Модель процесу виховання в закладах освіти

Модель процесу виховання в закладах освіти

Автори: Ю. Завалевський, Ю. Прокопович, В. Сагарда

Розбудова Української держави ставить на порядок денний надзвичайно важливе та невідкладне завдання - виховання справжнього громадянина, патріота рідної землі

Усі, хто проживає в Україні, до якого б етносу вони не належали, по-перше, мусять чітко усвідомити, що альтернативи незалежності Української держави нема. По-друге, успішна розбудова Української держави залежить від кожного з нас. Лише самосвідомість, згуртованість, наполеглива праця виведуть нас у число високорозвинених країн.

Викладене підводить до думки, що найактуальнішою проблемою сучасної системи освіти, і в першу чергу школи, є проблема виховання.

На сучасному етапі розвитку системи освіти в Україні виховний процес має ряд особливостей:

· спрямованість на формування всебічно розвиненої особистості учня, на його індивідуальний розвиток у рамках класно-урочної системи;

· посилення українського національного компонента;

· лібералізація громадської думки учнів і студентів у межах законних дій;

· демократизація управління освітою;

· відмова від форм і методів ідейно-політичного виховання.

Саме врахування цих особливостей дозволяє забезпечити повноцінне демократичне виховання на основі руху до демократизації всього суспільства.

Український педагогічний словник дає таке визначення категорії виховання: "Виховання - процес цілеспрямованого систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів. У широкому розумінні виховання - це вся сума впливів на психіку людини, спрямованих на підготовку її до активної участі у виробничому, громадянському й культурному житті суспільства".

Національна доктрина розвитку освіти стверджує, що держава повинна забезпечити виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, шанобливо ставиться до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин.

Ключовим поняттям у щойно наведених визначеннях процесу виховання є поняття особистості. Особистість є категорією для таких наук, як філософія, психологія, педагогіка, соціологія, політекономія, юриспруденція тощо.

Особистість є людським індивідом, суб'єктом взаємин, свідомої діяльності. Вона володіє стійкою системою соціально значимих рис, що характеризують індивіда як людину певного суспільства. Особистість з'являється тільки з виникненням у людини свідомості й самосвідомості.

Особистість - це соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Вони (властивості) формуються та виявляються у процесі свідомої діяльності та спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв'язків індивіда із суспільним і природним середовищем. На відміну від індивіда, який освоює надбання попередніх поколінь, у формі образу відтворює світ і на цій підставі діє, особистість виробляє власне ставлення досвіду, прагне втілити його.

Особистість - феномен суспільного розвитку, конкретна жива людина, яка наділена свідомістю та здатністю до самопізнання. Це здатна до саморегуляції динамічна функціональна система неперервно діючих між собою властивостей відносин і дій, що складаються у процесі розвитку людини.

Особистість - системоутворююча характеристика індивіда, що опосередковує його взаємодію із соціальним оточенням і визначає стратегію його поведінки у навколишньому світі.

Особистість - соціальне утворення системи, основною характеристикою якої є її спрямованість.

Спрямованість - це інтегруюче ядро особистості, яке пов'язує різні психічні процеси індивіда з послідовністю та стійкістю її поведінки. Вона (спрямованість) включає в себе: потреби, ставлення особистості до діяльності, до інших людей, до себе самої, до природи, самосвідомість, образ власного "Я", самооцінку.

Спрямованість особистості зумовлена рядом факторів:

· домінуюча мотивація - основні потреби, інтереси, ідеали, переконання, установки;

· основні сенси розуміння свого місця, ролі в суспільстві;

· зміст і рівень домагань (що я хочу, що можу, що я повинен);

· основні стійкі цілі, задачі, перспективи.

Деталізований зміст цих факторів визначає систему цінностей і ціннісну орієнтацію особистості.

Одним з основних елементів у структурі спрямованості особистості є потреби.

Потреби є станом організму особистості, який виражає залежність від об'єктивного змісту умов її існування й розвитку. Потреби особистості обумовлені соціальною природою діяльності людини, її ігровою, навчальною, трудовою діяльністю, зумовлюють її активність і мотивацію поведінки. Вони опосередковані процесами виховання й залучення особистості до людської культури.

Автори навчального посібника розглядають три види потреб:

· біогенні (їжа, спрага, моторна активність, відпочинок, статевий потяг);

· психогенні (інтелектуальні, естетичні, досягнення успіху, професійні, сенсаційні, мрійництва);

· соціогенні (користь іншим людям, користь іншим людям і собі, користь самому собі).

