Педагогіка любові

Педагогіка любові

Золоте коріння

Дід і баба

"Літній чоловік не посоромиться запитати в дитини семи днів про своє життя - і буде жити вічно" ("Євангеліє" від Хоми).

В українському досвіді виховання дуже довіряли чистому зору дитячого серця. У дитини не соромились інколи "питати": серйозно і поважно ставились до її слів, особливо коли йшлося про певні магічні ігри, в яких брали участь тільки діти.

Найуважнішими до дитини і її світу бувають, як правило, дідусі та бабусі: з цього приводу в народі казали "старе - що мале". Не стільки старечу немічність порівнювали з дитячою невмілістю, скільки вбачали у цій близькості тонке взаєморозуміння.

Бо старші люди уже набули життєвого досвіду і наблизились до меж духовного світу, а діти ще не забули досвіду своєї душі і не встигли віддалитись від світу духовного знання.

Розглядаючи сьогодні традиційну культуру виховання, маємо брати з неї лише те, що належить до незмінної природи людини, завжди виходити із потреб даного часу. Бо кожне покоління має свою мету, свої засоби самоутвердження, кожен етап випробувань людства вимагає свого погляду на людину у змінності і постійному вдосконаленні її життєвої програми.

Що стосується виховного впливу дідусів та бабусь, то він майже не похитнувся, і причиною цього є тісна генетична і кармічна спорідненість внуків із батьками своїх батьків: тато і мама є наче зв'язковою ланкою між ними. Недаремно в народних казках у ролі батьків та прямих наставників героїв і героїнь виступають, як правило, дід та баба.

"Життя прожити - не поле перейти", - говорили в народі. Мудрість виховання з боку старших найперше полягала в тому, що вони осмислено оцінювали свій життєвий досвід. І приходили до висновку, що "чужим умом мудрим не станеш", "з чужої миски не наїсися". Важливо було допомогти утвердити в дитині власну волю до виживання, силу, відвагу у переборенні життєвих труднощів.

Найбільша допомога дитині у родинному вихованні полягає в довірливому допусканні її до всього, що відбувається в домі: до прибирання, готування їжі, спілкування з домашніми тваринами.

Адже саме так - не з примусу, а з любов'ю, керуючись тільки їй притаманним "графіком" включення у різні форми діяльності і пізнання світу, дитина послідовно і радісно навчається бути активним учасником того, що ми називаємо життям у соціумі, вихованням у родинному колі, у колі звичаєвої культури свого народу.

Дід та баба в українській сім'ї традиційно ставали найпершими наставниками дитини з моменту, коли дитя відривалось від колиски і від маминих грудей та починало свою мандрівку у світ з обмацування та ґрунтовного обстеження кожного закутка в хаті.

Молоді батьки, особливо в наш час, коли у них дуже багато сторонніх "консультантів", що залякують інфекціями, вірусами, вродженими патологіями, - занадто старанно опікуються своїми дітьми, буквально "стерилізуючи" життєвий простір довкола дитини. Вони часто бігають на консультації до лікарів, як тільки дитина чхне чи в неї з'явиться нежить, - і навіть не задумуються над тим, як ці сторонні втручання впливають на психічний стан дитини. Вона стає неспокійною, вередливою, роздратованою. Особливо, коли дитина єдина в сім'ї, їй ні з ким порозумітися, розважитись, "поспілкуватись" зрозумілими засобами комунікації.

Проблема недосвідченості молодих батьків існувала завжди - це природна проблема. В традиційній народній культурі виховання функції догляду за дитиною природно розподілялись між членами родини: до року дитина перебувала переважно тільки під маминою опікою, до трьох років її тісно опікувало сімейне коло - в цей час дитина була просто культовим об'єктом поклоніння з боку всієї родини. Далі молоді батьки "віддавали" її в науку до діда та баби, а самі повністю віддавались роботі у полі та по господарству.

Дідова та бабина наука була дуже ефективною, бо вона була неспішною, уважною до дитини, вдумливою, послідовною, терпеливою і ґрунтовною.

Дідусі і бабусі в силу свого досвіду менше бояться, що дитина зашкодить собі, пхаючи до рота все, що попадеться, вивчаючи на дотик і смак привабливий світ.

Дітям дозволялося бавитися з котом, хоча вони не раз дошкуляли йому, але кіт чи будь-яке інше живе створіння інтуїтивно, всіма своїми внутрішніми відчуттями сприймає дитину і, не відчувши в її серці агресії, поблажливо ставиться до її "прийомів гри".

Старші люди є добрими наставниками дитини уже тому, що ставляться до неї, як до рівної собі. Їхнє становище в сім'ї дуже подібне: і ті, і другі ще і вже потребують сторонньої опіки, і в онуків, і в їхніх опікунів є вдосталь часу для того, щоб займатися своїми власними справами.

Малі діти уважні до оточення, бо світ лише відкривається для них, а старі люди нарешті вчаться цінувати кожну мить життя, бо його сонце помалу котиться до заходу.

Саме спокій споглядання і воля в активному прояві радості життя, любов і спокійна доброта є тим благодатним живильним середовищем, в якому повинна виховуватись дитина до семи літ.

В українській звичаєвій культурі вік дитини до семи літ пошановувався як ангельський: вважалось, що життєва свічка людської енергії в різні пори життя горить по-різному, хоча це одна й та сама свічка. І кожен період людського життя - дитинство, юність, молодість і старість, - асоціювались з порами року. Тому раннє дитинство - це рання весна: весела, чиста, щебетлива, дуже активна і рухлива, - в ній закладена вибухова енергія, що дасть силу досвітити і дозріти до зими і до нового народження. Хто вимагає від весни понурої мудрості осені чи спокійної погідності літа? Всьому свій час під сонцем. І те, що може втілити весна, ніколи не наздожене осінь.

