Розвиток уявлень А.С. Макаренка про роль сім'ї у вихованні дитини. Дидактика К. Ушинського

РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ А.С. МАКАРЕНКА ПРО РОЛЬ СІМ'Ї У ВИХОВАННІ ДИТИНИ

Мальцева О.І. Луганський національний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка

У 20-ті роки ХХ століття в українській педагогіці спостерігалася жвава полеміка, об'єктом якої стала сім'я та її здатність виховувати дітей. Приводом для її виникнення стала Декларація про соціальне виховання дітей, що була прийнята у липні 1920 року. У положеннях цього документу йшлося про закономірний процес відмирання родини в соціалістичному суспільстві. Функції виховання та матеріального забезпечення мали перейняти на себе заклади соціального виховання і, перш за все дитячий будинок, що мав стати маяком нової системи виховання.

На підтримку теорії відмирання сім'ї виступали перш за все більшовицькі педагоги та освітні функціонери (Я. Ряппо, Г. Гринько, О. Попов). На противагу їм плеяда українських педагогів, серед яких С. Русова, Г. Ващенко, Я. Чепіга, подружжя Лубенець, С. Сірополко визнавали, що сучасна родина переживає кризовий період, але за підтримки держави та школи здатна відновити свою виховну функцію.

Цікавими з цього приводу є погляди на місце сім'ї у процесі виховання дітей видатного українського вченого А.С. Макаренка, бо з часом вони зазнали корінних змін. Наша мета - прослідкувати, як і під впливом яких факторів відбувався розвиток уявлень Антона Семеновича про роль родини у вихованні дітей.

На початку своєї педагогічної діяльності А.С. Макаренко вважав сім'ю пережитком рабовласницького ладу. „...Ніхто так не псує морально дітей, як сім'я, де ні батько, ні мати не мають ніякої уяви про виховання, що не заважає батькові на кожному кроці кричати про те, що він - „голова родини". Інший народить 10 душ дітей і потім знущається над ними та над жінкою - гроші пропиває, жінку б'є, діти голодують, але він продовжує вимагати покірності і повторює, що він в сім'ї „начальник". Про яке виховання можна говорити в подібних випадках, а в нашій вітчизні це явище звичне" [1, 35-36].

Антон Семенович підкреслював, що сучасна йому сім'я в корні відмінна від дореволюційної, де жертвували інтересами жінки. Сучасна жінка, активний член суспільства, рівна у правах з чоловіком, вільна в будь-який момент підти від нього. За таких умов виховний „тягар" покласти ні на кого. Дитина в цьому випадку залишається практично без виховання або виховується хаотично, під ніким не регульованим впливом вулиці, сусідів, знайомих, товаришів. Проте він не захищав дореволюційної сім'ї, не виступав за її підтримку. „Стара міцна сім'я з матір'ю-господинею, з владою батька та батьківським ременем, можливо, і виховує, але напевно виховує не того, хто нам потрібен" [2, 90].

Вихід із ситуації, що склалася, педагог вбачав у створенні дитячих будинків, у яких головним вихователем буде дитячий первинний колектив. Він вірив у те, що „...правильно організований і обладнаний дитячий будинок" виробничого типу здатний дати „дитині незрівнянно більше, аніж може дати найкраща сім'я". Не бачив він і перспективи розвитку шкіл. На його думку, педагогічна наука повинна була усвідомити, що майбутнє - саме за дитячим будинком, а не за школою.

Наприкінці 20-х років ХХ століття число дитячих будинків скоротилося, відкривалося все більше загальноосвітніх шкіл. У педагогічній періодиці почала з'являтися велика кількість статей, присвячених питанню виховання дітей у сім'ї. У цей час А.С. Макаренко захопився ідеєю створення лісової школи, яка була б тісно пов'язана з родиною вихованця. Діти мали перебувати в школі 10 років, необхідних для отримання середньої освіти та вступу до вищих навчальних закладів. Школа повинна була мати своє пришкільне господарство та майстерні, як необхідну умову трудового виховання. Всебічний розвиток особистості мали забезпечувати система клубної роботи, здоровий побут та гарна природа навколо навчального закладу. Однак цей проект залишився нереалізованим.

Активний інтерес до сім'ї та сімейного виховання Макаренко став проявляти в 1927-1928 роках, коли звернув увагу на зміну характеру бездоглядності. До колонії ім. М. Горького та в комуну ім. Ф. Дзержинського стали потрапляти діти переважно з сімей. Педагог констатував той факт, що працювати з такими дітьми набагато важче, ніж з тими, що зовсім не мають родини [1, 79]. Через призму своєї практики він побачив необхідність зміни завдань суспільного та сімейного виховання.

