Формування рис громадянської активності, національної свідомості та самосвідомості

Формування рис громадянської активності та національної свідомості та самосвідомості

Вступ

Розвиток демократичної держави та становлення громадянського суспільства в Україні вимагають адекватних змін у навчально-виховному процесі школи. Сьогодні українська освіта переживає складні та відповідальні часи, пов'язані з інтеграцією у світовий та європейський освітній простір. Така трансформація супроводжується суттєвим оновленням педагогічної теорії й практики, відбувається зміна освітньої парадигми, пропонується інший зміст, підходи, педагогічний менталітет, удосконалюються форми й методи навчання.

Останніми роками було введено Державні стандарти освіти, нові навчальні програми, переглянуто концепції викладання значної кількості предметів, розроблено оновлені підручники та посібники. Запроваджений разом з відбудовою національної освіти курс на її гуманізацію й гуманітаризацію значно підвищує роль суспільних дисциплін у загальній середній освіті й обумовлює необхідність якісного оновлення їхнього змісту й методів навчання. Українській державі, сучасному суспільству потрібні свідомі, компетентні, поінформовані громадяни, які прагнуть блага нашої країни, спроможні приймати самостійні рішення і нести відповідальність за власні вчинки. Саме сьогодні, в умовах економічних та суспільно-політичних перетворень, зміцнення української державності необхідно засобами навчальних дисциплін формувати в учнів старших класів свідоме, конструктивно-критичне ставлення до суспільних процесів та явищ, які відбуваються, мотивацію та компетентність щодо майбутньої активної участі у громадському житті. Ці завдання насамперед покладаються на суспільствознавчу освіту. Саме тому головним завданням державного стандарту базової й повної загальної середньої освіти в галузі «Суспільствознавство» є підготовка учнів до взаємодії із суспільним середовищем, до самореалізації їх як особистостей в умовах багатоманітного світу через засвоєння знань, формування відповідних компетенцій. Відповідно, предмет «Історія» у нових умовах спрямований не так на засвоєння певної суми знань, як на розвиток особистості учня всіма засобами історії, на підготовку його до життя у суспільстві, формування громадянської активності, на усвідомлення ним національних та загальнолюдських цінностей, на вибір свого місця у суспільстві.

Проте, аналіз шкільної практики і результати констатуючих досліджень свідчать, що сьогодні система історичної освіти не надає достатньої уваги формуванню громадянськості молоді. Зміст шкільних програм і підручників з історії, які покликані вирішувати це завдання, методи навчання, що використовуються у масовій практиці не забезпечують системного й послідовного підходу до розв'язання цієї проблеми. Слабким місцем нашої школи, як відзначає Концепція 12-річної освіти, залишається «несформованість у частини її випускників належного рівня національної свідомості, достатньої життєвої компетентності, соціального розвитку...» Вихід із цієї ситуації бачиться, по-перше, у переході до особистісно орієнтованого компетентнісного навчання, по-друге, в актуалізації питання формування соціальної компетентності учнів.

Соціальна компетентність -- це складна система якостей особистості, яка формується із комплексу соціальних знань, соціальних мотивів, соціальних здібностей, навичок, звичок, способів діяльності, емоційно-чуттєвого досвіду, що суттєво впливають на соціальну поведінку особистості.

Саме соціальна компетентність є найбільш універсальною, адже в широкому сенсі вона охоплює елементи всіх інших груп і компетентностей: полікультурної, комунікативної, інформаційної, саморозвитку і самоосвіти, творчої діяльності.В конкретному, більш вузькому, сенсі соціальна компетентність -- це здатність особистості до взаємодії, співпраці, вміння розв'язувати проблеми ненасильницьким шляхом, активна участь у соціальному житті, комунікативні навички. За підрахунками вчених, 92 % опитаних респондентів вважають дуже своєчасною постановку питання про формування соціальної компетентності саме сьогодні. Національна доктрина зазначає, що наша освіта базується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях та духовності. Ми повинні повернути повагу до цінностей нашого народу, повною мірою використовувати величезний морально-духовний виховний потенціал української історї та культури. Історія як узагальнений соціальний досвід людства має розв'язувати важливі соціальні завдання: вона сприяє формуванню особистості патріота та громадянина України; готує молоду людину до життя; вчить сучасних форм спілкування; розвиває творчі здібності та індивідуальність учня; вчить робити свідомий вибір і нести за нього відповідальність.

