Законопростір сучасного виховного процесу

Законопростір сучасного виховного процесу

Морально-духовна вихованість підростаючої особистості нині виступає пріоритетною метою всієї освітньої системи

Усі соціальні інституції, які причетні до процесу виховання в широкому розумінні цього слова, мають орієнтуватися на поетапно-часову специфіку морально-духовного зростання людини. У цьому зв'язку виділимо його чотири фундаментальні рівні.

Базовий (субстанційний) рівень розкриває першопричину морально-духовного зростання, якою виступає емоційне переживання як спонукальна клітинка морально-духовної свідомості та самосвідомості. Якраз первинні позитивні переживання породжують процес пристрасного відображення особистістю як зовнішнього, так і свого внутрішнього світу.

Структурний рівень визначає єдність емоцій і різного роду предметності (змістовності). На цьому рівні можливий зв'язок емоційних переживань з гуманістичними цінностями суспільства та перетворення їх у результаті цього у власні морально-духовні надбання особистості.

Темпоральний рівень утверджує лінійність і циклічність морально-духовного розвитку особистості. Оскільки показником даного розвитку виступає вчинок, то якраз йому має бути властиве лінійне розгортання й циклічне функціонування, тобто закріплення в різноманітних міжособистісних ситуаціях.

Особистісний рівень розкриває прогресивні зміни морально-духовних актів за допомогою включення рефлексії (мислення, спрямованого на мотивацію вчинку) та волі суб'єкта. На цьому рівні особистість діє вільно та морально відповідально.

Несуперечливий перехід підростаючої особистості з нижчого на вищий рівень морально-духовного розвитку вимагає організації науково обґрунтованого виховного процесу.

Однак традиційна педагогічна наука (а отже, й навчально-виховна практика) розвивались і утверджувалися на однобоко усвідомленому постулаті: «Знання - це сила». Часто-густо ця сила культивувала його глибинні структури та пропагувала індивідуалістичні життєві програми людини. Тож слід реалізувати постулат: «Знання - гуманістично орієнтована сила». Нам потрібна педагогіка духовно значущої дії особистості, в якій би фокусувалася і педагогіка навчання, і педагогіка виховання. І якщо суспільство покладає таку дію у свій фундамент, то така дія буде і соціально значущою.

Педагогіка духовно значущої дії має ґрунтуватися на відповідних законах.

Закон випереджального морально-духовного розвитку відносно розвитку інтелектуального. Тільки його дотримання сприятиме гармонізації цих двох психічних сфер суб'єкта. При цьому свій розум людина не зможе використовувати антигуманно, на шкоду іншому.

Закон, згідно з яким провідною мотивацією вчіння мають бути вершинні смислоціннісні орієнтири (кінцеві життєві цілі), а не лише пізнавальні інтереси.

Закон розвитку вищих емоційних переживань (моральних, естетичних, інтелектуальних), як перепона нижчим, біологічним. У зв'язку з цим педагог мусить ставити спеціальну задачу, як забезпечити підтримку вищих емоційних переживань вихованця.

Закон оволодіння науковими знаннями в контексті людської культури.

Закон пріоритетності піклування людини про оточуючий матеріальний і соціальний світ як альтернатива використання цього світу у власних цілях. Слід відмовитися у вихованні від конфліктної ідеології, яка пов'язана з людино-довкіллевим протистоянням, і утверджувати резонансні відносини.

Закон - від ідентифікації вихованця зі значущим дорослим до ототожнення з ним, утілення в нього. Дитина мусить тимчасово стати особистістю педагога чи іншої людини.

Закон занурення в емоційні стани, за якого вихованець вправляється в переживаннях різноманітних почуттів - і позитивних, і негативних. Педагог має сам володіти знаннями про специфіку перебігу певного почуття і вчити цьому вихованця. А це можливо лише за умови, згідно з якою для того, щоби пізнати емоційний стан, його треба пережити. Адже незрячому неможливо пояснити сутності кольору, а тому, хто не пережив, наприклад, любові, - неможливо пояснити її трепет і чарівність. Дитина повинна вміти вербально оформити те чи інше емоційне переживання.

