Зміст

Вступ

І. Біологія та народний фольклор

ІІ. Ботаніка та таємниці народної медицини

ІІІ. Екологічне виховання школярів на народних природознавчих традиціях

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Система народних знань -- важлива складова традиційно-побутової культури, раціональні відомості з різних галузей знань, набуті протягом багатовікової трудової діяльності народу. Потреби розвитку господарства спонукали людину виявляти закономірності у природі, спостерігати небесні світила, пізнавати й тлумачити різноманітні явища оточуючого світу.

Система народних знань обіймає народну медицину, ветеринарію, народний календар і метеорологію, народну астрономію та метрологію, народні професійно-виробничі знання та ін. На різних історичних етапах традиційні знання різною мірою поєднували раціональні елементи народного досвіду з ірраціональними нашаруваннями попередніх епох.

Незважаючи на певний розвиток наукових знань, українці навіть на початку XX ст. користувалися у повсякденному житті досвідом предків. Разом із тим на протязі століття С. н. з. зазнавала чимраз відчутнішого впливу науки. Зростав рівень освіченості населення, народні знання поступово очищалися від забобонних уявлень та вірувань.

Однак цей процес мав і свої вади, головна з яких -- девальвація значущості раціональних народних знань, нігілістичне ставлення до безцінних скарбів народного досвіду. Традиційні народні знання з математики, метрології, астрономії повністю витіснились сучасними науковими знаннями, що інтенсивно поширюються через систему шкільної та вищої освіти. Із зникненням багатьох народних промислів та ремесел губляться й пов'язані з ними професійно-виробничі знання й навички. Проте окремі елементи система народних знань і сьогодні широко побутують серед сільського населення. Це стосується насамперед народної медицини та метеорології.

Народна метеорологія -- одна з найдавніших галузей народних знань, що обіймає систему прикмет, раціональних спостережень і достовірних передбачень про погодні зміни на близький чи віддалений час. Землеробський характер господарських занять українців зумовлював цілковиту залежність успішного проведення сільськогосподарських робіт, а відтак і добробуту селянина, від природно-кліматичних умов. Усвідомлення цього вимагало уважно приглядатись до навколишнього середовища, розвивати спостережливість, виявляти причинно-наслідкові зв'язки між зміною певних атмосферних явищ, характером поширення звуку, поведінкою тварин, станом рослин та наступною зміною погоди.

Широко побутували прикмети, що дозволяли прогнозувати погодні зміни протягом найближчого часу за особливостями сходу і заходу Сонця, його кольору, за виглядом нічного неба, яскравістю зірок і Місяця тощо. Так, повсюдно вважалося:

Вечором сонце за стіну (хмару. -- Авт.) заходить -- буде дощ; Чистий захід сонця -- на добру годину; Сонце при заході яскраво-червоне -- на вітер; Місяць обгородився -- на дощ; Стовпи біля місяця -- на вітер; Місяць-молодик сходить ріжками вниз -- на дощ; Молодик з'являється у дощову погоду -- місяць буде дощовий; Червоно-багряні зорі звечора -- на негоду; Ясне зоряне небо -- на погоду.

Народна медицина -- комплекс рецептів і прийомів лікування, що склався у народному середовищі і передавався усно від покоління до покоління. Традиційна Н. м. виникла у глибоку давнину і створила обширний арсенал лікувальних засобів. Упродовж віків вона була основним видом лікування широкого загалу, оскільки фахова медична допомога почала надходити до українського села лише з другої половини XIX ст.

Переважну частину захворювань українці визначали за симптомами, що зумовило своєрідні місцеві назви хвороб. Гак, запалення дихальних шляхів та легень називали застудою, кольки напали, ядухою; шлунково-кишкові захворювання -- бабаками; очні -- трахомою, більмом. Отже, народні назви захворювань найчастіше відбивали їхні зовнішні ознаки та прояви (жовтяниця, плаксивиці тощо).

Хоча у традиційній українській медицині переважало домашнє лікування, була в народі і категорія спеціальних людей, до котрих зверталися, коли домашні засоби не давали необхідного ефекту.

Знахарі (ведуни) -- люди, добре обізнані з народними методами і засобами лікування. Серед них були костоправи, кровопускателі, баби-повитухи, травники тощо. Деякі народні хірурги-костоправи були справжніми цілителями. Вивчивши досвід своїх попередників, вони добре вміли виявляти переломи промацуванням, володіли методом мануальної терапії -- ручного вправлення дисків, накладали шини та лікували вивихи. Були по селах і свої знахарі-кровопускателі: у минулому столітті кровопускання широко використовувалося при найрізноманітніших захворюваннях, причину яких народ пов'язував із забрудненням крові. Ті, хто займався такими процедурами, добре знали їхню методику, найдоцільніший час проведення тощо.

