Етнографія та її місце в системі соціогуманітарних наук

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнографія та її місце в системі соціогуманітарних наук

План

1 Становлення етнографії як науки

2 Об'єкт та предмет дослідження етнографії

3 Методи етнографії

4 Зв'язок етнографії з іншими науками

1. Становлення етнографії як науки

Середина XIX ст. - становлення науки про етноси. Досить сприятливий час для швидкого розвитку науки про етноси в провідних західноєвропейських країнах. Цей процес був стимульований глобальною територіальною експансією європейців, під час якої вони зіштовхнулися з народами й культурами, зовсім не схожими на їх власні. Колоніальна політика промислово розвинених країн вимагала найрізноманітніших знань про підкорені народи. Більшість необхідних відомостей могла дати тільки наука про етноси, і тому нова наука користувалася підтримкою своїх урядів.

Одразу хотілося б відзначити, шо стосується назви науки про етноси, то використовуються дві назви «етнографія» і «етнологія».

Термін «етнографія» складається з поєднання двох грецьких слів: еtnos - народ, плем'я і grafo - пишу.

Термін «етнографія» вперше вжив у 1607 р. німецький письменник Й.Зоммер. У 1791 р. в Нюрнберзі з'явилося перше етнографічне видання, а з 1808 р. у Німеччині почав видаватися «Журнал з етнографії та лінгвістики» («Маgazin fьr Ethnographie und Linguistik»). Уже з перших десятиліть XIX ст. у більшості європейських держав видавалися різні етнографічні збірники і часописи. Так, у 1820 р. було видано альбом народних костюмів Угорщини під загальною назвою «Ethnographia», а в 1826 р. італієць А.Бальбі опублікував перший «Етнографічний атлас».

Поряд з терміном «етнографія» повсюдно і широко використовувався термін «етнологія», причому в науці європейських країн постійно переважав термін «етнологія».

Термін «етнологія» походить від поєднання двох грецьких слів: еtnos - рій, зграя, група, плем'я, народ і logos - вчення, наука, судження. З самих початків збору і систематизації відомостей про народи світу виникла потреба теоретично осмислити їх, ввести спеціальні наукові поняття і терміни.

Термін «етнологія» було запроваджено в науковий обіг ще в 1784(1) р. А.Шаванном, Наприкінці XVIII ст. він вживався у значенні «історія прогресу народів у цивілізації». Загального поширення термін набув у 20-30-х роках XIX ст. завдяки діяльності В.Едварса та Жан-Жака Ампера. Останній, проводячи в 1830 р. класифікацію гуманітарних наук, визначив місце етнології поряд з історією та археологією.

Загалом існують різні відомості про точний час появи, місце і авторство назв науки про етноси - етнографію та етнологію. Але загальновизнаною є точка зору, що обидва терміни увійшли до наукового обороту на рубежі XVIII - ХІХ ст., практично одночасно в Німеччині і Франції і до середини ХІХ ст. остаточно закріпилися в якості назв науки про народи. Широта використання кожного з двох назв визначалася, в першу чергу, науковою традицією - так у Франції використовувалася назва етнологія, тут же виникло і перше наукове товариство - Паризьке товариство етнології (1839), а в Німеччині і Росії поширенішим терміном став термін етнографія. У значній мірі подібна ситуація багато в чому була обумовлена уявленнями про предмет і завдання нової науки.

Поширення термінів «етнографія» і «етнологія» знаменувало появу нової науки, що в різних країнах іменувалася різними термінами. У слов'янських мовах для означення етнографії (етнології) використовувалися терміни народознавство (українській), народоведєніє (російській), nаrodopis (словацькій, словенській), ludoznawstvo (польській). Аналогічно в Греції поширився термін лаографія (народоопис), від грецького слова Іаоs - народ.

У романомовних країнах для означення етнографії також використовувались терміни, аналогічні українському - «народознавство»: у Франції - tгаdіtіопs рорulaires (народні традиції), в Італії - tгаdіzіопi рорulari, в Іспанії - tгаdіcіопes рорulares.

Тим не менше, у ХІХ ст. все частіше науковці по відношенню до науки про етноси використовували терміни етнографія чи етнологія.

Розвиток етнографії (етнології) в Німеччині, Франції, Англії, Австрії, США мав свої особливості і це у значній мірі було обумовлено політичними і економічними інтересами урядів цих країн.

Поява і поширення терміну «етнографія» в Німеччині, країні, де наука про народи мала найбільш глибокі традиції, була пов'язана з популярністю в наукових і громадських колах німецькомовного світу з початку ХІХ ст. ідеї про поділ усіх народів на «історичні», тобто такі які вершать історію, під ними малися на увазі, в першу чергу, європейські народи і «неісторичні» народи, які знаходяться як би на узбіччі історичного процесу, перебуваючи в первісному становищі. Саме останніх і повинна розглядати етнографія, але оскільки культура цих народів порівняно з європейськими народами примітивна, то її досить лише науково описати. Крім того в Німеччині закріпилося два наукових напрямки науки про народи: «Vоlkerkunde» (науковий напрям сформувався в 1789 р.; інші дані - термін запропонував німецький історик А.Шльоцер у 1772 р., а через два роки його почав використовувати Й.Гердер), який ставив за мету вивчення неєвропейських народів і культур /у 30-х рр. XIX ст. для загальної назви описів всіх інших народів, зроблених німецькими мандрівниками й ученими, почав використовуватися термін «етнологія» чи «етнографія»; приблизно з середини XIX ст. поняття «Vоlkerkunde» і «етнографія» розглядалися як рівнозначні - вони позначали монографічну й порівняльну науку про людські культури й ця синонімічна тотожність понять «етнографія» і «Vоlkerkunde» у німецькій науці зберігається й зараз/ і «Vоlkskunde» (народознавство), який вивчав головним чином німецькомовні народи та їхні культури. Цей напрям також зберігається сьогодні в німецькій науці.

У Росії ситуація з використанням терміну етнографія була іншою. Значну роль у формуванні наукового знання тут ще з часів Петра І відігравали запрошені закордонні учені, які працювали на контрактній основі, більшість яких, так історично склалося - були з німецькомовних країн. Це зумовило тісні академічні зв'язки з німецькомовним науковим світом, що у свою чергу сприяло і проникненню в російську наукову традицію саме терміну етнографія в якості найменування науки про народи. Але на відміну від Німеччини етнографія в Росії завжди розглядалася як повноцінна наука, що вивчає усі народи без поділу їх на історичні і неісторичні.