Наведені закони більшою чи меншою мірою концентруються в навчально-виховних принципах, гуманізуючи та демократизуючи цей процес. Доцільно, на наш погляд, вичленити основні принципи, яким має відповідати сучасне виховання як залучення особистості до вироблених людством цінностей, створення сприятливих умов для реалізації нею свого природного потенціалу та розвитку творчого ставлення до життя.

Принцип національної спрямованості. Передбачає формування самосвідомості, виховання любові до рідної землі, свого народу, шанобливе ставлення до його культури; повага, толерантність до культури всіх народів, які населяють Україну.

Принцип культуровідповідності. Дитина та педагог спільними зусиллями перетворюють зміст історичного морально-етичного досвіду людства на систему відкритих проблем. Така проблематизація моральної культури слугує джерелом особистісного розвитку дитини, умовою привласнення нею загальнокультурних надбань, а саме виховання здійснюється як культурологічний процес, спрямований на формування базису культури особистості.

Принцип гуманізації виховного процесу. Вихователь концентрує свою увагу на дитині як вищій цінності, ураховує її вікові та індивідуальні особливості й можливості, не форсує її розвитку, вправляє у самостійності, задовольняє фундаментальні потреби дитини (у розумінні, визнанні, прийнятті, справедливому ставленні до неї); виробляє оптимістичну гіпотезу її розвитку в майбутньому; стимулює розвиток в особистості свідомого ставлення до своєї поведінки, діяльності, життєвих виборів.

Принцип цілісності означає, що виховання організовується як цілісний педагогічний процес; спрямовується на гармонійний та різнобічний розвиток особистості, на формування в неї цілісної картини світу; передбачає наступність у реалізації напрямів та етапів виховної роботи на різних освітніх рівнях; охоплює всі сфери життєдіяльності дітей та учнівської молоді; здійснюється в різних соціальних інститутах, у навчальній і позанавчальній діяльності.

Акмеологічний принцип. Вихователь орієнтує виховний процес на найвищі морально-духовні досягнення вихованця; створює умови для оптимальної самореалізації підростаючої особистості, розвитку її індивідуальних можливостей і здібностей; напрями виховної роботи конкретизуються у відповідних результатах - міцно й органічно засвоєних загальнолюдських і національних цінностях; стратегія життя передбачає постійний рух до здійснення все нових, соціально значущих задумів, уміння мобілізуватися на долання труднощів, прогнозування наслідків своїх учинків; здатність до свідомого прийняття рішень.

Принцип суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Учасники виховного процесу виступають рівноправними партнерами у процесі спілкування, беруть до уваги точку зору один одного, визначають право на її відмінність від власної, узгоджують свої позиції. Вихователь уникає жорстких приписів, не ставиться до вихованця як до пасивного об'єкта своїх впливів; рахується з його психічним станом, життєвим досвідом, системою звичок і цінностей; виявляє емпатію, удається до конструктивних і продуктивних виховних дій; виявляє творчість і педагогічну рефлексію.

Принцип особистісної орієнтації означає, що загальні закони психічного розвитку проявляються в кожної дитини своєрідно та неповторно. Педагог культивує у зростаючої особистості почуття самовартісності, упевненості в собі, визнає її право на вільний розвиток і реалізацію своїх здібностей; дає їй право почуватися індивідуальністю; виробляє оптимістичну стратегію розвитку кожного вихованця; спрямовує зусилля на розвиток світогляду, самосвідомості, культури потреб, емоційної сприйнятливості, довільної поведінки, базових якостей особистості.

Принцип превентивності. Виховні впливи держави, усіх виховних інститутів, ураховуючи інтереси особистості та суспільства, спрямовуються на профілактику негативних проявів поведінки дітей та учнівської молоді, на допомогу та її захист, вироблення імунітету до негативних впливів соціального оточення. При цьому має забезпечуватися система заходів економічного, правового, психолого-педагогічного, соціально-медичного, інформаційно-освітнього характеру, спрямованих на формування позитивних соціальних установок, запобігання вживанню наркотичних речовин, різних проявів деструктивної поведінки, відвернення суїцидів та формування навичок безпечних статевих стосунків.

