Викладацька діяльність Михайла Грушевського у Львові кінця XIX – початку XX ст.

ВИКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО У ЛЬВОВІ (кін. XIX - поч. XX ст.)

У статті розкрита викладацька діяльність Михайла Грушевського на посаді професора української історії у Львівському університеті в кінці XIX - на початку XX ст.

Cеред когорти подвижників національного відродження України кінця XIX - початку XX століття, творча спадщина яких набуває сьогодні не тільки пізнавального, а й головним чином практичного значення, є постать Михайла Сергійовича Грушевського. В історії української культури та національного академічно-наукового життя М. Грушевський займає одне з найвизначніших місць як історик і вчений, видавець і редактор, критик і публіцист, археолог і соціолог, етнограф і філолог, літературознавець і громадсько-політичний діяч, який вніс чимало нового й оригінального у справу пробудження і формування національної самосвідомості нашого народу. Чималу роль в його багатогранній діяльності становила викладацька робота на посаді професора української історії у Львівському університеті, який на початку XX століття став кузнею національних вартостей.

Метою даної праці є дослідити викладацьку діяльність М. Грушевського у Львові в контексті українського національного відродження кінця XIX - початку XX ст. У ході написання статті окреслено наступні завдання - розкрити заснування кафедри всесвітньої історії у Львівському університеті та висвітлити роль діяча у підготовці молодих істориків.

Досліджувана проблема частково відображена в працях М. Кордуби, М. Возняка, Л. Винара, Р. Крип'якевича, О.Купчинського, О. Романіва. Джерельні матеріали про діяльність М. Грушевського як професора української історії містяться в автобіографіях вченого та переважно у фонді 1235 «Грушевські - історики, філологи» Центрального державного історичного архіву у м. Києві (далі - ЦДІА України у м. Києві).

Ім'я Михайла Грушевського - молодого наддніпрянського вченого - поступово набувало популярності в Галичині, насамперед, через його співробітництво із такими галицькими виданнями як «Правда» та «Записки НТШ». На початку 90-х рр. він знову опинився в центрі уваги взаємин наддніпрянських і галицьких українців. Це було пов'язано зі справою відкриття кафедри української історії у Львівському університеті, яка була однією з результатів політики «нової ери» - наймасштабнішої спільної політичної акції галицьких народовців та поміркованого крила Громади. Політична доктрина «нової ери» передбачала досягнення компромісу між народовською партією та польськими урядовими колами.

Указ про заснування кафедри був підписаний австрійським імператором Францом Йосифом 31 березня 1892 р. Л. Винарові вдалося відшукати в австрійських архівах документи, які свідчать про те, що намісник Галичини «звернув особливу увагу на двох викладачів, які для такої катедри можна було б мати на увазі, а саме університетських професорів Антоновича в Києві і Левицького у Кракові, обидва вони українці та відомі автори з ділянки історії європейського сходу». Тож було вирішено, що очолить засновану кафедру відомий український історик В. Антонович. Проте, він відмовився і порекомендував на своє місце Михайла Грушевського [11: 9]. Комісія, створена для вибору кандидатури, зваживши на відмову професора, вирішила рекомендувати для затвердження М. Грушевського, який за результатами оцінки наукових праць посів друге місце [12: арк.3]. Характеристику наукової діяльності та політичних поглядів молодого історика зустрічаємо у згаданих нами документах наступним чином: «Уже від 1885 року Грушевський є активним на літературному полі і опублікував цілий ряд наукових праць російською та українською мовами ... Колегія професорів філософічного факультету Львівського університету оцінює його праці дуже прихильно ... Грушевський є людиною поважної, солідної і чесної вдачі, яка виключно присвячує свій час науковим дослідам. Під оглядом своїх політичних переконань він не є прихильником ні панславістичних, ні крайньонаціоналістичних тенденцій». Отож, 24 квітня 1894 р. він був призначений звичайним професором кафедри всесвітньої історії.

