Сьогодення і проблеми вищих навчальних закладів України

Міністерство освіти і науки України

НУВГП

Кафедра українознавства

Сьогодення і проблеми вищої школи

Виконав:

студент # курсу

групи

Рівне - 200

Першочергова увага з боку держави до розвитку національної освіти взагалі і вищої, зокрема - це вкрай назрілий відгук на виклик часу. Адже сьогодні життя вимагає вирішення нових завдань, що постають перед науково-освітньою галуззю України, яка декларує своє устремління бути серед розвинених, демократичних країн Європи. Тимчасом нашій державі загрожує й інший шлях у майбутнє - бути обабіч дороги прогресу через неспроможність захиститися від руйнівного впливу глобалізації та дати собі раду.

Безумовно, що прогресивний поступ України можливий у разі послідовної і відповідальної праці за науково-обґрунтованою програмою збалансованого, стійкого (сталого) соціально-економічного розвитку, яка б була сприйнята суспільством і не відмінялася кожним наступним Президентом країни чи Урядом. Такої програми в Україні за всі роки її незалежності не було створено. Програми під гаслами «Послідовність, ефективність, відповідальність» чи «Десять кроків назустріч людям» та їм подібні - це програми емоцій, передвиборного змісту, в яких яскраво простежується змагання в обіцянках українському народові щастя, не вкладаючи в голови народу і свої розуміння дії системних механізмів досягнення того щастя. І це не тому, що хтось цього не хоче, а тому що не знає і не переймається тим, звідкіля що взяти так, щоб не нашкодити справі вже сьогодні, а тим більше майбутнім поколінням українців. Інтелектуальний потенціал українських учених для вирішення державних життєдайних завдань, не залучається. Провідники нації в таких ситуаціях, покладаючись на свою неповторність, обмежуються лише оманливою тезою: «я так думаю, так хочу і так буде».

Ось тому за 15 років незалежності український народ так і не дізнався, яку державу він будує. І так буде продовжуватися доти, доки наше державотворення не отримає належного інтелектуального супроводу, коли людський капітал (знання та інформація поєднані з духовністю), не стануть провідною продуктивною силою, коли їх роль у ВВП складатиме не 1-2% як це є в Україні сьогодні, а сягатиме кількох десятків відсотків, у розвинених країнах світу.

Ця аксіома є основою переходу від руйнівного розвитку індустріального суспільства, з лабіринту якого Україна ніяк не може вибратися, до інформаційного суспільства та суспільства стійкого (сталого) розвитку.

Мета переходу України до стійкого розвитку полягає в забезпеченні високої якості життя нинішньому і майбутнім поколінням українського народу на основі збалансованого розв'язання соціально-економічних проблем, збереження сприятливого екологічного середовища і раціонального використання та відтворення природних ресурсів. Це можливо за умови забезпечення відповідного розвитку всіх без винятку регіонів України. Для цього завданням державної політики є забезпечення збалансованого розвитку кожного регіону з урахуванням їх структурних і біорегіональних особливостей, природно-ресурсного потенціалу, господарчо-екологічної ємності та геополітичної ролі.

Сьогодення вищої освіти в Україні. У контексті зазначеного не треба якихось доведень необхідності високоякісної освіти та ефективної науки, які, на жаль, не стали першочерговими державними пріоритетами (хоча, зі слів чільних осіб, у державі і в цьому випадку в освіті не все так погано).

За об'єктивного ж підходу теперішній стан освітянської і наукової галузей далекий від бажаного. І тут справа не в освітянах та науковцях, і навіть не в керівництві відповідної галузі. Вони сумлінно тягнуть свою лямку і можливо лише завдяки їм у державі не все ще доведено «до ручки». Річ у переважно низькому інтелектуальному рівні представників вищої влади та відсутності національної спрямованості політики в державотворенні.

За результатами соціологічного опитування, що наведені в Посланні Президента України до Верховної Ради 2006 року, 60% населення переконані в тому, що за роки незалежності погіршилась якість освіти та знизився загальнонаціональний рівень освіченості населення. І лише 18% висловлюють впевненість, що наша школа дає добрі знання. Ці показники мабуть відображають об'єктивне співвідношення в Україні між якісною і неякісною освітою. Гучні перемоги вихованців деяких навчальних закладів та значна кількість випускників ВНЗ з червоними дипломами не дають відповіді на питання, яким є реальний рівень вітчизняної освіти в міжнародному вимірі.