Доречно тут зауважити, що початком російської етнографії можна вважати заснування в 1845 р. Російського географічного товариства у складі якого було створене саме етнографічне, а не скажімо етнологічне відділення. Головне завдання цього товариства полягало в дослідженні «розумових здібностей російського народу», його способів життя, вдач, релігії, забобонів, мови, казок тощо. Водночас із терміном «етнографія паралельне ходіння в Росії мала й «етнологія». Подібна специфіка використання обох термінів в різних країнах зберігалася і в другій половині ХІХ і протягом великої частину ХХ-го ст.

В Україні термін «етнографія» поширювався з 1824 р., коли український поет і філософ із Закарпаття В.Довгович (1783 - 1849) у дискусіях з угорською шовіністичною історіографією не лише захищав місцеве українське населення, а й намагався визначити завдання етнографії як науки в теоретичному плані. Вже у 1829 р. він опублікував першу в українській етнографії теоретичну статтю «Погляд на етнографію як на засіб до науки». Впродовж наступних десятиліть термін «етнографія» став в Україні загальновизнаним.

З кінця XIX ст. термін «етнологія» вживається і в Україні. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові впродовж кінця ХІХ - перших десятиліть XX ст. видало серію праць під загальною назвою «Матеріали до українсько-руської етнології». Запровадженням назви «етнологія» визнавалося, що праці про народ мають дослідницько-теоретичний характер.

Упродовж ХІХ - початку XX- го ст. терміни етнографія і етнологія розглядалися в українській науці швидше як синоніми.

У часи панування комуністичного тоталітаризму термін «етнологія» у СРСР і комуністичних країнах Центральної Європи був заборонений, оголошений буржуазним, антинародним, ворожим інтересам світового пролетаріату. Щоб уніфікувати термінологію, в 30-х роках XX ст. насильно нав'язувався термін «етнографія». Цим більшовики хотіли науку про народи та їх культуру відмежувати від так званої «буржуазної етнології». Початок витісненню терміна «етнологія» поклала нарада етнографів 1929 р., яка констатувала, що «...оскільки етнологія претендує на звання окремої від соціології дисципліни, вона повинна бути визнана не чим іншим, як буржуазним сурогатом суспільствознавства».

З початку 1970-тих років в СРСР робились обережні спроби реабілітувати заборонений термін і лише у 1989 р. у рамках всесоюзної конференції етнографів і антропологів, що відбулася в Алма-Аті було прийнято рішення офіційно закріпити в якості найменування науки про народи, - назва етнологія, при цьому термін етнографія зберегти як синонім. Не всі до цього поставилися позитивно, наприклад, через два роки, у 1991 р. професор Санкт-Петербурзького університету Р.Ф.Ітс писав: «Пропонована деякими радянськими дослідниками заміна назви «етнографія» на «етнологія» ... не виправдана і не сприяє термінологічній ясності».

В Україні термін «етнологія» повністю реабілітовано лише у 1991 р., коли після здобуття державної незалежності він став офіційною назвою відповідної науки.

На відміну від континентальної Європи, становлення науки про етноси в англомовних країнах відбувалось іншим шляхом. Наука про народи розвивалася як складова частина антропології, яка вивчала всі властивості людини взагалі.

У вузькому сенсі антропологія - це винятково вчення про людину (взаємозв'язок тіла і мозку, анатомії і фізіології). У широкому сенсі антропологія трактується як наука про людство в єдності його культурних і соціальних аспектів. У такому трактуванні антропологія охоплює і гуманітарні, і соціальні науки. У США згідно з одним з офіційних джерел в антропології виділяють чотири дисципліни: фізичну, археологічну, культурну і лінгвістичну, у Великобританії - тільки три: фізичну, археологічну і соціальну антропологію.

Сам термін «антропологія» з'являється в XVI ст. у Німеччині в назві анатомічної праці М.Хандта «Антропологія про гідність, природу і властивості людини і про елементи, частини і членів тіла людини», де розповідається про фізичну будову людського тіла. У кінці того ж століття вийшов трактат О.Касмана «Антропологічна психологія, або Вчення про людську душу». В цьому випадку йшлося вже не про анатомію, а про психологію, тому проблематика антропології як би переміщалася зі сфери тіла в область душі. Європейський Ренесанс (XV - XVII ст.) затвердив подвійне значення слова «антропологія», а саме як науки про людське тіло і вчення про людську душу. Це дозволило французьким енциклопедистам вже в епоху Просвітництва розширити значення і сенс антропології і розуміти її як усю сукупність знань про людину.

Антропологія бурхливо розвивалася в XVIII ст. завдяки колонізації, зростанню уваги до демографічних і расових процесів. У XIX ст. у розвинених європейських країнах виникли антропологічні товариства, що мали на меті вивчення рештків первісних людей. Уже в середині XIX ст. численні дослідження черепів і кістяків неандертальців ініціювали завдання реконструкції історії людства й культури. Термін «антропологія» на Заході закріплюється з початку 1870-х.

У складі антропології з'явився новий науковий напрям - соціальна антропологія. У науковий обіг цю назву в І906 р. ввів один із засновників англійської етнології Джеймс Фрезер (Фрейзер). Цим терміном він визначив свій напрям етнологічних досліджень і його відмінність від напряму, яким займався Едвард Тайлор і який вже тоді називали культурною антропологією. Поняття «соціальна антропологія» досить швидко набуло поширення й стало англійським варіантом поняття «етнологія»/«етнографія. У цей час представники англійської соціальної антропології орієнтують свої наукові інтереси на вивчення різних етнічних груп як носіїв різноманітних культурних традицій.