У своїй Автобіографії М. Грушевський з приводу планування кафедри української історії і затвердження його професури у Львівському університеті писав: «Плян сей був прийнятий мною з ентузіазмом супроти того значіння, яке прив'язувано тоді в українських кругах галицькому рухови: в Галичині надіялися створити всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею літератів і учених всеї України, і здобутками його проломити систему проскрипції українського слова й національности в Росії, підняти в ній національний рух і т.д.»

На нашу думку, М. Грушевський погодився виїхати до Львова керуючись, насамперед, ідеями українського відродження. Він розумів, що в Галичині є всі умови для того, щоб створити культурно-науковий осередок відродженського руху, пробудити національну самосвідомість українського народу і поширити їх на всі українські землі. Саме через культурну інтеграцію реґіонів діяч прагнув у перспективі об'єднати розшматовану Україну.

Щодо громадянства М. Грушевського, то спочатку, у вересні 1893 р. М. Грушевський погодився посісти пропоновану кафедру за умови надання йому права на збереження російського громадянства, а згодом у грудні того ж року заявив про свою готовність з дозволу російського уряду прийняти австрійське громадянство.

Набувши у 1894 р. статусу австрійського професора і зберігши за собою російське громадянство, М. Грушевський отримав унікальну можливість протягом всього галицького двадцятиліття ефективно втручатися у національно-культурне життя порізнених державним кордоном українських земель.

Не приховували щирого захоплення такою подією і наставники молодого вченого. Зокрема, О. Кониський у своєму листі від 4 травня 1894 р. до М. Дикарева у зв'язку із від'їздом М. Грушевського на зайняття кафедри історії у Львівському університеті писав так: «Особисто для мене - се невимовно велика радість! От се момент, з якого починається історія нашої національної освіти і культури! Праця моя не погибла і дожив-таки я до сего сподіваного часу!».

І. Антонович, і Кониський, відряджаючи свого вихованця, націлювали його на витворення в Галичині культурно-національного центру - духовного П'ємонту української нації, відродження академічно-наукового життя та спрямування інтересів галицької молоді в русло культурно-освітньої праці. Це засвідчує лист В. Антоновича до М. Грушевського від 20 грудня 1894 р, у якому вже літній професор писав своєму молодому колезі наступне: «Без всякого сумніву мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника и наукового діяча...».

Очоливши посаду професора історії у Львівському університеті М. Грушевський розпочав свою тривалу викладацьку діяльність. Вже 30 вересня 1894 р. відбувся його вступний виклад у Львівському університеті. У лекції, присвяченій історії стародавньої Русі, М. Грушевський виклав концепцію, яка засвідчувала приналежність молодого вченого до народницької школи в українській історіографії. Основною дійовою особою виступав у ній народ, народні маси, що було незвичним для присутніх. Український письменник і публіцист М. Мочульський пізніше згадував: “Галичани призвичаєні були бачити героями історії царів, князів, гетьманів, боярів, тим часом від молодого вченого, в якому хотіли бачити “головний авторитет”, вони почули щось зовсім противне: єдиний герой історії - це народ, народна маса, а мета історії - зрозуміти “стан економічний, культурний, духовий” цієї маси, “її пригоди, її бажання й ідеали”. Така демократизація історії певне не подобалася слухачам, особливо старшим, - вона й тепер ще не подобається деяким, - але вони мовчали й оплескували молодого вченого” [15: 237].

Для української громадськості це була видатна подія, що маніфестувала появу в курсі університетських наук нового предмету - історії України.

Першим і найголовнішим завданням, до вирішення якого одразу ж приступив М. Грушевський на новій посаді, стала підготовка університетського курсу української історії. У своїй Автобіографії вчений писав, що в перших роках його перебування у Львові університетські курси забирали у нього дуже багато часу [8: 5]. Незабаром по його приїзді помер Омелян Огоновський, довголітній професор української літератури у Львівському університеті й автор відомої історії української літератури. Фактично саме від нього М. Грушевський перебирає на себе функцію координатора українського інтелектуального життя у Габсбурзькій імперії. Це великою мірою охоплювало університетські справи.

