Типи керівників і відповідні їм стилі керівництва вперше були досліджені німецьким психологом Куртом Левіним (1938), якому належать і назви основних стилів: авторитарний, демократичний та ліберальний, або вільний, поступливий.

Запропонована ним класифікація виявилась на диво довготривалою і з невеликими змінами діє і в наші дні (у деяких сучасних публікаціях авторитарний стиль замінено директивним, а демократичний - колегіальним, але суть, зміст термінів залишились колишніми) [11].

Авторитарний (директивний) стиль роботи вчителя чи тренера характеризується повним одноосібним прийняттям рішень (до того ж тільки власного формулювання), намаганням залишити за собою виключне право заохочувати і карати. Всі керівні впливи вчителя-автократа зводяться до наказової форми, ультимативних вимог, розпоряджень. Будь-які відхилення, неточності при їх виконанні, прояв ініціативи і самостійності викликають реакцію у вигляді покарань, доган, позбавлення пільг тощо. Такий учитель (тренер) детально і суворо контролює всю діяльність і поведінку учнів (спортсменів), але не з метою прояву піклування про них, допомоги їм, а з єдиним наміром - усе зробити для того, щоб не зірвати виконання поставленого перед ним завдання.

Учителі (тренери) з директивним стилем управління, як правило, з симпатією ставляться до тих, хто не перечить їм ні в чому, хто згідний із будь-якими їхніми пропозиціями. Тому в колективах, якими вони керують, бувають, як правило, "улюбленці", які не завжди користуються повагою серед товаришів. У спілкуванні з іншими учнями і з колегами вчителі-автократи тримаються осторонь, а якщо і допускають вербальні контакти, то тільки короткотривалі, які часто переходять у грубість, нестриманість, нетактовність. Не уміючи знайти оптимальний, рівний тон у спілкуванні із своїми учнями, вони при невдалих їх виступах стають сварливими, ображають їх, а при вдалих - схильні до лестощів, утішання. Природно, що такий стиль керівництва вчителя (тренера) створює в класі, спортивному колективі нездоровий психологічний клімат і конфліктні ситуації [35].

Демократичний, або колегіальний стиль керівництва характеризується передачею вчителем (тренером) частини своїх повноважень і функцій членам класу, команди, або своїм помічникам. Для прийняття тих чи інших рішень учитель-демократ залучає весь колектив або актив класу, команди, обговорюючи і узгоджуючи з ним усі пропозиції.

Обговорюючи питання, які стосуються діяльності колективу, вчитель (тренер) розвиває особисту ділову ініціативу і самостійність у своїх підлеглих, не переходячи тієї межі, за якою він може стати залежним. Колективно обговорюючи ті чи інші проблеми, вчитель-демократ робить це не заради форми. Він дійсно бажає знати думку учнів (спортсменів), щоб врахувати її, приймаючи рішення. Разом з тим відповідальні і термінові справи, які вимагають невідкладних дій, учитель (тренер) виконує сам.

У спілкуванні зі своїми учнями в учителя, який користується колегіальними методами управління, відсутній диктаторський тон, немає нервовості, роздратованості. Всі звертання виконуються ним у формі прохань, порад, рекомендацій.

Контролюючи діяльність членів колективу, вчитель (тренер) намагається зосередити свій контроль на головному, не переходячи до дріб'язкової опіки. У стосунках з людьми він об'єктивний, справедливий, ввічливий, делікатний, доброзичливий і завжди доступний для контакту, в роботі не боїться конкуренції, а в своєму оточенні надає перевагу бачити кваліфікованих спеціалістів.

Ліберальний (поступливий, вільний) стиль керівництва характеризується мінімальним втручанням учителя (тренера) у процес управління класом, командою. Такий учитель перебуває ніби збоку від того, чим займаються всі члени класу, команди. Контроль за діяльністю підлеглих він здійснює від випадку до випадку, основне своє призначення бачить у постачанні їх інформацією і посередництві між колективом і іншими, що заважає йому знати внутрішні процеси взаємодії.

