Проблеми індивідуального підходу у вихованні школярів

13

План

Вступ

1. Розвиток особистості у молодшому шкільному віці

2. Характеристика принципів виховання

3. Індивідуальний підхід до роботи зі школярами

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Період життя дітей від 6--7 до 11 років називають молодшим шкільним віком. Психічний і особистісний розвиток дитини у молодшому шкільному віці зумовлюється особливістю соціальної ситуації розвитку -- навчанням у початковій школі. На цьому віковому етапі провідною діяльністю стає навчання, основою якого є пізнавальний інтерес і нова соціальна позиція. В процесі навчальної діяльності розвиваються основні психологічні новоутворення молодшого шкільного віку: довільність психічних процесів, внутрішній план дій, уміння організовувати навчальну діяльність, рефлексія. Величезна роль на розвиток індивідуальності молодшого школяра покладається, насамперед, на педагога.

Чи потрiбно в вихованнi та навчаннi ураховувати iндивiдуальнi особливостi? Перша точка зору - усi дiти повиннi отримувати однаковi порцiї турботи вiд вчителя. Люди, що закiнчили той чи iнший тип навчального закладу, характеризуються спiльними для всiх стандартами навченостi та вихованостi, прийнятими в даному закладi. Інша точка зору - виховання повинно максимально спиратися на iндивiдуальнiсть. Індивiдуальний пiдхiд є важливим принципом педагогіки, який полягає в управлiннi розвитком людини, що засоновується на глибокiм знаннi рис її особистостi та умов життя. Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що такий підхід як індивідуальна корекція загальної системи виховання -- важлива вимога до організації виховного процесу й одна з умов підвищення його ефективності. Тому метої данного дослідження є вивчення проблем пристосування форм та методiв педагогiчного впливу до iндивiдуальних особливостей школярів.

1. Розвиток особистості дитини у молодшому шкільному віці

Рефлексія як новоутворення цього віку змінює не тільки пізнавальну діяльність учня (вона стає осмисленою), але й становлення до самого себе й до оточуючих людей. Суттєво змінюється характер самооцінки. В першому-другому класі вона була відображенням оцінки вчителя на основі результатів навчальної діяльності. А далі вона зазнає коректування з боку товаришів, вміщує позанавчальні характеристики, ті, що виявляються у спілкуванні з товаришами. Загострюється критичне ставлення до себе, збільшується кількість негативних самооцінок. Важливо, щоб у цей період збереглося загальне позитивне ставлення до своєї особистості в цілому, що залежить, у першу чергу, від оцінок дорослих. Але одночасно наростає критичне ставлення до дорослих, тут має значення компетентність учителя, його авторитет [9, с. 113].

Посилюється значення спілкування з ровесниками, розвивається суспільна думка, взаємна оцінка як до особистості -- це крок до особистісної самооцінки. Виникає суспільна сприятливість школяра, інтерес до справ класу, намагання зайняти в колективі певну соціальну позицію. Відбувається диференціація особових ставлень до товаришів, що визначається вимогами до їх особистості.

Наявність самооцінки молодшого школяра в пізнавальній сфері забезпечить можливість формування самооцінки в моральному плані в підлітковому віці [8, с. 10].

Ігрова діяльність у молодшому шкільному віці займає ще значне місце, але ігрова мотивація зміщується з процесу на результат. Для старшого дошкільного віку і молодшого шкільного характерні ігри за правилами. Щоб вигравати, потрібне тренування, спритність, кмітливість, вправні рухи тощо. Розвивається мотивація досягнення, виникають мотиви змагання. Діти грають, щоб вигравати, щоб одержати схвалення, визнання і з боку ровесників, і дорослих, таким чином, сам хід розвитку ігрової діяльності спричиняє появу навчальної мотивації, при якій дії виконуються заради одержання нових умінь, знань, нових успіхів, досягнень [3, с. 214].