Наука про етноси в США виникла трохи пізніше, ніж у розвинених європейських країнах. Через етнічну своєрідність США й гостру проблему расових відносин американська антропологія формувалася як наука, що займалася дослідженнями в галузі фізичної антропології, расових і культурних відмінностей. Цей напрям розвитку американської етнології був заданий її основоположником Генрі Льюїсом Морганом, чия наукова діяльність була досить різноманітною. Його дослідження систем споріднення в примітивних культурах, класифікація типів сімейно-шлюбних відносин, періодизація людської історії визначили тематику досліджень американської етнології на десятиліття. У середині 50-х рр. XX ст. зусиллями Франца Боаса наукові орієнтири американської етнології істотно звужуються і етнологи вивчають тільки проблеми культурних особливостей народів. Цей напрям був названий Боасом культурною антропологією (пізніше він означав будь-які етнокультурні дослідження, тобто став американським синонімом поняття «етнологія»/«етнографія»).

Отже, те що в США іменують антропологією, а також культурною антропологією, у Великобританії і її колишніх колоніях називають соціальною антропологією, в Європі частіше називають етнологією, а в Німеччині - етнографією. Усі наведені вище терміни є синонімами «етнографії».

2.Об'єкт та предмет дослідження етнографії

Як було вищезазначено, вчені використовують два наукових терміни щодо науки, яка вивчає народи: етнологія та етнографія. Як у першому так і в другому термінах присутній корінь «етнос».

Отже, об'єкт вивчення спільний і для етнології, і для етнографії - це етнос (народ).

Своєрідність кожної науки, як відомо, визначається її власним предметом вивчення й методами дослідження цього предмета.

Проте предмет дослідження етнології/етнографії постійно змінюється. З перших десятиліть XIX ст. велися дискусії про предмет етнографії. Одні вчені вважали, що її предметом є людина, другі - культура, треті - суспільство, четверті - неписьменні (неєвропейські) народи, які перебувають на ранніх ступенях соціально-економічного розвитку, п'яті - «неісторичні народи» і т. п.

Якщо згрупувати всі підходи, то в історичному розрізі можна виділити своєрідну еволюцію предмета науки про етноси:

Історично першим предметом етнографії як науки стали народи, рівень культурного розвитку яких був значно нижчим, ніж у європейців. Такий методологічний підхід у визначенні предмета етнографії був зумовлений тим, що до кінця XIX ст. у результаті процесів модернізації майже всі європейські народи зуміли створити якісно новий тип цивілізації. Внаслідок стрімкого технічного розвитку й упевненості в безмежності людського прогресу європейці вважали, що історичне місце культурно відсталих народів має бути не поруч із цивілізованими європейськими народами, а далеко за ними. Ці народи були для цивілізованих європейців «живими предками», які заслуговують вивчення й підпорядкування своїм інтересам. Європейці зафіксували розбіжності між народами і культурами в самій назві «відсталих» народів, позначивши їх словом «ргіmitive», що дослівно можна перекласти як «перші». Про це переконливо свідчать роботи основоположників етнографії XIX ст. - Льюїса Генрі Моргана («Стародавнє суспільство»), Едуарда Тайлора («Первісна культура»). Ранні праці основоположників німецької етнології Теодора Вайца й Адольфа Бастіана також присвячені описам «первісних народів», які не мали власної історії і котрим протиставлялися «культурні народи», які мали свою історію. До останніх, звісно, належали народи Європи, що творили історію шляхом інтенсивного підкорення природи, тоді як примітивні етноси були безпорадні перед навколишнім світом через лінощі, інертність, неприборканість.

На межі XIX і XX ст. етнографія/етнологія стає викладатися в університетах. Завдяки цьому в етнологію прийшло нове покоління вчених-теоретиків, яке змінило основоположників-практиків. В етнографії почали змінюватися погляди на предмет науки. Насамперед критикувалися ідеї про поділ народів на примітивні (первісні) і цивілізовані. На думку молодої генерації вчених, так звані первісні народи, як і європейські, мають свою історію й так само віддалені від первісності, як і ми. Вони хоч і не вступали проти використання в етнографії поняття «первісний народ», але як писав один з відомих німецьких етнографів Ріхард Турнвальд, «первісними» краще назвати такі племена, які використовують для здобування їжі й облаштованості життя лише найпростіші знаряддя праці й мають скупі знання про світ, і що їх оточує». Він вважав, що «первісні народи» більше залежать від природи, ніж сучасні індустріальні суспільства. Однак для останніх також, безсумнівно, правильно, що їхня незалежність від природи обернулася сьогодні в залежність від техніки, яка стала «другою натурою» сучасної людини. Прихильники цієї точки зору пропонували зберегти в етнології термін «первісні народи», але розуміти під ним ті суспільства й культури, які зберегли соціальну стабільність завдяки зваженому, неспоживчому ставленню до природи.

Інша частина вчених виступала проти збереження терміна «первісні народи», оскільки його вживання припускало використання терміна «культурні народи», а таке протиставлення надає першому поняттю зневажливого змісту. Справді, немає жодного людського суспільства, яке б не досягло хоч якогось прогресу в культурі, навіть якщо говорити про людей кам'яного віку, котрі створили перші знаряддя праці. У світі взагалі не існує людини в її первозданності, як це представлялося вченими на межі XVIII - ХІХ ст. Кожна людина постає перед нами як істота окультурена, що створює культуру, і тому розмова про «безкультурні» і «культурні» народи безглузда. Мова може йти тільки про різні типи культур, вивчення яких і має стати основним предметом етнології.

У зв'язку з цим замість терміна «первісні народи» різними вченими були запропоновані інші терміни й поняття, які, на їхню думку, більшою мірою відповідали новій предметній сфері етнології. У понятійний апарат етнології пропонувалися назви «архаїчні культури», «доіндустріальні суспільства», «традиційні суспільства», «безписемні культури», «племінний союз» тощо. Кожне з цих понять виражало відповідні особливості етнічних культур, тому всі вони збереглися в сучасній етнології, але не замінили поняття «первісні народи».

Історичні події та процеси XX ст. переконали вчених, що будь-який народ має право на самостійне життя, на самобутню культуру, право бути рівним у співтоваристві народів. Серед етнологів пануючим стало переконання про відсутність «відсталих» і «передових» етносів - всі народи рівноправні. Культури народів можуть бути оцінені лише функціонально - щодо своєї спільності, тобто з позицій того, наскільки ефективно вони впорядковують, направляють, наповнюють змістом існування того або іншого народу.