Таким чином, об'єктивні потреби розвитку історичної освіти України, практика навчання історії в загальноосвітній школі зумовили вибір теми курсової роботи «Формування активної громадянської позиції учнів шляхом використання інтерактивних технологій»

1. Психологічні засади формування громадської активності у молоді

Проблема формування громадянської активності має досить міцну теоретичну базу. Вперше вона дістала певне обґрунтування і практичне втілення у працях античних філософів. Сократ вважав метою виховання громадянина античного суспільства є виховання доброго громадянина. Платон мету виховання вбачав у тому, щоб здійснити на людину такий вплив, який би з дитинства спонукав її до прагнення стати досконалим громадянином. При цьому Платон відстоював інтереси держави, а не особистості: "Ні спокуса, ні насильство не можуть примусити громадянина зрадити інтереси держави". Ідея громадянськості знаходить своє втілення й у "Філософії права" Гегеля, який вбачав найвищим обов'язком людини "бути членом держави", оскільки держава - це "об'єктивний дух, а сам індивідуум настільки об'єктивний, істинний і моральний, наскільки він є членом держави.". Саме в державі людина відчуває свою власну сутність і саме завдяки приналежності до неї переживає гордість за саму себе. Водночас, і держава має бути вдячною своїм громадянам. У збалансованому поєднанні обов'язків і прав громадянина, зазначає Гегель, і полягає "внутрішня сила держави". В українському менталітеті поняття громадянськості, тобто логічно оформлена загальна ідея, має давнє походження, ще з часів Київської Русі. Однак, із утратою державності комплекс громадянськості перестав бути домінуючим у свідомості українців, але все ж зберігся і, до певної міри, позитивно впливав на інші народи. Базуючись на альтернативних наукових концепціях виховання дітей та молоді учених-теоретиків та учених-практиків різних часів, можна вести мову про виховання громадянина як про процес формування та розвитку комплексу особистісних якостей та рис характеру, як от: патріотична свідомість, громадянська відповідальність та громадянська мужність, готовність працювати на благо батьківщини, захищати її, зміцнювати міжнародний авторитет; знання та дотримання Законів, прийнятих у державі правових норм; повага до культури, звичаїв й традицій національних спільнот, що проживають в Україні, висока культура міжнаціонального спілкування. Зважаючи на комплексність поняття, громадянськість поступово починає розглядатися з позицій різних наук: правознавства, психології, педагогіки, історії, соціології тощо. Психологи, визначаючи особливості громадянськості, не відкидають основ юридичного розуміння її: "Особа, що належить до постійного населення якої-небудь держави, користується її правами і виконує обов'язки, встановлені законами цієї держави". При цьому психологи твердять, що громадянськість - це усвідомлення і відчуття особою власної причетності до своєї держави. Держава, як усвідомлює її громадянин, є умовою задоволення особистісних потреб; вона регламентує трудову діяльність, залучає до політичної, соціальної, економічної діяльності. Навіть мовні, релігійні, історичні традиції визначаються особливостями держави. Педагогічна теорія і практика, виконуючи завдання відродження та оновлення процесу громадянського виховання, прагне наповнити його новим змістом, а життєдіяльність молоді - новими, державно зорієнтованими потребами, оскільки ціннісні громадянські орієнтації не є узагальненими поняттями, а обов'язково співвідносяться з психофізичними характеристиками особистості. При цьому прояв тих чи інших громадянських якостей свідчить про результативність та рівень організаційно-виховної роботи у конкретному навчальному закладі. Активний та різнобічний інтерес до проблеми громадянськості з боку педагогів особливо активно зріс у середині 30-х років; у 60-70-ті роки ця проблема відходить на другий план, оскільки визначальною стає ідея формування "будівника комунізму" на "завершальному етапі будівництва соціалізму". У 80-ті роки певною мірою увага суспільства загострилася на політичних та економічних проблемах, переосмисленні науковцями напрацьованого і виробленні нових стратегій в освіті. Лише у 90-ті роки, коли розпочався процес створення самостійних незалежних держав, у тому числі й України, знову актуалізується ідея виховання громадянина. Нова ера, у яку вступив український народ на початку 90-х років минулого століття, поставила нові завдання з формування громадянина нової держави. У період відновлення та становлення державності сутність громадянського виховання розглядається через призму положень Державної національної програми "Освіта" (Україна XXI століття), Національної доктрини розвитку освіти, Концепції виховання в національній системі освіти, схваленої Міністерством освіти України, проекті Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності. Це потребує сьогодні переосмислення проблем виховання, його суті та характеру відповідно до сучасних вимог національного виховання як цілісної системи. Адже наукою доведено, що справжнє, глибинне виховання є за своєю сутністю завжди національним за змістом, характером та історичним покликанням. Терміни "громадянськість", "громадянський" прийшли у педагогіку із суспільних наук, де вони визначають прояв патріотизму відносно держави, свого народу. "Громадянськість - це спрямованість на користь суспільства, підпорядкування особистих інтересів громадянським, служіння Батьківщині; користування правилами і виконання обов'язків, встановлених законами держави". Таке визначення громадянськості, основна функція якого полягає в орієнтації особистості на служіння державі й народові, дає Політичний словник. Водночас, громадянськість трактється як усвідомлення і відчуття особою власної причетності до своєї держави та власної відповідальності за державу, сім'ю тощо. Цю думку можна підсилити твердженням Першого президента України М.С. Грушевського, який писав: „Я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми увійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов'язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українського народу. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути із себе всі моральні сили". Зважаючи на багатогранність цього поняття і процесу, В.О. Сухомлинський виокремлював такі компоненти його як громадянське бачення світу, моральність і атеїзм, ідейну переконаність, взаємодію людини і колективу, моральну стійкість, громадянську гідність. Розглядаючи компоненти громадянськості як комплексної якості людини, О. В. Киричук обґрунтовує такі її показники:

