Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

Інститут народознавства

УДК 726.54(292.451/.454)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Церковна дерев'яна архітектура українців Карпат у системі традиційно-побутової культури

07.00.05 - Етнологія

Львів - 2011

Дисертацією є монографія.

Роботу виконано в Інституті народознавства Національної академії наук України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, академік НАН України Павлюк Степан Петрович, Інститут народознавства НАН України, директор

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Макарчук Степан Арсентійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри етнології

доктор історичних наук, професор Тиводар Михайло Петрович, Ужгородський національний університет, професор кафедри історії стародавнього світу і середніх віків

доктор історичних наук, професор Кожолянко Георгій Костянтинович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри етнології, античної та середньовічної історії

Захист відбудеться «27» вересня 2011 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України та Інституту народознавства НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України (м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розіслано «26» серпня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Середа О.В.

Актуальність дослідження. Дерев'яна церковна архітектура України -- вагома складова традиційної народної культури, у якій упродовж багатьох століть український етнос будівельними і художньо-естетичними засобами демонстрував і утверджував свої духовні цінності та високий мистецький талант. Вивчення народного храмобудівництва є вкрай потрібним для глибинного пізнання національних традицій, будівельної і мистецької культури народу, пошуку її історичних джерел, дає можливість вирішити низку питань, пов'язаних з формуванням етносередовища та регіональних особливостей. Ключем до вирішення багатьох питань ґенези сакральної архітектури українців та сусідніх народів є оригінальна архітектурно-мистецька традиція українських горян (гуцулів, бойків, лемків). Саме в Карпатах, що є регіоном збереження культурно-побутової архаїки, зведено найбільше самобутніх дерев'яних церков, які не мають аналогів у будівельному мистецтві жителів інших регіонів України. Збереження цієї спадщини та її різнобічне наукове пізнання особливо актуальне з огляду на втрату великої кількості дерев'яних церков у часи воєнних лихоліть, цілеспрямованого руйнування культових споруд у радянський період і нівелювання народних будівельних традицій у новочасну пору так званої нової хвилі церковного будівництва.

Актуальність дослідження церковної дерев'яної архітектури українців Карпат зумовлена також необхідністю комплексного розв'язання низки важливих наукових проблем і завдань. Зокрема необхідно по-новому осмислити і систематизувати доробок учених, які досліджували карпатські церкви й висунули різні гіпотези щодо їхньої ґенези і розвитку; врахувати результати нових етноархітектурних, етнологічних, археологічних і лінгвістичних розслідів і подати цілісну характеристику церковної дерев'яної архітектури горян у всьому спектрі її історичних, етногенетичних, етноареальних, соціокультурних, конструктивно-технологічних і мистецьких ознак.

У дотеперішніх, зокрема сучасних, студіях здебільшого акцентовано на історико-мистецьких аспектах проблематики, натомість її етнокультурний, історико-етнографічний виміри майже повністю залишалися поза увагою дослідників. Відповідно українська церковна дерев'яна архітектура розглядалася відособлено від інших ділянок традиційної народної культури, а культурологічні аспекти теорії архітектури не охоплювали питань етнорегіональних, етнолокальних особливостей народного храмобудівництва та його співвідносності з загальноукраїнською будівельною практикою. З огляду на це та на відчутний брак розвідок архітектурно-етнологічного характеру, які б за вимогами світової наукової практики не відокремлювали церковну дерев'яну архітектуру від інших галузей народної культури, синтезуюче наукове дослідження дерев'яного храмобудівництва як етноархітектурного та етнокультурного феномена є особиво назрілим і актуальним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах державних науково-дослідних тем Інституту народознавства НАН України за напрямами наукових досліджень відділів історичної етнології та етнології сучасності: “Сучасні етнокультурні процеси в Україні: проблеми і перспективи” (№ 0103U004787, відповідальний виконавець), “Традиційна культура українців в умовах новочасних соціокультурних трансформацій” (№ 0106U011004, відповідальний виконавець), “Історичні аспекти етнокультурних процесів в Україні” (№ 0103U004788, відповідальний виконавець), “Традиційна і професійна культура українців: проблеми і перспективи” (№ 0104U004028, відповідальний виконавець).

Мета дослідження -- системне висвітлення регіональних і локальних комплексів традиційного церковного дерев'яного будівництва українців Карпат: розкриття ґенези й основних етапів його формування, особливостей планувально-просторових вирішень, пов'язаності з місцевим народним будівельним досвідом; визначення шкіл народного храмобудування та з'ясування співвідносності архітектурно-етнографічного й історико-етнографічного районування Карпатського регіону.

Завдання дисертації:

- дослідити внесок українських і зарубіжних учених у вивчення теми, виокремити аспекти й питання, що потребують додаткового розсліду або перегляду з урахуванням потреб і рівня розвитку сучасної етнології, архітектури та археології;

- здійснити системний аналіз археологічних і писемних відомостей про давній період церковного дерев'яного будівництва (XII-XVI ст.) для з'ясування історичної тяглості, збереження і розвитку будівельних традицій українців у новітні часи (XVIII-XIX ст.);

- з'ясувати зовнішні і внутрішні чинники, церковно-канонічні, ідеологічні та політичні засади формування храмової дерев'яної архітектури українців Карпат;

- розкрити традиційний досвід народного храмобудівництва (вибір місця, будівельного матеріалу, час закладання і перебігу зведення церков, їхня просторова орієнтація, освячення, характер планувальної організації прицерковних ділянок тощо);

- з'ясувати ґенезу об'ємно-планувальних вирішень дерев'яних церков українців Карпат, змоделювати їхній генетичний потенціал;

- визначити типологічні особливості формування церковної дерев'яної архітектури досліджуваного регіону в контексті з ширшим українським етнокультурним простором;

- на основі застосування сучасної наукової методики окреслити архітектурно-етнографічні райони Карпат за архетипами церковного дерев'яного будівництва;

- з'ясувати співвідносність архітектурно-етнографічного й історико-етнографічного районування та об'єктивну підставовість визначення шкіл народного храмового будівництва.

Об'єктом дослідження є дерев'яні церкви українців Карпат ХІІ-ХІХ ст., предметом -- сукупність чинників і тенденцій у процесі формування і розвитку церковної дерев'яної архітектури українців Карпат, її пов'язаність з народним будівельним досвідом і широким спектром інших компонентів етнокультурної традиції, особливості її типології та співвідносності з історико-етнографічним районуванням.

