Музично-педагогічна діяльність М.Д. Леонтовича

Размещено на http://www.allbest.ru/

47

Курсова робота

на тему:

“Музично-педагогічна діяльність М.Д. Леонтовича”

РІВНЕ - 2010

Зміст

Вступ

Розділ І. Недоспівана пісня подільського Орфея

1.1 Життєвий шлях М. Д. Леонтовича

1.2 Музично-педагогічна спадщина М.Д. Леонтовича

Розділ ІІ. Педагогічна і виконавська діяльність М. Д. Леонтовича в контексті розвитку національної системи освіти

2.1 М.Д. Леонтович в контексті розвитку національної системи освіти

2.2 Вплив М.Д. Леонтовича на організацію музичної освіти в Україні в другій половині XIX ст. - початку XX

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Формування нової генерації освічених, духовно розвинених та патріотично вихованих громадян України - завдання, що постало перед вітчизняною педагогічною наукою. Кризові явища економічного, політичного, духовного життя суспільства підсилюють необхідність розв'язання означеної проблеми шляхом пошуку нових форм, оновлення змісту як загальної, так і музичної освіти та музичного виховання. Процес реформування загальноосвітньої школи вимагає глибокого вивчення та критичного осмислення надбань, що були створені світочами вітчизняної педагогіки попередніх генерацій. Це дає змогу вилучити прогресивні ідеї, зробити аналіз досягнень теорії і практики минулого в аспекті їх потенційного використання в практиці сучасного музично-освітнього процесу.

Періодом, який в багатьох аспектах можна вважати прототипом сьогодення, є початок ХХ століття. Цей видатний етап на шляху розвитку вітчизняної музично-педагогічної думки вiдзначений творенням вагомих теоретичних та практичних засад національної музичної освіти в Україні, виникненням оригінальних ідей та методичних концепцій щодо музичного розвитку та виховання дитини на грунті національної музичної творчості. Плідні пошуки нестандартних підходів щодо музичного розвитку дитини в 20-ті роки грунтувались на синтезi новiтнiх iдей з досягненнями музично-педагогiчної думки перших рокiв ХХ столiття.

Аналіз історичної, психолого-педагогічної та мистецтвознавчої літератури свідчить, що проблема творення історико-культурних цінностей в Україні на грунті розгортання національної ідеї є предметом вивчення багатьох дослідників. Проте поза увагою дослідників залишилися питання становлення системи музичної освіти в Україні.

У працях Н.А.Величко, С.С.Процика, Л.О.Іванової, Є.С.Федотова теоретично обгрунтовано внесок М.Леонтовича в розробку змісту музичної освіти, доведено значущість їхнього творчого доробку для дітей. Водночас у наукових працях останніх десятиріч відомі педагоги-музиканти початку XX століття репрезентовані подекуди відредагованими матеріалами, що посилює необхідність звернення до автентичних текстів та першоджерел.

Отже аналіз наукової розробки проблеми в історико-культурному, педагогічному та музикознавчому аспектах дозволяє констатувати, що процес розвитку вітчизняної музично-педагогічної думки в один з найвидатніших історичних етапів не став предметом наукових досліджень. Відсутність узагальнюючих праць та брак концептуальних підходів щодо розв'язання означеної проблеми як складової теорії і методики музичного виховання в Україні зумовили вибір теми курсової роботи “Музично-педагогічна діяльність М. Д. Леонтовича.”

Хронологічні межі дослідження охоплюють історичний період кінця XIX ст. - початку XX ст. і обумовлені особливостями громадсько-політичних, культурно-історичних та культурно-освітніх процесів.

Об'єкт дослідження - музично-педагогічна діяльність М. Д. Леонтовича.

Предмет дослідження - розвиток музично-педагогічної думки у науково-методичній спадщині та творчій діяльності М. Д. Леонтовича.

Метою дослідження визначено узагальнення концептуальних ідей, теоретико-методичних досягнень М. Д. Леонтовича початку XX століття.

Задачі дослідження:

- проаналiзувати особливості процесу становлення музично-педагогiчної думки України на початку ХХ століття в контексті найважливіших культурно-історичних подій досліджуваного періоду;

- висвітлити роль музично-педагогічної практики, культурно-освітньої та просвітницької діяльності М. Д. Леонтовича у справі розбудови національної музичної освіти України;

- виявити загальні тенденції становлення теоретико-методичних основ музичного виховання на грунті аналізу музично-педагогічного доробку М. Д. Леонтовича;

- обгрунтувати педагогiчнi засади впровадження нацiональної музичної спадщини початку ХХ століття в сучасну практику навчання музики і музичного виховання як необхідну передумову нацiонально-культурного виховання школярiв.

Теоретичну основу курсової роботи становлять концепції реформування мистецької освіти та музичного виховання в Україні (Т.І.Гризоглазова, І.А.Зязюн, Г.М.Падалка, О.Я.Ростовський, О.П.Рудницька, В.Д.Шульгіна).

Для реалізації поставлених завдань було використано комплекс взаємодоповнюючих методів дослідження:

-опрацювання філософської, історичної, мистецтвознавчої, психолого-педагогічної літератури; аналіз рукописних джерел;

-хронологічний, порівняльно-зіставний аналіз; систематизація та теоретичне узагальнення здобутих матеріалів;

Наукова новизна полягає в подальшій конкретизації та практичному втіленні педагогічних ідей, музично-педагогічної спадщини українського композитора та педагога М.Леонтовича.

Теоретичне значення полягає у виявленні особливостей розвитку музично-педагогічної думки в Україні на початку ХХ століття; обгрунтуванні педагогічні засади впровадження науково-практичного доробку українського педагога-музиканта М. Д. Леонтовича в сучасну практику музичного виховання.

Практичне значення: Матеріали дослідження можуть бути використані в лекційних курсах з історії музичної культури та освіти України, українознавства, в практиці музично-освітнього процесу загальноосвітньої школи, в процесі підготовки вчителів музики.

Структура роботи. Курсова робота містить вступ, три розділи, короткі висновки до кожного розділу, загальні висновки, список використаних джерел.