Вимоги, поради, рекомендації в спілкуванні з учнями в учителя-ліберала відсутні, їх заміняють прохання та вмовляння. Будь-які пояснення порушення дисципліни, невиконання завдання він приймає без критичної оцінки. Такий учитель (тренер) украй байдужий до думки учнів, вчителів, батьків про нього, мало спілкується і безініціативний у всьому, байдужий до своєї управлінської діяльності [7].

У житті рідко бувають учителі (тренери), діяльність яких чітко б вкладалась у межі одного стилю керівництва. Як правило, у своїй роботі будь-який учитель (тренер) застосовує всі три стилі. Але прояв кожного з них буває різним. Переважання одного чи двох з них характеризує той чи інший індивідуальний стиль керівництва вчителя. Якщо два стилі проявляються однаково і домінують над третім, тоді такий стиль керівництва слід вважати проміжним (директивно-колегіальний, директивно-ліберальний, колегіально-ліберальний). У практичній діяльності можна зустріти такі форми керівництва, коли жоден із стилів не переважає над іншими. Такий метод управління відносять до змішаного типу керівництва.

РОЗДІЛ 2. УЧИТЕЛЬ І УЧНІ ЯК СУБ'ЄКТИ МІЖ ОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ

Формування національної системи фізичного виховання школярів вимагає нового змісту та пошуку ефективних форм, засобів і методів підготовки шкільного вчителя, створення відповідного навчально-методичного забезпечення.

В основі педагогічної майстерності вчителя фізичного виховання лежать знання предмета викладання (фізична культура) та його методики, і дуже важливо, щоби кожен студент усвідомив, що найсуттєвішим у методиці є рівень індивідуальної майстерності педагога. Через його діяльність методика і віддзеркалюється в конкретних досягненнях учнів.

Учитель своєю особистістю і діяльністю завжди впливав на хід історичного процесу, долю суспільства. Він бере активну участь у формуванні суспільства, а, отже, повинен відчувати велику відповідальність за його долю перед минулими, сучасними і наступними поколіннями людства.

Виховна діяльність (а такою є наша професія) найбільшою мірою виконує інтегральну функцію, бо педагог одночасно виступає фахівцем зі свого предмету, вихователем, практичним психологом, консультантом, наставником і навіть психотерапевтом [40].

Вивчивши досвід фізичного виховання більшості цивілізованих країн світу, П. Лесгафт дійшов висновку, що "керувати фізичною освітою -- справа дуже трудна, не дивлячись на те, що, зазвичай, вважають це настільки простою справою, що з нею можна впоратись достатньо ґрунтовно протягом 6-8-тиж-невих курсів. Насправді, керівник повинен бути добре освіченою людиною, як кожен, хто належить до викладацького складу, повинен добре розуміти свій предмет, а також значення форм і функцій організму молодої людини, а головне, повинен бути сам цілком дисциплінованою і стриманою людиною, яка витончено володіє своїми діями" [41]. Пам'ятаймо, що значною перешкодою у процесі фізичного виховання є часто невідповідність між закликами педагога та його особистим життям і переконаннями. Особистість наставника повинна бути взірцем для наслідування. Учитель, що відповідає цим вимогам, у скрутний час життєвої невизначеності учня допоможе йому зрозуміти власні помилки, об'єктивно оцінити свій стан, разом накреслити шляхи подальшого розвитку, підкаже ефективні методи самовдосконалення. Водночас він ніколи не повинен прив'язувати учня до власної особистості, а навпаки, привчати його до самостійного розвитку.