Хронологічні межі роботи. Нижньою межею є ХII ст. -- найдавніший період, доступний для дослідження дерев'яних церков за археологічними матеріалами. Верхня межа сягає кінця XIX ст. -- часу поступової заміни об'єктів народного церковного будівництва спорудами, зведеними за проектами професійних архітекторів.

Територія дослідження -- ареал проживання українського автохтонного населення Карпат включно з тими історичними українськими землями, які тепер знаходяться у межах сусідніх держав. У порівняльному й історико-типологічному контексті розглядаються також об'єкти сакральної архітектури суміжних та інших регіонів України і багатьох народів Європи.

Джерельною базою роботи є наявні пам'ятки, архівні та опубліковані архітектурні, історико-етнографічні, археологічні, статистичні, лінгвісттичні матеріали і наукові студії українських і зарубіжних учених ХІХ - початку ХХI ст., які містять фактографічні відомості про народну церковну архітектуру; матеріали власних теренових досліджень автора, зібрані в 1994-2009 рр. на Лемківщині (зокрема й на польських, словацьких теренах), Бойківщині, Гуцульщині, Закарпатті, Буковині. Всього у польових умовах обстежено 370 об'єктів церковного будівництва українців Карпат та суміжних територій.

Методологічні засади дослідження ґрунтуються на визнанні церковної дерев'яної архітектури як предмета етнології та архітектури, а тому має міждисциплінарний характер і опирається на дослідницькі підходи обох наук із урахуванням методологічних засад історії, археології, географії та мовознавства. Висвітлення регіональних, типологічних особливостей карпатської храмової архітектури, її місця в традиційній культурі України здійснено на основі застосування загальнонаукових, етнологічних та архітектурних методів: безпосереднього польового дослідження, історико-порівняльного, історико-генетичного, систематикаційно-типологічного, синхронного, діахронного, графічної реконструкції, картографічного, стилістичного, етимологічного та ін.

Наукова новизна й теоретичне значення дослідження. Вперше окреслено комплексне концептуальне поле проблеми та визначено новий науковий напрям її дослідницького опрацювання, в якому дерев'яні церкви розглядаються як складова етнокультурної традиції, отже, і предмета етнології, багатогранне явище, отримане внаслідок історичного освоєння етносом конкретного середовища, виступають як об'єкти історичного процесу, формування яких проникнуте численними елементами та проявами духовної культури, народною естетикою та ґрунтується на сукупності будівельних традицій. Розроблено методологічні підходи комплексного дослідження церковної дерев'яної архітектури, що дозволило: з'ясувати ґенезу церковної дерев'яної архітектури; подати системну картину її становлення та розвитку, аргументовано довести автохтонність об'ємно-планувальних вирішень; поглибити методику загального поділу території за церковними об'єктами; уточнити та розширити термінологічний апарат.

По-новому осмислено припущення і теорії про походження й еволюцію карпатських дерев'яних церков та вперше окреслено чинники, які істотно вплинули на формування й поширення власного типу храму на українських етнічних територіях та визначили етнографічну самобутність церковного будівництва українців Карпат. Розв'язано низку проблем, пов'язаних з визначенням регіональних і загальних типологічних закономірностей його формування, зумовлених напрямками поширення, т. зв. волоської колонізації Карпат, і зовнішніми впливами. Вперше в етнології та історії архітектури введено в науковий обіг великий масив виготовленого автором картографічного та ілюстративного матеріалу, з допомогою якого наочно висвітлюється питання ґенези об'ємно-планувальних вирішень, окреслюються основні типи та групи церков, що істотно для з'ясування шкіл народного храмового будівництва та їхнього зв'язку з історико-етнографічним районуванням.

Практичне значення дослідження. Дослідження розширює предметне коло етнографічної науки, вводячи сакральну архітектуру як вагому складову культурної спадщини українського народу. Результати дослідження можуть бути використані для написання поглиблених робіт з історії, етнології, архітектури та мистецтва, підручників і навчальних посібників, енциклопедій, біографічно-бібліографічних довідників тощо; удосконалення законодавства у сфері охорони архітектурної та містобудівної спадщини, адміністративно-територіального устрою України; опрацювання правових заходів щодо збереження етнографічної та архітектурної ідентичності в ландшафті та будівництві XXI ст. Фактографію та наукові висновки дисертації автор використав для підготовки ілюстрованого словника “Українська сакральна дерев'яна архітектура” (2006), монографії “Сакральна дерев'яна архітектура українців Карпат” (2007), методичної розробки “Системи опису та класифікації об'єктів етнічної спадщини Полісся для вводу в автоматизовану систему” (1997-2003), лекційних курсів у Національному університеті “Львівська політехніка” та Академії дизайну.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження апробовано на засіданнях відділу етнології сучасності та вченої ради Інституту народознавства НАН України. Основні положення і висновки дисертації оприлюднені в доповідях на 40 наукових конференціях міжнародного, всеукраїнського і регіонального рівнів, сесіях, конгресах: “Актуальні проблеми дослідження народної культури русинів-українців” (Свидник, Словаччина, 1994); “Проблеми української науково-технічної термінології” (Львів, 1996, 2004, 2005): “Українська етнологічна наука на межі XX-XXI століть” (Львів, 2001); “2000-ліття Різдва Христового і народна культура” (Львів, 2001); “Історія релігій в Україні” (Львів, 2003-2005); “Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехословаччині” (Прага, 2005); “Дерев'яне сакральне зодчество українських Карпат: проблеми збереження і відтворення” (Ужгород, 2006); “Містобудівельна концепція розвитку Карпатського регіону та її вплив на етнокультурні процеси в Україні” (Львів, 2006); “Етнокультурні процеси в українському урбанізованому середовищі XX століття” (Івано-Франківськ, 2006); “Християнська сакральна традиція, віра, духовність, мистецтво” (Львів, 2009); “Дмитро Антонович і українське мистецтво” (Прага, 2007); “Лемки, бойки, русини -- минуле, сучасне, майбутнє” (Зелена Гура, Польща, 2007); “Јemkowie, Bojkowie, Rusini -- historia, wspуіczesnoњж, kultura materialna і duchowa” (Zielona Gуra, 2009); “Antropologia pogranicza Polsko-Ukraiсskiego” (Warszawa, 2009); “Дерев'яні церкви українських і польських Карпат” (Львів, 2009); ІІ Світовий конгрес бойків (2010); V-VII Міжнародний конгрес україністів (Чернівці, 2002; Донецьк, 2005; Київ, 2008); X-XXІ наукові сесії НТШ (Львів, 1995-2010); “Етногенеза хорватів і Україна” (Дрогобич-Трускавець, 2011).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано дві індивідуальні монографії, чотири розділи у колективних монографіях і 49 статей (23 публікації у наукових фахових виданнях, 26 -- в інших наукових виданнях).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, які містять 20 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (691 позиція, 65 сторінок) та додатків (53 сторінки). Загальний обсяг роботи -- 490 сторінок, з них -- 372 сторінки основного тексту.