Влітку 1935 року Антона Семеновича перевели на роботу до Києва, де він зайняв посаду заступника начальника відділу трудових колоній НКВС. Восени педагог написав статтю „Деякі міркування про школу і наших дітей", яку відіслав О.М. Горькому. У цій роботі вчений вперше висловив думку про те, що школа та вся система суспільного виховання повинні контролювати процес виховання дітей сім'єю, керувати ним та допомагати батькам у реалізації цієї нелегкої праці. І все це школа повинна робити дуже тактовно.

Програми педагогічних технікумів та вузів не повинні обминати своєю увагою питання про сім'ю, структуру сім'ї, методику виховання в сім'ї та засоби педагогічної допомоги родині.

Саме школа, а не міліція повинна мати „право репресій" по відношенню до сім'ї, яка не виконує своїх виховних функцій, і тому слід територіально закріпити окремі частини міста за тією чи іншою школою.

Допомога родині у вихованні дітей повинна реалізовуватися через різні форми:

А) випуск спеціальної літератури,

Б) короткострокові обов'язкові курси для батьків,

В) надання матеріальної допомоги „на виховання" дітей,

Г) постійне спостереження за родиною та процесом виховання в ній,

Д) використання засобів впливу та заохочення у роботі з сім'єю,

Е) організацією батьків по великим будинкам, квартирам, їх інструктажем та постійною роботою (система чергування) та відповідальністю [4, 216].

Свою концепцію сімейного виховання А.С. Макаренко описав у роботі „Книга для батьків" (1937 рік) та „Лекціях про виховання дітей", які педагог встиг прочитати по радіо, але в друкованому вигляді вони побачили світ вже після смерті автора. Педагог не ставив собі за мету створити методику сімейного виховання, а лише „допомогти батькам оглянутись, задуматись, розкрити очі" [5, 3]. Коло проблем, що розглядаються в цих роботах досить широке: загальні умови сімейного виховання, виховне значення структури сім'ї та специфіка виховання однієї дитини, сімейний колектив та його особливості, роль батька й матері та їх авторитету у вихованні дітей, статеве виховання дітей, взаємозв'язок сім'ї і школи та багато інших.

Таким чином, погляди А.С. Макаренка на значення сімейного та суспільного виховання у розвитку дитини трансформувалися у процесі його педагогічної діяльності. Особливо цінним є те, що вони змінилися не лише через соціально-економічні зміни в суспільстві, а в результаті набуття практичного досвіду, втілення своїх ідей на практиці.

Ушинський

У сузір'ї корифеїв світової педагогічної думки ім'я Костянтина Дмитровича Ушинського, українця за походженням, одного з основоположників педагогічної науки і народної школи, сяє зіркою першої величини. За масштабністю і глибиною висвітлення актуальної педагогічної проблематики він серед своїх сучасників не мав собі рівних. Творча спадщина геніального українського педагога назавжди увійшла в золоту скарбницю світової педагогічної культури і є національною гордістю українського народу.

К.Д. Ушинський народився 2 березня 1824 р. в м. Тулі, у сім'ї дрібнопомісного дворянина. Його батько -- Дмитро Григорович Ушинський -- багато років перебував на військовій службі, ветеран Вітчизняної війни 1812 р., за станом здоров'я в чині підполковника пішов у відставку й працював службовцем у різних установах. Мати -- Любов Степанівна Гулак-Капніст, українка, походила з родини відомого українського письменника Василя Васильовича Капніста, який народився і жив у с. Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії. Дитячі й ранні юнацькі роки К. Ушинський провів в Україні, у маєтку батька, в урочищі Покровидина, на мальовничому березі ріки Десни, поблизу міста Новгорода-Сіверського Чернігівської губернії.

Україна увійшла в розум, плоть, душу та серце майбутнього педагога із сім'ї, природи, від сусідів -- українців, українських дітей -- ровесників, з якими грався, під впливом української народної педагогіки, разом з українською мовою, яку добре знав і щиро любив, охоче спілкувався нею. У цьому першорядну роль відіграла, звичайно, його мати, яка сама керувала початковим навчанням сина, ввела його у світ українства, пробудила в нього допитливість, інтерес до читання, прищепила любов до України. Вона померла, коли хлопцеві було 11 років. Про неї він зберіг на все життя щонайтепліші спогади. І хоча К. Ушинський писав свої праці російською мовою, бо так склалися обставини його життя, та й українська мова була під суворою царською забороною, але він належить до плеяди славетних українських педагогів, належить Україні, з якою завжди був кровно і духовно зв'язаний. Та й по суті він мав таку ж тернисту особисту долю, як і Україна, зазнаючи наруг і свавілля з боку царських сатрапів. В умовах чорної реакції, що панувала тоді в Росії, його майбутня діяльність стала справжнім громадянським подвигом в ім'я волі України і всіх уярмлених народів.

