Традиційне скотарство українського населення Східної Галичини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.05 - етнологія

ТРАДИЦІЙНЕ СКОТАРСТВО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ

ВИКОНАВ ВИПАСНЯК АНДРІЙ ІВАНОВИЧ

Івано-Франківськ - 2010



АНОТАЦІЯ

скотарство етнографічний традиційний обряд

Випасняк А.І. Традиційне скотарство українського населення Східної Галичини. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 - етнологія. - Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. - Івано-Франківськ, 2010.

У дисертаційній роботі на основі аналізу архівних матеріалів, статистичних документів, польових етнографічних матеріалів, історіографічної бази досліджено функціонування традиційного скотарства в рівнинній частині Східної Галичини в 90-ті рр. ХІХ - 30-ті рр. ХХ ст.

Особливу увагу приділено специфіці пастівництва, сезонного утримання худоби, переробки тваринної продукції, господарських будівель досліджуваної території. Визначено господарсько-економічну значимість торговельного скотарства, умови розвитку ветеринарії, а також змальовано народні звичаї та обряди, пов'язані зі скотарством.

Ключові слова: традиційне скотарство, українське населення, Східна Галичина, етнографічні райони, пастівництво, торговельне скотарство, господарські будівлі, сезоне утримання тварин, народна ветеринарія.



1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Одним із актуальних напрямків сучасних етнографічних досліджень є вивчення і збереження самобутньої традиційної культури та господарських занять історико-етнографічних регіонів України. Окреме місце в цьому контексті займають етнографічні масиви Західного (Південно-західного) історико-етнографічного регіону, які адміністративно-політично збігаються з тереном Східної Галичини.

У системі господарського укладу українського населення Східної Галичини в силу історичного, соціального, економічного розвитку та природно-географічних умов сформувалася традиційна структура господарської діяльності. Так, у гірських районах Західного історико-етнографічного масиву - Українських Карпат - провідне місце посідало тваринництво. Територія передгірських і низинних етнографічних районів вказаного регіону сприяла комплексному розвитку землеробсько-тваринницького господарства. Це вплинуло на формування у вказаних частинах своєрідної традиційної господарської спеціалізації.

Етнографічне вивчення скотарства має як наукове, так і практичне значення. Саме етнографічні знання дозволяють здійснити раціональний аналіз культурно-господарських досягнень тих чи інших етнічних спільнот та етнографічних груп, які у своїй повсякденній життєдіяльності зберегли чимало архаїчних знань і традицій станом на кінець ХІХ ? першу третину ХХ ст. Крім того, сучасні наукові, технічні і технологічні процеси супроводжуються майже повним запереченням народної практики. Але, при цьому, розроблені новітні методики не дають обґрунтованих рекомендацій щодо господарсько-культурної адаптації в географічних поясах, екологічних нішах, а тим більше окремих етнографічних масивах.

Одним із найважливіших практичних завдань сучасної етнології є всебічне вивчення традиційних господарських навиків, стереотипів трудової поведінки, тобто вивчення й узагальнення народного досвіду в усьому його багатстві. Так, у традиційному скотарстві ще й досі стійко зберігаються окремі давні господарські традиції.

Необхідним є використання досвіду ведення традиційного скотарства для покращення подальшого розвитку тваринництва, зокрема молочарського скотарства, на території України на початку ХХІ ст. Адже тепер, на жаль, через глобалізаційні процеси спостерігаються тенденції активного скорочення обсягу вітчизняного тваринництва, хоча кормова база є більшою і різноманітнішою, ніж у досліджуваний період.

Актуальність теми зумовлена також тим, що на сьогодні проблема комплексного вивчення традиційного скотарства українського населення Східної Галичини є малодослідженою. Проте, будучи прикладною темою у вітчизняній етнологічній науці, вона потребує, щоб предметом окремого наукового дослідження стали рівнинно-низинні райони досліджуваної території. Наявні ж на даний момент розвідки - це, як правило, складові наукових і навчальних видань, результати окремих етнографічних експедицій, які стосуються лише гірської території Західного (Південно-західного) та Поліського історико-етнографічного регіону.

Дослідження скотарських традицій українців Східної Галичини важливе ще й тому, що на початку ХХІ ст. інтенсивно нівелюються традиційний господарський уклад та етнічна культура.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках проблематики науково-дослідної програми кафедри етнології і археології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника «Історико-культурні та етносоціальні процеси на Прикарпатті» (державна реєстрація №01090000838).

Об'єктом дослідження є традиційне скотарство українського населення Східної Галичини, що базується на утримуванні та розведенні великої рогатої худоби (далі - ВРХ (корів, волів, ялівок, биків, бугаїв, телят, бичків) у домашніх умовах. З метою порівняльного аналізу, використовуємо статистичні дані, що характеризують розвиток галузей конярства, вівчарства, козівництва та свинарства.

Предметом вивчення й наукового аналізу дисертаційної роботи є специфічні риси та тенденції розвитку традиційного скотарства українського населення Східної Галичини, його господарсько-економічні, соціально-побутові, правові та культурно-духовні особливості.

Мета дослідження - висвітлити функціонування скотарства як складової частини єдиного господарського комплексу. Для реалізації поставленої мети перед дисертантом постали такі завдання:

- проаналізувати джерельну базу та стан наукового вивчення проблеми;

- визначити фактори, які впливали на становище традиційного скотарства українського населення Східної Галичини, та простежити основні тенденції його розвитку у кінці ХІХ - на початку ХХ ст;

- з'ясувати місце скотарства в житті мешканців досліджуваного регіону;

? окреслити специфіку функціонування торговельного скотарства на зазначеній території;

- охарактеризувати особливості переробки та використання тваринницької продукції;

- висвітлити традиції ведення пастівницького господарства на теренах Східної Галичини;

- дослідити особливості традиційної звичаєвості та обрядовості, пов'язані зі скотарством, які притаманні українському населенню Східної Галичини;

- розкрити роль та місце народної ветеринарії у функціонуванні традиційного скотарства галичан.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 90-ті рр. ХІХ - 30-ті рр. ХХ ст., коли скотарство, будучи невід'ємною складовою частиною землеробсько-скотарського способу господарювання, характеризувалося збереженням усталених традицій. Нижня межа - 90-ті рр. ХІХ ст. - визначена на підставі фактів, які свідчать, що саме в цей час у традиційний господарський уклад українців проникають нові тенденції соціально-економічного характеру. Верхня межа дослідження - 30-ті рр. ХХ ст. (1939 р.) - окреслена падінням Другої Речі Посполитої, приєднанням західноукраїнських земель загалом і Східної Галичини зокрема до УРСР й початком радянізації та колективізації краю, що в свою чергу зумовило відхід від традицій, обрядів і звичаїв, які нова влада почала насильно та масово жорстоко викорінювати.

