Стан економічної освіти в Україні

План

Вступ

1. Стан економічної освіти в Україні

2. Типи вищих навчальних закладів України та освітньо-кваліфікаційні рівні вищої економічної освіти

3. Перспективи покращення економічної освіти в Україні

4. Проблема доступності економічної освіти

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На сучасному етапі ринкової трансформації економіки України важливим фактором її стабілізації та подальшого зростання є науково-практичне обґрунтування питань підготовки кваліфікованих кадрів з урахуванням регіональних особливостей.

У цьому зв'язку актуальність теми дослідження визначається широким спектром досі невирішених науково-практичних проблем щодо категорій "кадри" і "кваліфікована робоча сила" та визначення шляхів удосконалення їх підготовки.

Особливо актуальна проблема полягає в тому, що нові ринково-конкурентні умови включення в систему суспільного виробництва визначають жорсткі вимоги до адаптаційних здібностей людини та її характеристик як працівника.

Сучасному працівникові мають бути притаманні високий професійний, загальноосвітній і культурний рівень, поліфункціональність і динамізм кваліфікації, різнобічний розвиток особистості.

Тому особливого значення набувають гуманітарні, особистісні якості людини: ініціативність, творчість, відповідальність, самостійність, прагнення до саморозвитку.

Усе це ставить завдання побудови ефективної та гармонійної системи безперервної освіти.

Вперше за багатовікову історію існування України її народ має змогу будувати свою соціально-економічну систему, визначати і втілювати в життя свою внутрішню та зовнішню політику, приймати свої закони, творити свою культуру.

Виконання цих завдань неможливе без:

- усвідомлення того, що народ України поступово cтає господарем і власником своєї землі, підприємств і установ, природних ресурсів, інтелектуальної власності та інших складових національного багатства;

- без формування національного економічного інтересу:

- без усвідомлення того, що надалі рівень його життя та життя майбутніх поколінь залежатиме від результатів їхньої праці;

- від умілого управління економікою тощо, тобто від формування нового національного економічного мислення.

1. Стан економічної освіти в Україні

В умовах ринкової економіки головною метою в економічній освіті повинно бути викладення економічної теорії на сучасному рівні. За сучасних умов не досить викласти учням лише готові висновки. Щоб навчити їх економічно мислити, необхідно хоч би коротко ознайомити учнів з методологією пізнання економічних явищ і процесів.

В умовах ринкової економіки дуже важливо точно знати економічну суть і зміст її категорії. Тому дуже важливо для економіки України мати молодих висококваліфікованих фахівців.

Вимогаються фахівці глибоко і всесторонньо освідчені, здібні оперативно адаптуватися в нових умовах, творче брати участь в соціально-економічних перетвореннях суспільства.

Але не тільки фахівцям потрібно знати основи економіки. Якщо ми маємо бажання бути добре інформованими громадянами, то нам необхідно знати основи економіки. Більшість конкретних проблем зараз мають важливі економічні аспекти. Перед нами стають питання: "Як змінити економічне положення в країні? Що можна зробити для скорочення безробіття? Чи є існуючі програми, що націлені на забезпечення добробуту людей, ефективними?"

Щоб розуміти подібні питання нам необхідно мати елементарну уяву в області економіки.

На початку незалежності України була дуже фундаментальна переорієнтація в сфері освіти, переглянутий її потенцал. Впроваджена нова система освіти, яка повинна розширити можливості українських громадян в рамках демократичної політичної системи, з використанням вільного вибору в умовах ринкової економіки.

Згідно з цим в багатьох навчальних закладах стали створювати спеціалізовані класи з поглибленим вивченням економічних наук. Вчителі в силу своїх можливостей намагаються належним чином викласти матеріал, надати відповідний рівень знань з економіки. Але це може не завжди вдаватися. Тому що в середніх школах найчастіше невистачає потрібної літератури. Також в багатьох школах існує така проблема, як недостатня кількість вчителів з економіки або вчителі мають недостатній рівень економічних знань.

В цьому випадку велике значення має ще й те, що у вчителів низький рівень заробітної плати. Тому високо кваліфіковані вчителі прагнуть знайти роботу у гімназіях, ліцеях, коледжах, технікумах, де, крім більш високої заробітної плати, їм надається все необхідне для відповідного рівня викладення матеріалу з економіки учням. Можна сказати, що це одна з головних проблем в освіті.

