Зміст і методи виховання у педагогічних поглядах Івана Франка

Зміст і методи виховання у педагогічних поглядах Івана Франка

Кожна епоха вдивляється у минуле своїми очима і там шукає відповіді на ті питання, які є значущими для неї. Ось чому, попри всю, здавалось би, «вивченість» педагогічної спадщини І. Франка, сьогодні бачимо в ній нові і цікаві для нас сучасні ідеї та міркування. Видається, що вся його педагогічна спадщина потребує нового прочитання і нового осмислення.

Зрештою, зацікавлення педагогічними поглядами Івана Франка зумовлене ще однією дуже важливою, але не завжди помітною обставиною: розпочинаючи свій шлях з тоталітарно-феодального устрою до громадянського суспільства, бачимо у минулому багато аналогічного, спорідненого з нашим часом. Іноді навіть з подивом виявляємо, що погляди К. Ушинського є для нас значно ближчими й актуальнішими, ніж концепція А. Макаренка чи навіть В. Сухомлинського. Так само у працях І. Франка часто йдеться про часи давні, але попри всю їхню безпросвітність, епоха І. Франка була динамічною і йшла до демократії у всіх сферах життя, а сам він був у перших рядах тих, хто відстоював передові ідеї, що врешті-решт привели до розпаду самої імперії. Це позначилось і на його педагогічних поглядах, які й досі є актуальними.

Так, досі в умовах тоталітарного ладу «малопомітним» елементом педагогічних поглядів І. Франка була його послідовна боротьба з авторитаризмом у вихованні. У «Передньому слові від видавництва «Дрібної бібліотеки» Тут і далі посилання на праці І. Франка - у збірнику: Іван Франко. Педагогічні статті і висловлювання. К., 1960. - С. 50-51. (с. 50) Іван Франко тлумачить поняття і термін «авторитаризм» як «безглядний послух», а відтак уточнює ще і визначенням: авторитаризм - «се радше піддання себе - добровільне чи ні під якусь вищу силу, котрій ми не то що не смієм спротивитись, ні, на котру навіть глянути не смієм твердим, критичним оком. Все, що в'яже чоловіка, що путає його свобідну волю і природні, здорові наклінності, старається бути авторитетом для нього» (с. 51). У цьому трактуванні авторитаризму І. Франко наводить слова данця Ґеорга Брандеса, де зокрема підкреслено, що в ділянці моралі авторитет руйнує внутрішнє право і совість людини (Там само). Додамо також - і почуття відповідальності за свої вчинки. Бо, якщо хочемо достукатись до сумління дитини, то можемо зробити це лише з її власною участю і з її власної волі, що можливе лише за умов партнерства виховника і вихованця.

Слід визнати, що таке трактування авторитаризму та його шкідливої ролі у вихованні визнаємо сьогодні як актуальне і цілком правомірне. І все ж не можемо не відзначити у ньому деякий радикалізм, характерний для демократизованого політичного світогляду і не завжди виправданого у педагогіці, яка мала б уникати крайнощів, постій-но шукати «середнього шляху» (Г. Ващенко).

Так, у наведеному висловлюванні І. Франко підкреслює, що авторитет путає «здорові наклінності». Важко це заперечити. Але як бути зі «злими нахилами», які теж дитині часто властиві? Щось повинно працювати і проти них, а в цьому «щось» мав би діяти, крім усього іншого, й авторитет, бодай у формі доброго прикладу. Отож, мусимо тут уникати абсолютизації думки, що авторитет завжди шкідливий. Тому, йдучи за І. Франком, відкидаємо сліпе підкорення авторитету, що наносить у вихованні велику шкоду, але ж допускаємо також і його певну роль, що йде на користь вихованню. Бо індивідуальні права людини - не безмежні, як це підказує нам сучасний антропоцентризм. Вона повинна навчитись долати, обмежувати якісь свої прагнення, і в цій ситуації авторитет може виявитись корисним.

Пропонуючи таке трактування поглядів І. Франка на авторитаризм, підкреслимо ще раз, що маємо тут до справи з перенесенням у педагогіку поглядів загальнофілософських, а радше - політичних, і, власне, звідси йде радикалізм. Бо зло від авторитарного виховання І. Франко трактує найперше як зло соціальне, коли прагнуть виховати не діяльну людину, а «підданого», «умовити в нього покірність теперішнім, несправедливим порядкам і утвердити його в темноті» (с. 58); як зло, що руйнує здатність до самостійного мислення, знання і характер (с. 212). Чуємо в цьому бунт вільного розуму поета проти ідеології прусацтва, яка домінувала тоді у духовному житті Австро-Угорщини.