Основний зміст дисертаційної роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, сформульовані мета, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, окреслено його хронологічні та географічні межі, джерела, з'ясовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення та наукову апробацію.

У першому розділі “Досвід історичного дослідження церковної дерев'яної архітектури України” проаналізовано стан вивчення теми, проблеми та теоретично-методичні засади роботи.

У підрозділі “Огляд досліджень церковної дерев'яної архітектури України” проаналізовано праці вчених (Ф.Вовка, В.Щербаківського, В.Січинського, Д.Щербаківського, М.Драґана, М.Голубця, О.Новицького, Б.Вавроушека, С.Таранушенка, Р.Балцарека, В.Кармазин-Каковського, Р.Бриковського, М.Гончаренка), вказано основні здобутки наукового опрацювання проблеми, зокрема щодо регіону Українських Карпат, й наявні прогалини. Констатовано брак етнографічного контексту в означенні предмета дослідження.

У підрозділі “Дослідження ґенези української церковної дерев'яної архітектури” в діахронному плані проаналізовано студії, які містять наукові гіпотези щодо походження, становлення та розвитку українських дерев'яних церков. Подано відомості про зацікавленість староукраїнською церковною архітектурою грецьких учених, мандрівників, купців, візантійських та західноєвропейських місіонерів, письменників, хроністів (Ґетеріс, Ґексгавзен, Вердум, Краттер, Г.-Л. де Боплан, Павло Алеппський). Окреслено час, коли українські церкви стають об'єктами мініатюр, гравюр і літографій. Висвітлено дослідницьку увагу до церков Галичини з середини XIX ст. Встановлено, що початки наукового вивчення дерев'яних церков українців Карпат припадають на 1870-1880 рр. (розвідки Я.Головацького, 1871; І.Шараневича 1871; О.Уварова, 1871; Й.Лепковського, 1872; Л.Даля, 1874, 1876; Ф.Білоуса, 1877). Упродовж 1880-1890-х рр. зростає зацікавленість галицькими та буковинськими церквами (В.Мисковський, 1880; В.Дідушицький, 1882-1883; К.Ромштофер, 1891, 1896, 1899); об'єктами дослідження стають окремі церковні споруди (Е.Солецький, 1882; В.Дідушицький, 1883; Ю.Захарієвич, 1885-1886; М.Ковальчук, 1885-1886). Тоді ж і протягом двох наступних десятиліть дерев'яні храми потрапляють у поле наукових студій українських мистецтвознавців, етнографів, археологів, фольклористів (О.Новицький, 1899-1903, 1914; Є.Сіцинський, 1904, 1907, 1911; Б.Карпович, 1905; Г.Павлуцький, 1905-1906, 1909; В.Щербаківський, 1906, 1910, 1914; Ф.Вовк, 1910; М.Біляшівський, 1912; Д.Антонович, 1910, 1913, 1917; А.Варяницин, 1913; М.Шумицький, 1913-1914; В.Кричевський, 1914; І.Свєнціцький, 1915; М.Голубець, 1916; М.Зубрицький, 1916; Ф.Шміт, 1919), а також ряду російських і польських учених (В.Стасов, 1886; В.Суслов, 1889; Я.Смирнов, 1900; В.Нарбеков, 1903; О.Уваров, 1910; Т.Спісс, 1912; В.Фішер, 1912; Т.Обмінський, 1914; Т.Мокловський, 1914; М.Красовський, 1917).

Продуктивним періодом вивчення дерев'яних церков Галичини стали 20-ті рр. ХХ ст. У цей час з'явилися ґрунтовні праці О.Лушпинського, 1920; Д.Щербаківського, 1921, 1926; М.Голубця, 1922; Д.Антоновича, 1923, 1925-1926; В.Січинського, 1923-1928, розвідки деяких австрійських і чеських дослідників (В.Залозецький, 1923; Й.Зиґмунд, 1923; Ф.Заплетал, 1923-1924; А.Странський 1923, 1925, 1928; Й.Стржиґовський, 1929; Б.Вавроушек 1929;), висунено гіпотези щодо ґенези українського церковного будівництва. У 1924 р. макети і світлини карпатських дерев'яних церков демонструвалися на виставці у Празі. На 1930-ті рр. припадає спад у вивченні українських дерев'яних церков, однак і в цей час з'являються деякі наукові праці, зокрема й відоме дослідження “Українські дерев'яні церкви. Генеза і розвій форм” М.Драґана (1937). У 1940-1950-х рр. виходять поодинокі праці в Америці “Історія української архітектури” (1956); в Україні “Нариси історії архітектури УРСР” (1957), у 1960-ті рр. -- “Історія українського мистецтва” (1966-1970). Поважні наукові дослідження (Г.Логвин, 1968, 1973; П.Юрченко, 1970; С.Таранушенко, 1976; П.Макушенко, 1976) опубліковані у 1970-х рр. Натомість у наступне десятиріччя у підрадянській Україні настає спад у вивченні церковного будівництва. З'являються окремі праці, присвячені церквам (А.Варивода, 1978; П.Маґочі, 1982; Р.Гошко, 1983; І.Могитич, 1984, 1987; В.Завада, 1986).

