Сучасний погляд на національне виховання

Сучасний погляд на національне виховання

Мета національного виховання - набуття молоддю соціального досвіду, успадкування духовних надбань, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування особистісних рис громадян, духовності, фізичної досконалості, моральної, естетичної, правової, екологічної культури

Сьогодні, на мою думку, питанню етнонаціонального виховання школярів приділяється недостатня увага, насамперед з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, деяких політичних сил, громадських організацій. Наразі найбільш дискусійною в суспільстві є мовна тема, зокрема надання російській мові статусу державної. Водночас мало хто звертає увагу на те, що мовні й національні питання безпосередньо пов'язані.

Необхідно зауважити, що Україна - держава з поліетнічним складом населення. За результатами перепису населення у 2001 році в ній проживали представники більше 130-ти національностей і народностей, серед яких найбільшу кількість складають українці - 77,8 %, росіяни - 17,3 %. Найбільш численними після українців і росіян в Україні є білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці та гагаузи. У Києві на момент проведення перепису населення переважну більшість складали українці, росіяни, євреї, білоруси, поляки та вірмени.

Відсутність у державі сучасної концепції етнонаціональної політики, застаріле законодавство з питань міжнаціональних відносин, існуючі в суспільстві мовні проблеми, розмитість положень керівних документів у галузі освіти з національного та мовного питань ускладнюють формування новітніх підходів до національного виховання у школі, зокрема в початковій.

Відповідно до Конституції України український народ поділяється на українську націю, корінні народи та національні меншини. Стаття 11 Основного Закону України прямо визначає, що держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

На жаль, як у державі в цілому, так і в освітній сфері зокрема зазначена стаття Основного Закону реалізується лише фрагментарно. Якщо спитати учня молодшого класу, якої він національності, відповідь отримати буде складно, оскільки більшість із них навіть узагалі не можуть сказати, що таке етнос, національність. Яким же чином можна тоді реалізовувати у школі конституційні положення, тобто зберігати традиції, культуру, розвивати самобутність української нації, а також корінних народів і національних меншин? Та що говорити, якщо сьогодні ми не у змозі сказати, представники яких національностей, що проживають в Україні, належать до корінних народів. І знову-таки, це при тому, що відповідно до Конституції України права корінних народів визначаються законом.

Статтею 5 закону України «Про загальну середню освіту» визначено одним із завдань загальної середньої освіти виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу та інших народів і націй.

На мою думку, питання національної самоідентифікації дитини повинно починатись уже з початкових класів. Фактично це спонукає дитину до розуміння коріння власного «я», вивчення минулого свого народу за його етнічної складовою, а також інших народів, що проживають як в Україні, так і у світі. Вивчаючи минуле власного народу, дитина зможе, з одного боку, відчувати гордість за приналежність до відповідної нації, з іншого - ставитися з повагою до громадян інших національностей.

На жаль, сьогодні в Україні етнічна складова характерна для шкіл, в яких навчаються переважно представники національних меншин. У таких школах значна увага приділяється вивченню історії власного народу, його культури, традицій, установлюються вимоги до використання рідної мови (етнічної) у процесі навчання та спілкування дітей у позаурочний час.

На мою думку, для формування принципів національного виховання ряд авторів правильно посилаються на досвід видатних вітчизняних педагогів, зокрема на К. Ушинського, який уважав природним правом кожного народу мати свою національну школу. Він критикував зросійщення українських дітей, відстоював необхідність навчання їх українською мовою. У статті «Рідне слово» К. Ушинський сформулював основні вимоги до вивчення іноземних мов і рідної мови, зазначаючи, що вивчення іноземних мов ніколи не повинно починатись надто рано й аж ніяк не раніше того, коли буде помітно, що рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини.

В Україні для шкіл із поліетнічним складом учнів використання української мови як державної не стало жорстким правилом. Ось і виходить, що на уроках у школі учні, а нерідко і вчителі, спілкуються українською мовою, а на перервах - російською. Це при тому, що українською більшість із них володіють вільно.

Це призводить до приниження української мови, формування в дітей розуміння її меншовартості. За таких умов будь-які заходи з національного виховання зводяться нанівець.

Уважаю, що, починаючи з першого року навчання, учителю необхідно знати, представники яких національностей є в колективі класу. Зрозуміло, що певну складність можуть викликати випадки, коли батьки дитини належать до різних національностей. Водночас тут є певний позитив, оскільки дитина буде розуміти необхідність вивчення історії народів обох своїх батьків. А досягнувши повноліття, вона зможе свідомо визначитися зі своєю національною приналежністю.

Подібно до того, як в Україні оголошуються та проводяться роки культури Грузії, Росії, Казахстану, так і у класі повинні проводитись тижні, місяці української, російської, білоруської, єврейської та інших культур.

Особливо необхідно звернути увагу на таку націю, що проживає в Україні, як цигани. На жаль, у силу недостатньої роботи з батьками дітей-циган їх мало навчається у школі, а ті, хто навчається, рідко її відвідують, що призводить до низького рівня підготовки, непоодиноких випадків повторного залишення в одному класі. Тому ця категорія дітей потребує особливої підтримки й допомоги з боку школи та насамперед учителя початкових класів.