Міцний фундамент знань і шанобливе ставлення до науки дало К. Ушинському навчання в Новгород-Сіверській гімназії (першій гімназії в Лівобережній Україні), особливо під впливом директора гімназії процесора Фітимківського, відомого вченого, одного із засновників Харківського університету.

У 1840 р. К. Ушинський вступив до Московського університету на юридичний факультет. Але щоліта, під час студентських канікул, залюбки приїжджав оздоровлюватися додому, до родини, в Україну.

Товариш по університету Ю.С. Рехневський так характеризує 17-річного студента Ушинського: "Уже під час вступних екзаменів і перших лекцій в університеті ми всі звернули увагу на Ушинського, який був тоді вельми молодою людиною, майже хлопчиком, з чорними виразними очима, з розумним і надзвичайно симпатичним лицем, жива і жвава мова якого, з ледь помітним малоросійським акцентом, оригінальні й різкі судження з приводу університетських лекцій, тогочасних літературних і театральних явищ і всього того, що цікавило наш університетський світ, мимоволі збуджували загальне співчуття, яке викликає видка непересічна молода людина".

У 1844 р., блискуче закінчивши Московський університет, К. Ушинський був залишений там на два роки для підготовки до професорської діяльності. З 1846 р. працював на посаді професора Ярославського юридичного ліцею, звідки 1849 р. був звільнений за демократичний напрям лекцій.

Довгий час Ушинський був змушений служити урядовцем у Міністерстві внутрішніх справ, виконуючи роботу, яка не задовольняла його ні морально, ні матеріально. Влітку 1851 р., перебуваючи в службовому відрядженні у Чернігівській губернії, він одружився з подругою свого дитинства Надією Семенівною Дорошенко, яка походила зі славного українського роду Дорошенків і була дочкою українського дворянина, їй належав хутір Богданка в Глухівському повіті Чернігівської губернії (тепер хутір Богданка Шосткинського району Сумської обл.).

У 1854 р. К. Ушинський влаштувався на посаду вчителя, а потім інспектора Гатчинського сирітського інституту, де значно поліпшив навчально-виховну роботу. З 1852 р. співпрацював у педагогічних часописах "Журнал для воспитания" та "Русский педагогический вестник". У першому з них він у 1857 р. опублікував свої статті "Про користь педагогічної літератури", "Про народність у громадському вихованні", "Три елементи школи", "Шкільна реформа в Північній Америці" та ін.

Наприкінці 1859 р. К. Ушинського було призначено на посаду інспектора класів Смольного інституту шляхетних дівчат, де панували мертвотна атмосфера і страшенна зашкарублість. Долаючи великі перешкоди можновладців, Ушинський перетворив його в пристойний навчально-виховний заклад, запропонувавши новий навчальний план, додатковий дворічний педагогічний клас, залучивши до роботи талановитих педагогів. Одночасно він продовжував вести активну літературну й громадську діяльність. Склав хрестоматію "Дитячий світ" (1861 р.), редагував "Журнал Министерства народного просвещения", опублікувавши в ньому

К. Ушинський справедливо вважав надане йому відрядження за кордон замаскованим засланням. Видатний педагог-патріот тяжко переживав розлуку з батьківщиною. В одному з листів 11 листопада 1863 р. він писав: "Страшно стає, як подумаю, що через рік чи два й останні тоненькі зв'язки мої з Руссю порвуться, і я залишусь десь у Ніцці чи Женеві, як острівець, загублений серед океану". Здоров'я з кожним днем все погіршувалось. Незважаючи на це, учений-патріот і на чужині проводив напружену наукову роботу. Склав книжку для читання "Рідне слово" (1864 р.), написав статтю "Педагогічна подорож до Швейцарії", підготував до друку два томи фундаментальної праці "Людина як предмет виховання" (1868 р.), зібрав матеріал до третього тому цього унікального твору тощо.

Основою педагогічної системи Ушинського є принцип народності, який ґрунтується на думці, що народ має право на школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах, й повинен її мати. З'ясуванню педагогічного принципу він присвятив одну з найвизначніших праць -- "Про народність у громадському вихованні" (1857 р.).