У незалежній Україні нова хвиля дослідження церковної архітектури розпочалася з середини 1990_х рр. Зокрема, з'явилися наукові студії, присвячені дерев'яним церквам окремих районів України (В.Завада, 1990, 1996; Л.Прибєга, 1997; Ю.Івашко, 1997; В.Слободян, 1998; М.Сирохман, 1999). Низку вартісних праць про дерев'яні церкви на українських етнічних територіях у Польщі, Словаччині опублікували також польські та словацькі вчені (С.Крицінський, 1995; Р.Бриковський, 1995; М.Сополига, 1996; M. i В. Покропеки, 1996; I.Курек, 1997; В.Колбук, 1998; З.Музик, 1998; П.Красни, 2003; Й.Ґємза, 2006). Вивчення дерев'яних церков залишається в полі зору сучасної архітектурно-історичної науки (В.Вечерський, 2001, 2007; Т.Шевчук, 2006; Л.Прибєга, 2007) і поза увагою етнології. Сьогодні маємо поодинокі праці, у яких розглянено етнологічні аспекти церковної архітектури (О.Локотко, 1993; М.Чучко, 2000).

Завдяки систематизації та аналізу дотеперішніх студій вдалося виявити низку прогалин і невирішених питань. Студії, присвячені дерев'яним церквам, не охоплюють етнорегіональних, етнолокальних особливостей народного храмового будівництва.

У підрозділі “Територіальний аспект вивчення церковної архітектури українців Карпат” проаналізовано ареал досліджень дерев'яних церков. Встановлено, що бойківські, гуцульські, лемківські церкви продовжують досліджуватися в Україні, у сусідніх державах, у межах яких тепер перебувають частини територій цих етнографічних ареалів. Деякі дослідники розглядають українські дерев'яні храми як мистецтво Карпатського регіону загалом або як феномен словацької, польської, румунської культур без належного врахування його етнічної та конфесійної належності. Такі підходи нерідко суперечать об'єктивній реальності, не дають адекватної характеристики української церковної архітектури як самобутнього національного явища й утруднюють пошуки його етногенетичних джерел.

Підрозділ “Досвід вивчення джерел української церковної дерев'яної архітектури” присвячений розгляду низки гіпотез щодо походження української церковної архітектури. Умовно їх можна звести до двох принципово протилежних тез: українське церковне дерев'яне будівництво є похідним від сакрального будівництва іншої культури чи культур або постало внаслідок їхнього змішування; воно автохтонне, має власні архітектурні форми і будівельні традиції. Деякі вчені (М.Ковальчук, М.Соколовський, В.Лущкевич, Т.Обмінський, В.Мисковський, Ф.Заплетал) дотримувалися думки про візантійське походження української церковної архітектури. Інші шукали її зв'язки з норвезьким (Л.Дітрихсон, А.Вольфскрон, В.Дідушицький, Й.Стржиґовський), грецьким (М.Соколовський), індійським (Е.Солецький), китайським (К. і Т.Мокловські), сирійським (Л.Даль), східним (В.Завада, В.Дідушицький), моравським (О.Уваров, В.Суслов, І.Могитич, патріарх Димитрій), польським (Р.Бриковський), словацьким (В.Залозецький, Ю.Бабій), романським (П.Раппопорт, В.Січинський), молдавським (К.Ромштофер), російським (І.Грабар) храмобудівництвом. Позицію про власне, українське походження дерев'яних церков жителів Карпат та інших теренів України обстоювали Г.Павлуцький, О.Новицький, В.Щербаківський, Й.Стржиґовський, Ф.Шміт, Ф.Вовк, М.Соколовський, Є.Сіцинський, Ю.Асєєв, С.Таранушенко. Політичних засад у вивченні церковного дерев'яного будівництва Галичини дотримувалися Ф.Білоус, В.Стасов, М.Красовський.

У підрозділі “Методологія дослідження дерев'яних церков” висвітлюються усталені й новітні наукові підходи до вивчення народної церковної архітектури. Встановлено, що дотеперішні студії ґрунтувалися на мистецько-архітектурних методах дослідження і на сьогодні є методологічно застарілими, оскільки не охоплюють низки природних та соціокультурних чинників і обставин, які впливали на ґенезу і розвиток народного церковного будівництва. З огляду на це, автор реферованого дослідження пропонує комплексний підхід вивчення предмета, який ґрунтується на тому, що дерев'яні церкви постали в результаті історичного досвіду освоєння етносом конкретного середовища, виступають як об'єкт історичного процесу. Ключовими засадами такого підходу є бачення дерев'яного храмобудівництва українців Карпат як самобутнього продукту, своєрідного синтезу української традиційної культури і його міждисциплінарного розгляду на основі широкої фактографічної і теоретично-методологічної бази різних наук -- етнографії, архітектури, релігієзнавства, географії, археології, мовознавства.

Поглиблене вивчення різних аспектів теми вимагає поєднання науково-архітектурного й етнографічного підходів та застосування відповідних методів дослідження. Зокрема, історико-порівняльний метод необхідний для пошуку подібностей і відмінностей в еволюції архітектурних вирішень; історико-генетичний та систематизаційно-типологічний -- для відтворення ґенези церковного дерев'яного будівництва (виявлення прототипів, етапів розвитку, побудови гіпотетично можливих типів), з'ясування еволюції об'ємно-планувальних вирішень; синхронний -- для пояснення причин змін у “відносно стабільних”, “рухомо стабільних” об'ємно-планувальних вирішеннях; діахронний -- для виявлення процесів (дії зовнішніх сил і власної енергії), що призвели до появи змін в об'ємно-планувальному, конструктивному вирішенні; графічний -- для реконструкції об'ємно-планувальних вирішень, відтворення археологічних об'єктів, словесного опису церкви, систематизації фотографічних матеріалів; картографічний -- для з'ясування вплив природних чинників, уточнення ареалів й меж побутування певних типів церков, шкіл народного храмового будівництва, їх співвідносності з історико-етнографічним районуванням; стилістичний -- для з'ясування можливого впливу зарубіжного мистецтва, місця та значення українського церковного будівництва у світовій спадщині; етимологічний -- для вивчення архітектурно-будівельної термінології, відтворення “будівельної дійсності”, з'ясування питань, пов'язаних з ґенезою та реконструкцією різних явищ.

У другому розділі “Традиції будівництва XII - поч. XVI ст. та чинники, що вплинули на формування і поширення пізніших об'ємно-планувальних вирішень храмів” розглядаються дерев'яні церкви XII - початку XVI ст., чинники та процеси, що спричинилися до формування церковної дерев'яної архітектури українців Карпат.