Основна частина затрат державного бюджету на освіту йде на виплату заробітної плати, окладів, на комунальні послуги і технічне забезпечення. Але є необхідність інвестування на "допоміжні" ресурси освіти - нові підручники, нові методичні посібники, обновлення обладнання для професійного навчання, компьютерні ресурси і підготовку вчителів - це головні компоненти процессу перебудови і реформування освіти.

Хоча заробітна плата в сфері освіти низька, наявність великої кількості персоналу визначає великі затрати на зарплату. Наприклад, в 1992 році ці затрати склали 75% від усіх затрат із бюджету на освіту.

Якщо розглядати вищу освіту на Україні, то Україна має багатий вибір учбових закладів, в тому числі 11 університетів. Освітні стандарти в різних учбових закладах різні, тому Міністерство освіти ввело систему акредитації з метою узгодження стандартів.

Різниця між навчанням на старших курсах і в аспірантурі розмита, особливо відносно визначення ступінів, які б відповідали б міжнародним еквівалентам бакалавра, магістра, доктора.

Тепер, коли Україна стала незалежним членом світової спілки, офіційні особи визначають, що необхідно пояснити потоки в плануванні схем освіти. Робляться зусилля, щоб наблизити навчання на старших курсах і в аспірантурі до рівня навчаня, існуючого в країнах Північної Америки і Західної Європи.

Спроба дати наукову відповідь на це питання має базуватися на масштабних опитуваннях, статистичних даних та аналізі. Хоч я певною мірою й спираюся на статистичні дані, моя відповідь на поставлене питання ґрунтуватиметься головним чином на власних спостереженнях та досвіді роботи професором економіки в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

Ось уже два з половиною роки я працюю тут викладачем поки єдиної в Україні магістерської програми з економіки західного зразка, що дало мені можливість спілкуватися зі студентами чи не всіх регіонів країни.

До того ж, я проводив презентації для студентів та викладачів у кількох регіональних університетах України, Білорусі та Молдови, а також займався організацією декількох конференцій та семінарів, де мав змогу поспілкуватися з аспірантами та викладачами, а також ознайомитися з їхньою роботою.

Коли переходиш від окремих спостережень до узагальнень, слід завжди бути обережним (я на цьому завжди наголошую у своїх першій лекції з курсу «Статистика й економетрика»), проте я схильний вважати, що «моє» дослідження конкретних випадків міститиме досить суттєву інформацію про стан економічної освіти та досліджень в Україні.

Коли поглянути на офіційні статистичні дані економічної освіти в Україні, складається враження, що з українською економікою усе гаразд: згідно з даними Міністерства освіти та науки, 28,4% всіх студентів здобувають спеціальності у сфері економіки, торгівлі та бізнесу.

Втім, проблема полягає в тому, що ніхто зі студентів економічного та бізнесового профілів не вивчає економіку в західному розумінні цього слова. Тобто студенти обох напрямів вивчають бізнес і дуже мало економіки. Вони студіюють бухгалтерську справу, маркетинг та менеджмент більш ґрунтовно, ніж мікроекономіку, макроекономіку та економетрику.

Економіка є корисним предметом через те, що вона використовує більш точні підходи, є більш формалізованою та суспільно-орієнтованою, аніж дисципліни бізнесового профілю, тобто сучасна економіка не зупиняється на рівні вивчення конкретних випадків та окремих фірм, а визначає загальні закономірності за статистичними даними та аналізує перебіг подій у господарстві в цілому.

Рівень економічної підготовки, яку отримують українські студенти, далекий від належного.

Мій скептицизм щодо спонтанного поліпшення якості освіти «із часом» викликаний також низьким рівнем зарплатні професорів та стипендій аспірантів.

Складається враження, що в Україні аспіранти пишуть свої дисертації у вільний час, маючи постійну роботу, не пов'язану з наукою. Не дивно, що таке становище негативно впливає на якість їхніх досліджень та кандидатської підготовки. На Заході аспіранти зазвичай отримують платню асистента або лаборанта, дехто навіть отримує гроші на проведення власних досліджень. Хоча така платня й невелика, проте, як правило, її вистачає на те, щоби вести більш-менш нормальне життя, і, без сумніву, вона дає змогу їм зосередитись на своїй науковій роботі.