Розділ I. Недоспівана пісня подільського Орфея

леонтович музична освіта педагогічний

1.1 Життєвий шлях М.Д. Леонтовича

1(13) грудня 1877 року в сім'ї сільського священика отця Дмитрія (с.Монастирок теперішнього Немирівського району) народився син Микола, майбутній композитор зі світовим ім'ям, співець краси подільської землі. В історію світового музичного мистецтва Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору українських народних пісень (близько 200), а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Серед його найкращих обробок народних пісень виділяються своєю мелодійністю “Щедрик”, “Дударик”, “Праля”, “Козака несуть”, “Піють півні”, “Ой з-за гори кам'яної”, “Женчичок-бренчичок”, “Зашуміла ліщинонька” та ін.

Дитинство Миколи Леонтовича пройшло в селі Шершнях Вінницького повіту (нині - Тиврівського району), де батько з 20 червня 1879 року отримав посаду настоятеля місцевої парафії. Тут він вчився грамоти в тамтешнього вчителя Павла Сильвестровича Тарноградського.Мальовнича подільська природа, гармонія небесної блакиті та золота ланів, співочі люди, - все це пробуджувало в хлопця потяг до звуків рідної пісні. До того ж його батько добре грав на скрипці, гітарі та віолончелі, а мати гарно співала, що не могло не накласти свій благотворний відбиток на вразливу дитячу душу.

На Поділлі, де він народився, звучали народні пісні і малий Миколка часто слухав гру свого батька, а згодом сам почав співати і підбирати народні мелодії на музичних інструментах, зокрема, на скрипці. Особливо багато часу віддавав він їм у період навчання в Кам'янець-Подільській семінарії. Його музичні здібності одразу привернули увагу місцевих спеціалістів, які навіть запросили Леонтовича співати в архієрейському хорі.

Коли хлопцеві виповнилося 10 років, то батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії (серпень 1887 року), де в цей час працювали друзі та однодумці Т.Г.Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної бурси, яку закінчує через чотири роки. Потім - тривалі роки перебування в Кам'янець-Подільській духовній семінарії. Навчався в семінарії Микола Леонтович досить скромно. Так, перший клас він закінчив лише 25-м за списком, до того ж мав переекзаменування з твору. А в останньому класі гімназії навіть був залишений на другий рік. Очевидно, давалися взнаки його величезна завантаженість у семінарському хорі (де він був диригентом), а також рішення посвятити себе справі народної освіти.

Після закінчення семінарії у 1899 році Леонтович працює вчителем творчої праці, арифметики та географії в Чуківській двокласній школі. Про його перебування в Чукові розповідають протоколи засідань педагогічної ради школи за 1897-1901 роки, які зберігаються в музеї у місті Тульчині. Тут, у Чукові, Леонтович з сільських хлопців та дівчат організовує свій перший хор, робить записи українських народних пісень.

Улюбленим заняттям М.Леотовича була обробка народних пісень. Часто він записував їх з голосу співаків, сидячи у глибині училищного парку на горбочку, де часто вечорами збиралась молодь. У своїй творчості він використовував і пісні, які вже були у збірниках. В той час він писав багато, але композитором ніколи себе не називав.

Особливо значним для Леонтовича як у творчому, так і в особистому плані був тиврівський період його життя (з 1901 по 1902 рік). В Тиврові Микола Дмитрович викладає музику та співи в місцевому духовному училищі, організовує дитячий хор. На цей же період припадає і вихід його “Першої збірки пісень з Поділля”, багато пісень з якої виконувалось місцевим хором. Також у Тиврові Микола Леонтович познайомився із Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, уродженкою волинського села Підлісці, яка з 29 вересня 1901 року стає його супутницею життя.

Восени 1902 року Леонтович залишає Тиврів і переїздить до Вінниці. Деякий час тут він працює викладачем співів в церковно-учительській школі і одночасно диригує духовим оркестром. Поряд із цим Леонтович впродовж 1903-1904 років відвідує лекції та консультації в Петербурзькій придворній співочій капелі і невдовзі складає іспит на звання диригента церковного хору.

Приємним епізодом в житті молодого композитора була також рецензія відомого метра української класичної музики М.В.Лисенка на “Другу збірку пісень з Поділля” (1903 рік). Зокрема, Микола Віталійович писав: “Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини”.

Однак, в житті Миколи Дмитровича бували і неприємні моменти. Через різні ускладнення йому довелося залишити Вінницю і тривалий час поневірятися без засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришине (нині - Красноармійське Донецької області) існує вакансія вчителя в залізничній школі. І Микола Дмитрович разом з дружиною перебирається на Донбас. Новий вчитель одразу ж припав до вподоби шкільному колективу. Але пропрацювати довго Леонтовичу тут не вдалося. Під час подій 1905-1907 років він викликає підозру в жандармів через симпатії до революціонерів, а також за те, що очолюваний ним хор робітників-залізничників виконував пісні антимонархічного змісту. Рятуючись від переслідувань жандармів, Леонтович переїздить до Тульчина. З 12 жовтня 1908 року Микола Дмитрович викладає церковний спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі. Судячи із спогадів його учениці Ірини Шероцької-Кравчук (“Культура і життя”. - 1991. - 5 жовт.), уроки Леонтовича користувалися незмінним успіхом серед вихованок училища.

Починаючи з 1909 року, Микола Леонтович бере консультації з теорії композиції у професора Болеслава Яворського, учня відомого російського композитора Сергія Танєєва. Спочатку їх зустрічі відбувалися в Москві, а згодом у Києві. Спілкування із Яворським допомогло Леонтовичу досконало опанувати ряд прийомів із техніки хорового письма, зокрема, з поліфонії.

У 1916 році після виконання студентським хором Київського університету “Щедрика” до нього раптом прийшло визнання. Ім'я Леонтовича стало відомим у музичних колах і серед широкої публіки і це додало йому більшої впевненості у своїх силах. Кирило Стеценко висловився, що “він - ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мережива із шовку. Його техніка ... настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович бере невеличку річ ... і так вичеканить, що просто диву даєшся: маленьку простеньку мелодію він розгорне на широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб.”

