Проблеми методології викладання навчального курсу "Юридична відповідальність на транспорті" та напрямки їх вирішення

ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ВИКЛАДАННЯ НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ “ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НА ТРАНСПОРТІ” ТА НАПРЯМКИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Структурні реформи в економіці, перетворення у галузі освіти, трансформація у сторону демократизації суспільства вимагають адекватних підходів до удосконалення методів і засобів навчально-педагогічної практики, методологій формування нових навчальних дисциплін у національних вищих закладах освіти (вишах). На наш погляд, важливим кроком для удосконалення всієї системи ступеневої освіти в транспортних вишах, особливо інженерно-економічної вищої її ланки в Україні, є запровадження поряд з гуманітарно-правовими загальноосвітніми курсами підготовки ще й навчально-прикладних правових дисциплін. Особлива роль у цьому належить застосуванню інноваційних технологій в освіті. Досконалі підходи та відповідні методології таких навчальних курсів вимагають постійної уваги юристів, економістів-практиків, науково-педагогічних працівників вишів, особливо тих, що працюють у системі навчальних закладів освіти Міністерства транспорту України.

До навчальних дисциплін, що побудовані на визнаних у галузі освіти, з однієї сторони, та у господарській практиці методологій, з іншої, належить і курс "Юридична відповідальність на транспорті". Він читається студентам економічного профілю за напрямком підготовки з управління транспортними процесами та менеджменту Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту (ДІІТ-у). Названу дисципліну однозначно можна віднести до, так би мовити, класу прикладних правознавчих курсів. Саме тому зараз у нас на кафедрі здійснюється робота щодо оптимізації цієї навчальної програми. В основу типових навчальних та конкретних робочих програм мають бути покладені інноваційні, порівняльно-правові та пізнавальні методи аудиторного подання навчального матеріалу і визначення оптимальних критеріїв оцінки засвоєного студентами вишу.

Концептуальне обґрунтування типової навчальної програми з цієї дисципліни має бути засноване на таких основних принципах:

- відповідності стану законодавчого поля взагалі (цивільне, трудове, екологічне, кримінальне, адміністративне тощо), а також транспортного права і його інституційної (видової) канви;

- співвідносності організаційно-технологічних схем функціонування єдиної транспортної системи взагалі (наземні, водні, повітряні види сполучень) та соціально-економічних показників розвитку суспільних відносин, як ось, наприклад, рівні забезпечення клієнтури транспорту (пасажири, вантажотримачі, поштові власники тощо), стан матеріально-технічної бази транспортної інфраструктури тощо;

- уніфікації внутрішніх юридичних норм до міжнародних стандартів, правових інститутів, наукового визначення понять, що стосуються юридичної відповідальності, оцінки, вимірів ознак якості, методів добросовісної конкуренції, правозгідності, соціальної відповідальності, характеру судово-господарської практики, ділових звичаїв, договірно-правової діяльності, трудових відносин і трудової дисципліни на транспорті тощо;

- застосування методу міждисциплінарної артикуляції правових понять та визначень з метою кореляції та оптимізації підходів до вирішення існуючих прогалин, протиріч та неунормованостей і навіть юридичних колізій у чинному законодавстві стосовно особливостей функціонування та ролі того чи іншого виду транспорту у суспільстві.

І якщо про проблеми викладання навчальних курсів підприємницької та іншої спрямованості сказано не мало, то саме про вищезазначену дисципліну коментарі практично відсутні [1]. Проблемою залишається також і те, що більш, так би мовити, традиційні, навчальні курси: “Основи права”, “Транспортне право”, “Комерційне право”, Фінансове право”, “Банківське право” тощо, ґрунтуються виключно на базі чинного національного не зовсім усталеного законодавства. При цьому, чомусь менша увага звертається на досвід, наприклад, застосування міжнародного транспортного права. За таких умов стає зрозуміло, що на сучасному етапі розвитку державотворення, демократизації суспільства та реформування економіки законодавча база перманентно поновлюється. У свою чергу це спричиняє до постійного внесення змін та доповнень до чинного законодавства України, знову ж таки, наприклад, про транспорт, а освітянське їхнє відображення у програмах підготовки студентів не завжди встигає за цими процесами. Відсутність законотворчої стабільності негативно впливає й на рівень підготовки фахівців у вишах. Цей висновок стосується навчання спеціалістів з управління та транспортних технологій, оскільки типові навчальні програми з цього фаху, окрім законів, у більшій мірі, базуються саме на підзаконних актах та нормативних документах Міністерства транспорту України.