З нашої точки зору, найбільш оригінальний підхід до проблеми потреб індивідуума здійснений одним із представників "гуманістичної психології" А. Маслоу. Цей підхід дозволив автору не лише систематизувати потреби людини, а й описати їх певні властивості. А. Маслоу стверджує, що кількість різного виду потреб людини необмежена, але існує певна ієрархія потреб і в цій ієрархії слід виокремити такі:

· фізіологічні потреби (органічні) - спрага, голод, дихання, статевий потяг тощо;

· потреба безпеки - прагнення відчувати себе захищеним, мати притулок, позбавитися страху за особисту безпеку;

· потреба в належності та любові - прагнення належати до якоїсь спільноти, бути разом з людьми, приймати участь у соціальній взаємодії, бути членом соціуму;

· потреба поваги (шанування, визнання) - прагнення до компетентності, досягнення успіхів і певного соціального статусу;

· пізнавальні потреби - прагнення до знань, що дозволяє багато чого вміти, розуміти, досліджувати;

· естетичні потреби - прагнення до гармонії, порядку, краси;

· потреба самоактуалізації (самореалізації) - прагнення до якомога повнішої реалізації себе через здібності.

Ці потреби утворюють систему семи рівнів (піраміду), вищий з яких - потреба в самоактуалізації.

Перша й основна риса всякої потреби полягає в тому, що будь-яка потреба має свій предмет задоволення.

Друга риса - уся потреба набуває конкретного змісту в залежності від того, в яких умовах і яким чином вона задовольняється.

Третя риса - потреба, здатна виникати повторно, циклічно.

Четверта риса - потреба, здатна до розвитку. Розвиток потреби відбувається шляхом зміни кола предметів, що задовольняють цю потребу.

Найбільш цікавою в піраміді потреб є потреба самоактуалізації. Самоактуалізація - це основний, а по суті - єдиний мотив людського життя. Самоактуалізація - це сукупність дій, учинків, спрямованих на задоволення всієї піраміди потреб, вона - основа розвитку та вдосконалення організму людини й особистості в цілому. Потребу самоактуалізації особистості слід розглядати як процес самореалізації особистості, як такий процес її розвитку, при якому людина звільнена від дефіциту проблем особистісного зростання. А. Маслоу стверджує, що самоактуалізацію слід розглядати як прагнення людини до самовтілення, актуалізації наявних у неї потенцій. Таким чином, самореалізацію людини слід розглядати як складову більш складного процесу - процесу розвитку особистості.

Розвиток у цілому слід розглядати як процес послідовного переходу системи з рівня з певними показниками стану на рівень з більш вагомими показниками. Для системи, яку ми назвали особистістю, цей процес включає в себе три складові:

· дозрівання - зміни індивіда або окремих його функцій у процесі розвитку під дією внутрішніх уроджених причин (генетична, біологічна пам'ять);

· формування - складова процесу розвитку під дією зовнішніх факторів упливу;

· становлення - складова процесу розвитку під дією внутрішніх факторів упливу, поява нових ознак і властивостей.

Єдиний шлях управління розвитком особистості - пізнання факторів упливу на цей розвиток. Слід навчитись керувати тими з них, які залежать від волі й свідомості індивіда, і навчитися враховувати ті, вплив на які неможливий.

З метою більш чіткого розуміння процесів розвитку особистості далі нами буде запропонована функціональна модель цього процесу.

Моделювання як метод наукового пізнання будується на здатності людини абстрагувати схожі ознаки або властивості різних за природою об'єктів або явищ і встановлювати певні співвідношення між ними.

Моделювання здійснюється на основі експерименту чи уявно і передбачає формалізоване описання певної гіпотези, концепції або прогнозованої закономірності того чи іншого явища, процесу.

Через моделювання досягається нарощення пізнання, його поглиблення. Порівняно бідні в інформаційному відношенні моделі з часом замінюються більш змістовними.

Моделювання належить до теоретичного пізнання, воно не лише засіб відображення дійсності, а й може виступати практичним критерієм істинності знань, зокрема при зіставленні даної моделі з уже усталеною теорією.

Ми переконані, що у практичній діяльності педагога в навчальному процесі слід розрізняти поняття поінформованості і поняття знання. Поінформованість учня, студента (його здатність репродукувати інформацію) перетворюється у знання лише тоді, коли він здатний створити хоча б найпростішу модель явища, події, інформацією про які він володіє.

