Організаційне становлення і розвиток академічної науки Донбасу в 60-70-і рр. XX сторіччя

Організаційне становлення і розвиток академічної науки Донбасу в 60-70-і рр. XX сторіччя

Лариса МАЗІТОВА,

кандидат історичних наук, доцент

кафедри українознавства Донецького державного

університету управління

У статті досліджуються основні етапи організаційного становлення і розвитку академічної науки Донбасу. Зроблено висновок, що інтелектуалізація регіону у 60-70-ті роки XX ст. дозволила перетворити промисловий центр Україні на лідера інновацій науково-технічного і промислового виробництва світового рівня.

Економічний прорив Донецької області в 60-70-і роки XX сторіччя певною мірою був забезпечений завдяки інтенсивному розвитку академічної науки Донбасу. Регіональна наукова стратегія була орієнтована на формування нової промислової системи, побудованої на принципах енергозбереження, технологічної доступності, інтелектуалізації і на завданнях забезпечення нової якості життя.

Висококваліфікованим кадрам Донбасу, сконцентрованим у наукових центрах і управлінських структурах області, вдалося вирвати старопромисловий район із пут соціальної неперспективності, перетворивши в лідера інновацій науково-технічного і промислового виробництва світового рівня.

Питання наукового і високотехнологічного розвитку є і сьогодні пріоритетними для майбутнього формування конкурентоздатних регіонів планети. Світовий досвід свідчить: успішне трансформування економіки і суспільства переважно залежать від попереднього етапу їх розвитку.

Незважаючи на значущість даної теми дослідження, питання, що розглядається, не отримало всебічного висвітлення в науковій літературі.

Звертає увагу монографія А.А. Саржана “Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу (ІІ половина 40-х - кінець 80-х рр. ХХ ст.)", в якій переважно був проаналізований розвиток академічної науки Донбасу в сфері науково-технічного розвитку вугільної промисловості регіону.

У зв'язку з неповною розробленістю вказаної проблеми ключовими джерелами публікації стали документи державних і партійних архівів, періодична преса.

Модернізація і трансформування науково-технічного простору СРСР в період, що розглядається, повинні були наблизитися до виробництва з метою створення надіндустріального соціалістичного суспільства, здатного випередити зарубіжні країни, де широко розгорнулася НТР.

Дана ситуація дозволила керівництву області в кінці 50-х і особливо на початку 60-х років, спираючись на підтримку АН СРСР, перейти до створення в м. Донецьку великого наукового центру, орієнтованого на перспективний розвиток східно-українського регіону.

На цій хвилі в 1959 році в Донецьк з Харкова був переведений інститут радянської торгівлі.

25 квітня 1960 року найбільший і найстаріший вуз міста - Сталінський ордена Трудового Червоного Прапора індустріальний інститут - було реорганізовано в політехнічний інститут.

Однак об'єктивний аналіз наукового потенціалу Донбасу на початку 60-х років свідчив про серйозні прогалини в науковому забезпеченні виробничих сил регіону. Особливо незадовільним було планування і підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації - докторів наук. На початок 1962 р. у вузах і НДІ області працювало близько 30 докторів наук (з них 14 - медичних наук у медичному інституті і 13 технічних наук у політехнічному інституті, по одному доктору технічних наук було в Донвугі і МакНДІ). Не було жодного доктора фізико-математичних, хімічних, економічних, філософських, історичних, філологічних наук. Рівень наукових досліджень з фундаментальних наук (математики, фізики, хімії, геології, біології, географії, економіки, філології, історії, філософії, права) залишався недостатнім.

Для розвитку продуктивних сил Донбасу необхідно було розвивати фундаментальні дослідження, дати могутню академічну підтримку в галузі математики, механіки, фізики, хімії, геології, біології і всього комплексу гуманітарних наук. Було поставлене питання про створення Донецького наукового центру Академії наук України [1].

Масштаб робіт по створенню наукового центру був грандіозним. Тільки для прийому вчених, їх лабораторій, наукового обладнання було потрібно понад 20 тис. кв. метрів лабораторних і допоміжних площ, понад 400 квартир, аспірантський гуртожиток [2].