"Є лише одна загальна для всіх природжена схильність, -- зазначає К. Ушинський, -- на яку може розраховувати виховання: це те, що ми звемо народністю..."1 Під народністю він розумів своєрідність кожного народу, нації, зумовлену їх історичним розвитком, географічними, природними умовами. Це "поля батьківщини, її мова, її перекази і життя"2, тобто те самобутнє, найтиповіше і найдорожче, що відрізняє одну націю від іншої й забезпечує їй успішне функціонування і розвиток. Виховання, коли воно не хоче бути безсилим, має бути народним.

Народна педагогіка, як і вся народна виховна мудрість, одержала в трактуванні Н.Ушинського найвищу оцінку. Він перший поставив на п'єдестал почестей народну педагогіку. Він же й перший увів поняття "народна педагогіка" в широкий обіг, обґрунтувавши правомірність цього терміна в педагогічній науці, теоретично й практично довів, що народна педагогіка, є золотим фондом педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного й всебічного вивчення виховного досвіду народу.

К. Ушинський писав, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу"1. За його справедливим твердженням, "тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку"2. А тому виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ; з ним воно народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості.

Педагогічна спадщина К. Ушинського -- вершина не тільки вітчизняної, а й світової педагогічної думки. І на таку височінь він піднісся завдяки тому, що джерелом його творчості була народна педагогіка. Сторінки його творів щедро засіяні золотими розсипами народної педагогіки. Наприклад, у першій частині "Рідного слова" вміщено понад 75 відсотків фольклору щодо загальної кількості матеріалу, а в другій -- половину. У "Рідному слові" Ушинський використав 366 прислів'їв і приказок, 62 загадки, 51 баєчку і жарт, 32 народні казки, 22 народні пісні, 7 скоромовок, а також безліч творів, у тому числі й своїх, близьких за змістом і формою до народних.

Ушинському належить розробка наукових засад національного виховання. Національним він вважав виховання, яке історично склалося на історичному ґрунтів певної конкретної нації й своїми цілями, змістом і засобами підпорядковане самобутній природі дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, чуттєво-вольового, інтелектуального, духовно-морального й естетичного розвитку, засвоєнню національних, місцевих етнографічних та загальнолюдських культурних цінностей, формуванню довершеної особистості, національне свідомого представника свого народу.

Стаття К. Ушинського "Про необхідність зробити російські школи російськими" (1867 р.) через "переважне, посилене вивчення батьківщини" своїм змістом і логікою закликає одночасно до того, щоб зробити українські школи українськими на основі інтенсивного вивчення України й українознавства.

Будучи українцем, К. Ушинський пишався своєю національною належністю, написав фундаментальну працю з українознавства, яку, на жаль, ще не надруковано.

Видатний український педагог обстоював природне право кожного народу мати свою національну школу, національну систему виховання. Він критикував зросійщення українських дітей, обстоював необхідність навчання їх українською мовою.

У висновках статті "Рідне слово" сформульовані основні вимоги педагогічне обґрунтованої системи вивчення іноземних мов у співвідношенні з мовою рідною.

"Вивчення іноземних мов не повинно ніколи починатися надто рано і аж ніяк не раніше того, коли буде помітно, що рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини... тим ретельніше вивчають з дітьми іноземну мову, тим ретельніше мають вивчати з ними водночас рідну..."2, -- радив К. Ушинський.

Дидактика К. Ушинського глибинна, розмаїта й оригінальна. Він вимагав будувати навчання на основі врахування національних, вікових, статевих і психологічних особливостей дітей, наголошував на значенні повторення в процесі навчання, обґрунтував дидактичні принципи свідомості, наочності, систематичності, міцності засвоєння знань.

Вагоме місце в дидактичній системі К.Д. Ушинського займає висвітлення проблем оптимізації пізнавальної активності школярів, емоційності навчання, розвитку мислення і мовлення учнів, забезпечення наступності в навчанні, належної організації самостійної роботи й творчості школярів, шкільного краєзнавства. Надзвичайно важливо те, що він не просто проповідував свою дидактику, а дав їй глибоке наукове обґрунтування та класичний взірець втілення на практиці. У цьому відношенні неординарними за своїм дидактичним змістом і методикою є його підручники для початкового навчання "Дитячий світ" (1861 р.), "Рідне слово" (1864 р.), статті "Три елементи школи" (1867 р.), "Недільні школи" (1861 р.), "Про початкове викладання російської мови" (1864 р.).

