Розвиток вищої освіти у Франції

Національний університет біоресурсів та природокористування України

Педагогічний факультет

Реферат

на тему

Розвиток вищої освіти у Франції

Перевірила:

Васюк О.В.

Виконав:

Ільченко Р.С.

Київ, 2010

План

Вступ

1. Минуле і сучасне системи вищої освіти Франції

2. Організація навчання та кваліфікаційна система вищих навчальних закладів Франції

3. Доступ громадян-іноземців

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Останні роки ХХ сторіччя ввійдуть в історію як етап перегляду більшості парадигм минулого, передусім, безпеки існування, мети державної та індивідуальної діяльності, виховання і освіти.

Освіту тут названо у кінці переліку, проте її роль далеко не другорядна й постійно зростає. Освіта перетворюється на одну з найважливіших частин усього виробничо-соціального комплексу, займаючи привілейоване становище серед засобів, які має людство для розв'язання низки глобальних проблем для забезпечення свого існування і стійкого розвитку.

Система освіти кожної країни, як і культура її народу, є унікальним явищем, незрівнянно складнішим, ніж інші системи, бо тисячами корінців пов'язана з духовними і матеріальними аспектами минулого і сучасного.

Не зайве у зв'язку з виробленням доктрин та концепцій реформи освіти в нашій державі ознайомитися зі схожими процесами, що відбуваються в інших країнах, зокрема у Франції, яка впродовж століть залишається консервативною у відстоюванні історичних набутків освітньої галузі [4; с. 70]. Напевно, є що захищати і консервувати як в історичному контексті, так і в ініціюванні нових освітніх ідей, бо історичні традиції й досі визначають високий рівень французької освіти, яка і в наш час цінується в усьому світі. Декрети ще 1792 і 1793 років, за якими державі відводилась найважливіша роль у сфері освіти, дозволила сформувати найрозвиненішу систему підготовки молоді.

Згідно з даними Організації Об'єднаних Націй за охопленням навчанням дітей і дорослих (з 5 до 29 років) Франція посідає друге місце після Канади.

Франція, як і інші країни Європи, здійснює реформу освіти, зокрема і вищої.

1997 року під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про незнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни, більшість з яких і сформулювали згодом принципи Болонської декларації [7].

Вже через рік чотири країни - Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина - підписали так звану Сорбонську декларацію, завдання якої спрямовані на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг.

Основна ідея цих документів - двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS), міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає собі кваліфікація та право продовжити навчання за програмами магістра відповідно до положень Лісабонської угоди [2; с. 4].

1. Минуле і сучасне системи вищої освіти Франції

Франція у світі сприймається як своєрідний еталон європейської культури, демократії і поваги до людини. Такий імідж країни зумовлений тривалими зусиллями її видатних особистостей і народу утвердити у себе і в світі ідеали свободи й рівності.

Зараз Франція - П'ята республіка, що керується Конституцією 1962 року, за якою влада належить народу. Керівником централізованої країни є президент, що обирається народом на сім років і очолює виконавчу владу. Законодавча влада належить двопалатному парламенту. В останні десятиліття помітна тенденція до розвитку децентралізації. Головними партіями є соціалістична (PS) , республіканське об'єднання (RRR), Союз за демократію (UDF), комуністична (PCF) та інші.

Франція належить до найрозвиненіших країн світу з відносно високим прибутком на одну особу. Багата історія, повага до минулого та його матеріальних досягнень, прекрасні природні умови дають їй змогу вже багато років залишатися найпривабливішою для туристів, випереджаючи Іспанію, Італію, США та інші країни.

Територія Франції 551 602 км2, населення перебуває у віковому інтервалі 0-19 років, 58,9 % - від 20 до 64 років, у продуктивному віці - понад 40 % французів, а безробітних 12 %. Державна релігія відсутня. Вважають, що 76,4% французів - католики, але в країні представлені практично всі світові релігії. На всій території домінує французька мова, хоч є кілька регіональних діалектів [6; с. 123].

