Методологічні засади розвитку сучасної вищої освіти в контексті нової освітньої парадигми ХХІ ст.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ В КОНТЕКСТІ НОВОЇ ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ ХХІ СТ.

Ніна Діденко,

кандидат філософських наук, доцент,

завідувач кафедри філософії і психології

Донецького державного університету управління

В умовах формування нової освітньої парадигми, пов'язаної з переходом до суспільства, побудованого на знаннях (К-суспільства), глобалізацією та інтеграцією освітніх систем, актуалізується питання про принципи і характер розвитку вищої освіти, здатної, за формулою ЮНЕСКО, навчити сучасну людину умінню жити, діяти, умінню жити разом і умінню бути. Це змінює логіку і зміст освітнього процесу, пропонуючи замість концентрованої освіти впродовж певного періоду перейти до асинхронних моделей навчання протягом життя, які можна обирати або варіювати в залежності від потреб та інтересів людини, кон'юнктури ринку праці, суспільного замовлення. Функції вищої освіти значно розширюються: від виробництва, накопичення, передавання - до продажу знань, від формування особистості - до виконання індивідуальних освітніх замовлень клієнтів. Такий підхід неодзначно сприймається в суспільстві, науково-педагогічному середовищі, особливо в умовах приєднання України у 2005 році до Болонського процесу з відповідними зобов'язаннями щодо участі у формуванні єдиного Європейського освітнього простору.

Метою даної статі є прагнення сформулювати основні тенденції щодо розвитку вищої школи в Україні відповідно до нової освітньої парадигми ХХІ ст., аналіз проблемного поля сучасної вищої освіти в контексті формування єдиного Європейського освітнього простору.

Про непростий характер змін, які відбуваються в освітньому середовищі, свідчать численні урядові рішення, прийняті останнім часом, ряд наукових конференцій, публікації таких авторитетних авторів як М. Згуровський, В. Кремень, М. Степко, Я. Болюбаш, К. Корсак та інші. Серед основних питань цих обговорень важливе місце посідає визначення методологічних засад подальшого розвитку української вищої освіти, що набуває характеру стратегічного завдання української нації як можливості досягти високих європейських та світових стандартів через освітній потенціал. Вбачається певна суперечність між можливостями інтелектуального потенціалу України вибороти право належати до країн, що спроможні побудувати К-суспільство, впливати на розвиток високих технологій, і значними фінансовими, організаційними, методичними труднощами, з якими стикається вища освіта у нинішніх економічних та соціально-політичних умовах. Виникає питання про те, чи вистачить українській вищій школі „сили змін” (М. Фуллан), щоб довести, що ми маємо достатній індекс потенціалу людського розвитку, щоб бути конкурентоспроможною країною у світі.

Будь-які зміни в сфері суспільного життя завжди мають свою ціну. Ціна може бути доступною чи недоступною, високою чи низькою, але за зміни завжди треба платити. Перше питання, яке постає в процесі реформування вищої освіти, це питання про те, як і наскільки суспільство готове забезпечувати своїм коштом розвиток вищої освіти, враховуючи, що сьогодні вища освіта перестає бути елітарною і набуває масового характеру. Освітні послуги входять сьогодні до переліку платних послуг і цей ринок набуває значних грошових обертів, характеризується високою конкуренцією. Крім того, з другої половини ХХ ст. поширилася тенденція скорочення державного фінансування освіти. Отже, суспільство має визначитися у витратах на освіту, адже ці кошти складають досить солідну суму і мають бути витрачені таким чином, щоб могли дати прибуток власній державі, а не оплатити високоякісну інтелектуальну „робочу силу” для інших країн. Має вирішуватися питання у площині визначення: як відібрати тих, чию освіту варто продовжувати і оплачувати за державний кошт, адже в умовах демократії це питання неприйнятно покладати на владу. Це обумовлено тим, що в освіті не може бути єдиного стандарту, керуючись яким можна було б визначити важливість різних цілей, які виникають в процесі взаємодії різних суб'єктів освітнього процесу.