Географічні межі дисертації охоплюють рівнинно-низинні та підгірські території Західного (Південно-західного) історико-етнографічного регіону, які адміністративно-політично збігаються з тереном Східної Галичини як території компактного проживання українського населення. У досліджуваний період вона перебувала під владою Австро-Угорської імперії та Другої Речі Посполитої, територіально входила до складу австрійської провінції «Королівства Галичини і Лодомерії» (до 1918 р.) та згодом - Львівського, Станиславівського та Тернопільського воєводств у складі Польщі (без урахування восьми польських повітів, приєднаних до Львівського воєводства).

Теоретико-методологічними засадами дослідження є принципи історизму, системності та об'єктивності вивчення минулого, що дозволило уникнути однобічності у висвітленні. Автором застосовано загальнонаукові й спеціально-наукові методи. Теоретичний аналіз та узагальнення фактичного матеріалу базуються на методі польових досліджень, структурно-функціональному, типологічному та порівняльно-історичному методах.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у постановці, узагальненні та аналізі проблеми дослідження.

Уперше:

– введено в науковий обіг нові архівні документи і матеріали, що дало змогу суттєво доповнити картину господарського укладу українського населення Східної Галичини кінця ХІХ - 30-х рр. ХХ ст.;

– з'ясовано специфіку й особливості розвитку традиційного скотарства в рівнинно-низинних районах Західного (Південно-західного) історико-етнографічного регіону;

– охарактеризовано застосування народних знань місцевим населенням у ветеринарній справі;

удосконалено:

– положення про особливості пастівницької форми господарювання в краї;

– відомості про характерні риси дозвілля пастуших колективів;

дістали подальший розвиток:

– проблематика народної звичаєвості й обрядовості українського населення регіону, пов'язаної з традиційним скотарством;

– висвітлення соціально-економічних умов функціонування галузі в окреслений період.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що представлений у дисертації фактичний матеріал, наукові положення та висновки можуть бути використані для проведення порівняльно-історичного аналізу функціонування досліджуваної галузі господарства в інших регіонах України; сприятимуть підготовці узагальненої монографії про традиційне скотарство українців, при написанні робіт з історії України, зокрема Східної Галичини, етнографії Покуття, Опілля, Західного Поділля, Бойківщини, Гуцульщини, Надсяння, історичної регіоналістики. Результати дослідження можуть застосовуватися при підготовці і під час викладання нормативних та спеціалізованих курсів з історії України й етнології, при проведенні лекційних і практичних занять у вищій школі. Водночас результати дослідження можуть бути застосовані при підготовці спеціалістів-гуманітаріїв, у роботі етнографічних і краєзнавчих музеїв, а також ними можуть скористатися дослідники в царині краєзнавства.

Результати дослідження пройшли апробацію на міжнародній конференції «Іван Франко і Буковина» (Чернівці, 22 вересня 2006 р.); VI Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 600-річчю першої писемної згадки про Чернівці (Чернівці, 12 - 13 жовтня 2007 р.); Міжнародній науковій конференції «Україна в етнокультурному вимірі ХVІІІ - початку ХХІ ст.» (Київ, 22-23 травня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ ст.» (Дрогобич, 19-20 вересня 2008 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Традиційна українська культура Прикарпаття у контексті глобалізаційних процесів» у рамках ІІІ Міжнародного фольклорного фестивалю етнографічних регіонів України «Родослав» (Івано-Франківськ, 25 вересня 2009 р.) та на щорічних наукових конференціях кафедр Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми, зв'язок роботи з науковими програмами та планами, сформульовано мету і завдання, визначено об'єкт, предмет, географічні та хронологічні межі, методологічні засади та методи дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію отриманих результатів, структуру дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні аспекти і джерельно-історіографічна база дослідження» проаналізовано теоретико-методологічні засади дослідження, охарактеризовано джерела, використані автором, та стан розробки наукової теми.

У першому підрозділі «Методологічні засади дослідження» зазначено, що робота ґрунтується на принципах наукової об'єктивності та критичного аналізу джерельних відомостей. Визначальним у ній є принцип історизму, згідно з яким розвиток скотарства як вторинної галузі традиційного господарства залежав від загальноісторичних процесів і соціально-економічного розвитку досліджуваної території.

Функціонування скотарства нерозривно пов'язане з іншими видами господарської діяльності людини, насамперед із землеробством, у зв'язку з чим воно завжди віддзеркалювало соціально-економічні особливості розвитку тієї чи іншої території.

Методологічною основою дослідження стали праці радянських (Б. Адріанов, Ю. Бромлей, Г. Громов, Г. Клепікова, В. Курильов, Г. Марков, М. Османов, А. Першіц, Ю. Семенов, Г. Сімаков, С. Токарєв, Н. Шлигіна, Ю. Шнірельман), російських і білоруських (І. Власова, Ю. Журавльов, Л.Молчанова, В. Тітов, А. Шенніков), вітчизняних (М. Гладкий, І. Дзендзелевський, Г. Кожолянко, М. Мандибура, С. Павлюк, М. Тиводар) та зарубіжних (Я. Подолак, А. Фуртуне) дослідників, у яких було висвітлено окремі аспекти традиційного скотарства.

Різноманітність завдань і наукова складність проблематики традиційного скотарства Східної Галичини вимагала використання різноманітних методів дослідження: польових досліджень, компонентного аналізу (структурно-функціональний), статистичної обробки етнографічних матеріалів, порівняльно-історичного аналізу, типологічного дослідження.

