Соціально-педагогічне застосування казкотерапії щодо дітей, батьки яких розлучились

В основу розробки казкотерапевтичних занять були покладені роботи Л. Короткової і Д.Бретт.

Заняття 1. Знайомство

Методологічна основа: Л. Короткова

Знайомство

Діти кидають один одному м'ячик, спочатку називають своє ім'я, потім по сигналу ведучого - називають ім'я того, кому кидають м'ячик.

"Ім'я перетворилося"

Учасники уявляють собі Країну Імен, у якій усе імена перетворилися у тварин (рослини). Вигадують, у яку тварину (рослину) могло перетворитися їхнє власне ім'я.

"Ласкаве ім'я"

Ведучий розповідає про те, що на заняттях діти будуть намагатися називати один одного ласкаво. Пропонує придумати подібні імена кожному учасникові.

"Малюнки імені"

Учасники уявляють, що кожний з них став відомим мореплавцем або лікарем, ученим або письменником. І йому вже при житті вирішили поставити пам'ятник, на якому повинне бути написане ім'я й намальовані цікаві малюнки. Діти придумують малюнки до своїх імен, описують їх усно, а потім малюють в альбомах поруч із красиво написаним іменем. (Якщо діти не вміють писати своє ім'я, їм допомагає ведучий).

Домашнє завдання

Ведучий просить дітей намалювати людину й принести малюнок на наступне заняття.

Заняття 2. Радість. Як її доставити іншій людині

Методологічна основа: Л. Короткова

Ведучий повідомляє, що далі всі заняття будуть починатися із "зарядки".

"Закінчи пропозицію". Діти згадують найщасливіше почуття - радість. Після цього вони закінчують пропозиції: "Для дитини радість - це", "Для дорослого радість - це…", "Для мами радість - це…", "Для вихователя (учителя) радість - це…".

Кричалка "Я дуже гарний". Дітям пропонують повторити слідом за ведучим по черзі слова "я", "дуже", "гарний" так: спочатку пошепки, потім голосно, потім дуже голосно.

Бесіда

Ведучий проводить бесіду про те, як порадувати людину (розсмішити, погладити, сказати добрі слова).

"Збираємо добрі слова"

Діти, кидаючи м'ячик один одному, згадують добрі слова або гарні якості людей.

"Скажи ведмедику добрі слова".

Ведучий "запрошує" на заняття іграшкового ведмедика. Діти вигадують для нього добрі слова. Потім кожний перетворюється у ведмедика (бере ведмедика в руки) і виходить до дошки. Інші учасники вигадують для нього добрі слова, тобто "погладжують" його.

Домашнє завдання

Ведучий просить дітей намалювати свою родину й принести малюнок на наступне заняття.

Заняття 3. Страх. Його відносність

Методологічна основа: Л. Короткова

Розминка

"Невизначені фігури". Ведучий малює на дошці невизначені фігури, діти говорять, на які страшні істоти вони схожі.

"Конкурс боягузів". Діти швидко по колу передають м'ячик. Хто одержав його, повинен назвати той або інший страх людини. (Повторюватися не можна). Хто не може швидко вигадати страх, вибуває із гри. Визначаються 1 - 2 переможця.

"Чужі малюнки". Ведучий показує дитячі малюнки на тему "Страх". Дітям необхідно вгадати, якому страху присвячений малюнок.

"Закінчи пропозицію"

Діти закінчують пропозиції: "Діти звичайно бояться…", "Дорослі звичайно бояться…", "Мами звичайно бояться…", "Вихователі (учителі) звичайно бояться…"

Під час обговорення ведучий разом з дітьми робить висновок про те, що всі люди бояться іноді, і страх - це почуття, якого не потрібно соромитись.

"Ми просто дуже боїмося за вас"

В одному великому місті на першому поверсі жила родина: тато, мама й двоє дітей - Міша й Маша. Мама з татом ходили на роботу, а Міша й Маша - у дитячий садок. Вони були близнюками, тому вони ходили в одну групу й завжди разом гралися. Тато й мама дуже любили своїх дітей і пишалися ними, але одне їх засмучувало - обоє дітей дуже всього боялися: темряви, залишатися самі в будинку.

Коли вони лягали спати, то Міша клав поруч із собою іграшковий пістолет, який, незважаючи на те що був іграшковим, дуже голосно стріляв. А Маша - шаблю з Мішиного лицарського набору. І щораз засинаючи у своїх ліжечках вони довго звивалися, прислухаючись до кожного шереху, так що ранком, поправляючи їх простирадла, мама щораз охала.

Одного разу ввечері мама з татом уклали дітей спати й виїхали ненадовго на вокзал зустрічати бабусю. "Можливо поспіхом вони забули закрити двері", - прошептав сестрі Міша, тому що незабаром у коридорі, а потім у кухні почулися якісь уже занадто голосні шерехи й кроки. Діти тихенько відкрили двері в коридор і відразу закрили. Там ходив великий чорний собака з опущеним хвостом. Діти присунули до дверей стільці, велосипеди й залізли під Машине ліжко. Але раптом страшна думка прийшла до них: "А мама з татом, а бабуся? Що буде з ними, коли вони побачать собаку? Можливо вона скажена й покусає їх?" Діти затряслися від страху й тихенько заплакали. Потім якось відразу Міша взяв свій пістолет, а Маша шаблю. "Я злякаю її", - сказав Міша. "А я поб'ю її", - сказала Маша. Діти розібрали завал біля дверей і вийшли в коридор. Міша загуркотів пістолетом, а Маша застукала шаблею по стіні, потім по батареї. "Пішла геть!" - закричали вони хором. Собака вискочив, а діти замкнули за нею двері. Незабаром прийшли батьки. Вони були дуже встривожені. Сусідка попередила, що від їхніх дверей біг великий чорний собака. Діти розповіли їм усе, що було. Батьки зраділи: вони пишалися такими дітьми. "Але як же вам вдалося прогнати такого страшного собаку?" - запитали вони. А діти відповідали: "Ми просто дуже боялися за вас".

Діти слухають і обговорюють історію про Мішу й Машу. Особливий акцент робиться на розумінні того, як можна боятися за іншу людину.

Домашнє завдання

Ведучий просить дітей намалювати картину"Неіснуюча тварина" і принести малюнок на наступне заняття.

Заняття 4. Як упоратися зі страхом

Методологічна основа: Л. Короткова

Розминка:

"Страшні персонажі телеекрана". Діти згадують відомих їм страшних персонажів телеекрана, потім по черзі кожний задумує й зображує одного з героїв так, щоб інші якомога швидше відгадали.

"Картинна галерея"

Ведучий пропонує дітям вибрати найстрашнішого персонажа й намалювати його портрет таким, щоб, глянувши, можна було розсміятися. Портрети розвішуються на дошці, і екскурсовод (ведучий) проводить екскурсію по картинній галереї, розповідаючи про портрети так, щоб викликати сміх.