Безумовно, що проблем на цьому шляху є багато, зокрема у вищій освіті, тим більше, якщо розглядати вищу освіту, за словами Президента України В.А. Ющенка, як "квиток до успіху" і що "зміни в суспільстві не в останню чергу пов`язані з надіями отримання якісної вищої освіти".

У плані спрямування зусиль на зростання якості вищої освіти важливим є приєднання України у травні 2005 року до відомого Болонського процесу, метою якого є формування в Європі спільного освітньо-наукового простору.

Чимало є привабливого в реалізації Болонської декларації: це і дворівневість системи підготовки фахівців (бакалавр, магістр), це й уніфікація напрямів і спеціальностей підготовки, це і вдосконалення системи оцінювання знань студентів за так званою Європейською кредитно-трансферною та акумулюючою системою ЕСТS, це і мобільність студентів і викладачів, автономізація університетів тощо.

Проте, як виявляється, з Болонським процесом не все так просто не лише в Україні, а й у самій об`єднаній Європі. І головна тут небезпека полягає в разі механічного запровадження принципів Болонського процесу і, як наслідок, можливе руйнування того унікального, природовідповідного і важливого, що створено в національній освітньо-науковій галузі.

Ось чому з турботою про поліпшення якості нашої освіти та про захист її кращих надбань, в Україні останнім часом розгортається дискусія щодо інтеграції нашої вищої освіти в Болонський процес. Тут висловлюються думки від беззастережного дотримання принципів цього процесу до їх повного заперечення.

Але з цього можна зробити висновок: позитивний наслідок від приєднання до європейських цінностей не в формальному копіюванні того, що реалізується в країнах-учасницях, а в запозиченні кращого, що там напрацьовано та гармонійно і ефективно може поєднатися із здобутками національної вищої освіти.

Проблемні питання виникають при адаптації нашої системи освіти до так званої європейської кредитно-модульної системи. Десятки наших ВНЗ беруть участь в експерименті з упровадження цієї системи. Проте чомусь мало чуємо пропозицій поділитися досвідом цього впровадження. Мабуть цей факт має пояснення. Але з упевненістю можна констатувати, що реальністю здебільшого стало лише застосування модульно-рейтингової системи оцінювання знань, яка, до речі, в наших ВНЗ використовується задовго до Болонської декларації.

Не викликає труднощів перехід на європейські кредити обсягом 36 академічних годин кожний, тоді як в Україні він складає 54 академгодини. Проте постає питання уніфікації змісту навчальних планів та програм і чи потрібна така уніфікація.

У контексті Болонського процесу потребує упорядкування законодавчо визначених в Україні чотирьох освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки фахівців відповідно до потреб ринку праці: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Але це питання треба було вирішувати і без приєднання до Болонської декларації. Адже існуюча система освітньо-кваліфікаційних рівнів так і не набула адекватності і узгодженості з потребами ринку праці в Україні, а тим більше, якщо йдеться про європейську спільноту.

Виникають питання й щодо мобільності студентів і викладачів у європейському просторі. Ця мобільність серед українців і сьогодні добре поширена, хоча й однобічна. Десятки тисяч наших дітей і молоді навчаються за кордоном. Вітчизняні вчені, а це теж тисячі, успішно працюють в інших країнах (непогана все-таки була раніше наша освітня і наукова система підготовки кадрів). А до нас чомусь мало потрапляє і вчених, і студентів із європейських країн. Мабуть тому, що ми ще не можемо створити належних умов для наукової роботи і навчання. Проте є проблема збереження та повернення до України власного інтелектуального потенціалу, наших учених. Ми продовжуємо втрачати свої інтелектуальні ресурси і готувати кадри для розвинених країн. І тут чомусь не існує проблеми визнання українських атестатів чи дипломів. У цьому контексті я ставлю собі питання, чи зможе, як приклад, українська дійсність зберегти сьогодні для своєї держави студента Дніпропетровського національного університету, який здобув 2006 року в світовому змаганні перше місце. А скільки у нас талановитої української молоді залишається не затребуваною через деструктивність існуючої системи соціально-економічного розвитку - питання риторичне.