Відсутність кваліфікованої медичної допомоги при пологах спричинила появу народних акушерок - баб-повитух, досвідчених жінок поважного віку. Народження дитини супроводжувалося цілим комплексом як і раціональних, так і магічних заходів . Цінні практичні навички та знання, що акумулювало народне акушерство, ще й на початку XX ст. слугували першою медичною допомогою породіллі та дитині. Проте за відсутності належних санітарних умов траплялося й таке, що втручання баб-повитух спричиняло тривалі післяродові захворювання у матері чи дитини.

Народна ветеринарія -- важлива ділянка народного досвіду, що обіймає раціональні знання, ірраціональні уявлення та практичні навички лікування свійських тварин. Особливу увагу українці приділяли тим тваринам, від яких залежало успішне ведення господарства (коні, велика рогата худоба, свині).

У народній ветеринарії застосовувались переважно ті ж засоби, що і в народній медицині. Найпопулярнішими були ліки рослинного характеру. Так, при розладах травлення у тварин їх напували відварами деревію, звіробою, дубової кори, кмину, а при затвердіннях шлунку давали пити відвар із насіння льону. Невеликі рани лікували соком або товченим листом ранника, промивали відваром ромашки, живокосту, чебрецю. Хворе вим'я худоби змащували відваром живокосту. Шкірні недуги та висипки лікували водяним відваром гірчака, тютюну, а також дьогтем та домашнім квасом.

В побудові курсової я опиралася на літературні джерела таких авторів, як Олекса Воропай «Звичаї нашого народу», Булашов Г.О. «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: космологічні українські народні погляди та вірування», Дмитренко М. «Народні повір»я», Давидюк В. «Українська міфологічна легенда», О.П.Попов - «Лікарські рослини в народній медицині», Супруненко В. «Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців».

Мета: за допомогою народних знань розкрити суть наукових біологічних понять, довести, що побудування уроку на принципі народності дасть якісніші знання та краще запам'ятовування матеріалу ніж оперування сірими науковими, часто навіть не зрозумілими для учнів термінами.

Завдання:

1. Співпоставити природні явища з народними знаннями як символ мудрості предків.

2. Дати короткий опис лікарських рослин - як знання, що дісталися нам від пращурів.

3. Відтворити значення природних явищ у житті та науці.

І. Біологія та народний фольклор

Інший учень розповість легенду «Болячка», в якій розповідається про те, як люди щоб не хворіти, покинули село і пішли жити в ліс. Але один господар на імення Юра повернувся через тиждень додому, щоб напекти хліба, і тут йому довелося врятувати ловчого пса, на якого напали сільські пси. Господар нагодував його і перев'язав рани. З того часу люди перестали хворіти і повернулися до рідних домівок, адже ловчий пес уже не поширював цих хвороб.

Ознайомивши таким чином учнів легендами, підводимо їх до висновку, що й у фольклорі певною мірою підтверджується правильність наукових тверджень про причини виникнення інфекційних захворювань. В даному випадку ними стали хворі тварини, які передавали здоровим живим організмам, як людям, так і тваринам, ці хвороби, спустошуючи цілі людські поселення

Під час вивчення систематики покритонасінних ( квіткових) рослин також використовуємо український фольклор. Спочатку на основі будови квітки й плоду з'ясовуємо характерні ознаки рослин відповідної родини, а потім називаємо рослини. Наприклад, до родини бобових учні відносять горох, квасолю, сою, буркун, конюшину і т. д. , тобто як культурні, так і дикорослі рослини місцевої флори. Потім запитуємо учнів чи знають вони, що означає горох у фольклорі. Дати відповідь на це запитання семикласники затрудняються. Та коли називаємо прислів'я «Сльози котяться як горох», вони говорять, що назва ця пов'язана з бідою нещастям. Щоб переконатися, що це дійсно так, запитуємо хлопців, чи посівають вони на Новий рік горохом. Учні відповідають, що ніколи не домішують горох до хлібних зерен і аж тепер з'ясовується чому. Почуте на уроці доповнюємо легендою про горох. « Як Господь вигнав Адама з раю, - розповідає вчитель, - то він мусив узятися за роботу: обробляти землю, щоб прогодувати себе з Євою. Тяжко було Адамові звикати до тяжкої праці. І от, як він перший раз взявся обробляти землю і перший раз ходив за плугом, то дуже плакав. І де падали на землю його сльози, там виріс горох».

У цій легенді правдиво відображена округла форма насінини, що відповідає формі сліз, а також показано значимість фізичної праці в одержанні високих урожаїв культурних рослин.

Доречне використання фольклору і до теми «Папоротеподібні рослини». На початку вивчення нового матеріалу з'ясовуємо, що папороть розмножується спорами, а не насінням. «Чи має ця рослина квітку?» - звертаємося до класу. Учні відповідають, що у неї квітки не буває, тобто папороть не належить до квіткових (покритонасінних). А як розповідають про цю рослину лісу народні повір'я?.

