Толерантність як моральність особистості

Толерантність як моральність особистості

Сьогодні перед національною школою постає завдання виховання особистості, спроможної творчо мислити, вільно орієнтуватись у реаліях сучасного життя, вибудовуючи власну поведінку на соціально поціновуваних засадах.

Його розв'язання - складний, неоднозначний процес. Поряд зі стихійними чинниками, зумовленими особливостями політичного, економічного та духовного розвитку українського суспільства, дитина підпадає під спеціально організований вплив, спрямований на засвоєння нею моральних норм і правил, вироблення таких якостей, як патріотизм, національна гідність, толерантність, любов до праці, дисциплінованість, відповідальність, милосердя тощо.

У цьому контексті посилюється інтерес до гуманістичної педагогіки, початок якої було закладено філософами стародавності - Сократом, Платоном, Аристотелем, Квінтіліаном. У більш пізні періоди гуманістичні ідеї розвивали Я. Коменський, І. Песталоцці, А. Дистервег, К. Ушинський.

У міру свого розвитку педагогіка збагачується новими теоріями та практичними преференціями: вільного виховання (Ж.-Ж. Руссо), прагматизму (Д. Дьюі), особистісно зорієнтованого підходу (І. Бех, В. Рибалко, А. Маслоу, К. Роджерс) та ін.

Ідеї педагогіки гуманізму знайшли відображення ще в Національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття), Національній доктрині розвитку освіти, законі України «Про освіту», інших нормативних документах. Один із важливих її напрямів убачається науковцями у вихованні толерантності як невід'ємної якості людини демократичного суспільства.

Ідея толерантності має давню історію. Духовне розкріпачення особи поряд з її економічною та політичною свободою відстоювали мислителі минулого, спираючись на вчення про природне право. Про толерантність у своїх працях «Нариси про терпимість», «Листи про віротерпимість» писав Дж. Локк, у «Трактаті про віротерпимість» до розгляду цієї категорії звертався Вольтер. І. Гьоте розглядав толерантність як проміжний елемент на шляху до визнання, філософ-соціолог Г. Маркізе вважав її байдужим потуранням, небезпечним тим, що воно може призвести людину до перетворення на співучасника тих, хто розмовляє з позиції сили.

Особливої актуальності ця проблема набуває в період докорінних суспільних перетворень, зламу монопольно-ідеологічних концепцій, загострення міжнаціональних і міжрелігійних конфліктів, утвердження гуманних взаємовідносин між людьми й державами - характерні риси сучасності, що спричинюють значний інтерес до визначення сутності цього поняття, винайдення ефективних форм і методів виховання толерантної особистості. Однак порівняно короткий термін застосування спричинює неоднозначність його тлумачення.

Так, великий енциклопедичний словник визначає толерантність (від. лат. tolerantia - терпимість) як терпимість до чужої думки, вірувань, поведінки. Тобто за основу береться згода сприйняти щось (духовне, морально-ідейне, етико-естетичне, релігійне) навіть за умов входження його в суперечність зі світоглядними установками того, хто сприймає.

В. Тишков розуміє толерантність як особистісну або суспільну характеристику, що припускає усвідомлення того, що світ і соціальне середовище багатовимірні, а отже, погляди на цей світ є різними; вони не можуть і не повинні зводитись до одноманітності або виступати на чиюсь користь.

Т. Шихардіна, досліджуючи внутрішню суперечність толерантності як моральної цінності, доходить висновку, що ця суперечність обумовлена поєднанням двох початків: особистісної автономії та моральної нормативності. З одного боку, «моральний індивід - суверенна особистість, що має вільну волю і діє як причина та мета своїх учинків», а з іншого, сфера моралі характеризується найвищою мірою нормативності, де відповідні вимоги мають абсолютну владу.