З-поміж педагогічних ідей І. Франка вирізняються й ті, що стосуються змісту виховання, зокрема морального. Як річ зрозумілу, звичайно, сприймаємо його прихильність до європейської системи цінностей, часом знаходимо у нього критичне ставлення до клерикалізму. Але є тут міркування несподівані, що захоплюють своєю глибиною та значущістю.

Так, у передмові до другого видання збірки казок «Коли ще звірі говорили» Іван Франко висловлює міркування, що стосуються виховання малих дітей 6-12 років і ними дає відповідь на питання, на які часто не може відповісти і сучасний педагог: коли знайомимо наших дітей з моральними цінностями, то як маємо ту мораль пропонувати - як категорії абсолютні, недоторкані, ідеальні, чи як такі, якими їх бачимо у реальному житті - до кінця не реалізовані, часто порушувані? Іван Франко на це запитання відповідає однозначно. Він вважає хибними ситуації виховання, коли малі діти відразу стикаються з «реально-життєвою мораллю», з суперечливим, релятивним трактуванням моральних чеснот і категорій. «Я бажав би, - пише він, - щоб наші діти в інтересі здорового і морального розвою якнайдовше витали фантазією в тім світі простих характерів і простих відносин, у світі, де все видно ясно і симпатії не потребують ділитися (підкр. наше - О.В.). Відси вони винесуть перші і міцні основи замилування до чесноти, правдомовності і справедливості, а надто любов до природи...» (с.221). Він бачить перевагу своїх дитячих казок про звірів в тому, що вони «не розбуркують молоду фантазію дивоглядними образами заклятих замків, царів, розбійників, драконів та демонів, не тривожать молодого почуття страшними, трагічними пригодами та незрозумілими для дітей відносинами обох полів» (с. 221).

Читаючи ці рядки, не можемо уникнути асоціацій, що ведуть нас до сучасних дитячих «мультиків», де важко побачити однозначне трактування чеснот і де добро та зло так перемішані, що дитяча душа і дитячий розум не в силі розвести їх, поставити на свої місця. Видається, отже, що сьогодні ця проблема - формування ідеалізму у моральному вихованні - стоїть ще гостріше, як в епоху І. Франка. І ще й досі стоїмо перед питанням: що сильніше впливає на становлення моральності у дитині - стійкі, несуперечливі погляди на мораль чи «розхристане», неоднозначне їх трактування, яке переважно й пропонує дітям телеекран, що відображає радше зіпсуту свідомість дорослого.

Може здатись дивним і навіть парадоксальним, що у педагогічних поглядах Івана Франка знаходимо й такий аспект змісту виховання, про який тепер лише починаємо говорити - виховання для життя у громадянському суспільстві. Ідеї громадянського (цивільного) виховання І. Франко вбачає в самоорганізації учнівської молоді, зокрема, в Дрогобицькій гімназії, де спостерігалася її велика схильність до участі в громадських товариствах, хорових об'єднаннях тощо. Ці спостереження стосуються 1878 р. (с. 29). На думку І. Франка, такі об'єднання «відводили від фальшивої амбіції, і багатії причинювалися до піднесення товариського життя». В іншому місці («З листа до Ольги Рошкевич» (20 вересня 1878 року) він висловлює погляд, що громадське самоврядування повинно складати основу суспільного устрою (с. 38).

І. Франко гостро критикує фальшиві соціально-монархічні гасла галицької інтелігенції, а також тодішню систему освіти, яка неначе навмисне побудована так, «щоб в головах молодих людей убивати всяку живу здорову мисль (підкр. наше - О.В.), звертати її до предметів мертвих і пустих, а відвертати від життя і чесної праці, деморалізувати їх рабським поклонництвом перед сильними і багатими, нищити всяку іскорку критики і власної ініціативи, одним словом - робити чоловіка бездушною машиною в руках начальства...» (с. 27). Людині, яка знайома з творчістю К. Ушинського, неважко збагнути, наскільки близькими тут є позиції цих двох мислителів. Бо хоча йшлося про різні імперії, соціальні процеси і вектори їх розвитку були аналогічними, що у свою чергу позначалося й на освіті.

