Вперше класифікацією уроків з історії радянські дидактики зайнялися в кінці 30-х років ХХ століття. Відомий ленінградський методист В. Бернадський в роботі "Методи викладання історії в старших класах" (1939 р.) зробив спробу класифікувати уроки історії на основі домінуючого методу навчання. Однак до запропонованого переліку уроків за методом навчання він паралельно ввів і уроки за дидактичною метою. Від цього класифікація втратила цілісність, оскільки в одному ряду опинилися уроки за видовими й типологічними ознаками. Самостійними типами уроку він назвав: шкільну лекцію, урок-розповідь, урок аналізу історичного документа, урок з використанням художньої літератури, урок на основі доповідей учнів, урок читання й аналізу творів основоположників марксизму, кіноурок, урок, проведений за матеріалами екскурсії, повторювально-узагальнюючі уроки [2]. На використання різних типів уроків історії у цей час звертала увагу й відома методист І. Гіттіс [5]. У роботі "Початкове навчання історії: Нариси з методики викладання історії" (1940 р.) вона виділяла тематично-повторювальні та повторювальні уроки за декількома темами [5, С.213-220].

І все ж проблема типології уроків історії у довоєнні роки не стала предметом окремого дослідження радянських методистів. Лише після війни М. Зінов'єв у роботі "Основные вопросы методики преподавания истории" (1948 р.) та В. Карцов в "Очерках методики обучения истории СССР в VІІІ-Х классах" (1952 р.) вказали на типологію уроків, в основі якої була дидактична мета. М. Зінов'єв виділяв два типи уроку:

1) вивчення нового матеріалу;

2) повторення [7].

В. Карцов розрізняв чотири типи уроку:

1) повідомлення нових знань;

2) повторення та узагальнення вивченого;

3) перевірки знань;

4) змішаний урок, що включає всі елементи навчання історії [10].

М. Зінов'єв вважав, що уроки вивчення нового матеріалу переважають у загальній палітрі уроків. Зовсім протилежної точки зору дотримувався В. Карцов. Він стверджував, що домінуючим типом уроку є змішаний.

У 50-60-ті роки ХХ століття проблемі класифікації уроків історії присвятили свої роботи О. Вагін, П. Лейбенгруб, О. Стражев [3; 12; 24]. В основу класифікації уроків, за П. Лейбенгрубом, покладені елементи процесу навчання, використання яких на уроці залежало від дидактичної мети [12, С.160]. Він, як і В. Карцов, виділив чотири типи уроків:

1) комбінований (об'єднаний) - урок, що включає всі або кілька елементів процесу навчання;

2) урок вивчення нового навчального матеріалу;

3) повторювально-узагальнюючий урок;

4) урок перевірки й обліку знань [12, С.160-161].

На думку П. Лейбенгруба, "кожний з указаних типів уроків включає в себе різноманітні уроки". Ці уроки він згрупував за двома критеріями:

1) згідно з дидактичною метою - вступний урок, урок формування складного історичного поняття, урок розвитку певних умінь і навичок;

2) згідно з провідним методом - урок-розповідь, урок-лекція, урок-бесіда, урок самостійної роботи учнів з підручником, урок самостійної роботи учнів з історичним документом, кіноурок. Не відомо, з яких причин і за якою ознакою до цього переліку П. Лейбенгруб включив урок семінарського типу [12, С.161, 174-176].

Дещо іншою була класифікація уроків, розроблена О. Вагіним, в основу якої покладено декілька критеріїв: вікові пізнавальні можливості учнів, основні закономірності процесу навчання, конкретний зміст навчального матеріалу теми, домінуючий метод проведення уроку [3, С.399-404]. Запропонована класифікація цікава тим, що у ній вперше реалізована ідея диференційованої типології уроків за роками навчання. Автор окремо виділяє типи уроків для 4-5-х класів:

1) урок, що містить всі ланки процесу навчання;

2) урок викладання матеріалу у формі розповіді;

3) урок повторення.

Для 6-7-х класів:

1) урок, що містить всі ланки процесу навчання;

2) урок повідомлення нового матеріалу (розповідь, кіно, екскурсія);

3) вступний урок;

4) заключний урок;

5) урок розбору;

6) урок вироблення умінь і навичок;

7) повторювально-узагальнюючий урок.