В 1918 році Леонтович переїздить на постійне проживання до Києва. Видатний український композитор К.Г.Стеценко, з яким Леонтович познайомився у Києві, так писав про свого знайомого: “Він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе кружева з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням.” До речі, обох велетів національної культури поєднувала не лише музична творчість, але й спільна праця в галузі державотворення за часів Центральної Ради: обоє працювали в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР (Кирило Григорович - головою секції, Микола Дмитрович - її діловодом). Окрім цього, Леонтович не полишає і суто професійної діяльності: працює викладачем хорової справи в Музично-драматичному інституті імені М.В.Лисенка, організовує та очолює в ранзі комісара першу українську державну капелу. В цей же час Микола Дмитрович пише 4 хорові поеми: “Легенда”, “Літні тони”, “Моя пісня”, “Льодокол”. Однак, творчу працю композитора перервала денікінська окупація Києва. Погрози розправою змушують Леонтовича переїхати із сім'єю назад до Тульчина. Тут він повертається до вчительської праці, багато і самовіддано працює на музичній ниві. З архівних джерел також відомо, що з 1 серпня 1920 року Леонтович займає посаду завідуючого секцією мистецтв при Брацлавському повітовому відділі народної освіти, а згодом - організатора державного хору в Тульчині.

Визначної слави набула творчість М.Леонтовича, коли новостворений хоровий колектив під керівництвом О.Кошиця в березні 1919 року виїхав в гастрольну подорож за кордон, маючи в репертуарі багато пісень в обробці М.Леонтовича, які відразу привернули увагу своєю оригінальністю. Кошиць був великим прихильником творчості композитора, приділяв особливу увагу витонченій обробці хорового виконання його пісень, часом диригуючи зі сльозами на очах, і тим спричинився до популяризації творчості видатного композитора за рубежем.

Під час сезону колядок по всій Америці і в Європі співають по радіо і телебаченню колядки, між котрими обов'язково вставляють у програму як шедевр “Щедрика” М.Д.Леонтовича.

Наприкінці 90-х років позаминулого століття Микола Дмитрович був регентом семінарського хору в Кам'янці-Подільському. Заняття проводились у будинку так званої Великої семінарії (головного учбового корпусу) і Малої семінарії (додаткового корпусу), який, не виходячи за рамки творчої роботи, обмежившись у своїй творчості майже виключно цим жанром, розкрив те, що дало йому нове життя і зрівняло цей жанр з іншими жанрами професійної композиторської творчості, з перспективою дальшого розвитку. Леонтович це нове слово сказав своїм “Щедриком”, “Дудариком”, “Прялею”; піснями “Піють півні”, “Зашуміла Ліщинонька”, "Ой пряду, пряду", “Женчичок-бренчичок”. Музично-творча спадщина Леонтовича - це понад сто творів розробок українських народних мелодій і чотири твори на оригінальні теми “Льодолом”, “Літні тони” (хори), “Легенда” та “Моя пісня” (соло з хором і супроводом фортепіано) і фрагменти з незакінченої опери до дитячої казки Б.Грінченка “На русалчин Великдень”. І все ж у художньо-творчій роботі над народною українською піснею, яка стала для композитора джерелом високого натхнення, Леонтович - ціла нова епоха. Він надзвичайно тонко розумів народну душу і вмів талановито передати характер пісні. Його обробки народних пісень ні в якій мірі не можна назвати “обробками” - це самостійні художні твори, для яких музика народної пісні дає лише певний грунт, кожен з них - окремий твір, окремий зразок, оригінальна музична форма.

Лебединою піснею композитора, за задумом самого автора, повинна була стати народно-фантастична опера “На русалчин великдень”. Для того, щоб закінчити її текст (слів автора, Бориса Грінченка, вистачило лише на одну дію), Леонтович виїжджає в село Стражгород, де проживала його знайома лібреттистка, колишня випускниця Тульчинського єпархіального училища Надія Василівна Танашевич. У Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. “На другий день, в п'ятницю, - писав перший біограф Леонтовича В.П.Дяченко, - Микола Дмитрович майже цілий день просидів з Надією Василівною над лібретто. Він дав усі необхідні вказівки та побажання і повернувся надвечір у Марківці щасливий і вдоволений. Тепер справа з оперою була цілком налагоджена.”

День 22 січня Леонтович, окрилений творчими успіхами, провів у будинку батька в селі Марківка нинішнього Теплицького району. Чи знав тоді подільський Орфей, що невблаганний час вже цієї миті набував для нього нових, особливих вимірів? Напевне знав, здогадувався...

Збереглися звістки про те, що Надія Танашевич в кінці книги В.П.Дяченка залишила такий запис: “Стара Танашевич 6-го янв. (ст.стиль) ворожила по руці (Леонтовичу. - Авт.), херомантичним способом вгадувала довжину (лінії. - Авт.) життя. Але в цей момент підійшла до них Надія. Тут же стояв і Грех (колега Леонтовича по Тульчинському училищу. - Авт.). Вона подивилась і сказала: “Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилась, нащо ж ти неправдиво кажеш. А М.Д. зареготався, та й каже: “Значить, коли я буду від вас іти, і з лісу вийде бандит мене вбивати, той я йому скажу: е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити”.

Наступні події, що трапились після цього, лише засвідчили невідворотність долі, яка штовхала геніального митця назустріч безсмертю. Про обставини трагічної загибелі Миколи Дмитровича від рук підступного вбивці, якого Леонтовичі гостинно впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч, вже говорилося багато у краєзнавчій літературі. Пізніші ж дослідження, щоправда, дозволили зробити істотне уточнення, що вбивцею національного музичного генія був агент Гайсинського повітового ЧК. Дозволимо собі ще раз процитувати цей документ (секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року), оскільки наступні документи дозволяють зробити висновок, що вбивство композитора мало не випадковий характер (переклад з російської): “В ніч на 23 січня, агент повітчека Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священика с.Марківки, Кіблицької волості Миколу Леонтовича - 43-х років, в якого Грищенко ночував і 26-го січня Грищенко, який переховувався в м.Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом з гвинтівки поранив в живіт міліціонера Твердохліба” (ДАВО, Ф.Р-195, оп.4, спр. 28, арк.116).