Тому діди і бабусі довірливо спілкувалися з маленькими дітьми, цінуючи силу їхньої інтуїції, силу дитячого слова, чесно і правдиво відповідаючи на запитання онуків, розвиваючи світ їхньої уяви, плекаючи мовне дерево людської мудрості.

І в цій науці виховання щоденним усним Євангелієм була казка.

Що таке казка? Це справді чарівний ключ до відкриття таємниць Буття. Христос, навчаючи своїх апостолів у притчах, говорив: "ВІДКРИЮ У ПРИТЧАХ УСТА СВОЇ, РОЗПОВІМ ПРО ТАЙНИ ВІД ПОЧАТКУ СВІТУ".

Казка закодувала в собі велику науку про походження світу, його будову, про людину і корені її духовного росту, про закони взаємодії з усім Всесвітом.

Ось перші найпростіші, з точки зору дорослої логіки, казочки, які неквапливо розповідає дідусь чи бабуся своєму пестунчикові: "Жили собі дід та баба, і була в них курочка ряба. І знесла вона їм яєчко…"

Чи то сільське дитя, чи міське, котре тієї курочки в очі не бачило, - воно аж захлинається від щастя, слухаючи улюблену казочку. Особливий захват викликає в дітей золоте яєчко. Чому? В дорослої людини слово "золоте" викличе асоціації із золотом: такий собі злиток завбільшки з куряче яйце. А в дитини кожне слово вимальовує образ - і золоте яєчко чітко асоціюється у неї із сяючим сонечком. Тому викликає почуття захоплення, яке іде від первісної пам'яті про народження світу.

Адже період дитинства - це період весни людства, коли воно ще жило радістю творення всього сущого. І кожна людина у своєму земному житті, наче у прискореному відтворенні "прокручує" весь досвід попередніх поколінь.

Подібну реакцію викликає в дітей казочка про колобка. До речі, діти рідко запитують у дорослих, а хто такий колобок. Бо, чесно кажучи, дорослі вже самі цього не знають. Уже "забули". А діти вслухаються у музику казки з величезним захопленням і повним прийняттям того, про що в ній говориться. І не дозволяють змінювати жодного слова. Бо тайна казки - це диво див, яке десь з глибини підсвідомості "розгерметизовує", розкриває духовний і вольовий потенціал дитини, називаючи незрозумілі "паролі", за якими вона впевнено йде.

Василь Сухомлинський - педагог, що був усіма промінцями свого відкритого до світу серця пов'язаний з поетичним і лагідним духом своєї землі, з великою теплотою і любов'ю згадував свою бабусю Марію: "Вона померла напередодні війни, коли їй було сто сім років. Вона відкрила переді мною світ казки, рідного слова і людської краси… Усе найскладніше вона вміла пояснювати казкою".

І ця казка згодом повела його дорогою дитячого серця, навчила бути вчителем для інших. Василь Сухомлинський допомагав дітям збагнути самих себе, розібратись у власних проблемах, даючи їм ненав'язливі "підказки" через ті казки, які сам творив індивідуально для кожного свого учня. Це була його велика "притчова" наука, великий талант істинної любові.

Нині дітям казку переважно читають. Рідко які дідусі та бабусі мають дар оповідати казку. А саме ця неквапна розповідь, цей довірливий таємничий голос, очі, вуса, посмішка дідуся, - вся атмосфера входження у казку з довірою до оповідача, який "сам там був, мед-пиво пив - по бороді текло, а в рот не попало", - активізують дитячу увагу настільки, що казкові герої стають їй близькими і відчутними на дотик серця.

Старі люди, як правило, настільки мудрі, що вміють навчати, не навчаючи. Вони рідко моралізують, дають оцінки тим чи іншим вчинкам дитини. Вони уважно слухають дитину і дають їй можливість виговоритися.

Адже дитина, вчинивши щось не так, сама відчуває це і хоче собі пояснити, чому так сталося. Дуже часто вона просто розмірковує вголос, а якщо поруч опиняється хтось з дорослих, кого дитина не боїться, хто охоче її вислуховує, вона з радістю ділиться з ним своїми дитячими клопотами. І приймає поради, бо вони даються їй наче між іншим, просто проговорюються, - дитина може прийняти "думки вголос" за свої власні.

Світ старших людей неквапливий, а тому затишний. Якщо батьки, сповнені молодої енергії, завжди працюють, кудись поспішають, їм постійно бракує часу на те, щоби вникнути у світ дитячих турбот, то в діда та баби вистачає терпіння і часу на ремонт забавки чи майстрування нової, вони вміють дати дитині можливість спокійно побути наодинці з собою і зі світом.

Хто навчить дитину краще сприймати красу квітки, ніж сама квітка? Що краще виробить у ній мислену активність, вдумливість, витончену релігійність, внутрішній духовний спокій та рівновагу, ніж вміння споглядати світ?

Маленька дитина, бавлячись серед квітів чи серед трав, розглядаючи мурашок та жучків, спілкується з ними мовчазною мовою серця. Саме це німе дотикання до безмежних світів, що оточують людину, перетинаються зі світом її почувань, - невидимо виточує, відшліфовує всі тонкі павутинки її внутрішнього світла.

Непомітна спокійна опіка дорослих, пошанування дитячого заглиблення у таємниці довколишнього світу, вміння тонко акцентувати увагу дитини на тих чи інших речах, - все це йшло від діда та бабусі. Бо вони теж нарешті приходять до відчуття значимості кожної миті життя, яке в дитині ще не розгублене. Вони вміють просто посидіти на осонні і поспостерігати за спокійним плином хмар, як це роблять діти. Вміють послухати тишу і співміряти ритм власного серця з музикою вітру.

Діти і старі люди володіють істинною мудрістю серця.