У процесі підготовки дисертації був застосований метод польових досліджень, який сприяв комплексному висвітленню традиційних елементів скотарського господарського укладу. В роботі застосований порівняльно-історичний метод для вивчення регіональних етнокультурних традицій українського населення Східної Галичини, пов'язаних зі скотарством. Структурно-функціональний метод дав можливість пізнати традиційне скотарство шляхом вивчення його складових елементів. Метод статистичної обробки етнографічного матеріалу дав змогу з'ясувати ареали та частоту поширення певних традиційних явищ духовно-матеріальної скотарської культури українського населення Східної Галичини. Метод типологічного дослідження сприяв тому, що на основі виявлених рис і ознак проведено ієрархічну типологізацію традиційного скотарства.

Названі методи дослідження дали можливість не лише описати скотарство, а й проаналізувати його з урахуванням етнічно українських особливостей матеріальної і духовної культури, розкрити його господарсько-культурні і соціальні функції, виявити і встановити загальні та часткові тенденції розвитку, виділити ті специфічні риси, які склались на основі локальних, внутрішніх чи загально-українських традицій.

У другому підрозділі «Джерельна база» зазначено, що її основу становлять документальні архівні матеріали, опубліковані джерела, статистичні матеріали, періодична преса, спогади, польовий етнографічний матеріал.

У фонді 3795 «Українська Господарська Академія в ЧСР» Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України міститься ряд праць випускників Української Господарської Академії в Подебрадах, присвячених організації та розвитку молочарства і скотарства на території Східної Галичини.

Архівні фонди 361 «Канцелярія військового генерал-губернатора областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни», 365 «Жандармські установи Тимчасового воєнного генерал-губернаторства Галичини. Жандармський пункт Тимчасового Жандармського управління у м. Коломия, Коломийського повіту» 442 «Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. 1832 - 1914 рр.» Центрального державного історичного архіву України у м. Києві містять матеріали, в яких розкрито вплив військових дій 1914 - 1918 рр. на стан поголів'я худоби у господарствах українського населення та ведення відповідних реквізиційних акцій з боку російських військ.

У фондах 146 «Галицьке намісництво», 302 «Крайове сільськогосподарське товариство «Сільський господар» у Львові 1899 - 1944 рр.», 429 «Сільськогосподарська палата» Центрального державного історичного архіву України у м. Львові зберігаються повідомлення, звіти староств про обсяги ввезення і вивезення худоби зі Східної Галичини до інших провінцій Австро-Угорської монархії в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., статистичні звіти староств про наявність худоби в повітах, торгівельні операції на ринках Східної Галичини на початку ХХ ст., форми і методи введення сільського господарства в краї.

Найбільшу цінність для дослідження проблеми становлять фонди Державних архівів Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей. У них містяться щотижневі та місячні звіти австрійських і польських адміністрацій про соціально-економічне становище в регіоні, матеріали про ставлення урядових чинників до розвитку скотарства українського населення; донесення іноетнічних владних структур про діяльність українських сільськогосподарських організацій; документи про участь українських національно-політичних партій, культурно-освітніх та господарських товариств, греко-католицького духовенства в розвитку сільського господарства загалом і традиційного скотарства зокрема.

У фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України зберігаються записи етнографів, фольклористів і народознавців кінця ХІХ - початку ХХ ст., які стосуються промислу обробки шкіри, а також елементи духовної культури: колядки, щедрівки, народні звичаї, прикмети, повір'я, легенди про тварин, побут і їжу.

У фонді 125 «Галицьке господарське товариство» Відділу рукописів Львівської Національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України міститься економічна і статистична інформація про функціонування скотарської галузі у Східній Галичині.

Важливе значення відіграють опубліковані матеріали. Серед них виділяються польові етнографічні розвідки В. Гнатюка, М. Зубрицького, В. Охримовича та інших, що вміщені у часописах «Матеріали до українсько-руської етнології», «Записки НТШ», «Етнографічний збірник».

Окреме місце посідають статистичні й довідкові видання, опубліковані впродовж досліджуваного періоду і які дають можливість відтворити масштаби та умови функціонування скотарської галузі українського населення краю.

У газетах «Діло», «Батьківщина», «Галичанин», «Господарська часопись», «Свобода», «Слово», «Господар и промышленник», «Час» («Czas»), «Господар» («Rolnik»), господарських часописах «Сільський господар», «Економіст», «Кооперативне молочарство», «Кооперативна республіка» міститься інформація про сприяння розвитку галузі тваринництва з боку іноетнічної влади, специфіку сільськогосподарської кооперації, конкретні практичні поради для господарів щодо застосування нових прогресивних підходів, заготівлі кормів, розведення, утримання і відгодівлі нових порід домашньої ВРХ, підвищення м'ясо-молочних показників.

Матеріали мемуарного характеру містять спогади О. Дальницького, О. Мельника, А. Палія, О. Пристая, Р. Яримовича, в яких окреслено особливості господарського скотарського укладу Східної Галичини, форми пастівництва, відгодівлі та побутування народної звичаєвості, пов'язаної з даною галуззю.

Польові етнографічні матеріали розкривають локальну специфіку традиційного скотарства Східної Галичини, зокрема дані про матеріальну культуру, звичаї, забобони, обряди, зібрані автором у період 2004 - 2010 рр. під час польових наукових експедицій і анкетувань респондентів.

Всебічний аналіз джерел дозволяє зрозуміти основні тенденції розвитку даної галузі, проаналізувати його кількісні і якісні показники, показати систему народних звичаїв, традицій і комплекс знань, пов'язаних зі скотарством.

Третій підрозділ «Історіографія проблеми» присвячений аналізу теми у наукових дослідженнях. У ньому з'ясовано стан і ступінь наукового вивчення проблеми в Україні та за її межами.

Аналіз історіографічних джеред здійснено за такими групами: 1) праці, які побачили світ у досліджуваний період; 2) роботи радянських учених; 3) дослідження науковців незалежної України; 4) студії істориків української діаспори; 5) публікації зарубіжної історіографії.