“Куля чекістського насланця, - писала вже у наші дні мистецтвознавець з Києва Валентина Кузик, - свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації - Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі”.

У цьому зв'язку досить промовистими виглядають наступні документи, виявлені автором (ДАВО, Ф.Р-2616, оп. 2, спр. 8, арк. 58, 63, 85). Мова в них йде про службову кар'єру агента Грищенка (накази Гайсинського повітового ЧК). Подаємо їх текст мовою оригіналу: “Зачисляется в списки в качестве районного информатора т.Грищенко Афанасий и на все виды положенного довольствия с 4-го сего декабря (1920 р. - Авт.).

Справка: Рапорт ст. информатора т. Пилата (яке красномовне прізвище! - Авт.) и резолюция секретаря т.Купцова».

“Убывшего в служебную командировку (виділено автором) районного информатора тов. Грищенко полагать в таковой и исключить с провиантского, приварочного и чайного довольствия с 12 сего ноября (очевидно, грудня. - Авт.)…

Выданные 5000 аванса районному информатору тов. Грищенко на секретные расходы (виділено автором), выписать в расход по приходно-расходному журналу”.

І, нарешті, наказ Гайсинського повітчека № 17 від 21 січня 1921 року: “Поступившие от районного информатора т. Грищенко 5000 р. на погашение полученного им аванса в Гайсин. Политбюро записать на приход по кассе” (чи не поповнив Грищенко таким чином свої грошові запаси, забравши згодом гроші у сестри Леонтовича?).

Імовірно також, що до відомих мотивів вбивства Миколи Леонтовича прилучився і його намір виїхати за кордон, про що свідчать спогади сина Надії Танашевич Бориса Іванова.

Болісним криком відгукнулася звістка про загибель Миколи Дмитровича Леонтовича по всій Україні, спонукала її кращі культурно-мистецькі сили до об'єднання в Комітеті пам'яті М.Д.Леонтовича (до речі, серед його членів зустрічаємо і багатьох наших земляків, зокрема, визначних музикантів Давида Бертьє та В'ячеслава Мерзлякова). Відзначилася досить своєрідним чином у “вшануванні” пам'яті славетного композитора і офіційна влада. Так, невдовзі після похорону Миколи Дмитровича тульчинські чиновники (на той час Тульчин був повітовим центром) приймають рішення про виселення вдови М.Д.Леонтовича з її помешкання, а також про конфіскацію меблів та музичних інструментів. Лише завдяки енергійному протесту Київського губернського комітету професійно-технічної освіти, Всеукраїнського комітету пам'яті М.Леонтовича та інших організацій Рада Народних Комісарів України 18 листопада 1921 року була змушена прийняти постанову про відміну рішень органів місцевої влади.

Все ж, попри те, що “ім'я Леонтовича було визнано неактуальним для радянської доби” (Історія української музики, 1991, т. ІV, с.15), чарівні звуки його музичних творінь і після смерті свого творця хвилювали серця не одного покоління слухачів. Палкі прихильники його творчості 1 черня 1922 року заснували на Поділлі філію Музичного товариства імені Леонтовича, його ж ім'я носила також Вінницька хорова капела. Пізніше, в 1946 році урядом УРСР було встановлено щорічні стипендії імені Леонтовича для студентів Київської та Львівської державних консерваторій, а також для учнів Київського музичного училища. В місті Тульчині композитору за проектом скульптора Г.Н.Кальченко та архітектора А.Ф.Ігнатенка споруджено пам'ятник-бюст, а в ряді інших місць встановлено меморіальні дошки та пам'ятні знаки (Тиврів, Тульчин, Чуків та ін.). Його ж ім'я з 1968 року носить Вінницьке державне музичне училище (нині - училище культури та мистецтв). І допоки линутиме над неозорими полями та долами щира українська пісня, ім'я Леонтовича та його творчість житимуть в серцях нащадків.

20 років свого короткого життя Леонтович віддав педагогічній діяльності в учбових закладах Поділля (Кам'янець-Подільський), Донбасу (Гришино (тепер Красноармійськ)), Києва, Тульчина. Всі, хто знав цього чоловіка, високого, худого, з прекрасними тонкими руками, великими очима, що дивилися уважно і спокійно, згадують його скромність, душевну щедрість, доброзичливість, сердечність, щиру любов до дітей.

Досвід своєї педагогічної роботи М.Леонтович узагальнив у навчальному посібнику для загальноосвітніх шкіл України “Нотна грамота. Підручник для навчання співів у народних школах” (Київ, 1920), який в наші часи вивчається музично-педагогічною наукою і експериментально впроваджується в ряді середніх шкіл. Заслуговує на увагу “Пам'ятна книжка” М.Леонтовича (1919 р.), в якій знаходимо важливі для характеристики особистості митця записи про необхідність дослідження народної пісні. Творчість М.Леонтовича чарувала і надихала на хвальні вірші Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Бажана, і вони створювали йому поетичний вінок слави. Подаємо уривок з вірша Миколи Бажана “Криниця Леонтовича”:

Він викликає духів. Він - чаклун.

З пісень і гомонів, із променів і лун

Над світом ставить струменисту арку,

Прозорчасту, розцвічену, тугу.

Стовпи, на обрії зіперті,

Небес вологих сяйне опертя,

Світ одмежовують од темряви і смерті

І знаменують вхід у музику й буття.

Під благовістям райдуги цієї

Стоїть він, сіроокий чоловік.

Яка йому хвала? Які його трофеї?

Пісні й життя. Пісні й життя навік.