Свої виклади молодий професор почав курсом ранньої історії України, а згодом охопив тематично всі періоди української історії до нової доби включно. Вони містили в собі нове насвітлення нашої історії, в яких наголошення на самобутності українського історичного процесу стояло завжди на першому місці. Ці погляди згодом лягли в основу його періодизації східноєвропейської історії й історії України-Руси. В своїх викладах і наукових працях М. Грушевський встановив історичну метрику українського народу і пов'язав окремі періоди нашого життя в одну органічну цілість.

Учень видатного історика І. Крип'якевич у своїх спогадах писав про те, що «... найціннішим у викладах Грушевського було те, що всі події він оцінював з українського становища; він відкривав не лише для студентів, але й для світу історію України, народ якої, навіть втративши державність, боровся за своє існування, мав власні шляхи історії».

Українофільські погляди М. Грушевського притягували українське студентство. На лекції до молодого професора записувалися всі, хто зачисляв себе до українства, крім студентів-теологів, яким для відвідування дисциплін, що читалися на інших факультетах, потрібен був спеціальний дозвіл.

На нашу увагу заслуговує список студентів, які відвідали лекції М. Грушевського «Курс історії Руси ХІІ - ХІІІ в.» у 1897 р.: Д. Домбровський, Ю. Левицький, І. Камінський, І. Карпович, К. Ласійчук, О. Мартинович, В. Мацюк, А. Стрільчик, В. Терлецький, М. Туркевич, П. Патрило, М. Панасюк, М. Будка, І. Малюца, С. Рудницький, С. Томашівський та ін. [17: арк.197-202]. З лекціями історика «Боротьба за Галичину і Волинь в XIV в.» у 1900 р. ознайомилися М. Артемович, Ф. Бойко, І. Бачинський, Д. Бондаревич, С. Ганущак, Т. Гуль, О. Данилович, С. Дорошенко, П. Кіжик, А. Крушельницький, З. Кузеля, Я. Левицький, І. Савчак, І. Сатурський, В. Терещук, П. Решетило, О. Тупа, О. Чайковський, Д. Бігун, І. Худик, І. Торонтський.

Відвідування лекцій професора Грушевського, безперечно, послужило згуртуванню української молоді у Львівському університеті.

Одночасно з викладами М. Грушевський вів і «історичні вправи» (семінар), на котрих залучав своїх студентів до історичної діяльності. Тут вчений виявив особливий талант педагога. «Грушевський як учитель, - згадував І. Крип'якевич, - був дуже ввічливий і приступний. До молодих студентів говорив не інакше, як «пане-товаришу». І справді Грушевський був для них товаришем. Він вмів заохочувати молодь до праці, давав поради у важних питаннях, підтримував знеохочених, часто запрошував студентів до своєї хати, де мав чудову бібліотеку, у кожній хвилі двері його хати були для них відчинені, він ніколи не шкодував свого дорогоцінного часу на балачки з недопеченими вченими. Він мав таку вдачу, що не раз одним жартівливим слівцем умів підігнати до праці, а загонистих умів усе стримати легеньким насміхом». Можливо, саме такі взаємини викликали велику довіру з боку учнів М. Грушевського. Зокрема, М. Кордуба у листах до професора ділився з ним всім, чим жив і про що думав, при цьому звертаючись не як до свого наставника, а як до близької, рідної людини. І як свідчить листування, протягом понад 30 років між учителем і учнем ніколи не було непорозумінь.