Висвітлення даної теми знаходимо у дослідженнях учених кінця ХІХ -початку ХХ ст., зокрема В. Шухевича, С. Павліка, Р.Ф. Кайндля, В. Гнатюка. Значне місце в історіографії проблеми дослідження посідають тогочасні праці Б. Бігеляйзена, Ф. Буяка, Г. Діаманда, З. Людкевича, Р. Правохенського, Я. Ростафінського, С. Шмідта, С. Сліви, С. Вішнєвського, Б. Вигоди, І. Шимоновича і Я. Зінтеля, в яких окреслено широке коло питань, пов'язаних із аналізом сільськогосподарського сектору і тваринницької галузі в Східній Галичині в австро-угорський і польський періоди, висвітлено особливості землеволодінь у краї та стан луків і пасовищ у ньому, показано стан ветеринарної медицини та особливості догляду за худобою.

У працях Є. Храпливого охарактеризовано особливості розведення та відгодівлі худоби на території Східної Галичини у досліджуваний період, подано чітку характеристику її господарського потенціалу.

У публікаціях Г. Дзіндзьо, О. Критовича, К. Михайлюка, Й. Раковського, М. Стахурського, М. Творидла, М. Холєвчука, М. Хомишина і А. Шишковського подані фахові поради щодо економічних основ ефективності ведення господарства селянами згідно з «новими» знаннями, розвитку домашнього скотарства, відгодівлі і догляду ВРХ, в основному корів, контролю молочності. У працях В. Кубійовича, Р. Герасимчука i В. Табора було започатковано етнорегіональне дослідження традиційного скотарства та проаналізовано кількісні показники галузі. У них подано фахові поради щодо економічних основ ефективності ведення господарства, відгодівлі і догляду ВРХ, в основному корів, контролю молочності.

Більшість публікацій радянської доби присвячено питанням, що стосуються основних господарських занять гуцулів, одним із яких було традиційне скотарство. У той же час іншим етнографічним групам Східної Галичини приділено обмаль інформативного простору. Серед праць радянського періоду слід виокремити дослідження М. Мандибури, який ґрунтовно описав полонинське господарство гуцулів, проаналізував особливості відгінного пастівництва. Окреме місце належить працям І. Васюти, М. Герасименка, С. Злупка, С. Макарчука, Г. Ковальчака, І. Компанійця, М. Кравця, В. Осечинського, В. Свєжинського, в яких окреслено соціально-економічні і статистичні аспекти предмету дослідження.

Етнографічна специфіка теми частково розкрита у колективних виданнях «Бойківщина» і «Гуцульщина», в яких з'ясовані питання матеріальної і духовної культурної складової традиційного скотарства згаданих історико-етнографічних районів. Деякі етнографічні аспекти проблеми дослідження знайшли висвітлення в працях З. Болтарович, Р. Кирчіва, О. Кравця, І. Могитича.

У сучасній вітчизняній етнологічній науці тематику традиційного скотарства розвивають М. Тиводар, М. Глушко і М. Гладкий. Так, М. Тиводар у своїх публікаціях здійснив найдокладніший аналіз регіональної специфіки функціонування галузі, проаналізував скотарські традиції українського населення Карпатської зони. М. Глушко акцентує увагу на розвитку гужового транспорту в Українських Карпатах, особливостях і специфіці тваринного запрягу. М. Гладкий здійснив спробу на прикладі окремого етнографічного масиву (Полісся) концептуального осмислення проблем скотарства.

Специфіку ведення традиційного скотарства у регіоні розглянуто у виданнях «Прикарпаття. Спадщина віків», «Поділля» і «Покуття. Історико-етнографічний нарис».

У працях Л. Артюх, З. Болтарович, Г. Горинь, В. Горленка, Ю. Гошка, А. Данилюка, О. Найден, С. Павлюка, М. Паньківа, Р. Сілецького, Г. Скрипник, В. Скуратівського, Р. Чмелика, М. Шкоди, М. Юрія проаналізовано окремі аспекти української традиційної культури: народну медицину, харчування, суспільно-сімейні відносини, календарну і звичаєву обрядовість.

Вагоме значення для дослідження традиційного скотарства мають монографічні і колективні видання, в яких проаналізовано суспільно-політичне та соціально-економічне становище Східної Галичини в кінці ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. Серед них - праці А. Алексієвця, І. Васюти, В. Грабовецького, О. Жерноклеєва, О. Кондратюка, О. Красівського, М. Кугутяка, С. Макарчука і П. Сіреджука.

Праці Л. Дрогомирецької, С. Гелея, Л. Реви-Родіонової, Б. Савчука, М. Сича стосуються історії розвитку товариств і сільськогосподарської кооперації в Західній Україні. Проблемі розвитку ветеринарної медицини присвячена робота Р. Гурського. Вплив політики і військових дій на розвиток сільського господарства в першій третині ХХ ст. висвітлено в працях Р. Береста, П. Костючка, О. Мазура, Г. Мельника і В. Смолея. Окремі аспекти проблеми дослідження знайшли відображення у публікаціях Л. Пинди, Г. Шевчука, О. Шміло, Н. Коростіль, М. Вітенка, О. Баран, С. Бегея, Р. Гарата, І. Дмитрук, Н. Дуди, А. Заярнюка, І. Паньківа, Р. Радовича, Л. Сливки, С. Творуна.

З-поміж праць істориків української діаспори найпомітніше місце займають розвідки О. Воропая та С. Килимника, в яких проаналізовано деякі звичаї й обряди, пов'язані зі скотарством. Основне місце в працях українців зарубіжжя посідають питання суспільно-політичного, етносоціального та господарсько-економічного розвитку Східної Галичини. Свідченням цього є публікації І. Витановича, В. Дмитренка, А. Качора, О. Луцького, М. Маслій, А. Моспанюка, Ф. Мрочка, Я. Татомира, в яких проаналізовані питання розвитку кооперативного руху, зокрема діяльності «Маслосоюзу», контролю молочності, ветеринарії.

Окремі аспекти дослідження висвітлені у роботах зарубіжних дослідників. Так, публікації К. Мошинського і Я. Подолака розширюють базу для історико-порівняльного аналізу функціонування традиційного скотарства у слов'янських народів. Фрагменти соціальної історії Східної Галичини кінця ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. висвітлені в працях Я. Борковського і К. Сойки-Зелінської. Серед сучасних зарубіжних досліджень особливу увагу привертають роботи Р. Ліпельта, І. Томчика-Врони та видання «Пастерство на Гуцульщині», «Батьківщина Галичина» і «Годівля худоби в Галичині в добу автономії», в яких проаналізовано особливості розвитку традиційного скотарства у даному етнографічному регіоні.