Вища освіта у Франції має дуже багату історію. Перші навчальні заклади відносяться до римського періоду й деякі вищі заклади існували ще в кінці першого тисячоліття нашої ери. Достатньо сказати, що близько 10 державних університетів там мають досить солідну історію. Паризький заснований у 1190 році, надовго став зразком для всієї Європи в організації вищого навчання і підготовки фахівців вищого тогочасного рівня, Сорбонна - у 1200, Тулузький - у 1229, Монпельї - в 1289, Орманський - у 1306, Гренабльський - у 1339, Есе - в 1409, Пуатьє - в 1431 р. і т.п. [4; с. 70].

На момент потреби в розширенні класичного набору спеціальностей (XVI століття) королівська Франція мала аж 22 університети, надмірна традиційність яких примусила владу створити заклади з технічними і науково-природничими напрямами (школи мостів, гірничої справи тощо). Велика революція змела всі королівські університети і тому майже сторіччя Франція обходилася без цього виду ВЗО, відновивши їх лише 1896 р.

Довга черга бурхливих історичних подій зумовила виняткову складність системи вищої освіти Франції, де університети найвищого ґатунку з десятками тисяч студентів поєднуються з мікроскопічними закладами, потоки багаторічного відбору талановитих учнів на основі відомого принципу меритократизму зі вступом в елітні Вищі Школи через надвисокі конкурсні бар'єри мирно співіснують з абсолютно вільним записом на більшість факультетів численних університетів. "Студентська революція" кінця 60-х років з епіцентром у Сорбонні привела до істотного реформування насамперед університетів, що визначило головні риси сучасної вищої освіти Франції.

У наш час вона дуже далека від стагнації, адже за кілька років кількість студентів зросла на 0,5 млн. (майже 50 % охоплення молоді). Залишається Високий рівень централізації системи освіти з дещо гіпертрофованим впливом різних Міністерств, що мають свої ВЗО. Як їх противага створена група впливових громадських органів й асоціацій консультативного плану. Національна рада з вищої освіти і досліджень (CNESER) і Конференція президентів університетів є головними з них. Вони активно ведуть співробітництво з Міністерством освіти [6; с. 123].

У Франції набагато більше видів закладів вищої освіти, ніж в інших країнах. У довідниках Європейського Союзу вказуються адреси аж 1877 закладів. Це пояснюється тим, що у переліку зазначено заклади, які в інших країнах входять до системи середньої освіти: багато сотень закладів професійного навчання переважно з дворічними програмами.

Нині у Франції існує близько вісімдесяти університетів й університетських центрів, які об'єднують майже 800 навчально-дослідницьких відділень з підготовки і досліджень, до яких належать функціональні об'єднання: інститути і вищі школи та лабораторії (для проведення досліджень). Деякі університети мають власні видавництва для публікації актуальних наукових праць [9; с. 75]. 453 ВНЗ, переважно моно дисциплінарних, мають невеликий контингент студентів.

Чверть студентів навчається у приватному секторів, який налічує 5 університетів і більшість з 453 спеціалізованих закладів вищої освіти.

Більшість приватних університетів належать церкві. Їх випускники мають високу кваліфікацію і користуються великим попитом [8; с. 97].

Державні університети поглинають майже 2/3 студентів країни, і майже кожен з них - великий заклад з десятком і більше тисяч студентів, що має адміністративну і наукову ради, раду викладачів і студентів, якими керує президент. Його обирають на п'ять років ці три ради.

Особливе місце в системі вищої освіти займають "великі школи", що перевищують за академічним престижем університети. Серед таких шкіл - Вища нормальна школа, Політехнічна школа, Національна школа східних мов та інші [8; с. 97].

