Університетська освіта епохи Реформації

9

Вступ

Починаючи з XVI ст,, дрібні прояви опозиції католицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнства -- протестантизму. Це було у XVI ст. -- епоху Реформації, епоху, коли на арену боротьби виходив новий клас буржуазії, для якого рамки феодального ладу стали надто тісними. В той час римсько-католицька церква була великим центром феодальної системи, догмати якої відігравали роль священного запинала феодалізму, феодальних виробничих відносин. Католицька церква була і найзаможнішим землевласником, їй належало не менше трьох частин усіх земельних володінь в католицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, неминуче повинна була виступити й проти католицької церкви. Перший акт буржуазної революції було розіграно у формі релігійної війни, оскільки почуття і свідомість мас були в цілому вигодовані духовною їжею, яку їм пропонувала церква. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, повинен був набути релігійного забарвлення. Виступаючи проти церкви як невід'ємного інституту феодалізму, ідеологи протестантизму заперечували богослужбову практику католицької церкви, ті догматичні положення, на яких вона ґрунтувалася. Свої ж реформи протестанти обґрунтували «дійсним прочитанням священного писання» (Біблії), яке вони оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри. Людина для протестантизму -- уже не є ланкою в ланцюзі надособистісної спільності. Індивідуалізація, характерна для буржуазної епохи, є перебудовою релігійних уявлень, в якій людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у ситуацію релігійного переживання. Зазнала змін у протестантизмі і сама ідея Бога. З погляду протестантської ідеології, Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить. «У що віриш, те й маєш» -- ось формула протестантів. Найбільш значними напрямами у протестан-тизмі, що виникли в XVI ст., були лютеранство і кальвінізм.

Розділ I. Поняття Реформації

Реформація (від лат. Reformation -- відновлення, перетворення або перебудовування)

-- у широкому сенсі: поновлення або повернення ранішого але поліпшеного стану (інституції, суспільства, держави);

--у вужчому і конкретно-історичному: християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований за повернення до біблейських першоджерел Християнства у їх суті, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.

Реформацію пов'язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі --та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.

Передумовами до Реформації була криза Папства у 14-15 ст. -- схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний із-за невтілених надій на церковну реформу після рішень Констанцького собору 1414-1418 (папа Мартін V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431-1449 (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 р. щодо Німеччини між римсько-германським кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.

1.1 Початок Реформації

Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість дясягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхов стала його публікація латинською 25 жовтня 1517 року у місті Віттенберзі Заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про Гріх та Кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Іниційований М.Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви - появи національних церковних спільнот та виникненню нової теології Протестантизму.

Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя Західної Європи.

Значною мірою вони зумовлювалися попереднім історичним розвитком, і все ж це були новітні тенденції суспільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.

Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Реформації. Реформація (в перекладі з латинської -- перетворення, виправлення) -- загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідовно відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.

Протестантизм виробив особливу етику -- етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.

Названі соціокультурні засади -- вельми своєрідна і потужна коренева система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для високого рівня життя, працелюбності, організованості, політичної культури.

Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.

Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483--1548) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на дверях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практики продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це поклало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала назву протестантизму (з лат. -- проголошення, урочиста заява). Протестантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство, англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо.

Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).

Можна сказати без перебільшення, що Реформація змінила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує у більшості європейських держав.

Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній спротив. Головними її знаряддями стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. -- було вперше опубліковано "Індекс заборонених книг".

Специфіка культури доби Реформації полягає у поєднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.

Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все -- експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Ньютона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.).

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII--XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків -- раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. -- розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз -- чисто практичний) -- чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке в свою чергу надає людському існуванню справжнього сенсу. В контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596--1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632--1677) і об'єктивний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646--1716). Основи емпіризму закладені Ф. Беконом (1561 -- 1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціоналістичного світогляду в контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.