Отже, проведений нами аналіз праць засвідчив, що в кінці ХІХ - першій половині ХХ ст. переважали спеціалізовані дослідження цієї галузі селянського господарства з фрагментарними етнографічними свідченнями статистичного характеру. У другій половині ХХ ст. були спроби простежити її розвиток у динаміці, виявити етнокультурну специфіку скотарських традицій місцевого населення. Комплексні фактичні дані та зібрані польові матеріали створюють основу для історико-етнографічної характеристики функціонування традиційного скотарства українців населення краю у 90-х рр. ХХ ст. - 30-х рр. ХХ ст.

Другий розділ дисертації «Традиційне скотарство в системі господарської діяльності українського населення Східної Галичини» складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі «Основні фактори і тенденції розвитку галузі» проаналізовано стан скотарства на території регіону в досліджуваний період.

Для заняття тваринництвом на території Східної Галичини можна виділити п'ять областей, які різняться між собою своєрідними природно-кліматичними особливостями: Західне Поділля і південне Покуття; Західна Волинь; Опілля і північне Надсяння; низинна Бойківщина, північне Покуття і південне Надсяння; гірська Бойківщина і Гуцульщина.

Характерною рисою періоду 1880 ? 1910 рр. було те, що в 1880 ? 1900 рр. кількісна динаміка голів ВРХ була позитивною з відповідними приростами, а в 1900 ? 1910 рр. ? вона різко уповільнилася.

У роки Першої світової війни традиційне скотарство Східної Галичини опинилося у критичному становищі через воєнні дії та непомірні реквізиційні акції з боку австро-угорської і російської властей. Нерідко воюючі сторони вдавалися до прямих грабежів населення регіону. У жовтні - листопаді 1916 р. російські власті здійснювали реквізиції худоби у повітах Заліщики, Коломия, Городенка, Вижниця. У цей час значно зменшилися кількісні показники поголів'я ВРХ. Так, у 1916 р. кількість голів ВРХ у Львівському воєводстві порівняно з довоєнним рівнем скоротилася на 43%, Тернопільському - 80%, Станиславівському - на третину.

У міжвоєнний період тваринництво відроджувалося нерівномірно. Якщо у 1920-х рр. здебільшого спостерігалися позитивні тенденції динаміки збільшення кількості поголів'я худоби, то у 1930-х рр. помічаємо від'ємні кількісні показники. З огляду на це, польська влада у 1930-х рр. розробила і намагалася втілити програму піднесення галузі в регіоні. Прикладом може слугувати трирічна програма щодо піднесення продукції сільського господарства на терені Тернопільського воєводства (1928 р.).

Відновлення поголів'я ВРХ відбулося у 1927 р., хоча вже з 1921 р. починався незначний кількісний приріст худоби. Так, до кінця 20-х р. ХХ ст. у трьох воєводствах Східної Галичини поголів'я ВРХ досягло рівня 1910 р.

Позитивній динаміці зростання кількісних показників перешкодила світова економічна криза 1929 - 1932 рр., яка відчутно вдарила по Польщі в першій половині 1930-х рр. У середині 1930-х рр. польській владі вдалося частково взяти під контроль критичну ситуацію у тваринницькій галузі. Тому кількість голів ВРХ у Львівському, Станиславівському і Тернопільському воєводствах у 1938 р. на 19% перевищила рівень 1927 р. і на 14% рівень 1929 р. Важливу роль у господарській політиці Речі Посполитої займали проурядові товариства, які спеціалізувалися на тваринницькій галузі. Одним із них було Товариство відгодівців худоби, яке займалося розведенням і відгодівлею племінних корів. Йому надавалася фінансова і матеріальна допомога з боку держави.

Окреме місце в господарській діяльності українського населення Східної Галичини відігравали товариства, пов'язані з тваринницькою галуззю. Вони сприяли піднесенню скотарства в краї. Місцева українська інтелігенція взялася за створення мережі господарських і кооперативних товариств, проведені заходи яких сприяли урухомленню даної галузі.

Найбільш впливовим серед них було товариство «Сільський господар». Повітові філії вказаного товариства організовували у селах короткочасні курси, на яких селяни мали змогу навчитися правильного ведення господарства, вирощування зернових та технічних культур, городництва, садівництва, плекання худоби, домашньої птиці. Чималу роль у той час відіграли молочарські спілки і кооперативи «Маслосоюзу».

У соціальному плані необхідно зазначити, що головними відгодівельниками ВРХ були дрібні і середні селянські господарства. Більшість з них мали лише по одній домашній тварині, а третина господарств - лише одну корову, що не сприяло зростанню кількості молока для переробки й відбивалося на споживанні цього продукту сільським населенням.

У другому підрозділі «Господарсько-економічна значимість торговельного скотарства» розглянуто вплив торговельних відносин скотарів Східної Галичини з іншими регіонами та державами на розвиток досліджуваної галузі краю. Територія краю у кінці ХІХ - початку ХХ ст. була аграрним придатком держав, під владою яких вона перебувала. Вона постачала товарну і м'ясну продукцію на зовнішній і внутрішній ринки.

Східна Галичина була важливим постачальником м'яса для столиці Австро-Угорщини, причому найбільша його кількість ішла з населених пунктів, де були залізничні станції. У кінці ХІХ - початку ХХ ст. першість у торговельному тваринництві краю належала ВРХ. Із цілої Галичини до Відня у 80-ті рр. ХІХ ст. вивезли 325356 волів, 1152978 корів, 704527 ялівок, 735262 коней. Доцільно зауважити, що м'ясо отримували з ялової худоби, яка не здатна була до потомства.

Під час Першої світової війни торговельні операції, пов'язані з худобою, були мінімізовані, оскільки більшу її частину реквізували австро-угорська і російська воюючі сторони.

Відновлення господарсько-економічної значимості торговельного скотарства припадає на міжвоєнний період. Активних обертів торгівельний баланс набрав у другій половині 1920-х рр., коли Східна Галичина стала центром збуту м'ясної продукції в Польщі.