Материнство

В одній народній пісні син, закинутий на чужину, запитує у своєї матері: "Чи ти, мамко, за мнов не жаль?", - і мати йому відповідає: "Як же, синку, мені не жаль, - ти на серці в мене лежав…"

Бог виколисує і вирощує тіло дитини у найдосконалішій колисці - в люблячому лагідному тілі матері, на її серденьку. Тому це тіло оточувалось опікою і любов'ю всього роду. Вагітній жінці не можна було ні в чому відмовляти, при ній не дозволялось голосно кричати, майбутню матір оберігали від хвилювань і душевних потрясінь.

Що ж "виховується" у ще не народженій дитині у період її утробного розвитку?

Успадкувавши від своїх батьків весь генофонд і карміну інформацію обох родових гілок у перші дні свого зачаття, плід дитини починає дозрівати під спонтанним або свідомим керівництвом своєї матері і всього оточення.

Всі "команди" на виживання в майбутньому, всі "настанови" на характер, здоров'я, спокій і рівновагу - або, навпаки, всі страхи і блокування, котрі у майбутньому можуть спричинити різні фізичні вади чи психічні комплекси, - закладаються саме у ранній період пренатального розвитку плоду, і закладаються словом, що йде від матері і від близького оточення. Саме тому мова для людини стає ДОМОМ БУТТЯ ще задовго до її народження.

Тому звичаєва культура виховання ще не народженої дитини базувалась на лагідному, люблячому спілкуванні матері з дитиною.

ЛЮБОВ - ЦЕ ТА НАЙВАЖЛИВІША ПОЖИВА, ЯКА НЕОБХІДНА ДЛЯ ЗДОРОВОГО ФОРМУВАННЯ ПЛОДУ ДИТИНИ.

Якщо дитина відчуває, що вона є бажаною у світі, в який приходить, якщо мати закликає її до земного життя і своїм голосом створює атмосферу захищеності, спокою, - дитина виростає спокійною і щасливою. Мамин голос світить їй у темряві породільних вод, як зірка, що вказує дорогу. Народившись на світ, дитина не розгублюється, коли чує поруч знайомий і бажаний мамин голос.

Пригадуєте казку про Івасика-Телесика? В алегоричній формі вона розповідає нам, як різні сили намагаються уподібнитися голосу матері, щоб забрати собі душу дитини. Але любові маминого серця нічим не підміниш.

Мамині страхи, стреси, переживання, - особливо страх перед народженням дитини, - боляче ранять дитячу підсвідомість. Вона записує мамині слова: "не хочу тебе бачити", "не хочу чути", "я цього не витримаю", "я задихаюсь" і т.п. - як команду до дії. І ці блоки команд, що діють на підсвідомому рівні, найперше створюють невидиму стіну недовіри між дитиною і її батьками, а що ще гірше - спровоковують тяжкі тілесні і психічні захворювання, які йдуть від цього пренатального страху перед життям, страху бути самим собою.

Народження дитини - це найважливіший момент у її земному житті.

"Людина тричі дивна буває: коли народжується, одружується і вмирає", - говорить народна мудрість.

Фізичне втілення Душі у земному світі і її народження заново у світі духовному - ці два моменти переходу з однієї форми Буття в іншу недаремно співміряються із шлюбом: адже саме в шлюбі вона народжується як цілісна істота, поєднана Любов'ю в двох началах, що стають єдиним тілом через народження дитини.

У чому ж людина буває "дивною"? В тому, що стає "Дивом" творення: тобто подібною Богові - Диву, Деву, Деусу, Тео чи Дао - як називають Бога в різних релігіях світу.

"Наші діти - гості на цій землі" - це теж народне прислів'я. Саме ставлення до дитини не як до своєї власності, а як до гостя у нашому житті, у нашій долі, - визначало суть стосунків із дитиною. Поки дитя є частинкою материнського тіла, поки воно прив'язане до неї пуповиною - мати здатна впливати на нього усіма своїми почуттями, кожним словом. Ненароджена дитина повністю залежить від волі і любові матері. Як тільки вона вперше вдихає земне повітря,- одразу включається у земні ритми життя.

З народженням дитини була пов'язана ціла система оберегів і звичаєвої культури, яка мала на меті покласти основи доброї і здорової долі дитини під її "подушку", і в цій системі кожна дійова особа мала свою визначену роль.

У древніх шумерів богиня роду людського називалась Повивальниця Мама. Жінка, що приймає пологи, у своїй місії прирівнюється до Матері-повивальниці, яка сповиває дитину у біле чисте полотно долі. Недаремно в народі це полотно, у яке хрещені батьки сповивали дитя, називалось "криж-мою" - тобто світлом долі, бо долю земну ми ще асоціюємо з хрестом. У кожного своя доля - свій життєвий хрест.

Жінка-повивальниця була оточена особливою повагою в громаді: вона була своєрідною жрицею, що приймала у свої руки перший подих багатьох людей. Баба-повитуха, як її ще називали, зналася на магічній силі слова, уміла захищати дитину від недоброго ока, вона виконувала обряд першого освячення дитини, привітання її життя з великим знанням своєї справи. Немов казкова фея, вона давала дитині перші дари у вигляді захисних ритуальних дій, щоби ніхто не втрутився у долю дитини з недобрими намірами.

Значне місце згідно звичаєвої культури українців у вихованні дитини займали не лише її рідні батьки, а й хрещені. Хрещених діти вітали на Різдво так само, як рідних, вони замінювали рідних батьків у весільному обряді, якщо дитина залишалась сиротою.

І все ж хліб насущний земного життя дитина приймала найперше з рук своїх кровних батька і матері.

У сповитку любові

Ніхто з нас не пам'ятає перших миттєвостей свого життя. Вірніше, наша зовнішня свідомість не має запису, котрий зберігається у глибинах підсвідомості, котра, власне, пам'ятає і чітко зберігає у своїх тайниках, як фотовідбитки, точне відображення кожної миті нашого життя.