Толерантність не є універсальною моральною цінністю, оскільки являє собою певний компроміс між тими принципами, на яких вибудовується сфера людини, її взаємини з оточуючими, зі світом у цілому. Відомо, що в основі будь-якого компромісу як різновиду операціонально-інструментальної або прагматичної згоди - взаємні поступки, тимчасовість та обмеженість сфери застосування. Отже, толерантність, що виявляється у прагненні індивіда досягти взаєморозуміння й узгодження різних звичаїв, традицій, інтересів, думок без застосування примусовості, методами роз'яснення, освіти, виховання, - це «шлях до злагоди, в основі якої завжди перебуває компроміс з іншими і з самим собою».

Одним з різновидів такого компромісу може бути той, на якому базувалась теорія толерантності Дж. Локка. Філософ убачав у ній не лише усвідомлене й позбавлене негативного емоційного нашарування надання свободи іншому у визнаних законом межах, а й захист цього іншого від проявів антитолерантності.

Проголошуючи ідеї толерантності, людина має насамперед висувати відповідні вимоги до самої себе. Іншими словами, бути толерантним означає стримувати власні прояви стосовно чогось або когось чужого чи відмінного завдяки проявам вольового акту. У цьому випадку толерантність перестає бути результатом байдужості, імітацією терпимості.

У 1995 році Організацією Об'єднаних Націй було прийнято «Декларацію принципів толерантності» - основоположний міжнародний документ, в якому сутність толерантності детермінується як «повага, прийняття та правильне розуміння всієї багатоманітності культури, форм самовияву й прояву». Особлива увага звертається на те, що толерантність - це не поступка чи потурання, а насамперед «активне ставлення до дійсності, що формується на основі визнання універсальних прав і свобод людини». При цьому наголошується, що таке визначення не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або прийняття чужих переконань. Це означає «визнання того, що люди із природи своєї відрізняються зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і мають право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність». Крім того, «погляди однієї людини не можуть бути нав'язані іншим».

На думку В. Кукушина, толерантність - це моральна якість індивіда, що характеризує терпиме ставлення до відмінних від наявних у нього поглядів, думок, звичок інших людей, незалежно від їх етнічної, національної або культурної приналежності. Це вміння краще розуміти себе й інших, вступати з ними в контакт, взаємодіяти без примусу, виявляти повагу й довіру. Водночас толерантність не можна ототожнювати з уседозволеністю, безпринципністю щодо протиправних дій, порушення норм і правил поведінки, умов співжиття. Цю якість, зазначає дослідник, не можна розглядати у відриві від її першопричини - рівності. Без рівності, на його переконання, толерантність утрачає сенс. Але якщо є рівність, толерантність виникає автоматично. Тому ця категорія виступає методологічним інструментом забезпечення рівності, його невід'ємною складовою, яка обумовлює саме існування рівноправ'я - де-юре і де-факто.

Згідно з поглядами В. Кукушина, толерантність може бути високою та низькою, конструктивною та деструктивною. Конструктивна толерантність сприяє вдосконаленню взаємовідносин у людському суспільстві, посилює вірогідність стійкого існування та вдосконалення системи. Деструктивна - навпаки, посилює вірогідність протилежних, суперечливих процесів, адже її носії, не усвідомлюючи цього, створюють передумови для руйнування кооперації в людському суспільстві, «потураючи розповсюдженню соціальної деструктивної резистентності - поширенню настроїв тривожності, недовіри, ненависті між різними соціальними прошарками».

У цьому контексті особливого значення набуває соціокультурна толерантність, що є ознакою впевненості особи в собі й усвідомлення надійності своїх позицій, «ознакою відкритої для всіх ідейної течії, яка не боїться поєднання з іншими точками зору, не усувається від духовної конкуренції». Цей тип толерантності виявляється у прагненні досягти взаємної поваги, розуміння й узгодженості різнорідних інтересів і поглядів без застосування тиску, переважно методами роз'яснення та переконування.

Х. С. В. Вайденфельд відстоює думку про те, що толерантність, або терпимість, - це «основний стрижень, завдяки якому забезпечується інтерактивна функція сучасної демократії». Тому її виховання має базуватись на прищепленні знань і навичок, необхідних для життя, в основі якого - терпимість і визнання рівних для всіх прав.