Не є секретом і той факт, що більшість нормативних та підзаконних актів, регулятивних документів у галузі транспорту, особливо на залізничному його виді, також приймається з певним запізненням. І це, не кажучи вже про те, що переважна більша їх частина запроваджена для застосування у ринковому середовищі з колишньої „планової” економічної системи. Так відповідною Постановою Верховної Ради України щодо „тимчасової дії” на території нашої держави спілчанських нормативних актів були вживлені лише у певні невідповідні стандарти з організації перевезень чи комерційної діяльності господарюючих суб'єктів транспортно-дорожнього комплексу. Отже, командні принципи планової, а значить неринкової економіки, введені у правове поле українського підприємництва. “Вживляння” старих схем господарювання директивно запроваджуються і в галузі транспорту, і навіть в освіті, а тому тут спричинена ще більша невідповідність теорії та практики, “правових колізій” [2]. Вони спостерігаються також у царині і новосформованих освітянських програм підготовки фахівців транспортного профілю.

За таких умов, у процесі розробки навчальної програми, автори виходили з того, що у сучасних суспільно-економічних умовах відносин підприємств транспорту з клієнтурою підвищується значення комплексності та адекватності формування не тільки правових інституцій останніх, а й інституційних секторів макроекономіки. Наприклад, проблемою є викладання стандартного навчального курсу “Промисловий транспорт”, оскільки в Україні зовсім не вирішена проблема “відомчого транспорту” [3]. Цей ніби то не “примітний” транспорт відіграє колосальну ролю у підвищенні економічної ефективності функціонування взагалі всієї транспортної інфраструктури та також матеріального виробництва, енергетики тощо.

Змушені також констатувати відсутність достатності та необхідності умов визначеності самого поняття “транспортного права”, як такого, не кажучи вже про його складові: “повітряне право”, “водне право”, “фінансове право” тощо [4]. Оскільки транспортне законодавство залишається слабо структурованим, непрокоментованим й нерозвиненим у комплексі, то його складова частина - Закон України «Про залізничний транспорт», тим більше перебуває поки що поза увагою науковців та практиків [5]. Він майже не прокоментований, у розумінні правильності суспільно-юридичного тлумачення правових приписів текстів нормативно-правових і підзаконних актів, прийнятих на його основі. У такій ситуації тематичний план і структура курсу робочої програми з навчальної дисципліни “Юридична відповідальність на транспорті” були розділені на 9 груп. З огляду на принципи формування навчального процесу, його лінґво-правові аспекти, достатнє термінологічно-мовне опрацювання текстів нормативних актів, як оновлених в Україні, так і тих, що поширені у чинності попередніх часів і, особливо, міжнародного транспортного права, а також рекомендованої практики органів міжнародних транспортних організацій, останні були детально опрацьовані. Підходи до їхньої класифікації залежали від умов правильного їх тлумачення та відповідного розуміння, що випливали із текстів транспортного законодавства щодо юридичної відповідальності того чи іншого інституту права [6].

На наш погляд, лінґво-правові основи міжнародного транспортного законодавства є дуже мало досліджені, а тому мусимо констатувати, що при підготовці тематики навчального предмету автори були змушені “дивитися і до тексту статті відповідного закону, і до їхніх приміток, бо там, - як кажуть юристи, - більше сказано...”. Підвищене значення для викладання курсу, навчання засобів та прийомів застосування з юридичної відповідальності при підготовці лекційних аудиторних занять має термінологічно-мовне опрацювання текстів нормативно-правових підзаконних та особливо організаційно-розпорядчих актів чинних на сьогодні у транспортній сфері. Набуває ваги комплексний підхід, як до провозастосувальної, так і до навчально-методичної практики, понятійного апарату, правових джерел, назв та визначень тощо [7].

Враховуючи характерну прикмету українського сьогодення вищої школи - свободи засобів науково-педагогічного творення, одним із прикмет якого слід вважати навчальні програми та посібники, що зараз масово розробляються, варто було б підготувати структурований навчальний посібник з названого тут предмету. Працюючі над його розробкою, як і оформленням типових навчальних програм, вважають своїм обов'язком розглядати „Юридичну відповідальність на транспорті” у якості сучасного універсального економічно, перш за все, та правового інструментарію функціонування транспортного менеджменту, правових інституцій, які стосуються всіх видів сполучень. Принципово нові, з огляду на ринкові засадні принципи господарювання, методологічні підходи до означення понятійного навчального апарату з юридичної відповідальності при перевезеннях, подання регулятивних правових норм, що мають бути узгоджені міжнародними транспортними організаціями, членом яких є вітчизняні перевізники всіх форм власності, стануть методичною основою дисципліни.