Для будівництва Академмістечка і Донецького ботанічного саду було потрібне виділення значних площ земель у самому місті. Під експозиції ботанічного саду в східній частині міста на кордоні з Макіївкою було виділено 275,5 га. Тут була закладена перша черга Донецького ботанічного саду, у основу якого було покладено ландшафтно-систематичний принцип. Ботанічний сад покликаний був стати науково-дослідною установою, яка б розробляла теоретичні і прикладні питання ботаніки в специфічному посушливому районі південного сходу України, в умовах розвиненої індустрії [3].

Перший генеральний план будівництва в м. Донецьку наукових установ Академії наук УРСР був підготовлений у квітні 1965 р. [4]. А вже в грудні цього ж 1965 року урочисто був відкритий Донецький науковий центр Академії наук УРСР, до складу якого були включені фізико-технічний інститут АН УРСР, Донецьке відділення економіко-промислових досліджень інституту економіки АН УРСР, Донецький обчислювальний центр АН УРСР і Ботанічний сад АН УРСР. У вересні 1965 р. Донецький педагогічний інститут на базі Харківського державного університету ім. О.М. Горького був перетворений у державний університет. У єдину інфраструктуру центру АН УРСР повинно було увійти понад п'ятдесят наукових установ Донецька, що вимагало проведення великої попередньої організаційно-підготовчої роботи [5].

До кінця 1965 року в м. Донецьку діяло 21 науково-дослідних і проектних інститутів, 22 вищих і середніх спеціальних учбових закладів [6].

Високоорганізований характер радянської науки дозволив до середини 60-х років перетворити промисловий центр України в наукову лабораторію не тільки республіканського, але і загальносоюзного значення.

У створеному на базі педагогічного інституту Донецькому державному університеті з 1965 по 1969 рік були здійснені серйозні структурні зміни. Так, якщо педінститут включав у себе 4 факультети і 13 кафедр, на яких працювало 164 викладачів, в тому числі 43 кандидати наук, то в ДонДУ в 1969 році вже функціонувало 9 факультетів і 44 кафедри. Учбово-виховний процес здійснювало 500 науково-педагогічних працівників, з них 16 академіків і член-кореспондентів АН УРСР, 8 докторів наук і професорів, 164 кандидатів наук, доцентів, які навчали 11 314 студентів [8].

У цей же час в 1969 році в Донецькому політехнічному інституті і його філіалах навчалося 21 910 студентів. Професорсько-викладацький склад у кількості 722 людини здійснював підготовку фахівців на 58 кафедрах. У їх число входили 25 докторів наук і професорів, 219 кандидатів наук і доцентів [9].

Глобальні зміни в системі виробничого менеджменту в середині 1960-х років привели до посилення відомчої відірваності, що дестабілізувало економіку і наукову сферу. Між підприємствами і організаціями, що належали різним відомствам і міністерствам, були порушені зв'язки, що вже сформувалися. З відтворенням міністерств також були допущені неправильні рішення відносно науково-дослідних інститутів, коли, наприклад, інститут ДонДІПРОвуглемаш на одному боці вулиці підпорядковувався Міністерству машинобудування, а ДонВУГІ на іншому боці тієї ж “першої лінії” у Донецьку - Міністерству вугільної промисловості. Відомчість стала основною причиною збоїв у темпах технічного прогресу. Неможливість централізовано вирішувати питання науково-технічної стратегії за короткий час, і, особливо до кінця 1960-х років, негативно позначилася на розвитку вугільної промисловості. Як наслідок - 60% нових вугільних комбайнів не освоїли нормативи і знизили свою продуктивність на 5 тис. тонн вугілля [10].

До початку 1970-х років керівництву області вдалося об'єднати в одних руках науково-дослідні і проектно-конструкторські інститути, що працювали на вугільну промисловість. Почалася поступова нормалізація роботи наукових установ [11].

Висока оцінка роботі регіональних НДІ була дана зарубіжними фахівцями. У травні 1970 р. в Радянському Союзі відповідно до міжурядової угоди з візитом перебувала делегація керівників вугільної промисловості США для ознайомлення з технікою і технологією видобутку вугілля. Членами делегації відмічався великий розмах науково-дослідних робіт у вугільній промисловості, і особливо з питань техніки безпеки [12].

Відкриття у м. Донецьку відділення АН УРСР істотно перетворювало і зовнішній вигляд міста.