- базові життєві цінності:

а) істина (у пізнанні), користь і доцільність (у праці), любов (у спілкуванні);

б) добро (у ціннісно-орієнтаційній за змістом) та спільній (за формою) діяльності;

в) творчість (у загальній життєдіяльності);

- типи самовизначення особистості (прагматичне, моральне, самоактуалізація);

- характер смислоутворюючих мотивів (саморегуляція, самовираження, моральна саморегуляція, гармонізація свого життя);

- духовні цінності та життєві настанови людини (віра, надія, любов).

Така багатокомплексність громадянськості, безумовно, ускладнює процес виховання; хоча для розуміння власне суті цього соціального феномена вона дає досить помітну додаткову інформацію. За твердженням О. В. Киричука, у всякій дії необхідно бачити результат. У громадянському вихованні таким результатом є активна громадянська позиція особистості, що виявляється у соціально-комунікативній, громадсько-корисній та суспільно-політичній активності, а також в активності, спрямованій на самопізнання, самооцінку, самовдосконалення. Основними складниками її є емоції та почуття; той чи інший рівень самосвідомості; особисті, сімейні, громадянські, національні та абсолютні цінності; соціальні вміння та навички. Ряд вчених розкриває "громадянськість" як прояв внутрішньої установки особистості з позицій функціонального підходу. Зокрема, О. І. Вишневський серед вартостей сучасного українського виховання виокремлює блок громадянських якостей ("основні громадянські якості"), які мають бути закладені у структурі будь-якої особистості: прагнення до соціальної гармонії; відстоювання соціальної та міжетнічної справедливості; культура соціальних і політичних стосунків; пошана до Закону; рівність громадян перед Законом; самовідповідальність людини; права людини - на життя, власну гідність, безпеку життя, приватну власність, рівність можливостей тощо; суверенітет особи; право на свободу думки, совісті, вибору конфесії, участі у політичному житті; готовність до захисту індивідуальних прав і свобод інших людей; пошана до національно-культурних вартостей інших народів; повага до демократичних виборів і до демократично обраної влади; толерантне ставлення до чужих поглядів. Таке бачення громадянськості засвідчує, що воно є складним психологічним утворенням, котре потребує від педагога не лише знання їх особливостей, але й високого рівня розвитку позиції педагога як громадянина. Цей підхід учених-психологів до розуміння особистісних якостей громадянина можна сформувати лише на засадах української національної ідеї як сукупності ціннісних настанов. Бо, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій культурний зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю та призначення, робить проблему своєї свідомості мотивуванням своєї волі. Виходячи з того, що людина може вибирати власну поведінку, громадянську чи антигромадянську, доцільно враховувати той факт, що цей вибір буде цілком добровільним. І досить часто вона вибирає не те, що доцільне і варте вибору саме собою, а те, що гідне її власної уваги. Зважаючи на це, доцільно вести мову про те, що прояв громадянськості, громадянської поведінки є результатом сформованих норм, звичок, поведінки. Завданням сьогоднішньої педагогічної теорії і практики є оновлення, відродження процесу громадянського виховання, наповнення цього процесу новим змістом, а життєдіяльність учнівської молоді - новими потребами, оскільки ціннісні громадянські орієнтації не є узагальненими поняттями, а обов'язково співвідносяться з психофізичними характеристиками особистості.