Свідомість завжди живиться тим, що їй інколи "підкидає" підсвідомість. Раптом наче спалах промайне в нашій уяві - дуже ясні і чіткі образи дитинства, пов'язані чи то з якоюсь річчю, яка раптом "витягне" назовні спогад, чи з якимось запахом, зі словом чи фразою. І хоч проблиски підсвідомості рідко нагадують людині її пережиття, пов'язані з миттю народження, - це зовсім не означає, що ці переживання були незначними чи вони з часом стерлися.

Саме те, що викликає в дитини найбільший страх чи емоційне переживання, ховається у надрах підсвідомості найглибше і потаємно впливає на все її життя.

Тому перші хвилини життя дитини мають бути для неї дуже світлими, лагідними, сповненими любові. Мамине тепло і близькість погамують у дитині стрес від раптового занурення в море невідомих звуків, холодних струменів повітря, больових відчуттів.

Дитині необхідна саме присутність матері, а не холодне ліжечко, в якому вона зіщулюється від страху перед чужими незнайомими голосами, запахами, відчуттями.

Сьогодні будинки для породіль стають дещо людянішими, бо матерів не відлучають від дітей на декілька днів, як це було ще десятиліття тому. Але не одне покоління людей, які страждають від інертності, різних комплексів меншовартості, пройшли у перші миті свого життя цей бездушний непривітний конвеєр, і невидимі шрами у їхній підсвідомості так і не зарубцювались.

Народна педагогіка забезпечувала дитині материнську опіку. Бо виховання дитини починається з першого її подиху.

Материнське серце, поки дитя перебуває в лоні матері, "налаштовує" дитячий організм на ритми земного життя, воно "колише" дитину, заспокоюючи і присипляючи її. Вийшовши на світ, дитина відчуває потребу в цьому вигодуванні, виношуванні на хвилях земних енергетичних потоків. І тут матері допомагає колиска. Вербова чи яворова - вона дає дитині відчуття захищеності, до того ж колише її, як правило, мати, а колишучи - приспівує.

Якщо слово несе у собі програму людської долі, особливо у найбільш ранньому періоді розвитку, коли дитина майже постійно перебуває у стані підсвідомості (у сні дитина витає в глибинах своєї підсвідомості, і кожне слово, що звучить ззовні, записується у ній, як під гіпнозом), - то саме словам, якими замовляли дитину, надавали дуже великого значення.

Зараз молоді батьки не надають жодного значення тому, що говориться при дитині: вона спить при голосно увімкненому телевізорі, з якого лунають крики, постріли, лайки. "Вона ще не чує", - заспокоюють себе батьки. Але це не так. Дитина вразливіше, ніж доросла людина, реагує на все, що відбувається ззовні, тільки не може захистити себе, бо перебуває глибоко в несвідомості. І "списує" в свої потаємні сховки все, що проривається ззовні. А як відіб'ються колись на психічному здоров'ї дитини всі ці атаки на її підсвідомість - про це, на жаль, сьогодні рідко хто задумується. Так само, як не надають значення тим стресам, які переживає дитина, коли її ще в утробі матері травмують різними втручаннями. На жаль, безмовне дитя не може само себе захистити: до нього ставляться як до ляльки, котру розглядають, перевертають з боку на бік і яку вважають несвідомою, бо вона не може сказати, що відчуває її свідома і зріла Душа.

Люлі-гулі

Народна культура виховання базувалось на ставленні до дитини як до ангела втіленого чистого світла.

Вважалось, що дитина до семи літ ще спілкується з ангелами: при ній не можна було згадувати про нечистого, голосно кричати, не можна було проклинати, лихословити. Особливо це стосувалось новонародженої дитини, яку називали світлими словами: "Леле-лелесенько", "Люлятко" та ін.

Слова "Леле", "Леля", "Льоля", "Люлі" в українській мові означають небесне світло і пов'язані із давньою самоназвою українців: "лелеки", "лелеги". Недаремно птах лелека, згідно з віруваннями предків, приносить душі дітей на землю. Леля у давній релігії українців - мати земного світла, її вшановували 5 травня - на свято Красної гірки, що вважалось одним із найбільших у дохристиянському звичаєвому календарі. Слово "летіти" теж має в собі цей світлоносний корінь.

Тому дитину колисали світлі ангели-хоронителі - люлі-гулі.

Оскільки дитя бачить цілісні образи світу, з якого вийшло, то люлі-гулі викликають у нього щасливу усмішку, коли дитина поринає в своє несвідоме літання у чисто духовних світах.

І мати лагідно закликає їх до колиски, замовляючи дитині довгий вік та щасливу долю:

Ой ну, люлі, люлі,

Кувала зозуля,

Зозуля кувала,

Правдоньку казала:

Буду сто літ жити,

Тебе годувати,

В жупані водити,

В золотім намисті

На печі, в колисці.

"Товариство" новонародженої дитини складалося з небагатьох персонажів: це були Люлі-гулі, Сонко, Дрімота і Котик. Всі вони дуже добре почували себе як у земному, так і в позаземному літанні дитини. Оскільки для щасливого зростання їй найбільше потрібні тиша і спокій, то кожен з них забезпечував саме тут свою опіку: Сонько водив дитячу Душу царством щасливих сновидінь, а Дрімота лише занурювала свідомість дитини у світ своїх власних образів. Котик - це створіння, котре живиться від'ємною енергією: воно знімає з дитини своїм ритмічним муркотінням всі страхи, неспокій, гармонізує енергетичний простір навколо немовляти.

Співаючи колискових пісень, мати закликала собі на допомогу невидимих помічників наче вишивала словом добру долю дитяти:

Ой спи, дитя, до обіду,

Доки мати з міста прийде,

Да й принесе три квіточки:

Ой первую зросливую,

А другую сонливую,

А третюю щасливую.

Ой щоб спало, щастя знало,

Ой щоб росло - не боліло,

На серденьку не кволіло.