У результаті світової кризи продукції м'ясо-молочної промисловості у 1930-х рр. вивозилося дуже мало. Так, вивіз м'яса й бекону зі Східної Галичини становив у 1937 р. всього 2,3 тис. тонн, тваринних жирів - 1,2 тис. тонн, а масло й молочні продукти майже не вивозилися.

На відміну від 1920-х рр. у 1930-х рр. продаж продукції відбувався здебільшого на внутрішньому ринку. Більша частина ВРХ і половина свиней спрямовувалися в інші воєводства Польщі. Так, у 1937 р. до Шльонського воєводства відправлено 40 тис. голів ВРХ і понад 30 тис. свиней, до Краківського - до 30 тис. і 50 тис., а до Варшавського - приблизно 20 тис. і 6 тис. відповідно.

Окреме місце в торгівельних відносинах займали молочарство та молочна продукція. На початку ХХ ст. молоко українці використовували для власного споживання. Надлишок молока на переробку могли продати тільки 2/5 усіх господарств. Пріоритетом молочарства було збільшення поголів'я молочних порід ВРХ. Це сприяло росту кількості надоїв молока, що переробляли на масло, сир, сметану та іншу молочну продукцію, яку реалізовували у краї і за кордоном. У 1909 р. зі Східної Галичини було вивезено 1,5 вагона масла, а у 1910 р. - 12.

У міжвоєнний період вагому роль у розвитку торговельних відносин відігравав «Маслосоюз», який спеціалізувався на переробці молока на масло, сир і бринзу. У 1925 р. товариство вперше на європейському ринку продало 200 кг масла. Згодом воно почало експортувати більше 1/3 всього виготовленого масла до Австрії, Німеччини та Чехословаччини.

Якщо внутрішні торговельні відносини до кінця ХІХ ст. між місцевим населенням краю відбувалися шляхом купівлі або натурального обміну, то у першій третині ХХ ст. вони ґрунтувалися виключно на купівлі-продажу.

Отже, для торговельного скотарства на території Східної Галичини були характерні пряма підпорядкованість інтересам Габсбурзькій монархії та Польщі, рівні попиту на продукцію ВРХ на ринках, а об'єми вивозу та ввезення худоби та м'яса залежали від соціополітичного становища, в якому перебував край.

Третій підрозділ «Традиції переробки продукції» висвітлює особливості переробки та вживання м'ясо-молочної продукції тваринницької галузі.

У кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. господарство українського населення Східної Галичини мало натуральний чи напівнатуральний характер. Продукцію скотарства місцеві селяни використовували насамперед для забезпечення потреб своєї сім'ї. Вона становила невід'ємну частину харчування місцевого населення.

Пріоритетне значення мала молочна продукція. Молоко вживали у свіжому та кислому вигляді. У переважній більшості селяни споживали коров'яче, рідше козяче та овече. З молока робили сметану, яку, щоправда, населення краю вживало рідко, здебільшого її продавали. Масло виготовляли також на продаж.

У селах Галицької Бойківщини зі шматків вудженої бринзи готували кляг. У гірських і підгірських районах краю займалися сироварством. Побічним продуктом виготовлення грудкового сиру була сироватка. З неї виготовляли вид солодкуватого сиру, що в Східній Галичині називався вурда, урда, гурда.

Важливе значення мала м'ясна продукція. Українські селяни Східної Галичини двічі або тричі на рік різали худобу на м'ясо. Найбільше вони віддавали перевагу м'ясу свиней, рідше овець, телят та кіз. М'ясо волів із різних причин вживалося в їжу рідко, а ще рідше - м'ясо коней. У щоденному раціоні українські селяни краю споживали сало у поєднанні з іншими стравами, у святковому - продукти переробки м'яса: ковбаси, кров'янку. М'ясо також вудили і солили.

На теренах Східної Галичини розвитку набули допоміжні господарські заняття: шевство, кушнірство та ліжникарство. Промисел, який спеціалізувався на вичинці шкір із хутром та пошитті кожухів, розвивався насамперед у районах поширення вівчарства: в Карпатах, на Покутті, Західному Поділлі, меншою мірою - в західних районах Львівщини та Волині.

Таким чином, утримуючи та розводячи домашніх тварин, українці Східної Галичини не лише забезпечували себе всім необхідним, а й створювали основу для функціонування інших галузей виробничо-господарської діяльності.

Третій розділ «Умови функціонування традиційного скотарства» складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі «Пастівництво як форма ведення господарства» проаналізовано умови, в яких існувало пастівництво, традиції, пов'язані з випасанням худоби, специфіку пастівницького сезону та особливості пастушого колективу.

Основу скотарства українського населення Східної Галичини становила пасовищна система кормозабезпечення, що значно економило кормові ресурси, дозволяло утримувати худобу на підніжному кормі протягом тривалого часу. У кінці ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. селяни використовували різноманітні земельні угіддя, придатні для випасу худоби, зокрема сіножаті і ріллю. У Східній Галичині пасовища становили 8,6% угідь від загальної площі. Серед них домінували польові пасовища та випаси на землях, вилучених із сільськогосподарського виробництва. Польові угіддя були загальнодоступними для випасу тварин лише з 14 жовтня - свята Покрови, з яким ототожнювалося закінчення сільськогосподарського року.

Початок пастівницького сезону припадав на Юріїв день - 6 травня. Проте свідчення респондентів підтверджують, що зазвичай починали виганяти худобу на пасовище з приходом тепла або після Великодня.

Обов'язок нагляду за домашніми тваринами під час їх перебування на пасовищах на підніжному кормі покладався на пастухів. Професійна спеціалізація у галузі пастівництва була в зародковому стані. Тому найчастіше за домашніми тваринами доглядали підлітки.

Якщо для гірської частини Східної Галичини був характерний колективний випас худоби, то для рівнинно-низинної - індивідуальний. Особистісне утримування ВРХ на пасовищах вимагало взаємної узгодженості дій між пастухами. Тому вони створювали своєрідні колективи, які функціонували як окремі малі тимчасові соціальні групи протягом усього пастівницького сезону. У кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. існували пастуші колективи трьох типів: об'єднання пастухів, які гуртом вели індивідуальний випас на загальногромадських пасовищах; колективи пастухів, найнятих громадою, які виконували свої обов'язки на професійній основі; колективи пастухів, які виникали на основі сім'ї як тимчасове пастуше утворення, члени якого виконували свої обов'язки епізодично та на непрофесійній основі.