Більше 10 типів уроку було запропоновано ще одним методистом О. Стражевим:

1) комбінований урок звичайного типу;

2) урок повідомлення у формі розповіді або шкільної лекції;

3) урок-бесіда;

4) повторювально-узагальнюючий урок;

5) повторювально-обліковий урок у формі опитування;

6) обліковий урок шляхом контрольної письмової роботи;

7) урок роботи з джерелом - документально-дослідницький урок;

8) кіноурок або урок з діапозитивами;

9) урок-екскурсія;

10) урок самостійної роботи учнів;

11) урок з рефератами (повідомленнями) учнів [24, С.188-189].

О. Стражев не вказує критеріїв, за допомогою яких укладена запропонована типологія уроків. Він лише зазначає, що "вибір того або іншого типу уроку визначається залежно від методичних завдань, вікових особливостей учнів і характеру навчального матеріалу" [24, С.189]. Не важко здогадатися, що у запропонованій класифікації, домінують два критерії - дидактична мета і домінуючий метод навчання.

Відомий український методист П. Козік, що досліджував викладання епізодичного курсу історії СРСР у 60-ті роки ХХ століття і підготував посібник "Методика вивчення історії в молодших класах" [11], виділив та охарактеризував такі типи уроків:

1) вступний;

2) повідомлення нових знань;

3) повторювально-узагальнюючий [11, С.134].

Серед українських вчених, які вивчали історичну пропедевтику, П. Козік одним із перших започаткував розробку типології уроків з пропедевтичного курсу історії.

У 70-80-ті роки ХХ ст. проблема типології уроків була не менш актуальною, ніж у попередні роки. Її у різний спосіб намагалися розв'язати провідні методисти радянської школи: П. Гора, Н. Дайрі, Ю. Зотов, С. Іванов, І. Казанцев, М. Махнутов, Л. Мельник, В. Онищук, І. Чередов та інші [6; 8; 14; 15; 16; 25]. Саме в ці роки було запропоновано чимало підходів щодо класифікації уроків взагалі та уроків історії зокрема. Відомий український методист Л. Мельник пропонував дотримуватися класифікації уроків, яку свого часу обґрунтував П. Лейбенгруб [16, С.182-194]. У навчальних посібниках для вчителів історії та студентів історичних факультетів, що з'явилися в кінці 70-х та 80-х років ХХ ст. [17; 18], вказувалося, що тип уроку визначається за допомогою дидактичної мети. Такий підхід дозволяв провідним радянським методистам зупинитися лише на чотирьох основних типах уроків історії:

1) комбінованому;

2) вивчення нового матеріалу;

3) повторювально-узагальнюючому;

4) перевірки й обліку знань [18, С.221].

Серед класифікацій уроків, якими користувалися вчителі історії 80-х років ХХ ст., досить великої популярності набула класифікація В. Онищука [21]. Він так само пропонував за основу класифікації уроків обрати дидактичну мету і вважав, що така класифікація є найбільш зручною для аналізу та планування уроків [21, С.55-56]. Замість традиційних чотирьох типів уроків, В. Онищук виділив шість:

1) урок засвоєння нових знань;

2) урок засвоєння навичок і вмінь;

3) урок комплексного застосування знань, навичок і вмінь;

4) урок узагальнення і систематизації знань;

5) урок перевірки, оцінювання і корекції знань, навичок і вмінь;

6) комбінований урок [21, С.56].

Із такими здобутками радянські методисти підійшли до класифікації типів уроків в кінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття. При укладанні плану-конспекту вчитель, як правило, обирав тип уроку і на основі його структури планував свою діяльність та всього класу. В середині 80-х років ХХ ст. на сторінках педагогічної періодики з'являється ще один термін, який почали використовувати, аналізуючи уроки, - "нестандартний урок". Очевидним було те, що мова йшла не про тип уроку, а про його форму (вид). Проблема класифікації форм уроку не набула такої актуальності, як проблема класифікації типу уроку. У загальній дидактиці її досліджував М. Махмутов [15], а в історичній - О. Вагін [3]. Кожен із них намагався запропонувати більш-менш обґрунтовану класифікацію уроків за їх формою, однак жодна із них так і не прижилася у повсякденній педагогічній практиці.

У сучасній українській історичній дидактиці проблема класифікації типів уроків поки що не знайшла належного розв'язання. За чотирнадцять років існування української школи та шкільної історичної освіти ми фактично не маємо фундаментальних досліджень у цій царині. Подібне явище, як на наш погляд, обумовлено двома причинами:

1) ця проблема не є актуальною, оскільки все, що можна було дослідити, вже вивчено в радянські часи;

2) сучасна українська школа ще не підготувала реального ґрунту для проведення такого дослідження.