Як бачимо, спочатку етнографія розвивалася як наука про відсталі народи, тобто народи, які не створили власної державності. У цій ролі вона існувала аж до перших десятиліть XX ст., коли з'явилися уявлення про етноси як про своєрідні спільності людей, що не залежать від рівня їхнього соціально-економічного розвитку. Цей методологічний підхід домінує в етнографічній науці й сьогодні.

Дискусії навколо предмета етнографії не припинились і сьогодні. Як колись, так і нині її роль і місце в системі наук сприймають і окреслюють неоднозначно. Тому до неї підходили і підходять як до окремої вітки історії, допоміжної історичної дисципліни, самостійної історичної науки, галузі гуманітарних знань, суспільствознавчої науки, географічної науки та самостійної гуманітарної науки. Останнім часом більшість учених відносять етнографію не до історичної, а до суспільствознавчої науки (більшість дослідників розширюють змістовий предмет дослідження етнографії на все багатогранне життя сучасних соціально і політично розвинутих етносів; це означає, що етнографія вивчає наслідки впливу розвитку сучасного виробництва і споживання на життя і побут етносів; описує і узагальнює впливи масової культури і засобів інформації на етнічну свідомість; встановлює, які нові явища сучасного матеріального і духовного повсякденного життя, масової і професійної культури набирають етнічної специфіки, стають традиціями і т.п.).

Попри домінування методологічного підходу згідно якого всі народи рівні, водночас хотілося б відзначити, що на сьогодні вивчення матеріальної, соціальної і духовної культури народів, що стоять на дуже низькому рівні свого соціально-економічного розвитку є справою не окремих фахівців - мистецтвознавців, архітекторів та ін., а етнографів, що знають закономірності історичного розвитку народів, складні шляхи їх етнічного розвитку. Що стосується народів, що стоять на високому рівні соціально-економічного і культурного розвитку, то тут етнографія вивчає специфічні культурно-побутові і інші особливості, що відрізняють один народ від іншого, вивчають національну культуру, причини її історичного формування і шляху сучасного розвитку.

Отже, етнографія намагається виявити такі властивості народів, завдяки яким одні етноси можуть бути відокремлені від інших. Етнічні функції проявляються у формах поселення, житла і його інтер'єрі, господарських спорудах та матеріалах, що використовуються для їх спорудження; у комплексах чоловічого і жіночого щоденного і святкового одягу, їх кроях, оздобах, матеріалах, з якого вони виготовлялись; у традиціях народного харчування, складу їжі, способах її приготування, її смакових властивостях; у сім'ї і сімейному побуті з одношлюбністю чи багатошлюбністю, різноманітними весільними і сімейними обрядами і ритуалами; у повсякденній поведінці членів родини і внутрішньосімейного спілкування, традиціях виховання, звичаях гостинності тощо; у величезному багатстві раціональних знань, усної творчості, народного мистецтва, обрядів і вірувань і т.ін.

Досить поширеним нині є і такий підхід до термінологічної систематизації, коли етнографія розглядається як субдисципліна або галузь етнології, яка вивчає «традиційні» або «архаїчні» суспільства, тоді як етнологія об'єднує усю сукупність наукового вивчення етнічного різноманіття - у тому числі і теоретичне осмислення етнічного феномену. Але як і раніше, термін етнографія у формі прикметника частіше використовується стосовно практичних польових досліджень або профільної музейної діяльності, наприклад, частіше говорять етнографічна експедиція або етнографічна колекція.

Після Другої світової війни в країнах Західної Європи і Америки закріпилася традиція терміном етнологія позначати теоретичне народознавство, а етнографія описове народознавство.

Проте описових наук немає. Для будь-якої науки опис - лише база, на основі якої робляться висновки, помічаються закономірності в розвитку предмета, що вивчається, або явища. Географія, наприклад, не лише описує Землю, її клімат, рельєф, рослинність, тваринний світ і інші компоненти природного середовища, але і пізнає закономірності їх розвитку, взаємозв'язку, виявляє процеси розвитку ландшафтної оболонки Землі як єдиної матеріальної системи. Тільки знаючи ці закономірності, можна втручатися в природно-географічне середовище і з найбільшим коефіцієнтом корисної дії використати природу, її багатства на службу суспільству. Етнографія також не лише описує народи, що живуть на Землі, але і пізнає закономірності їх формування і розвитку, причини відмінності одного народу від іншого, виявляє складні процеси сучасного розвитку народів.

Предметом етнографії є особливості традиційних форм культури:

- господарська діяльність (найважливіша частина культури, оскільки господарство визначає за рахунок чого людський колектив підтримує свою життєдіяльність: хлібороби, скотарі, оленеводи тощо);

- матеріальна культура (включає в себе все те, що зроблено руками людини: поселення, житло, одяг, їжа тощо);

- соціонормативна культура (спосіб самоорганізації людського колективу, який спрямований на те, щоб цей колектив зміг вижити в будь-яких умовах: соціальні інститути /рід, громада, сім'я та ін./, норми поведінки, звичаєве право та ін.);

- духовна культура (весь спектр досвіду, який накопичив людський колектив за всю історію свого існування: обрядовість життєвого циклу / родильна, весільна, похоронна/, календарні обряди, вірування і уявлення).

Етнографія - наука, що вивчає особливості господарської діяльності, матеріальної, соціонормативної та духовної культур народів світу та культурно-історичні взаємовідносини між ними.

Серед етнографічних проблем найважливіші:

- вивчення етнічного складу окремих країн і всього світу;

- етногенез і етнічна історія народів;

- реконструкція стародавніх форм суспільного життя і культури з пережитків цих форм, які збереглися в сучасних відсталих у соціально-економічному розвитку народів;

- вивчення сучасних станів етнічних традицій, оцінка їх позитивної чи негативної ролі в житті людей;

- вивчення різних аспектів сучасної перебудови побуту і культури;

- вивчення сучасних етнічних процесів, тобто змін у ході історичного розвитку окремих етнічних ознак і народів у цілому.

Отже, об'єкт вивчення спільний і для етнології, і для етнографії - етнос. Предмет вивчення в етнографії - господарська, соціонормативна, матеріальна і духовна культура, в етнології - походження, становлення і розвиток етнічних спільнот.