1.2 Досягнення протестантів в освіті

Мартін Лютер проголосив свої 95 тез 31 жовтня 1517 р. 1534 р. Лойола організував новий орден, що згодом одержав назву орден єзуїтів. Склалося повне уявлення про період релігійного вільнодумства, виразом якого нібито і була Реформація, як визвольна раціоналістична критика католицизму. Серед книг, які друкувалися в Європі більше двох третин присвячено релігійним сюжетам. Лютер залишив два таїнства - хрещення і причастя. В той час протестанти визволили лише Святе Письмо - Біблію, Старий Заповіт, і служба у них зводилась до співу псалмів та читання і коментування біблійного тексту. Перемога протестанту була небезпечною з точки зору перспектив культури тим, що ламала вже усталені межі між вірою і наукою, вірою і мистецтвом, вірою і мораллю і це могло призвести до втручання невігласів із мирян у справи, в яких вони були некомпетентними. Реальних і швидких результатів протестантські течії досягли в освіті. Протестантські школи залежали від покровителя і тому вони не відразу стали тривалими. Університетська освіта була орієнтована на теологію, особливо після того, як керівництво нею опинилося у домініканців та францисків. Успіхи реформації спочатку були грандіозними, відхід від католицизму в Центральній Європі - масовий. Широка мережа заснованих єзуїтами освітніх закладів завдяки порівняно високому рівню викладання і виховання швидко здобула визнання в європейських суспільствах. Навчально-виховний процес у цих закладах передбачав не тільки культивацію внутрішньої самодисципліни, але й робив посилений наголос на вивченні внутрішнього світу людини з притаманними йому протиріччями. Єзуїти першими сформулювали вчення про інстинкти. Багато в чому завдяки діяльності єзуїтських колегій на межі XVI і XVII ст. відбувся певний прорив у розвитку різних ділянок і аспектів психології, в тому числі й психології сприйняття, що мало велике значення для подальшого розвитку художньої культури. Єзуїтські колегії прищеплювали учням також раціональні методи пізнання, засновані на відродженні богословсько-філософській системі, яку називають другою схоластикою. Внаслідок цього з єзуїтських колегій виходили не тільки тонкі психологи, але й суворі раціоналісти, наприклад, Рене Декарт. Навіть коли єзуїтська система освіти викликала цілковите несприйняття, метоли спростування будувалися за зразком поданим єзуїтами, хоча й способом від противного. Отримувана в колегіях гуманістична освіта була чітко дозованою, що відбивало стримувальний характер контрреформаційної ідеології. Оскільки постійно стримувати хід часу нікому не під силу, контрреформаційні заходи контролю над культурним розвитком з часом почали сприйматися як анахронізми і в кінцевому підсумку призвели не до посилення католицизму, а до його подальшого послаблення.

1.3 Єзуїтське виховання

Боротьба проти католицизму породила не тільки реформацію, але й контрреформацію - реакцію офіційної церкви на події. Орден єзуїтів (засновник І. Лойола - колишній іспанський офіцер), який існував для захисту католицької церкви, обрав своїм знаряддям сповідь, проповідь i школу. Єзуїти створили цілу систему свого виховання, яке спрямоване на підготовку активних поборників католицької церкви.

Вони не пропагували широкої освіти для народу, тому всі свої зусилля кинули на відкриття недоступних простим людям середніх і вищих єзуїтських шкіл, призначених для дітей феодальної знаті.

Єзуїтські школи поділялись на колегіуми з 7-річним терміном навчання, які за освітою наближались до гімназій, і семінарії, які прирівнювались до університетів і мали 6-річний термін навчання. Ці заклади були інтернатного типу і, як правило, розміщувались у просторих спорудах з добрим обладнанням, де дотримувались відмінної чистоти і порядку. Режим дня і навчальний рік були побудовані з умілим чергуванням занять і відпочинку (часті свята, тривалі перерви). Велика увага приділялась фізичному розвитку вихованців через впровадження гімнастики, ігор. Все це приваблювало сюди дітей з багатих аристократичних сімей.

Єзуїтами була розроблена методика навчання, коли майже весь навчальний матеріал засвоювався під час шкільних занять. Щоденно проводилось повторення матеріалу, вивченого перед цим. У кінці тижня повторювали матеріал за тиждень, у кінці місяця - за місяць, у кінці року - за рік. Від учителів вимагалось уміння ясно викладати, поступово переходити від легкого до важкого. Кожне заняття вчителя, кожне його слово регламентувались шкільними статутами.

Випускники єзуїтських колегіумів та семінарій добре володіли логікою і красномовством, умінням підкорити оточуючих своєму впливу.