2. Формування національної самосвідомості

2.1 Психологічні особливості національної свідомості та самосвідомості

Громадянська свідомість та самосвідомість є однією із найважливіших складових психологічної структури особистості. В ній віддзеркалюється індивідуальне суб'єктивне ставлення людини до суспільних явищ, до системи наявних суспільних цінностей, що виступають для конкретного індивіда як об'єктивна реальність, що може за певних умов трансформуватися у власні, суб'єктивно значущі ціннісні орієнтації особистості. Важливу роль у становленні громадянської свідомості та самосвідомості особистості відіграє усвідомлення нею своєї належності до певного етносу, нації. Усвідомлення такої належності є основою виникнення етнічної, а на певних етапах розвитку спільноти чи суспільства - національної свідомості та самосвідомості особистості. Щоб збагнути роль цього феномена у громадянському становленні особистості треба розкрити його психологічну, соціально-психологічну сутність. Відомо, що проблема самосвідомості є однією з найважливіших у дослідженні особистості. Адже самосвідомість є тим центральним утворенням, без якого людина не може стати особистістю.

Тут варто згадати думку видатного психолога С. Рубінштейна про самосвідомість та її особливу роль у визначенні сутності особистості, зокрема, у детермінації змісту та спрямованості соціальної активності та самоактивності людини. Говорячи про таку вельми суттєву характеристику людини як відповідальність, учений підкреслював, що ". Останнє, завершальне питання, яке постає перед нами у плані психологічного вивчення особистості, це питання про її самосвідомість, про особистість як "Я", котре як суб'єкт свідомо присвоює собі все, що робить людина, відносить до себе всі, що виходять від неї справи та вчинки і свідомо бере на себе за них відповідальність як їх автор і творець. Проблема психологічного вивчення особистості не закінчується вивченням психічних властивостей особистості - її здібностей, темпераменту та характеру; вона завершується розкриттям самосвідомості особистості". Треба звернути увагу на такий компонент самосвідомості як соціально-психологічні очікування, під якими розуміють передбачення людиною того, як її оцінюють інші люди. Соціально-психологічні очікування включають, по-перше, усвідомлення людиною того, якої поведінки очікують від неї інші, насамперед значущі для неї люди, тобто ті, на думку яких зважає; по-друге, усвідомлення людиною можливих реакцій оточуючих (знову ж таки і передусім важливих, значущих) на її поведінку і, нарешті, по-третє, усвідомлення людиною тих вимог, які ставлять до неї оточуючі. Якщо взяти до уваги ці визначення суті соціально-психологічних очікувань, то стає зрозумілим, що такий компонент самосвідомості виникає на ґрунті усвідомлення особистістю ставлення до неї інших людей.

Водночас зміст, сутність соціально-психологічних очікувань не меншою мірою зумовлюється самооцінкою та рівнем домагань людини, які слугують їй базою для побудови більш узагальнених, інтегрованих уявлень про себе, що виступають уже в формі "образу Я". Отже, соціально-психологічні очікування здійснюють функцію своєрідного посередника між самосвідомістю особистості та її соціальним оточенням, тобто функцію зв'язку між "Я" та "не Я" особистості. Вони ж, соціально-психологічні очікування, свідчать про те, що самосвідомість є невід'ємною складовою свідомості людини. У зв'язку з цим може постати запитання на зразок: "Навіщо вживати поняття "національна свідомість" у випадках, коли йдеться про "національну самосвідомість"? Відповідь може бути єдина: одне без іншого просто не існує, оскільки свідомість та самосвідомість органічно взаємопов'язані, взаємодоповнюючі феномени, між якими існують стійкі причиново-наслідкові зв'язки.