Сьогодні перед вчителем фізичної культури в школі стоїть проблема -- зробити фізичне виховання процесом безперервної дії (навіть протягом такого короткого часу, як добовий цикл). Це означає, що вчитель не має права обмежувати свою діяльність якимись епізодичними заходами з фізичного виховання або лише час від часу залучати до цього процесу інших осіб. На порядок денний роботи вчителя час висуває питання про фізичне виховання школярів як систему всезагального обов'язкового навчання основ здоров'я і гігієнічного виховання. У зв'язку з цим необхідно взяти до уваги:

* як організувати заняття з відстаючими, ослабленими і тими, що мають відхилення від нормального стану здоров'я;

* як зробити уроки привабливими, щоб стимулювати самовдосконалення учнів;

* як пов'язати інтереси батьків і дітей із питань фізичного виховання;

* які форми позаурочних занять і коли бажано використовувати, щоби вони, з одного боку, стали продовженням уроку, а з іншого, -- підготовкою до нього;

* як підготувати малят до шкільного режиму ще у стінах дошкільних закладів;

* як організувати роботу за місцем проживання;

* що робити з обдарованими дітьми, які прагнуть до спортивної досконалості;

* як створити належну матеріальну базу;

* як залучити до фізичного виховання весь педагогічний колектив, медичних працівників і громадські організації, актив.

Перелічені завдання можуть бути ефективно розв'язані лише в тому випадку, коли всі названі ланки органічно доповнюють одна другу, утворюючи систему факторів постійного і цілеспрямованого впливу на учнів.

Отже, зробити фізичне виховання безперервним (перманентним) процесом -- це означає:

1) залучити всіх дітей до різноманітних форм занять;

2) включити в цей процес все доросле оточення дитини (від батька до вчителя музики);

3) об'єднати зусилля всіх державних і громадських організацій, що займаються питаннями виховання, охорони здоров'я і захисту дітей.

Звідси випливає специфіка роботи вчителя фізичної культури. З одного боку, він виступає як "чистий" вчитель (предметник), проводячи уроки, а з іншого, -- як організатор процесу фізичного виховання школярів, спрямовуючи зусилля всіх учасників цього процесу на досягнення єдиної мети [32].

Отже, кожному (особливо молодому) вчителеві варто пам'ятати, що результати фізичного виховання учнів залежать не тільки безпосередньо від вчителя фізичної культури, а й від загальної орієнтації на цей процес навколишнього середовища. Звідси, крім іншого, і виникає потреба вчителя постійно і пильно тримати в полі зору навколишнє середовище. У цьому полягає складність професії вчителя, його велика відповідальність і неповторність. Водночас сьогоднішній рівень професіоналізму, педагогічна й, особливо, психологічна підготовка викладача не відповідають вимогам народної освіти. Досі чимало вчителів фізичної культури не відрізняються широкою освіченістю, високим рівнем культури (зокрема, фізичної), духовністю, інтелігентністю. Слабке знання своєї спеціальності, низька методична майстерність не дають змоги обирати найкращі для конкретних умов методи або їх сукупність. У більшої частини вчителів не сформована здатність співпереживати, розуміти мотиви поведінки учнів, їхній внутрішній світ. Вони не вміють співпрацювати з учнями, не стимулюють дитячу ініціативу, творчість, самоуправління у сфері фізичної культури.

Негативну роль у розвитку системи фізичного виховання відіграють критерії оцінки праці вчителя. Досі його роботу оцінювали (а іноді оцінюють і тепер) кількісними показниками (розрядники, місця на змаганнях і т. д.).

Докорінна зміна фізичного виховання школярів вимагає переосмислення самої суті, мети, завдань, змісту педагогічного процесу, діяльності вчителя, участі в цьому процесі учнів.

Багато вад фізичного виховання учнів пояснюються загальним станом нашої школи, притаманним їй адмініструванням, догматизмом. Звідси -- муштра й авторитарність. Взаємини між учителем і учнем не повинні будуватися за принципом "начальник -- підлеглий".

Сьогодні шкільна фізична культура повинна забезпечити сприятливі умови для розвитку не тільки фізичних здібностей, а й духовних, моральних якостей дитини. Підвищення ефективності системи фізичного виховання мусить відбуватись за рахунок не стільки кількісних змін, скільки якісного поліпшення змісту й організації роботи, на основі національних, регіональних і місцевих традицій та умов, враховуючи інтереси учнів і можливості педагогів [35].