Серед вихованців викликався дух суперництва (у тому числі і в навчанні). Для цього було розроблено систему заохочень (занесення на почесну дошку, особливі місця у класі, золоті крапки проти прізвищ учнів тощо) і покарань (ковпак з ослячими вухами, прізвиська, особливі лавки сорому тощо). Допускались і тілесні покарання.

Єзуїтська система виховання готувала переконаних пропагандистів католицизму, які нетерпимо ставились до інаковіруючих. З метою повного підпорядкування вихованців церкві над ними встановлювався постійний зовні непомітний нагляд, серед учнів розвивався взаємний шпіонаж, лестощі і догідливість у ставленні до старших. Учень, що завинив, звільнявся від покарання, якщо доносив про такі ж вчинки когось із своїх товаришів.

Діти в цих закладах просочувалися єзуїтською мораллю i ставали слухняними знаряддями в руках єзуїтiв. Вони були позбавлені власної волі, свободи думки, їм були чужі такі моральні поняття як гуманізм, чесність, патріотизм. У боротьбі з ворогами церкви єзуїти вважали придатними будь-які засоби, вони не зупинялись ні перед чим.

Єзуїтське виховання відіграло реакційну роль у розвитку національних культур i релігій у багатьох країнах, серед яких можна назвати i Україну.

Єзуїтські школи існують i зараз у багатьох країнах Латинської Америки, Іспанії, США та iн. Звичайно вони не походять на своїх середньовічних прототипів. У них відбулася уніфікація навчальних планів i програм та пристосування до нових умов.    

Розділ II. Організація української вищої освіти в 16-17 столітті

Кінець 16-початок 17 століть були часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджувались відчуття рідної землі. Вітчизни, зв'язку поколінь, історичного обов'язку сприйняти й зберегти духовні надбання свого народу -культуру, мистецтво, мову, звичаї та обряди, віру предків - тобто все, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю.

Новий етап розвитку української культури відбувався одночасно з помітним пожвавленням соціально-економічних процесів - збільшенням кількості ремісничих і промислових підприємств, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі, товарно-грошових відносин. Центрами господарського та політичного життя стають міста. Зростає й міцніє міський стан, зацікавлений у піднесенні виробництва, а також освіти і науки. Саме це середовище сприйняло ідеї Гуманізму й Реформації, зокрема про необхідність поширення в народі освіти й нагромадження знань. Відродження національної самосвідомості спричинилося до розгортання руху за національне визволення, що в свою чергу не молю не зумовити потребу в освічених ідеологах, знавцях мов, полемістах, учених-теологах.

Розвиток освіти ставав життєво необхідною справою. Так зародилася і згодом завоювала визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Так постало завдання створення національної світської школи..