Досить тільки нагадати той незаперечний факт, що самосвідомість - не лише результат, а й передумова розвитку свідомості - і навпаки. Уже з короткого екскурсу у загальні питання самосвідомості неважко пересвідчитися, наскільки багатогранним, складним і, що найголовніше, визначальним для суті особистості феноменом є її самосвідомість. Більш зрозумілою і переконливою бачиться виняткова роль самосвідомості, коли йдеться про певні соціальні, суспільні, зокрема, громадянські характеристики людини - людини-громадянина, патріота, особистості, яку до глибини душі хвилює доля спільноти, доля нації, з якою вона себе ідентифікує, якій прагне служити усім своїм єством, аж до самозречення жертовності. Цілком зрозуміло, що такі позитивні характеристики громадянської сутності можуть бути притаманні лише особистостям з високим рівнем розвитку національної свідомості та самосвідомості.

Передусім слід підкреслити, що для самосвідомості, об'єктом якої є характеристики людини як носія певних етнічних, національних особливостей, рис, властивостей, притаманні всі, що вже були згадані вище структурні компоненти самосвідомості: самооцінка, домагання, соціально-психологічні очікування, "образ Я". Крім того, функціонування цих структурних компонентів у національній самосвідомості - як і в самосвідомості, об'єктом якої є фізичні, інтелектуальні, моральні та інші характеристики людини - зумовлюється дією оцінних ставлень до інших людей, які складають так звану сферу "не - Я". Спробуємо дати визначення сутності основних складових структури національної самосвідомості особистості. Самооцінка- це судження людини про міру наявності у неї якостей, властивостей порівняно з їх певними еталонами, котрі являють собою систему національних цінностей тієї спільноти, до якої людина - суб'єкт самооцінки, себе відносить, з якою себе ідентифікує. Це можуть бути такі цінності, як типові етнічні, національні риси характеру спільноти, усвідомлення власної відповідальності за долю нації, усвідомлення й оцінка міри наявності у себе якостей громадянина-патріота і т.ін. Самооцінка у сфері національної самосвідомості, як і у будь-якій іншій, може характеризуватися такими параметрами, як адекватність, висота, стійкість, ступінь самокритичності. Домаганя - це настанова людини на вибір особисто значущих цілей, що визначаються системою етнічних, національних цінностей, досягнення яких (цілей) може задовольняти прагнення людини посісти бажане місце на шкалі таких цінностей. Усвідомлюючи й оцінюючи себе як носія національних цінностей (як духовних, так і матеріальних) людина, виходячи із притаманних їй домагань у ситуації, що дає можливість самостійного вибору, здійснює саме той вибір, котрий найбільше відповідає її домаганням у сфері етнічних, національних цінностей. Соціально-психологічні очікування - це уявленні людини про те, як оцінюють її оточуючі щодо міри наявності у неї певних національних цінностей, якої поведінки у зв'язку з цим очікують від неї. У соціально-психологічних очікуваннях виражене також уявлення людини про те, як оцінюють її національні характеристики представники інших етносів, національностей.

"Образ - я" - це високого рівня узагальнене уявлення особистості про себе як носія певних етнічних, національних цінностей. "Образ - Я" у сфері національної самосвідомості людини відіграє особливу роль: у ньому в інтегрованій формі відрефлексовуються судження людини про свою національну сутність, про себе як суб'єкта, носія національних цінностей та їх реалізацію у конкретних вчинках, в усій життєдіяльності. Від змістової сутності „Образу - Я" особистості, від спрямованості її етнічних, національних ціннісних орієнтацій великою мірою залежить, який внесок насправді здатна зробити людина у досягнення значущої для етносу, для нації, держави мети. Національна самосвідомість - це усвідомлення особистістю себе часткою певної національної /етнічної/ спільноти та оцінка себе як носія національних /етнічних/ цінностей, що склалися у процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти, її самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності.

Національній самосвідомості конкретної особистості, як і самосвідомості усіх ; представників нації, з якою ця особистість себе ідентифікує, притаманне прагнення до самовираження і самореалізації своєї національної сутності, неповторності, потреба зайняти гідне місце серед інших національних спільнот та зробити помітний внесок у розвиток людської історії. Цілком зрозуміло, що прагнення кожної нормальної, цивілізованої національної спільноти до виявлення та реалізації своїх національних своєрідних особливостей органічно поєднується із потребою виявляти та розвивати в собі загальнолюдські характеристики. У конкретному випадку виразно виступає принцип діалектичної єдності загального та специфічного.