Казка "Маленький Місяць"

Місяць, який щоночі з'являється на небі, теж колись був маленьким. Його дитинство було безтурботним і щасливим, але лише одне його обтяжувало: він боявся темряви, тому з'являтися одним на чорному нічному небі, як треба Місяцю, йому було дуже страшно.

З настанням сутінків його знайомі зірочки одна за іншою висипали над Землею й кликали маленький Місяць із собою. Вони розповідали йому, яке прекрасне нічне небо й наскільки воно перетворить із його приходом. Зірочки переконували Місяць, що немає нічого більш вражаючого, ніж темрява, що наступала з його загадковою красою.

Але маленький Місяць не міг побороти страху перед нічною стихією. Йому здалося, що в темряві бродять жахливі чудовиська. Ніч застеляла поверхню Землі, якою Місяць милувався вдень, лиховісними привидами.

Маленький Місяць сумував про те, що не веселиться із зірочками й не радує собою живучих на Землі. "Що ж я за Місяць, якщо не почуваю себе королем ночі й через свій страх не знаю всіх її чудес", - думав він.

Місяць так довго не з'являвся в нічнім небі, що деякі вже почали злословити із цього приводу, сумніваючись у його дійсності. Йому це було дуже образливо й боляче.

Але одного разу трапилося дещо, що змусило маленький Місяць з'явитися на нічному небі. У ту ніч небо почуло крики про допомогу якої заблудившоїся людини. У нічній імлі перехожий не міг знайти дорогу додому. Світла всіх зірок виявилося недостатньо, щоб освітити йому дорогу. Тоді мудрий вітер прилетів до Місяця й сказав: "Місяць, тільки твоє сліпуче світло здатне вказати людині шлях до будинку". Ти сам знаєш, як страшно буває зовсім одному в нічному мороці. Тільки твоя здатність світити може допомогти йому. З'явись на небі, змусь свій страх на час відступити!".

Маленький Місяць послухався мудрого вітру, пересилив страх і з'явився на небі. Тільки він з'явиться над Землею, нічна імла відступила. І Місяць раптом побачив те, що ніяк не очікував побачити: лиховісні чудовиська й привиди, які раніше так лякали його, під його м'яким світлом виявилися зовсім не страшними, а милими, добродушними, дивними істотами. Місяць відчув, що зовсім не відчуває страху.

Він й інші небесні мешканці так загралися, що перетворили глуху темряву в казкову чарівну ніч. Ніколи ще ніким так не захоплювалися, як ним. Маленький Місяць із усіх боків чула захоплені вигуки й дяка [4, 45].

У процесі обговорення робляться висновки про те, як можна впоратися зі своїми страхами.

Заняття 5. Гнів. З яким почуттям він товаришує

Методологічна основа: Л. Короткова

Розминка

"Чорна рука - біла рука". Ведучий пропонує уявити й зобразити спочатку "чорну руку" - руку, готову до агресії, а потім, по сигналу, перетворити її в "білу руку", розслаблену, готову приголубити.

"Розлютилися - одумалися". По сигналу "розлютилися" діти напружують тіло, стискають кулаки, по сигналу "одумалися" - розслаблюються й посміхаються.

"Посварилися - помирилися". Вибирається два учасники, їм необхідно уявити, що їх праві руки - це чоловічки, які виконують (на столі) дії по команді ведучого: знайомляться, ідуть разом гуляти, сваряться, б'ються, ображаються один на одного, миряться, ідуть відіграти разом. Потім учасники перетворюються у двох півнів і виконують ті ж дії, але з додаванням звуків (ку - ка - рі - ку).

"Закінчи пропозицію"

Діти закінчують пропозиції: "Гнів приносить користь, коли…", "Гнів приносить шкодуу, коли…".

Казка "Про подорожуючого і його лиху"

Знаєш, мені раптом згадалася одна історія. Відбулася вона в ті далекі часи, коли люди ще не знали ні телефонів, ні телевізорів, ні машин. Коли навколо були одні зелені ліси та галявини, а життя текло спокійно й розмірено. Майже як у бабусі в селі.

У ті далекі часи люди не знали, що Земля ділиться на материки й острови, але чули, що далеко живуть войовничі племена, які незрозуміло чому нападають на мирних жителів, грабують селища, спалюють будинку й ідуть далі. Загалом, приносять із собою горе й руйнування.

Треба ще сказати, що жили ці люди не в містах, як ми з тобою, а в невеликих селищах, що перебувають далеко один від одного.

В одному з таких селищ і відбулася наша історія. На окраїні цього села з Тієї Самої Сторони, звідки приходили звичайно завойовники, стояв старий березовий гай. Одного разу саме з Тієї Самої Сторони прийшов самотній мандрівник. Начебто звичайна людина, але щось відрізняло його, чи то одяг, чи то ще щось, а швидше за все широка відкрита посмішка, на яку так і хотілося посміхнутися у відповідь. Отож цей подорожуючий вирішив відпочити й зупинився в березовому гаю. Присів на траву, закрив очі, і почув тихий шелест дерев, начебто вони співали йому колискову, сонячні зайчики, пробиваючись крізь листя, затіяли свою гру на його особі, і він почував, як ці теплі цятки перескакують із щоки на чоло, із чола на підборіддя. І так добре стало подорожуючому, що вирішив він у селі залишитися.

А поки він сидів під деревом, до нього підійшов сивий старий, присів поруч і запитав: "Звідки шлях тримаєш, чужоземець?" - "Я вже й не пам'ятаю, де почав свій шлях. Знаю тільки, що де б я не з'явився, я увесь час приношу із собою горе. Начебто б намагаюся допомогти добрим людям, але обов'язково роблю щось не те, от і йду подалі від сумів". - "Хіба можна піти від своїх сумів?" - запитав старий. "Звичайно, - посміхаючись відповів подорожуючий. - Ідучи, ти залишаєш сум на місці, а із собою береш тільки радість". Вони ще про щось довго розмовляли, а потім старий запропонував подорожуючому зупинитися в нього. Так і залишився той жити в селищі, допомагав жителям, чим умів, а коли довідався про войовничі племена, запитав: "Невже ви жодного разу не намагалися дати їм відсіч? Немає бійців? Тоді треба цьому навчитися!" Він пішов у будинок і виніс звідтіля важкий, блискучий меч. "За допомогою такого меча й хоробрості в душі можна перемогти будь - якого ворога!" - сказав подорожуючий і змахнув мечем, який зі свистом розсік повітря. Найхоробріші юнаки в селі пішли в учні до чужоземця. Після тренувань він любив піти в березовий гай, посидіти на зеленій траві, притулившись спиною до теплого білого стовбура, послухати шепіт листя. Це було його найулюбленішим місцем в окрузі.

