старших класів зростає потяг до спілкування з дорослими (рідними, вчителями), але проходить воно "сплесками", в залежності від проблем, що накопичилися. Смисл такого спілкування полягає не в бажанні отримати інформацію, а у можливостях знайти розуміння, співчуття, підтримку. Цікаво, що місцями свого спілкування старшокласники вибирають дім, школу, тихі провулки, перетворюючи обмежений простір. Взагалі, в ранньому юнацькому віці зростав потреба в самотності, а, отже, і у спілкування з самим собою. Це надав можливість образу "Я" втілювати свої думки в іграх-мріях.

В останні десятиліття орієнтація на спілкування інтенсивно входить до педагогічної думки і практики. Це пов'язано з гуманізацією освіти та досягненнями у галузі педагогіки мистецтва. Одним з перших, хто з цієї точки зору звернув увагу на спілкування, являється В.А. Кан-Калік. Досліджуючи свого часу спілкування, як "систему прийомів та навичок органічної соціально-психологічної взаємодії вчителя та учня, змістом якого виступає обмін інформацією, пізнання особистості, надання виховного впливу, організація взаємовідносин за допомогою різних комунікативних засобів" [2; с.111], вчений визначив особливості художньо-педагогічного спілкування, як "соціально-психологічної структури взаємодії з певною художньо-естетичною мотивацією". Така мотивація полягає в пошуку естетично значущих прийомів та методів, які повинні зумовити взаємовплив сторін, що спілкуються, з мстою стимулювання або ж: корекції духовного розвитку школярів, насичуючи весь процес виховання та навчання матеріалом і образами художньої літератури" [2; с.113].