Чи є наша школа школою до життя у суспільстві знань?

Чи є наша школа школою до життя у суспільстві знань?

Бєлий Володимир ( м. Херсон, ФТЛ)

Якось приходить батько з донькою-десятикласницею і просяться до ліцею. Стандартні класи всі заповнені і мають по 44 учні. Але є клас, в який набір проводиться не через конкурсний екзамен, а за співбесідою, тобто для дітей, що більш слабкі у фізико - математичному та інформативному профілі.

Дівчина гарно виглядає і з усього видно, що здоров'ям також не обділена. Починаємо бесіду з: „Як звати? А після школи, що плануєш?”. Далі просте навчальне запитання: „Що більше sin 30? чи cos30°? ”

У відповідь тільки фрагменти фраз, що не несуть жодної конкретики, дещо схоже на спробу відповісти. Значить треба запитати: „А що таке синус чи косинус кута?” Відповіді немає, як і на запитання : „Чим атом відрізняється від молекули?” А потім: „Що включає в себе інше? Молекула атоми чи атом молекули?” Відповідь не вірна. І тільки на прохання озвучити теорему Піфагора, хоч з помилкою, прозвучала відповідь близька до істини.

У батька очі на лобі: „Як ти цього не знаєш, коли я, вже літня людина, знаю?”

Потім я подивився її свідоцтво за 9-й клас: з математики - 9, з фізики - 8. Це ж скільки років було потрібно, щоб побачити очевидне: донька із дня в день у школі, а результату - кіт наплакав!

Можливо і не звертав би увагу на це, якби не почув з вуст працівника системи освіти, котрий визначає її розвиток на теренах області: ”Та зараз, навіть, у допоміжних школах не має оцінок 1-3 бали, а у вас, в ліцеї, взагалі оцінка повинна починатись з 6 балів, бо атестація учнів проводиться у письмовій формі. Треба вчити учителів ПРАВИЛЬНО складати завдання!”

Не писав би, тим більше, що таких співбесідників, як ця дівчина, ми щорічно бачимо десятками чи не сотнями. А якщо більш коротко та ескізно, то нам було б корисним побачити наступні освітянські „вододіли”: 1-3 бали означають, що учень на примітивному рівні розуміє про що йде мова, але нічого з того не вміє, 4-8 балів - різний рівень інтелектуальних умінь, 9 балів - вільно володіє стандартною програмою з предмета, а 10-12 балів - уміє дати раду і з нестандартними завданнями.

Що стосується відмінностей між загальноосвітньою школою та профільними середніми загальноосвітніми закладами, то для школи може і досить того, що учень розуміє всі записи на дошці й успішно їх відображає у своєму зошиті, що він розуміє розповідь учителя і якось може відтворити зміст піднятої теми. У цьому випадку ми маємо освітній процес, як такий. І це вже добре. Часто нам здається, що за наявності у школі вчителів, котрі вміють зробити його яскравим та цікавим завдяки своїй професійній вправності, що ось ВОНО, все - схопили бога за бороду! Тому так багато надій покладаємо на інститути післядипломної освіти, різноманітні методичні освітянські структури та утворення. Мовляв: „Дайте мені десяток вправних учителів і я своєю школою зрушу з місця кулю всесвітньої педагогіки!”

- Якби не так! Досить згадати той шок, що відчув знаменитий Фейман після циклу своїх яскравих, неперевершених лекцій. Всі з захопленням і тотальною увагою його слухали, здавалось, що намагаються не пропустити жодного слова. А шок був, коли професор перевірив, що ж студенти з того засвоїли? Виявилось, що майже нічого!!!

Із самого початку вкрай необхідно закласти у мету не тільки якість самого процесу навчання, а й, головне, конкретний формат відповідальності щодо набутої освіченості. І дай, Боже, розпочати хоча б із закладів нового типу для старшокласників. І не окремими острівцями, а саме у масовому вимірі, щоб більшість старшокласників, за рахунок профільних закладів, мала змогу осмислено вибудовувати свою ОСВІЧЕННІСТЬ. Якщо варимося тільки в тому, що називається ОСВІТОЮ і не утримуємо в полі уваги, що все це робиться заради ОСВІЧЕНОСТІ, то й „маємо те, що маємо”. І не тільки ми.

Не з гірших намірів американська газета „Нью-Йорк Тайм” провела невеличке дослідження серед дорослих. Їх запитали: „Ви з пункту А до пункту В можете доїхати за 10 доларів, з В до С за 5, а з А до С за 12 доларів. Яку суму ви збережете, якщо замість їхати з А до В, а потім до С, поїдете прямо з А до С?” Було б смішно, якби не гірко - 40 % не змогли дати правильну відповідь. За прикладом журналіста, який задавав цю ж задачку своєму семирічному сину, телефоную онуці, що навчається у третьому класі київської школи і має з математики 9 балів. В обох випадках наші діти відразу дають правильні відповіді. Єдине, що син журналіста на репліку про невдачу американських дорослих сказав: „Які ж у них школи?”, а онука промовила: „А треба було спочатку додати 10 і 5, а потім відняти 12”. Тому одна справа, коли ми, скажімо, вишукуємо чия система тестування ліпша (а чи існує абсолют?) і зовсім інша, коли ведеться аналітична робота по вивченню досвіду застосування, вибору принципів, пріоритетів і зв'язаних з цим наслідків.