Прагнучи створити свою індивідуальну систему фізичного виховання учнів кожної конкретної школи, молодий учитель повинен пам'ятати, що тут мало одного бажання і програми дій. Для того, щоби будь-яка система функціонувала, треба забезпечити щонайменше три умови: 1) учень повинен хотіти займатись; 2) треба мати, де займатись (створення матеріальної бази); 3) повинен хтось займатися з учнями (кадрове забезпечення) (див. розділ "Система фізичного виховання").

Для молодих учителів у перші місяці, а іноді й роки роботи однією з найважливіших стає проблема спілкування з учнями, проблема дисципліни на заняттях.

Результати спостережень свідчать, що вчителям-початківцям, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей, властивий офіційний стиль спілкування зі школярами, тоді як у досвідчених педагогів спостерігається велика різноманітність методів впливу на учнів, способів спілкування з ними. Викладачі з великим стажем роботи обов'язково враховують стан учнів, беручи до уваги те, чим вони займаються зараз і чим займатимуться потім. Згідно з цим і подаються команди або розпорядження, а іноді дітей просять здійснити необхідні дії.

Прагнучи забезпечити дисципліну, молоді вчителі надуживають зауваженнями, роблячи їх найчастіше підвищеним тоном.

Типовою, на наш погляд, помилкою недавніх випускників педагогічних навчальних закладів є те, що вони, даючи багато команд і висуваючи різні вимоги, не завжди вимагають їх виконання. Вихователь має бути людиною вимогливою. Ігнорування вимогливості у вихованні призводить до сумних наслідків ("Хто дітям потане, той сам плаче"). Під вимогою у народі прийнято розуми й побажання або прохання, висловлені так, Ідо не припускають заперечення. Це, здебільшого, стосується загальноприйнятих норм І правил поведінки.

До порушення нормальних стосунків учителя з учнями призводить, зазвичай, нерозуміння учнями вимог до них. У такій ситуації зауваження повисають у повітрі, погіршують обстановку на уроці, створюють нервову атмосферу, позбавляють дітей радості. Недосвідчені вчителі, роблячи зауваження, не враховують різниці між хлопчиками І дівчатками. При цьому одна і та ж форма спілкування застосовується з учнями початкових І старших класів

Неправильні способи спілкування призводять до протиставлення наставника своїм учням. Це наштовхує на пошук Інших шляхів "боротьби" за порядок на заняттях. Одним із таких шляхів є профілактичні заходи, що створюють на уроках обстановку, коли порушення будуть просто неможливими. Якщо вчитель досконало опанував навчальний матеріал, він так організує школярів, що на сторонні справи у них просто не залишиться часу. Так, уміння поєднати підрахунок при виконанні вправ (менше рахувати) з конкретними методичними вказівками дасть учителеві змогу "звільнити себе" для виконання прямих функцій -- вчити.

Хорошій робочій атмосфері на заняттях сприяє також прагнення вчителя виправляти типові помилки. При цьому вчитель може "не зауважити" порушень до певного часу, якщо відчуває, що в певній ситуації він ще не може проти них боротись. Але якщо зауваження зроблено, то треба домогтися належної реакції на нього. Форма зауваження повинна залежати від того, свідомо учень порушив дисципліну, чи мимоволі.

Не в усьому треба бачити порушення. Адже заняття фізичними вправами -- високоемоційні, а учням притаманно виражати свої емоції. Показником майстерності вчителя, без сумніву, є уміння гасити негативні емоцп І закріплювати позитивні. Радимо частіше акцентувати увагу на успіхах учнів і використовувати цей прийом у роботі зі слаборозвинутими дітьми, дівчатами, першачками [41].

Виробляючи форми взаємин і поведінки, домовляйтеся з учнями. Причому в домовленості не буває дрібниць.