Але одного разу настав той страшний день, якого так боялися жителі села. Одного разу вранці вони почули дзвін металу й тупіт тисячі ніг, а потім побачили величезні полчища воїнів. Захисники селища були напоготові й чекали ворога на великому полі, що було саме перед березовим гаєм. Чужоземці по початкові здивувалися, зустрівши відсіч, але потім вийняли з піхов свої гострі мечі й ринулися в бій. Спочатку вони стали тіснити захисників села, але як тільки битва перейшла в гай, у жителів начебто додалося сил і вони почали захищатися з подвійною енергією.

Дзвін металу над гаєм стояв неуявний, усюди блищали мечі, що схрещуються в битві. Подорожуючий, що боровся в самому центрі битви, уже навіть не пам'ятав, де він перебуває, він тільки знав, що треба вбивати ворогів, і він махав своїм вірним мечем в усі сторони. Він уже нічого не відчував, тільки змах і удар, змах і удар. Битва так захопила його, що не залишилося ніяких почуттів, крім злості й ненависті та дзенькоту у вухах. Його вже не існувало, була тільки ненависть і…змах - удар, змах - удар. І раптом він спіткнувся й упав. І знову став собою. Він відчув свої руки, що тремтіли від утоми, почув навколо незвичайну тишу, потім відкрив очі. Побачене вразило його настільки, що він навіть не зміг поворухнутися.

Навколо більше не було зеленого березового гаю, залишилися одні білі пні, а серед них стояв старий і сумно дивився на подорожуючийа. "Що трапилося?" - запитав подорожуючий, коли повернувся дар мови. "Ти так забувся у своєму гніві, що не помітив, як бігли вороги, ти все продовжував рубати. Наші воїни теж перелякалися й утекли, а ти все рубав, рубав. От і порубав усе дерева", - відповів старий. Після цих слів подорожуючий сів і заридав, для нього цей гай був найдорожчим на світі місцем, а він погубив його. Подорожуючий повільно піднявся, підняв свій меч і, волочачи його по землі, пішов геть від села. Іти в нові місця в нього вже не було сил, і він став жити неподалік, вибудувавши собі хатину на узліссі лісу. Свій меч він приховав подалі. Більше подорожуючий не посміхався й ніколи не з'являвся в селищі. Люди часто бачили його, що бродить по лісу, самотнього й сумного.

Одного разу з Тієї Самої Сторони на селище знову насунулися вороги. Почалася битва, але жителі зрозуміли, що без могутньої сили й спритності подорожуючого їм не впоратися. Вони послали за ним гінця. Подорожуючий байдуже подивився на юнака й відповів: "Я заприсягся більше не брати в руки меч, вистачить, я приношу більше горя, ніж радості. Я стримаю свою клятву". Так гонець пішов ні з чим. Коли в захисників селища вже майже не залишилося сил, до подорожуючого прийшов той самий сивий старий. Він подивився йому в очі й тихо проговорив:"Якщо необхідно, то треба взяти в руки найбільший меч. Просто не треба забувати, що ти змахуєш ним і ти їм ударяєш, просто пом'ятай, що тільки від тебе залежить, з якою силою й на що опуститься твій меч". Після цих слів старий пішов у село. "Так, - подумав подорожуючий, - від лиха не втечеш, лихо можна тільки перемогти". Подорожуючий відшукав свій меч і ринувся на допомогу друзям. Він боровся так само хоробро, як і завжди, але постійно пам'ятав, навіщо він тут, і як тільки побачив першого, що тікає геть ворога, відразу відпустив меч. Це була перемога, найрадісніша перемога в житті подорожуючого. І він знову посміхнувся.

На місці зрубаного гаю виріс новий, і наш подорожуючий як і раніше любив посидіти під деревом. Чим вище ставали дерева, тим краще він вчився стримувати себе в потрібний момент і тим частіше посміхався.

Заняття 6. Який я

Методологічна основа: Л. Короткова

Розминка

"Незакінчені пропозиції". Діти закінчують пропозиції: "Я злюся, коли…", "Я радію, коли…", "Я засмучуюся, коли…", "Я не люблю, коли…".

"Холодно - гаряче". Ведучий ховає в групі (класі) яку - небудь невелику іграшку. Вибирається ведучий, який повинен її знайти. Інші діти допомагають йому одним з дозволених способів, наприклад дзижчанням (муканням, рохканням, пихтінням). Після декількох турів гри можна ховати іграшку в одяг ведучого, який переміщається по класу й плутає того, що водить.

"Циганка"

Ведучий надягає хустку й перетворюється в циганку, яка пропонує дітям поворожити. Діти по черзі звертаються до неї зі словами: "Циганка, циганка, поворожи мені , розкажи, який я". (Обов'язковий звертання на «ти»). Ведучий тримає за спиною стопку карток з написаними на них "світлими" якостями людей, витягає одну картку й пред'являє її дитині зі словами: "Правильно я нагадала?" дитина може почати сумніватися, відмовитися від якості. Провідному важливо, з одного боку, підтримати міркування дитини про те, який він насправді , з іншого боку - переконати в тому, що ця якість у нього є присутнім. Можна залучити до обговорення групу.

Казка про дружбу

Це було давним - давно. У невідомо якій країні ,невідомо якому місті. І вже тим більше невідомо в якому будинку, але зате із цілком певною людиною. Цю людину звали…загалом я не стану називати його імені. Ви однаково його не знаєте, хоча все може бути!

Отож , жив наш герой і жив. Усього в нього було в достатку. Батьки ніколи й ні в чому йому не відмовляли. Але в нього не було можливо найголовнішого - друзів. Хлопчик ні з ким не міг поладити. Причому він навіть не думав, що причина в ньому самому. Він просто не звертав уваги на людей. Він тільки вимагав від них того, що йому було потрібно. Якщо в когось траплялося нещастя або людина сумувала, наш герой міг запросто підійти до нього й почати весело розповідати про те, як він прекрасно відпочив учора в цирку. Він не любив або не вмів слухати людей. Він робив це не зі зла, це виходило саме собою. Адже ніхто й ніколи не говорив йому, що він чинить неправильно.

Одного разу він прийшов додому й, як звичайно, кинув свій рюкзак на ліжко. "Всі хлопці відвернулися від мене, ніхто не прагне дружити із мною, напевно, у мене ніколи не буде друзів", - подумав хлопчик. "Зате тепер у тебе є я", - раптом пролунав чийсь голос. Хлопчик злякався. "Хто це?" - запитав він і відразу побачив маленьку істоту, яка сиділа на ліжку і з захватом дивилася на нього.