У сучасній науковій і навчально-методичній літературі ми можемо зустріти лише поодинокі публікації на предмет характеристики типології уроку історії. Обґрунтування класифікації типів і форм сучасних уроків із пропедевтичного курсу історії подає В. Мисан [19; 20], а загальну класифікацію типів уроків історії пропонують О. Пометун та Г. Фрейман у першому в Україні за часів незалежності посібнику "Методика навчання історії в школі" [22].

Автори "Методики навчання історії в школі" пропонують класифікувати типи уроків за дидактичною метою, оскільки вона є найважливішою складовою процесу навчання. Вони радять використовувати такі основні типи уроків історії:

1) уроки засвоєння нового навчального матеріалу;

2) уроки формування і вдосконалення умінь та навичок;

3) уроки закріплення та застосування знань, вмінь та навичок;

4) уроки узагальнення та систематизації знань;

5) уроки контролю і корекції знань, вмінь та навичок;

6) комбіновані уроки [22, С.214].

У характеристиці типів уроків О. Пометун та Г. Фрейман детально аналізують структуру кожного уроку і подають методику їх проведення.

Чи можна вважати запропоновану О. Пометун та Г. Фрейманом типологію уроків історії універсальною та взяти її за своєрідний зразок? За сучасних умов розвитку української шкільної історичної освіти на це питання ми поки що не може дати стверджувальної відповіді. З точки зору основної дидактичної мети ця класифікація дійсно універсальна, оскільки вона максимально віддзеркалює всі типи завдань, які може планувати вчитель: вивчити, повторити, узагальнити, закріпити, застосувати, засвоїти, систематизувати, сформувати, удосконалити, відкоригувати, проконтролювати тощо. Однак з точки зору умов реалізації дидактичної мети цю класифікацію використовувати досить важко. Чому? Для відповіді на це запитання потрібно проаналізувати сучасну програму шкільних курсів історії [23]. Поки що вона залишається переобтяженою фактичним матеріалом і не дозволяє вчителям майстерно маневрувати типологією уроків. Так, уроки узагальнення і систематизації знань передбачені лише в програмі для 5 класу [4; 9]. Їх практично неможливо спланувати у 6-11 класах, оскільки це не дозволяють зробити запропоновані програмою обсяги навчального матеріалу. Це ж саме можна сказати стосовно уроків корекції знань, формування і вдосконалення вмінь та навичок. Коригувати знання, вміння та навички можна лише тоді, коли є реальна картина (зріз) їхнього рівня. Здебільшого цей рівень ми отримуємо за результатами уроків контролю. Однак після уроків контролю (тематичної атестації) вчителі починають вивчення нової теми, навіть якщо бачать, що учні чогось не засвоїли або погано засвоїли. Над ними постійно висить "дамоклів меч" - навчальна програма, яка до мінімуму скорочує використання різноманітних типів уроків у сучасній школі.

У першій половині 90-х років ХХ століття в результаті проведеного нами педагогічного спостереження, зміст якого полягав в аналізі відвіданих уроків історії, ми дійшли висновку, що домінуючим типом уроку був урок засвоєння нового навчального матеріалу. Причиною подібного явища стала відсутність підручників з історії. Більшість вчителів були змушені начитувати навчальний матеріал учням, оскільки останні не мали в достатній кількості для класу такого універсального засобу навчання, як підручник.

Наведені вище приклади дозволяють зробити висновок про те, що на застосування різних типів уроків історії досить серйозно впливають об'єктивні та суб'єктивні умови організації навчальної діяльності: обсяг програми, відсутність підручників, рівень теоретичної підготовки майбутнього вчителя історії тощо. Все це, без сумніву, як зазначалося вище, звужує можливості використання різних типів уроків і обмежує, зрештою, навчальну діяльність школярів, яка здебільшого залежить від вчителя, оскільки планування стратегії навчання залишається поки що за ним.

Список літератури

1. Актуальные вопросы методики обучения истории в средней школе. - М., 1984.

2. Баханов К.О. Інноваційні системи, технології та моделі навчання історії в школі: Монографія. - Запоріжжя: Просвіта, 2000. - 160 с.: іл.