Офіційного рейтингу університетів і вищих шкіл у Франції не існує. Проте вважається:

кращими є HEC (Haute Ecole de Commerce), ESSEC (Ecole Superieure des Sciences Economiques et Commerciales), ESCP (Ecole Superieur de Commerce de Paris), EML (Ecole de Management de Lyon), HECN (Haute Ecole de Commerce du Nord), ESCNA (Ecole Superieure de Commerce de Nantes Atlalntique);

У сфері підготовки державних службовців - ENA (Ecole Nationale d'Administration);

У сфері політології - IEP (Institut des Edutes Politiques);

У сфері права - університети Paris 1і Paris IY;

Природничі науки краще всього викладають в EP (Ecole Pollitechnique), ENSM (Ecole Nationale Superieure des Mines), ESE (Ecole Superieure d'Electricite), ECP (Ecole Centrale de Paris), INSA (Institut National des Science Appliquees) [4; c. 71].

Престижними університетами вважаються Паризька Сорбонна, Ліонський, Старсбургський, Рейнський. Першого вересня 1991 року замість традиційно існуючих Ecoles Normales (E.N.) - вищих шкіл з підготовки учительських кадрів - були відкриті університетські інститути підготовки вчителів [4; c. 71].

Частина вищої освіти практично повністю відкрита (це переважно університети) і вступ майже зводиться до простого запису на навчання й сплачування символічної суми на витрати канцелярії, інша - "закрита" (домінують не університетські заклади), бо зарахування проводиться з жорстким відбором при кількох претендентах на одне місце. Навчаючись в останньому класі ліцею ("терміналі"), учень може звернутися до його ради з проханням на основі подання вирішити питання вступу до таких закладів із селективним зарахуванням:

підготовчих класів, які інтенсивно готують до вступу через жорсткий конкурс у популярні у Франції Вищі (чи Великі) Школи;

університетського технологічного інституту, для отримання через два роки технологічного диплома, що є насамперед професійною і вигідною для успіху на ринку праці кваліфікацією;

секції вищих техніків, з виходом через два роки на посвідчення "вищого техніка";

спеціалізованої (вищої) профшколи [3; c. 69].

У разі відхилення прохання учень найшвидше опиниться в одному з десятків університетів.

Для запису в університети необхідно мати документ про середню освіту (12 чи 13 років навчання), який у Франції має назву "бакалаврат", і отримується після складання комплексу випускних екзаменів, що проводяться одночасно по всій країні так, що списування практично неможливе. Дані про ці екзамени (включаючи й результати учнів) оприлюднюються у пресі.

Особи без бакалаврату можуть отримати перепустку у вищі заклади шляхом складання екзаменів на диплом доступу до вищої школи (DAEU), який визнається еквівалентним замінником. DAEU має лише дві версії: А - гуманітарну, В - природничі та інші спеціальності.

У Вищі школи, які готують держслужбовців і гарантують випускникам постійне місце праці, надаючи освіту дуже високого ґатунку, вступають за конкурсом після дворічних після шкільних підготовчих (репетиторських) класів, програми і вимоги яких вищі, ніж на двох курсах університетів. Вступ у ці класи теж селекційний і лише за рекомендаціями шкіл і ліцеїв. У випадку невдачі під час вступу у Вищі Школи випускники підготовчих класів вільно продовжують відразу на третьому курсі університетів (за профілем). Громадськість Франції вважає Вищі Школи з їхньою ґрунтовною системою підготовчих класів кращим досягненням національної системи освіти.

Однак абсолютна більшість абітурієнтів записуються у відкриті університети. У зв'язку з надмірно великими контингентами першокурсників державних університетів, які становлять основу відкритої частини вищої освіти, у Франції за допомогою засобів масової інформації поступово формується суспільна думка на користь запровадження доцільної селекції вступників в університети. Робочі моделі вже вдосконалюються в регіоні Великого Парижа, де випускники середніх закладів вводять у комп'ютерні бази даних інформацію про себе, про свої навчальні досягнення й перелік бажаних для продовження освіти вищих закладів та програми (за пріоритетністю вибору). Потужна ЕОМ обробляє десятки тисяч подібних анкет і розподіляє всіх вступників. Цікаво, що в очах громадськості ця система виглядає "справедливо" [5; с. 26].