Нагальною є і зміна структури навчального процесу в бік зменшення аудиторного навчання і збільшення самостійного навчання студентів та індивідуальної роботи. Одночасно це потребує й істотного коригування сутності, змісту і технологій навчально-методичного забезпечення. Те, що відбувається у нас під гаслом новацій у вигляді дистанційної чи якоїсь кореспондентської форми навчання, інколи і вже випробуваної заочної, дискредитує нашу вищу освіту, знижує її якість і авторитет як в Україні, так і поза її межами.

Комерціоналізація та зміни в змісті вищої освіти зумовлюють те, що сьогодні вища школа дедалі схиляється в бік підготовки користувачів і споживачів, і занедбується підготовка генераторів нових знань, технологій, фахівців для забезпечення інноваційного розвитку держави.

Тут виникає питання запровадження стандартів у вищій освіті: що має бути стандартизованим та які межі стандартизації. Не можна допустити, щоб через стандарти обмежувалася творчість наших педагогів і вчених та можливість появи в Україні власних "гарвардів" і "кембріджів". Хоча останнє найближчим часом Україні не загрожує, а все ж таки...

Потребує невідкладного, в тому числі і законодавчого, врегулювання структура вищих навчальних закладів. Сьогодні в Україні відбувається малообгрунтоване нагромадження закладів різних форм і статусів: училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети та ще й різних форм власності.

Новостворені за роки нашої незалежності ВНЗ здебільшого є такими, що їх хтось пролобіював і зараз лобіює. Це стосується і набуття ними нового статусу, тобто перейменування технікумів в інститути, інститутів і академій в університети, а останні в свою чергу із шкіри лізуть, аби отримати приставку "національного", причому часто не маючи практично нічого, що означає це поняття. Важко зрозуміти якусь логіку, якщо уже в Україні 86 національних університетів, а решта лаштуються в чергу, аби отримати цей статус. А чи зросла при цьому якість і авторитет нашої вищої освіти? На жаль, цього не сталося. От і виходить, як у відомому прислів`ї: "Мартин босий та зате в брилі".

Окремої уваги й оцінки заслуговують ВНЗ недержавної форми власності, яких за роки незалежності і демократії з`явилося в Україні як грибів після дощу. Проте всі ці заклади створені в освітній ніші, що є для багатьох приманливою, легкою для реалізації. Адже там, де мали б готуватися вкрай необхідні Україні високоосвічені кадри інженерно-технічного і технологічного спрямування, що потребує значних витрат матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, їх немає. Здебільшого ж це "право", "економіка", інші гуманітарні напрямки освіти. Безумовно, добре, що в державі з`явилася можливість збільшити кількість тих, хто здобуває вищу освіту поза державним бюджетом, що має сприяти зростанню рівня освіченості суспільства.

Сьогодні контингент студентів в Україні досяг 2,7 млн осіб, а чисельність студентів, що припадає на 10 тис. населення, становить 578. Це більше порівняно з такими країнами як Австралія (440), Ізраїль (466), Естонія (437), Польща (494), Болгарія (468). Але справа не в цих кількісних показниках, а в ефективності діяльності цих закладів та рівні якості освіти в них.

Через недосконалість чинного законодавства та, бува, і нехтування вимогами закону, а також, чого гріха таїти, певної втрати контролюючої пильності з боку профільного міністерства вищі навчальні заклади недержавної форми власності (звичайно не всі) перетворилися в типові бізнесові структури, для яких головним є не якість освіти, а отримання прибутків. Деякі заклади перетворилися в такі собі «МММ». Не виключаю, що за прикладом «МММ» в Україні найближчим часом ми станемо свідками численних судових з`ясувань.

У чому ж причина? По-перше, для багатьох наших громадян пріоритетом і потребою донині є диплом про вищу освіту, а не професійність.

По-друге, приймальні екзамени до цих закладів є простою формальністю. Головне тут, аби абітурієнт зміг заплатити за навчання. І нічого дивного, що до недержавних ВНЗ можуть бути зараховані випускники шкіл з "двійками" з окремих предметів за дванадцятибальною системою. Тож студентами стають особи, які за рівнем свого розвитку просто не здатні засвоїти програми вищої школи. Для них головною проблемою є час, якого все ж таки треба дочекатися, коли їм буде вручено документ державного зразка.