Сонки-друмки в колисоньки

Добрий розум в головоньки,

А росточки у кісточки,

Здоров'ячко у сердечко,

а в роточок говорушки,

а в ніженьки ходусеньки,

а в рученьки ладусеньки.

Текстів колискових пісень в Україні назбираєте тисячі - адже кожна мати по-своєму зверталась до Долі з молитвою про благополуччя своєї дитини.

А ось архетипів мелодій всього декілька. Вони чітко зорієнтовані на певний ритм, тон, висоту звука, - мелодія наче вимальовує певний спектр коливань, який вводить дитину у стан сонливості і ще виконує певну роботу, щоб настроїти її організм, як досконалий музичний інструмент.

Нам сьогодні важко навіть наблизитись до глибини того досвіду і тих знань, які творили народну культуру співу, архетипи обрядових пісень, колискових. Кожна мелодія цих магічних пісень, - ззовні монотонних, одноманітних, - творила навколо дитини певний енергетичний ореол: наче пеленала дитину, огортала в сяюче яйце.

Дитина до трьох років, як відомо, ще не має сформованого власного захисного поля, своєї аури - вона цілком відкрита для всіх енергетичних вихорів і потоків, і цю функцію захисту, очевидно, серед інших оберегів виконували мамині колискові пісні.

Розвинути обереги

Розірвавши пуповину, мати ще довго перебуває з дитиною єдиним фізичним тілом: коли б поглянути на вінець невидимих енергій, які пеленають матір із дитям, то ми побачили б картину, що її натхненно зображають художники на іконах, - це були б ті святі лики, які мистецтвознавці називають Одигітрією. Недаремно Тарас Шевченко, котрий був великим провидцем у слові, з таким захопленням писав:

"У цьому раї на землі

нічого кращого немає,

як тая мати молодая

з своїм дитяточком малим…"

Найбільшим оберегом людини є Любов - бо вона є самою суттю Бога, Його присутністю на землі. Тому коли мама любить своє дитя, Бог завжди підкаже їй, як чинити, щоб не нашкодити своїй дитині.

Перші прояви цієї великої любові записуються у словах, котрі мати ненастанно нашіптує, виспівує дитині, бо кожне слово материнське не в пісок падає, а в свідомість дитини. Воно виховує її ще до того, коли дитина почне проявляти своє усвідомлення того, що навколо неї відбувається.

І тихі хвилі маминого голосу є тим золотим океаном світла, в якому дитя вчиться веслувати. Адже голос людський - це справді така поліфонічна музика тонів, вібрацій, почуттів, - що кожна людина вміє "читати" його будь-якою мовою світу без перекладу.

Голос має дуже різну частоту і висоту коливань, і від цього залежить тонкість енергій, які він у собі доносить. Чим ніжніші, тонші почуття настроюють голос, тим він стає тихішим, вразливішим, - аж до шепоту. А шепіт - це вже саме почуття, що видихає себе ледь чутно.

Як котик муркоче біля дитини, так і мати своїм лагідним воркотанням голубить і пестить дитя, оберігає його від усіх тривог. І завжди тримає його біля серця, даючи затишок теплом власного тіла.

"Це він увібрав з материнським молоком" - дуже часто говорять про якісь стійкі риси людини. Материнське молоко - це далеко не просто пожива для дитини. Це - божественна емульсія, через яку мати передає космічну Прану - праенергію Всесвіту: енергію здоров'я, силу виживання, імунітет проти всіляких сторонніх сил. Недаремно в народних казках завжди згадується про кипляче молоко, що несе в собі омолоджувальну силу, - такий собі еліксир молодості і безсмертя.

Цю силу материнського молока підтвердив і Христос, кажучи: "Устами немовлят і тих, що ссуть, воздав Ти хвалу". Немовлятами називали новонароджених дітей, а молоком матері живились уже й такі діти, що уміли бігати і добре говорити. І все ж Христос наголосив, що виняткова духовна чистота дитини зберігається у ній завдяки очисній силі материнського молока.

До чистоти цієї божественної емульсії людина може доторкатися лише один раз - чистими невинними устами. Дітей, відлучених від грудей, вдруге до них допускати не дозволялось, - казали, що з таких дітей потім виростають люди, котрі мають недобру силу.

Дитину оберігали всією силою довколишнього світу: аби сон її був спокійним і погідним, у подушечку клали запашні трави, які до того ж мали цілющу і очисну силу: такі трави освячувались по великих святах, особливо цінувались трави, зібрані у травні на Юрія чи на Зилота, у дні Зелених свят, на Божого Тіла, на Спаса.

Найперші уроки виховання через гру давала дитині материнська лялька, яка виконувала роль опікунки, коли дитина сама засинала, а мати мусила йти до роботи. Це була звичайна полотняна лялька, в яку зашивали 12 трав: ромашку, любисток, барвінок, полин і м'яту, валер'яну та інші трави обереги. Цю ляльку - як найдорожчий материнський оберіг, замовлений, намовлений матір'ю, - клали дитині під подушку. В казці про сироту Василину розповідається, що ця материнська лялька виконує роль посередниці між дівчинкою і маминою душею, вона рятує її від злої волі відьми.

Лялька своєю німою присутністю дозволяла дитині вільно вправлятися у навиках мовлення. Бо мова у дитячій свідомості є від народження, а от мовленнєвий досвід вона набуває повільно. У своїй полотняній подрузі дитяча уява впізнає безліч знайомих і незнайомих образів, що їх вона бачить у своїх сновидіннях, і дитя аж захлинається від щастя, намагаючись розворушити ляльку.

Для дівчинки лялька - не просто забавка: коли вона починає осмислено "спілкуватися" з нею, то одразу входить у роль своєї матері. Бо в кожній дівчинці вже записана ця мамина програма материнства, і дитина, не гаючи часу, приступає до її реалізації.