Учень: «За народними повір'ями, папороть цвіте лише одну мить у ніч на Івана - Купала, а тому зірвати цю квітку не зовсім легко. До того ж її завжди охороняють від людей чорти. Той, хто хоче дістати квітку, повинен перемогти самого чорта, бо цей чорт десь після дев'ятої години вечора стріляє в людину, кидає в неї каміння, нападає на неї. Сміливець не повинен боятися і озиратися. А папороть опівночі начебто зацвітає. Взявши квітку, її зберігають під шкірою долоні і, носячи її при собі, можна знати про все на світі. Цю квітку начебто знайшов один чоловік, а коли він повернувся із лісу у панське село, то вийшли два лакеї і потягнули його до пана. Пан допитувався, де він був і різками хотів бити цього господського чоловіка. Тоді він признався панові - і цвіту в нього не стало, бо ж то не пан був, а ідоли знаходились коло нього і цвіт одібрали.

На основі легенди робимо висновок, що папороть все ж таки не цвіте, бо в неї «одібрано» цвіт. Повір'я про цвітіння папороті, пояснює з цього приводу М.Дмитренко, пов'язане з Сонцем, як символом та джерелом життя природи й людини. А чому ж саме на Івана - Купала. Та тому, що на це свято природа досягає найбільшого розквіту, а цей час також вважався найсприятливішим для збирання цілющої рослинності».

Вивчаючи розові, зупиняємося на калині як символові дорослості дівчини і жіночої краси. З великим захопленням про цю рослину писав Т. Шевченко:

Зацвіла в долині

Червона калина

Ніби засміялась

Дівчина - дитина.

Широко використовують калину у весільних обрядах, калиною прикрашають хату, подвір'я, використовують її в народній медицині. Часто в народній поезії калина символізує кров, красу, молодість. Легенди, повір'я оповідають про неї як про живу істоту, якій сповідують свою душу, особливо дівчата.

Неабиякий інтерес в учнів викликає й легенда про походження калини. Перед тим, як ознайомити учнів з її змістом, підкреслюємо героїчне начало, яке визначає цей зміст, ставимо завдання пояснити за фольклорною традицією природу плодів калини. «Розповідають, - говорить народна легенда , - що колись напали на українське село вороги. Дівчина - красуня, яку схопили бусурмани, вирвалася і почала тікати. Але раптом розірвалося її червоне намисто і розсипалися по землі яскраві намистинки, з яких через деякий час і повиростали калинові кущі».

Обговорюючи легенду, учні зауважать, що плоди калини справді схожі на намисто, про історичну дійсність, а саме боротьбу українського народу з різного виду завойовниками, фольклорна уява найтіснішим образом пов'язана з калиною, як уособленням трагічної і разом з тим героїчної долі нашого народу, тому - то в образі калини й синтезуються народнопоетичні уявлення про красу і трагізм, тому - то вона стала одним із символів України, а в одній з пісень січових стрільців співають:

Ой, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червоную калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо...

Отож, далі доречно розповісти про рослину не лише як про символ , а як і про лікарську.

Калину здавна вирощують у садах, парках, лісопарках. Це харчова, лікарська, медоносна та декоративна рослина. Плоди калини споживають після перших приморозків, коли вони втрачають гіркуватий присмак. З них на Україні здавна готують варення, повидло, компоти, киселі, мармелад, а також пастилу, начинку для цукерок, муси, екстракти, приправи до м'ясних страв, чайно-кавовий сурогат. Добрі і смачні з калини і традиційні українські вареники та пиріжки. Калина - пізньовесняний медонос та фарбувальна рослина.

В народній медицині використовують кору калини і плоди. Їх застосовують при шлункових хворобах, при простудах, при хворобах внутрішніх органів. Ягоди містять вітамін С і застосовуються у вітамінних наборах (чаях), а також посилюють скорочення серця, підвищують діурез тощо.

Рослина досить декоративна, особливо під час цвітіння та достигання плодів. Особливо ціниться декоративна форма калини - бульденеж з великими, махровими, повними сніжно-білими, кулястими суцвіттями.

ІІ. Ботаніка та таємниці народної медицини

В глибоку давнину люди помітили, що в багатьох рослинах прихована цілюща сила і почали використовувати їх для лікування найрізноманітніших хвороб. Багато дикорослих рослин, які застосовувались в народній медицині, полегшували страждання хворих, сприяли їх вилікуванню. Так поступово почала розвиватись народна медицина.

Колись існувало багато повір'їв, зв'язаних з лікарськими рослинами. Наприклад, люди вірили, що тільки казкові красуні - дівчата, які ходять по горах, знають про лікувальну силу кожної рослини і передають «секрети» лікування лише ворожбитам. Якщо секрет стане загальновідомим, рослина втратить свою цілющу силу.

Народне прислів'я каже:

Купити можна все, не можна купити здоров'я. Здоров'я - найдорожче, людина завжди дбала про своє здоров'я, тому з давніх-давен користувалися народною медициною. Лікарські рослини у нас називають зіллям. Вміння користуватися зіллям передалось від наших бабусь, а від них - до мам.

