Духовність у вихованні здорового покоління

ДУХОВНІСТЬ У ВИХОВАННІ ЗДОРОВОГО ПОКОЛІННЯ

Сьогодні український народ будує суверенну державу. Історичний шлях людства показує, що держава могутня та незборима тоді, коли міцне не тільки її коріння, а й молоді пагони, що вже своїм народженням сягають у звичаї та традиції нашого народу. Роки ранньої юності (вік ліцеїста, старшокласника) - це період духовно-естетичної сензитивності і найбільш активного розвитку як психофізичних, так і морально-духовних якостей людини. Формування здорового способу життя в цей час дуже тісно пов'язано з особистісним розвитком і соціалізацією, тому є пріоритетним напрямком виховання старшокласника, а духовність і духовні сили організму розглядаються як одна з найважливіших складових здоров'я, як основа активної творчої діяльності і професійного становлення.

У соціально-педагогічній літературі проблема духовності сьогодні обговорюється в різних аспектах - як на філософському і загальнонауковому рівнях, так і на рівні конкретних наук і практичних технологій. При цьому більшість дослідників і педагогів відзначають сьогодні факт утрати моральних і духовно-ціннісних орієнтирів у молоді.

У сучасному світі мало хто звертає увагу на принципи народної моралі. Більшість батьків забувають, що у вихованні української дитини надзвичайно важливим було саме моральне виховання, базоване на Божих заповідях, зі збереженням найкращих рис народного менталітету, відображених у фольклорних творах. Це, насамперед, духовність, людяність, милосердя, працелюбність, розум, кмітливість, допитливість. Вироблення цих рис у наших дітей з метою їх подальшого закріплення в народній пам'яті - одне з найголовніших завдань кожного українця.

Не дивно, що тема дитини як явища української етнології та фольклористики посідає чільне місце у віруваннях та обрядовості, роль яких дуже важлива в житті кожної людини. Адже вірування та пов'язані з ними обряди є одним із провідних чинників формування світогляду, духовного і творчого розвитку особистості. З давніх-давен і до сьогодні народні вірування, обряди, звичаї мають вплив на дитину від моменту її народження й аж до юнацтва, визначаючи подальший життєвий шлях. Ось чому в наш час проблема духовності молоді як фактора її здоров'я набула такої актуальності.

У загальнонауковому плані можна виділити декілька підходів до аналізу проблеми. По-перше, духовність може протиставлятися релігійності. Це виражається в наступному. На планеті співіснують мільйони невіруючих і навіть активних атеїстів з мільйонами віруючих, що сповідують християнство, іслам, буддизм, чи якусь іншу релігію. Представники однієї релігії часто вважають бездуховною іншу релігію або віру. Не можна не визнати і той факт, що як серед віруючих, так і серед атеїстів багато людей естетично піднесених і духовно багатих. Інша позиція, навпаки, зводиться до визнання тільки релігійної духовності. У цьому випадку всі інші форми духовності (культурні, наукові, художні) відкидаються. Цей підхід властивий релігійному фундаменталізму. Незалежно від віросповідання, з теоретико-пізнавальних позицій він зовсім безперспективний. З позицій третьої сторони визнається можливість високої духовності поза релігією, наприклад, у сфері мистецтва, літератури, науки тощо. Однак найбільш загальною і перспективною, очевидно, варто визнати точку зору, коли релігія (віра) розглядаються як складова частина духовності і культури в цілому. При цьому цінуються і поважаються духовні шукання кожної релігії, але також дається і моральна оцінка її спрямованості до добра чи зла.

Характерно, що духовність, духовні сили організму і навіть релігійність всіма однозначно і тісно пов'язуються зі здоров'ям людини, зі здоровим способом життя незалежно від пануючої в суспільстві релігії або системи цінностей.

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником культури. “Освіта і виховання є найважливішими компонентами культури, яка в усьому світі розвивається національними шляхами”, - писав Юрій Руденко.