Найбільш престижним у Франції вважається високо селективний сектор вищої освіти. Значно нижчими є вимоги до тих, хто обирає менш престижний неселективний сектор вищої освіти.

2. Організація навчання та кваліфікаційна система вищих навчальних закладів Франції

Академічний рік має два семестри, розпочинається у вересні і закінчується у червні. Заняття проводяться у традиційний спосіб, але акцент робиться на самостійній роботі студентів. Фахові дисципліни завершуються екзаменами. Шкала оцінок досить своєрідна: від 20 (найвища) до 0 (найнижча): 16-19 - дуже добре і відмінно, 14-15 - добре, 12-13 - достатньо добре. 10-11 - 0адовільно (прохідні бали), нижче 10 - незадовільно.

Навчання у ВНЗ Франції організовується трьома стадіями - циклами. Перший триває два роки, упродовж яких 54 % всього контингенту студентів університетів здобуває загальну вищу освіту, уточнює фахову орієнтацію й отримує першу академічну кваліфікацію (проміжний диплом DEUG). Другий цикл є циклом поглиблен6ня і фахової підготовки (2-3 роки) й поділяється на дві стадії з наданням licenc i maitrise. Третій цикл спеціалізований і готує до початку серйозних наукових досліджень. Прийом на нього - за конкурсом, тривалість навчання - один рік. Конкурсним є також вступ на докторські студії, які завершуються захистом дисертації та отриманням кваліфікації "доктор".

Викладачі поділяються на три категорії: професори (еквівалент наших професорів і доцентів, лектори і асистенти. Хоч середня зарплата викладацького персоналу нижча, ніж у колег з аналогічними дипломами у промисловості, цей вид праці виявляється привабливим через помірні навчальні навантаження у поєднанні з високим рівнем академічної свободи і соціальної захищеності. Прийом конкурсний, бо кількість претендентів перевищує кількість вакантних місць.

Закон визначає тривалість робочого тижня викладача у 39 годин. За рік має набратися 128 год. лекцій, або 192 год. семінарських занять, чи 228 год керування лабораторними роботами [6; с. 126].

Кваліфікаційна система ВНЗ Франції досить складна.

Усі види кваліфікацій розподіляються на дві групи, пов'язані з коротко і довготерміновим навчанням.

"Короткі програми" тривають переважно два, зрідка - три роки і закінчуються присвоєнням професійних кваліфікацій, які надають право праці у промисловості, торгівлі і в секторі послуг. Цей напрям вищої освіти обирають 304 усіх випускників шкільних бакалаврів.

Є чотири головні види програм короткого навчання:

- програми університетських технологічних інститутів (IUT) у 19 окремих профілях з тривалістю два роки і присудженням університетського диплома з технології (DUT). Що дає змогу потрапити на керівні посади нижчого і середнього рівня. DUT достатньо популярний, а тому кількість кандидатів часто у багато разів перевищує кількість місць, що призводить до конкурсного вступу;

- програми секцій вищих техніків (STS), що тривають переважно два роки й надаються у частині ліцеїв з після середніми профпрограмами, що відзначаються вищою спеціалізацією і присудженням диплома вищого техніка (drevet de techni-cien superiuerе). Звуженість фахового змісту стає серйозним недоліком випадку вимушеної зміни заняття, тому STS менш популярні, ніж варіант університетських інститутів. У багатьох країнах аналоги STS не відносяться до вищої освіти;

- третій вид короткої університетської програми дворічна і високоспеціалізована програма, що завершується дипломом про університетську наукову і технологічну освіту (DEUST), який також виводить на ринок праці у сервіс чи індустрію;

- триваліші (до чотирьох років включно) програми підготовки санітарного та іншого медичного персоналу нижчої і середньої кваліфікації у спеціалізованих школах системи Міністерства охорони здоров'я. Вступ на ці програми - конкурсний.