Лікарська сировина заготовлялася у визначений «сильний» час, коли рослина цвіте. Здавна вважалося, що найкращий час збирання звіробою, полину, любистку, лопуха, м'яти, деревію, материнки та деяких інших трав - в ніч під свято Івана Купала або рано-вранці. Трави, зібрані в цю ніч, мають лікувальну силу.

Зілля збирають влітку. Бруньки збирають ранньою весною, коли вони повністю набубнявіють, тобто коли в рослині почнеться сокорух. Кору збирають також весною, з настанням сокоруху, до розпускання листків.

Лише в кінці літа, на початку осені копають коріння, бо саме в цей час воно набирає найбільшої сили. Коріння треба мити проточною, холодною водою. Його сушать на вільному повітрі або на горищах, ні в якому разі - на сонці.

Ще в часи Київської Русі особливої популярності зажив серед простого народу рукописний трактат лікування травами, що його уклала онука Володимира Мономаха Євпраксія. Використавши багатий народний досвід, вона узагальнила найдоцільніші рецепти, що ними послуговувалися люди.

За легендою, коли Бог вигнав за гріх Адама і Єву з раю, то сказав: «Якщо ви такі неслухняні й розумніші за мене, самі й лікуйтеся від недуг». І розсипав на землю насіння різних цілющих трав. І відшукують люди цілющі трави для зцілення від недуг. В народній медицині використовуються тільки в Україні понад 200 лікарських рослин, а в науковій - значно менше. Тому в останні роки багато уваги звертають науковці, фітотерапевти, лікарі вивченню багатого тисячолітнього досвіду нашого народу, збираючи в народних знавців, цілителів відомості про лікування травами. Перевага трав над хімічними препаратами в тому, що при високій ефективності лікування вони не дають побічного негативного впливу на організм. Отож, поговоримо про лікарські рослини.

Здавна на Україні 23 травня - день Святого Апостола Симона Зілота в народній традиції є днем, коли наші чарівниці йдуть у ліс збирати зілля, що його називають: «Симонове зело»... Підійшовши до рослини, ставали до схід сонця, хрестилися з молитвою, а потім оберталися на захід, виривали рослину й наказували:

Мати Божа ходила,

Зілля родила,

Відром поливала, -

Нам на помі давала!..

Зілля збирали таке: золототисячник, череду (від золотухи), ведмеже вухо (від наривів), ромашку (для дітей пити), полин (від живота), підбіл (листки круглі - від чиряків, ран), подорожник, зіновать (від сухот), блекота (від зубів), маточник і ракові шийки (корінь - від жіночої хвороби), стосильник (від апетиту), трилисник-зілля (щоб у грудях не боліло), материнка (від кольки й від кашлю), чистець (прикладають до ран), серпорів (від порізів), сокирки (п'ють від живота), коровки-колючки (втирають від ревматизму).

Барвінок хрещатий. В цієї квітки п'ять пелюсток. В народі говорять: перша пелюстка - то краса, друга - ніжність, третя - незабутність, четверта - злагода, п'ята - вірність.

У народній медицині трава барвінку здавна застосовується при дизентерії, туберкульозі легенів, кровотечах. Відваром трави користуються для полоскання горла.

Первоцвіт цвіте ранньою весною жовтим кольором. Можна його зустріти в нашому лісі на полянах, у дубових лісах. Коли я кашляю, бабуся дає мені пити чай з первоцвіту.

Звіробій. Це ліки, як кажуть у народі, від дев'яноста дев'яти хвороб. Спиртові настої вживають для збудження апетиту, при захворюванні шлунку. Розведену водою настойку використовують для полоскання горла. Застосовують звіробій проти ангіни, ревматизму, грипу, запалення печінки і нирок, головного болю.

Ось, як співалося про звіробій у пісні:

Бабусю, ріднесенька,

Спорадь долю мою -

Дай мені, люба, трави звіробою:

Привезли козака з далекого краю,

А він «бідний» очі вже не відкриває.

Материнка. Застосовують, як потогінний і відхаркувальний засіб, що поліпшує діяльність кишково-шлункового тракту. Настій материнки, який додають у ванну чудово діє проти головного болю, золотухи, рахіту, різних запалень шкіри.

Існує легенда. Дув холодний осінній вітер. Темна ніч вкрила все навкруги. Карету вихитувало по розбитій дорозі, мов ту коробку - то в один бік, то в другий бік. Нарешті під'їхали до хати старости.

З неї вийшло двоє чоловіків. Перший - високого росту, велетень у накидці з лисячого хутра. Другий - у кітелі із шаблею. У хаті їх зустріла молода господиня. Гості, привітавшись, повечеряли і почали ладнатися до сну. Дівчина полізла на піч. Та не могла заснути. Велетень все ходив і ходив по хаті, мов привид, не давав нікому спати. Його великі чоботища так гупали об діл, що вся хата двигтіла. Нарешті дівчина встала з печі, шаснула до припічка, щось налила в кухоль. Потім зайшла до гостей.