У гармонійній, високо розвиненій свідомості й самосвідомості людини можна відокремити низку тісно взаємопов'язаних елементів, що загалом забезпечують належний рівень ефективного функціонування цього дуже складного і важливого системного утворення у сфері духовності особистості. Одним з таких елементів, а водночас і чинників, що зумовлюють виникнення, функціонування та розвиток національної самосвідомості, є національна ідентифікація тобто усвідомлення людиною своєї незалежності до певного етносу, нації, усвідомлення своєї близькості з нацією, спорідненості з нею. Зрозуміло, що без такого самоусвідомлення людиною себе з певною конкретною нацією не може бути й мови про розвиток у неї національної свідомості та самосвідомості. Таке трапляється у випадках, коли людина з певних, найчастіше політично-меркантильних мотивів зрікається свого етносу, нації.

Наступним елементом, складовою національної самосвідомості є знання типових особливостей, рис тієї національної спільноти, з якою певна людина себе ідентифікує. Цілком зрозуміло, що специфічні риси власної нації усвідомлюються тим виразніше, чим повніші знання про особливості інших, чужих національних спільнот. Усе пізнається глибше, коли є можливість порівнювати. Тому поєднання інтересу до особливостей своєї нації з інтересом до характерних відмінностей інших національних спільнот - явище природне і притаманне особистості з високорозвиненою національною самосвідомістю. Для нормального розвитку національної самосвідомості особистості дуже важливо, щоб при оцінці типових рис чужої нації уникати упередженості, не допускати акцентування на негативному, так само, як і не намагатися будь-що вивершити, гіперболізувати позитивні риси представників власної національної спільноти.

Наступною важливою складовою національної самосвідомості особистості є її усвідомлене ставлення до історичного минулого, сучасного та майбутнього етносу, нації. Як свідчать дослідження особливостей національної свідомості, остання у своєму розвитку може перебувати на дуже низькому рівні через відсутність у людини інтересу до національної історії або ж внаслідок украй перекручених, спотворених знань про минуле нації. Така людина, як правило, дуже скептично ставиться до своєї нації, не бачить перспектив її розвитку, не вірить у її майбутнє. Неабияке значення для розвитку національної самосвідомості людини мають її чіткі уявлення про територіальну спільність нації. Це відіграє особливу роль у формуванні почуття прив'язаності до рідного краю, рідної землі і безпосередньо впливає на становлення патріотичних почуттів особистості, любові до Батьківщини. Несформованість, неадекватність таких уявлень часто стає причиною спотворенності національної самосвідомості.

Переконливою ілюстрацією цього може бути національна самосвідомість представників панівної нації в імперських державах, котрі претендуючи в усьому на власну виключність, вищість, як правило, мають спотворені уявлення також стосовно своїх територіальних прав. Звідси їхні зазіхання на території пригноблених національних спільнот. До того ж такі тенденції у свідомості та самосвідомості представників панівної нації можуть зберігатися тривалий час - навіть після фактичного розпаду імперій. Особливе місце у національній свідомості й самосвідомості особистості посідає глибоко усвідомлене, дійове ставлення до духовних та матеріальних цінностей нації, стійка потреба збагачувати такі цінності особистою працею, невідступно орієнтуватися на провідні цінності нації у своїй поведінці, в усій своїй життєдіяльності. Орієнтація на національні цінності - особливо важливий момент, оскільки лише у тому випадку, коли усвідомлені цінності нації стають актуальною внутрішньою потребою особистості, можна констатувати наявність фактичного, мотивуючого, регулятивного впливу національних цінностей на реальну поведінку та діяльність людини. Запропонована характеристика національної свідомості та самосвідомості особистості як цілісної системи, а також її складових допомагає збагнути сутність такого, мабуть, найбільш складного феномену, яким є національна ідея.