Одяг дитини теж мав нести їй світло. Це була довга біла сорочечка - до семи років у неї одягали як хлопчиків, так і дівчаток, бо вони вважались ангелятками. У казці дитину до семи літ вважали носієм істинних знань, уже недоступних дорослій людині чи найхитрішим відьмам. Семиліточка, Семиліток чи Хлопчик-мізинчик - улюблені герої українських казок.

Дитину дуже ретельно оберігали від лихого ока. До року відвідини її були дуже обмеженими, бо до цього часу дитина не має жодного енергетичного захисту, окрім материнської любові. Не можна було дуже захоплюватися красою немовляти, задивлятись на нього. І завжди приказували, дивля-чись на дитину: "Тьху, яке погане!", - аби не наврочити.

Важко збагнути, здавалось би, чому слово подається наче в оберненому дзеркальному відображенні - у протилежному значенні. А це пов'язане, очевидно, з тим, що свідомість дитини ще перебуває в задзеркаллі - вона тільки починає проявлятись у цьому світі: дитина тілом вже тут, а душею ще повністю перебуває в райських садах.

Колись чітко усвідомлювали, що життя в природі при сонці і після заходу сонця відбувається зовсім по-різному: вночі навіть інші квіти цвітуть, інші комахи, птахи та звірі прокидаються до активного життя. А людський біологічний "годинник" чітко зорієнтований за сонцем. Тому після заходу сонця не дозволялось нічого з хати віддавати, бо темні сили могли через якусь річ "винести" з хати і життєву силу когось з господарів. Особливо оберігали дітей. Якщо увечері мати купала дитя, то воду з хати виносили тільки вранці.

Купелі дитини - це теж цілий святковий ритуал, пов'язаний з магією води.

Вода Уляна, земля Тетяна

Усе в природі має свої імена, бо в іменах усіх речей і створінь закладено їхню програму дії і розвитку у світі. Тому в українській звичаєвій культурі мати-земля мала ім'я Тетяна, - від імені Бога "ТЕ", "ТЕО": щось неозначене і все об'ємне. Землю називали дитям Творця, як воду - Уляною (та, що улита в тіло землі). Уляна, Оляна, Олена, Ольга - це імена, що означають світло землі, її кров. Тому в народних казках царівни підземного царства найчастіше мають ім'я Олена.

Що ж таке вода у творенні, у чому її сила, коли вона нарівні із землею бере участь у творенні земного світу, як говорилось на початку? Чим є вода в людині, як вона взаємодіє з нею?

У притчі про самарянку розповідається, як Христос, зустрівшись із жінкою з Самарії біля криниці, попросив її напитись води і в подяку сказав: "Та вода, що дам я тобі, дасть тобі життя вічне". Що ж Він мав на увазі, говорячи ці слова?

Те, що вода для світу - це джерело всіх знань, найуніверсальніший носій всієї інформації. Вода - Віда: тобто Знання. Вода Христова - це Знання, світло Божої Істини, яке Він приніс у світ. А в людині ця "вода" тече в крові, наповнюючи кожен капілярчик нашого тіла мудрістю творення. Цією мудрістю напоєне кожне земне сотворіння: у ньому через воду животворить Дух згідно з програмою, яка закладена у воді.

Сьогодні наука вже відкрила для себе, що вода є наймінливішою живою істотою, котра змінює свої властивості залежно від середовища, яке вона "зчитує" і записує в собі. Тому вода може бути джерелом життя і може нести в собі смерть.

Народні казки побудовані на ідеї пошуку цілющої, живлющої, молодильної води - і це вода не просто біологічно активна: цілюща чи молодильна вода - це найперше вода Істини, яку має осягнути герой у своїх мандрах. Роль біологічно активної води, тобто води, що зцілює тіло, загоює рани, - у казці виконує мертва вода. І тільки в поєднанні з цілющою чи живлющою водою вона дає героєві життя в новій якості: друге народження.

У народі знали силу води і щоденно спілкувалися з нею, закладаючи у воду всі свої думки і побажання, а вода "запам'ятовувала" їх і впливала на людське тіло згідно з цим записом. Уся народна магія пов'язана з чудодійною силою води.

Для дитини вода - це постійне омивання живлющою силою природи: її тіло дуже чисте, тому купелі несли в собі не стільки змивання поту чи зопрілостей з дитячого тіла, а саме змивання енергій, які доторкалися до її маленького тільця.

Бо вода знімає всілякі негативні енергії: згадайте сакральні обряди похорону, коли омивають тіло мерця, а потім омивають власні руки і тіло, щоби зняти із себе енергію смерті. Вода, якою омивали мертве тіло, несе у собі вбивчу енергію: це мертва вода. Тому чорна магія користувалась цією водою, аби нашкодити чиємусь здоров'ю. Таку воду закопували в землю далеко від тих місць, де могла ступати нога людська.

Вода після купелі теж мала в собі інформацію про дитину, тому її не можна було увечері виносити з хати, - тільки при світлі сонця.

У народній культурі збережено безліч замовлянь до води: при сонці, при місяці, при зорях. "Місячною" і "зоряною" водою поїли худобу, а для людини найбільшу силу мала вода, набрана з криниці на сході сонця, особливо "неторкана" вода - та, що була набрана вперше цього ранку. Таку воду з кількох криниць використовували для лікування, знімання уроків, для випікання весільного короваю.

Мати замовляла воду для дитячої купелі так, як підказувало її серце, додавала до неї напарів із цілющих трав, особливо добре очищалося дитяче тіло травами череди, деревію, ромашки.

Досвід народної культури спілкування з цілющою силою води сьогодні підтверджується науковими дослідженнями її феномену.

Давня міфологічна теза про те, що у воді є вогонь, а у вогні є вода, нам цілком зрозуміла: при підігріванні вона цілком зливається з теплом і стає єдиним цілим - парою, повітрям. Весь космічний простір - це вода і вогонь у своїй нерозчленованій єдності. У найгрубішій матерії вони розділяються. Але саме теплозберігальна функція води у земних створіннях і робить її джерелом життя.