2.1 Виникнення Києво-Могилянської академії

Нову сторінку в історії української національної освіти відкрили братські школи. Серед всіх братських шкіл найбільше значення мала школа Київська, що заснована Богоявленським братством в 1615 р. Львівська школа коло того часу, завдяки історичним обставинам, які переживала Польсько-Литовська держава за Жигимонта III, потроху втрачає своє значення та впливи, а її місце займає школа Київська, чому сприяють віддалення Києва від державних центрів, зріст козацтва, що взяло цю школу під свою оборону, та завзяття місцевих діячів, головним чином митрополитів Іова Борецького та Петра Могили. Спочатку вона теж була «школою грецькою», такою, як і всі інші братські школи, але в 1632 р. вона перетворилася в колегію, придбала інший характер, що наблизив її щодо організації та навчання до єзуїтських шкіл. Зробив це Петро Могила, що був саме тоді архімандритом Києво-Печерського монастиря. Цей славний діяч український, син молдавського воєводи Симеона, особливо дбав про нашу школу. Тодішні обставини показували, що греко-слов'янський характер братських шкіл не дає можливості нашій інтелігенції засвоювати всі наукові цінності, що знаходилися в західноєвропейському письменстві, яке тоді користувалося виключно латинською мовою. В порівнянні з багатою наукою в латинській мові греки XVI -- XVII ст. стояли далеко позаду, а через те й нашим ученим доводилося звертатися до латинської науки, до латинських шкіл, серед яких єзуїтські в XVII ст. вважалися найкращими. Крім того, єзуїтські школи ліпше підготовляли своїх учнів до практичного, громадського життя, до державної служби, бо давали глибше знання латинської мови, що скрізь панувала тоді в Польщі. Організована на єзуїтський зразок православна школа, на думку Петра Могили, могла дати ліпшу зброю для захисту православної церкви від католиків та уніатів. Тому-то він і заклав восени 1631 р. у Києво-Печерському монастирі школу, де викладовою мовою стала латинська, впроваджено було й програми єзуїтських шкіл. Таке новаторство викликало сильне обурення проти печерського архімандрита серед членів Богоявленського братства, київського міщанства та українського козацтва. Чуже походження Петра Могили та родинні зв'язки з польськими магнатами викликали підозріння до нього з боку православних, і тому вони й були сильно роздратовані проти Могили. Один із сучасників і співробітників Петра Могили -- Сильвестр Косів -- свідчить, що народна юрба збиралася не один раз рознести києво-печерську школу, а учителів кинути в Дніпро -- «начинити ними дніпровських осетрів». І тільки авторитет та тактовне поводження сміливого архімандрита рятували школу від такої сумної долі. Петро Могила знайшов спосіб помиритися з противниками його школи: він запропонував свою школу злити з братською, з тим що остання буде реформована за зразком його школи, а він сам буде протектором братської школи. Братство прийняло пропозицію Могили, і восени 1632 р. школи злилися. З цього моменту Київська братська школа стала латинською (не за духом і напрямом, а за мовою лише) й зветься колегією, а по смерті Петра Могили, на протязі XVII ст. -- Києво-Могилянською колегією, бо знаменитий протектор її не тільки організував її, а й забезпечив її правне становище, здобувши 1635 р. привілей короля Владислава IV і, головне, матеріальне, надавши Богоявленському монастирю, що утримував цю школу, декілька маєтків, завдяки чому колегія могла існувати на протязі двох століть. З 1633 р. Петро Могила стає київським митрополитом, і це дає йому ще більшу можливість дбати про свою школу. Він забезпечував її добрими професорами, яких для підготовки посилав у різні західноєвропейські університети, дбав про помешкання й утримання школи та учнів-студентів чи, інакше, спудеїв. Школа була поставлена дуже добре, кількість учнів зростала. Щоб поширити шкільну справу, митрополит Петро Могила заснував філії своєї школи поза Києвом. Першу таку філію він заложив у Вінниці, у Вознееенському монастирі. В 1638 р. багата власниця містечка Гощі на Волині Раїна Соломорецька заснувала там чоловічий Свято-Михайлівський монастир і забезпечила його з тим, щоб у монастирі була православна школа. Скористувавшися тим, Могила переніс сюди школу з Вінниці, і вона тут існувала мало не до кінця XVII ст., не дивлячись на воєнні завірюхи та татарські напади на Гощу.

На чолі Києво-Могилянської колегії стояв ректор, звичайно виборний; він викладав богослов'я, хоч на підставі королівського привілею в Київській школі богослов'я викладати не можна було, а лише вільні науки до філософії включно. Помічником ректора був префект, що стежив за студентами. Через ректора та префекта митрополит правив колегією. Вона складалася з таких класів, або, як тоді казали, шкіл: фари, інфими, граматики, синтактики, піїтики, риторики, філософії та богослов'я. Останнє як окремий і сталий клас почало існувати власне з 80-х років XVII ст., до того ж часу клас богослов'я існував з деякими перервами. Слухачі філософського та богословського класів завжди утримували за собою офіційну назву студентів. Як і всі наші братські школи, Києво-Могилянська колегія, що з 1700 р. стала зватися Академією, до самого кінця XVIII ст. була школою загальноосвітньою, а не спеціальною; до неї вступала молодь всіх станів нашого громадянства, від шляхти й козацької старшини до посполитих включно. Крім українців і білорусів, сюди йшли по науку й «московити» (великоруси), румуни, болгари, серби, а почасти навіть греки й араби. Отже, ця школа була осередком освіти для всього православного світу, а за її зразком заводили в себе школи й інші православні народи, головним чином росіяни. Так, в Москві 1682 р. було засновано Слов'яно-греко-латинську академію, а в XVIII ст. більше 20 семінарій в різних містах Московщини.

