Роль школи у вихованні учнівської молоді

РОЛЬ ШКОЛИ У ВИХОВАННІ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

У статті аналізується роль школи у вихованні підростаючого покоління на сучасному етапі.

Кінець XX століття характеризується глобальними дезінтеграційними процесами. Їх епіцентром виявився розпад імперії СРСР і утворення на її території нових незалежних держав. Так званий “соціалістичний лад” був докапіталістичною (феодально-деспотичною) формацією, яка штучно затримувала природний розвиток народів і людини, зумовлювала формування істоти із споживацькими запитами, але не здатної власними силами задовольнити свої потреби. Цей суспільний устрій виявився зручним для слабких, лінивих і тих, хто стояв біля розподілу благ. Він не спонукав людину до ініціативної творчої праці, а в кінцевому наслідку зумовив її глибинну люмпенізацію, домінування комунального мислення, байдужість, втрату моральних та національно-духовних орієнтацій, зневагу до праці. “Радянська людина” звикла, щоб нею хтось керував і “турбувався” її власним життям. Її поведінка визначалася не її внутрішніми переконаннями і прагненнями, не сумлінням, а командами ззовні, зовнішнім наглядом (вчитель, комсорг, профорг, кадебіст тощо). Такий її стан зумовив неминучу стагнацію господарського організму, що й привело до банкрутства всієї комуністичної системи.

Особистість сьогодні опинилася у фокусі соціально-економічних процесів. Пристосувавшись колись до життя в умовах “безтурботного” національного і соціального рабства, вона несподівано для себе потрапила в умови свободи - незвичні та й інколи незрозумілі - і змушена міняти свій стан - ставати самовідповідальним, активним, підприємливим громадянином, якому багато дозволено, але який відтепер повинен жити лише за рахунок власних зусиль, власної ініціативи, а відтак і відстоювати вартості, які приймає. Цей процес виявився для “радянської людини” надто важким, тривалим і болісним. Наша теперішня криза - це насамперед криза людини, яка не може і не хоче змінитися відразу. Сьогодні “розвиток суспільства вперся об “людський фактор”, черству і байдужу людину, яка не хоче нести обов'язок і естафету з минулого в майбутнє. Це страшний витвір тотальної системи виховання на ґрунті антирелігії - без християнських джерел і начал” [1: 94].

Аналіз соціально-економічних та духовно-культурних наслідків розвалу СРСР засвідчує, що наше суспільство кладе в основу свого подальшого життя дві головні ідеї - ідею побудови Української держави та ідею становлення в ній громадянського устрою. Їм підпорядковується і процес формування нової системи виховання, що відтепер трактується як національно-демократична. Це означає, що:

а) наше українське виховання, як і виховання інших європейських народів, є національним. Під цим розуміємо як специфічні зусилля і заходи, спрямовані на розвиток національного самоусвідомлення української дитини, так і всі аспекти виховання, включаючи моральне, господарське, естетичне, фізичне тощо; всі вони повинні носити національний характер, тобто відповідати духові і стратегічним цілям української нації і держави, нашій виховній традиції і нашій ментальності; це повинно бути виховання для потреб нації і держави [2: 193];

б) другою домінуючою тенденцією українського виховання стає демократизація особистості і пристосування її до життя в умовах свободи, без чого не маємо перспектив на успіх. Бо ніякою дисципліною і ніяким жорстким наглядом не можна замінити спонтанне джерело сил, що б'є з глибин вільної людської душі [3: 15]. А відтак свобода є першим обов'язком людини, без чого вона не може виконати всі інші свої обов'язки.

Сказане вище дає підстави визначити головну мету сучасного українського виховання як історично специфічну. Ця мета повністю розкрита в “Концепції виховання дітей та молоді у національній системі виховання”, затвердженій рішенням колегії МОНУ 28 лютого 1996 року №2/4-8 та в “Національній доктрині розвитку освіти”, затвердженій Указом Президента України від 17 квітня 2002 року №347/2002. Отже, основною метою національного виховання, на сучасному етапі, є - виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадянському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури [4: 8].

Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань: забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів; відхід від уніфікації в процесі виховання, від орієнтації на “усередненого” вихованця; формування національної свідомості і людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати; виховання правової культури: поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та дотримання законів; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії рідного народу; формування мовної культури. Оволодіння і вживання української мови; виховання духовної культури особистості та створення умов для вироблення нею власної світоглядної позиції; утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших доброчинностей; культивування кращих рис української ментальності - працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою, толерантності, поваги до жінки, любові до рідної землі; формування почуття господаря й господарської відповідальності, підприємництва та ініціативи, підготовка дітей до життя в умовах ринкових відносин; забезпечення повноцінного розвитку дітей і молоді, охорона й зміцнення їх фізичного, психічного та духовного здоров'я; формування соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних стосунків; забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток естетичних потреб і почуттів; вироблення екологічної культури людини, розуміння необхідності гармонії її відносин з природою; прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю; спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності [5: 102-103].

Виховання дітей і молоді у будь-якому реґіоні України зрештою переслідує одні й ті ж самі педагогічні цілі, ґрунтується на одних і тих же принципах і теоретико-методологічних засадах. Разом з цим, у процесі виховання враховуються реґіональні й етнографічні особливості.

До основних принципів національного виховання відносяться: культуровідповідність; активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді; демократизація; гуманізація; безперервність і наступність; нероздільність навчання і виховання; єдність навчання і виховання; диференціація та індивідуалізація навчального процесу; гармонізація родинного і суспільного виховання.

Реалізація основних завдань і принципів виховання у національній системі освіти здійснюється за кількома пріоритетними напрямками: патріотичне, правове, моральне, трудове, фізичне, екологічне, сімейно-родинне, превентивне, художньо-естетичне виховання.

Школа - основний інститут виховання. В Законі України “Про загальну середню освіту” в статті 17 “ Виховний процес у загальноосвітніх навчальних закладах” говориться:

1. Виховання учнів (вихованців) у загальноосвітніх навчальних закладах здійснюється в процесі урочної, позаурочної та позашкільної роботи з ними.

Цілі виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах визначаються на основі принципів, закладених у Конституції України, законах та інших нормативно-правових актах України [6: 8].

Але не дивлячись на всі прийняті законодавчі документи виховний процес у наших школах втрачає свою ефективність і результативність. Можна упевнено сказати, що це наслідок домінування застарілих форм і методів організації, неврахування зрослих потреб учнів.

Школа ігнорує поради А. Макаренка про те, що справжня суть виховної роботи полягає не у наших повчальних бесідах-розмовах з дітьми, а в організації життя дитини.

Більшість учнів не впевнені у завтрашньому дні, це паралізує почуття громадянськості, милосердя, прагнення до пізнання й творчості. Знизилась роль сім'ї у вихованні дітей. Батьки рідко заходять до школи, не відвідують батьківських зборів, часто карають дітей фізично. Це потребує глибокої уваги педагогів до психолого-педагогічної освіти батьків. Робота з батьками повинна мати випереджальний характер, готувати батьків до розуміння дітей та їхніх проблем. Адже педагогічний союз учителів, батьків - це могутня сила виховання [7: 4].

Отже, аналіз кризового стану в теорії та практиці виховання дає змогу обґрунтовано довести, на скільки необхідним є цілеспрямований, усвідомлений підхід до формування виховної стратегії, реалізація якої можлива лише за умови розробки продуманого обґрунтованого психолого-педагогічного проекту виховного процесу [8: 4].

Ми знаємо, що виховання це довгий і складний процес, і скороспілих наслідків тут не буває. Нам потрібна глибока віра в те, що робимо, а також оперта на цю віру довготривала наполеглива праця всіх учителів, якій повинна передувати відповідна підготовка.

1.Першою сходинкою такої підготовки є моральне очищення шкільного середовища. Не можна ставити перед собою високих, благородних цілей і, тим більше, не вдасться нам домогтися добрих наслідків у середовищі, де побутують грубість, зневага до людини, де нечесно оцінюють учня, де беруть хабарі, де живуть виключно матеріальними прагненнями. Зрештою, все життя очистити, тим більше сьогодні, - неможливо, але школу, де дитина перебуває велику частину дня, -при добрій волі вчителів можна зробити певним “оазисом” моральності і доброти, як, зрештою, і сім'ю.

2. Весь учительський склад має ознайомитися із засадами Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти (спираючись на відповідну літературу) а відтак добровільно прийняти їх, зробити елементом свого світогляду. Будь-яке фальшування тут принесе тільки шкоду. В тій справі потрібна моральна єдність і спільна націленість всього учительського складу.