Духовно-моральне виховання, на думку Ушинського, має розвивати в дитини гуманність, почуття національної і власної гідності у поєднанні зі скромністю, чесність і правдивість, патріотизм, працьовитість, дисциплінованість. Завдання і зміст духовно-морального виховання він визначив з огляду вселюдських, народних і національних культурних цінностей, виходячи з вимог народних чеснот і норм християнської моралі, дбаючи, щоб воно розвивало в дитині твердий характер і волю, стійкість, почуття громадянського обов'язку. Сюди ним включається усунення в національному характері рис від'ємних й утвердження прикмет позитивних. Основа духовно-морального виховання -- протиставлення: Бога -- дияволу, Добра -- злу, Світла -- темряві, Правди -- брехні, Милосердя -- жорстокості, Розуму -- невігластву, Честі -- ганьбі, Працьовитості -- неробству, Краси -- потворству.

"Духовний розвиток, духовне виховання людини зокрема і на народу взагалі -- зазначив К. Ушинський, -- здійснюється не лише школою, а кількома великими вихователями: природою, життям, наукою, і релігією"1. Прищеплення християнської релігійності він вважав невід'ємним компонентом духовно-морального виховання молоді. "Є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це ідеал, що його дає нам християнство. Усе, чим людина, як людина, може і повинна бути, виражено цілком у божественному вченні, і вихованню залишається тільки, раніше всього і в основу всього, вкоренити вічні істини християнства"2, -- писав К.Д. Ушинський.

Господарсько-трудове виховання в педагогічній системі К.Д. Ушинського виступає як основа всіх напрямів виховання. Психолого-педагогічний механізм його з усією достеменністю розкрито у фундаментальній статті "Праця в її психічному й виховному значенні" (1860 р). Працю він вважає головним "джерелом людської гідності, і щастя".

Фізичне виховання, як виклав К. Ушинський у книзі "Дитячий світ" (розділ "Про людину") та в третьому томі "Педагогічної антропології" (розділ "Загальні зауваження про фізичне виховання"), має на меті зміцнення здоров'я, сили, досягнення правильного тілесного розвитку й утвердження здорового способу життя, вироблення навичок санітарно-гігієнічної культури учнів.

Всі напрямки виховання К. Д. Ушинський розглядав як єдину нероздільну цілість, у гармонії родинно-громадсько-шкільного впливу на виховання. "Громадське виховання є для народу його сімейне виховання. У сім'ї природа підготовляє в організмі дітей можливість повторення і дальшого розвитку характеру батьків"1, -- зазначав видатний український педагог. , За висновком К.Д. Ушинського, повне досягнення навчальної й виховної мети можливе, коли її втілює висококваліфікований вчитель, вихователь.

Звичайно, справжній учитель, на думку К.Д. Ушинського, -- це той, хто постійно сам вчиться, займається самоосвітою, знайомиться з найновішою педагогічною літературою, підвищує й удосконалює свою кваліфікацію. Саме ця думка пронизує його статтю "Про користь педагогічної літератури".

Найістотнішим недоліком у справі тодішньої народної освіти К. Ушинський вважав нестачу "хороших наставників, спеціально підготовлених до виконання своїх обов'язків". Свої докладні міркування про підготовку кваліфікованих учительських кадрів для молодших класів він вклав у статті "Проект учительської семінарії" (1861 р.). Разом із цим К. Ушинський обстоював гостру необхідність відкриття й функціонування обширних педагогічних факультетів при університетах, "фактичне значення такого педагогічного або взагалі антропологічного факультету було б велике. Педагогів кількісно потрібно не менше, а навіть ще більше, ніж медиків, і якщо медикам ми ввіряємо наше здоров'я, то вихователям ввіряємо моральність і розум дітей наших, ввіряємо їхню душу, а разом з цим і майбутнє нашої вітчизни".

Значення К.Д. Ушинського в розвитку педагогічної думки колосальне. Він став основоположником, творцем глибокої, стрункої педагогічної системи, забезпечивши таким чином високий науковий злет і світову славу української педагогіки в усіх її основних напрямках -- у галузі новітньої дидактики й теорії виховання, школознавства й підручникознавства, педагогічної антропології, українознавства, підготовки учительських кадрів.

Послідовниками Ушинського в Україні були Т. Лубенець, Б. Грінченко, X. Алчевська, Ю. Федькович, С. Русова, Г. Ващенко та багато інших.

Педагогічні ідеї великого педагога нині успішно втілюються під час розбудови самостійної Української держави, у відродженні й розвитку національної школи, освіти, української системи виховання, української педагогіки.