3. Методи етнографії

Учені на відміну від цікавих туристів намагаються отримати повну, точну і різносторонню картину предмета, що їх цікавить. У цьому їм допомагають методи дослідження.

Методи дослідження - це засіб аналізу, а також способи збору, перевірки і оцінки теорії.

Уся сукупність методів може бути розділена на дві групи: перша - методи збору матеріалу, а друга - методи узагальнення і аналізу. У свою чергу, методи другої групи розділені нами на дві підгрупи: універсальні (загальнонаукові) методи, тобто такі, які використовуються різними науками і специфічні, до них відносяться методи, які були розроблені етнографами і використовуються практично тільки в етнографії.

Отже, до засадничих методів збору етнографічного матеріалу відносяться:

1.Спостереження. Припускає ведення записів, замальовку, фотографування, кінозйомку і усі інші форми безпосередньої фіксації культурних явищ.

Результати спостережень треба записувати дуже детально. Необхідно фіксувати усі деталі, кожну дрібницю. Усе це згодиться при подальшій обробці матеріалу. Рекомендується записувати окремі події, що навіть не мають відношення до етнографії, наприклад, ви потрапили під сильний дощ, вас застала гроза, вас в селі за ногу укусив гусак і тому подібне

Навіщо треба фіксувати такі деталі? При обробці матеріалу вони допоможуть відновити в пам'яті багато іншого, пов'язаного з етнографією, відокремити цей населений пункт від інших. Річ у тому, що населені пункти, що обстежуються за одну експедицію, дуже схожі один на іншій. Фіксація таких подій допоможе чіткіше відрізнити один населений пункт від іншого, згадати багато цікавих деталей. Проте при появі в новому населеному пункті не рекомендується відразу ж робити записи. Це може викликати непотрібні підозри місцевих жителів і затримати встановлення з ними ділових контактів, що необхідно для успішного виконання наміченої роботи. Тому необхідно розвивати очну пам'ять, запам'ятовувати усе побачене і почуте, а при сприятливих обставинах робити детальний запис.

Спостереження буває двох видів:

а) включене спостереження - знаходиться «усередині» народу, який вивчається, стає для тих, кого вивчає «своїм», що дозволяє глибше досліджувати різні аспекти внутрішньогрупових стосунків (при стаціонарних і, частково, тривалих експедиціях);

б) стороннє спостереження - учений не бере безпосередньої участі в житті народу, який вивчається, описує спостережувані явища з боку, витрачаючи на спостереження менше часу, що дозволяє охопити ширший масив (короткотермінові експедиції).

Методика безпосереднього спостереження, що супроводжується різними методами фіксації і опису предмета дослідження, зберігає незмінну вартість, інформативну об'єктивність і пояснює традиційно-побутову культуру краще, ніж її наукова інтерпретація.

У експедиції велика увага має бути приділена збору ілюстративного матеріалу. Для цього проводяться, наприклад, зйомки планів поселень, жител, окремих господарських будівель, а також вертикальних розрізів жител і різних будівель. За останні роки широко стала використовуватися кінозйомка.

У етнографічних експедиціях необхідно робити різні замальовки поселень, окремих найбільш типових жител, господарських будівель, деталей одягу, домашнього начиння і так далі.

Використати такий знімок в якості ілюстрації в книзі, статті навряд чи доцільно. Чекати, коли хазяїн усуне дефект, немає можливості. Дефект усуне художник. По-друге, малюнки дають можливість робити етнографічні реставрації. Часто в експедиції зустрічається яка-небудь річ, вже давно не вживана, ламана, така, що валяється десь на горищі. Це може бути якийсь побутовий предмет - скриня, старовинні сільськогосподарські знаряддя, ткацький верстат і т. і. Ще живі власники речей, знайомих з ними, що користувалися ними під час їх широкого, повсюдного використання. В цьому випадку художник за допомогою власника речі намалює її такою, якою вона була у минулому, коли виконувала відповідні функції. Це етнографічна реставрація. У чому її відмінність від археологічної реставрації? Археологічна реставрація суб'єктивна. Вона значною мірою спирається на фантазію автора. Немає очевидців, які могли б підтвердити правильність археологічної реставрації. Етнографічна реставрація об'єктивна. Правильність зображеного художником предмета підтверджується людиною, яка з цією річчю працювала, добре знайома з нею.

2. Опитування. Припускає збір етнографічного матеріалу у людей, яких ми називаємо інформаторами. Для того, щоб від інформатора отримати достовірний матеріал, при опитуванні слід дотримуватися необхідних методичних вимог. Без дозволу інформатора не можна робити записи. Їх можна робити лише тоді, коли ви познайомилися, і коли інформатор дізнається, навіщо вам потрібний матеріал, що запитує. Необхідно з'ясувати вік, соціальне положення інформатора, а головне, дізнатися, чи давно він живе в цьому населеному пункті. Це важливо тому, що інформатор, що усе життя прожив в іншому районі, розповідатиме про факти і явища, що мали місце і проходили в тій місцевості, в якій він жив раніше. Нам же треба отримати відомості про цей населений пункт. Людина цього, що нещодавно приїхала, знати не може. Дуже важливе соціальне положення опитуваного. Представники різних соціальних груп дадуть різні оцінки одному і тому ж явищу або події.

При опитуванні необхідно самому знати те, про що ви розпитуєте. Без цього неможливо отримати матеріал, необхідний для подальших висновків і узагальнень. Це пояснюється тим, що для інформатора нецікаві багато незначних, на його думку, деталей, знання яких для нас особливо важливе (Ви, наприклад, розпитуєте про старовинні сільськогосподарські знаряддя. Чим орали землю? Інформатор говорить, що орали сохою, розповідає про її основні частини - голоблі, сошники, полица, і все. Нас це задовольнити не може. Річ у тому, що на території європейської частини Росії в XIX ст. і в першій половині XX ст. існувало більше 50-ти різновидів сох, що мають деякі відмінності в різних областях країни. Ці особливості полягали у формі окремих частин сохи, способах їх кріплення і так далі).

Етнографам ці деталі дуже важливі, тому їх треба з'ясувати навідними питаннями. При з'ясуванні того або іншого питання необхідно розпитувати декілька інформаторів. Тільки тоді можна отримати об'єктивні дані.