У сучасних зарубіжних концепціях толерантність розглядається як основна доброчинність, або ментальне ставлення, як свобода різних типів поведінки, ціннісних орієнтацій і культурної діяльності. Отже, толерантність - це одна з можливих реакцій на різноманітність. Ця якість - відповідь на зіткнення з поглядами та вчинками, які значно відрізняються від наявних у людини вірувань та ідеалів. Вона немовби пропонує директиву, що допомагає людям краще оцінювати власні вчинки, дає розуміння того, як розв'язати конфлікт мирним шляхом із залученням усіх пов'язаних з ним акторів і базується на визнанні рівності прав для всіх.

Відомий підхід, згідно з яким толерантність розуміється як принцип «індивідуального й етично мотивованого рішення витримати конфлікт або врегулювати його мирним шляхом, ґрунтованим на переконанні, що інші, задіяні в конфлікті індивіди користуються такими самими правами». Це визначення ще раз наголошує на тому, що толерантність актуальна лише у зв'язку з конфліктом. За відсутності конфлікту питання про толерантність не виникає. У конфліктних ситуаціях толерантність виступає дієвим керівництвом, що допомагає людям краще оцінювати власні вчинки. Саме спроба побачити все в реальному вимірі допомагає всім учасникам конкретної ситуації прийняти переконання й погляди один одного як правильні та дієві. Такий підхід до конфлікту відкриває шляхи для здійснення різних потреб його учасників. На основі цього робиться висновок, що толерантність являє собою підґрунтя демократичної згоди і не підлягає кількісному визначенню. Наведене тлумачення толерантності значно відрізняється від концепцій, які описують масштаби та стадії толерантності, розрізняють активну й пасивну толерантність. У ньому не розглядається проблема з моральної точки зору і воно не претендує на міжкультурну цінність. Основна мета тут убачається в розробці концепції толерантності, яка «могла б застосовуватись при вихованні в дусі громадянськості й виборі способів поведінки в конфліктній ситуації».

У цьому контексті актуалізується питання мотивації вибору певного способу дії в будь-якій ситуації. Адже відомо, що різні мотивації відіграють вирішальну роль у розмежуванні поняття толерантності та інших понять - байдужості, солідарності, милосердя. Лише за умов, коли індивід припускає, що «всі люди мають однакові права на повний розвиток своїх здібностей, він зможе або визначити різноманітність і суперечливість поглядів унаслідок розуміння їх необхідності, або спільно шукати розв'язання конфлікту». Тут варто згадати концепцію толерантності групи Бертельсманна, учасники якої наводять такі відмінності в мотивації вчинків: «Якщо орієнтація на ненасильство передбачає наявність конфлікту, то мотивацією до дії слугує не принципове визнання прав інших розвивати свої можливості повною мірою». Тобто в даному разі такі дії базуються не на толерантності, а на прагненні оминути конфлікт - егоїстичному бажанні одержати вигоду від ситуації необхідності дотримуватись певної поведінки в ієрархізованому середовищі тощо.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що виховання толерантності, тобто навчання соціальним навичкам, які перебувають в основі цього процесу, має здійснюватись на раціональному, емоційному та орієнтованому на завдання рівнях. Головними компонентами тут виступають глибокі знання про толерантність, загальна налаштованість на толерантну поведінку, а також певні навички розв'язання конфліктів. Знання про толерантність допомагає переконати кожного в доцільності його рішень і включає усвідомлення наслідків учинків, розуміння меж толерантності, а також інформацію про можливі й необхідні альтернативні дії. Однак самі лише знання не є достатньо потужним стимулом до прояву толерантної поведінки в конфліктних ситуаціях. Із цією метою необхідно розвивати певні здібності, які посилюють схильність індивіда до толерантного ставлення та здійснення відповідних дій. До таких здібностей належать:

уміння вести діалог, спілкуватися, з розумінням вислуховувати іншого й висловлювати свої погляди, права та потреби таким чином, щоб інший міг їх зрозуміти;

уміння дивитись на проблему в реальному світлі й визнавати позицію іншого;

уміння користуватись моделями конструктивного й демократичного розв'язання конфліктів;

розуміння принципової обмеженості й суб'єктності будь-якої інтерпретаційної моделі, відчуття мовчазного вдавання чогось, яке іноді є передумовою конфліктів.