Звичайно, ідентифікація за національною ознакою несе певну небезпеку привернення особливої уваги в дітей до учнів окремих національностей. У моїй практиці це стосувалось циган. Тому важливими є постійне спостереження й увага з боку вчителя до взаємовідносин учнів з урахуванням етнічного чинника. Учителю слід постійно говорити учням, що кожна нація унікальна й багата своєю культурою та традиціями. Проведення позакласних уроків, присвячених національним героям, відомим та авторитетним людям певної національності як минулого, так і сьогодення, сприяє підвищенню авторитету відповідної нації. Не можна не розуміти, що забезпечити в суспільстві міжнаціональну злагоду, терпимість, формувати міжнаціональну дружбу необхідно з перших свідомих кроків життя людини. Замовчувати національне питання, розмивати його означає сприяти «вуличній» самоосвіті дітей, отриманню ними інформації із сумнівних джерел, що може призвести до формування стійкого негативного ставлення до певної нації, народності тощо. Саме звідси беруть початок ксенофобія, антисемітизм та інші негативні прояви у сфері міжнаціональних відносин.

Так, сьогодні, оцінюючи події в Автономній Республіці Крим, на мою думку, треба менше акцентувати увагу на їх національному аспекті. Водночас, зважаючи, що ставлення до громадян кримсько-татарської національності формується в учнів залежно від позиції їхніх батьків, учителю початкових класів важливо об'єктивно розказати про проблеми цього народу, його історичне минуле. У певній мірі це сприятиме нейтралізації негативного ставлення учнів до представників зазначеного народу, яке може сформуватись під час обговорення батьками відповідних подій за участю їхніх дітей.

Окрім того, учитель повинен вести копітку роботу з батьками, пояснюючи їх обов'язок виховувати в дітей повагу до національних, історичних, культурних цінностей української нації, корінних народів і національних меншин, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання та навколишнього природного середовища, любов до України.

Важливо також постійно вести розмову з дітьми про рівність громадян усіх національностей, що проживають в Україні. У цьому контексті в основу національного виховання у школі та класі мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї та школи, наступності та спадкоємності поколінь, які мають за мету виховувати перш за все людину з найкращими моральними якостями в усіх її загальнолюдських проявах.

З урахуванням викладеного, певною мірою уточнюючи позиції керівних документів у галузі освіти, уважаю, що основними шляхами вдосконалення національного виховання в сучасній початковій школі повинні стати:

реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями української нації, корінних народів і національних меншин;

упровадження нових підходів, виховних систем, форм і методів виховання, які відповідали би потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;

розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного й зарубіжного досвіду;

об'єднання зусиль державних і громадських інституцій, зокрема національно-культурних, у вихованні дітей, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій;

організація національного виховання в родині як важливої ланки виховного процесу та забезпечення педагогічного всеобучу батьків;

активний обмін надбаннями духовної культури між усіма народами, які населяють Україну;

широке використання в навчально-виховному процесі високохудожніх творів літератури та мистецтва авторів української нації, корінних народів і національних меншин;

докорінні зміни в підготовці та перепідготовці педагогічних кадрів для національного виховання.

Школа, в якій я працюю, одна з небагатьох у Києві, яка має хороші можливості в силу свого статусу формувати українську національну культуру та вивчення мови для того, щоб молоде покоління вільно володіло державною мовою, увібрало в себе найкращі надбання українського народу, училось на прикладах митців культури, мистецтва, інших галузей як української нації, так й інших націй і народів. Саме школа з поглибленим вивченням української мови та літератури дає можливість формувати не тільки фундаментальні знання з української мови та літератури, а й виховувати патріота, який має власні думки, переконання, любить українську мову не тільки як державну, а й фактично як мову міжнаціонального спілкування.

Формування національної свідомості й самосвідомості у школі відбувається через навчальні предмети, різноманітні заходи виховної та позакласної роботи та родинне виховання. Адже саме проживаючи в сім'ї, дитина успадковує не тільки правила поведінки, які формує родина, а й національний світогляд, культуру, яку родина несе та прищеплює дітям. Адже діти копіюють до неймовірної точності вчинки та висловлювання авторитетних для них людей, насамперед батьків, вихователів, учителів, а згодом й однолітків.

У школі національне виховання активно впроваджується через проведення ранків, вечірок із національним колоритом свят на українську тематику: купальські обряди, пісні, обжинки, проводи зими. Із часом тематика цих заходів змінюється, відбувається відхід від традиційних форм національного виховання.

Формування патріота та гуманіста у школі відбувається через такі навчальні предмети, як українська мова, українське читання, курс «Я і Україна» (громадянська освіта), де кожний урок пронизаний гордістю за рідний край, культуру, звичаї та традиції народу, де формується повага до державних і національних символів України. Широко використовуються на уроках елементи народної творчості, овіяної національним колоритом, через яку найкраще та найвлучніше можна показати мелодійність і красу української мови, культури. Адже чи може хоч один народ світу зрівнятися з українським за кількістю народних казок, пісень (святкових, обрядових тощо), козацьких дум, прислів'їв, приказок і примовлянь, легенд, ігор, дражнилок (у доброму сенсі цього слова, оскільки з давніх-давен вони мали на меті виховну роль, висміювали різні вади у вихованні дитини).

За останній час особливо стали помітними зміни в національному складі школи, оскільки приходять діти, які приїхали з різних регіонів України, відповідно кожний учень несе частинку своєї місцевості - Слобожанщини, Буковини, Поділля чи Закарпаття, специфічну мовну культуру свого краю, мистецтво, звичаї. Зазначені можливості розумно використовуються педагогічним колективом школи під час планування та проведення заходів з національного виховання.

Таким чином, зважаючи на поліетнічний склад практично кожного учнівського колективу київської школи, виходячи з положень керівних документів у галузі освіти та практичного досвіду роботи, назріла необхідність перегляду підходів до організації національного виховання у школі, зокрема в початковій, оскільки таке виховання за своєю суттю повинно мати інтернаціональний характер.

Автор: О. Кондик