Разом з тим, беззаперечним фактом сучасного світового розвитку є пряма залежність між рівнем освіти та рівнем ВВП, адже конкурентноздатність сучасної економіки значною мірою визначається здатністю залучити в економіку інтелектуально-інформаційні ресурси. Як зазначають А. Хорошилов і Н. Максюков, у багатьох країнах світу уряди прагнуть здійснювати фінансування вибірково, з чітко визначеними цілями, максимально можливо визначаючи результат. Все більша кількість країн використовує такі способи фінансування як створення спеціальних фондів, виділення коштів або звільнення від податків при розвитку зв'язків між університетом і промисловістю як у сфері навчання, так і у сфері досліджень [1].

Розглядаючи цю проблему в українських реаліях, слід зазначити, що сьогодні значною мірою саме влада на свій розсуд розподіляє кошти і визначає тих, хто має отримувати державну підтримку. Такий розподіл не завжди відповідає інтересам усіх освітніх партнерів і ставить питання про більш прозорі принципи фінансування освіти з наданням переваги обдарованим, талановитим студентам, особливо з соціально незахищених верств; перспективним науковим розробкам; провідним вузам, які відповідають сучасним освітнім змінам. Не менш важливим вбачається залучення до фінансування освіти бізнесових кіл, підприємств, про яке давно говорять, але яке не набуло традиції в Україні. Як показує світовий досвід, саме така форма фінансової підтримки, коли фінансовими донорами вузу стають або його успішні випускники, або зацікавлені в отриманні нових наукових результатів фірми і підприємства, є найбільш ефективною. Така інтеграція науки і економіки сприяє підвищенню ролі вищої освіти, її конкурентноспроможності, наближає наукові пошуки до більш реальних і конкретних проектів. Це певним чином допомагає також вирішувати проблему так званого „інтелектуального пролетаріату” (Ф. Гайєк), коли кіькість інтелектуалів перевищує кількість місць для вигідного працевлаштування, що не дає змоги випускникам вузів застосувати свою вченість [2].

Отже, питання фінансування освіти є питанням не лише державним, а й таким, до вирішення якого має долучатися суспільство, визначивши ті критерії, за якими будуть фінансуватися різні ланки освіти, які категорії студентів можуть розраховувати і за яких умов на більш сприятливі умови фінансування, як буде вирішуватися питання фінансування освіти в рамках концепції „вища освіта впродовж всього життя”. Поширюється думка про те, що питання фінансування освіти є політичним питанням для багатьох держав, що має певну небезпеку використання його для маніпулювання громадською думкою, а не для реального сприяння розвитку освіти.

В умовах нової освітньої парадигми цей процес пов'язується також із змінами функцій соціального контролю. Якщо раніше їх виконувала, як правило, держава, визначаючи, в основному, дисциплінарність начальних планів, структурно-логічних схем освітньо-професійної підготовки студентів, їх соціалізацію, то в умовах створення єдиного Європейського освітнього простору, інтеграції освітніх систем, соціальний контроль виходить за межі конкретної держави і потребує уточнення адаптивних можливостей випускників до трудової діяльності на міжнародному ринку праці. Наскільки важливоо щоб такі питання вирішувалися через соціальний діалог, свідчать студентські виступи у Франції у березні 2006 р. з приводу нового закону щодо першого контракту.

Прикладом зваженого підходу влади до освітніх реформ є Великобританія. Розглядаючи питання щодо реформування освіти у країні, прем'єр-міністр Т. Блер опирався, наприклад, на такі принципові моменти: в економіці, де домінує інформація і знання, освіта - це ключ до всього і не лише у школі чи університеті, але і протягом життя; інспекція і зміни у різних ланках освіти здійснювалися для підвищення стандартів, результати цих змін стають відомі публіці; економіка, заснована на знаннях, означає, що її головний ресурс - люди, отже, існує однакова цінність кожної особистості, яка має свій потенціал і спільна задача - розвивати його. На думку Т. Блера, результатом такого підходу є зміни не лише в економічній, але і в соціальній політиці. Реформи ринку праці, соціальної допомоги, просування освіти для всіх і все життя - це політика соціального визволення [3].