3. Баханов К.О. Лабораторно-практичні роботи з історії України (методичний посібник для вчителів) - К.: Генеза, 1996. - 208 с.

4. Баханов К.О. Методичний посібник з історії України.7 клас. Традиції та інновації у навчанні історії в школі. - К.: Генеза, 2001. - 296 с.: іл.

5. Баханов К.О. Традиції та інновації в навчанні історії в школі: Дидактичний словник-довідник. - Запоріжжя: Просвіта, 2002. - 108 с.: іл.

6. Белявский И.В., Павлов Л.С. Методика преподавания истории в школе: Пособие для учителей и студентов. - М.: Гуманит. Изд. Центр "Поматур", 2001.

7. Бойко О.Д. Історія України. Тести. Запитання. Завдання. - К.: Видав. центр “Академія”, 1998. - 256 с.

8. Бондаревский В.Б. Воспитание интереса к знаниям и потребности к самообразованию. - М.: Просвещение, 1985.

9. Вагин А.А. Методика обучения истории. - М., 1972.

10. Вагин А.А. Методика преподавания истории в средней школе.М., 1968.

11. Вяземский Е.Е., Стрелова О.Ю. Историческое образование в современной России: Справочно-метод. Пособие. - М.: ООО "Русское слово - учебная книга", 2002.

12. Вяземский Е.Е., Стрелова О.Ю. Методика преподавания истории в школе. - М., 1999.

13. Гора П.В. Повышение эффективности обучения истории в средней школе. - М., 1988.

14. Дайри Н.Г. Как подготовить урок истории. - М., 1969.

15. Дайри Н.Г. Современные требования к уроку истории. - М., 1978.

16. Зиновьев МА. Очерки методики преподавания истории. - М., 1955.

17. Иоффе А.Н. Основные стратегии преподавания // Преподавание истории в школе. - 2005. - №7.

18. Историческое образование в современной России: Справочно-методическое пособие для учителей. - М., 1997.

19. Історія України від найдавніших часів до початку ХХ ст.: Запитання. Відповіді. Методичні рекомендації. / М.Г. Тараненко, Ф.Л. Левітас. - К.: Магістр-S, 1999. - 160 с.

20. Карпова К.А. Интегрированные уроки истории // Преподавание истории в школе. - 2004. - №5.

21. Короткова М.В., Студеникин М.Т. Методика обучения истории в схемах, таблицах, описаниях: Практ. Пособие для учителей. - М.: Гуманит. Изд. Центр "Владос", 1999.

22. Кухарев Н.В. На пути к профессиональному совершенству. - М., 1990.

23. Кущенко Г.В. Уроки - путешествия // Преподавание истории в школе. - 2003. - №3.

24. Лейбенгруб П.С. Дидактические требования к уроку истории в средней школе. - М., 1957.

25. Матулис Т.Н. Методика преподавания истории. - М., 1978.

26. Методика обучения истории в средней школе: Пособие для учителей / Под ред.Ф.П. Коровкина. - М., 1978. - Ч.1.

27. Методика обучения истории в средней школе: Пособие для учителей /Под ред.Н.Г. Дайри. - М., 1978. - Ч.2.

28. Милюков Н.П. Изучение истории в области в средней школе. - М.: Просвещение, 1960.

29. Озерский И.З. Начинающему учителю истории. - М., 1989.

30. Подласый И.П. Педагогика. Новый курс. В 2 ч. - М.: "Владос", 1998, - ч.1.

31. Смирнов С.Г. Задачник по истории Росии: Учебное пособие для средней школы. - 2-е изд., перераб. - М.: МИРОС - Междунар. отношения, 1995. - 208 с.

32. Смирнов С.Г. Задачник по истории средних веков: Для средних учебных заведений. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: МИРОС - Междунар. отношения, 1995. - 288 с.: ил.

33. Степанищев А.Т. Методика преподавания и изучения истории: Учебное пособие для студ. Высш. учеб. заведений: в 2 ч. - М.: Гуманит. изд. центр "Владос", 2002. - ч.1.

34. Стражев А.И. Методика преподавания истории. - М., 1964.

35. Сучасний учитель та сучасний урок (методичні рекомендації щодо вивчення історії України та всесвітньої історії в школі).: укладач Левітас Ф.Л. - 2-е видання, стереотипне. - К.: КМІУВ імені Б. Грінченка, 2002. - 15 с.

Размещено на Allbest.ru