Сучасна хорова українська музична культура по праву може пишатись таким самородком, яким є Микола Леонтович. Сталося так, що у 1921 році у батьківській хаті на Вінничині чиясь безжалісна ворожа рука перервала життя цього безмірно талановитого чоловіка, тим самим не давши можливості для української хорової музики ще більше збагатитись його геніальними роботами. Але якби М.Леонтович залишив за собою одного “Щедрика”, то і цього було б достатньо, щоб українську пісню пізнав увесь світ. Тож слава йому у віках!

Смерть Миколи Дмитровича на 44-му році життя була незбагненою і непередбаченою для української громади. Вона збурила свідоме українське суспільство. 1 лютого 1921 р. у Києві зібралася велика громада діячів культури, професори і студенти Київського музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка, щоби, як годиться за християнським звичаєм, відзначити дев'ять днів по смерті митця. Вони упорядили Комітет пам'яті М.Леонтовичу, відомий потім як Всеукраїнське музичне товариство ім. М. Леонтовича, під егідою якого аж до 1928 р. розвивалась українська музична культура доби Українського відродження ХХ сторіччя.

1.2 Музично-педагогічна спадщина М.Д. Леонтовича

Микола Дмитрович Леонтович - композитор педагог, музично громадський діяч. В своїй творчості обмежився хоровою мініатюрою, але це не є свідченням жанрової одноманітності його творчості.

Творча спадщина Леонтовича - надзвичайно яскраве і самобутнє явище в українській музичній культурі, вся його творчисть побудована на народних піснях. М. Д. Леонтович глибоко відчув ідейно - образні багатства народної пісенної культури і так тонко, і неповторно відтворив обмежені, на перший погляд щодо виражальних засобів, хорові мініатюри.

Особливістю творчого методу Леонтовича є те, що основним своїм завданням, він ставив розкриття в музиці внутрішнього змісту поетичного тексту пісні, динаміки її розвитку, сюжету, образів.

Леонтович опрацював близько 200 українських народних пісень. Поряд з обробками українських пісень, Леонтович писав авторські твори: “ Льодолом”, “ Літні тони”, “ Моя пісня”, “ Літургія”, а також він написав оперу “На русалчин Великдень”, яка на жаль, не була ним закінченою. А завершив її Мирослав Скорик в 1977році до сторічного ювілею з дня народження композитора.

Свої творчі спроби він об'єднав у “ Першій збірці пісень Поділля”. Так як композитор був дуже вимогливим до себе, він вважав, що ця збірка ще не є досконалою, і тому вона не була надрукована . “ Друга збірка пісень з Поділля “ була надрукована в 1903 році.

Дуже плідний був період з 1905- 1917рр. На цей час припадає остаточне формування принципів Леонтовича, його манери письма.

Основу музичної спадщини Леонтовича складають хорові мініатюри -- обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними й виконуються всіма українськими хорами в Україні і діаспорі. Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу “Козака несуть”, “Дударик”, “Із-за гори сніжок летить”, “Женчичок-бренчичок”, “Гаю, гаю, зелен розмаю” та багато інших. На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів, які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому. Леонтович застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодів у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації й поліфонічності, Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.

Тематика хорових мініатюр композитора надзвичайно різноманітна. Це обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Одне з центральних місць у творчості Леонтовича посідають хори на побутові теми. Це, зокрема, “Ой у лісі при дорозі”, “Ой темная та невидная ніченька”, “Мала мати одну дочку”, “Ой з-за гори кам'яної”. Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів. Взірцем такого високого драматичного піднесення може служити народна пісня “Пряля”, в якій Леонтович досяг рівня трагічної балади.

В піснях-реквіємах “Козака несуть”, “Із-за гори сніжок летить”, “Смерть” Леонтович талановито переосмислив мелодику народного плачу, використовуючи специфічне звучання окремих голосів та цілих хорових груп, застосовуючи різні хорові звукові ефекти, наприклад, спів із закритим ротом.

Найвищим досягненням композитора вважаються пісні “Щедрик” та “Дударик”, в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається “Щедрик”, в якій органічно поєднані прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії, і кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

Музично-педагогічна спадщина відомого українського композитора і педагога Миколи Леонтовича знайшла своє відображення в практиці сучасної загальноосвітньої школи України. Увага до творчості М. Леонтовича пояснюється передусім багатою спадщиною педагога для школи, особливо обробками народних пісень. Шкільна практика відібрала найкращі з нотних обробок, а саме: „Щедрик”, „Дударик”, „Грицю, Грицю до роботи”, „Женчичок-бренчичок”, „Пряля”, „Козака несуть”, „Гра в зайчика”, „Над річкою бережком”, „Зоре моя вечірняя”, „Їхав козак на війноньку”, „Тиха вода” а також оригінальні хорові твори: „Льодолом”, „Літні тони”, „Моя пісня”.

Пісні Миколи Леонтовича дуже подобаються дітям, вони доступні за змістом, добре сприймаються на слух, мають великий виховний вплив. Важливе значення у засвоєнні учнями хорів Леонтовича має розуміння ними змісту і форми. Багаторічна творча діяльність Миколи Леонтовича в проблем оригінальну форму розгортання сюжету- варіаційність і чергове варіаційно-куплетність -це нове музичне „оповідання”, що розкриває нові сторони тексту, завдяки чому діти зможуть глибше зрозуміти настрої пісень, пройнятись їх емоційними почуттями.

Той факт, що обробки пісень Миколи Леонтовича посідають чільне місце у репертуарі хорів сучасної загальноосвітньої школи свідчать про справжню художньо педагогічну цінність спадщини композитора, яка випробувала випробування часом, стала значним і дієвим фактором у справі музично-естетичного виховання дітей. М.Д.Леонтович, як відомо, ввійшов у історію світової культури як палкий шанувальник і натхненний поет рідної пісні, як незрівнянний майстер її художнього перетворення і збагачення. Тому , природно, що початковий етап музичного виховання у системі народної школи він пов'язував з піснею, як найправдивішим за своєю етичною і художньою сутністю життєвим явищем. Микола Дмитрович дорогий нам тим, що проявив себе надзвичайно самобутнім творцем-композитором, палким музично-громадським діячем, диригентом, пристрасним педагогом, самовідданим державним працівником, що віддав музичній культурі увесь свій час. Всі види і форми музичної роботи він вважав своїм святим обов'язком, розглядав участь у них як особисту , кровну справу, а тому успіхи і досягнення його були справді визначними.