Моделювання виконує функції інтерпретації, прогнозування та евристики як щодо явища, події як цілісної системи, так і окремих її компонентів.

З нашої точки зору, до факторів, що забезпечують процес формування особистості, слід віднести соціальний фактор (соціум) і фактор виховного впливу (виховання). До факторів, які забезпечують процес становлення, ми відносимо генетичну та біологічну пам'ять індивідуума (біологія) і здатність людини до психічної саморегуляії (саморегуляція). Це дає можливість запропонувати функціональну модель (схему) розвитку особистості в такому вигляді:

Рушійною силою розвитку особистості в цій моделі є система протиріч між "пірамідою потреб" окремої особистості (особисті інтереси) та "соціальними умовами" їх задоволення (суспільні інтереси).

З метою більш глибокого тлумачення суті цієї моделі розглянемо зміст понять, що в неї входять.

"Біологія". Відомо, що онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю. Спадковість є найвищим продуктом життя і полягає в тому, що з людського зародка виникає людський організм, який будується за певною програмою, заданою генотипом організму. Генотип являє собою сукупність усіх спадкових структур організму і визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, будову нервової системи, стадії дозрівання організму, стать, індивідуальні функціональні особливості організму.

"Соціум". Людина набуває ознак особистості лише в результаті взаємодії, а значить, і відповідні ознаки особистості, зумовлені структурою соціуму: конституцією держави, законами, що зумовлюють форму власності, типи виробничих відносин, форми соціального забезпечення й захисту, умови одержання освіти, рівень громадянських свобод тощо.

"Виховання". Виховання слід розглядати одночасно і як процес, і як явище. Виховання є соціальним явищем, зумовленим суспільними відносинами між людьми у процесі їх сумісної практичної та духовної діяльності. Це соціальне явище є одночасно і процесом, у якому одні люди впливають на інших з метою спрямованого формування особистості. Цей процес виконує функцію забезпечення життєвої наступності між старшим і молодшим поколіннями. Виховання є загальною та вічною категорією людського життя.

"Саморегуляція". Ідею про здатність живого організму до саморегуляції у вигляді принципу сформулювати у своїх працях К. Бернер і І. Сєчєнов. У проекції на розвиток особистості цей принцип стверджує, що саморегуляція - здатність людини управляти собою на основі процесів сприймання й усвідомлення актів власної поведінки. Саморегуляція - багаторівневе, поліфункціональне явище. Вона включає в себе і психомоторну, і когнітивну, і комунікативну сфери людини, виражається в перебігу цілісної поведінки, діяльності, взаєминах людей. Саморегуляція можлива на певному етапі розвитку самосвідомості і пов'язана із самопізнанням. Психічні механізми саморегуляції формуються в ході становлення особистості й породжують феномен саморефлексії. Саморефлексія - аналітична реакція на свої вчинки. Головним "органом" саморегуляції людини є її інтелект.

Під дією зовнішніх факторів відбувається процес соціалізації особистості. Соціалізацію особистості можна уявити як процес її входження в соціальне середовище. Цей процес протікає під впливом трьох груп факторів: макро-, мезо-, мікрофатори. У групу макрофакторів включають всесвіт, планету, державу, суспільство. Мезофактори - тип населення, етнокультура тощо. До групи мікрофакторів, як правило, включають сім'ю, дитячий садок, школу, ВНЗ. Якщо соціальне середовище, в якому відбувається процес соціалізації особистості, відносно стабільне, то індивід проходить три фази свого становлення в ньому:

· засвоєння діючих у соціальному оточенні норм і правил поведінки спілкування. Людина становиться такою, як усі. Це фаза адаптації;

· виникнення за рахунок загострення протиріч між рівнем адаптації та потребою в максимумі індивідуалізації. Людина прагне знайти засоби вираження своєї індивідуальності та трансляції власних ціннісних орієнтацій в життя соціуму. Це фаза індивідуалізації;

· самоорганізація індивідуума й інтеграція особистості в соціумі. Особистість зберігає й удосконалює ті індивідуальні риси, які необхідні соціуму. Фаза інтеграції.

Усі ці три фази не розділені в часі. Таким чином, соціалізація особистості - це процес інтеграції окремого індивідуума в соціум. Механізмом процесу соціалізації особистості є психічна адаптація.

Самоорганізація особистості відбувається за рахунок впливу групи внутрішніх факторів.