У другому підрозділі «Сезонне утримання тварин» розглядаються особливості відгодівлі і догляду худоби у літній і зимовий періоди, аналізується відповідна кормова база і селекційна робота.

На території Східної Галичини були поширеними сім основних порід ВРХ: червоно-бура галицька, чорна волинська, низинна, симентальська, степова, верховинська, гуцульська, кожна з яких мала свій ареал поширення.

В утримуванні й годівлі домашньої худоби можна виділити два періоди: літній і зимовий, які різняться одне від одного способами догляду за тваринами. Весною і восени ВРХ давали солому ярих культур і сіно. Влітку часто використовували зелені корми - бур'яни, гичку від буряків тощо. У період польових робіт для тяглових тварин збільшували норму соковитих кормів.

Однією з головних причин поганого стану тваринництва в дрібних селянських господарствах була недостатня кормова база. Через нестачу кормів селянська худоба влітку утримувалася виключно з випасу на природних пасовищах, а взимку годувалася соломою.

Важливе значення для відгодівлі ВРХ мали посіви конюшини, пелюшки, вики, бобика, сераделлі. Основу кормової бази скотарства становили фуражне зерно, картопля, буряки тощо. У годівлі ВРХ використовувалась солома, полова, рештки мукомольної продукції, а також домашні харчові відходи.

Первісні форми безстійлового утримування худоби належали до рідкісних. Тварини перебували у стаціонарних критих приміщеннях. Це було спричинено потребою заготівлі гною. У цей період утвердилась практика вживання теплоізоляційних заходів, спрямованих на підвищення температури в приміщенні, де перебували домашні тварини взимку.

Екстенсивні методи розвитку господарства в регіоні зумовили пріоритетне значення природних угідь. Практика травосіяння була в зародковому стані.

Окреме місце в кормовій базі займали сінокоси. На території Покуття, Опілля, Західного Поділля, порівняно з Бойківщиною, Гуцульщиною, Лемківщиною, це мало особливе господарське значення, оскільки від запасів сіна залежала не стільки продуктивність цієї галузі, як ефективність землеробства: збільшення поголів'я тварин сприяло накопиченню органічних добрив.

Третій підрозділ «Господарські будівлі» присвячений розгляду господарського планування традиційного селянського господарства.

В українському селянському дворі розміщувалися господарські будівлі, що призначалися для утримання худоби, виготовлення й ремонту знарядь праці, засобів пересування тощо. Такими будівлями були: хліви, стайні - для утримання ВРХ; кучі, сажі, карники - для утримання свиней; курники - для домашньої птиці; клуні, стодоли - для зберігання необмолочених снопів зернових; комори, шпихліри - для зберігання продуктів домашнього вжитку й зерна; шопи, повітки, возівні - для зберігання сільськогосподарського реманенту.

У 20 - 30-ті рр. ХХ ст. на території Покуття до хат традиційного планування добудовували ще й комору, а бідніші господарі стайню або шопу. Поряд із соломою для покрівель стали використовувати гонту, черепицю, оцинковану бляху. Заможні селяни часом комору будували окремо від хати.

Серед стаціонарних господарських будівель для утримання худоби найважливіше місце посідала стайня, яка призначалася для утримання ВРХ, а подекуди і коней. На Опіллі стайня мала вужче, ніж на Західному Поділлі чи на Галицькій Бойківщині, господарське призначення - тільки для утримання худоби, адже для зберігання різного роду реманенту була виділена окрема комірчина, тоді як на Покутті все розміщувалося в одному приміщенні.

Для Покуття був притаманний такий тип будівель, як колешня. У ній тримали корів та свиней. Будували колешні майже виключно бідні господарі. У процесі її будівництва у землю забивали чотири дерев'яні колики, обплітали їх лозою, відповідно таким способом виготовляли стіну, яку обмащували глиною. Дах покривали соломою, причому прошивали сніпками. За розміром ця господарська будівля була зовсім невеликою.

Серед інших господарських будівель помітно вирізнялася стодола. У більшості селах Східної Галичини вона використовувалась як допоміжне приміщення, пов'язане передусім зі зберіганням та виготовленням кормів для худоби і птиці. У стодолі і шопі зберігалися в основному сухі корми (сіно, солома, кукурудзянка) для зимової годівлі тварин, а подекуди також господарський реманент.

Четвертий розділ «Народні звичаєвість та знання українців Східної Галичини, пов'язані з традиційним скотарством» складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі «Народні звичаї та обряди населення регіону» проаналізовано календарну обрядовість українців за циклами та представлено звичаї й обрядодії, пов'язані з традиційним скотарством.

Обрядові дії, які супроводжували більшість релігійних свят, зазвичай спрямовувались на забезпечення плодовитості, молочності і здоров'я тварин. Важливе місце в традиційній звичаєвості українців Східної Галичини відігравали свята зимового циклу, особливо передріздвяні, різдвяні та водохрещенські свята.

Скотарські обряди і вірування різдвяних днів значною мірою пов'язані з обрядовим хлібом («крачун»; «Василь»), медом, снопом («дідух»), колядою, настиланням на підлогу в хаті і стійлі соломи, магічними діями зі столом, полазником. Важливе місце займали обряди з медом, якому народна традиція приписує магічні й цілющі властивості.

Скотарські мотиви яскраво представлені у традиційній звичаєвості весняно-літнього календарного циклу. У першу неділю Великого посту відзначався день Власа - покровителя домашніх тварин, духу родючості, плодючості, достатку. Це виключно родинне свято, пов'язане з пошануванням худоби.

Благовіщенську проскуру і стрітенську воду українці краю завжди зберігали як найбільш цілющі ліки для тварин. Українці вірили, що у день Благовіщення відьми та інші злі сили відбирали у корів молоко, насилали на тварин хвороби і лихо. Тому в цей день не впускали до своїх осель чужих жінок і дівчат, щоб не принесли лиха тваринам.

Освячені у Вербну неділю гілки захищали тварин від нечистої сили та лиха. За свідченнями респондентів, гілкам верби приписувались особлива магічна сила. Їх зберігали у хаті й хліві, і такі гілки («шутка», «мицька») використовували в обрядах і віруваннях першого вигону худоби на випаси.