У підрозділі “Дерев'яні церкви XII-XIII ст. (за археологічними джерелами)” на підставі вивчення археологічних пам'яток встановлено, що плани більшості ранніх дерев'яних церков мають прямі аналоги в мурованому будівництві X-XIII ст., а частина з них -- і тотожні розміри. Це дає можливість стверджувати, що становлення українського церковного будівництва відбувалося шляхом копіювання у дереві та камені взірців західних і візантійських мурованих храмів. Однак наслідування у дереві найбільш пріоритетних в Україні-Русі мурованих взірців зіткнулось з низкою конструктивних і технологічних проблем, пов'язаних зі зміною будівельного матеріалу. Це призвело до руйнації будівель, змусило змінити округлі стіни на полігональні або прямокутні, відмовитися від ротондального типу церкви, бокових апсид, стовпів-колон, шукати вирішення склепіння в дереві. З'ясовано також, що дерев'яні церкви княжої доби своєю варіативністю перевершили пізніші аналоги.

У підрозділі “Дерев'яні церкви XIV - поч. XVI ст.” на основі аналізу низки чинників і зіставлення археологічних пам'яток XII-XIII ст. та збережених храмів XVII-XVIII ст. відтворено характерні моделі архітектурно-конструктивних вирішень церков XIV-XVI ст. У XIV-XV ст. після втрати муром панівних позицій і майже повного переходу до сакрального дерев'яного будівництва йде пошук храму в дереві, має місце готика, яка, проте, не поглинає давні будівельні традиції. У XVI ст. з'являються місцеві варіанти дерев'яних храмів, виразно простежується їхній вплив на муроване церковне будівництво.

У підрозділі “Геоморфологічні фактори” показано вплив геоморфологічної будови на формування типів церков. Із аналізу розташування церков видно, що геоморфологічна зональність гір наклала відбиток на формування матеріальної та духовної культури населення різних ареалів Українських Карпат, вплинула на територіальні межі, зокрема Лемківщини, Бойківщини, Гуцульщини, та поширення відповідних об'ємно-планувальних вирішень церков, які ланцюгом простяглися з північного заходу на південний схід. У деяких районах геоморфологічні фактори затримали їхній подальший розвиток, в інших -- сприяли формуванню нових під впливом стилів або тиском політичних обставин і мистецьких уподобань. З'ясовано також, що вплив геоморфологічної зональності суттєвий не тільки у великих масштабах. Він проявився і між паралельними геоморфологічними районами та зумовив формування підтипів об'ємно-планувальних вирішень церков. Наявність спільних рис в об'ємно-планувальних вирішеннях бойківського і лемківського церковного будівництва у межах роздільних геоморфологічних зв'язків, а також відсутність зв'язку між гуцульським і молдавським, гуцульським і бойківським є доказом того, що церковна архітектура Карпат прийшла в основних своїх типах із передгірних територій. Це дає вагомі підстави для заперечення гіпотез, згідно з якими лемківський тип церкви рухався горами з північного заходу на південний схід, а волоський тип -- з південного сходу на північний схід. Доведено, що таке просування неможливе через складну геоморфологічну структуру гір та довжину гірської системи.

Підрозділ “Природно-кліматичні умови” присвячений розгляду питання про вплив опадів та вітру на формування об'ємно-планувальних вирішень дерев'яних церков.

Встановлено, що опади є вагомим чинником у формуванні регіональних типів церков, мають кількісну, часову та висотну характеристики, внесли корективи в об'ємне вирішення храмів, призвели до появи великої кількості вертикальних членувань у вигляді дашків, піддаш, опасань, кожухування стін.

На основі аналізу фіксації природних явищ у Карпатах (з 1868 р.) з'ясовано, що вітер завдавав шкоди багатьом церквам і визначив центричність композиції, висоту церков, багатозаломні верхи, встановлення в них сволоків, грядових хрестів, необхідність обсадження церков деревами.

У підрозділі “Процеси і причини, що зумовили формування та зміни об'ємно-планувальних вирішень церков” з'ясовані основні чинники, які визначали масштаби будівництва, формування архітектурного образу української церкви, вплинули на зміну її об'ємно-планувальних вирішень.

На основі вивчення даних про час функціонування дерев'яних церков (збудованих з ялини, ялиці, сосни, тиса, дуба і модрини) з'ясовано, що їхня експлуатація залежала від фізичних властивостей деревини. Унаслідок її старіння церкви замінювали на нові, пересипали і перебудовували (у середньому через 110-170 років). Усі церкви ХVІ- ХVІІI ст. мають пересипані зруби та частково чи повністю замінені верхи; готичне і ренесансне церковне будівництво могло дійти до нашого часу лише в поодиноких випадках. Через зношування деревини, а також через пожежі, які завдавали дерев'яним церквам великої шкоди, зумовлювали багаторазові перебудови храмів і нищення їхніх архаїчних взірців, у той же час існували церкви різних типів.

У ХVII і навіть у ХVІІІ ст. частина церков була крита соломою, найпоширенішим покрівельним матеріалом був ґонт. За час існування у церквах часто змінювали покрівельний матеріал. Верхи і дахи давали можливість модернізувати об'ємно-просторове вирішення церкви на старій планувальній основі.

Переміщення церков переважно відбувалося на невеликі відстані (в межах деканатів), мало локальний характер, не могло кардинально вплинути на зміну стилю і бути тією силою, що зберігала раніше запроваджений український церковний стиль на всіх етнічних українських землях. Існування єдиного принципу побудови церкви в межах етнічної української території пов'язане не з копіюванням сакрального взірця, а з дією наявних первинних чинників, що його сформували.

Перенесення церков із давніх сакралізованих ділянок у забудову, яке практикувалося наприкінці ХVІІІ і в ХІХ ст., було продиктоване функціональними та містобудівними вигодами, обґрунтовувалося втручанням Божих сил (Явлення Божої Матері, перенесення хреста, ікони). Воно не завжди було доцільним, призводило до порушення давніх принципів вибору та організації території, канонічної орієнтації церкви та втрати акценту етноландшафту.

У порівнянні з Києво-Віленською, Луцькою, Холмською та іншими єпархіями Перемишльська та Львівська єпархії станом на 1772 р. мали менші за площею деканати, найбільшу кількість храмів, велике число парафіян та найменше вірних на одну церкву (240-320 мирян). Доволі високим (10 % української людності цих єпархій) був також відсоток духовенства та інших осіб, пов'язаних з церквою (дяки, паламарі, проскурниці). Усе це вказує на те, що церква була живим національним організмом, хоронителькою духовних сил свого народу та провідницею в суспільному і політичному розвитку. Тому створений до кінця ХVІ ст. архітектурний образ церкви став національним символом, який шанували й оберігали від іноетнічних впливів.