Принцип технологізації. Виховний процес передбачає послідовні науково обґрунтовані дії педагога та відповідно організовані ним дії вихованців, підпорядковані досягненню спеціально спроектованої системи виховних цілей, що узгоджуються із психологічними механізмами розвитку особистості та ведуть до кінцевої мети виховання. Побудований таким чином виховний процес має ознаки проективності, певною мірою гарантує позитивний кінцевий результат.

Принципи виховання набувають реальної дієвості, коли вони виступають стратегічною основою того чи іншого виховного методу. Останній має доцільно синтезувати, окрім позначених принципів, і закономірності тактичного рівня, тобто вимоги до побудови науково обґрунтованої виховної дії як компонента методу виховання. До цих вимог віднесемо нижче позначені.

ВИМОГА. Усвідомленість дій вихователя

У виховному процесі має панувати розумна, наукова доцільність. Будь-яка невмотивована (необґрунтована) виховна дія має характер випадковості, відбувається під впливом почуттів і тому, звичайно, психологічно груба. Важливо, щоб і вихованець ясно розумів доцільність дій вихователя. Усі його дії мусять пропонуватися в такій формі, щоби вони могли бути повністю й чітко виправданими у власній свідомості дитини. У вихованця має сформуватися розуміння того, що він виконує вимогу вихователя перш за все з переконання в її необхідності, а не тільки через повагу до нього.

ВИМОГА. Дозованість моральних приписів

Багаточисленість моральних приписів, які вихователь ставить перед вихованцем, не сприяє оволодінню ними. Дитині психологічно важко здійснювати внутрішню діяльність з об'єктами, набір яких перевищує можливості її оперативної пам'яті, уваги, операційних резервів мислення. Тому доцільніше ставити перед дитиною таку кількість моральних приписів, яку можна вважати абсолютно необхідною. Педагогічне правило в цьому зв'язку має бути таким: висувайте лише небагато вимог, але слідкуйте, щоби вони виконувались. Після оволодіння та закріплення тієї чи іншої вимоги в моральній поведінці вихованця можна добавляти нову вимогу.

ВИМОГА. Використання вчинково-спрямованої виховної дії

Великими морально-розвивальними можливостями володіє виховна дія, змістом якої виступає вчинок дитини. Педагог повинен постійно організовувати спільну діяльність, спрямовану на зміст дитячого вчинку, як позитивного, так і негативного. У дискусії, що неодмінно виникає з цього приводу, проясняються всі можливі наслідки того чи іншого вчинку вихованця і для нього, і для його найближчого оточення. Суттєвим моментом при цьому є з'ясування внутрішніх причин дитини, які спонукали її до даного вчинку. Це вже є зверненням дитини до свого особистісного образу Я.

ВИМОГА. Забезпечення генетичної траєкторії руху: від виховної дії навіювання до виховної дії переконання

Дія навіювання є важливим фактором виховання, який має особливе значення на перших етапах психічного розвитку дитини. Вона все приймає на віру, без критики, чим і можна користуватися, формуючи в неї позитивні якості та запобігаючи прояву негативних.

Переконуюча дія як фактор виховання має велике значення в пізнішому віці дитини, але до неї слід звертатися якомога раніше разом із розумінням дитиною мови та з розвитком у неї здібності до розмірковування.

Панує думка, що дитина мусить слухатися й виконувати вимоги дорослих, розмірковувати вона буде потім. Тут усе ж має значення така психологічна закономірність: з огляду на те, як ми привчаємо дитину діяти вперше, так вона діятиме й надалі. Як будь-яка здібність формується тільки вправами, так і здібність до розмірковування засвоюється також лише поступово. Без розмірковування неможливе абстрактне мислення, а без нього неможливий свідомий моральний вибір людини.