М.Д. Леонтович зробив великий внесок в українську музичну культуру. Він був художником - новатором, який творчо використовував усе краще, що було в українській музиці до нього, і накреслив нові шляхи її розвитку.

Розділ II. Педагогічна і виконавська діяльність

2.1 М.Д. Леонтовича в контексті розвитку національної системи освіти

В Україні, як і в інших країнах світу, освіта є однією з головних складових загальнолюдських цінностей, тому її відповідність сучасним умовам розглядається передусім із позиції її ролі й місця у суспільстві, взаємозв'язку зі сферою праці. З цією метою в державі ведеться активна робота зі створення умов, за якими потреби розвитку країни знаходяться в центрі політичного бачення й прийняття рішень на державному рівні, надання освіті більшої гнучкості та більш широких можливостей для отримання громадянами фахової підготовки. Проблема вдосконалення системи вищої освіти та підвищення якості професійної підготовки фахівців є найважливішою соціокультурною проблемою, вирішення якої можливе тільки при приведенні освіти до відповідності із новими соціально-економічними вимогами суспільства. Водночас передбачається оновлення змісту освіти, запровадження ефективних технологій навчання, сприяння розвитку інтеграційних процесів, формування демократичних відносин між викладачами й студентами. Модернізація вищої освіти в Україні є об'єктивною необхідністю, обумовленою зростанням уваги до неї, розширенням її функції і ролі в суспільстві.

Проблема інтеграції посідає чільне місце у відродженні і подальшому розвитку національної системи освіти. Загальнолюдські цінності як основні критерії гуманізму - велике надбання народу. Вони дійшли до нас завдяки народній мудрості, народній моралі, пісням і думам, казкам і легендам, іграм і танцям, звичаям і традиціям, народному прикладному мистецтву. І наш сьогоднішній потяг до чистих джерел народності великою мірою зумовлений саме дефіцитом гуманності. Поняття добра і зла, чесності і справедливості втілює в собі народна педагогіка, що дійшла до нас у вигляді переказів, правил поведінки та ідей любові до ближнього.

Спираючись на підтримку передової частини громадськості, освітяни шукали нових шляхів у педагогічній справі, виступали за створення школи, заснованої на принципах гуманізму. Аналіз педагогічної спадщини минулого дозволяє говорити про те, що прогресивні люди свого часу саме школу вважали могутнім важелем перетворення громадського життя. Всі вони говорили про реформу школи, сутність якої бачили в тому, щоб перетворити навчальний заклад на майстерню людяності, щоб школа цілком повернулася до особистості вихованця, надаючи простір для всебічного прояву щирої індивідуальності та своєрідності. Представники прогресивної педагогічної думки в Україні наголошували на вирішальному значенні освіти і виховання не лише для розвитку особистості, а й загального суспільного розвитку, вимагали поширення знань серед народу. Великі просвітителі невпинно боролися за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування. Одним із представників прогресивної педагогічної думки в Україні вважається М. Леонтович.

М. Леонтовичу, як і багатьом українським композиторам - М. Лисенку, К. Стеценку, Я. Степовому, - притаманне було поєднання творчої, педагогічної і виконавської (диригентсько-хорової) діяльності. Понад двадцять років М. Леонтович віддав роботі вчителя співів у школах різного типу міст Тиврова, Вінниці, Гришиного, Тульчина та Києва. Композитор був добре обізнаний зі станом викладання співів у школах, з художнім рівнем учнівських хорів. Багато сил він віддавав педагогічній праці в учительській семінарії, Музично-драматичному інституті імені М. Лисенка, на диригентських і театральних курсах та курсах працівників дошкільного виховання. У Музично-драматичному інституті імені М. Лисенка і на диригентських курсах М. Леонтович викладав хоровий спів, основи техніки диригування, теорію музики і контрапункт. Під час занять часто знайомив хористів зі своїми піснями (“Дозволь мені, мати”, “Ой там, за горою”, “Дударик”), виявляючи чудове уміння за дуже короткий час охопити хоровий твір в цілому і створити повноцінне враження. У процесі засвоєння матеріалу він користувався аналітико-синтетичним методом, завдяки чому досягав добрих наслідків. Як викладач музично-теоретичних предметів, зокрема контрапункту, композитор був прихильником методологічних принципів свого вчителя Б. Яворського - автора теорії ладового ритму, що була тоді досить поширеною. Досвідченим практиком-методистом виявив себе М. Леонтович і на курсах дошкільного виховання. Дотримуючись стрункої послідовності, він застосовує свої методи вивчення пісень дітьми, пропонуючи спочатку прості, а далі складніші пісенні зразки і звертаючи увагу на складові частини пісні - мотив, фразу, речення, період (куплет), враховує у процесі співу почуття ритму у дітей, застосовуючи при цьому відбивання ритмічного пульсу руками, ногою, пальцями, пропонує спів сидячи і стоячи, спів окремими групами, а потім усіх разом, вважає необхідним вдаватися до музично-слухової наочності, зокрема співу вчителя.

Великого значення надавав М. Леонтович дикції, співацькому диханню, застерігав від надто сильного, форсованого звуку, одстоюючи тихий або голосний спів і відповідне його застосування у виконанні пісень. Даючи поради щодо добору пісень, М. Леонтович орієнтує вчителів співів на пісні канонічного складу, засвоєння яких створює ґрунт для двоголосного співу.