Повертаючись до розгляду традицій нашої Батьківщини, можна відзначити, що український народ розцінював дітей як великий дар Божий. “Діти - то Божа роса” - говорить народна мудрість. І справді, дорослі дивуються і захоплюються дитячою довірливістю, правдивістю, безпосередністю, допитливістю. Українці порівнюють маленьких дітей з янголятами, з найближчими до Бога істотами, Божими посланцями. Існує навіть прислів'я: “Вустами дитини говорить істина”. Ось чому Ісус Христос завжди любив спілкуватися з дітьми, сіяв у їхні чисті, незаплямовані душі зерна добра й істини. У народі ходив поговір, що, коли помирає маленька дитина, це Господь забирає її до свого Царства. Тому така смерть вважалася хоч і вкрай скорботною, але благословенною.

Українська етнопедагогіка бере свій початок у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Спочатку в основу національного виховання була покладена психологія мирного хлібороба, який живе за законами природи. Згодом потреба захищати рідну землю від чужоземних загарбників виробила у народу стійкість і мужність, войовничість, патріотизм. Ці риси були притаманні здебільшого жителям Причорномор'я та Придніпров'я. Вже тоді існували певні форми передачі світоглядних уявлень народу від старших поколінь до молодших. Зокрема, від скіфів пішов звичай знати свій родовід до сьомого коліна, шанувати Предків. У Велесовій Книзі знаходимо спеціальну молитву пошанування “родителів”: “Слава отцям нашим і матерям, що вчили нас про Богів наших і вели нас за руку по стежці Права”.

З часом потреба в народній освіті зростала. Вже за часів Ярослава Мудрого існували початкові школи при монастирях.

Традиції української етнопедагогіки розвивали і козацькі січові школи. Козацька педагогіка ґрунтувалася на ідеях національної свободи, людської гідності.

Значний внесок у нашу етнопедагогіку зробив видатний філософ Григорій Сковорода. Він гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили і прагнення. Крім того, найвидатніші українські письменники Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Юрій Федькович зберегли для нас джерела народної мудрості, де відображені педагогічні погляди, звичаї, обряди. Маємо також праці видатних педагогів Софії Русової, Костянтина Ушинського, Григорія Ващенка та інших.

Що ж до характеру української народної педагогіки, можна сказати, що вона не нав'язлива (це і колискова пісня, і казка або скоромовка, які спонукають дитину замислитися над невідомими явищами, почуттями людей тощо).

Український дитячий фольклор як вид усної поетичної народної творчості включає в себе твори різних жанрів, пов'язаних з дитячим побутом. Це різноманітні й оригінальні колискові, забавлянки, ігрові пісні, дражнилки, лічилки, казки, загадки й жартівливі пісні.

Священне право на вільну працю народ виборював століттями, у праці він відстоював свою честь і гідність.

Ось чому цінність людини вимірювалась передусім й ставленням до праці. Не випадково основу народної педагогіки становило трудове виховання. Навіть народження дитини сприймалося народною свідомістю як поява нового трудівника. Дитині треба було працювати щодня з того моменту, як вона навчилася тримати ложку в руці, адже українська народна педагогіка підкреслювала необхідність раннього виховання дітей у традиційному дусі. Таким чином, вже до 5-7-річного віку дівчата і хлопчики були певною мірою підготовлені до справжньої трудової діяльності. Саме у цей час їх залучали до допоміжних господарських робіт, наприклад, до намотування цівок.

Дуже вагомого значення надавалося першій самостійній роботі дитини. Так, наприклад, наприкінці XIX ст. на Україні в деяких селах Сумщини, Полтавщини, Харківщини виконували обряд спалювання першої нитки, випряденої дівчинкою. Сподівалися, що обрядові дії забезпечують успішне виконання цього виду робіт у майбутньому (“щоб нитки далі так же скоро прялись, як горять”). Це також символізувало “офіційне” залучення маленької трудівниці до конкретного трудового обов'язку.

Змалку дитині прищеплювалася думка про ганебність бути невмілою, ледачою (“Що посієш, те й пожнеш”, “Якби вовк все лежав, то б досі здох”).

Народна педагогіка потребувала розумного вихователя, дотримування єдності вимог (“Хто дітям потаче, той сам плаче”, “Де багато няньок, там дитя каліка”).