Це було щось незрозуміле. Такого він ще ніколи не бачив. Істота була біла, майже прозора, але добра - це відчувалося відразу. Незабаром вони подружилися. Істота розповіла, що його кличуть Іліс. Хлопчик та Іліс проводили разом усі вечори після школи. Іліс допомагав хлопчикові робити уроки, грав з ним і навіть навчив літати. Іноді, коли вони робили місячні польоти над сплячим містом, вони розмовляли про різні речі. Іліс хоч і був маленьким, але вже багато знав.

- Звідки ти, - запитав якось хлопчик.

- Це тут, поруч, але ви цього не бачите. Я прийшов сюди з іншої країни - де вміють літати, де сни збуваються й де люди живуть щасливо. Це зовсім близько.

- Скажи, - знову запитав хлопчик, - ти такий розумний і знаєш відповіді на всі питання, може, ти знаєш, чому в мене немає друзів? Чому вони все відвертаються від мене?

- Усі дуже просто, - відповів Іліс, - треба навчитися слухати серцем. Треба любити людей, а виходить, прислухатися до них. Не завжди те, що цікаво тобі, цікаво іншим. Треба вміти жити для інших. Це й легко й важко одночасно.

- Спасибі, - радісно, з посмішкою відповів наш герой, - як добре, що ти в мене є. Ти по - справжньому мій друг.

Раптом на обличчі Іліса зникла посмішка.

- Я не завжди тут буду, лише на час. Потом… потім мене не стане.

Ішов час. Іліс і хлопчик як і раніше цілими днями грали, а по вечорах Іліс учив нашого героя різним потрібним речам. Іліс дивився на свого друга й з кожним днем ставав усе сумнішим й сумнішим. Щось його сильно тривожило, щось, що знав тільки він один. Одного разу хлопчик, як звичайно забігши до себе в кімнату й жбурнувши рюкзак на ліжко, радісно вимовив:

- Іліс, ти не повіриш, сьогодні самий щасливий день у моєму житті. У мене нарешті з'явився друг. Друг, про якого я так давно мріяв. Це так прекрасно, коли поруч є людина, яка завжди готова тобі допомогти, яка, як би не було йому погано і який би не бв в нього настрій, завжди готовий тебе вислухати, коли всі тяготи в житті діляться навпіл, а радості множаться вдвічі. Як це прекрасно - мати друга!

Хлопчик усе розповідав і розповідав про свій найщасливіший день, але ніхто його не чув. Він не знав тієї таємниці, яку знав Іліс. Хлопчик навчився всього того, чому вчив його Іліс. Він знайшов собі друга. І Іліса не стало. Він був більше не потрібний. Він виконав свою місію й зник. Довідавшись про це, хлопчик дуже засмутився. Пам'ять про нього назавжди залишилася із хлопчиком, Іліс жив у нього в серці. Коли наступали важкі хвилини, хлопчик завжди радився з Ілісом і завжди поступав так, як підказувало йому його серце.

Під час обговорення уточнюється, що значить "навчитися слухати серцем".

Заняття 7. Казка про Енні

Методологічна основа: Д. Бретт

Ціль: пояснити дитині що, хоча батьки й розлучились один з одним, вони однаково залишаться його мамою й татом.

Енні була маленькою дівчинкою, яка жила в коричневому цегельному будинку разом з мамою, татом і великим чорним собакою.

Енні дуже любила маму й тата. Тато працював у банку. Щоранку він ішов на роботу в половині дев'ятого й вертався додому в шість вечора. Енні завжди першої чула, як його машина зупинялася біля будинку, а потім як його кроки наближалися до дверей. Вона бігла йому назустріч. Черниш теж біг, намагаючись випередити її. Іноді вони зустрічалися один з одним і заплутувалися в смішний клубок. І коли тато відкривав двері, здавалося, що його зустрічає величезна хутряна іграшка.

Мама Енні була медичною сестрою. Вона працювала в лікарні неповний день: вона була в будинку разом з Енні й відправлялася на роботу, коли Енні була в школі.

Щоранку вона готувала для Енні сніданок, проводжала її в школу, а потім, в 3 години дня, коли уроки закінчувалися, приходила знову в школу, щоб забрати її додому.

Удома вони багато говорили між собою, поки мама клопотала по господарству. Іноді вони відправлялися на прогулянку.

Коли Енні відвідували подружки, вони пили апельсиновий сік, їли грінки з арахісовим маслом і желе. Енні подобалося розмазувати арахісове масло й желе. Потім вони грали в різні ігри. Наряджалися в гарні або смішні плаття й костюми, грали в хованки або в п'ятнашки із собакою.

Звичайно подружки Енні йшли додому в половині шостого вечора, і тоді вона з нетерпінням очікувала приходу тата, щоб розповісти йому про все, що відбулося за день.

Енні любила вечеряти разом з мамою й татом, але останнім часом їй це стало подобатися усе менше й менше. Здавалося, що мама й тато просто ніяк не могли прийти до згоди по жодному питанню: якщо мамі щось подобалося, то татові - ні, а якщо щось подобалося татові, то мамі - зовсім навпаки.

Ще зовсім недавно їм разом було так добре, але тепер усе частіше й частіше мама й тато чомусь сперечалися й сварилися або просто мовчки сиділи за столом.

Енні це зовсім не подобалося. Вона пробувала розповідати їм про все гарне, що відбувалося з нею в школі, сподіваючись, що вони стануть нею пишатися й забудуть про свої сварки. Іноді вона починала турбуватися, думаючи, що вони сварилися й злилися один на одного через те, що вона зробила щось не так. Одного разу, коли вона не прибрала за собою іграшки, залишивши їх на підлозі, тато, прийшовши додому з роботи, почав кричати на маму, лаючи її за безпорядок в будинку. У відповідь мама теж стала на нього кричати. Енні почувала себе препогано.

Найбільше вона ненавиділа, коли мама з татом лаялися через неї. Іноді мама вважала, що Енні повинна була зробити те і те, а тато вважав, що - ні. Іноді тато скаржився, що мама її зіпсувала, а мама стверджувала, що тато був занадто суворий. Суперечка між ними завжди починалася однаково: вони розмовляли твердими, тихими голосами, начебто не бажали, щоб вона їх чула, а потім їх голоси ставали усе голосніші й голосніші й усі зліші й зліші. Енні хотілося втекти нагору, сховатися під ліжком і заткнути вуха, щоб не чути, що відбувається внизу.

Іноді вона чула, як вони сперечалися вночі. Спочатку вона намагалася довести собі, що це був телевізор, тому що просто не виносила, коли в них виникала суперечка. Коли дівчинка вже більше не могла все звалювати на телевізор, вона почала звиватися, як черв'ячок під ковдрою, закривала вуха долонями й намагалася думати про що - небудь інше, щоб не чути голосів мами й тата.