Самоорганізація, у широкому розумінні цього поняття, - природна здатність будь-якої біологічної системи самостійно підтримувати, відроджувати та вдосконалювати рівень своєї організації при зміні умов взаємодії з оточуючим середовищем. Сутність процесу самоорганізації людини полягає у прижиттєвому формуванні нових функціональних мозкових систем (стійких рефлекторних новоутворень), які забезпечують розвиток і компенсацію потрібних особистості здібностей та вмінь шляхом самопізнання, самонавчання, самовиховання. Соціальна самоорганізація особистості має вирішальний вплив на становлення світогляду й морально-естетичних переконань людини. Критеріями сформованості самоорганізації особистості можна вважати адекватне усвідомлення нею рівня свого інтелектуального розвитку, рівня сформованості навчально-трудових і побутово-етичних умінь і навичок. Механізмом процесу самоорганізації має бути психічна саморефлексія.

Система протиріч між процесами соціалізації та самоорганізації особистості є рушійною силою її розвитку.

Характер і механізм процесу подолання цих протиріч на окремих етапах розвитку особистості визначаються її спрямованістю і можуть бути названі життєтворчістю.

Взаємодія окремого індивіда з оточенням на рівні несвідомого (інстинктів) може бути названа процесом життєдіяльності. Взаємодія на рівні свідомого - діяльність. І лише цілеспрямована, систематизована взаємодія окремого індивіда із соціальним оточенням з метою задоволення власної системи потреб - життєтворчість.

У запропонованій нами функціональній моделі процесу розвитку особистості особливе місце, з позиції педагогіки, займає процес виховання. Педагогіка розглядає процес виховання як систему способів саме педагогічного управління розвитком вихованців, як складний багатогранний комплекс виховних впливів. Виховання спрямовується на вироблення певних норм поведінки людини, воно неможливе поза навчальною діяльністю та без активності самого вихованця. Виховання є важливим фактором збагачення емоційної форми дитини та формування її інтелектуальних, моральних та естетичних почуттів.

З метою більш чіткого та глибокого розуміння суті запропонованої моделі процесу виховання особистості розглянемо зміст окремих понять. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства однією з основних складових соціального замовлення системи освіти є виховання громадянськості як інтегративної якості особистості. Відповідний розвиток цієї якості дає можливість людині відчувати себе юридично, соціально, морально й політично дієздатною. Громадянськість включає в себе моральну та правову культуру, почуття власної гідності, дисциплінованість, поєднання патріотичних, національних та інтернаціональних почуттів.

Мета виховання у вигляді логічної моделі фіксує бажаний результат соціально-психолого-педагогічної взаємодії. Має виняткове значення для організації процесу виховання, формування гармонійно розвиненої особистості. Гармонійний розвиток передбачає співрозмірність, злагодженість, внутрішню й зовнішню упорядкованість, цілісність і чітке поєднання різних сторін і функцій свідомості, поведінки та діяльності особистості.

Під змістом виховання слід розуміти інтелектуальні джерела інформації, на базі яких у процесі соціально-психолого-педагогічної взаємодії у вихованців, як суб'єктів взаємодії, формуються навички самопізнання, самооцінки, самовиховання, самоосвіти, життєтворчості. Процес самопізнання як складова процесу розвитку особистості зводиться до дослідження, пізнання самої себе, нарощується одночасно з розумовим розвитком, сприяє правильній адаптації індивіда до соціального середовища, його соціалізації. Самооцінка відображає судження людини про міру наявності в неї тих чи інших властивостей у співвідношенні з ідеалом. Це вияв оцінного ставлення людини до себе, основний структурний компонент самосвідомості особистості, що відіграє значну роль у саморегуляції поведінки в діяльності.

Самовиховання - систематизований усвідомлюваний процес удосконалення людиною самої себе. Цей процес виникає на певному рівні розвитку свідомості та самопізнання. Він спрямований на вироблення в себе позитивних якостей, навичок.

Самоосвіта являє собою невід'ємну складову систематичного неперервного навчання, процес і результат удосконалення здібностей та поведінки особистості, засіб прискорення процесу соціалізації. Основним засобом самоосвіти є самостійна робота індивіда в інформаційному полі соціального оточення.

Завдання виховання являють собою складові змісту освіти та спрямовані на розвиток здатності індивіда до соціальної адаптації, аферентації, антиципації та саморефлексії.