У молодшому шкільному віці навчальна діяльність стає провідною. Навчання -- це передача соціального досвіду, культурного надбання. Тому навчальна діяльність і за своєю метою, і за своїм змістом є суспільною діяльністю. Навчання передбачає засвоєння системи знань, системи наукових понять у логіці тієї науки, яку діти вивчають. Але діти набувають не тільки знання, вони вчаться як засвоювати ці знання, тобто вчаться вчитись, внаслідок цього відбуваються зміни в розумовому розвитку дітей, формуються інтелектуальні здібності, реалізуються їх творчі потенції, зростає і особистість, бо знання мають світоглядний аспект. Предметом навчальної діяльності виступає сама дитина, її розвиток, яка стає здатною фіксувати свої власні зміни (не знав -- тепер знаю, не вмів -- тепер умію), виявляти їх на рівні досягнень.

Кінцева мета навчальної діяльності -- самоосвіта, яку людина будує за об'єктивними законами саморозвитку, самореалізації, які притаманні власній навчальній діяльності. Якісні характеристики навчальної діяльності тому і полягають в аналізі справжніх мотивів навчальної поведінки дитини; який смисл вона вкладає в учіння, яка її власна позиція в тих взаєминах, що складаються в ході навчального процесу з учителями та ровесниками. Від успіху оволодіння навчальною діяльністю багато в чому буде залежати успіх переходу на нову навчальну мотивацію на наступному етапі розвитку.

Таким чином, включення дитини в навчальну діяльність вимагає створення таких умов, завдяки яким навчання набуває особистісної значущості, стає джерелом саморозвитку, засобом включення в суспільну практику життя [11, с. 55].

2. Характеристика принципів виховання

Складність виховного процесу потребує, щоб його цілеспрямована організація здійснювалася на основі єдиних принципів, яких повинні дотримуватися кожна школа і кожен вихователь.

Принципи виховання -- керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу [12, с. 17].

Процес виховання ґрунтується на таких принципах.

Цілеспрямованість виховання. Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання -- всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності. Реалізується цей принцип за умови підпорядкованості виховної роботи загальній меті, знання цієї мети вихователями і вихованцями, недопущення стихійності у вихованні, наявності перспективи, проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети.

Зв'язок виховання з життям. Його суть -- виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на те, що вони повинні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової діяльності. Реалізація цього принципу передбачає використання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, систематичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подіями в країні, залучення їх до посильної участі в громадській роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі засвоюють досвід старших поколінь, можуть і повинні брати посильну участь у процесі державотворення. Завдяки цьому в них формується психологічна, моральна й практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності [10, с. 137].

Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини -- це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості -- складний і суперечливий процес, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості. Для подолання цієї суперечності необхідне правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, запобігання відхиленням у них, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності боротися з ними.

Виховання в праці. В основі цього принципу -- ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей принцип спирається і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності. Реалізується за умови усвідомлення учнями, що праця -- єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб, чинник усебічного розвитку особистості, сумлінне ставлення до неї -- важлива позитивна риса [5, с. 20].

Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи.

Наголошуючи на важливості та необхідності дотримання цього принципу, В. Сухомлинський писав, що не можна вилучати з системи виховання жоден аспект. Упустивши щось одне -- виховання переконань, виховання людяності, виховання любові до праці -- вже не вдасться вирішити інші завдання [6, с. 14].

Виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі. Отже, цей принцип виховання зумовлений об'єктивними закономірностями розвитку дитини і відповідає природі суспільства. Його реалізація передбачає усвідомлення учнями того, що колектив -- могутній засіб виховання, що певні риси особистості формуються тільки в колективі, значення згуртованості колективу та його думки для виховання школярів, участь учнів у самоврядуванні сприяють розвиткові самостійності, самодіяльності, ініціативи та ін. Найбільша виховна цінність колективу в тому, що між його членами виникають найрізноманітніші стосунки: взаємної відповідальності й залежності, ділові, організаторів і виконавців, між вихователями і вихованцями, між старшими й молодшими, міжособистісні стосунки (симпатії, товариськості, дружби, любові).

Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду; виховання творчої особистості можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та самодіяльність. Цей принцип передбачає безпосередню участь учнів у плануванні своїх громадських справ, усвідомлення їх необхідності й значення, контроль за їх виконанням, оцінювання досягнутих результатів. При цьому важливо запобігти жорсткому регламентуванню діяльності дитячого самоврядування, адмініструванню, надмірній опіці [14, с. 78].

Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. У цьому -- головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин вихователів і вихованців. Цей принцип передбачає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, поважання їхньої думки та ін. Його втілення в життя ускладнюється тим, що серед учнів нерідко є складні, озлоблені діти. Педагог повинен бути терплячим до всіх дітей без винятку, поважати їх людську гідність. А. Макаренко наголошував, що треба висувати якнайбільше вимог до людини, але водночас і виявляти якнайбільше поваги до неї. Розумна вимогливість є також свідченням поваги до особистості дитини, її виховний потенціал зростає, якщо вона доцільна, випливає з потреб виховного процесу, із завдань всебічного розвитку особистості.

Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Виховні заходи, які не враховують індивідуальну корекцію системи виховання, не заторкують внутрішніх сторін особистості вихованця й тому малоефективні. Результати виховного процесу значною мірою залежать від того, наскільки в ньому враховано вікові та індивідуальні особливості учнів. «Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, -- писав К. Ушинський, -- якою вона є насправді, з усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами... Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу, -- а засоби ці величезні» [15, с. 103].

Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Такі якості людської особистості не можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір виховних заходів, що матимуть епізодичний, а не системний характер. Реалізація цього принципу передбачає передусім, що залежно від віку та рівня розвитку учнів педагог добирає зміст і методику виховної роботи з ними. З віком змінюється педагогічне керівництво дитячим колективом, що виявляється у наданні йому більшої самостійності в усіх питаннях його життєдіяльності. Підвищується і вимогливість до нього вихователів. Важливо прогнозувати можливі наслідки заходів впливу на школяра. Індивідуальний підхід потрібен до кожного вихованця, а не лише до тих, хто вирізняється незвичною поведінкою. Досвідчені педагоги намагаються бачити кожного учня таким, яким він є, і відповідно до цього будувати виховну роботу з класом.

Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Повинна охоплювати всі сторони навчально-виховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім'ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиціях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. Школа як провідна ланка в системі виховання учнівської молоді повинна не лише залучати до цієї справи сім'ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення педагогічної культури батьків [13, с. 137].

3. Індивідуальний підхід до роботи зі школярами

Потреба індивідуального підходу зумовлена тим, що будь-який вплив на дитину пристосовується до її індивідуальних особливостей, до «внутрішніх умов». Передусім важливо встановити довірливі, доброзичливі стосунки між педагогами і вихованцями. Зробити це часом нелегко, оскільки учні, які найбільше потребують індивідуальної виховної роботи, нерідко підозріло ставляться до педагогів. Велике значення при цьому має авторитет вихователя, знання ним вихованців, уміння швидко зорієнтуватися у ситуації, передбачити наслідки своїх дій.

Така робота повинна бути систематичною, спрямовуватися не лише на проведення бесід з конкретного приводу, а й наперед продуманих профілактичних розмов та інших заходів з вихованцями.

В індивідуальній виховній роботі осмислюють та визначають термін педагогічного впливу: розрахований він на отримання очікуваних результатів негайно чи як наслідок тривалого впливу на особистість. В одних випадках реагують на вчинок одразу, в інших -- детально аналізують його й лише тоді вирішують, яких заходів виховного впливу вжити [1, с. 213].