Опитування необхідно вести тактовно, пам'ятаючи, що перед вами людина, яка, можливо, перший раз в житті дає інтерв'ю. Тому не можна ставити незрозумілі питання і користуватися науковими термінами: «Який був інтер'єр житла»? і так далі. Опитування необхідно вести удвох: один розпитує, інший пише. Якщо той, що розпитує повторює відповідь інформатора, його треба неодмінно записати. Необхідно реагувати на запрошення місцевих жителів. Учасники експедиції часто потрапляють на різні сімейні урочистості, весілля і ін., а то і просто гостинні господарі запрошують до столу спробувати різні страви, попити чаю і так далі. Неодмінно треба прийняти запрошення. Це дасть можливість побачити деякі деталі сімейного побуту, спробувати національні страви і встановити тісніші контакти з місцевими жителями. Усе це сприятиме успішному збору етнографічного матеріалу.

Правда, деякі національні страви не завжди можна їсти з великим задоволенням, проте усі бажання і небажання мають бути забуті! Нічого не поробиш. Відмовлятися не можна. З цим народом треба працювати. Інакше можна скривдити і не зібрати потрібний матеріал.

Застосуються в двох основних формах:

а) письмове;

б) усне.

Опитування спирається на встановлення безпосереднього контакту з інформаторами, вміння налаштовувати їх на невимушену розмову і непомітно спрямовувати бесіду в потрібне русло, своєчасно і якісно фіксувати етнографічний матеріал. Усне опитування дає найкращі результати тоді, коли воно ведеться за розробленими заздалегідь питальниками. Ними користуються навіть при прямому спілкуванні з інформаторами.

Усне опитування або інтерв'ю, може бути:

- формалізованим (згідно наперед складеного запитальника),

- напівформалізованим,

- відкритим (плануються лише основні теми бесіди).

Інтерв'ю поділяють також на:

- «глибине» (з основними, або, як їх ще називають, «ключовими», інформаторами);

- «структурне», чи «тематичне» (з великою кількістю осіб).

Під час інтерв'ю можуть використовуватися «таблиці впізнання» та інші наперед підготовлені дослідником матеріали.

Письмове опитування, по-іншому називають анкетуванням.

Анкетування - метод, при якому дослідник не особисто спілкується з інформатором, а шляхом анкети (через пошту, шляхом роздачі листівок чи преси). Іноді, не зовсім точно, «анкетування» називають методом формалізованого інтерв'ю.

У вітчизняній польовій етнографії останніх років питома вага методів спостереження безперервно скорочується, а роль різних форм опитування зростає.

Письмове опитування (анкетування) дає достатньо повну і достовірну інформацію при вивченні етнодемографічних, етносоціальних та сімейно-шлюбних відносин. Таке опитування було започатковане ще в 1930-х роках. З 1960-х років воно набуло масового поширення і привело до остаточного формування етносоціології як самостійної дисципліни.

Анкетування може проводитись і без прямого контакту дослідника з його інформатором. В етнографії воно зрідка практикується при проведенні етносоціологічних досліджень, а широко - при проведенні етнологічних експертиз, до яких залучаються фахівці, а не інформатори.

3. Вибірка та аналіз статистичних та архівних джерел.

Велике значення має обробка негосподарських книг, які є в кожному населеному пункті. У цих книгах дається дуже повна інформація про житловий будинок, його розміри, кількість кімнат, присадибні будівлі, їх призначення і назву по місцевій термінології. У книзі записані відомості про членів сім'ї, що мешкають у будинку, їх кількості, відношенні до глави сім'ї, перераховані усі покоління, соціальний і професійний склад сім'ї та ін. Обробка господарських книг дає дуже повне уявлення про сучасну сім'ю, міграції, міжнаціональні сім'ї та ін. В архівах іноді зберігається господарська книга за декілька років. Це дає можливість виявити зміни, що сталися в сім'ї за минулі роки. Нині етнографічний матеріал збирається у різних соціальних груп населення. Для цього складається спеціальна програма, формуються науково обгрунтовані вибірки і інші дослідницькі процедури.

Серед основних методів узагальнення і аналізу етнографічних досліджень слід виділити:

1. Порівняльно-історичний метод. Метод дає змогу шляхом порівняння виявляти загальне й особливе у розвитку народів та причини цих подібностей і розбіжностей.

Він ґрунтується на уявленні про історичний розвиток соціальних і національних явищ, який має загальні закономірності прояву. Відповідно до цього методу цілком можливо реконструювати минулі історичні епохи, або вивчаючи їхні пережитки, що зберігаються в сучасній культурі кожного народу, або співставляючи культури різних народів, котрі перебувають на різних етапах історичного розвитку.

Спробу порівняти і пояснити схожості в культурі і побуті різних етносів зробив ще давньогрецький історик, «батько історії» Геродот (484 - 425 рр. до н.е.). З географічними відкриттями XVI - XVII ст. інтерес до порівняльних досліджень зріс, але як самостійний метод почав складатись лише з XVIII ст. Вперше його застосував у 1724 р. французький монах-єзуїт і етнограф Ж.-Ф.Лафіто в книзі «Звичаї американських дикунів у порівнянні із звичаями стародавніх часів». Відстоюючи ідею єдності походження людства, він схожість традиційної культури індіанців і давніх європейських етносів пояснював тим, що нібито індіанці ведуть своє походження від стародавніх греків. Значно далі пішов німецький вчений Г.Форстер, учасник плавань Дж.Кука, який схожості в традиційній культурі полінезійців та греків гомерівської епохи пояснював однаковим рівнем розвитку їх культури.