Поняття соціальної адаптації використовується для означення пристосування індивіда до групових норм існування та соціальної групи до окремої людини. Під аферентацією слід розуміти один з механізмів процесу випереджаючого відображення індивідом зовнішнього та внутрішнього світу. Цей механізм зумовлює здатність біосистеми до самоорганізації і є першою стадією цілеспрямованого акту поведінки. Фактично це той механізм відображення, який забезпечує індивіду на рівні несвідомого "передбачати" наслідки своїх цілком певних дій. Антиципація виступає також як механізм процесу випереджаючого відображення і проявляє себе у здатності індивіда уявляти результати своїх дій, учинків ще до того, як вони здійснені. Розмова йде про процес уявлення, тобто це означає, що індивід "передбачає" на рівні свідомого.

Поняття саморефлексії достатньо складне та надзвичайно важливе для чіткого розуміння суті процесів розвитку особистості, процесів її навчання. Психологічний словник процес рефлексії визначає як "осмислення людиною передумов, закономірностей і механізмів власної діяльності, соціального та індивідуального способу існування". Саморефлексія - це механізм процесу самоусвідомлення суб'єкта, це не тільки інтроспекція власної психіки, а й осмислення власної життєвої програми, цілей, системи цінностей. Процеси пізнання, переживання, спілкування неможливі без рефлексивного усвідомлення, яке виступає як засіб психічного самоконтролю та самовдосконалення особистості.

Саморефлексія - основний механізм процесу самоорганізації особистості.

Соціально-психолого-педагогічна взаємодія суб'єктів процесу управління розвитком особистості учня - це складна, багатомірна система педагогічних впливів. Суть цих впливів, принципи та методи їх утілення описуються теорією виховання.

У результаті СППВ у структурі особистості в аспектах психологічного, інтелектуального, фізичного та духовного розвитку відбуваються передбачувані метою зміни. Рівень цих змін зумовлений багатьма факторами.

Таким чином, у запропонованій нами функціональній моделі процесу виховання мета виступає як системоутворюючий фактор. У залежності від суті мети виховання структура та зміст процесу будуть різними. Система (у тому числі й система виховання) являє собою певну цілісність, до якої входять функціонально пов'язані елементи. Кількість елементів системи має бути обмеженою, кожен із них має однозначно чітко виконувати свою функцію. Поява невластивих системі елементів (сторонніх елементів) і нечітке виконання своїх функцій власними елементами ведуть до зриву діяльності системи в цілому. Це означає, що зміст складових запропонованої нами моделі виховного процесу має бути підпорядкований досягненню мети.

Структура, зміст і завдання виховного процесу повинні бути такими, щоби на певному етапі процес виховання трансформувався у процес самовиховання. Самовиховання - свідомий цілеспрямований процес удосконалення індивідом самого себе. Складовими процесу самовиховання, як системи, виступають підсистеми:

· самопізнання (розуміння на рівні самоусвідомлення мотивів, мети життєтворчості, власного ідеалу, переконань, світогляду, суті пізнавальних психічних процесів);

· самооцінки, суть якої полягає в порівнянні себе з власним ідеалом;

· самопорівняння; суть цього процесу, підсистеми процесу самовиховання, полягає в порівнянні себе із соціумом;

· самозобов'язання, що передбачає систематичну корекцію процесу діяльності з метою вибору оптимальніших шляхів досягнення мети життєтворчості. Без включення у процеси саморефлексії це навряд чи можливо;

· самоуправління, суть цього процесу зводиться до набуття навичок психічної саморегуляції, звичок відповідної соціальної поведінки;

· самонавіювання - аутотренінг.

Отже, виховання - це процес трансляції суті здобутків старших поколінь, соціуму в питаннях науки, культури, життєтворчості в індивідуальне життя молодого покоління;

· виховання - це процес управління розвитком особистості, і він має бути системним;

· головна мета виховання - щаслива людина, мірою вихованості якої є її інтелігентність;

· метою всіх педагогічних впливів системи на особистість у процесі її виховання має стати становлення життєво активного, гуманістично спрямованого громадянина, який би у своїй життєтворчості керувався національно-культурними та вселюдськими цінностями.

Мети виховання можна досягти лише при дотриманні психологічних вимог до організації виховного процесу:

· виховує вчинок, а не слово. Слово лише пояснює суть вимог;

· включення індивіда в особистісно значущу діяльність;

· урахування домінуючої мотивації особистості при конструюванні виховного процесу;

· цілеспрямоване створення емоційно збагачених виховних ситуацій;

· здійснення спілкування на рівні емпатії;

· обов'язкове включення індивіда у процес саморефлексії.