Українське церковне будівництво формувалося під дією внутрішніх та зовнішніх чинників, підпадало під різні впливи та вольові акти, які впродовж тисячолітньої історії мали різну силу дії. Внутрішні фактори були сильнішими від зовнішніх, відіграли важливу роль під час боротьби за національну Церкву в ХVІ-ХVІІ ст., спричинилися до остаточного утвердження образу української національної святині, дало змогу поширити власні типи церков на всіх українських етнічних теренах. Великі масштаби будівництва (упродовж ХVІ-ХIX ст. у Львівській і Перемишльській єпархіях збудовано, пересипано 11280-15040 дерев'яних церков), опікування церквами українських громад, братств, монастирів, землевласників доводять, що спорудження й утримання храмів мало народний характер і опиралося на внутрішній національний потенціал. Зовнішні сили були нездатні вплинути на такі масштаби будівництва, зміну етнічних будівельних традицій і образу українського храму.

Третій розділ “Традиційний будівельний досвід в об'ємно-планувальних вирішеннях дерев'яних церков. Зведення, освячення, розташування щодо рельєфу та забудови” висвітлює принципи формотворення та культурно-традиційний аспект у будівництві церков.

У підрозділі “Геометричні та просторові одиниці у творені церковної дерев'яної архітектури” розглядаються просторові форми та правила організації на їхній основі об'ємно-планувальних вирішень церков: квадрат, кліть, прямокутник, коло, трапеція, хрест. З'ясовано, що транспортні засоби, пристрої та механізми, за допомогою яких піднімали вгору будівельні матеріали, не мали впливу на українське церковне будівництво. Спростовано теорію походження церкви від тридільної хати. Із дослідження 96 дахових та верхових церков ХVІІІ-ХІХ ст. випливає, що в основі планування церковних об'єктів українців Карпат лежить квадратна кліть -- закінчена і багатоцільова планувально-просторова одиниця, яка є стабільним елементом багатовікової (давньої та новітньої) слов'янської будівельної традиції. За природою матеріалу вона консервативна, тому впливи на церковне дерев'яне будівництво ззовні малопомітні та нечіткі. Кліть, в основі якої лежать прадавні уявлення про квадрат, мала виняткове значення для перенесення на її основу купольних споруд і подальший розвиток сакрального будівництва. Стабільність її застосування впродовж багатьох століть підтримувалася у добу Відродження та Бароко, низьким відсотком зростання населення Карпат (15-18 % за століття), вимогами Церкви якомога більше осадити священиків (мати в селі 2-3 церкви). Відхилення від квадрата на 0,12-0,30 см пов'язано з розбивкою плану, до 0,40 м за віссю схід-захід -- з необхідністю зробити коші між сусідніми верхами, понад 0,40 м за віссю північ-південь -- з перспективою сприйняття верхів.

Прямокутна видовжена форма церков є продуктом перенесення мурованого римо-католицького взірця на дерев'яне сакральне будівництво, її наявність засвідчує намагання певних кіл ліквідувати традиційне вирішення української святині. Таке перенесення було трагічною помилкою в розвитку західнослов'янської сакральної архітектури, оскільки позбавило її національних ознак і художніх ідеалів, а також великих можливостей, закладених у давньослов'янській зрубній системі будівництва.

Ротондальна споруда є витвором мурованого будівництва, однак у давнину її намагалися реалізувати й у дереві, зокрема в центрах княжої та духовної влади (Київ, Галич, Перемишль, Володимир). У XIV ст. таке будівництво припиняється через ототожнення ротонд з язичницькими святинями та через неможливість реалізувати ротондальний мурований взірець, зокрема верх, у зрубі, отримати належний архітектурний образ сакральної споруди. Використання полігональних зрубів, які, як встановлено, є вислідом впливу не технологічних, а стилістичних чинників, відбулося лише при організації окремих сакральних просторів у дво-, тридільних, хрещатих церквах.

Трапецієвий план дерев'яної церкви, що також має прототипи в мурованому будівництві, передував полігональному і був першою спробою організувати округлу стіну в дереві. Однак він не здобув поширення, позаяк на трапецієподібному зрубі було важко звести верхи і розгорнути композицію по вертикалі.

На основі досліджень М.Соколовського, Г.Павлуцького, К.Мокловського, В.Щербаківського, В.Січинського, В.Залозецького, Й.Стржиґовського, Ф.Шміта, Ф.Ернста, М.Драґана, П.Юрченка, Г.Логвина, І.Могитича та інших висвітлено питання ґенези хрещатої церкви в Україні. З'ясовано, що їх будівництво було пов'язане з монастирями, містами і містечками. Хрещаті церкви постали в різний час, мали різне походження та зв'язок з панівними в той чи інший період стилями (ренесанс, бароко). У XIX ст. будівництво хрещатих церков було зумовлене необхідністю збільшення місткості храмів. Вони класифікуються не за часом походження, а за просторовими вирішеннями “хреста” в дереві.

З'ясувавши принципи формування об'ємно-планувальних вирішень у сакральній архітектурі, можна твердити, що в основі архітектури дерев'яної церкви лежить історичний процес формотворення, який зумовлений доцільністю використання дерева як будівельного матеріалу та несе на собі відбиток природних і соціальних умов створення та функціонування. Поєднання фізичної та мистецької систем визначило принципи побудови архітектурної форми на основі геометричних форм куба, прямокутної та багатокутної призми, чотирьох- та восьмибічної піраміди, конуса, в основі яких лежить квадратна, шестигранна або восьмигранна кліть. Усі вони поєднуються в єдину цілісну архітектурну форму шляхом додавання або множення по горизонталі і вертикалі відносно центра. Це дало можливість створити прецедент у формуванні різних за об'ємно-планувальним вирішенням сакральних об'єктів, у яких зовнішній вигляд завжди підпорядковувався внутрішнім просторам. Встановлено, що верх відігравав велике значення, оскільки не давав змінити квадратну, восьмигранну планову структуру на іншу, став основою для розвитку мистецько-конструктивної новації -- залому, що дало можливість вертикального розвитку храму і збільшення висоти інтер'єрного простору. Це стало поштовхом до створення великої кількості об'ємно-планувальних вирішень церков. церковний будівництво храмобудування етнографічний

У підрозділі “Процес зведення церков та їх освячення” висвітлюється спорудження церков від часу їхнього закладання до освячення.