Одним із завдань в галузі музичного виховання дітей М. Леонтович вважав розвиток пам'яті, естетичного почуття, відчуття ритму, інтелектуальних сил, почуття спільної солідарності, виявлення громадських інстинктів. Особливу увагу він звертав на розвиток музичних здібностей, дисциплінованість, витримку і волю - важливі фактори, що виховуються засобами хорового співу. Композитор підкреслював, що вчитель завжди повинен дбати про розвиток музичних здібностей дітей і використовувати для цього різні методи навчання. Ці засади й сьогодні залишаються актуальними у сучасній вітчизняній педагогіці. Адже тільки творчо працюючий учитель може виховати творчо працюючого учня. Ця істина всім відома. Та не всі ми завжди пам'ятаємо, що процес розвитку творчості та її прояви - такі ж індивідуальні, як кожна особистість. І який би генетичний спадок від батьків не отримала дитина, все ж зазначимо - творцем та інтелектуалом не народжуються, бо все залежить від того, які можливості надає оточення для реалізації того потенціалу, що в нас є.

Слід погодитися з твердженням, що творчі здібності не створюються, а вивільняються. Отже, вивільнити, спонукати здібності та творчі задатки до подальшого розвитку дитини - то вже пряме завдання педагогіки. На сучасному етапі освіти в Україні змінилося соціальне замовлення суспільства по відношенню до школи: це формування особистості, що здатна до творчості, до свідомого, самостійного визначення мети своєї діяльності; здатна до саморегуляції, що забезпечує досягнення цієї мети. Спілкування педагога з учнем має бути духовно насиченим, зацікавленим, бо суспільству необхідна особистість, яка вміє працювати на результат, здатна до певних соціально значущих досягнень.

Набутий Леонтовичем практичний досвід вчителя співів ліг в основу підручника “Нотна грамота”, написаного композитором у 1919 році. Це, по суті, найперший посібник для середньої школи, створений у післяжовтневий час. Підручник побудовано на тренувальних вправах для співу з листа, поясненні основних розділів елементарної теорії музики, піснях для хорового співу. Весь дидактичний матеріал розміщено у строгій методичній послідовності - від простого до складного, з визначенням самостійних завдань учням, включаючи їхню власну творчість (добір мелодій). Досить ґрунтовно подано також методику вивчення інтервалів, побудову мажорної і мінорної гам. Як педагог-методист, М. Леонтович вважав потрібним докладно ознайомити дітей з основами музичної грамоти, він, зокрема, розглядає всі види інтервалів (збільшених і зменшених), а також знайомить учнів з гармонічним і мелодичним мінором. Пісенний репертуар підручника охоплює найрізноманітніші жанри української народної пісні. Тут, зокрема, представлені веснянки, пісні-хороводи, побутові та історичні пісні, дитячі пісні-ігри. Серед нотних зразків зустрічаються російські та білоруські народні мелодії. Рукопис підручника готував до друку К. Стеценко, але у зв'язку з реорганізацією Дніпросоюзу і закриттям музично-видавничого відділу (1920 р.) посібнику, на жаль, не судилося вийти у світ. Не дивлячись на те, що підручник створено давно і в методиці викладання музики з'явилося багато нового, він і досі не втратив свого значення і є корисним матеріалом для учителів музики загальноосвітніх шкіл, студентів педучилищ і педагогічних інститутів.

Зокрема, головним принципом методики навчання музики у школі М. Леонтович вважав розвиток свідомого ставлення дітей до сприймання музичних явищ, пробудження і вдосконалення їх творчих здібностей. Для здійснення цих завдань вчитель повинен володіти різними прийомами подачі матеріалу і психологічного впливу на своїх учнів. Ця концепція інтегративного підходу досить виразно проступає в його орієнтації на аналітико-синтетичний метод викладання - ознайомлення із загальним цілим, а саме: історичною епохою, фактами, подіями, їх наслідками, аналізом та оцінкою подій з кількох точок зору, -для учнів створюються ігрові ситуації, моделюються сценарії, розподіляються ролі, організовується їх виконання. Але гра виступає не просто моделлю життя чи певної історичної ситуації - вона висвітлює приховані протиріччя повсякденності, виступає сферою виявлення і розкриття особистісних рис і якостей учнів. Далі загальне ціле розподіляється на складові його частини. У засвоєнні знань М. Леонтович спирався на метод евристичного навчання, активізуючи пошукову діяльність учнів і їх самостійну роботу на уроці. Проте він не сковував ініціативу вчителя, а давав йому простір для власного пошуку найкращих засобів оволодіння навчальним матеріалом. Застосовуючи різні методичні прийоми, перенесені з практики в теорію, М. Леонтович будує цілісну педагогічну систему, яка знайшла відображення в його книзі “Практичний курс навчання співу в середніх школах України”.

Педагогічна діяльність М. Леонтовича не обмежувалася викладанням співів у школах. Він проводив індивідуальні заняття з учнями, які виявляли особливий хист до музики, зокрема з Миколою Покровським та Григорієм Гриневичем, навчав їх теорії музики, гармонії і контрапункту. Обидва учні згодом закінчили Київський музично-драматичний інститут імені М. Лисенка.

Як бачимо, М. Леонтович надавав першорядного значення самостійному мисленню учня, розвитку творчої фантазії, умінню критично аналізувати свою працю. Треба також відзначити, що він як педагог начебто передбачав сучасну інтегративну систему розвитку музичних здібностей учнів, яка ґрунтується на особистісно орієнтованих технологіях навчання. Тут позначився вплив його вчителя професора Б. Яворського - педагога-новатора. Навчаючись у нього теорії композиції, М. Леонтович переносив педагогічний метод професора на заняття зі своїми учнями.

Музично-педагогічні принципи М. Леонтовича були підхоплені його учнями й спадкоємцями - вчителями співів, хоровими диригентами, а також композиторами і педагогами П. Козицьким, О. Міньківським, М. Покровським, Г. Гриневичем, А. Лебединцем, Р. Скалецьким, І. Годзішевським та багатьма іншими. З ім'ям Леонтовича пов'язане становлення методики музичного виховання в школі як предмета в перші пожовтневі роки. Практичний досвід учителя, педагогічна спадщина М. Леонтовича, його музична творчість для дітей залишаються й нині в арсеналі засобів естетичного виховання підростаючого покоління. Твори композитора входять до програми з музики та репертуару шкільних хорів. Композиторський доробок М. Леонтовича є об'єктом наукових досліджень, служить темою багатьох наукових робіт. Весь час не припиняється вивчення гармонії та поліфонії, музичного стилю композитора музикознавцями.