Братські школи мали характер цілком конфесійний, як і всі інші школи в Польщі -- католицькі та протестантські, виховували руську молодь в суворо православному, а разом з тим і національному дусі. І ці школи задовольняли православних, вчили нашу молодь, давали їй освіту не гіршу, ніж школи католицькі. Особливо таке значення мали школи, засновані Петром Могилою. Ще за життя митрополита відомий противник православ'я Касіян Сакович, що з православ'я перейшов спочатку на унію, а потім і на латинство, визнавав цінність цих шкіл. У своїй «Перспективі» він дорікає уніатам, що вони не дбають про свої школи, і робить такий закид: «Що ваші школи? Вони нічого не варті не тільки в порівнянні з латинськими, а й з школами Петра Могили -- Київською та Гойською».

Про православних вже й говорить нічого -- вони були задоволені своїми школами й високо цінили їх. Уже в 1687 р. львівський (ще тоді православний) єпископ Йосип Шумлянський, намовляючи підлегле йому духовенство давати шкільну освіту дітям, ставить наші школи нарівні з латинськими. «З ласки Божої, -- пише він, -- суть школи не тільки у Львові, Кракові, а й в Києві, що ще за держави найясніших монархів королів польських і особливо старанням блаженної пам'яті преосвященного митрополита Київського та Всеї Росії, господина отця Петра Могили пофундовані, а тепер за держави благочестивих царів і великих князів російських їх розпорядженням і скарбом наново реставровані або поновлені; єсть вони й ближче до нас -- в Гойщі. Дорога зараз, після замирення християнських монархів, хвала Богу, вільна -- як з Києва до нас, так і від нас до Києва. Туди, чесні отці, синів своїх для науки посилайте й коштів не жалуйте». Як бачимо з відповідних джерел, Києво-Могилянська колегія притягала до себе українську молодь з усієї України та Білої Русі на протязі XVII та XVIII ст. Вона дала шерег наших учених та письменників, підтримувала наше культурне життя, не відстаючи від західних наукових течій. Чимало наших молодих людей, як і в XVI ст., їздить за кордон до німецьких, італійських, французьких університетів для продовження там освіти. З таких осіб деякі відомі, більшість же їх залишається невідомими. До першої групи можна залучити Мелетія Смотрицького, наприклад, або значну кількість перших професорів Києво-Могилянської колегії яких Петро Могила посилав за кордон для підготовки до шкільних викладів у Києві (Іннокентія Гізеля, Лазаря Барановича та інших). Звичай їздити за кордон для студіювання в тамтешніх університетах був поширений у Польщі взагалі: їздили й католики, й протестанти, й православні.

Висновок

Реформація - соціально-політичний рух у багатьох країнах Європи в XVI ст. Вона пов'язується передусім з боротьбою проти католицької церкви. Представники реформації: Ян Гус (Чехія), Мартін Лютер і Томас Мюнцер (Німеччина), Кальвін (Швейцарія). Реформація відобразилась і на розвитку освіти та виховання підростаючого покоління.

Розвиток освіти ставав життєво необхідною справою. Так зародилася і згодом завоювала визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти.

Перемога протестанту була небезпечною з точки зору перспектив культури тим, що ламала вже усталені межі між вірою і наукою, вірою і мистецтвом, вірою і мораллю і це могло призвести до втручання невігласів із мирян у справи, в яких вони були некомпетентними. Реальних і швидких результатів протестантські течії досягли в освіті. Університетська освіта була орієнтована на теологію, особливо після того, як керівництво нею опинилося у домініканців та францисків. Успіхи реформації спочатку були грандіозними, відхід від католицизму в Центральній Європі - масовий. Широка мережа заснованих єзуїтами освітніх закладів завдяки порівняно високому рівню викладання і виховання швидко здобула визнання в європейських суспільствах. Навчально-виховний процес у цих закладах передбачав не тільки культивацію внутрішньої самодисципліни, але й робив посилений наголос на вивченні внутрішнього світу людини з притаманними йому протиріччями. Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів.

Література

1. Зарубіжна та українська література. Підручник. - К., 2001.

2.Всесвітня історія. - К., 2000.

3. Лисенко І. Петро Могила: Київський митрополит, засновник Києво-Могилянської академії 17 ст. // Україна." 1991.-№26.

4. Стратий Я.М., Литвинов В.О., Андрушко В.А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. - К., 1

5. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури 16-17 ст.-К., 1966.

6. Історія педагогіки /За ред. М.С. Гриценка. -- К., 1973.