Голоси батьків, що сперечаються, звучали огидно. Важко було повірити, що це були голосу мами й тата, які так її любили. Їй було сумно й самотньо лежати у своїй кімнаті й чути звук цих голосів, що доноситься до верхнього поверху й проникають через двері. Коли вона прокинулася ранком, їй здалося, що нічого не відбулося. Мама подала їй сніданок у її улюбленій тарілочці. Тато посміхнувся їй через край газети й запитав: "Як себе почуває моя дорога доня?" Енні плекала надію, що вся злість і лайка пішли назавжди.

Кілька днів усе йшло більш - менш нормально. А потім суперечки й розбрати відновилися. Енні терпіти цього не могла, але потім вирішила, що, мабуть, усі мами й тата такі. Зрештлю , звідки вона могла знати - адже в неї не було іншої мами й іншого тата. Іноді вона придивлялася до мам і тат своїх подружок, які, видалося, були так щасливі разом, і уявляла собі, як вони теж лаються в нижній кімнаті після настання темряви.

Останнім часом Енні стало видатися, що тато й мама стали лаятися частіше. Мама начебто стала більш тихою й зосередженою, коли вони залишалися з нею вдвох, а тата тепер часто не бувало будинку. Він приходив з роботи усе пізніше й пізніше, а в інші дні Енні не бачила його зовсім.

Часом, коли мама ставала особливо мовчазної й сумною, Енні запитувала її, чи не трапилося чого - небудь. Мама посміхалася й відповідала щось начебто: "Ні, нічого, донечка. Я просто думаю свої думки".

Іноді Енні тривожилася, думаючи, що можливо вона зробила щось не так, тому мама стала сумувати, а тато став рідше бувати будинку. Але найчастіше вона намагалася про це не думати, а думати про те, що можливо їй усе це просто здалося й що скоро справи підуть на лад.

Якось, після обіду, мама сказала Енні: "Нам з татом потрібно про дещо поговорити з тобой". Енні відчула, що якесь тремтіння поповзло по всьому її тілу. Вона не знала, що це було, але почувала себе препогано.

Мама з татом підсіли до неї ближче. Мама заговорила першою.

"Донечка, - сказала вона, - ми з татом бачимо, що наше спільне життя не приносить нам щастя, тому ми вирішили розійтися".

"Це виходить, що ми більше не будемо одруженими, - додав тато, - і будемо жити окремо, у різних домах".

В Енні відвисла нижня щелепа. Їй здалося, що всі її внутрішності провалилися кудись."але - про... але - про... ви ж не можете.., - ледь пролепетала вона. - Ви не можете розвестися, адже ви ж мої мама й тато!" І вона заплакала.

"Енні, дитинко, - сказала мама, яка теж була готова розплакатися. - Ми з татом намагалися продовжувати жити разом, але від цього ми почували себе ще більш нещасними".

"Але чому ж? Чому ви не можете жити разом, як раніше?"

"Дорогая моя, - заговорив тато, - коли ми з мамою зустрілися вперше задовго до того, як ти народилася, ми полюбили один одного й тому одружилися. Пройшло багато часу, і ми почали мінятися. Кожному з нас стали подобатися або не подобатися різні речі. Ми перестали вживатися один з одним, роблячи один одного нещасними. Ми більше не можемо жити щасливо разом, і тому нам краще жити окремо й розлучитись". "Розлучення означає, - продовжував тато, - що ми більше не будемо чоловіком і дружиною, але я залишуся твоїм татом, а мама залишиться твоєю мамою, як раніше".

"Але якщо ви раніше любили один одного, то чому ж ви не можете полюбити один одного знову?"

"Любов - це така річ, яку важко зрозуміти навіть дорослим, - сказала мама. - Ми намагалися продовжувати любити один одного, але із цього нічого не вийшло".

"А що ж буде із мною, коли ви розлучитесь?" - запитала Енні, хлюпаючи носом. Їй стало раптом дуже страшно: а що якщо вони не стануть жити з нею, захочуть залишити її?

"Ти залишишся жити тут з мамою, маля, - сказав тато, - я ж скоро переселюся в інше место".

"Але як же я тоді зможу бачитися з тобою?" - запитала Енні тата. Вона просто не могла допустити думки, що більше не почує, як її тато вертається додому.

"Ти зможеш приходити до мене, коли захочеш, - сказав тато. - Можеш приходити й залишатися в мене на вихідні дні".

"А чому ти не можеш залишитися тут?" - запитала Енні. Вона не хотіла просто відвідувати свого тата. Їй хотілося, щоб він залишився жити разом з нею.

"Я не можу тут залишитися, дівчинка моя, тому що я більше не буду тут жити, - сказав її тато. - Але ти можеш приходити до мене. Ми з мамою домовимося, коли ти зможеш регулярно мене навідувати".

"Але я не хочу просто навідувати", - сказала Енні й заплакала знову. Ну чому тато не міг зрозуміти, що вона бажала, щоб він залишився тут і був з нею? Хіба міг він її любити, якщо захотів жити вдалині від неї?

Тато знизав плечима й кинув оком на маму. Мама обійняла Енні й сказала: "Іди спати, дитинка. Ми ще поговоримо з тобою вранці".

Обговорення: При обговорення казки особливу увагу слід звернути на почуття Енні, коли мама й тато не лаялися. Також на почуття Енні, коли вона чула й бачила, як лаються батьки. Обговорити реакцію Енні на новину про розлучення. Звернути увагу на те, що мама й тато прагли донести до Енні що хоч вони й не будуть чоловіком і дружиною, але вони однаково залишаться її батьками.

Заняття 8 (продовження)

Методологічна основа: Д. Бретт

Ціль: пояснити дітям, що вони зможуть підтримувати постійні добрі відносини з батьком, що йдуть із родини й переконати їх у тому, що в розлученні винні вони.

Прокинувшись на наступний ранок, Енні згадала, що відбулося щось страшне. Її тільце нило й було важким, начебто воно не прагло просинатися, і було якось моторошно усередині.

Їй треба було кілька хвилин, щоб згадати точно, що ж все - таки трапилося. Коли Енні все згадала, вона кинулася вниз по сходах, холодіючи від однієї думки, що тато міг уже піти.

Він був ще там. Тато виглядав небагато втомленим і, як звичайно, їв свій сніданок. У якийсь момент Енні подумала: може бути, насправді нічого не відбулося? Але коли ввійшла мама із заплаканими очами, вона зрозуміла, що це все - таки трапилося.

"Таточку, не йди. Будь ласка!" - сказала Енні благаючим голосом.

Тато підняв очі - вони були дуже сумні. "Я повинен, Енні", - сказав він.

Можливо, подумала Енні, якби вона поводилася бездоганно, її батьки зрозуміли б, яка в них була гарна родина й не розсталися б. У той день і наступного дня , і ще наступного дня вона робила тільки гарні вчинки. Було неймовірно важко робити відразу так багато гарного й увесь час поводитися дуже й дуже добре, але Енні думала, що якщо вона буде й далі так поводитися, її батьки залишаться разом. Але все було даремне.