Великий вплив на студентську молодь мали наукові праці М. Грушевського, які, в першу чергу, базувалися на архівних джерелах. Досліджуючи рідну історію, митець вчив черпати відомості безпосередньо з документів, наголошуючи на важливій ролі в дослідженні архівних джерел. Так він старався навчити учнів здобувати необхідні дані, прищеплював смак до архівної роботи. М. Грушевський вважав, що не можна обмежуватися тільки знанням минулого, потрібно пояснювати його, а це можливо лише через ґрунтовний синтез історичних явищ. Тому, на його думку, не можна замикатися лише на пошуку джерел, потрібна скрупульозна критична робота над ними. Нічого не приймати на віру, перевіряти факти, навіть до джерел ставитися з обережним скептицизмом, аналізувати і порівнювати їх, вишукуючи зерно правди - таким був підхід до історичного дослідження. Таким чином, одним із головних завдань історика він бачив глибоку науково-синтетичну роботу.

Закликаючи критично відноситись до всього, М. Грушевський сам не уникав критики. «Свою працю, - писав М. Кордуба, - він будував, можна сказати, на очах читачів; впроваджуючи їх до середини своєї лабораторії, дозволяючи, а навіть помагаючи їм слідкувати за кожним каменем, вкладеним до тої будови. Можливо, ця метода надмірно побільшує обсяг окремих томів, іноді дошкульно утруднює схопити загальні контури, зрештою є надто втомлююча для звичайного читача, але спеціалістам-дослідникам дає ідеальну можливість перевіряти автора в найменших деталях».

Отже, у підготовці молодих істориків М. Грушевський дотримувався таких важливих принципів: по-перше, умів викликати зацікавлення предметом історії, довести її престиж, важливість для формування не тільки людини, але й цілої нації; по-друге, завжди був вимогливий до студентів, ставив перед ними складні і важливі для історичної науки завдання; по-третє, ніколи дріб'язково не опікав своїх вихованців, а розвивав у них навички самостійної, хоч і контрольованої праці.

Високий рівень підготовки М. Грушевським лекцій та семінарів в університеті був основою для формування його наймасштабнішої праці епохального значення - «Історії України-Руси».

Приєднання до наукової праці молодих здібних істориків формувало початки історичної школи Грушевського у Львові, яка, зі слів відомого грушевськознавця Л. Винара, «... за порівняно короткий час під науковим керівництвом її засновника заклала міцні підвалини під українську наукову національну історіографію». Серед її представників знаходимо М. Кордубу (1876-1948) - дослідника старої і середньовічної історії та видатного історика Хмельниччини; С. Томашівського (1875-1930) - талановитого дослідника козацької доби; Д. Коренця (1875-1946); В. Герасимчука (1880-1944) - автора цінних праць про Хмельницького та гетьманування Виговського; С. Рудницького (1877-?) - історика козацьких рухів 1620-х рр., а згодом видатного географа; І. Джиджору (1880-1919) - здібного історика Гетьманської держави ХVІІІ ст.; О. Терлецького (1873-1958) - дослідника галицького середньовіччя і козаччини; Б. Барвінського (1880-?) - історика Галицько-Волинської держави і мазепинського періоду; І. Кревецького (1883-1940) - здібного дослідника історії Галичини ХІХ ст.; І. Крип'якевича (1886-1967) - найвидатнішого учня Грушевського та дослідника історії Галичини, української козаччини та інших періодів української історії; М. Чубатого (1889-1975) - історика українського середньовіччя, історії Церкви і права; Б. Бучинського (1883-1907) - дослідника історії церкви та інших істориків. Ці науковці поділяли головні історіографічні концепції і методологічні засади М. Грушевського. Поширення методологічної і тематичної бази історичного наукового досліду та історичних знань відігравало вагому роль в українському національному відродженні.

Отже, підсумовуючи, варто наголосити, що викладацька діяльність Михайла Грушевського у Львівському університеті, була плідною та результативною. Очоливши кафедру всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи, молодий професор став ініціатором введення в курс університетських наук нового предмету - історії України. Він зумів мобілізувати навколо себе талановиту університетську молодь, прищеплюючи їм любов та повагу до власного народу, його історії. Михайло Сергійович не боявся доручати молодим складні та відповідальні завдання і така тактика високої довіри до молодої ґенерації приносить свої плоди: саме молоді люди найчастіше підтримували свого наставника у його боротьбі, задумах та починаннях.

Список використаних джерел