Інститут акушерства і постать повитухи в традиційній культурі українців: історія, ритуал, міфологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ ім. М. Т. РИЛЬСЬКОГО

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Спеціальність 07.00.05 - Етнологія

Інститут акушерства і постать повитухи в традиційній культурі українців: історія, ритуал, міфологія

Боряк Олена Олександрівна

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі “Український етнологічний центр” Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського

НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, академік НАН України Скрипник Ганна Аркадіївна, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Наулко Всеволод Іванович, Київський славістичний університет, професор кафедри українознавства доктор історичних наук, професор Борисенко Валентина Кирилівна, Національний науково-дослідний інститут українознавства МОН України, провідний науковий співробітник відділу культури доктор історичних наук, професор Кожолянко Георгій Костянтинович, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, професор кафедри етнології, античної та середньовічної історії Захист відбудеться “ ” 2010 р. о “ ” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.227.01 в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського

НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “ ” 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук Микитенко О. О.

1. Загальна характеристика роботи

повитуха культура родопоміч акушерство

Актуальність теми. Однією з універсальних форм і результатів діяльності людини є інститут акушерства, що в усіх країнах світу і народів складався історично. Як сукупність спеціалізованих медико-лікувальних форм і компонентів суспільних відносин цей інститут залежно від соціально-економічного розвитку країни різною мірою поєднував у собі традиції наукової і народної родопомічної практики. Разом з тим, з огляду на історію вивчення традиційно-побутової культури східних слов'ян, зокрема українського народу, акушерська діяльність, зважаючи на термінологію вітчизняних етнографічно-літературних і документальних джерел, означалась як “повивальна справа”, “повивальне ремесло”. Обидві назви репрезентували рід традиційно-професійного знання, що стосувався допомоги під час і після пологів і, як бачимо, визначався старовинним народним поняттям “повивати” (“сповивати”) новонароджену дитину. Ту саму кореневу основу має давнє слово “повитуха”, що вживалося на позначення категорії особи як спеціалістки у розглядуваній галузі. Її соціально-культурний статус в умовах традиційного суспільства був високим і відрізнявся багатоманітністю рис і значень. Представляючи жінок старшого покоління громади, постать повитухи втілювала в собі успадкований від пращурок досвід не лише медико-лікувальних знань, навичок, але й обрядово-світоглядних уявлень відносно правил родопомочі й післяпологового періоду. Недарма вона була головною виконавицею більшості обрядів, пов'язаних з народженням і зростанням дитини, посідала привілейоване місце у звичаєвості інших циклів, особливо традиційного календаря. Образ повитухи знайшов помітне відображення у творах різних фольклорних жанрів, передусім в обрядовому фольклорі, а її специфічні “пророчі” здібності набували осмислення у міфологічних переказах, легендах. Зазначене дає підстави розглядати справу народного акушерства й повитуху як взаємопов'язані теми. Натомість постать повитухи в контексті комплексної історико-медико-етнологічної проблематики, включаючи обрядово-міфологічні традиції українського народу, спеціально не досліджувалася.

Вибір теми дисертаційного дослідження зумовлений необхідністю розв'язання важливої наукової проблеми, пов'язаної з етнокультурною історією українців: комплексного вивчення інституту акушерства та постаті повитухи під кутом зору народної медицини, ритуалістики і міфології. У полі зору автора - малодосліджені аспекти проблеми, пов'язані з визначенням реального місця у традиційному суспільстві родопомічниць, яких ми відносимо до представників “народної еліти”, “інтелектуалів другого ряду”. З одного боку, вони певною мірою сприяли процесу народження дитини, через що, так чи інакше, впливали на стан демографії українського етносу, а з іншого - були активними носіями знань у царині традиційних народних вірувань і обрядів. У статусі “знаючих” ми розглядаємо їх як таких, що належать до категорії “ритуальних спеціалістів” громади (Вяч. Іванов, А. Байбурін).

Актуальність обраної теми зумовлена також висвітленням питань, які є винятково значущими для нових наукових, суміжних для етнології, історії, соціології напрямків, орієнтованих на вивчення гендерних проблем, ролі жіноцтва в історії повсякденності.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дослідження є складовою частиною науково-дослідних тем Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (далі - ІМФЕ): “Українська етнокультурна спадщина в сучасному культурно-інформаційному просторі” (№ 0107U002297), “Сучасні етнічні та етнонаціональні процеси поліетнічного середовища України”

(№ 0109U001491). Крім того, робота виконувалась у межах завдань, передбачених Національною програмою мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи (2001-2010), які координує Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України (ДНЦЗКСТК).

Об'єктом дослідження є інститут акушерства і постать повитухи в історії та традиційній культурі українців.

Предметом дослідження є комплекс традиційних соціально-лікувальних практик, уявлень та вірувань, пов'язаних з постаттю повитухи як ключового персонажа родопомічної практики, носія народних спеціалізованих знань та виконавця обрядів, якими супроводжувалося народження дитини.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від ХІХ ст. до

70-х років ХХ ст. Це зумовлено наявністю етнографічних джерел, що дозволяють реконструювати народні медичні знання, виокремити комплекс традиційних обрядових дій і уявлень, пов'язаних з особою повитухи, а також дають можливість простежити трансформацію народного “інституту” родопомочі від його активного функціонування до поступового зникнення як соціокультурного феномена. Разом з тим, торкаючись історичних обставин родопомічної діяльності повитух, витоків наукових знань у галузі акушерства, ми звертаємося й до більш ранніх періодів.