Слід підкреслити, що ця вимога не видається простою: втілення концепції сучасного українського виховання вимагає певного переосмислення філософських та психологічних засад світогляду вчителя, а також його самовизначення щодо віри в Бога, щодо політичних реалій нашого часу тощо. Йдеться також про володіння відповідними методами виховання. З нього випливає необхідність ґрунтовної перепідготовки вчителів - в рамках шкільного чи міжшкільного методичного об'єднання.

3. Сформувати систему виховання в школі, яка включала б: набір програм для відповідних вікових груп, адаптованих до місцевих умов; включення до розкладу спеціальних уроків навчання вартостей; призначення вчителя, який нестиме уроки навчання вартостей; нагромадження існуючи та створення власних методичних засобів (рекомендацій, ілюстративних матеріалів тощо); розробку і впровадження в календарі плани системи спеціальних виховних заходів у позаурочний час; ознайомлення всіх учителів-предметників, класних керівників зі змістом програм, підготовлених для відповідних вікових груп; спонукання всіх учителів до участі у виховній роботі шляхом планування, оцінки і аналізу навчального процесу; оцінку виховного потенціалу навчальних предметів і, можливе доповнення навчального плану додатковими дисциплінами (українознавство, християнська етика, вивчення Конституції України та інших правових документів тощо) і т. ін.; розробку системи заохочень для дітей, які в своїй поведінці дотримуються пропонованих вартостей.

Побудована таким чином система є чисто світською, але вона йде в річищі християнської філософії, а тому може доповнюватися також вихованням релігійним. З огляду на це вельми важливим доповненням такої системи є і спонукання батьків до того, щоб вони прилучали свої дітей до віри дідів, брали їх з собою до церкви, вчили дотримуватись релігійних свят і обрядів тощо. Нарешті, не варто очікувати негайних відчутних результатів такого виховання. Такий “засів” зможе прорости лише згодом [9: 116].

Виховна система школи - складне психолого-соціальне утворення, неврівноважене саморегульоване, кероване. Це відкрита система: вона не тільки успішно взаємодіє з близьким і далеким соціумом, а й, освоївши його, сама стає могутнім засобом соціалізації. Виховна система школи має складну структуру, що складається з компонентів, скріплених системними зв'язками. З'єднання частин системи в єдине ціле забезпечує її управлінський блок. Виховна система, з одного боку, - психопедагогічна, а з іншого - соціально педагогічна. Вона має складну структуру. У виховній системі, яка перебуває в процесі становлення, звичайно, добре почуваються люди творчі, нестандартні, оскільки вони почувають себе певною мірою суб'єктами між елементами системи. В будь-якому виховному закладі йде швидка зміна поколінь дітей. При цьому кожне покоління має почуватися суб'єктом розвитку системи, вносити в неї щось нове. Ефективність виховної системи залежить від повноти її реалізації у конкретному навчально-виховному закладі, освітній установі. Найбільшого значення тут набувають такі пріоритети: підвищення професіоналізму вихователів, організаційне, фінансове та науково-методичне забезпечення, інтеграція у світовий освітянський простір.

Список використаних джерел

1. Сверстюк Є. Блудні сини України. - К., 1993. - 130 с.

2. Перший український педагогічний конгрес. 1935 р. - Львів, 1938. - 203 с.

3. Франк С.Л. Духовные основы общества. - М., 1992. - С. 12-18.

4. Національна доктрина розвитку освіти // Нормативно-правове забезпечення освіти. У 4 ч. - Х.: Видав. гр. “Основа”, 2004. - Ч. 1. - 143 с.

5. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти // Нормативно-правове забезпечення освіти. У 4 ч. - Х.: Видав. гр. “Основа”, 2004. - Ч. 2. - 157 с.

6. Закон України “Про загальну середню освіту” // Сторінка “Законодавство України” сайту Верховної Ради. Документ 651-14, редакція від 01.01.2004. - 25 с.

7. Виноградова Т. Виховання нового покоління // Завуч. - 2006. - № 8. - С. 4-6.

8. С. Лашина. Виховна система в сучасних умовах // Завуч, 2006. - № 9. - С. 4-7.

9. Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні: Педагогічні концепції // А. Погрібний, А. Алексюк, О. Вишневський та ін.; Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка, Інститут українознавства Національного університету імені Тараса Шевченка. - К.: Школяр, 1997. - 151 с.