- Дядечку, напевне вас сон не здолає. Нате ось, випийте оцього зілля. І заснете, мов після маку. Той випив і ліг на лаву. А через кілька хвилин глибоко заснув. На ранок велетень покликав молоду господиню:

- А де твій татко?

- Де татко мій? Воює із шведами і два брати теж. Вони ж козаки.

- А яким зіллям ти мене вчора пригостила? І спав добре і бадьорим встав.

- Люди зовуть цю траву заспокійник пахучий.

- А як же тебе звуть, красуню?

- Мотрею. А татко й мама зовуть мене Материнкою.

- Ся травичка добра, як ти, Материнко! Нехай це зілля буде твоїм іменем зватися, душа моя!

І незнайомець поцілував Мотрю.

А коли сідали до карети, менший із шаблею шепнув на вухо Материнці:

- А ти знаєш, хто тебе поцілував?

- Не знаю.

- Сам Петро Великий!

- Що великий, я і сама бачу. Головою стелю дістає.

Відтоді, кажуть, і почали називати заспокійника пахучого материнкою.

А по-російському - душицею. Ніби від того виразу - «душа моя».

Подорожник. А в народі називають «бабака». Росте, як бур'ян вздовж шляхів, біля жител. Листок подорожника очищає рани, прискорює їх загоєння. Якщо прикласти листок бабки до рани, то на другий день перестає боліти.

Рве Маринка у торбинку

Подорожник, материнку,

Оля, Петрик і Дем'янко

Рвуть у кошик валер'янку.

Деревій відомий як кровоспинний знезаражувальний засіб. Лікують ним і виразкову хворобу шлунка, гастрити.

Волошка синя, як літнє небо, є постійним супутником жита. В народній медицині цю рослину використовують при запаленні нирок, застудних захворюваннях, кашлю, болях у шлунку, при гарячці.

Чистотілом користуються з давніх-давен. Рослина затримує ріст деяких злоякісних пухлин. Зменшує і заспокоює болі, загоює рани, виводить бородавки та мозолі. Я розкажу легенду. Давно колись жила в Підгірянському селі дівчина Марічка. Жила бідно з матір'ю-вдовою, працювала важко з раннього ранку до пізньої ночі. А вродою дівочою була, як пава мальована. Закохався в Марічку син сільського багатія Дурманюка Олекса. Покохав Марічку щиро. Старий Дурманюк од люті аж синів. Кричав на сина. Та Олекса стояв на своєму. Старий Дурманюк пішов до сільської відьми. Заплатили їй великі гроші, аби вона якусь болячку наслала на Марічку. І стара відьма зробила свою чорну справу: наворожила, нашептала та й укрилося Марійчине біле личко бородавками. Плаче дівчина, людям на очі боїться показатися. Дізнався про те Олекса, засмутився важко. Але не сидів склавши руки: пішов до доброї ворожки і розповів їй про своє лихо. Ворожка дістала пучок сушеного зілля і сказала:

- Віддаси Марічці, нехай зварить його в полив'яному горщику. В тому відварі нехай тричі вмиє лице та промовить:

- Зілля зіллячко зелене, забери болячку від мене.

Поки сонечко зі йде, хай болячка пропаде і на відьму перейде.

Відніс Олекса Марічці зілля, і вона знову стала вродливою.

Я ще хочу додати, що чистотіл був відомий з давніх-давен. З історії відомо, що в Древньому Римі жив письменник і вчений Пліній Старший. У нього є оповідання, про те як ластівка-мати лікувала своїх діток, які втратили зір, чистотілом. З тих пір чистотіл має ще назву «трава ластівки».

Кропива має сечогінні, послаблю вальні, антисептичні, протизапальні, знеболювальні, кровоочисні, кровоспинні та ранозагоювальні властивості. Відвар кропиви застосовують при хворобі печінки та жовчних шляхів, дизентерії, простудних захворюваннях.

Шипшина має багато вітамінів. З неї роблять препарати, сиропи, що лікують запалення печінки і жовчного міхура. Настій із самої шкірочки плодів шипшини вживають при запаленні сечового міхура, каменях і піску в нирках.

Гарні квіти Троянди. З пелюсток трояндових квітів роблять ліки. Її ліки стимулюють роботу серця, зміцнюють нервову систему, сприяють одужанню хворих бронхіальною астмою. А роблять ці ліки так: пелюстки перемішують з цукром та укладають у скляний посуд, ставлять на місяць у темне прохолодне місце.

Грицики звичайні. Однорічна трав'яниста рослина з родини хрестоцвітих. Цвіте з травня по жовтень, іноді з квітами й зимує. Росте, як бур'ян на полях, біля доріг, поблизу будинків, городів, на лугах.