При народженні людське тіло на 97 відсотків складається з води. Вода входить в нього з молоком матері, дитина почуває себе у воді дуже комфортно - як у материнському лоні. З води дитяче тіло вбирає всі енергії світу.

Життя - це одухотворена вода.

Ладоньки-ладусі

Слово "долоня" в українській мові однокореневе із словом "доля". І це не випадково, як нічого випадкового у символічному коді мови не буває. На долоні, як на екрані, висвітлюються всі лінії життєвої карми. У дитини долонька дуже чиста: на неї і не дозволялося заглядати так, як це пізніше заглядалось у дорослих людей,- для ворожіння.

Дитяча долонька - це чисте крильце, прихисток світла, яке вона згортає в собі, заховує після народження: дитя міцно стискає свої кулачки, притиснувши руки до грудей, аби зберігати свою енергію. Розтуляти їх не треба: коли приходить час, вона сама помаленьку розгортається, і кожен рух дитини спрямований на концентрацію і розгортання в ній певних життєвих енергій.

Руки людини - це унікальний інструмент. Покладанням своїх рук на голови людей Христос зцілював їх від найважчих недуг. Бо руки, як і всі інші органи в людському тілі, мають свої проекції в головному мозку. Майже третина сигналів, які передаються в кору головного мозку, ідуть від рук, головним чином від долонь. Долоні мають сильніше магнітне поле, ніж будь-які інші частини тіла. Рухом долоні людина змінює напрям магнітного поля кисті руки, а це змінює аурні зони людини і її внутрішніх органів.

Давня китайська мудрість говорить: "Корінь сили - в ступнях, розвиток її - в ногах, зосередження - в поясниці і прояв - у пальцях рук".

Всесвіт - в руках людини. Це глибоке знання закладено в основу народної педагогіки, яка з допомогою простих ігрових вправ організовувала життєву силу дитини.

Коли дитина ще зовсім маленька, її кулачки міцно стиснуті - мама бавилася з її ніжкою, легенько постукуючи пучкою по п'яті дитини і примовляла:

Кую, кую чобіток -

подай, бабо, молоток.

Не подаси молоток -

Не підкую чобіток.

Потім легенько лоскотала та й приказувала: ш-ш-ш… Дитя сміялось, бо і звук, і легеньке материне лоскотання якось збуджували його енергію. Адже на п'яті знаходяться дуже важливі енергетичні вузлики.

Або ще робили такі перехресні вправи: пальчиком правої дитячої руки торкалися п'яти лівої ноги і приспівували про коваля і бричку. Чи брали ліве колінце дитини і підтягували його до правого ліктика - і навпаки. Так намагались уникнути вивиху і об'єднати праву і ліву півкулі головного мозку.

До речі, вивих теж вправляли легким викачуванням дитини в подушці. У такому м'якому згортку всі кісточки наче плавали і переливались, самі себе вправляючи на місце.

Так активізувалась коренева сила дитячого організму.

Людська рука недаремно має п'ять пальців. П'ять - пентаграма: символ людини у всесвіті. П'ятий центр - серцевий - концентрує в собі любов. Тому рука людська - провідник енергії любові. Люди завжди вітають одне одного потиском рук - як вияв довіри і дружби. І подають завжди праву руку, бо права і ліва рука є носіями різних енергій: права відповідає раціональному, свідомому, логічному, чоловічому, ліва - навпаки. Складання долонь символізує об'єднання цих енергій в людині, гармонію і мир. І звідси випливає глибинна суть тих дитячих забавлянок, які найчастіше підсвідомо мати пропонує дитині.

Ладки-ладусі - так примовляє мама, взявши у свої руки кисті дитячих рученят, і дитина щасливо плеще в долоньки. Плесканням долоньок дитя завжди виражає своє захоплення, ця дитяча спонтанна реакція зберігається й у дорослих людей, коли вони оплесками висловлюють своє захоплення чимось.

Долоня у староукраїнській мові називалась ще ладонею (в такій формі це слово збереглось у російській мові). Слово "лад" означає "порядок": Лад і Лада - парне ім'я Бога в староукраїнській міфології. Долоня справді "впорядковує", спрямовує до дії все те, що записане у долі людини. Кожен палець пов'язаний з певним меридіаном енергій, що діють у людському організмі. Аби вони поєднувались і взаємодіяли між собою у повній гармонії, що сприяє здоровому формуванню дитячого тіла, мати впливала на них як мудрий диригент оркестром: вона брала по черзі від мізинчика до великого кожен пальчик дитини, легенько стискала його і наче витягала, примовляючи:

"Дзьодьо, горошок, бобик, фасолька, а старий бобище - фур на плотище!"

Останній великий палець аж наче підтягувався - мати своєю рукою змахувала вгору і своїм жестом ніби з'єднувала енергію великого пальця дитини з невидимою силою, що йде згори.

Великий палець - це воля людини: її провідна сила.

Дитина народжується із міцно затисненими в долонях великими пальцями. Це означає, що її воля ще не проявлена. Баба-повитуха спостерігала за кожним рухом дитини і могла уже по її рухах багато що передбачити в майбутньому характері дитини, аби дещо відкоригувати, пом'якшити.

Якщо дитина до семи днів міцно затискає пальчик в долоні, то припускали, що вона буде слабкою у ранньому дитинстві, а далі воля розвинеться. Але якщо і після семи днів дитина не проявляє вольової активності, то це було застереженням, що дитина може відставати у розумовому розвитку. Адже без волі ніщо не зможе розвиватися у природному ритмі.

До речі, багато малюків з метою стимуляції розумової діяльності смокчуть свій великий палець. Так що вважати новонароджену дитину "нерозумною" через те, що вона не вміє говорити, не варто: в ній повністю відкрита підсвідомість, яка точно керує всіма процесами життєдіяльності тіла.