Переваги такої політики вбачаються у тому, що кращим засобом боротьби з бідністю є не перерозподіл прибутків, а ефективні програми професійної підготовки і працевлаштування. Серед молоді у зв'язку з цим поширюється прагнення інвестувати свою освіту, щоб мати можливість у подальшому розраховувати на більш високі доходи. На жаль, в українських реаліях інвестування коштів в освіту не завжди пов'язується з вимогами високої якості освіти і необхідності з боку студентів не лише платити за навчання, але й систематично і тяжко трудитися, щоб отримати необхідні знання і високу кваліфікацію.

Можливість змінити таке ставлення не може обійтися без громадської думки, яка має висловлюватися не лише на рівні недавно створених громадських рад та поширення функцій студентського самоуправління, але й на рівні більш широкого загалу, для якого не байдуже, за що відповідає освіта, де пролягає межа між освітою як загальним благом та її комерціалізацією.

Зорієнтованість значної частини сучасних вузів на підготовку „мислячої робочої сили” часто призводить до ослаблення духовно-моральної складової навчального процесу, недостатньої підготовки молодих людей до емоційної регуляції та саморегуляції, що в свою чергу веде до зниження культури спілкування, ділових відносин, етичної поведінки. На фоні загальнокультурної і моральної суспільної кризи таке виховання студентів не сприяє подоланню кризових явищ. У форматі нової освітньої парадигми цей процес призводить до втрати традиції формування цілісного гуманітарного знання, яке завжди було перевагою вітчизняної вищої школи, і яке можна зберегти за умови введення в навчальний процес таких гуманітарних ознак як формування правильної оцінки значимості подій, фактів, ситуацій, відносин та їх наслідків; постановка значимих цілей щодо розвитку особистості, її самовдосконалення; виховання комунікативності, толерантності, уміння дотримуватися певних норм, правил, поваги до прав інших людей.

Ознакою сучасного мислення студентів часто стає його фрагментарність за ознакою професійності - економіста, правника, лікаря, коли формуються окремі модулі знань, з яких зручно складаються утилітарні конструкції, але не може складатися загальна онтологічна картина, що виражає суще. Втрачаючи загальний контекст, така освіта обмежує можливості впливати на світогляд. Але сучасна модель освіченої людини починається з відповіді на питання про те, що ми вбачаємо в освіті - інструментальний, прагматичний підхід по використанню знань чи формування особистості, її унікальності, здатність адекватно реагувати на виклики сучасної цивілізації. Без такого сприйняття освіти складність сучасного ринку праці, швидка зміна технологій і попиту на вузьких спеціалістів може обернутися особистісною кризою навіть для випускника найпрестижнішого університету, якщо випускник вузу не матиме адаптаційного ресурсу у вигляді цілісних системних знань. Парадоксом сприймаються сьогодні наміри скоротити гуманітарні дисципліни, тоді як, наприклад, в одному з найпрестижніших вузів світу Кембріджі з його 16,5 тис. студентів більшість вивчає саме гуманітарні науки [4].

Крім того, не можна не враховувати в сучасному освітньому процесі необхідності формування системних цілісних знань як можливості раціонально підходити до пошуку нових знань, виявляти певні закономірності, знаходити нестандартні рішення, орієнтуватися у міждисциплінарному полі. Фундаменталізація освіти є одним з напрямків підвищення якості освіти в рамках болонських реформ і передбачає приорітет методологічно важливих знань над ситуативними, прагматичними, які можуть набуватися в процесі практичної діяльності в залежності від сфери виробництва; направленість на оволодіння взаємодоповнюючими компонентами наукового знання, раціональність мислення, формування наукової культури і академічного етосу.

Враховуючи європейський досвід розвитку первинної освіти, в Україні теж має бути визначена певна послідовність і наукова обгрунтованість розвитку гуманістично зорієнтованої молодої людини, коли враховується порядок вивчення дисциплін, їх зміст в різних ланках освіти і використовується для розвитку особистості потенціал не лише формального, але і неформального та інформального секторів освіти.

Не менш важливим вбачається необхідність подолати феномен відчуження між економічними і науково-технічними потребами і гуманістичними цінностями, коли має визнаватися цінність освіти як соціального фактору розвитку суспільства. За умови, що кожен університет формує свою гуманістичну місію і здійснює її не лише заради економічних інтересів, але й заради суспільного блага, можна говорити про освіту як загальне благо.