Не тільки аспіранти змушені займатися ненауковою роботою тому, що мало отримують як науковці. Це саме стосується і професорів, чия зарплатня занадто низька, щоб стимулювати якісне викладання, оновлення лекційних курсів та інтерес до навчання студентів загалом.

Суттєве підвищення платні науковців має бути необхідним елементом будь-якого плану вдосконалення освіти.

Щодо викладачів економіки дана вимога особливо актуальна, оскільки поза навчальним закладом для людей з економічною освітою відкривається ще більше можливостей, ніж для науковців інших галузей. Для студентів економічного профілю існує дуже мало стимулів для побудови власної наукової кар'єри.

Деякі університети дотримуються диференційованої системи оплати навчання, усвідомлюючи, що певні дисципліни користуються вищим попитом, ніж інші, оскільки дають ширші можливості розвитку. Виходячи з таких самих міркувань, слід диференціювати і платню професорів: більше платити викладачам найперспективніших і найпопулярніших дисциплін.

Збільшення видатків на освіту та дослідження -- це лише один зі способів поліпшення ситуації, обік чого існують і дешевші способи підвищення якості освіти.

Один із таких способів -- зміцнення зв'язку між старанністю студентів та результатами їхньої роботи; тобто студенти мають отримувати високі бали за свою наполегливу працю, а не за списування на іспиті чи хабарі викладачам. Списування є великою проблемою в Україні: студенти вдаються до плагіату, заглядають у роботи сусідів, користуються шпаргалками та пишуть відповіді у себе на руках.

І при цьому вважають ці дії абсолютно нормальними. (Дослідження підтвердили схильність східноєвропейських студентів до списування. Зокрема, виявилося, що ставлення російських студентів до списування аж ніяк не таке негативне, як у разі американських чи голландських.) Причина в тому, що українські викладачі не звертають на списування особливої уваги.

Так, ми усвідомлюємо, що вищі навчальні заклади працюють за умов бюджетних обмежень українського уряду та небажання керівництва університетів проводити диференціювання серед викладачів. Однак, я не дуже оптимістично оцінюю шанси підвищення якості освіти шляхом збільшення платні професурі.

2. Типи вищих навчальних закладів України та освітньо-кваліфікаційні рівні вищої економічної освіти

Модернізація вищої освіти в державі є об'єктивною необхідністю. Адже на порозі XXI століття ми стали очевидцями безпрецедентного зростання уваги до вищої освіти, розширення її функцій і ролі в суспільстві. Сьогодні вона розглядається у цивілізованому суспільстві не тільки як інституція задоволення фахових потреб особистості, але й як духовна необхідність.

Вища школа в Україні насамперед зорієнтована на задоволення освітніх потреб особистості, відновлення національних освітніх традицій і примноження досвіду, відтворення інтелектуального духовного потенціалу нації, вихід вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, становлення державності та демократії в суспільстві, забезпечення ринку праці висококваліфікованими фахівцями.

Державна політика в галузі вищої освіти, крім опори на загальноосвітні принципи, ґрунтується на власних специфічних положеннях:

· доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;

· незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;

· інтеграції системи вищої освіти України у світову освітню систему при збереженні та розвитку досягнень і традицій української вищої школи;

· наступності процесу здобуття вищої освіти;

· державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

· гласності при формуванні структури та обсягів освітньої і професійної підготовки фахівців.

Вимщий навчамльний замклад (ВНЗ, виш) -- освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність:

- Вищий навчальний заклад державної форми власності -- вищий навчальний заклад, заснований державою, що фінансується з державного бюджету і підпорядковується центральному органу виконавчої влади;

- Вищий навчальний заклад, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим -- вищий навчальний заклад, заснований органами влади Автономної Республіки Крим, що фінансується з бюджету Автономної Республіки Крим і підпорядкований органам влади Автономної Республіки Крим;

- Вищий навчальний заклад комунальної форми власності -- вищий навчальний заклад, заснований місцевими органами влади, що фінансується з місцевого бюджету і підпорядкований місцевим органам влади;

- Вищий навчальний заклад приватної форми власності -- вищий навчальний заклад, заснований на приватній власності і підпорядкований власнику чи власникам.

Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:

1) університет -- багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність.

Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні) університети;

2) академія -- вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

3) інститут -- вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень матеріально-технічного забезпечення;

4) консерваторія (музична академія) -- вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва -- музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

5) коледж -- вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

6) технікум (училище) -- вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Вищі навчальні заклади є головними "виробниками" інтелектуального багатства суспільства, творцями новітніх технологій як основних складників інтелектуальної власності. І тут наш народ має покладатися лише на себе. Жодна країна добровільно не стане ділитися своїм інтелектуальним спадком. Кожна держава ревно оберігає цей воістину безцінний національний скарб. Інтелектуальні вартості можна розвинути, новітні технології розробити, відтворити, але лише власними силами.

Годі сподіватися на прибульців з інших країн, на подарунки від них. Перекупити, заманити до себе носіїв інтелектуального багатства, розробників передових технологій -- теж безнадійна справа. І коштів немає, і сусіди не дозволять цього робити.

Інтелектуальний потенціал українського народу справді величезний. Але не варто тішити себе тим, що здібності, талант, геніальність -- це вроджені якості. Людина народжується з певними потенціями для їх розвитку, і лише в результаті цілеспрямованого виховного впливу, наполегливої самостійної діяльності на базі добрих генетичних задатків розвиваються й формуються такі якості, як здібності, талант, геніальність. Німецький учений Альберт Ейнштейн (1879-1955), аналізуючи свою діяльність, писав: "У мене немає ніякого таланту -- є лише впертість мула і страшенна допитливість".

Звідси завдання вищих професійних шкіл, науково-дослідних установ -- розробляти такі освітні технології, які б давали можливість сформувати особистість активно-діяльною. Педагог має бути не стільки транслятором знань, скільки організатором самостійної пізнавальної діяльності тих, хто навчається. Виходячи з цього, для особистості мають бути створені оптимальні умови інтелектуального розвитку, оволодіння методами самостійної пізнавальної діяльності й формування пізнавальних мотивів навчання.

Базуючись на пояснювально-репродуктивному типові навчання (а він залишається провідним у вищій школі), людина, що студіює впродовж пґяти років у ВНЗ, у кінцевому підсумку оволодіває порівняно незначною сумою знань (до 5 % від суми інформації, визначеної навчальними планами), у неї не сформовані методи самостійної навчальної діяльності. Лише організація функціонування вищої школи на нових засадах зможе забезпечити виконання завдань, які зумовлені соціально-економічними потребами суспільства.

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

1. Молодший спеціаліст -- освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

2. Бакалавр -- освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні й спеціальні знання та вміння, щодо узагальненого обґєкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обовґязків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

3. Спеціаліст -- освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання завдань та обовґязків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Магістр -- освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обовґязків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Вищі навчальні заклади України здійснюють свою діяльність відповідно до державних стандартів, які є основою оцінювання якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

Складовими державних стандартів вищої освіти є:

1) перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

2) перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

3) вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;

4) вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Галузеві стандарти вищої освіти містять такі складові:

1) освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів;

2) освітньо-професійні програми підготовки;

3) засоби діагностики якості вищої освіти.

Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів містять такі складові:

-- перелік спеціалізацій за спеціальностями;

-- варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів;

-- варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки;

-- варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти;

-- навчальні плани;

-- програми навчальних дисциплін.

Основною метою діяльності вищого навчального закладу є забезпечення умов, необхідних для здобуття особою вищої освіти, підготовка фахівців для потреб України.

Традиційно вищі навчальні заклади третього та четвертого рівнів акредитації мають свої підрозділи -- інститути, факультети, кафедри, бібліотеки, наукові лабораторії, філії тощо.