Зрештою, мусимо відзначити тут і певний соціальний радикалізм І. Франка. Будучи провісником і апологетом громадянських прав та свобод, а відтак гуманістом, він за ідеями рівності людей вбачав і їхній слабкий бік: будучи нерівними від природи, не всі люди здатні цими правами і свободами скористатися. Ці погляди зумовлюють його виступ не тільки проти «всякої політичної залежності, всякого поневолення народу народом», але і за «скасування всяких класових привілеїв і всіх станів» (с. 23). Він звертає увагу на жорстокість капіталізму у Європі того часу і висловлюється навіть проти «приватної власності на капітал» (Там само). Соціалістичними ідеями такого типу марила більшість української інтелігенції того часу. Але вихід із ситуації загалом І. Франко бачить у всебічній освіті кожного громадянина (підкр. наше - О.В.) і безупинному розвитку усіх природжених здібностей кожного громадянина (Там само).

Звертаємось знову до спадщини К. Ушинського і читаємо: «Всяке істотне, а не позірне поліпшення в побуті народу, всяка істотна реформа повинна ґрунтуватися на внутрішній, духовній реформі, на русі вперед, який відбувається в самому дусі народу, бо тільки з цих духовних реформ виростають самі собою тривкі зовнішні реформи... Надати ж швидкість народному розвиткові може тільки свідоме, розумне виховання і розумне навчання...» (Твори в 6 томах. - К., 1954, Т.І. - С.220).

Неважко знову ж таки збагнути, що, будучи гуманістами, і К. Ушинський, і І. Франко бачили і відчували виразки капіталізму, але не переступали поріг цивілізованого і, як довела історія, правильного вирішення соціальних проблем - через освіту і виховання, удосконалення самої людини та розвитку її здатності відстоювати свої права.

Не будемо заперечувати, у поглядах І. Франка на переустрій суспільства є елементи романтики та утопізму. Це було природним для мислителів його епохи, бо яким має бути справжнє обличчя «соціалізму» вони не знали. Але його орієнтація на освіту була й залишається значущою для нас.

У поглядах І. Франка на громадянське життя і громадянське виховання помітне місце займають ідеї рівності, які він екстраполює і на сімейне життя. Так, він категорично відстоює рівність прав чоловіка і жінки, без чого «не можна говорити про жодну рівність ані про жодну вільність» (с. 23). Так само у передмові до книжечки Христіан Г. Зальцман, призначеній для батьків, він гостро виступає проти стосунків нерівності у сім'ї, де діти зазнають гніту і побоїв, та радить в основу родинного виховання класти переконання, «що діти такі ж люди, як і старші, що дітей, їх особисту гідність і їх потреби треба так само шанувати, як і старших, і тільки поводячись з ними лагідно, щиро, розумно, як з рівними, входячи в їх спосіб думання», і таким шляхом «їх виховувати на чесних, щирих і справді свобідних людей» (с. 209).

Також І. Франко вбачає велику біду виховання у надмірній опіці над дитиною. Він не торкається тут виховання сімейного, бо тодішня наша дитина у селі жила життям цілком самостійним, працювала з раннього віку, чого немає у наш час. Критика його стосується школи, але з повним правом можемо віднести її і до сучасної родини. Ось його міркування: «Здається, що ми не помилимось, твердячи, що саме ... наскрізь непедагогічна манія постійного опікування, зазирання у приватне життя учнів, поводження з ними як з немовлятами, це до крайності доведене недовір'я і відраза до всякої самостійності, до всякого вільнішого пориву юнацької думки і почуття стали примарою, яка вбиває успішний розвиток наших середніх шкіл, спотворює розуми і характери молоді» (с. 172).

У такому гріху можемо звинувачувати і нашу сучасну школу. Але ще більше - родину, яка, дбаючи лише про зовнішній ефект, правдами і неправдами бореться за оцінки, огороджує дитину від труднощів, батьки виконують за неї завдання, звільняють від турбот і проблем і цим руйнують паростки характеру, самостійності та відповідальності. Видається, що і ця проблема - виховання характеру - є для нас актуальною, бо життя в епоху І. Франка і наше життя на виході з рабства - мають у собі, як уже йшлося, і щось спільне, подібне.

Такими стисло виглядають погляди І. Франка на зміст і методи виховання. В аспекті сучасного об'єктивного прочитання - і в контексті сучасних завдань - вони ще чекають свого дослідника. Йдеться, звичайно, про речі, з яких треба стерти порох часу, усвідомити і поставити на службу нашій сучасній педагогіці. А відтак і розширити діапазон досліджень, оскільки доступною стає і та частина творчості поета, дослідження якої досі не заохочувалося.