"Довгі" програми пропонують університети та інші ВНЗ високого рівня. Контингент цих програм складають 68 % власників бакалаврського рівня (з них 1 % роблять це через посередництво підготовчих класів. Цю групу закладів можна класифікувати так: а) університети; б) інститути політичних студій; в) Вищі Школи кількох типів; г) Вищі нормальні школи; д) Школи мистецтва та архітектури.

Довгострокові програми університетського навчання. Вони складаються з циклів послідовного ступінчатого навчання за наявності ступеня бакалавра та державних або визнаних дипломів для наступних циклів. До них відносяться програми з вивчення права, філології і гуманітарних наук. Наприкінці кожного циклу видається державний диплом, що, однак, не завжди дає право продовжувати освіту у вищому циклі, але може дати доступ до паралельної підготовки.

Як правило, кожний цикл, відповідно до своїх цілей, є частиною професійної орієнтації, загальної підготовки, одержання професійної кваліфікації, наукової роботи, особистого розвитку, підготовки до усвідомлення своїх обов'язків, роботи індивідуально і в колективі [9; c.75].

Перший цикп. Доступ до нього мають бакалаври. Після закінчення двох років навчання їм видається диплом загальної університетської освіти (ДЗУО) або диплом науково-технічної освіти (ДНЮ) -- обидва державні. У деяких випадках, щоб задовольнити потреби регіону, наприкінці першого циклу може видаватися університетський диплом (УД).

ДЗУО є класичними або оновленими і можуть видаватися в одному університеті, але з різних дисциплін. Для оновлених ДЗУО характерна велика багатопредметність і впровадження більш вузьких спеціалізацій. До нього допускаються студенти з дипломами ДЗУО, ДНТУО або з документами про рівнозначну освіту. Після його завершення надається звання ліценціата (бакалавр + 3 роки) або магістра (бакалавр + 4 роки). Може також бути виданий диплом інженера (бакалавр + 5 років).

Освіту інженера можна одержати в автономних відділеннях, що входять до університетів (вища інженерна школа -- ВІШ) або в самих університетах (університетські школи інженерів або інститути).

ВІШ бувають таких профілів: хімічні (Лілль, Милуз, Ренн, Страс-бург, Бордо, Монпельє, Тулуза, Клермон-Ферран, Париж); механічні (Нант, Пуатьє, Безансон); фізичні (Марсель, Бордо) [9; c.76]

Третій цикл. Це підготовка до науково-дослідницької роботи. Слід зазначити, що прийом на третій цикл навчання не є автоматичний і критерії прийому сюди відрізняються залежно від університету. Хоча наявність диплома е першою умовою прийому. Часто в обов'язковому порядку тут проводиться співбесіда і потрібен лист обґрунтування вибору. Прийом дуже жорсткий тому, що кількість місць обмежена.

Після закінчення третього циклу видається: диплом про вищу спеціалізовану освіту (ДВСО) із забезпеченням дослідницькою роботою протягом одного року (бакалавр + 5 років), що готує безпосередньо до професійної діяльності; диплом про розширену освіту (ДРО) (бакалавр + 5 років) після першого року докторату, необхідний для продовження підготовки дисертації, тому, що ДРО, на відміну від ДВСО, вважається шляхом до реальної науково-дослідницької роботи. Термін роботи над дисертацією -- від 2 до 4 років. Різні терміни навчання в доктораті відтепер приведені в єдиний режим (із скасуванням державного докторату) і, в принципі, навчальні заклади не можуть видати цей диплом, якщо запис у докторат був зроблений після встановлення нового режиму; університетські дипломи про науково-дослідницьку роботу не визнані в загальнодержавному масштабі [9; с. 76].

Інститути політичних студій кількісно малі і призначені для підготовки адміністраторів широкого профілю для участі у конкурсному заміщенні місць у державних структурах. Вступ конкурсний, основна програма триває три роки, можна також ще 1-2 роки повчитися на третьому циклі й отримати диплом вищого рівня.

Вищі Школи наукових і технічних профілів належать кільком міністерствам, мають трирічні програми й присуджують дипломи інженерів (Diplome d'Ingenieur). Вступ конкурсний і лише після попереднього дворічного навчання у підготовчих класах з дуже інтенсивним і глибоким вивчення математики і фізики [6; с.128].