Факультет -- основний організаційний і навчально-науковий структурний підрозділ вищого навчального закладу третього та четвертого рівнів акредитації, що обґєднує відповідні кафедри й лабораторії. Факультет створюється рішенням вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до його складу входять не менше ніж три кафедри і на ньому навчається не менш ніж 200 студентів денної (очної) форми навчання. Керівництво факультетом здійснює декан, якого обирає вчена рада факультету і рекомендує керівникові вищого навчального закладу з числа науково-педагогічних працівників факультету, які мають вчене звання доцента, професора і науковий ступінь. Керівник вищого навчального закладу призначає керівника факультету строком на пять років (для національного вищого навчального закладу -- строком на сім років). Декан факультету залежно від кількості студентів може мати заступників.

Кафедра -- це базовий структурний підрозділ вищого навчального закладу, що проводить навчально-виховну й методичну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін і здійснює наукову, науково-дослідну та науково-технічну діяльність за певним напрямом.

Кафедра створюється рішенням вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до її складу входить не менше ніж пґять науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є основним місцем роботи, і не менше ніж три з яких мають науковий ступінь або вчене звання. Керівництво кафедрою здійснює завідувач, який обирається на цю посаду за конкурсом вченою радою вищого навчального закладу строком на пґять років (для національного вищого навчального закладу -- строком на сім років). Із завідувачем кафедри укладається контракт.

У вищих навчальних закладах І та II рівнів акредитації структурними підрозділами є відділення й предметні (циклові) комісії.

Важливим підрозділом вищого навчального закладу є бібліотека, яку очолює директор (завідувач). Директор бібліотеки обирається вченою радою строком на пґять років (для національного вищого навчального закладу -- на сім років).

Структурними підрозділами вищого навчального закладу можуть бути наукові, навчально-наукові, науково-дослідні та науково-виробничі інститути, навчально-наукові центри, наукові лабораторії, підготовчі відділення, спортивно-оздоровчі комплекси і т. ін.

Керівництво вищим навчальним закладом здійснюється відповідно до Закону України "Про вищу освіту". Безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його керівник -- ректор (президент), директор, начальник та ін.

Функції, обовґязки і права ректора визначені Законом України "Про вищу освіту". Помічниками ректора є проректори з певних напрямів діяльності (навчальної, наукової, виховної, соціально-економічної тощо).

Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами: денною (очною), вечірньою, заочною, дистанційною, екстернатною.

Навчальний процес відбувається в таких формах:

- аудиторні навчальні заняття;

- самостійна робота;

- практична підготовка;

- контрольні заходи.

Основними видами навчальних занять є: лекція, лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття; консультація.

Система освіти України, зокрема вища школа, є невідґємною складовою і важливим чинником соціально-економічного й культурного розвою української держави. Вона зорієнтована на задоволення інтересів і потреб людини й покликана плекати найцінніший скарб нації -- інтелект, культуру, моральність і духовність.

3. Перспективи покращення економічної освіти в Україні

Освіта ХХІ століття - це освіта для людини. ЇЇ стрижень - розвиваюча, культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв'язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни.

ХХІ ст. - це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, у якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і культури всього населення набувають вирішального значення для економічного і соціального поступу країни. Інтеграція і глобалізація соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі, перспективи розвитку української держави на найближчі два десятиліття вимагають глибокого оновлення системи освіти, зумовлюють її випереджувальний характер.

Окремої і найпильнішої уваги потребує питання національного виховання. Наша освіта має бути гуманістичною і спрямованою на формування конкретної людини - громадянина України, який би пишався тим, що живе у незалежній, національній та високоосвіченій державі!

Потреба в пізнанні - одна з головних людських потреб, на основі якої відбувається освоєння індивідом багатовікового людського досвіду. У різні періоди життя людини змінюються об'єкти його інтересу, форми і способи придбання знань, проте потреба в пізнанні як внутрішньо властиве людині властивість, з роками не тільки не притупляється, але і отримує свій подальший розвиток. Останніми роками в психологічній науковій літературі питанням мотивації учбової діяльності приділяється особлива увага. Це не випадково, оскільки питання про мотиви - це по суті питання про якість учбової діяльності. Переважання зовнішніх, утилітарних мотивів веде до того, що учення набуває формальний характер, відсутній творчий підхід, самостійна постановка учбових цілей. Відомо, що саме негативне або байдуже відношення до учення може бути причиною низької успішності або неуспішності учня.