Народні назви: бардюжак, волокник гіркий, ворожка, воші, гапка, гнидик, горобинець, грачичка, гречка куряча, гречка псяча, злодій, зозульник, калит очник, кашка горобина, мисочки, мішечки, око горобине, сірики, сумочник, сумочних пастуший, сухатник, ташечки, трава пастуша, тряси лупка тощо.

З лікувальною метою в народі використовують всю надземну частину як кровоспинний засіб, при захворюванні печінки, нирок, сечового міхура, хворобах легень.

Траву збирають під час цвітіння, сушать на відкритому повітрі, в тіні.

Конвалія. Багаторічна трав'яниста рослина з родини лілійних з повзучим кореневищем. Квіти пахучі, білі, зібрані в суцвіття китицю. Цвіте в травні.

Народні назви: ванник, гладиш, дюндюрик, кашка, конвалія маєва, конвалія, кукуричка, кукурудщзка, кукурудза вовча, купека, ладичка, ландиш, лантус, ланиш, любка, маївка, порічка дика, ранник, свічарник, шерстка, язик лісовий тощо.

В народній медицині застосовують квітки, квіткові китиці, листя з суцвіттям, а також окремо листя для лікування серця. І справді, вчені встановили, що конвалія має властивості регулювати діяльність серця. Конвалію збирають на початку цвітіння. Сушать швидко, в тіні, щоб цвіт не побурів. Слід пам'ятати, що запаси конвалії щорічно зменшуються і збирати її слід тільки там, де її багато. Конвалія має отруйні якості, худоба від неї нерідко гине.

Деревій тисячолистий.

Багаторічна трав'яниста рослина з родини складноцвітих. Цвіте з червня до морозів. Рослина дуже ароматна.

Народні назви: білоголовник, гулявиця, деревій, деревень, крівавник, деревій мужицький, деревій, деревляник, деревця, зеленець, кервавник, мурашина, пупки дівочі, ранник, румер, сербо різ, серпій, сер поріз, тисяч енець.

Широко використовується в народній медицині: листки й суцвіття при відсутності апетиту, слабому травленні, кровотечах, кров'яних поносах, виразці шлунка, кровохарканні. Розім'яті свіжі листки деревію прикладають до ран. В час жнив нерідко були поранення рук серпом, тому ця рослина в народі називається кровоспирач, сер поріз.

Траву, листя і квітки збираються в період цвітіння, в червні-жовтні. Сушать в добре провітрюваному приміщенні, на горищах.

Та не всяка рослина є лікувальною. У природі зустрічаються дуже багато отруйних рослин, від яких можна загинути. Це вовчі ягоди, жовтець, вороняче око, блекота. Їх треба знати і остерігатися. Дуже багато корисних рослин від недбалого поводження з ними людини у нас зовсім зникли або знаходяться на межі знищення. Вони занесені до Червоної книги. Вона в Україні видана 1976 року. Чому вона названа Червоною?

Червоний колір означає заборону, пересторогу, як у світлофора. Тому так названо книгу, яка забороняє знищувати рослини, що до неї занесені.

Ожина - якщо вам доведеться побувати в лісі і натрапити на ожиновий кущ, крім ягід, якими, звичайно, кожен любить поласувати, нарвіть і насушіть листя ожини. Викопайте також невеличкий корінець так, щоб не пошкодити кущик. Листя має в'яжучі, потогінні, кровоспинні і протизапальні властивості, поліпшує перистальтику кишок, а корені діють сечогінно і протизапально.

В науковій медицині ожину сизу зовсім не знають. Зате народ застосовує її дуже широко.

Стиглі плоди вживають при простудах. Це гарний потогінний засіб, свіжі ягоди насичують організм вітамінами, а недостиглі збуджують діяльність органів травлення, діють як в'яжучий засіб при діареї. Настій з листя лікує людей, хворих на розлад нервової системи і серце, примочки цього настою допомагають загоїти рани.

Кому доведеться покоштувати ожиновий мед, який бджоли збирають на кущі з білих квіток, той довго пам'ятатиме чарівний смак цієї прозорої і світлої рідини. Ожиновий мед має високі лікувальні властивості, він сприяє швидкому одужанню при простуді, тамує кашель.

Через незначний вміст вуглеводів ожину рекомендують вживати хворому на діабет.

Дуб - стародавні слов'яни, наші предки, молилися деревам, а особливо дуплявим, поклонялись березам, липам, дубам. Під захистом предковічних лісів слов'яни виконували свої таємничі обряди. Крім того, вони мали священні дерева на полях, дорогах і поміж селами. Найсвятішим вважався старий дуб; ніяка жертва не була принесена без того, щоб не оздобити її гіллям священного дуба. Найважливіші обряди виконувалися під дубами... Вінки, як оздоба - це теж залишок звичаїв давнини. Вінки плели з тих дерев, які присвячувалися божествам. Звідси пішов звичай увінчувати дубовими вінками відомих, заслужених людей... Так пише в своїй книзі «Звичаї нашого народу» Олекса Воропай.

Під могутніми дубами збирались на відпочинок і на свої козацькі ради - запорозькі козаки.