Окремі ритуальні обрядодії виконувалися на Великдень. У Чистий четвер обмивали, купали й обкурювали худобу. На межі спалювали господарське сміття для захисту худобу від хвороб, ушкоджень і нещасних випадків. Головешками обкурювали хліви і тварин. На Пасху господар спочатку обходив усі будівлі в господарстві і посипав навколо них свячену сіль, щоб нечисту силу відігнати.

На Зелені свята та на Івана плели коровам віночки і закладали на роги. На дверях стайні намазували хрест із дьогтю, щоб чаклунка не наврочила чогось поганого худобі. У ніч під Івана Купала або рано-вранці з «іванівською» росою збирали зілля. Його освячували в церкві й зберігали для лікування худоби. Для вінків брали трави, які мали чудодійну силу: іванів цвіт, лопух, чебрець («богородська трава»), ведмеже вухо. Вінки святили у церкві й зберігали впродовж року. Настоєм із цих вінків напували худобу в разі хвороби.

На св. Петра і Павла українці виконували ряд таких обрядів і ритуалів, які мали захистити пастухів і худобу. Одним із таких був святковий обід для пастухів.

Осінні свята співвідносимо з поверненням худоби з літніх гірських випасів. На свята Маковія і Спаса корів обсипали посвяченим маком, щоб отелилися і щоб телятам не було ніякої порчі. У день Спаса заборонялося з дому виносити вогонь чи його похідні, щоб корови не втратили молоко і тварини не хворіли.

До 21 вересня в Карпатах, зазвичай, закінчували полонинський випас овець. До свята Покрови повністю мав бути зібраний урожай з полів. З цього дня худоба вільно випасалась на всіх ґрунтах. До свята св. Дмитрія звичайно закінчували випас, а худобу переводили на стійлове утримання і лише за сприятливих погодних умов її випасали до Введення.

У другому підрозділі «Особливості функціонування ветеринарії» показано стан ветеринарної справи в краї, висвітлено характерні риси функціонування народної медицини та застосування відповідних знань на практиці.

Традиційний уклад господарювання об'єктивно не сприяв практикуванню фахової ветеринарії. Натомість широкого розповсюдження набули народні знання, які були спрямовані на охорону худоби від злих сил чи лихого ока. Саме замовляння, молитви відомі з глибокої давнини.

Народна ветеринарія опиралась також на широке використання рослин та мінералів за основні лікувальні препарати. Загалом вказані традиційні прийоми лікування переплітались із рядом магічних дій, а всі разом - із системою народних вірувань і поглядів на будову світу, вірою у добрі та злі сили.

Використання вербальних лікувальних засобів пов'язане з тим, що у виникненні багатьох хворіб звинувачували «нечистого», якого могли наслати, і він поселявся в організмі тварини. Також використовувалися ритуальні засоби оберігання худоби від хворіб. На території Поділля на шию тваринам вішали амулет - павучка, який вміщували в шкаралупу горіха.

Особливої уваги худобі господарі приділяли під час отелення, оскільки правильне виконання відповідних обрядових процедур забезпечувало позитивні наслідки. В останній місяць перед отеленням за худобою вівся щоденний, а в останні дні - щогодинний нагляд. Господарі вставали навіть уночі, щоб подивитись, як себе почуває тварина. Одразу ж після отелу корові давали напитись теплої води, розтертих на цукрі або меді яєць і з'їсти трохи сіна. Теля після народження не витирали, а давали корові його вилизати. Потім теля заносили до хати і прив'язували до ніжки стола.

Українські селяни краю особливо турбувалися про апетит тварин, бо слабка худобина швидко заражалася різними хворобами. Існували різні способи підвищення апетиту, скажімо, давали пити підсолений квас, капустяний розсіл або воду з домішками відвару м'яти чи полину.

У кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. науково-ветеринарний догляд за домашніми тваринами був недостатнім. Упродовж досліджуваного періоду ситуація з наявністю фахових ветеринарів поступово поліпшувалася. Якщо у 1869 р. на всю Галичину було 16 ветлікарів, які обслуговували 4,5 млн. голів худоби, то вже у 1913 р. їх кількість сягнула 95 осіб. Покращення ситуації з ветеринарними кадрами спостерігалося й у 1920 - 1930-х рр.

Важливу роль у підвищенні ветеринарного контролю відіграли Львівська академія ветеринарної медицини, українські «Сільський господар» і «Маслосоюз». Якщо академія була центром науки і розробки відповідних господарських рекомендацій, то товариства займались їх впровадженням. Вони також відкривали при районних осередках ветеринарні аптеки, сприяли створенню штату ветеринарів. У 1935 р. при районних молочарнях працювали сім ветлікарів, а 1936 р. - 13, а в 1938 р. - 18 фахівців, які в разі потреби були готові надавати фахову допомогу.

Основними обов'язками ветлікарів, які працювали в «Маслосоюзі», були: надавати безплатну ветеринарну допомогу хворим тваринам, власники яких були членами товариства; стежити за станом здоров'я тварин, яких мали страхувати й оцінювати; виявляти та ізолювати хворих на інфекційні захворювання тварин; проводити ветеринарно-освітню роботу серед населення.

Отже, Східна Галичина в кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. залишалась територією, де домінували традиційні звичаї і знання. Саме тому у процесі догляду за домашньою худобою у побуті селян органічно поєдналося християнство з язичництвом, різноманітні магічні елементи, спрямовані на охорону худоби від лихого ока чи загалом від злих сил, з окремими християнськими святами. Це дає змогу зробити висновок про релігійно-магічну основу народної ветеринарії.



ВИСНОВКИ

У кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. скотарство українців Східної Галичини функціонувало як складова єдиного землеробсько-тваринницького комплексу: землеробство залежало від наявності певної кількості органічних добрив і тяглових тварин, тваринництво - від продукції землеробства як доповнюючої кормової бази. Господарсько-географічні особливості досліджуваної території, структура земельних угідь, наявність достатньої кількості пасовищ давали можливість активного розвитку скотарства, проте через невміння правильно користуватися такими перевагами українські селяни і надалі проживали за межею бідності.