Музично-педагогічна діяльність М. Леонтовича органічно поєднувалася з диригентсько-хоровою справою, і у цій галузі він також виявив себе як оригінальний і самобутній художник. Диригентська школа М. Леонтовича успадкувала кращі досягнення вітчизняних хорових діячів, передусім М. Лисенка, мала багато спільного з художньо-естетичними критеріями К. Стеценка - найближчого його друга і побратима.

Педагогічна й диригентська діяльність М.Д. Леонтовича заклала міцні основи української музичної культури. Врахування наукового та педагогічного досвіду композитора при уважному його вивченні може стати вагомим підґрунтям під час складання інтегрованих програм і підручників для сучасної школи, проведення інтегрованих занять. Методична сторона розв'язання проблеми міжпредметних зв'язків передбачає не лише ефективне застосування вже існуючих, а й пошук нових форм, методів, прийомів, від яких залежить розвиток творчості учнів, прагнення до пізнання наукових істин, активізація розумової діяльності під час вирішення навчальних і практичних завдань.

Отже, у даному розділі проаналізовано педагогічний і науковий досвід М. Леонтовича, що став вагомим підґрунтям для подальшого розвитку української музичної культури та освіти.

2.2 Вплив М.Д. Леонтовича на організацію музичної освіти в Україні в другій половині IXX - початку століття

Друга половина XIX століття - доба опанування української народної пісні у професійній музичній культурі. Видатні музиканти, вчені-фольклористи, виконавці беруть активну участь у збиранні народної пісні, її художній обробці, виявленні її специфічних особливостей. Оскільки фольклористи зіткнулись із проблемою узгодження української мелодії з європейськими правилами гармонізації, саме в цей час було закладено основи наукового дослідження народної музичної творчості, методу її запису, гармонізації та обробки.

Також продовжує традиції М.Лисенка і М.Леонтович.

М.Леонтович розробив теорію, ідеєю якої було поєднання кольорів зі звучанням музичного твору як однієї з найважливіших умов цілісного сприйняття музичного образу. З цією метою він створив власну систему показу мистецького матеріалу, що ґрунтувався на співвідношенні світлотіней і кольорів із музичними звуками. Він підкреслював, що кожний педагог мусить викладати музику в контексті інших наукових і художніх знань, а тому вважав за недоцільне обмеження фахової підготовки вчителя одним предметом.

Центральне місце у творчості М.Леонтовича посідають хорові обробки українських народних пісень, а також оригінальні, самобутні композиції, написані на основі народних мелодій.

Працюючи вчителем у школах і постійно керуючи учнівськими хорами, М.Леонтович нерідко змушений був створювати спеціальний репертуар. Це було викликано тим, що хорових пісень, розрахованих на сприйняття й виконання дітьми, було дуже мало, а головне, що майже зовсім був відсутній український національний дитячий репертуар. Композитор мріяв про організацію музичної освіти, яка б охоплювала дітей з перших кроків їх перебування у школі. Ним був створений “Практичний курс навчання співів у середніх школах України” з музичними ілюстраціями. Шкільні розкладки композитора - невибагливі, гранично прості. Фактура завжди строго гармонічна, акордова. Менше всього у шкільних хорах поліфонічності. За стилем вони найближче підходять до традиційних аранжировок. Мабуть, з тієї самої причини написав М.Леонтович для дітей і музику до казки Б.Грінченка “На русалчин Великдень”. Пізніше за рахунок її розширення композитор планував створити справді фантастичну українську оперу, музика якої була б пройнята непідробною народністю, яскравим казковим колоритом, але завершити твір він не встиг. Творчість М.Леонтовича - це національна гордість українського народу, який з повним правом пишається його піснями.

Саме зазначені українські композитори успішно поєднували творчу діяльність з педагогічною роботою. Їх унесок в організацію музичної освіти сприяв плідному розвитку національної педагогіки мистецтва.

У другій половині ХІХ століття спостерігається тенденція до організації спеціальних музичних навчальних закладів. Підготовку хорових диригентів починають здійснювати музичні училища, що відкриваються в багатьох губернських центрах. Важливими осередками хорового співу були духовні навчальні заклади (церковнопарафіяльні школи, єпархіальні училища, гімназії, духовна академія). Обсяг здобутих знань, у тому числі й з хорового диригування (у семінаріях), дозволяв багатьом вихованцям цих навчальних закладів стати хоровими диригентами. Серед випускників духовних навчальних закладів М.Леонтович, О.Кошиць, К.Стеценко, П.Козицький.

Свідченням усвідомлення глибокого культуротворчого впливу хорового мистецтва на формування особистості є те, що хоровий спів вивчався майже в усіх навчальних закладах України. Наприклад, у Колегії П.Галагана всі учні вивчали спів, теорію та історію музики. Фундатор Колегії висловлював думку про те, що предмети мистецького циклу значною мірою сприяють правильному розумовому й моральному розвитку як необхідній передумові підготовки до університетського навчання.

Високий рівень вокально-хорової освіти відзначав діяльність Київського інституту шляхетних дівчат, заснованого у 1836 році. Навчання музики в цьому та інших подібних закладах здійснювалось уродовж усього терміну навчання (6 років) за спеціальною “Програмою музичного курсу в інститутах Відомства закладів Імператриці Марії”. У цьому документі розкрито сутність та основні положення музично-педагогічної освіти того часу, основною метою якої була підготовка вихованок до викладання елементарних музичних знань. Про ґрунтовність музичної освіти свідчить кількість занять, які розподілялись таким чином: хоровий спів - 6 годин на тиждень, церковний спів - 2 години, інструментальна гра - 4 години.

Яскравим прикладом мистецької освіти були педагогічні навчальні заклади (учительські семінарії та учительські інститути), де вокально-хорове навчання становило важливий елемент професійної підготовки майбутнього педагога. Навчальним планом передбачалось вивчення хорового співу, теорії музики та сольфеджіо, гри на музичних інструментах.