Національна ідея - це усвідомлена нацією найбільш актуальна й перспективна мета, на шляху до досягнення якої нація спроможна якнайповніше розкрити й реалізувати свої потенційні можливості, зробити помітний внесок у розвиток людської цивілізації та зайняти гідне місце серед інших національних спільнот. Відомо, що загальною, неодмінною умовою забезпечення успішної життєдіяльності та самореалізації будь-якої нації є її державницьке оформлення. У зв'язку з цим доцільно згадати цікаву думку Гегеля, який свого часу наголошував на тому, що народ стає духом, досягає помітно вищого, нового етапу у становленні свідомості духу і завдяки цьому стає історичним народом (а не лише населенням з певним географічними чи антропологічними характеристиками) "єдино і виключно у формі держави".

Національна ідея є рушійною силою становлення чи відродження, розвитку та функціонування будь-якої нації, консолідації етносів, що є складовими нації. У національній ідеї виражене прагнення спільноти до державотворчих процесів, до створення чи зміцнення власної держави як абсолютно необхідної умови розвитку та самореалізації нації. Таким чином, є підстави вважати, що національна ідея, її сутність, змістові характеристики зумовлюються рівнем розвитку національної спільноти ( у тому числі її самосвідомості), а з іншого - сама національна ідея здатна справляти конструктивний, розвивальний вплив на становлення свідомості й самосвідомості нації. Переконливість сказаного стає особливо очевидною, коли йдеться про людину як особистість, громадянина. Зрештою, національна свідомість та самосвідомість особистості є дуже важливою складовою громадянської свідомості та самосвідомості. У зв'язку з цим цікаво процитувати одне з висловлювань польського спеціаліста з проблем етики Збігнєва Шаварського. Він, зокрема, зазначав, що не є хорошим громадянином той, хто не відчуває емоційного зв'язку зі своєю вітчизною, з її історією та традиціями, хто не відчуває своєї відповідальності за її свободу і незалежність, хто не хоче думати про її майбутнє. Бути патріотом означає не тільки бути готовим приносити в разі необхідності жертви, здійснювати героїчні вчинки, але це означає також бути готовим до щоденної, відповідально виконуваної праці, відповідально ставитися до своїх громадських обов'язків.

Це передусім означає бути порядною, чесною людиною, хорошим батьком або матір'ю. Відомо, що вирішальна роль у визначенні суспільної цінності особистості належить її моральним характеристикам. Морально довершена людина не тільки усвідомлює вирішальне значення моральних цінностей, а й активно утверджує їх у повсякденному житті, у ставленні до інших людей, до себе самої, виявляючи такі моральні риси, як доброта, справедливість, толерантність, щирість, сумлінність, повага до іншої людини, почуття власної гідності, відповідальність, принциповість. Такі позитивні характеристики моральності особистості виявляються також у її непримиренному ставленні до фальші, цинізму, лицемірства, підлабузництва, лінощів і неробства та пов'язаного з цим паразитичного існування, утриманства.

Безумовно, що названі та подібні моральні характеристики, що фактично стали ціннісними орієнтирами людини, дуже багато важать у визначенні її громадянської позиції. Безсумнівно й те, що дієвість описаних моральних якостей може значною мірою зростати за умовою їх поєднання з позитивними характеристиками національної свідомості й самосвідомості особистості, яка суттєво розширює спектр бачення людиною тих значущих громадянських, національних, вагомих у державному сенсі цілей, на досягнення яких вона може спрямовувати свій моральний потенціал. Відомо, що моральні цінності їх дієвість виявляється перш за все у спілкуванні людей, у їх взаємному ставленні, у ставленні кожної людини до себе самої. Водночас моральні цінності визначають сутність ставлень людини до будь-яких інших явищ і детермінують характер усій сфери людської життєдіяльності. Чи не найбільшою мірою це стосується ставлення людини до праці. Усвідомлення працелюбства як вищої моральної цінності є одним з найсуттєвіших свідчень високої духовності людини. Той, хто збагнув цю істину, ставиться до праці не лише як до засобів забезпечення матеріального достатку, а й усвідомлює благотворний вплив праці на людину, на розвиток її здібностей, волі, характеру. Він вбачає в праці невичерпне джерело натхнення, мук і радощів творення, творчих злетів. Людина, яка знаходиться на високому рівні свого особистісного і, зокрема, громадянського розвитку, неодмінно відзначається сформованістю громадянських цінностей, серед яких особливе місце посідають ті, що є визначальними у структурі національної свідомості та самосвідомості.