Результати досліджень психологів свідчать про те, що вже трирічні діти здатні виконати завдання лише в тому випадку, коли їм зрозумілий сенс завдання. Тому пропонуйте щось учням лише після того, як вони осмислили, для чого їм це потрібно. Запорука успішної роботи -- це сприйняття завдання як "потрібного мені". Тільки тоді можна сподіватися на перехід від "чистого виконавства" до співдружності, а надалі -- до самостійності.

У роботі зі школярами не обмежуйтеся тільки вказівками вчителя. Доцільно широко налагодити зворотний зв'язок, більше питати самих учнів, щоби знати, як вони розуміють учителя. Л. Толстой, аналізуючи стосунки в Ясно-Полянській школі, виявив, що багато чого можна навчитись у своїх учнів. Він підкреслював, що виховання дітей сприяє самовдосконаленню педагога. Адже між суб'єктами виховання виникає причинна залежність Вчинки І дії вчителя змінюють поведінку учнів, викликають їх дії, які, в свою чергу, впливають на форми, методи та засоби діяльності вчителя Отже, для характеру динаміки взаємодії вирішальне значення мають обидва суб'єкти, але особливо, учні. Невипадково останнім часом зріс Інтерес кращих учителів до оцінки їхньої діяльності з боку учнів

Отже, вчитель завжди повинен залишатись учнем. І чим більше в учителеві учня, тим вищий його професіоналізм.

Завдання вчителя полягає в тому, щоб створити на уроках умови, за яких кожен учень знайшов би своє, особисто йому необхідне.

Генезис проблеми взаємин учителя й учнів засвідчує, що прогресивна вітчизняна педагогічна теорія І практика вирішальну роль у формуванні цих взаємин відводила вчителеві, який повинен бути до цього спеціально підготовленим Головним суб'єктом виховної діяльності прогресивні педагоги-просвітителі вважали учня, а тому намагалися пробуджувати його активність, самосвідомість і саморозвиток.

В. Сухомлинський вважав педагогічне доцільні стосунки одним із найголовніших напрямків роботи школи. Він пояснював, що мудрість влади людини над людиною, а тим паче дорослої людини над дитиною -- це майстерність, глибоке сердечне проникнення у світ дитячих думок і почуттів. Він переконливо довів, що характер відносин педагогів і дітей залежить від професіоналізму вчителя.

РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ВЧИТЕЛІВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Нові демократичні зміни соціально-політичного життя України зумовили новий поштовх у науці, зокрема у розвитку фізичної культури. В середині 90-х років Н.І. Приходько й А.І. Касьяненко формулюють поняття „компетентність”, також дають визначення цьому поняттю відповідно до вимог працівників навчальних закладів. Компетентність -- це здатність особистості приймати обґрунтовані рішення і нести відповідальність за їхню реалізацію в різних сферах діяльності людини. Це також процес професійного становлення особистості, що неможливо сприймати лише як організаційно-педагогічну діяльність. Професійне ставлення до діяльності -- це володіння необхідною сумою знань, умінь і навичок практичної роботи. Професійна компетентність передбачає: усвідомлення особистістю своїх прагнень до діяльності -- потреб та інтересів; бажань і ціннісних орієнтацій; мотивів діяльності, уяви про свою соціальну роль; самооцінку особистих якостей і властивостей як майбутнього фахівця -- професійних знань, умінь і навичок, професійно-важливих якостей; регулювання свого професійного становлення. Вимоги до професійної компетентності кадрів з фізичного виховання дітей в Україні досліджено й узагальнено Н.Ф. Денисенко, А.В. Сущенко, Б.М. Шиян. Загально педагогічний компонент, за Н.Ф. Денисенко, містить [32]:

-- такі знання, як: нормативні документи у галузі фізичної культури; програмно-педагогічні вимоги до фізичного виховання дітей; теоретичні основи змісту і структури понять: фізична культура, фізичне виховання, фізичний розвиток, фізична готовність до життя, рухова підготовленість, фізкультурна освіта, фізична досконалість; закономірність анатомо-фізіологічного, нервово-психічного розвитку дітей; методики фізичного виховання дітей;