В народній медицині кора дуба успішно застосовується для лікування багатьох хвороб. Наші предки давно підмітили в'яжучі і кровоспинні властивості дубової кори. Відвар її вживається для полоскання ротової порожнини при хворобах зубів, ангінах, запаленнях слизової оболонки.

Також відваром кори роблять примочки, промивання при деяких шкірних захворюваннях та хірургічних втручаннях. В народній медицині відвар з кори застосовується при лікуванні фурункулів, чиряків на шиї. Для цього рушник змочують відваром і обв'язують шию.

Крім того відваром з кори лікують обморожені та попечені місця; пють при кровохарканні.

Сушені жолуді, очищені від лушпиння і потовчені на порошок, вживають при захворюванні сечового міхура і при поносах. З вилущених і піджарених жолудів готують шлункову каву, якою лікують рахіт, анемію тощо. Вона корисна також нервовохворим.

Проте, вживати жолуді потрібно обережно, оскільки вони у великій кількості отруйні.

Збирають кору тільки з молодих пагонів і з тонких стовбурів. Найкраще це робити ранньою весною під час сокоруху. Сушити кору потрібно під накриттям. Жолуді збирають у жовтні.

ІІІ. Екологічне виховання школярів на народних природознавчих традиціях

Екологічне виховання розглядається як педагогічний процес впливу на людину з метою формування у неї знань, наукових основ природокористування, необхідних переконань і практичних навичок, певної орієнтації і активної соціальної позиції у галузі охорони природи, раціонального використання і відновлення природних ресурсів.

Ефективним засобом екологічного виховання школярів є народні природознавчі традиції.

Під народними природознавчими традиціями розуміється виховний досвід українського народу, його звичаї, пов'язані з природою, а також норми поведінки в ній, які склалися історично і передавалися від покоління до покоління через народний календар, усну народну творчість, обряди, свята тощо.

Доцільно показати школярам, що природа розумілась українським народом як цілісне утворення, і необхідність шанування її вбачалося обов'язковою умовою самого життя людини на Землі ("Горнися до природи - не матимеш пригод").

Особливого значення народ надавав вшануванню Сонця, яке, за народним уявленням, своїм промінням знешкоджувало всі злі сили. Сонце обожнювалося народом, вважалося святим.

Виявлення чистої, ніжної, щирої любові до рідної землі, милування її плодючими силами, багатствами, барвами яскраво передане в поетично гіперболізованих висловах народу. "Увіткни в неї ціпок - дерево виросте", "Увіткни весною голоблю, а на осінь будуть груші". Від Введення до Благовіщення не дозволялося порати землю, бо "земля відпочиває і сили набирається", а від Благовіщення вона пробуджується від сну і "будиться вся живина, що спала в землі: мурашки, жаби, гади ...". Людина відчувала глибоку повагу до землі-трудівниці. "Земля - наша мати, всіх годує" - говорить народна приказка. Здавна, проявляючи турботу про найзагальніше, людина, яка мешкала на землі, навчилася з великою користю для себе і природи, яка її оточувала, знаходити, добувати, використовувати воду і бережливо ставитися до неї ("Не плюй у криницю, бо схочеш водиці", "Яка криниця - такий і господар"). (1, 414)

Як свідчать літературні джерела, існували заборони, які мали важливе виховне природоохоронне значення, сприяли збереженню екологічної рівноваги у водоймах. Так, заборонялося купатися у водоймах до весняного Миколи, а в деяких місцевостях аж до Івана Купала, а також після Іллі. Не дозволялося прати в річках від Введення до Дев'ятого четверга, що мало важливі наслідки, оскільки річці давали можливість очиститися.

Люди знали, коли процес збирати рослини, щоб мати від них найбільше користі і якомога менше завдавати шкоди природі. Масове збирання трав здійснювалося лише один раз на рік: на Поліссі - на Івана Купала, на Поділлі, Подніпров'ї та Лівобережжі - на Симона Зілота - покровителя рослин, який, за народним уявленням, надавав їм цілющої сили. Слов'яни відносилися до рослин як до живих істот. В українського народу існувало повір'я, згідно з яким "дерева відчувають біль, коли їх рубати".

Як зазначає Д.Зеленін, у слов'ян рубати дерева, які вільно росли в природі, вважалося більшим гріхом, ніж зрубати дерево, посаджене людиною. Ця традиція сприяла практичній природоохоронній діяльності - насаджуванні дерев ("Зрубав одне дерево - посади троє", "Посадив дерево - себе прославив, посадив сад - рід прославив").

Український народ бережливо ставився до деяких звірів, жаб, ящірок, вужів, комах і, особливо, птахів. Прикладом можуть бути народні повір'я: "Ластівки не обживають обійстя, де живуть погані люди", "Лелеки приносять щастя в оселю".

На свято Воздвиження, яке український народ пов'язував з підготовкою птахів до вильоту у вирій та підготовкою до зимової сплячки, дітям забороняли ходити до лісу, щоб вони не заважали плазунам, звірям і птахам готуватися до зими.