Методика індивідуального виховного впливу залежить від індивідуальних особливостей учня і його психологічного стану, темпераменту. В кожному конкретному випадку слід створити педагогічну ситуацію, яка б сприяла формуванню позитивних якостей чи усуненню негативних. Індивідуальний виховний вплив здійснюють через безпосередній вплив педагога на особистість учня або через колектив. Ці способи взаємопов'язані, взаємодоповнюють один одним. Безпосередній виховний вплив на вихованця педагог здійснює наодинці з ним або в присутності учнів, батьків, педагогів (що посилює виховний вплив, проте зловживати цим не слід, оскільки страждає почуття гідності дитини). В опосередкованому впливі на вихованця між ним та педагогом з'являється нова ланка -- колектив. Вплив колективу може бути відкритий (вихователь явно ставить перед ним завдання впливу на конкретного учня), або прихований (завдання ставиться з таким розрахунком, що його виконання колективом само по собі позитивно вплине на учня). У першому випадку вихованець знає, що виховний вплив спрямований на нього, у другому -- і він, й колектив можуть лише здогадуватися про це.

В індивідуальній виховній роботі необхідно передбачити координування впливів на учня педагогів, батьків та колективу. Така координація здійснюється за умови щоденного аналізу результатів виховного впливу, обміну думками з питань життя та діяльності вихованців.

Для успішного ведення цієї роботи потрібне її планування, що враховує характеристики особистості й передбачувані результати виховного впливу (проект особистості). Це дає змогу управляти процесом виховання, координувати всі виховні впливи, поглиблювати й розширювати цілі та завдання виховання. Наявність проекту на кожного (чи хоча б на педагогічно занедбаного) вихованця робить індивідуальну роботу педагогічно доцільною, цілеспрямованною [2,с. 64].

В індивідуальній виховній роботі використовують позакласне читання, колекціонування, гру на музичних інструментах, вишивання, малювання тощо. Індивідуальні форми роботи нерідко пов'язують з груповими та фронтальними.

Позакласне читання має на меті формування в учнів здорових читацьких інтересів, вироблення культури читання. Педагог повинен пояснити дітям та їх батькам, що і як слід читати, скільки відводити часу на позакласне читання залежно від вікових та індивідуальних особливостей. Важливо, щоб читання літератури було системним. Складаючи індивідуальний план читача, слід враховувати вимоги до читання в конкретному класі. На матеріалі прочитаних книг доцільно проводити бесіди, під час яких учні матимуть можливість обмінятися думками про улюблені твори. Корисно привчити дітей складати відгуки на прочитані книги.

Бажана в класі й бібліотека. Вона може складатися з книг шкільної бібліотеки та особистих книг учнів. Психологічний аспект значення такої бібліотеки полягає в тому, що книги знаходяться у постійному полі зору учнів. Особливої уваги потребують учні, які мало читають, й ті, хто читає, безсистемно. Для них слід цілеспрямовано підбирати книги.

Колекціонування позитивно впливає на загальний розвиток учнів, навчальну діяльність та поведінку, розширює кругозір і пізнавальні інтереси, формує дослідницькі навички, виховує цілеспрямованість й наполегливість. Найчастіше школярі захоплюються колекціонуванням марок (філателія), монет (нумізматика), художніх листівок, плакатів, репродукцій, рідше збиранням колекцій мінералів плодів і насіння. Педагог повинен насамперед з'ясувати кого та який вид колекціонування приваблює, яку мету ставить кожен колекціонер, які має досягнення, з якими труднощами-стикається, якої допомоги потребує, і на підставі цих спостережень планувати роботу з учнівського колекціонування. В одному випадку потрібно роз'яснити мету і значення колекціонування, в другому -- дати правильне спрямування, в третьому -- допомогти практично щодо збирання, оформлення і збереження матеріалів. Корисно організувати в класі виставки і огляди учнівських колекцій, повідомляючи про це заздалегідь.