Ще однією вправою, що активізувала силу дитини через масаж пальчиків, було підтягування її, просто прогладжування пальчиків, заохочування до хапальних рухів: яскраві цяцьки збуджують дитячу активність, вона починає хапатись і тим самим задіювати всі меридіани енергій.

Рука і слово - дві найбільші сили, якими людина реалізовує себе у світі.

Тому у вихованні дитини, як і в будь-якій іншій діяльності, слово і дія - єдині, вони взаємно підсилюють одне одного.

Підтягуючи дитину, мама словом чітко записувала свою словесну спонуку:

Потягушки, потягушки,

На кісточки ростушки!

Коли дитина починала вивільняти енергію своїх рук, розтуляти долоньки, - мама плескала разом з нею і бавилась в "Ладки-ладусі". У цій грі дитина водночас виробляла відчуття ритму, радісно взаємодіяла з мамою - це були її найперші контакти з "дорослим" світом.

Лагідно погладжуючи своїм пальцем дитячу долоньку, мама вела з нею такий "діалог":

Ласочко, ласочко, де ти була?

У Бога служила.

Що заслужила?

Кусок сала.

Де поклала?

Під столом.

Хто вкрав?

Оришка.

Меле хвостом, як мишка.

Вимовляючи останні слова, лоскоче долоню дитини, ніби "закручуючи вихор" енергій.

Дитина мала бути відкритою до прийняття світла любові, яким її огортала мама. Тому вона повертала дитячу долоньку вгору, аби вона наче збирала промінчики невидимого світла, водила по ній легенько пальчиком і співала:

Мишко, мишко, де була?

В Бога.

Що робила?

Сукню ткала?

Що заткала?

Кусник сала. - і т.д.

В іншій грі з "мишкою" легенько водили по ручці дитини вгору і вниз від долоньки до ліктя, від ліктя до плеча, такі масажі робили і з ніжками, і кожного разу, як дитя розслаблювалось від цих рухів, його раптово лоскотали то під пахвою, то під колінцем, чергуючи ритми спалаху енергії із повним розслабленням.

Все дитяче тіло щодня лагідно оберталося в материнських руках, формувалось - як прекрасна посудина в руках гончара.

То вправлялись ноги, то руки, то хребет, то голова і шийний відділ хребта.

Ось цю гру багато хто пригадує з дитинства - мама чи бабуся бере в руки дитячу голівку і, легенько перекидаючи її з руки на руку, приспівує :

Печу, печу хлібчик

Дітям на обидчик:

Меншенькому - менший,

Більшенькому - більший.

Потім дитячою голівкою поводять то вперед, то назад, пильнуючи, щоб дитина не впала, бо їй може закрутитись голова, і продовжують:

Шусть у піч!

Шусть у піч!

Сажай - виймай!

Сажай - виймай!

Здавалось би, тексти усіх цих забавлянок нічого в собі не несуть, але за кожним з них стоїть якийсь мовний образ, який дитина розгортає у своїй підсвідомості. Скажімо, перемовки про Ласю чи мишку - їхні героїні свою роботу виконують у Бога і отримують за це плату. Дитяча підсвідомість має прийняти аналогію з собою, своєю роботою у Бога і виконати її дуже добре: це робота з досконалого формування, як фізичного, так і духовного здоров'я дитини.

Пізніше починались забавлянки з пальчиками, у яких вже сама дитина намагалась організовувати рух своїх пальців: робились різні "театральні" пальчикові вистави на стіні. Раніше у хаті світила тільки свічка, і тіні весело бігали по стінах та по стелі. Пальчиками діти складали то "вовчика", то "зайчика", то "козу", то ще якісь чудернацькі казкові образи. Це була тільки гра - але яка ж мудра гра!

У нас прийнято захоплюватись чужими науками виховання, лікування, в чужих релігіях знаходимо приховані знання, яких тут, на цій хліборобській спокійній землі, наче ніколи й не було у формі власне наук, що були доступні небагатьом.

Велику таємницю свого мудрого народу відкрив для себе Григорій Сковорода: він збагнув, що мудрість українська не концентрується десь у книгах древніх монастирів - вона розлита в самій аурі українського буття, її світлі промені пронизують весь уклад побуту та культури українців, їхньої моралі і науки виховання.

Оці прості "пальчикові" забави в даоській медицині жестів називаються "мудрами": їх використовують в медитації для концентрації і пробудження життєвих енергій. А українці просто використовували золоті окрушини знань про духовну та енергетичну природу людини у щоденному житті.

То одним вказівним пальцем, то двома пальцями почергово, то вказівним і мізинним мама "перебігала" по тілу дитини, своєю енергією впливаючи на певні органи тіла.

Якщо всі провідні сили організму концентруються у великому пальці як воля людини, то вказівний палець є провідником цієї волі: ми підсвідомо користуємось ним як наказовим знаряддям - він має своєрідний "характер", як і кожна людина.

Тому в легенькому потиранні дитячого тіла вказівним пальцем прихована магія передавання енергії від матері до дитини.

Мізинчик - від серця: він випромінює любов. Його легенький дотик заспокоює дитину, огортає теплим світлом.

Кожен палець на руці пов'язаний з діяльністю певних органів, тому таку важливу роль надавали масажу кожного пальчика, "вправлянню" дитячого тіла як тонкими вібраціями голосу, так і магічною силою слова.

Чи була це лише народна мудрість фізичного плекання тіла, чи найперше - виховання гармонійної особистості?

І перше, і друге разом: людина, в якій від народження врівноважені всі земні стихії, емоції, вольові здібності, яка сприймає світ довірливо і з радістю, у якій немає страхів - це людина відкрита, щира, комунікативна, оптимістична і вольова. А це і є найвищою метою того, що ми називаємо вихованням, бо все решту в людині закладено долею.