- Ми що самі не знаємо задля чого, кого і з якими цілями беремось за справу?

Якщо працівники Центру тестування їдуть за досвідом до США з тим, щоб знати, як тестуванням з вибором відповіді похоронити справжню освіту, здатну привести людину до освіченості і продуктивного життя у суспільстві ЗНАНЬ, то можна зрозуміти.

- Але ж якщо ми хочемо повчитися позитивному досвіду, то чого б не поцікавитись освітнім комплексом країн, котрі у питанні продуктивності масової освіти є лідерами (Фінляндія, Нідерланди, Нова Зеландія, врешті-решт консервативна Франція)? Поцікавитись не системою тестування і тільки, а і як вона впливає на рівень освіченості, яке її місце в освітній системі, що і на скільки вона мотивує. А як бути з баченням того, що часом у душі ще незрілого школяра завирує ейфорія почуттів від можливості та надії вгадати у завданнях з варіантами відповідей?

За таких позицій, можливо для менталітету нашого загалу старшокласників, не гіршою системою тестування було б дещо схоже на практику тестування НТУУ „КПІ”, до речі, не слабкого гравця на освітньому полі? До того ж, від більш ніж п'яти сотень випускників ліцею, котрі поїхали навчатись у КПІ останніми роками, жодного нарікання, що їх штовхали до пошуку грошей для успішного вступу на бажаний факультет.

Втім, який сенс про це писати? Невже ми не читали застережень академіка Арнольда В.І чи професора Доценко В.С. (http://osvita.org.ua/articles/?article_id=27 ) і багатьох інших? В історії цивілізації завжди існують невідворотні процеси руйнацій, що вже не зупинити. Чудову книгу („ П'ята гора”) про те, як людина може пережити невідворотне недавно написав Пауло Коельо.

Єдине має сенс - це жити так, щоб хоча б не підтримувати руйнації, а зібравши волю робити діло по-справжньому, хоча б у своїх класних чи шкільних колективах.

- Що конкретно?

- Та хоча б ставити оцінки за вміння застосовувати знання, а не лише за тупе запам'ятовування чи сліпе вгадування. Перше, для участі в офіційних тестуваннях з варіантами відповідей, ніяк не зашкодить, а скоріше, навпаки - краще підготує до випробувань. А ще, на заняттях спрямовувати дітей до вдумливої, аналітико-синтетичної мозкової діяльності, а не лише до копіювання здобутків чужого розуму. Саме з цього починаються справжні профільні навчальні заклади для старшокласників.

Батьки та діти згодом тільки спасибі скажуть і проголосують „ за” - ногами, бо прийдуть саме до такої школи. Попри те, що поряд можуть бути красиві шкільні „палаци” з євроремонтом та безліччю сучасної техніки чи залом для розваг.

Наша масова школа більше нагадує не стільки заклад, де готують до життя у суспільстві ЗНАНЬ, скільки клуб інтелектуального дозвілля, в якому проводяться ВИХОВНІ ЗАХОДИ.

- Невже ми такі сліпі та глухі до слів А.С.Макаренко чи В.О Сухомлинського щодо основного виховного потенціалу школи, котрий у відповідальному відношенні співучасників до поточної навчальної роботи?

Якщо учитель (учень), кожен зі своєї сторони, у програмному матеріалі знаходить для себе сенс трудового (навчального) життя та внутрішню радість від співпраці по формуванню ОСВІЧЕННОСТІ, то з вихованістю проблем не буде. Людині самодостатній не має потреби спочатку застосовувати аморальні методи життя, а потім виправдовуватись. Вона успішно вирішить свої проблеми та реалізує власні задуми, а паралельно ще й іншим допоможе. Адже з нею її ОСВІЧЕННІСТЬ, як основа особистісного внутрішнього ресурсу, чого конче й вимагає суспільство ЗНАНЬ. Правда, такі люди не знаходять часу, щоб вести довгі розмови про моральність, вихованість, духовність, співчуття і т.п.

- І що, відразу проситься висновок, що серед таких „бездушних” запанує криза моральності?

- А може, це як здоров'я чи повітря - коли вони є, то їх не помічають: продуктивна діяльність є подихом морально здорової особистості?

Можливо той загальний поступ до примітивізації в освіті, що спостерігається, якраз і потрібен, щоб через тимчасовий крах покласти край застарілій практиці виключно повчальній ролі учителя? Може, основу майбутнього, постдемократичного суспільства складуть особистості, котрі на полі ЗНАНЬ будуть здатні до особистих творчих зусиль у співпраці з УЧИТЕЛЕМ, здатні до внутрішнього руху розуму через БАЖАЮ, ПІЗНАЮ, ВМІЮ ?

Може, природній відбір спрямований саме на розчищення ноосфери для таких індивідів, а те, що в „ціні” тупі виконавці, котрі щасливі вже тільки від розширення спектру СПОЖИВАННЯ, нам лише здається?

Ми ж не раз були свідками, як старанно природа ховає свої головні „перлини” знань.

Не будемо забувати, що в історії людства думка більшості (основа демократії ) ніколи не виявлялась остаточною. Ще невідомо у кого більше здорового глузду - у більшості населення планети чи у МАТІНКИ ПРИРОДИ! Ще невідомо хто кого більше перетворює: ми природу чи вона нас?