У суботу її тато переїхав у новий будинок. Енні було так смутно, що вона не могла навіть говорити. Вона піднялася нагору у свою кімнату й взяла ляльку - тата. "Я зараз тебе покараю, - сказала вона. - Батьки повинні опікуватися про своїх дітей!" Потім вона взяла ляльку - маму: "Матері й батьки повинні завжди жити разом. Ви погані, ви кепські. Так, так, так!"

У той день і вечір Енні почувала себе зовсім хворою. Болів живіт, боліла голова, боліли очі. Їй здалося, що вся вона була одна суцільна ниюча рана.

"Мені, напевно, краще сьогодні полежати в ліжку", - сказала вона мамі.

"Позвони, будь ласка, татові й скажи йому, що я дуже - дуже хвора. А якщо я хвора, він просто зобов'язаний повернутися додому". Мама поцілувала Енні й погладила її по голові.

"Донечка, тато усе ще любить тебе, але він не може повернутися сюди назовсім - адже він живе вже в іншому місці!"

"Все рівно, подзвони йому", - наполягала Енні. Вона була впевнена, що якби тато знав, як вона важко хвора, він би повернувся назад.

Надвечір її тато піднявся наверх. Він поцілував її й запитав: "Як справи, мила доня?"

Енні була дуже сильно схвильована: "Я знала, що ти повернешся назад".

"Я прийшов не назовсім, Енні. Ми з мамою більше не живемо разом. Але я однаково люблю тебе, і назавжди залишуся твоїм татом. Ми однаково будемо часто бачитись".

"Якби ти мене любив, то не пішов би з дому", - сказала Енні.

"Я знаю, тобі важко це зрозуміти, - сказав тато, - але я все - таки дійсно люблю тебе й ніколи не перестану любити. Ти завжди будеш моєю дочкою, а я завжди буду твоїм татом". Він міцно обійняв її.

Але Енні закрила очі, вдавши, що нічого не бачить і не чує. Їй був не потрібний тато, який жив десь далеко від неї. Вона хотіла тата, який жив би тут, разом з нею. Вона почула, як тато тихо спускався вниз по сходах, і заплакала.

Іноді, думаючи про розлучення, Енні терзалася думкою, що вона зробила щось таке, що змусило її тата піти з будинку. Вона згадувала випадок, коли була неслухняною, і це стало причиною сварок між батьками. Про те, як вона прагла б виправити ту неслухняність і стати суперслухняною дівчинкою всіх часів, щоб її батьки більше ніколи не сварилися через неї. Можливо якби вони не сварилися так часто, вони б не розлучилися.

Енні боялася запитати про це маму, тому що усередині неї щось обривалося від однієї думки, що якби вона була більш слухняною дівчинкою, цього б не трапилося. Але одного разу, коли вони були на прогулянці, мама сказала їй: "Знаєш, Енні, коли батьки розлучаються, багато дітлахів думають, що в цьому винні вони, що якби вони були не такими, а краще, їхні батьки не розлучилися б ніколи".

"Правда?!" - викликнула Енні. Вона була дуже здивована, що багато дітей думали те ж саме.

"Я хочу, щоб ти знала, моя дитинка, - продовжувала мама, - що ти зовсім не винна в тому, що ми з татом розійшлися. Ти прекрасна дочка, і завжди була такою. Ми обоє тебе дуже - дуже любимо й завжди будемо любити. Наше розлучення - це наша особиста справа, і ти тут зовсім ні до чого".

"Хто ж у цьому винуватий, мама?" - запитала Енні. Вона постійно думала про це. Часом вона вважала, що винуватий був тато, тому що він залишив їх і пішов з будинку, а іноді вона думала, що винувата мама: вона зробила тата таким нещасним, що він був змушено піти з будинку. Вона тільки й думала про це лихо, хоча це було нестерпне. Коли вона злилася на тата, тому що думала, що винуватий був він, вона переживала за маму, а потім переживала також і за тата, тому що ніяк він все - таки був один, і вона любила його. Коли вона злилася на маму, вважаючи, що винувата була вона, відбувалося те ж саме. Вона просто не знала, на чиїй стороні була. Звичайно, вона віддала перевагу б не робити вибору між двома сторонами. Їй здалося, що її розкололи на дві частини, і жодна з них не була щаслива.

"Ніхто не винуватий, моя рідна, - сказала мама. - Просто ми з татом обоє змінилися, і було б неправильно продовжувати жити разом як чоловік і дружина. Ми обоє дуже засмучені тим, що все так вийшло. Це не гра у футбол, де ти повинен переживати за одну команду й освистувати іншу. І справа не в тому, що хтось із нас зробив щось негарне стосовно іншого - це не телевізійна передача, у якій є гарний і поганий хлопець. Ми обоє говорили негарні, злі речі один одному, коли були роздратовані, але ми намагалися помиритися. Просто ми зрозуміли, що не можемо ужиться разом, і нам буде краще жити окремо".

"А як же я? - стрепенулася Енні. - Якщо я наговорю тобі негарних і злих слів, ти від мене підеш?" Це її дуже турбувало й мучило. Адже якщо батьки вирішили розлучитися один з одним, виходить, вони можуть розстатися й зі своїми дітьми?

"Ми ніколи з тобою не розстанемося, Енні, - сказала мама. - До дітей це зовсім не відноситься. Я завжди буду твоєю мамою, а тато назавжди залишиться твоїм татом. І як би ми не злилися один на одного, і які б гидоти не говорили один одному, я однаково залишуся твоєю мамою, а ти - моєю дочкою. Я завжди буду любити тебе, турбуватися про тебе й ніколи тебе не кину. Я завжди буду тут, з тобою, моя дорога донечка".І вона міцно й від усього серця поцілувала Енні.

Обговорення: обговорення того, що більшість дітей іноді думають, що якщо вони хворі й безпомічні, то збіглий батько повернеться додому, щоб доглядати за ними. Особлива увага потрібно звернути на те, що мама й тато, більше ніколи не будуть чоловіком і дружиною, але вони завжди будуть батьками Енні. Обговорити розмову Енні й мами, коли мама пояснює Енні, що вона не винувата в розлученні.

Ведучий просить намалювати неіснуючу тварину.

Домашнє завдання

Ведучий просить дітей намалювати чоловічка й принести малюнок на наступне заняття.

Заняття 9 (продовження).

Методологічна основа: Д. Бретт

Ціль: допомогти дитині дізнатися, що розлучення дійсно річ досить звичайна й що дуже й дуже багато дітей перебувають в аналогічному стані; пояснити дитині, що із усіх ситуацій можна знайти вихід.