Спорудження церков ґрунтувалося на використанні основних лісових порід певної місцевості шляхом відбору кращих, розміри і якість яких відповідали вимогам монументального сакрального будівництва, визначались набутими, аналогічними як для хати, знаннями щодо вибору будівельного дерева. У добу Середньовіччя вибір матеріалу для будівництва святині визначався ступенем, який вона посідала в церковній ієрархії та сакралізованим ставленням до певних порід. Єпископські та монастирські церкви зводили з міцних та цінних порід: тису, модрини, дуба та липи. Храми, збудовані до XVII ст., були переважно дубовими. Масове будівництво церков у XVIII-XIX ст., зміна лісових порід у Карпатах зменшили можливості вибору деревини та вимоги до її якості.

Аналіз найдавніших відомостей про час закладання та терміни спорудження дерев'яних церков показав, що їхня “закладчина” здійснювалася зазвичай ранньої весни, наприкінці березня - на початку квітня, коли географічний схід збігається з астрономічним. Обрядовий акт зачину спорудження храму ґрунтувався на відповідних ритуальних положеннях греко-католицької та православної церков і був значно розвинутіший, ніж чин закладання житла. Починався він з церковної відправи, освячення місця під храм, наріжного каменю, завершувався у вівтарній частині встановленням на місці престолу дерев'яного хреста. За наявності майстрів, якісного і готового для будівництва дерева храми зводили впродовж року.

Орієнтація карпатських церков здебільшого залежала від часу їхнього закладання, рельєфу, напрямку вітру та меншою мірою від містобудівних чинників. Чітка орієнтація за сторонами світу характерна для старих і монастирських церков, збудованих до XVIII ст. Значні відхилення від осі схід-захід пов'язані переважно з перенесенням церков у забудову та літніми, а не традиційними весняними закладинами храмів. У XIX ст. простежується послаблення вимог щодо їхньої орієнтації.

Акт освячування відбувався з участю церковних достойників у присутності представників влади, церковних патронів та парафіян. Існувала залежність між типом церкви, її опікуном і громадсько-церковним життям, що впливало на різні аспекти матеріальної та духовної культури, зокрема, на архітектуру будівлі. Великий відсоток церков під патронатом св. Миколи, св. Михайла, Господнім (Воздвиження Чесного Хреста, Пресвятої Трійці, Воскресіння Господнього), Пресвятої Богородиці (Різдва Пресвятої Богородиці, Покрови Пресвятої Богородиці, Успіння Пресвятої Богородиці, Собору Пресвятої Богородиці, Благовіщення Пресвятої Богородиці) вказує на те, що це були найшанованіші релігійні свята Галичини, до яких приурочували урочисте відкриття храмів. У них найчастіше маємо збережені будівельні традиції та найбільшу кількість ікон цих святих. Будівництво та освячення церков на честь Ісуса Христа, Царя Христа, Серця Христового, св. Стефана, св. Анни свідчать про західні впливи в архітектурі, а зведення храмів, присвячених св. Володимиру, св. Кирилові і Мефодію, св. Борису і Глібу, св. Йосафату -- про відродження у XIX - на початку XX ст. давніх національних традицій.

Підрозділ “Ландшафтний та світоглядний аспекти церковної дерев'яної архітектури” присвячено дослідженню аспектів, які визначили розташування і вплинули на об'ємно-планувальне вирішення церков та організацію церковних ділянок.

Вибір місця для церкви до середини XIX ст. ґрунтувався на давніх засадах та вимогах практичного, естетичного і світоглядного характеру. Святиня повинна постати в найкращому місці, віддаленому від житлових і господарських споруд, неподалік води (з міркувань протипожежної безпеки), на пагорбі, горі (як символ християнських гір -- Сіону, Елеону, та задля швидкого відводу опадів з церковної ділянки), мати низький рівень ґрунтових вод, виконувати оборонні та дозірно-сигнальні функції, бути домінантою у ландшафті.

Незалежно від розташування церкви в структурі поселення (у центрі чи на околиці), при його розсіяній, ланцюговій та рядовій формах, вона ставала візуальною домінантою ландшафту, поселення чи рідше, як і при вуличній формі, -- його частини, невеликої сільської площі або окремого кутка. З появою поселень вуличної та комбінованої форм в останній чверті XIX ст. церкви стають важливим об'єктом організації сільського центру.

Прямої залежності між типом ландшафту, висотою розташування церкви над рівнем моря та архітектурним вирішенням об'єкта по вертикалі не існувало. Не було також сліпого копіювання зовнішніх природних форм (надання верхам церков ступінчастості на зразок ялин чи пасма гір). Зв'язок з ландшафтом здійснювався через розуміння ритміки, що творить раціональні форми, які доцільно існують та функціонують у природі. Розвинуті вертикальні елементи в композиції церков (багатозаломні верхи) є продуктом світоглядних уявлень: наблизити церкву, а через неї й людину, до Неба. Натомість ритмічне членування вертикального об'єму заломами на окремі складові було продиктоване конструктивними вимогами та природно-кліматичними умовами Карпат.

Церкви українців Карпат, побудовані до першої половини XIX ст., мають узгоджене вирішення верхів щодо ландшафту: є повна відповідність між інтер'єром й екстер'єром і кращий ритмічний зв'язок з довкіллям. Храми, зведені пізніше, цей зв'язок втрачають.

У ХVІ - першій половині ХІХ ст. у Карпатах і на Прикарпатті прицерковні ділянки мали конфігурацію, близьку до кола, овалу. Це свідчить про відгомін оборонних традицій в організації церковних територій, збереження сакралізованого ставлення до давніх освячених місць і спадкоємність язичницьких традицій. Власне на українських етнічних територіях (Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина, Покуття) архаїчний спосіб організації церковного подвір'я найдовше й зберігався. У ХIX ст. він поступово втратив своє значення, на зміну круглим і овальним ділянкам прийшли прямокутні. Це було пов'язано з послабленням народної релігійності, втратою дохристиянської сакральної символіки та перенесенням церковних об'єктів у структуру поселення, де конфігурація ділянки визначається не сакральними чи оборонними вимогами, а містобудівними.