ВИМОГА. Урахування у виховній дії спадкової природи вихованця

Дитина є чистим аркушем паперу, на якому вихователь може зобразити все, що він уважає за потрібне. Цілий ряд реакцій людини виявляються вродженими. Ці вроджені задатки різні в різних дітей. І якщо педагог хоче досягти успіху у виховній роботі з дитиною, він мусить досить чутливо прислуховуватися до її основних схильностей і строго враховувати їх, будуючи систему виховних дій.

ВИМОГА. Культивування розвивально-оптимістичної позиції вихованця

Виховні дії педагога мають ґрунтуватися на психологічному законі, згідно з яким переконувати вихованця в тому, що він легко може оволодіти певними моральними якостями, значить змінювати в даному напрямі його моральну систему. Тож педагогові слід зі всією силою віри в добрі витоки дитячої природи, з непорушною впевненістю у прояві милосердя та кращих її здібностей, які здолають негативні схильності, обґрунтувати дітям, що вони можуть і спроможні робити добро і що вони, напевно, робитимуть його, що вони спроможні на дружбу та справедливість. Тож дати дитині віру у свої сили, у добро - це перше, що мусить зробити вихователь.

ВИМОГА. Об'єктивність оцінювання вихованця

Щоби скласти про дитину справедливе та вірне судження, вихователю слід не переносити її з її сфери у свою, а самому перенестися у його внутрішній світ. Прагнучи дати вихованцеві певні моральні знання, сформулювати відповідні погляди, слід зважати на своєрідність його розуміння. Тому вміти «перетворюватися і бути як дитина» має виступати головною умовою професіоналізму педагога. За умови, коли вихователь систематично виштовхує дитину з її власного духовного буття й переносить її все частіше у свою внутрішню морально-світоглядну систему, змушуючи її дивитися та розуміти по-нашому, він досягає одного: вона починає йому видаватися не тією, чим вона в дійсності є.

ВИМОГА. Запобігання міжсуб'єктних ситуацій особистісної подвійності

Особистісна подвійність - це внутрішній стан «здаватися та бути». Він виникає тоді, коли людина починає здаватися не тією, якою насправді є. Найелементарнішим проявом особистісної подвійності є дії удавання. Виховні дії педагога з огляду на це мають бути відображенням його високоморальної особистісної сутності, де немає місця дводушності та лукавству. Він повинен демонструвати вихованцеві повну й безумовну правдивість.

Дитина мусить знати, що її не обманюють і що вона сама може не говорити неправду, що вона може з певною відвертістю розповідати вихователю все, що її хвилює, усе, що з нею трапилось навіть поганого. Якщо взаємини з дитиною такі, то вихователь завжди може розраховувати на добровільну сповідь дитини, яка позитивно впливає на процес її морального розвитку.

ВИМОГА. Визнання особистості дитини та недоторканності її особистості

Виховна дія педагога в рамках цієї вимоги передбачає, по-перше, повагу до людської природи. Річ у тім, що усвідомлення своєї особистості виникає в дитини досить рано. Це усвідомлення необхідно вимагає задоволення, яке полягає в можливості виходити зі своїх устремлінь, а не служити сліпим засобом для якихось чужих цілей. По-друге, вимагає такого ставлення до дитини, яке ідеалізує в ній справжню людину.

З образом людини неодмінно пов'язано визнання її особистості та її недоторканності. За такої виховної позиції виключаються обра`зи та пригнічення вихованця. Виховна дія визнання особистості не сумісна з намаганням впливати на вихованця, орієнтуючись на своє власне задоволення та зручність. Виховна дія, що орієнтується на особистісну гідність вихованця, повністю розрахована на його моральний розвиток.

Розкритий нами виховний законопростір (закони, принципи, вимоги) має гуманістично соціалізувати особистість у певному віковому періоді її розвитку, допомогти їй у виборі суспільно значущої позиції та повноцінній самореалізації.

Автор: І. Бех