У зв'язку з таким прикладним характером цієї дисципліни, подається її сутність, національні особливості та правова основа, як і деякі аспекти визначень показників економічної ефективності, якості, безпеки та стандартів транспортного обслуговування. Це має зводитись до методів доведення до студентів під час аудиторних занять особливостей оцінки діяльності транспортного комплексу і його підсистем стандартам та відхилення, що зустрічаються у практиці їх функціонування. Майбутні фахівці з вищою освітою повинні уміти означити свою роль, як транспортного менеджера, застосовувати співвимірні методики прийняття рішень за умов настання відхилень від прийнятих стандартів організації надання послуг клієнтурі транспорту. Зокрема, має бути зазначена роля державних органів управління юридичною відповідальністю у сучасних умовах реформування галузей, переходу до ринкових методів її державного регулювання, підвищення економічної ефективності діяльності низових ланок господарського управління. Увага студентів звертається і на міжнародні та транскордонні відносини при перевезеннях, вимоги у цьому плані міжурядових транспортних організацій.

Вважаючи, що навчальна дисципліна, яка призначена не тільки і не стільки для того, щоб з'ясовувати певні науково-теоретичні істини, бо ж відповідальність конституційно ґрунтується виключно на чинних законодавчих нормах, а тому вона по своїй природі є конкретизованою, маємо намагатися сформувати у студентів конкретні професійні навички щодо співставлення фактичних правопорушень чинним законодавчим нормам та розуміння майбутньої їхньої ролі, як спеціалістів управлінського профілю у поширенні ефективних процесів впливу на порушників у сфері відповідальності транспортних підприємств. Студенти мають уміти встановити суб'єктивну та об'єктивну сторони юридичної відповідальності, знати та застосовувати її принципи, визначати загальні ознаки саме тих порушень, за які настає за законом конкретна відповідальність, оцінити наслідки відхилень та правильно застосувати норми щодо настання юридичної відповідальності. Притягнення до відповідальності правопорушника із числа споживачів або працівників транспорту все це ланки єдиного навчального ланцюга завдань, що стоять перед вищою школою, перед реалізацією єдиної системи правової освіти населення [6]. Отже розмову у цьому напрямку можна було б повести й далі.

Продовжувати дискусії поміж викладачами правничих та економічних дисциплін, залучивши до розмови також практичних спеціалістів юридичного профілю, і що особливо вартує, то юрисконсультів транспортних підприємств.

Після обговорення теоретичних проблем, практики їх вирішення можна було б сказати про недогляди й похибки в укладенні навчальних програм перед їх поширенням серед інших вишів. Якісніші типові програми навчання з огляду на науковість, інноваційність, фактологічність і виховне наповнення інноваційних технологій викладання сприятимуть у подальшому до створення навчального посібника для студентів транспортних вишів України. Таких навчально-методичних матеріалів чекають студенти, аспіранти, працівники та й викладачі. Отже від стану визначених та започаткованих тут напрямів розв'язання проблем підготовки фахівців, дискусії чекатимемо вироблених узагальнених рекомендацій для запровадження практики з обміном досвіду викладання навчальних дисциплін, своєчасного подання їх до координуючих освітянських органів надією доведення та розповсюдження серед вищих закладів освіти у вигляді рафінованих через призму ступеневої освіти рекомендацій.

Використана література

1. Н. Саніахметова. Деякі проблеми викладання навчальних курсів підприємницького (комерційного) циклу//Круглий стіл проекту “Центр комерційного права”/ Українське право, 1'2000. - С. 213-215.

2. Про порядок тимчасової дії окремих нормативно-правових актів: Наказ Міністерства транспорту України № 174 від 08.05.98 р.

3. Мукмінова Т. Відомчий транспорт потребує державного регулювання// Магістраль, 2000, № 51, 14 липня.

4. Транспортне право України: Навч посіб./ Демський Е.Ф. і ін. - К.: Юрінком Інтер, 2002.-412с

5. Про залізничний транспорт: Закон України № 273/96-ВР від 04.07.96 р.

6. Л. Чулінда. Залежність тлумачення правових приписів від оформлення переліків у текстах н6ормативно-правових актів//Правничий текст: лінґво-правові аспекти/ Українське право, 1'2000. - С. 216.

7. Р. Баран. Правові й економічні аспекти термінології авіатранспортної логістики в умовах реструктуризації повітряного транспорту України// Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Економічна серія, 512'2001. - С. 103-106.

8. Д. Лук'янець. Про класифікаційні ознаки юридичної відповідальності// Право України, 1999, № 7. - С. 121-123.