Є значні проблеми із забезпеченістю навчально-виховного процесу викладацькими кадрами. Йдеться не про професіоналізм викладачів, хоча й тут буває, що новоспечений випускник закладу викладає з десяток дисциплін. Здебільшого у приватних ВНЗ працюють за сумісництвом чи з погодинною оплатою викладачі державних ВНЗ. Часто одночасно в декількох закладах. Їх можна зрозуміти, адже непросто в цій державі виживати на одну зарплату чи пенсію. Але при цьому не можна не розуміти й того, що рівень навчання (про виховання тут узагалі не йдеться) викладачів, що захекано бігають від одного закладу до іншого, далекий від бажаного. Безумовно, що збіднюється від цього й освіта в державних закладах.

А ось інформація для роздумів. Розрахунок забезпечення навчального процесу професорсько-викладацьким складом здійснюється згідно з нормативом: один викладач на 12 студентів. В українських ВНЗ, як уже зазначалось, навчається приблизно 2,7 млн. студентів. Професорсько-викладацький склад налічує 80 тис. осіб. Тобто на одного викладача припадає майже 34 студенти. Це при тому, що в розвинених країнах цей показник часто становить 6 студентів.

А про яку якість освіти можна говорити, якщо в навчальному закладі, наприклад, навчається 500-600 студентів, але при цьому є 100-150 академічних груп, у кожній із яких налічується 1-3 особи.

До цього ще треба додати вакханалію з недотриманням ліцензованого обсягу прийому студентів та набори за спеціальностями, на які ліцензії взагалі відсутні. Безконтрольні набори ніяким чином не узгоджуються не лише з забезпеченістю професорсько-викладацьким складом, а й з обсягом навчальних площ. Як наслідок, навіть формально не виконуються навчальні плани (державні стандарти) або в одній аудиторії навчальний процес ведуть 2-3 викладачі різних дисциплін.

Особливої уваги потребує діяльність відокремлених підрозділів ВНЗ (їх кількість сьогодні вимірюється сотнями), де набуття професії часто набуває очевидних ознак псевдоосвіти.

З грубими порушеннями чинного законодавства деякі ВНЗ створюють філії за кордоном, перевірити діяльність яких практично неможливо, хоча випускникам таких філій видаються українські дипломи державного зразка.

Якщо до цього ще додати важливість наукової складової у вищій освіті, то виникає здивування, як подібні вищі навчальні без особливих проблем акредитовано за четвертим, найвищим рівнем акредитації. Таке явище не можна пояснити лише халатним ставленням відповідальних осіб до виконання службових обов'язків.

Ось чому сьогодні на всіляку підтримку з боку громадськості і не тільки заслуговує робота керівництва і всього колективу Міністерства освіти і науки України щодо наведення порядку в діяльності як приватних, так і державних вищих навчальних закладів, аж до їх закриття. Адже вони дискредитують українську вищу освіту, викривляють реальний рівень освіченості суспільства, фактично обдурюють людей, декларуючи надання «якісної» вищої освіти.

Тут слід також зауважити, що діяльність окремих приватних ВНЗ через демпінгові важелі в оплаті за навчання вже сьогодні негативно позначається на наборах студентів до державних ВНЗ, а відтак, з відомих уже причин, і на якості вищої освіти в Україні.

Зрозуміло, до чого це призведе в майбутньому, якщо врахувати, що в цьому навчальному році до школи пішло близько 350 тис. першокласників, а ліцензований обсяг лише бакалаврів уже сягає 600 тис. А взагалі за нашої злиденності, коли ми втрачаємо через цей фактор велику кількість талановитої молоді і передусім із сільської місцевості, на цьому етапі соціально-економічного розвитку України пріоритетом має стати якнайповніше державне забезпечення вищої освіти, яке сьогодні є недостатнім. У 2004 р. в державних ВНЗ III-IV рівня акредитації воно складало лише 37%, у 2006 р. зросло до 50%.

Зростання якості вищої освіти потребує негайного подолання системи авторитарного управління у ВНЗ, де самоуправління є простою формальністю та грою в демократію. Ніяких позитивних змін не відбудеться без подолання явищ корупції, тотальний прояв якої є типовим при вступі до ВНЗ. За такого стану справ, навчання у ВНЗ, тим більше престижному (елітному) 100-відсотково гарантовано далеко не найрозумнішим дітям VIP-персон і зачинені двері для багатьох талановитих дітей. Тут втрати важко переоцінити, якщо взяти до уваги, що сьогодні серед української освітньої і наукової еліти, і не тільки, приблизно 75-80% складають ті, що народилися, росли і навчалися в селі.