У четвертому розділі “Розвиток об'ємно-планувальних вирішень дерев'яних церков” розглядаються питання ґенези об'ємно-планувальних вирішень.

У підрозділі “Ґенеза верху та його значення для української церковної архітектури” проаналізовано вирішення верху споруд у слов'янському будівництві; з'ясовано, що в основі термінів “курінь”, “колимага”, “комора”, “кліть” та інших лежить об'ємно-просторове формотворення на зразок “неба” (намет, шатро, купол, склепіння); встановлено, що комору, башту, каплицю, клуню неправомірно розглядати як головні прототипи дерев'яних храмів. Підвалинами українського церковного будівництва необхідно вважати кліть -- наметове зрубне перекриття, яке разом зі стінами склало завершену об'ємно-конструктивну одиницю. Важливе місце в давньому українському сакральному будівництві посідав і верх. Співвідношення верхів з небесною сферою, їхня сакралізація у храмах (“верх на зразок неба”, “перекриття небом”, “небо”), сприйняття українцями Всесвіту через замкнутий простір церкви визначили відповідність між її інтер'єром і екстер'єром, окреслили подальший розвиток українського церковного будівництва. Його провідною темою упродовж тисячоліття стає створення на основі намету різних типів зрубних верхів, що зумовило власний напрям у розвитку церковної архітектури, яка не має аналогів у будівельному мистецтві інших народів Європи та світу.

У підрозділі “Генеза вирішень плану дерев'яних церков” на конкретних прикладах розкрито еволюцію планувальних вирішень одно-, дво-, тридільних та одно-, дво-, три-, п'ятизрубних церков, з'ясовано кількість їхніх варіантів і райони поширення в Карпатах, розглянуто поєднання народних традицій і церковних канонів. Встановлено, що планів одно-, двозрубних церков княжої доби, характерних для Волині, Галичини, Холмщини немає у Карпатському регіоні. Це підтверджує думку, що церковна архітектура прийшла в гори з Прикарпаття разом з поселенцями у ХV-ХVІ ст.

Поділ святині на частини був зумовлений церковними канонами. Розподіл простору храму між віруючими здійснювався відповідно до канонічних вимог, традицій за статевими, віковими ознаками парафіян та за їхнім соціальним статусом. На основі дводільного двозрубного плану за рахунок пропорцій і надання прямокутним формам восьмикутних можна отримати шість варіантів плану. Українці Карпат використовували в будівництві три з них (найархаїчніші). Відмова від цього плану була пов'язана з наданням церквам оборонних функцій (додавання до двозрубних церков вежі-дзвіниці) та витіснення їх місткішими тридільними.

Тридільність внутрішнього простору церкви обумовлена канонічними вимогами. Корені плану тридільних однозрубних церков необхідно пов'язувати з базилікальним типом храмів, а не з хатою. План тридільної тризрубної церкви в Україні пройшов довгий шлях розвитку. Залежно від конфігурації вівтаря, нави, бабинця та прибудов могло сформуватись 30 варіантів планів, 6 із них надають гранчастості вівтареві, наві та бабинцю, 9 -- організації апсид і захристій, 15 -- комбінації крилосів і конх, апсид. Досі у церковному будівництві України зафіксовано 27 варіантів планів, у Карпатському регіоні -- 11.

В українців Карпат збереглися архаїчні плани церков, які не зафіксовані в інших районах України. Найпопулярнішими були плани з трьох квадратів: більший квадрат посередині й два менші зі сходу та заходу; квадрат бабинця, більший квадрат нави та менший (гранчастий) вівтаря. Плани з апсидами, крилосами та вежами-дзвіницями з емпорою над бабинцем характерні для будівельної традиції лемків і бойків.

Розслід ґенези хрещатої церкви показав, що її реалізація в дереві була зумовлена зміною суспільного статусу церковної архітектури. З елітарної вона стає парафіяльною і потребує компактних планувальних схем, які можна було б реалізувати в дереві силами громади чи монастиря. Еволюція хрещатих планів виходила від двох схем конструктивної організації зрубів: від перетину двох прямокутних довгих нав або на основі додавання до кожного з боків великого центрального квадрата чотирьох менших квадратів. Завдяки варіаціям ці схеми давали можливість отримати 80 планувальних вирішень. Дослідження довели, що протягом ХVІІ-XIX ст. хрещатий план не змінив встановлених об'ємно-планувальних принципів. Він успадкував гранчастість вівтаря раніше від мурованого будівництва, стиль бароко лише доповнив його гранчастість в інших раменах плану, західне рамено залишилося прямокутним.

Стиль бароко не зміг витіснити старовинні квадратні та прямокутні форми й змінити усталену планувальну основу будівництва -- типова дво-, тридільність і хрещатість залишилася. Встановлено, що планові вирішення дерев'яних церков вичерпали свої генетичні можливості, подальші вирішення могли відбутися лише зі зміною церковної відправи.

Українці Карпат віддавали перевагу плану, який формувався на основі перетину двох довгих прямокутних нав. 82% бокових рамен прямокутні, тоді як, скажімо, храми Наддніпрянщини мають у плані багатокутники.

Підрозділ “Ґенеза об'ємно-просторових вирішень дерев'яних церков” містить аналіз варіантів об'ємних вирішень дахових, одно-, дво-, триверхих тридільних церков Карпатського регіону та розкриває еволюцію переходу від даху, одного верху до багатоверхих церков. Розглядається комбінаторика чотири-, восьмибічних верхів, їхнє членування по вертикалі та принципи формування об'ємно-планувальних вирішень храмів симетричної та асиметричної композиції, впливи стилів (готики, бароко), способи приєднання вежеподібних дзвіниць до церкви і їхнє відокремлення від церковної споруди. Теоретично визначено кількість тризрубних, триверхих церков з членуванням верхів до шести (можливі 253 об'ємні вирішення, зафіксовано 53, з них-- 48 в українців Карпат). На основі тридільного плану комбінації дахів і верхів, їхнього вертикального членування та додавання до них піддашшя, опасання, гзимів можна отримати 369 об'ємних вирішень тридільної триверхої церкви. Це вказує на її потужний потенціал при порівняно невеликій кількості планів.