Це, передусім, така цінність як патріотизм, що втілюється у самовідданій любові до рідної землі, її народу, Батьківщини. Особистість, яка є патріотом, уболіває за долю Вітчизни, переживає дієву потребу віддавати всі свої сили служінню співвітчизникам, своїй нації. Почуття відповідальності за сучасне й майбутнє нації, держави є для неї реальним виявом громадського обов'язку. Вона прагне збагнути як величні, героїчні етапи в історії Батьківщини, так і причини появи періодів трагічних занепадів і зумовлені цим страждання народу. З шаною ставиться до видатних людей, національних героїв, які жертовно служили своєму народові, збагачували його культуру, науку, примножувати внесок Вітчизни у скарбницю світової цивілізації. Не буде перебільшенням, якщо сказати, що серед громадянських цінностей чи не найважливіше значення має усвідомлення особистістю виняткової ролі у житті людини, суспільства, держави мови, у якій на генетичному рівні втілюється ментальність народу, його поступ, сподівання, віра та воля. Усвідомлення мови як безцінного скарбу народу, нації є одним з найвагоміших моментів розвиненої національної свідомості та самосвідомості. Важливим є переконання особистості в тому, що мова будь-яких етносів, націй - незалежно від чисельності її носіїв - є однією з найкоштовніших вартостей людства як цивілізованої спільноти. Байдуже, тим паче зневажливе ставлення до мови чисельно навіть найменших етносів, націй має кваліфікуватися завжди однозначно: як прояв невігластва, соціальної некомпетентності, антигуманності.

Більше того, вже навіть сама спроба класифікувати мови за їх важливістю, цінністю, розсортування мов на такі, що заслуговують на якусь особливу повагу, та ті, що нібито є третьосортними, якимось непотребом, намагання зверхньо ставитися до якої б то не було мови та її носіїв є намаганнями соціально, політично небезпечними і дуже спорідненими з людиноненависницькими фашистсько-шовіністичними та подібними їм тоталітарними ідеологіями.

Література

1. Газета. Історія України. № 3,№ 42,№ 43, 2005; №2,№5, 2006; №6, 2007.

2. Гегель Г.В.Ф. Соч.: В 9 т. - М.,1967.- Т.7. - с.263

3. Завалевський Ю.І. Громадянське виховання старшокласників: проблеми, досвід, перспективи. Навч. - методичний посібник. - К., 2003. -104 с.

4. Історія в школах України.Науково -методичний журнал. №2,2004

5. Іова В.Ю., Формування громадянської культури особистості. Навчально - методичний посібник. Кам'янець - Подільський. Абетка., 2003

6. Ксенофонт. Воспоминания о Сократе. - СПб., 1911.- с.98

7. Ми - громадяни України. Методичний посібник із громадянської освіти. 9(10) клас. К..2001.

8. Ми - громадяни України. Навчальний посібник із громадянської освіти (для апробації). 9(10) клас. - К" 2001.

9. Патей-Братасюк М.. Довгунь Т. Громадянське суспільство: сутність, генеза ідеї, особливості становлення в сучасній Україні. - Тернопіль, 1999.

10. Петронговський Р.Р. Теорія і практика формування патріотизму старшокласників: Монографія/ За ред.. проф. М.В. Леквівського. - Житомир: Полісся, 2003. -2003. - 192с

11. Пометун О., Ремех Т, Ламах Е. Кроки до демократії: уроки громадянської освіти/За ред. О.І.Пометун. - К.: АПН, 2001. - 128с.

12. Фуллан М. Сили змін (вимірювання глибини освітніх реформ) // Переклад з англійської. - Львів, 2000.

13. Чабан Л.Г. Мистецтво виховання громадянина. - Донецьк: Видавництво «Укр НТЕК», 2002. - 32с

14. Система виховання національної самосвідомості учнів загальноосвітньої школи. Методичний посібник для вчителів/ За ред..академіка Д.О.Тхоржевського, - К., 1999.- 295 с

15. Формування активної життєвої позиції молодого громадянина України: Наук.-допом.бібліогр. покажчик/ Упоряд.: Л.О.Пономаренко, Л.І.Ніколюк, Г.К.Черняєва та ін..; Наук ред.. П.І.Рогова, - К.: КНЕУ,2002.-141с.

16. Школа. Інформаційно - методичний журнал. № 11, 2007.