«Місто-трудівник», позбавлене культурно-складової основи, завдяки новій стратегії перетворилося в «кузню кадрів» і місто науки. Уперше в історії регіону наукові установи з вторинного чинника стали центральними, навіть містоутворюючими. У 1960 - 1970-і роки в Східній Україні виросло місто, що відповідало найбільш вимогливим канонам світової стандартизації 2-ї половини XX ст. У 1970 р. ЮНЕСКО визнав Донецьк кращим промисловим центром світу [13].

У 1975 році в Донецькій області багатопланово функціонувало 99 науково-дослідних, проектно-конструкторських установ і вузів, в яких працювало 46 580 співробітників, у тому числі 12 535 науковців, 191 доктор наук, 2517 кандидатів наук [14].

Так, тільки відділ вугільної промисловості складався з 6 науково-дослідних і проектних інститутів, 1 філіалу, 4 відділів науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів. Загальна кількість штатних співробітників - 5506 чоловік, у тому числі 1644 наукових співробітників, 12 докторів наук і 263 кандидатів наук [15].

На початку 1970-х років була сформована і регіональна система підготовки керівних кадрів у промисловому виробництві України шляхом створення при Донецькому політехнічному інституті факультету з підготовки організаторів промислового виробництва і будівництва (ФОПВБ). ФОПВБ був міжгалузевим учбовим центром і був створений відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР №21 від 10.01.72 р. і Постанови Ради Міністрів УРСР №58 від 07.02.1972 р. [16].

У середині 1970-х років на базі Донецького наукового центру Академії наук УРСР було створено десять учбово-науково-виробничих об'єднань, цільові наукові програми яких включали 145 тем і госпдоговірних робіт з найбільш актуальних проблем Донбасу [17].

Велика наука Донбасу в 60-70-і роки мала всі підстави для того, щоб у подальшому СРСР не виявився на «узбіччі» науково-технічного прогресу. Однак надалі адміністративно-командна система, що базувалася на безініціативності, догоджанні існуючим установкам державного лідера і правлячій комуністичній партії, прирекла науку на застій, завмирання, поступове загасання і втрату лідируючих позицій у системі інновацій виробництва.

У 1985 році тільки 8% створених у Донецькій області зразків нових типів машин, обладнання; апаратів, пристроїв і засобів автоматизації перевершували кращі світові досягнення [18].

На початок 2000 року Донецький науковий центр НАН України включав 200 інститутів - науково-дослідних, академічних, учбових, конструкторських бюро, в яких було зайнято 10 тис. учених і понад 600 докторів наук. Незважаючи на це, проблема активізації наукових досліджень у процесі виробництва залишається гострою і актуальною.

Аналіз становлення і розвитку академічної науки Донбасу покликаний допомогти при подальшій розробці пріоритетних напрямів розвитку промислового центру країни. Інноваційні процеси сьогоднішнього дня повинні насамперед торкнутися перспективних напрямів у розвитку існуючого потенціалу регіону, що дозволить відкрити нові перспективи в розвитку науково-технічного і людського потенціалу України.

Література

1. Миронов В.П. Очерк, воспоминания. - Донецк: Донбасс, 2004. - С. 175-176.

2. Государственный архив Донецкой области (ГАДО), ф. 326, оп. 12, д. 399, л. 61-62.

3. Там само, оп. 15, д. 39, л. 65.

4. Центральный Государственный архив высших органов власти и управления (Далее ЦГАВО Украины), ф.2605, оп.8, д.353, л.15.

5. ГАДО, ф.326, оп.15, д.25, л.10.

6. Там само. - д.152, л.28.

7. Донецк. Историко-экономический сборник. - Донецк: Донбасс, 1969. - С.277.

8. ГАДО, ф.326. оп.15, д.978, л.59.

9. Там само, д.973, л.36.

10. Там само, оп.17, д.10, л.8.

11. Там само, оп.15, д.1073, л.22-23.

12. Там само, д.1178, л.62-72.

13. Там само, оп.100. д.285, л.19-20.

14. ЦГАВО Украины, ф.2605, оп.8, д.250, л.46.

15. ГАДО, ф.326, оп.100, д.290, л.45.

16. Там само, оп.117, д.264, л.21.

17. Там само, оп. 103, д. 90, л.82.

18. Саржан А.О. Новітня історія Донбасу (1945-1999 р.).- Донецьк: Сталкер, 1999. - с. 229.