-- знання: теоретичних основ фізичного, психічного і духовного здоров'я людини; різних технологій фізичного, психічного і духовного оздоровлення; особистих потреб, інтересів, мотивів і схильностей людини й особливо дітей до оздоровлення і само оздоровлення;

-- такі уміння, як: виконувати різні види гімнастичних вправ; володіти тілом, фізичними якостями; займатися фізкультурою і спортом у повсякденному житті, збалансовано харчуватися, загартовуватися; використовувати сучасні оздоровчі технології; психічної й емоційної саморегуляції (бути радісним, добрим, чуйним, спокійним, уважним); формувати в собі чисті думки, позитивне ставлення до дітей, до ближнього, до природи, до життя.

Денисенко Н.Ф. виокремлює три рівні професійної компетенції працівників фізичної культури:

-- високий рівень відповідає педагогічній майстерності фахівця-новатора, який відзначається наявність професійно-управлінського, науково-педагогічного, науково-методичного, соціального , фізкультурно-оздоровчого компонентів; чітка спрямованість на побудову системи фізичного виховання дітей та підлітків, на структурно-професійне керівництво і досягнення високого рівня фізичного розвитку, рухової підготовленості і міцного здоров'я тих хто займається; оволодіння технологією управління дидактичною, виховною і соціально-педагогічною підсистемами; усвідомлення позитивного ставлення до цінностей педагогічної професії, уміння педагогів використовувати стратегію освіти системи фізичного виховання як способу формування особистості; уміння визначати мету, завдання і структуру різних форм роботи з фізичного виховання відповідно до рухових потреб, їхніх рухових інтересів, анатомо-фізіологічних можливостей; уміння володіти аналітичною діяльністю і самоаналізом; свідоме ставлення до здорового способу життя;

-- достатній рівень професійно-управлінської компетенції працівників фізичної культури відповідає їхній педагогічній майстерності щодо стабільного функціонування [31]. Отже професійно-управлінський компонент дидактичний, соціально-комунікативний й фізкультурно-оздоровчий є цілком сформовані. Проте відсутній творчий підхід до реалізації загально педагогічного і науково-методичного компонентів. Не спостережено традиційні методи і прийоми формування рухових умінь і навичок дітей, їхнього оздоровлення. Формальна педагогічна увага спрямована на фізичне виховання тих хто навчається. Нестабільним є процес управління системою фізичного виховання. Імпульсивність проявляється лише у задоволенні особистої діяльності, тому тривожність зростає під час невдач. Яскраво вираженим є невміння регулювати особисту фізичну і психічну працездатність;

-- середній рівень професійно-управлінської компетенції вчителів фізичної культури відповідає педагогічній майстерності фахівців, які лише адаптуються до управління. Вони ще не достатньо засвоїли усі елементи професійно-управлінського, загально педагогічного, дидактико-виховного і фізкультурно-оздоровчого компонентів; недостатньо володіють технологією побудови структури управління системою фізичного виховання учнів; у них спостережено негаразди у виконанні управлінських функцій (невміння здійснювати аналітичну діяльність та інформаційне забезпечення); нестійке уміння навчати учнів технології організації рухових занять, а також їхнього виховання і оздоровлення. Недостатнім є рівень навичок для зацікавлення тих хто займається руховою активністю, фізичним розвитком, їхнім рівнем рухової підготовленості і здоров'я; невміння адекватно оцінювати свої можливості; пасивність, відсутність віри у свої сили; невміння формувати в дітей комунікативні здібності й особливо вступати в ділові стосунки з колегами, батьками; недостатнє бажання самовдосконалення фізичного, психічного і духовного стану.

Навчальний план спеціальності фізичне виховання містить 4 види педагогічної практики загальною тривалістю 12 тижнів. В результаті проходження всіх видів практики : ознайомчої, педагогічної, виробничої і тренувальної майбутні вчителя фізичної культури повинні виконувати так звані правила :

1. Студент повинен володіти необхідним запасом теоретичних знань, бути добре підготовленим у практиці різних форм фізичного виховання. Він повинен постійно підвищувати рівень своїх знань і умінь, перебувати в постійному творчому пошуку.