Ще наприкінці XVIII ст. були зроблені спроби сформулювати основні принципи порівняльного методу. Провідну роль у його розробці відіграли ті етнографи і археологи, які стояли на позиціях еволюціонізму. Великий вплив на складання порівняльно-історичного методу мали праці Л.Моргана, Е.Тайлора, Дж.Мак-Леннана, Дж.Фрезера, які вивчали розмаїття традиційно-побутової культури в його історичному розвитку, намагалися виявити тенденції і закономірності такого розвитку. Еволюціоністи XIX ст. в основу своїх наукових концепцій ставили положення про поступальний розвиток людського суспільства і культури від простого до складного. Тому при реконструкції попередніх історичних епох та вивченні традиційно-побутової культури вони використовували не лише матеріали, що збереглися в культурі етносів у вигляді пережитків і реліктів минулого, а й порівнювали їх із культурою та історією тих етносів, котрі перебували на різних етапах історичного та соціально-господарського розвитку. Еволюціоністи більшість явищ традиційно-побутової культури тлумачили як пережитки минувшини, але не пояснювали, чому ті зберігаються протягом тисячоліть, водночас вони майже повністю ігнорували ті явища народної культури, які зумовлені специфікою місцевих природно-географічних, соціально-господарських та історичних умов.

Сучасний порівняльно-історичний метод розглядає етноси та їх культури як цілісні системи, враховує як загальні тенденції їх розвитку, так і вплив місцевих факторів на складання особливостей їх традиційно-побутової культури. Нині застосовуються три види порівнянь: історико-генетичні, історико-типологічні та історико-дифузійні.

Історико-генетичні порівняння найчастіше застосовуються для реконструкції первісного суспільства, при вивченні явищ, які мають спільне історико-стадіальне чи єдине генетичне походження. Метод вимагає строгого добору фактів, встановлення їх історичної давності, окреслення ареалів поширення, виявлення аналогій у діючих культурах інших етносів і проведення узагальнень за аналогією.

Історико-типологічні порівняння проводять при вивченні як нині побутуючих компонентів культури етносів, так і тих, які відтворюються на основі різноманітних джерел. При цьому в генетично споріднених культурах виявляють схожі компоненти, вивчають їх генезу аж до виявлення архетипів, окреслюють і картографують ареали їх поширення.

Історико-дифузійні порівняння проводять при вивченні тих явищ традиційно-побутової культури, які набули схожих ознак внаслідок взаємозв'язків і контактів. Таке порівняння не тільки дає змогу встановлювати часові рамки і шляхи поширення окремих культурних елементів, а й уточнює, як запозичені елементи поступово вписуються в культуру конкретних етносів.

Названі види порівнянь дають добрі результати, якщо їх використовувати комплексно. У такому разі порівняльно-історичний метод дає можливість розв'язати найскладніші проблеми етногенезу, еволюцію поширення господарсько-культурних традицій.

2. Метод типологічного аналізу. Нині він є загальноприйнятим і універсальним методом систематизації й аналізу емпіричного матеріалу. Він дає змогу виділити з масового фактичного матеріалу загальні і особливі, схожі і однакові явища традиційно-побутової культури, згрупувати їх в окремі системи чи цілісності.

Головним поняттям методу є тип - побудована дослідником ідеальна модель, яка передає найбільш істотні ознаки і риси досліджуваних явищ, об'єктів чи етнічних спільнот. При цьому відкидають значну кількість другорядного і неістотного фактичного матеріалу.

Етнографія користується такими процедурами типологічного аналізу, як класифікація, типологізація і періодизація.

Класифікація - упорядкування зібраного фактичного матеріалу, побудова на його основі реальних і конкретних моделей традиційно-побутової культури за схожістю і однаковістю ознак і рис. На цій основі в етнографії розроблено релігійну, расову, лінгвістичну, господарсько-культурну, історико-етнографічну та інші класифікації етносів.

Типологізація - науково-теоретична модель упорядкування і виділення особливостей традиційно-побутової культури на основі поєднання кількох особливостей предмета дослідження. Оскільки типологізація - своєрідний інструмент наукового дослідження, то його процедура передбачає виявлення певної кількості відмінних і схожих рис та ознак. Чим більша їх кількість виявляється, тим складніший рівень створюваної типології. Це свідчить, що типологізація завжди дає ієрархічну будову досліджуваних об'єктів від загального до одиничних рівнів. Наприклад, при типологізації традиційного скотарства Українських Карпат другої половини ХІХ - першої половини XX ст. виділяють ієрархічну структуру від господарсько-культурних типів, господарсько-географічних поясів і систем кормозабезпечення до форм, видів і типів скотарства.

Періодизація - побудова наукових моделей однопорядкових ознак традиційно-побутової культури в їх часовому розвитку. Розглядаючи етноси і традиційно-побутову культуру в їх розвитку, етнографія виділяє епохи, етапи, періоди і т.д. Найвиразніше періодизація проявляється в археології, історії первісного суспільства та при вивченні проблем етногенезу. Наприклад, при вивченні первісного суспільства виділяють епохи становлення первісного суспільства, первісної общини та розкладу первісного суспільства, а в кожній із них - етапи та певні періоди.

Типологічний аналіз як своєрідний метод наукових досліджень дає добрі результати тоді, коли поєднуються всі названі вище процедури аналізу. Таке поєднання не лише аналізує вже зафіксовані явища традиційно-побутової культури, але й виявляє конкретні об'єкти, які ще не зафіксовані і не вивчені наукою.

3. Метод комплексного аналізу. В його основі лежить підхід до етносів (їх етногенезу, культури і побуту) як до неповторних міжпоколінних людських спільнот зі своєрідною внутрішньою мозаїкою і складною соціальною структурою.

Щоб дати достатньо повну характеристику етнічних спільнот, етнографи проводять комплексні польові експедиції. При їх проведенні прагнуть зібрати якнайповніший матеріал, що дав би змогу скласти детальну характеристику етносів. Але науково описати і характеризувати будь-яку з етнічних спільнот окремій науці не під силу: картина буде фрагментарною і однобічною. Тому етнографія широко використовує фактичні дані і висновки інших наук, зокрема: археології, антропології, історії, фольклористики, лінгвістики, географії, зоології, ботаніки, мистецтвознавства, релігієзнавства та ін. Отже, суть методу комплексного аналізу зводиться до широкого використання даних етнографії у поєднанні з матеріалами і висновками інших наук.

Метод компонентного (системного) аналізу

Використовується названий метод при потребі дати цілісну характеристику етнічним спільнотам. Він вимагає описати всі складові компоненти етносів як динамічних систем: внутрішню етнографічну мозаїку (етнографічні зони, субетноси, етнографічні групи, етнографічні райони), традиційно-побутову культуру (господарські заняття, поселення, житло, одяг, транспорт, сім'ю, систему спорідненості, сімейні свята, обряди, вірування і т.д.), їх демографічні, соціальні, економічні, мовні, психологічні особливості тощо.