Ефективність масових, групових та індивідуальних форм виховання зростає за умови, що вони приведені у певну систему, пов'язані між собою і доповнюють одна одну. Виховні заходи з учнями 1-4 класів у школах доцільно організовувати до 19 години [7, с. 333-335].

Висновок

Проведений нами аналіз проблем індивідуального підходу до виховання школярів дозволив нам сформулювати такі висновки:

1. З приходом до школи у дитини відбувається суттєва психологічна перебудова. Провідним типом діяльності молодшого школяра стає учіння, яке суттєво змінює мотиви його поведінки і розкриває нові джерела розвитку пізнавальних та моральних сил. Як будь-який перехідний період, цей вік багатий прихованими можливостями розвитку, які вчитель початкових класів має вміти вчасно підмітити, вловити і підтримати.

2. Виховання - формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яке базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді. Принципи виховання - це керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного процесу.

Основними принципами виховання є: цілеспрямованість; зв'язок з життям; єдність свідомості і поведінки; виховання у праці; комплексний підхід; виховання в особистості колективі; поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів; повага до особистості вихованця; індивідуальний підхід; наступність; єдність педагогічних вимог школи, сім'ї, та громадськості.

3. Необхідною умовою успішної індивідуальної роботи є вивчення індивідуальних особливостей учнів. Педагогiка iндивiдуального пiдходу має на увазi не пристосування цiлей й основного змiсту навчання та виховання до окремого школяра, а пристосування форм i методiв педагогiчного впливу до iндивiдуальних особливостей. Такий підхід є стрижнем стимулювання навчальної праці, воно не може бути зорієнтоване на абстрактно молодшого школяра, а спрямоване на особистість, тому спочатку вихователь повинен бачити саме людину, а вже потім учня.

Список використаної літератури

1. Бех І.Д. Виховання особистості. У 2 к. Кн. 2.- К.: Либідь, 2003.- 342 с.

2. Вільга І. Врахування сталих індивідуальних рис особистості як аспект гуманізації навчання і виховання // Педагогіка і психологія, 2005.- № 2.- С. 61-67.

3. Волкова Н.П. Педагогіка. - К.: Академія, 2002.- 575 с.

4. Гессен С.И. Основи педагогіки: Введення в прикладну філософію: Навчальний посібник для вузів. - М.: Школа - Пресс, 2008. - 448с.

5. Глобчак В. Особистістно орієнтоване навчання і виховання молодших школярів на уроках у початковій ланці // Рідна школа, 2004.- № 4.- С. 19-20.

6. Давыдов В. В. Младший школьник как субъект учебной деятельности // Вопросы психологии, 2002. -- № 3--4. -- С. 14.

7. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психологічний розвиток особистості / Заг. Ред.. Л.М. Проколієнко. - К.: Рад. школа, 2001. - 608 с.

8. Крюкова Д. До проблем удосконалення навчально-виховного процесу в навчальному закладі // Рідна школа. - 2003.-№ 8.- С. 10-11.

9. Кузьменко В.У. Розвиток індивідуальності дитини 7-11 років: Монографія. - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. - 354 с.

10. Педагогічний словник / За ред. Ярмаченка М.Д. - К.: Педагогічна думка, 2001. - 516 с.

11. Педагогика: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов/ Ю.К.Бабанский, В.А.Сластенин, Н.А. Сорокин и др., Под ред. Ю.К.Бабанского. - М.: Просвещение, 2001. - 479с.

12. Проскура О.В. Психологічна підготовка вчителя до роботи з першокласниками. -- К.: Освіта, 2003. -- С. 12--79.

13. Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. Курс лекций. Учебное пособие для студентов, преподавателей, аспирантов. - Москва: Изд-во Совершенство, 2007. - 368с.

14. Суходольська Л.В., Фіцула М.М. Методика виховної роботи. -- Тернопіль: КОРА, 2001. - 347 с.

15. Фіцула М.М. Педагогіка. - К.: Академвидав, 2003.- 527 с.