Однією з найбільш актуальних проблем сучасної освіти є побудова такого процесу учення, який міг би бути основою формування мотиваційної сфери. У зв'язку з цим виникають суперечності між існуючим станом мотивації учення у студентів вузу і сучасними вимогами до їх учбової активності; між потребами практики в науково обґрунтованих рекомендаціях по управлінню мотиваційною сферою студентів і відсутністю достатніх для цього науково-психологічних знань. Формування повноцінної особистості студента має важливе практичне значення. Це підкреслюється науковими працями низкою авторів.

Формування особистості людини відбувається у продовж всього її життя, а саме у вищій школі закладаються основні особисті якості фахівця, у подальшій професійній діяльності відбувається «подальша шліфовка як особистості». До числа найважливіших якостей особистості сучасного фахівця можна віднести ініціативу та відповідальність, спрямованість до новаторських рішень, потреба у постійному оновленні своїх знань.

В процесі навчання студент зштовхується з низкою проблем психолого-педагогічний аспект яких зв'язаний з пристосуванням до нової дидактичної ситуації, принципово відрізненої від шкільної формами та методами організації учбового процесу. Ця новизна та пов'язані з нею труднощі створюють свого роду дидактичний бар'єр, який повинен бути подоланий. З цього слідує, що у розвитку особистості майбутнього фахівця важливе значення має формування позитивних мотивів та дійсних цілей, оскільки мотиви та цілі являються важливими детермінантами діяльності. Структура мотивів студента, сформована у час навчання, стає стержнем особистості майбутнього фахівця. Отже, розвиток позитивних навчальних мотивів - невід'ємна складова частина виховання особистості студента.

4. Проблема доступності економічної освіти

Згідно із Законом України “Про освіту” право громадян на отримання освіти забезпечується перш за все розгалуженою мережею закладів освіти, їх відкритим характером та різними формами навчання.

Законодавство України гарантує права громадян на отримання вищої освіти, у т. ч. безоплатне - в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі [5].

Вища освіта побудована за ступеневим принципом (базова вища освіта та повна вища освіта) і забезпечується вищими навчальними закладами I-IV рівня акредитації. До І-ІІ рівня вищих навчальних закладів належать технікуми, училища, коледжі, а до ІІІ-ІV - інститути, консерваторії, академії, університети.

Скорочення обсягів фінансування освіти за рахунок державних коштів на сучасному етапі розвитку суспільства призвело до того, що держава не забезпечує вільного рівноправного доступу громадян до якісної освіти. Проте саме доступність і якість освіти визначають ефективність освітньої політики демократичної держави і, в кінцевому результаті, - рівні її інтелектуального потенціалу, якості та професійної мобільності трудових ресурсів.

Рівень доступності освіти визначається двома показниками: фізичною доступністю закладів освіти та фінансовою доступністю освітніх послуг для більшості громадян. При підвищенні ступеня освітнього рівня першорядного значення все більше набуває значимості фінансовий чинник. Так, динаміка розподілу джерел фінансування свідчить, що наявна стала тенденція до скорочення частки студентів, які отримують повну вищу освіту за кошти державного бюджету або галузевих міністерств і відомств.

Існує ринок освітніх послуг різної вартості, на якому відповідно до платоспроможності кожен громадянин може щось придбати. Вартість навчання у вищому навчальному закладі залежить, перш за все, від престижності, місця розташування вузу та від спеціальності і має досить широкий діапазон. Крім вартості навчання, студенти (їх батьки) оплачують харчування, проживання в гуртожитку, за власні кошти купують підручники, письмове приладдя тощо.

Внаслідок низького рівня доходів населення та неспроможності держави адекватно відреагувати на зростання в суспільстві диспропорцій між освітніми потребами та фінансовими можливостями громадян в Україні поступово зміцнюється тенденція обмеження доступності вищої освіти не лише в недержавних, але й у державних вищих навчальних закладах. Найбільше ці тенденції позначаються на двох соціальних групах: сільській молоді та молоді з малозабезпечених сімей.

Викликає занепокоєння ситуація із забезпеченням реалізації права громадян України на якісну освіту, на рівний доступ до національної культурної спадщини, надбань людства. Все більш помітними стають зростання соціальної та територіальної нерівності в цій сфері, розшарування населення за ознакою доступу до освіти, що спричиняє соціальну нестабільність українського суспільства.