Серед практичних питань, які мають вирішуватися з цього приводу у сфері вищої освіти, вважаємо можливим виділити наступні:

1) визначитися з послідовністю, змістом гуманітарних дисциплін у середній та вищій школі, забезпечивши у повному обсязі фінансування в обох ланках і нормативної, і варіативної складової;

2) наповнити новим змістом гуманітарні дисципліни у вузі, визначивши їх місце серед нормативних, вибіркових дисциплін та дисциплін, що вивчаються додатково;

3) формувати у студента духовний аристократизм, почуття духовної переваги завдяки університетській освіті;

4) забезпечити особистісно-орієнтовану освіту, яка стимулює інтелектуальний розвиток студентів через засвоєння методів наукового пізнання; навчає жити в умовах активного інформаційного простору з умінням аналізувати і відбирати необхідну інформацію; привчає до культури мислення і навчання.

Новий формат сучасної освіти значною мірою розраховує на збільшення автономії університетів. Сьогодні це питання широко обговорюється українською громадськістю, адже нам треба перш за все визначити, про яку автономію ідеться: для класичного університету - це була автономія моральна, свободи і незалежності наукового пошуку і наукового мислення, для сучасного університету - це автономія перш за все фінансова, коли університет має можливість не залежати від приватизації та комерціалізації освіти.

У зростанні ролі університету як інтелектуального, наукового і духовного центру на противагу університету-підприємцю, налаштованому лише на отримання максимальної кількості коштів, вбачаються можливості для забезпечення К-суспільства відповідним рівнем освіти і науки. Така модель поєднує у собі свободу наукового пошуку, прозорість фінансів, відкритість і може існувати при наявності цілеспрямованих, працездатних студентів і викладачів, ефективного управління, відповідальності всіх за місію університету.

Формування позитивного іміджу університету в умовах жорсткої конкуренції на ринку освітніх послуг перетворюється на завдання з багатьма параметрами, серед яких найбільшої ваги набувають наступні питання:

1) Наскільки актуальними, якісними є програми освітньо-професійної підготовки в даному вузі, щоб його випускник зміг знайти собі роботу і адаптуватися до існуючих соціальних стандартів?

2) Яку додаткову освіту може отримати студент, навчаючись в університеті; як це сприятиме його подальшій кар'єрі?

3) Якою є культура, етика ділових відносин, соціально-психологічний клімат в університетському середовищі?

4) Яким є соціальний та діловий імідж вузу, імідж його персоналу?

Такий підхід означає, що сучасний університет має визначити свою діяльність на трьох рівнях: індивідуальному, груповому та організаційному, визначивши для кожного з них необхідні ресурси, умови діяльності і перспективи розвитку. Неможливо формувати сучасного фахівця, не визнаючи важливість і цінність кожного з рівнів. Це дає можливість поширити функції університету від суто професійної підготовки фахівців до формування людини широкої культури з навичками спілкування, повноцінного діалогу, умінням вирішувати задачі з урахуванням не лише вузькопрагматичних інтересів, але і в контексті суспільного та індивідуального буття.

Важливим фактом формування академічного етосу вбачається поширення Бухарестської декларації етичних цінностей і принципів вищої освіти в Європі, в якій підтримана ідея ціннісної і етичної місії університету. Сучасний вуз здатен активно сприяти через формування академічної культури у вигляді місій, інституціональних хартій, кодексів академічної поведінки розповсюдженню цінностей, норм, практики на принципах поваги до гідності, фізичної і психічної недоторканості людей, участі в демократичних процесах, активної громадянської позиції і рівності [5]. І хоча важко передбачити, наскільки соціально відповідально, морально буде поводити себе випускник у майбутньому, але наявність академічного етосу є тим середовищем, яке в силу свого існування впливає на свідомість, обумовлює певним чином поведінку людини, дає можливість протистояти цінностям інших субкультур, в тому числі і девіантних.