Означені знання й здібності можуть виховуватись. Із цією метою, на думку прихильників такого підходу, дітей необхідно:

готувати до того, щоб вони розглядали нерозуміння як звичайне життєве явище, навчати долати непорозуміння шляхом спілкування;

знайомити з особливостями та ризиком участі в конфліктних ситуаціях, надаючи, таким чином, можливість кожному індивіду контролювати свою поведінку;

ініціювати й розвивати виховні процеси та орієнтацію шляхом проведення експериментів, пов'язаних зі стриманістю та незгодою;

інформувати про наслідки толерантності, так званої «видимої толерантності», і відсутність цієї якості;

пропонувати альтернативні способи врегулювання конфліктів і навчати застосовувати їх у реальних ситуаціях.

Однак вирішальною умовою успішного виховання толерантності Х. С. В. Вайденфельд уважає формування в індивіда стабільного почуття ідентичності. «Індивід зі стабільною ідентичністю не буде перебільшувати власну цінність за рахунок недооцінки інших людей і буде більш схильним розглядати різноманітність як збагачення, а не як загрозу».

Таким чином, толерантність - це інтегративна моральна категорія, що характеризує терпиме ставлення до відмінних поглядів, думок, вірувань, передбачає вміння конструктивно розв'язувати конфлікти, долати суперечності, контролювати власну поведінку. Виховання цієї моральної якості має спиратись на конкретну програму та стратегію, базуватись на відповідній концепції, яка була б легкою в реалізації та відповідала потребам і завданням, що висуваються до особистості дитини.

Виховання толерантності в учнів початкової школи

Педагогічна технологія - це зафіксована система соціально-перевірених і впорядкованих норм і правил, які віддзеркалюють закономірності навчально-виховного процесу в тих чи інших освітніх формах, що їх дотримується вчитель, керуючи розвитком як самого процесу, так і його учасників. Тобто, як зазначає М. Капустін, технологія - «це певна жорстка основа (логіка) процесу, дотримуючись якої, учитель досягає запланованого результату».

Базуючись на такому визначенні сутності означеного феномена, а також виходячи із завдань, експериментального дослідження, метою запропонованої нами технології ми визначили формування в молодших школярів таких особистісних якостей, які допомагали б їм вибудовувати свою поведінку та взаємини в соціальному середовищі на основі певних норм і правил, що забезпечують усвідомлення багатовимірності світу й соціального середовища, розмаїття поглядів на них. Останні не можуть і не повинні зводитись до одноманітності або виступати на чиюсь користь. У загальному вимірі сукупність таких якостей визначається як толерантність.

В основу реалізації експериментальної технології було покладено принципи індивідуального рефлексивного виховання, природовідповідності, культуровідповідності, педагогічної інверсії.

Визначаючи основні принципи, ураховували той факт, що особистість є системним, функціонально-активним утворенням, внутрішній світ якого «працює», а не пасивно засвоює зовнішні впливи та цінності, тобто рівень розвитку учня визначається не тільки на основі відповідності його вчинків суспільним вимогам, а й на основі тих мотивів, цілей, ціннісних орієнтацій, якими він керується у своїй поведінці. І саме рефлексія відіграє в цьому процесі суттєву роль. Рефлексія передбачає пізнання особистістю самої себе як суб'єкта життєдіяльності, це «акт дослідження свого внутрішнього світу й поведінки у зв'язку із соціальними очікуваннями, який виникає лише у процесі спілкування».