У той вихідний була татова черга зустрітися з Енні. Раз у два тижні вона проводила вихідні дні в новому папином будинку, а протягом тижня він дзвонив їй, щоб привітатися й запитати, як вона поживає. Енні також знала номер його телефону й завжди могла подзвонити йому.

Спочатку їй було дуже неприємно приходити до нього додому, де все видалося новим і чужим і було якось дивно й неправильно бачити тата тут.

Але тепер вона до цього вже звикла.

Енні добре пам'ятала, як вона вперше переступила поріг татового нового будинку. Це було дійсне дуже незвичайно. Протягом декількох днів вона просто не могла дочекатися свого першого візиту до нього. Видалося, що усередині неї щось перекидалося й стрибало, коли вона думала про це. Вона не могла всидіти на місці. У той ранок вона прокинулася раніше звичайного й буквально не відводила очі від годин, намагаючись переконати стрілки рухатися швидше, щоб наблизити татів прихід. І от він прийшов, нарешті! Мама вручила йому невелику сумку, яку Енні звичайно брала із собою на вихідні дні. Прийшов час іти.

Енні раптом чомусь дуже злякалася. А що, якщо їй не сподобається в тата в його новому будинку? А що, якщо тато змінився й став не таким, як колись? А що, якщо він не буде опікуватися про неї? А потім вона побачила маму, яка збиралася помахати їй рукою на прощання. А раптом з мамою що - небудь трапиться, поки вона буде перебувати в тата?! А що, якщо мами не буде будинку, коли вона повернеться? А раптом мама буде почувати себе самотньої в її відсутність?

В Енні затряслася нижня губа, очі стало палити, як це звичайно буває перед появою сліз. Вона повернулася убік, де стояла мама.

"Не турбуйся, Енні, - сказала мама, обіймаючи її за плечі. - От побачиш, усе буде в порядку. Можливо, спочатку татів новий будинок здасться тобі трошки чужим, але він подбає про те, щоб тобі там було гарно. А мені буде добре тут. Коли ти повернешся додому завтра, я буду чекати на тебе".

І вона міцно обійняла Енні.

У перші її відвідування тата, він здався їй не таким, як раніше. Наприклад, він увесь час купував їй що - небудь. Можна сказати, що коштувало їй тільки подивитися на що - небудь, і він відразу ж це купував. Спочатку це її забавляло, а потім стало видатися трохи дивним, ненормальним. А Енні найбільше на світі прагла почувати себе нормально. Тато тепер часто водив її куди - небудь - у зоопарк, у цирк, у парк, словом, майже в усі місця, де було гучно, багато народу й де можна було чимось зайнятися. Спочатку це теж видалося забавним, але скоро Енні стала набридати вся ця марнгота, різні катання й липкі льодяники. Коли Енні утомлювалася, вона ставала дратівливою. Її тато теж частенько ставав таким же.

Одного чудового дня вона сказала татові: "Можливо, сьогодні ми побудемо вдома? Пограємо в шашки або я допоможу тобі помити машину?"

"Звичайно, - відповів тато, який, видалося, був щасливий це чути. - Це було б просто чудово!"

У татовому новому будинку в Енні була своя окрема кімната. Тато брав її із собою в магазини, щоб разом вибрати, то що їй подобалося з речей, і від цього їй видалося, що кімната насправді належала їй. "Як ти розповіла дітям у школі про розлучення?" - запитав її якось тато. Вони разом витирали посуд, а він знав, що Енні завжди дуже турбувалася, думаючи про те, як вона розповість про все шкільним друзям.

"Я просто сказала їм те, що ви з мамою порадили, - сказала Енні. - Я сказала, що мої мама й тато розводяться й будуть жити в різних будинках. Розповідати про це було не так страшно, як я раніше думала. У деяких дітей батьки теж розлучені".

"Так, я знаю, - сказав тато. - Розлучення - досить звичайна річ, і в багатьох тисяч дітей батьки розійшлися".

"Це правда?" - здивувалася Енні. Вона не думала, що таких дітей, як вона, було так багато.

"У моєї подружки Бетті батьки розвелися торік , - сказала вона. - Бетті розповідала, що її мама постійно говорить гидоти про її тата й намагається змусити Бетті говорити їх теж. А їй це противно".

"так, це жахливо для дітей, коли їх батьки так чинять", - сказав тато.

"Вона сказала, що щораз, коли вона приходить у будинок одного з батьків, інший потім випитує її про те, що вони робили й про що говорили. Вона говорить, що від цього їй хочеться просто завити й тижнями не розмовляти ні з ким".

"Це дійсно кепсько, - сказав тато. - Батьки іноді виявляються в дуже складнім становищі; вони бувають настільки сердиті один на одного й у них буває так тоскно на душі, що вони не завжди вчиняють, як повинне. Ти знаєш, як це буває, коли ти чимсь засмучена".

"Так", - відповіла Енні. Вона знала, що коли була чимсь засмучена, то часом дійсно робила дурниці.

"А ви з мамою коли - небудь будете жити знову разом?" - запитала Енні.

"Н, - сказав тато. - Ми назавжди залишимося твоїми батьками, але ніколи вже не будемо жити разом і ніколи не одружимося знову."

Тепер Енні це знала. Спочатку, відразу після того, як вони розсталися, вона довго сподівалася, що батьки знову зійдуться. Тато й мама завжди говорили їй, що цього не буде, але вона однаково продовжувала плекати надію. Тепер вона вже якось звикла до цього, і десь усередині розуміла, що жити разом вони вже ніколи не будуть.

Після розлучення мамі Енні довелося взяти додатковий час, щоб небагато підробити. Ранком вона проводжала Енні до школи, а потім ішла на роботу. Вона верталася не раніше п'яти годин вечора, тому міссіс Джонсон, яка жила на тій же вулиці, забирала Енні зі школи й доглядала за нею до повернення матері. Удома, після школи, Енні нудьгувала по мамі, а вона приходила з роботи втомленою, і часу для ігор у неї було менше, ніж колись.

Якось раз, незабаром після того, як тато пішов, вона ввійшла в кімнату й побачила, що мама сиділа й плакала. Енні перелякалася. Було страшно бачити плачучою дорослулюдину. Дорослі взагалі мають утішати вас, коли ви плачете, а не плакати самим.

"/Не турбуйся, Енні, усі нормально, - сказала мама. - Ти, напевно, злякалася, побачивши, що я плачу. Навіть дорослим людям доводиться іноді поплакати, коли відбувається щось дуже сумне. Але навіть коли мені буде сумно, я однаково буду опікуватися про тебе. А згодом піде й сум".

Перший час, коли мама стала працювати довше, Енні почувала себе дуже нещасною. здавалося, що вона ледь бачила її взагалі. Вона нудьгувала по тату, але й по мамі теж. Їй дуже хотілося, щоб усе стало як колись.