Непростий шлях очікує на українську освіту у побудові К-суспільства у зв'язку з необхідністю доповнити застарілі технології, матеріально-технічну базу інноваційними складовими. У ряді публікацій у різних виданнях М. Згуровський пропонує певну концепцію щодо реалізації цієї мети, справедливо зазначаючи, що Україна уже практично вичерпала себе як країна-постачальник дешевої робочої сили з переважно низькотехнологічною, енерговитратною промисловістю, що привело до того, що Україна займає 106-е місце з 180 членів МВФ по заможності, при цьому інші постсоціалістичні країни - Росія, Польща, Словаччина, Естонія, Угорщина, Чехія значно випереджають нас [6].

Яким чином країна з такими заниженими соціальними стандартами може мати паритет із заможними країнами, адже навіть для першочергових етапів побудови К-суспільства необхідні значні фінансові кошти, щоб забезпечити інформаційними ресурсами різні ланки освіти, формувати ІКТ-компетенції, мати „електронну бібліотеку” тощо. В Європі уже зараз діють Європейські комп'ютерні права водіїв, які необхідні при працевлаштуванні.

З іншого боку, як показує світовий досвід, саме університети виконують функції центрів, де створюються знання і розробляються нові технології. Отже, формування відповідної тенденції перетворення українських університетів на справжні інтелектуально-духовні центри є, по суті, формою такої автономії, у якій поєднується свобода і фінансова незалежність, науковий пошук і мислення. У суспільстві має формуватися довіра до вищої школи і автономії університетів таким чином, щоб їм довіряли визначати не лише 30-35 % програм дисциплін, а довіряли майбутнє. За таких умов посилення відповідальності сприяє саморозвитку університетів, їх намаганню перетворити наукові здобутки на реальні виробничі результати. Про необхідність створення системи, за якої новітні технології, що створюються науковцями, можуть бути впроваджені в економіку, говориться на різних рівнях, але реально відсутні кроки, які б створювали сприятливі умови для такого процесу. Трансферт технологій від науковців до виробництва потребує особливого інноваційного менеджменту, у якому поки що недостатньо зацікавлені ні держава, ні вища освіта, ні бізнес. Як засвідчує практика інноваційного менеджменту в США та Європі, трансферт нових технологій здійснюється за умов наявності пакету законів, які підтримують інноваційну діяльність; при широкій фінансовій підтримці як з боку держави, так і бізнес-структур; постійному інформуванні про наукові здобутки; при наявності при університетах інноваційних фірм. Без налаштованості до створення таких умов в Україні важко претендувати на прийнятну інтеграцію до світового та європейського освітнього простору.

Висновки

Будь-які зміни в освіті є процесом, який стосується суспільства в цілому, отже зміна освітньої парадигми є відображенням тих процесів, які виникають у соціумі і є об'єктивними. Але освіта має свою власну природу і зміст, отже, визначення методологічних засад вищої освіти в нових умовах допомагає своєчасно зреагувати на ті проблеми і труднощі, які виникають в освітньому середовищі і потребують глибокого аналізу для його вдосконалення. Нова ситуація визначається необхідністю осягнути таку логіку побудови освіти, щоб її висока гуманна і соціальна мета не була спрощена утилітарними інтересами, до яких прагне кон'юнктура ринку. У подальших дослідженнях цієї проблеми вбачається необхідність обговорити і визначити сучасну національну модель вищої освіти, яка була б цілком самостійною у виборі своїх приорітетів і відповідала тим змінам, які відбуваються у світі.

Література

1 Хорошилов А.В., Максюков Н.И. К проблеме интернационализации образования // Открытое образование. - 2002. - № 1. - С.58.

2. Гайєк Ф. А. Конституція свободи.- Львів: Літопис, 2002 - С.388.

3. Блэр Т. Новая экономика требует новой системы образования // Высшее образование в России. - 2000. - № 2. - С.103-105.

4. Университетская автономия: кембриджский опыт и украинские реалии / Зеркало недели. - 2006. - № 9 (588) 11 марта.- С.14.

5. Бухарестская декларация этических ценностей и принципов высшего образования в Европе // Высшее образование сегодня. - 2005. - № 5. -С.15.

6. Згуровский М. Путь к обществу, основанному на знаниях / Зеркало недели. - 2006. -№ 2(581) 21 января 2006. - С.14.