Виховуючи культуру поведінки, в Україні здавна застосовували різні застереження, навчення, навіювання, які часто прирівнюють до забобонів: “Не сідай за кут стола, бо не одружишся”, “Коли сидиш, не дригай ногами, бо чорта колишеш”, “Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо матимеш заїди”. Якщо це не допомагало, то народ не заперечував проти фізичних покарань: “Б'ють - не на лихо учать”, “Хто годує, той і б'є”. Водночас народна мудрість часто розглядала такі дії як недоцільні й марні: “Не вчи дитину штурханцями, а хорошими словами”, “Хто б'є дитину, той не виховує добру людину”. Дуже часто, щоб дитина зрозуміла, що вчинила недобре, в народі застосовували жартівливі примовки, як-от: “Ой, піч моя, піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний з мене був би козак”.

Основним осередком виховання на Україні завжди була сім'я, де дитина пізнавала перші моральні норми, де формувався її світогляд.

Батько й матір були святими у кожній українській сім'ї, тому дітей привчали слухатися дорослих, виконувати вимоги батьків, піклуватися про хворих, бідних, сиріт, тварин.

Практика виховання у трудових сім'ях спрямовувалася також на вироблення таких якостей, як миролюбність, гостинність, товариська солідарність, вірність дружбі (“Вірний приятель - то найбільший скарб”).

Тож, як бачимо, у прислів'ях і приказках - перлинах словесного мистецтва, створених впродовж тисячоліть, - зафіксовано найважливіші принципи народної моралі українців, знання і досвід громадського життя, здобуті в галузі матеріальної і духовної культури.

З позицій соціальної психології духовність і духовні сили організму можна трактувати як комплекс якостей людини і стан її душі, що виражають єдність психічного і фізичного, соціально-особистісного і релігійного змісту людини, спрямованих на розвиток і твердження істинно людського, на формування культури, збереження і розвиток людини як виду. Духовні сили людини вивільняють резервну психічну енергію, розкривають творчі здібності, стимулюють і зміцнюють психофізіологічні функції і здоров'я в цілому. В особливих випадках вони надихають на рекорди і відкриття, допомагають пережити найтяжкі життєві позбавлення. Варто підкреслити, що фізична культура оптимізує фізіологічні процеси, а естетичне, духовне виховання оптимізує психічні процеси. Взаємодія фізичного і психічного породжує позитивні емоції в процесі фізичної діяльності. Вже на рівні неусвідомленої потяги до краси виникає особливий стан людини у формі «м'язової радості», ці емоції спонукають і до занять фізичною культурою, фізичною працею, до пошуку гармонії рухових дій, розвивають уяву.

Переконливий приклад - емоційний вплив музично-ритмічної діяльності, на якому будуються оздоровчі фітнес-програми і технології. Досягається ефект ритмо-темпу, коли вплив на емоції і почуття створює ефект ейфорії - почуття легкості, розширення границь простору й часу. Цей стан - синергія духовного і фізичного - реалізує вищі духовні потреби бути здоровою, красивою, активною і творчою особистістю.

Як бачимо, духовний розвиток і духовні сили організму є найважливішими факторами здоров'я, умовами формування здорового способу життя і культури молодої людини в цілому. Виховання молоді таким чином повинно оптимально поєднувати народні традиції з передовими науковими розробками в галузі соціальної психології.

ЛІТЕРАТУРА

1. Латышева Т.В., Тарапата Н.И., Манжелеев Г.Н., Антонов В.А. Духовные силы организма как фактор здоровья // Педагогіка, психологія та медико-біологічніі проблеми фізичного виховання і спорту: Зб.наук пр. за ред. Єрмакова С.С. - Харків-Донецьк: ХДАДМ (XXI II), 2005. - №10. -С. 154-159.

2. Платонов Г.В., Косичев А.Д. Проблемы духовности личности (состав, типы, назначение). Вестник МГУ. Серия философии, 1998. - № 3.

3. Погромская А.И. Духовность: понятия и факторы формирования // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: Зб.наук пр. за ред. Єрмакова С.С. - Харків-Донецьк: ХДАДМ (XXI II), 2004. №18. -С. 25-31.

4. Ротерс Т.Т. Синергия духовного и физического в процессе музыкально-ритмической деятельности человека // Педагогіка, психологія та медико-біологічніі проблеми фізичного виховання і спорту: Зб.наук пр. за ред. Єрмакова С.С. - Харків-Донецьк: ХДАДМ (XXI II ), 2004. №18. - С. 82-87.