Сучасне трактування природовідповідності передбачає базування виховання на науковому розумінні природних і соціальних процесів, узгодження його із загальними законами розвитку природи та людини, розвиток у неї відповідальності за подальшу еволюцію ноосфери та самої себе. Цей принцип передбачає, що зміст, методи та норми виховання, стиль взаємодії вихователів і вихованців ураховують необхідність певних статевих і вікових диференціацій як створення, так і організації життєдіяльності різних спільнот дітей.

Згідно з принципом культуровідповідності перед виховною системою постає завдання залучення особистості до різних пластів культури, етносу, суспільства, світу в цілому, що визначає її ставлення до природи, соціуму, людей, самої себе.

В основі принципу педагогічних інверсій ідея про те, що на різних етапах розвитку дитини основне та додаткове стосовно освіти набувають змін. Від педагога вимагається зуміти відчути ці зміни. Тоді «різні майстерні, гуртки та інші творчі об'єднання стануть зонами ... екології душі, де дитина відкрито взаємодіє з навколишнім світом, сама перетворює його реалії в частину навчального матеріалу».

Крім попередньо окреслених принципів технологія виховання в молодших школярів толерантності передбачала обов'язкове дотримання у процесі роботи таких вимог:

Залучення всіх учнів до діяльності, пов'язаної з підготовкою та проведенням виховного заходу.

Стимулювання активності кожної дитини у спілкуванні та взаємодії з іншими дітьми під час виховного заходу.

Детальна підготовка та чітка організація виховного заходу.

Пізнавальна цінність (що було новим, значущим, корисним, цікавим для кожної дитини з погляду виховання толерантності).

Емоційна долученість молодшого школяра до власної діяльності.

Високий естетичний рівень виховного заходу.

Позитивна самооцінка заходу його учасниками.

Вплив заходу на позитивні зміни в поведінці дітей (прояв толерантності у взаємовідносинах, спільній діяльності, власних поведінкових актах).

Нами були визначені також певні правила, дотримання яких передбачає впровадження відповідних обмежень у діяльність учителя, що зумовлювалося рефлексивною спрямованістю розробленої нами педагогічної технології.

Так, учитель має усвідомлювати, що впровадження технології передбачає перенесення проблеми поведінки учнів на них самих, покладання на дітей відповідальності за зроблений ними вибір, обране рішення. Не слід звинувачувати дитину в нещирості або нечесності, навіть якщо в цей момент вона і виявляє такі якості. Справа в тому, що в перший момент діє інстинкт самозбереження (З. Фрейд) і лише потім починають працювати думка та почуття. Це й буде перемогою дитини над собою.

Не варто давати оцінку подіям (добре, погано, доцільніше), залучати учнів до самооцінки на основі порівняння їхніх учинків, поведінки з нормами життєдіяльності. Дитина має оцінювати себе в певний момент, ґрунтуючись на рівні власної готовності, рефлексії самозахисту та позиції. Тому необхідно виявляти терплячість, поки вона зрозуміє те, чого від неї вимагається згідно з конкретними нормами.

У жодному разі не треба критикувати вибір учнем тієї чи іншої позиції. При цьому цілком природно, що обрана позиція може відповідати позитивній нормі, але може бути й іншою. Якщо виявляється останній варіант, необхідно створювати умови, за яких молодший школяр шляхом зіткнення з протилежними поглядами самостійно приходив би до правильного вибору. Тому у процесі організації виховної роботи бажано об'єднувати учнів у групи, до яких входили б діти з позитивним і негативним ставленням до тих чи інших явищ.

Під час обговорення проблемних ситуацій замість висловлювань на зразок «ми», «всі», мають використовуватися словосполучення «я так роблю», «я так думаю», «я за це відповідаю».

Проведена робота засвідчила, що результатом застосування розробленої нами технології стає гуманістичний характер взаємин молодших школярів, толерантна поведінка, яка поширюється не лише на мікро-, а й на макросоціум.

Охарактеризовані вище особливості експериментальної технології виховання толерантності перевірялись у процесі позаурочної виховної роботи, яка є складовою та невід'ємною частиною освітнього процесу, важливим чинником формування та розвитку учнів початкових класів.

Автор Н. Стасюк