У школі вона не могла зосередитися під час уроків. Вона все думала й думала про інше. Коли вона намагалася зосередити увагу на орфографії, букви починали стрибати й збиватися в купу по всій сторінці. У той тиждень вона одержала "3" за орфографію замість звичайної вищої оцінки. Вона почувала себе дуже нещасною.

"Я стала такою безглуздої, - поскаржилася вона мамі. - Раніше в школі в мене все виходило, а тепер ні. Я почуваю себе такою нетямущою".

"Радість моя, - сказала мама у відповідь, обіймаючи її від душі. - Ти зовсім не нетямуща, ти просто переживаєш і почуваєш себе нещасною через те, що відбувається вдома. Коли люди дійсно чимось серйозно стурбовані, їм часом здається, що їх мізки затуманились. Вони роблять дурні вчинки, яких у нормальній обстановці ніколи б не допустили. У них не ладиться робота, щось постійно валиться з рук, вони спотикаються. Таке трапляється з більшістю людей, але це не означає, що вони бельбаси й недотепи - просто вони чимось дуже стурбовані".

"Правда?" - запитала Енні з почуттям полегшення від думки, що насправді вона не якийсь пішак і особливо тому, що таке відбувається з дуже й дуже багатьма людьми, а не тільки з нею.

"Бідненька, - ласкаво сказала мама, знову обійнявши Енні. - Тобі дійсно довелося туго. Та і я не могла приділити тобі стільки часу, скільки раніше, а коли я й перебувала поруч із тобою, то, можливо, була дратівливою. Я стала більше утомлюватися із цією додатковою роботою. Ти ж знаєш, як це буває, коли утомлюєшся - усе починає діяти на нерви... Знаєш, що? - раптом стрепенулася вона від думки. - А чому б нам не викроювати час щодня спеціально для того, щоб побути разом? Ну, скажімо, по півгодини перед сном? Ми могли б пограти в що - небудь, розповісти один одному цікаву історію або просто побалакати. Таким чином, як би я не була зайнята ввечері, ти завжди будеш знати, що попереду в нас півгодини, які ми проведемо разом".

"Це просто здорово, - обрадувалася Енні. - Насправді, це - дуже гарна ідея".

Час ішов, і Енні стала поступово знаходити щиросердечний спокій. Було ще чимало днів, коли їй дуже хотілося б бачити тата й маму знову разом, але вона вже почала звикати до нового життя.

Її мама як і раніше багато працювала, але в них завжди був час побути разом перед сном, і це було чудово. Кожний другий вихідний вона проводила в тата, і тепер їй там подобалося. Іноді, погостювавши в нього з п'ятниці до понеділка, вона думала, що вона стала бачитися з ним навіть частіше, ніж до розлучення. Одного разу мама привела її в школу й сказала: "Сьогодні тебе чекає особливе частування. По дорозі з роботи я прихоплю твій улюблений шоколадний торт".

"О, ненька! Можна я запрошу Емілі повечеряти з нами сьогодні ввечері?"

"Звичайно, мила, - погодилася мама. - Я подзвоню її матері, і ми про все договоримся".

Енні просто не могла дочекатися приходу своєї подружки Емілі, але коли вона прийшла, ця непосида виглядала дуже сумною.

"Мои мама й тато розлучаються", - сумно сказала вона, підійшовши до Енні.

"Коли мої мама й тато розлучалися, - пригадала Енні, - це було просто нестерпно".

"Це так страшно! Правда?" - допитувалася Емілі.

"Мені було так сумно, - відповіла Енні, - я навіть думала, що помру. Я й уявити не могла, що мені коли - небудь буде так сумно".

"Ну, і що ти зробила?" - запитала Емілі.

"Та нічого, - відповіла Енні. - Спочатку було дуже сумно й важко. Поговорила з мамою й з татом небагато. Потім, через якийсь час я стала звикати... Навіть тепер мені іноді ще буває сумно. Але я намагаюся про це поменше думати. Часто я почуваю себе навіть щасливою. Знаєш, щось гарне в житті все - таки відбувається. Думаєш, що його більше ніколи не буде, а воно приходить. Як після дурного сну: погане як би відступає, поступово зникає, і тобі знову стає краще".

Обличчя Емілі виразило сумнів: "Думаєш, і в мене буде також?"

Енні заспокійливо потисла руку своєї подружки: "Буде! От побачиш!" - сказала вона, потім побрала Эмили за руку й повела її на кухню.

"Дивись! - сказала вона. - Мама купила для нас із тобою торт".

Торт був дуже гарно оздоблений. Зверху й з боків він був покритий цукровою глазур'ю. У самій середині красувалася більша, соковита полуничка із шоколадними листами. Вона виділялася на тлі коричневої глазурі й шаріла на світлі, як маленьке червоне серденько.

"от, - сказала Енні, дістаючи дві тарілочки, - шматочок мені, і шматочок тобі".

Обговорення: Заключне заняття, на якому обговорюється з дітьми вся казка про Енні. Простежування розвитку подій і відносини до них головної героїні - Енні. Обговорення того, що навіть якщо події приносять біль і щиросердечні травми, то людина все - таки здатна подолати їх і вийти до світла.

Ведучий просить дітей намалювати свою родину.

ДОДАТОК Б

Принцеса двох королівств

Ціль: довести дітям, що після розлучення, їх батьки залишаються батьками.

У королівстві Кольорів жили король, королева і маленька принцеса. Королівство у них було велике і багате: красивий палац, родючі землі, ягідні ліси і повноводні річки. А ще у короля було багато підданих, про яких він по - батьківськи піклувався, і вони відповідали йому любов'ю, слухняністю і вдячністю. По сусідству з королівством Кольорів знаходилося королівство Намистинок. У Намистинках вже давно не було короля. З тих пір, як він загинув на війні, королева засумувала і закинула королівське господарство. Ніхто більше не піклувався про стан королівських справ і про його жителів. Намистинки ставали все біднішими і нещаснішими. Якось жителі Намистинок зібралися на Раду і вирішили звернутися до короля Кольорів за допомогою. Вони написали йому послання, в якому просили стати їх королем і врятувати королівство від убогості і розорення. Король Кольорів прочитав лист, порадився з королевою і вирішив переїхати в Намистинки. Він знав, що в його королівстві все буде добре, тому що у королеви є помічниця -- маленька принцеса і віддані слуги. З тієї пори пройшло багато часу. Королівство Намистинок стало таким же великим і багатим, як королівство Кольорів. Маленька принцеса виросла і стала розумницею - красунею. Вона була добра до людей і чудово управляла разом з мамою королівством Кольорів і разом з татом королівством Намистинок. Піддані королівств дуже нею пишалися і з любов'ю називали Принцесою двох королівств.