Вищі Школи з комерції й управління -- приватні і для вступу вимагають попереднього дворічного підготовчого навчання у спеціалізованих закладах вищої комерційної освіти (НЕС).

Вищі Нормальні школи (всього їх чотири) мають добру славу як кращі заклади підготовки викладачів ліцеїв і після середніх закладів освіти. Вступ дуже селективний з попереднім успішним закінченням дворічних підготовчих класів відповідного профілю, потрапити куди теж можна лише після селекції впродовж навчання у колежі й ліцеї. Навчання триває переважно чотири роки; випускники отримують сертифікат здатності до викладання (CAPES), що може доповнюватися додатковим профекзаменом (агрегація = agregation), складання якого дуже добре впливає на підвищення зарплати і кар'єру. За умовами доступу випускники повинні не менше 10 років провести у державному секторі освіти, проти чого вони й не заперечують: усі чотири роки навчання стипендія істотно перевищує мінімальну зарплату у промисловості й надалі теж залишається привабливою.

Школи мистецтв і архітектури (підпорядковані Міністерству культури) мають дуже селективний доступ і тривалість навчання від трьох до п'яти років. Перші мають одноциклові програми і видають національні дипломи. Навчання у школах архітектури поділяється на два цикли, кожний з яких має окремий незалежний диплом: після двох років -- базового навчання з архітектури (DEFA), ще через три -- звання дипломованого урядом архітектора (DPLG) [6; с. 128].

3. Доступ громадян-іноземців

Є чимало причин того, що Франція була й залишається для більшості студентів-іноземців однією з найпривабливіших країн, як для короткого чи довгого стажування, так і для отримання повної освіти. Майже всі вони вчаться у державних університетах, де їх частка сягає 8-9 %.

Уряд Франції завжди докладав особливих зусиль до поширення мови і культури країни. Тому створення амбасади майже автоматично веде до появи культурного центру і його філій, де можна дістати повну інформацію про систему освіти й можливості потрапити на навчання. Прекрасно представлена країна у довідниках міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО. Ради Європи. Європейського Союзу), базах даних TRACE, ORTELIUS, в Internet тощо. Франція є учасником усіх великих проектів з розвитку мобільності в освіті (SORCATES, LEONARDO тощо), ресурси яких можуть полегшити набування освіти в її ВЗО [6; с. 129].

Розпочати свої дії зверненням в амбасади чи культурні центри слід за рік до навчання у Франції. Ця країна суворо дотримується кількох демократичних принципів у царині прийому іноземців: їх рівності з громадянами Франції, рівного права на визначення освітніх кваліфікацій, поваги до автономії ВЗО. З усіх цих фундаментальних положень впливає, що іноземець повинен задовольнити три вимоги: засвідчити знання мови. Мати грант чи оплатити навчання. Добитися визнання свого документа про освіту від того закладу, де він збирається вчитися.

Франція підписала практично всі міжнародні конвенції про визнання і має двосторонні угоди з багатьма країнами. Процедура визнання визначається наказами Міністерства освіти, які враховують конвенції та угоди і повідомляють остаточне рішення про визнання університетом та інши ВНЗ, тому кандидати повинні безпосередньо звертатися до керівництва обраного закладу. Через специфічність системи освіти Франції найчастіше вони отримують часткове визнання і для остаточного зарахування повинні виконати додаткові умови.

Відтак іноземцям незрівнянно легше опинитися у "без конкурсних" і відкритих університетах, ніж конкурувати з французами, які багато років готувалися до вступу в ту чи іншу Велику Школу, тому понад 95 % іноземців навчається у державних університетах [3; с. 73].

Вступні бар'єри зводяться до мовного екзамену (проводяться у лютому в рідній країні студента-іноземця) для тих. Хто хоче навчитися у майже 80 університетах Франції. Досить серйозні іспити доводиться складати для вступу на навчання у не університетському секторі вищої освіти.