В основі компонентного аналізу лежить кількісна характеристика явищ традиційної культури і побуту. Найефективніші результати дає метод компонентного аналізу при вивченні етносів як соціальних спільнот, зокрема форм і кількісного складу сімей, систем спорідненості і свояцтва, етнічного складу населення окремих країн чи територій, соціальної структури етносів, рівня їх освітнього і культурного розвитку і т. ін. Компонентний аналіз не лише виявляє всю систему внутрішніх взаємозв'язків між окремими складовими етносів та їх культурою, а й визначає серед них основні та другорядні.

Реконструктивний метод (метод пережитків). В основу методу покладено факт про те, що в культурі кожного народу зберігається чимало залишкових явищ (пережитків) культури і побуту попередніх історичних епох у вигляді традиційних звичаїв, обрядів і, вірувань, звичок, норм поведінки і виховання, художніх смаків і т.ін. Спираючись на них, можна вести не лише реконструкцію окремих явищ традиційно-побутової культури більш ранніх історичних епох, а й повністю відтворити цілі культурно-побутові комплекси.

Саму ідею уперше сформулював французький дослідник XVIII ст. Лафіто, який багато років провів серед американських індійців племінного союзу ірокезів. У 1724 р. він надрукував книгу «Звичаї американських індійців порівняно із звичаями первісних племен», де висловив припущення, що у відсталої частини населення Земної кулі того часу збереглися звичаї, громадські інститути, які у народів Європи відносяться до віддаленого минулого.

Як повноцінний науковий метод систематизації етнологічного знання і побудови історико-етнографічних реконструкцій - був розроблений і запропонований британським етнологом Едуардом Бенетом Тейлором, що став одним із засновників еволюційного напряму в етнології. Під пережитками він розумів «ті обряди, звичаї, уявлення, котрі, будучи в силу звички перенесені з однієї стадії культури, якій вони властиві, в іншу, більш пізню, є живими свідченнями або пам'яткою минулого». Він пропонував, використовуючи дані по «примітивних» культурах, виявляти ті елементи культури, які у вигляді пережитків ще зберігаються у розвинених країнах, тим самим відновлюючи етапи і еволюцію розвитку культури в цілому. В українській етнології І.Франко тлумачив пережитки як залишки соціального організму попередньої епохи, що можуть видозмінюватись, відроджуватись і функціонувати як складова частина живої соціальної системи.

Пережитки можуть мати одне з трьох значень: а) бути незмінними залишками попередніх історичних епох; б) бути звичаями, обрядами, віруваннями і поглядами, що у процесі змін пристосувалися до нових умов; в) бути заново відродженими традиціями. Спираючись на метод пережитків, вчені відтворили ряд особливостей функціонування первісного суспільства.

Метод пережитків в етнографії не є універсальним, бо пережитки дають лише загальні вказівки на історичне минуле народів, на їх основі не можна відтворити традиційно-побутового комплексу етносів.

Інтерпретативний метод. Отримав поширення з 70-х років ХХ століття у рамках наукового напряму «інтепретативна антропологія». Засновником цієї течії в американській культурній антропології вважається відомий американський етнолог-антрополог Кліфорд Гірц. Згідно з цим підходом до осмислення іншої культури - вона є своєрідним текстом, наділеним сенсом, який самі її представники постійно «читають», а дослідник повинен розшифрувати ці сенси як деякий незнайомий текст. Часто цей метод називають і методом «розуміючої участі». Особливо варто підкреслити, що сучасне етнологічне дослідження припускає комплексне використання як методів збору, так і методів аналізу, оскільки саме такий підхід дає найбільш систематичну інформацію.

Крім названих методів, етнографія користується ще й методом конкретно-соціологічних досліджень, методом картографування, методом абсолютизації місцевих факторів (чинників) та ін.

Основна форма отримання етнографічних даних, при якій застосовуються описані вище методи, це етнографічна експедиція.

Є два основні види етнографічних експедицій:

1. Стаціонарні або довгострокові. Дослідник робить дослідження об'єкту впродовж тривалого періоду часу, як правило, використовуючи метод включеного спостереження і інтерв'ю як основні. Такого роду експедиції були найбільш поширені в XIX першій половині XX ст. Найбільш відомі приклади дослідження Л.Моргана, що прожив близько двох десятиліть серед ірокезького племені «сенела», а також наукова діяльність вихідця з України - етнограф М.Миклухо-Маклая, більше 15 років з невеликими періодами лікування і відпочинку дослідження, що проводило, на островах Тихого океану, в т. ч. на Новій Гвінеї.

У 20-х рр. ХХ ст. в науковому словнику з'явилося і поняття - «етнографічний рік», засноване якраз на практиці проведення стандартних експедицій того часу і що налічував на відміну від року календарного 14-15 місяців. Оскільки за канонами, що склалися, необхідно було 2-3 місяці на підготовку експедиції (адаптацію етнолога до нових умов) і 12 місяців польового етапу.

Цінність такого дослідження полягає в тому, що етнограф є свідком і співучасником повсякденного життя етносу. Закономірно, що ефективність цього методу прямо пропорційна тривалості часу перебування дослідника в досліджуваному етносі. Особливість даних дослідника в тому, що він описує те, що для корінного жителя наприклад вважається буденністю. З недоліків - мале охоплення території, й відповідно неможливість порівняльного дослідження з іншими областями.

У наш час в етнографії стаціонарний метод існує як терміновий, або сезонний, виїзд для польових досліджень, що сполучається з маршрутним варіантом цього методу, і має на меті охопити якнайбільше населення або більшу етнічну територію у відведений термін. Такий характер польових досліджень дає оперативний матеріал, але він має істотні вади. Так, «терміновий» («сезонний») виїзд зазвичай планується на найбільш зручний для дослідника період роботи в полі, а отже, виключається спостереження життя етносу в інші пори року.

2. Маршрутні експедиції або власне просто експедиції (коли потрібно охопити велику територію, виявити межі поширення окремих культурних елементів, стаціонарний метод не годиться). Нині найбільш поширені. .