2. Формування у студентів неодмінно зразкову поведінку, порядність, уміння не тільки вимагати від учнів, а й самому щонайперше відповідати цим вимогам.

3. Вчити майбутнього вчителя фізичної культури правилам грамотного спілкування з учнями. І саме це спілкування, весь внутрішній і зовнішній вигляд учителя, є аргументом залучення, тих хто вчиться до систематичних занять фізичними вправами.

4. Треба навчити студента турбуватися про те, щоб на його уроках фізичної культури в дітей було більше позитивних емоцій, радості, сміху. Він повинен мати почуття гумору (але ніколи не насміхатися!), оптимізм, життєрадісність.

5. У вимогах професійної підготовки майбутнього учителя фізкультури записано і про справедливе ставлення до кожної дитини, виховання в собі сприйняття до їхніх страждань, проблем, переживань.

Завдяки обміркованому навчанню студенти на заняттях звикають думати, аналізувати, оцінювати, створювати. А це все є значним внеском у підготовку студентів до майбутньої самостійної професійної діяльності, і велика роль тут належить викладачів вищих навчальних закладів.

ВИСНОВКИ

Заняття фізичною культурою відіграють важливу роль у підготовці всебічно розвиненої людини. Сучасний темп життя ставить вимогу з молоду дбати про своє фізичне вдосконалення, мати знання в галузі особистої та суспільної гігієни, вести здоровий спосіб життя, самостійно і систематично займатися фізичними вправами.

Педагогічна майстерність учителя здебільшого базується на мистецтві спілкування. Спілкування - це зв'язок між людьми, який призводить до виникнення психічного контакту, що проявляється в обміні інформації, взаємовпливі, взаємопереживанні та взаєморозумінні.

Специфіка педагогічного спілкування в тому, що під час його реалізації здійснюється комплексний вплив педагога на учня таким чином, щоб забезпечити ефективне навчання, виховання і розвиток нової особистості. Через спілкування відбувається трансляція досвіду поколінь новому поколінню.

Культура мовлення вчителя фізичної культури пов'язана з мовно-руховою координацією, під якою розуміють уміння одночасно показувати і пояснювати вправу, не порушуючи при цьому ні якості виконання вправи, ні плавності та виразності мовлення. Усі засоби спілкування поділяються на дві групи: вербальні (мовні) і невербальні (немовні). Завдання вчителя полягає в тому, щоб створити на уроках умови, за яких кожен учень знайшов би своє, особисто йому необхідне.

В основі педагогічної майстерності вчителя фізичного виховання лежать знання предмета викладання (фізична культура) та його методики, і дуже важливо, щоби кожен студент усвідомив, що найсуттєвішим у методиці є рівень індивідуальної майстерності педагога. Через його діяльність методика і віддзеркалюється в конкретних досягненнях учнів.

Учитель своєю особистістю і діяльністю завжди впливав на хід історичного процесу, долю суспільства. Він бере активну участь у формуванні суспільства, а, отже, повинен відчувати велику відповідальність за його долю перед минулими, сучасними і наступними поколіннями людства.

Виховна діяльність найбільшою мірою виконує інтегральну функцію, бо педагог одночасно виступає фахівцем зі свого предмету, вихователем, практичним психологом, консультантом, наставником і навіть психотерапевтом.

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Обов'язковою умовою високоефективного фізичного виховання є створення належної навчально-методичної бази. Викладання фізичної культури та спорту вимагає від вчителя високих психолого-педагогічних якостей.

2. Фізична досконалість має містити історично сформоване увлення про міру здоров'я і рівень всебічної фізичної підготовленості, що найбільш оптимально відповідають вимогам трудової, суспільної, військової діяльності і творчому довголіттю людей.