Цей вид навчання користується високою популярністю в іноземців, і майже 40 % усіх випускників третього циклу вступає в докторантуру. Для осіб, які прибувають на це навчання відразу з-за кордону, необхідне поперденє листування з майбутнім науковим керівником, який і має допомагати кандидату і під час зарахування, і в написанні дисертації [6; с.130].

Враховуючи порівняну легкість французької мови для вивчення, екзамени з неї складають без надмірних ускладнень. Чимало кандидатів взагалі звільняються від них через застосування французької мови в їх країні (Африка, деякі країни Європи тощо), чи тому, що вони вчилися у закладах, де частина предметів викладалася цією мовою. Більшість французьких університетів мають мови і курси різного виду і тривалості для іноземців. У французьких ВЗО інші мови практично не використовуються.

Річні видатки за навчання у державних закладах у 1994/95 навчальному році були в межах 350-400 доларів США, а в недержавних - 2000-6000 доларів. Якщо іноземець прибуває з країни, яка не має відповідної угоди про обмін студентами, то слід приготувати ще 500-1000 доларів на медичне й соціальне страхування. У вказані суми не входить решта видатків: житло, їжа, транспорт, матеріали.

Чимало іноземних студентів отримують ту чи іншу фінансову допомогу від уряду Франції. Про її умови надають інфомрацію як амбасади й культурні центри Франції, так і самі ВЗО, де є досить розвинені служби для допомоги іноземцям.

Висновок

На завершення хочу відмітити, що Французькій системі вищої освіти характерна велика різноманітність навчальних закладів з міцними традиціям, здатних, насамперед, чітко орієнтуватися при підготовці фахівців на вимоги сьогодення. Франція належить до країн з централізованою системою управління освітою. Саме тому акредитація в цих навчальних закладів здійснюється державними відомствами за встановленими державними стандартами.

До перспективних шляхів розвитку системи вищої освіти Великобританії відносять встановлення безпосередніх зв'язків вузів з промисловістю, створення єдиних органів планування для всієї системи вищої освіти, перехід до міждисциплінарних курсів та міждисциплінарних комплексних досліджень, подальшу інтенсифікацію застосування проблемного підходу у навчальному процесі.

Звіти з країн до ЮНЕСНО та інші джерела свідчать про те, що в розвинутих країнах (зокрема у Франції) продовжується процес збільшення контингенту студентів.

Тому можна стверджувати, що для системи вищої освіти Франції характерний варіант реалізації політики широкого доступу до вищої освіти й рівності шансів на неї. Структурна побудова вищої освіти досить складна, існує велика кількість різноманітних дипломів.

Я вважаю, що у нових економічних умовах в Україні використання досвіду вищої освіти однієї з найрозвинутіших країн Європи і світу, Франції, на сучасному етапі може сприяти вдосконаленню вітчизняної системи вищої освіти.

Список використаних джерел

1. Алексюк А.М. Як і чому змінюється світова освіта // Педагогіка вищої освіти України. - К., 1998. - С. 4-8.

2. Вища освіта України і Болонський процес // Навчальна програма. - К. - Вид-во ТДПУ ім. В. Гнатюка, 2004. - 18 с.

3. Вища освіта України і Болонський процес // Навчальний посібник/ За ред. В.Г. Кременя. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2004. - 384 с.

4. Зязюк Л. Освітня система Франції // Рідна школа. - 2001. - № 11. - С. 70-74.

5. Корнієнко К.В. До проблем доступу до вищої школи // Шлях освіти. - 2000. - № 2. - С. 24-27.

6. Корсак К.В. Вища освіта Франції // Вища світова освіта. - К., 1997. - С. 122-131.

7. Кремінь В. Болонський процес: зближення, а не уніфікація // Дзеркало тижня. - 2003. - № 48.

8. Сбруєва А.А. Порівняльна педагогіка. - Суми, 1999. - 226 с.

9. Шевченко А. Система освіти у Франції // Рідна школа. - 2001. - № 2. - С. 74-77.