Дорослі не дозволяли дітям вилазити до пташиних гнізд, брати в руки яйця і пташенят, а також лякати птахів, які висиджують потомство. Вбивати птахів вважалося великим гріхом.

Етнографічні дослідження свідчать, що існували традиції бережливого ставлення і до домашніх тварин. Це підтверджують і народні приказки: "Пошануй худобу раз, вона тебе десять раз пошанує", "Хто худобу б'є, той потім без неї буде".

Сукупність соціальних орієнтацій, цінностей, норм і правил поведінки в природі акумулювалися і закріпилися у народних природознавчих традиціях і через засоби народної педагогіки: народний календар, усну народну творчість, обряди, свята, ігри, іграшки передавалися з покоління в покоління.

Народний календар ґрунтувався на багатовікових астрономічних та фенологічних спостереженнях за природою конкретної місцевості і враховував усю сукупність космічних факторів та місцевих ландшафтно-кліматичних умов. Ці спостереження відображені в народних прикметах, які переконують нас в тому, що український народ добре розумів існуючі в природі взаємозв'язки ("Сильніше пахне жовта акація і бузок -буде дощ", "Вільха розпускається раніше берези - на дощове літо").

Надзвичайна спостережливість наших пращурів підтверджувала циклічність змін у природі, які, головним чином, залежали від фаз сонця - зимового й літнього сонцестояння та весняного й осіннього рівнодення ("Лютий холодний і сухий - серпень жаркий", "Яка зима, таке й літо").

У народному календарі одна пора року визначається за іншою, а кожний місяць складає пару з протилежним йому місяцем другого півріччя: за характером погоди грудень, січень, лютий відповідають червню, липню, серпню; березень, квітень, травень - вересню, жовтню і листопаду і навпаки ("Який жовтень, такий і березень").

Народні прикмети погоди, урожайності сьогодні розглядаються як неоцінима скарбниця мудрості і досвіду. Рослини і тварини, птахи і комахи, небо і вітер підказували тому, хто вмів читати книгу природи, якою буде погода. ("Якщо на початку лютого година, то і весну чекати ранню", "У березні грім - ознака родючості").

В аспекті екологічного виховання молоді, гуманного ставлення до природи цінним є прислів'я і приказки, які показують, що природа є найбільшою цінністю в житті людини ("Земля наша мати - всіх годує", "Хліб - батько, вода - мати"), які забороняють негативні дії стосовно природи ("Не брудни криницю, схочеш водиці", "Не псуй джерела - онуки проклянуть"), а також в яких йдеться про недопустимість будь-якого насильства над природою ("Не пхай ріки, вона сама пливе", "Криницю силою копати - води не пити"). Цікавими для молоді є прислів'я та приказки, які переконують, що природа живе за своїми законами, що все в ній знаходиться у взаємозалежності ("Якщо у січні березень - бійся у березні січня", "Зима без снігу - літо без хліба").

Висновок

Використання фольклору, як бачимо, дає учителеві можливість зробити урок цікавішим , доступнішим, активізує навчальний процес, виховує спостережливість та дбайливе ставлення до природи, поваги до наших пращурів.

Народні природознавчі традиції - ефективний засіб екологічного виховання молоді. Наукові знання, зливаючись в одне ціле з народними знаннями про природу, впливають на емоційно-почуттєву сферу студентів, їх екологічно-коректну поведінку у навколишньому середовищі, гуманне ставлення до природи та активне спілкування з нею і забезпечують високий рівень екологічних знань студентів.

Після такого цікавого уроку навіть самий заядлий «двієчник» зрозуміє викладений матеріал, зможе його відтворити , не говорячи вже про те, що учні будуть пам'ятати ці уроки все своє життя, та в подальшому зможуть в доступній формі розповісти своїм дітям.

Список використаної літератури

1. Булашов Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: космологічні українські народні погляди та вірування. - К.: Довіра, 1992.- 414 с.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу. - К.: Оберіг, 1991.-Т.І.- 448 с.

3. Газета «Народознавство» № 15, 1994

4. Газета «Порадниця». - №30, 2006

5. Давидюк В. «Українська міфологічна легенда». -Львів, 1992, - с. 172.

6. Дмитренко М. «Народні повір»я», - К., 1994, - с. 27-32

7. Легенди та перекази. - К., 1985 - С. 70,149 - 151

8. Мишанич С.В., Пазяк М.М. Українські прислів'я та приказки. - К.:Дніпро, 1984. -390с.

9. М.А.Носаль - «Лекарственные растения и способы их применения в народе», 1959 р.

10. Организация экологического образования в школе.//Под ред. И.Д. Зверева,И.Т.Суравегиной. - Пермь, 1990.-150 с.

11. О.П.Попов - «Лікарські рослини в народній медицині», 1971 р.

12. Супруненко В. «Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців», - Запоріжжя, 1993. - с.41