Підготовка фахівців закладами освіти здійснюється не тільки за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів фізичних та юридичних осіб, а й за рахунок місцевих бюджетів, а також коштів відповідних галузей.

В Україні поступово зміцнюється тенденція збільшення кількості студентів, які навчаються в державних вузах за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб. Головною причиною цього є низький рівень доходів населення та неспроможності держави адекватно відреагувати на зростання в суспільстві диспропорції між освітніми потребами та фінансовими можливостями громадян.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що існуючий рівень бюджетного фінансування освітньої галузі не задовольняє повною мірою навіть поточні її потреби, не кажучи про її модернізацію і розвиток.

Освіта може бути визнана дійсним пріоритетом державної політики лише через пріоритетність її державного фінансування. Необхідно запровадити на законодавчому рівні прозорий механізм фінансування державних вищих навчальних закладів за принципом виділення коштів з розрахунку на одного студента який навчається.

Нині все більше актуалізується проблема систематизації законодавства у сфері освіти, розробки та прийняття не окремих законів, а єдиного кодексу законів про освіту, що врегулював би весь комплекс освітніх питань.

Висновок

Надання високої оцінки національній системі освіти не має заспокоювати нас і стримувати глибинне її реформування. Всесвітнє визнання нашої освіти та висока якість навчання - це досягнення попередньої епохи, попередньої системи влади, попереднього покоління.

Нині можна з жалем констатувати, що незважаючи на природні досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система (демократичність, гнучкість, не заідеологізованість), в масовому вимірі освіта стала менш якісною, а переважна більшість випускників вищих навчальних закладів (особливо нових) не конкурентоспроможна на європейському ринку праці. Це зобов'язує менше говорити про власні досягнення, а все більше аналізувати світові та європейські тенденції реформування освіти і відповідно до цього напружено і послідовно вдосконалювати нашу професійну сферу діяльності.

В результаті здійсненої оцінки стану підготовки і підвищення кваліфікації кадрів та аналізу тенденцій розвитку професійно-кваліфікаційного рівня працівників засвідчено стійку тенденцію до зниження інтересу молоді до професійно-технічної освіти і одночасно підвищення такого інтересу до вищої освіти, що обумовлено бажанням молоді отримати високий рівень професійних знань і відповідні доходи в майбутньому, стереотипом престижності вищої освіти.

Водночас встановлено наявність негативних чинників впливу на освітньо-професійний рівень учнів ПТНЗ і студентів ВЗО, що не сприяють поліпшенню показників працевлаштування випусників відповідних закладів освіти; неадекватність оплати праці рівню освіти, кваліфікації, виробничому досвіду та навичкам.

Список використаної літератури

1. Економічна освіта в Україні ХХІ століття: Стан та перспективи розвитку: Зб. досліджень Консорціуму із розвитку менеджмент-освіти в Україні. - К.: НМЦ «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні» 2005. - 114 с.

2. Сучасна економічна освіта: Україна і Болонський процес / В.Д. Базилевич (ред.). - К.: Знання 2006. - 326 с.

3. Економічна система України: проблеми та основні напрямки розвитку- Рута 2004. - 304 с.

4. Новікова Л.М. Сучасні технології практичних занять в системі вищої економічної освіти: Посібник. - Київ 2005. - 74 с.

5. Реформування системи вищої фінансово-економічної освіти в Україні в контексті положень Болонської декларації: Матеріали наук.-практ. конф. Київ УДУЕФ 9-10 грудня 2005 року. - К.: УДУЕФ 2006. - 224 с.

6. Економічна організація та економічна освіта: взаємообумовленість стратегій розвитку: зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф. присв. 100-річчю від дня народження Бухала С.М. / А.П. Наливайко (голова ред. кол.) - К.: КНЕУ 2007. - 440 с.

7. Суряк А.В. Основи економічної культури: Навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. закл. освіти. - К.: Кондор 2006. - 255 с.

8. Шпак О.Т. Організаційно-педагогічні засади економічної освіти і виховання учнів: Навчально-метод. посібник. -Вимір 2006. - 233 с.