Метою дослідження є визначення місця і ролі постаті повитухи в системі родопомічної практики й пов'язаних з нею обрядів, міфологічних уявлень на базі аналізу історичних основ співіснування народного та наукового акушерства, що сприятиме повнішому розумінню проблем етнокультурної історії українців.

Досягнення поставленої мети реалізується шляхом вирішення таких завдань:

– проаналізувати стан вивчення проблеми, теоретичного рівня та напрямків її наукового висвітлення, визначити інформаційний потенціал її джерельної бази;

– розглянути історію розвитку наукових знань про анатомію жінки, виокремити та інтерпретувати ідеї та концепції, пов'язані з народженням дитини, порівняти їх із надбаннями народної медицини;

– дослідити процес інституційного становлення й оформлення наукової професійної родопомочі в країнах Західної та Східної Європи, його основні етапи, концепції і напрямки протидії народному акушерству в особі повитухи; визначити спільні та відмінні риси наукового й народного акушерства як суспільних інститутів; звернутися до проблем взаємостосунків повитухи й християнської церкви у загальноєвропейському контексті, переслідування повитух за ранньомодерної доби у країнах Західної Європи;

– розглянути етапи боротьби з повитухами як складової державної політики з охорони здоров'я матері і дитини на теренах України, зокрема - співіснування народного акушерства та земської медицини, форми протистояння між професійним і народним акушерством, особливості переходу від традиційної народної родопомочі до впровадження професійної допомоги на базі спеціалізованих медичних закладів: фельдшерсько-акушерських пунктів і колгоспних пологових будинків; з'ясувати особливості статусу повитухи в церковно-православній практиці;

– узагальнити етнографічні відомості про родопомічну практику повитухи, включаючи її перші післяпологові ритуалізовані дії та символічні атрибути;

– визначити специфічний ритуальний статус повитухи, який вона отримувала через свою дотичність до жіночого тіла, пологових “субстратів” (плацента, пуповина, матка) та крові;

– дослідити постать повитухи як головного суб'єкта та об'єкта обрядів родильного циклу в контексті виконуваних нею і спрямованих на неї обрядових дій, дарувальних атрибутів, предметів-частувань, мотивацій;

– проаналізувати термінологію й фразеологію, пов'язану з постаттю повитухи та її “повивальною“ практикою, кодування й втілення її образу в лексиці;

– охарактеризувати образ повитухи в статусі віщувательки долі дитини на основі народних легенд та переказів;

– визначити в образі повитухи ремінісценції давніх міфологічних уявлень шляхом залучення спорідненого тематичного матеріалу з архаїчного шару індоєвропейської культурної традиції, звернутися, зокрема, до відомостей про культ язичницьких, у тому числі слов'янських, божеств;

– встановити амбівалентність образу повитухи у народних віруваннях: з одного боку, розглянути постать повитухи у контексті її участі у “профанних” справах, з іншого боку, виокремити риси сакральності у фольклорному образі повитухи; розглянути її постать як посередниці між світом земним та світом потойбічним.

Методологічну й методичну основу дисертаційної роботи становлять принципи історизму та системності у дослідженні традиційної народної культури. Для досягнення мети та вирішення поставлених у дисертації завдань використано: ретроспективний, порівняльно-історичний, хронологічний та типологічний методи - для виявлення шляхів та динаміки трансформації обрядів, з'ясування ідентичних кодів у різних обрядах, до яких була причетна повитуха; елементи лінгвістичної методики - для висвітлення лексико-термінологічного аспекту теми; методи структурно-семантичного аналізу - для встановлення глибинних характеристик образу повитухи.

Водночас особливості етнологічного дослідження зумовили необхідність використання базового джерельного матеріалу, тобто усних (польових) свідчень, їхнього збору й попередньої систематизації, що передбачало застосування традиційних етнологічних методик, зокрема інтерв'ювання та фіксації у вигляді аудіозаписів за допомогою розробленого автором запитальника.

Наукова новизна дисертації обумовлена самим визначенням об'єкта, предмета, мети та дослідницьких завдань дисертації, застосуванням міждисциплінарних підходів. Це перше комплексне дослідження постаті повитухи як носія традиційного народного акушерства в контексті етнокультурної історії українців. На тлі історії співіснування народного та наукового акушерства спеціально розглянуто місце й роль повитухи в системі родопомічної практики й пов'язаних з нею обрядів і міфологічних уявлень.

Такий підхід дав можливість інтегрувати в єдиний проблемний блок дві різнопланові тематичні сфери, що стосуються, з одного боку, становлення й розвитку інституту акушерства у світлі цивілізаційних змін, з іншого - повсякденних практик баби-повитухи. В результаті автором окреслено та заповнено окремий сегмент у структурі історичного знання. Уточнено й систематизовано термінологічний апарат досліджуваної предметної сфери.

До наукового обігу введено та проаналізовано значний масив нового фактографічного матеріалу з традиційної та сучасної обрядовості, зібраного автором у ході багаторічних польових досліджень, а також корпус маловідомих даних з архівних джерел. Вперше у вітчизняній історіографії узагальнені фрагментарні відомості з низки важливих проблем: становлення інституту родопомічної справи в країнах Західної та Східної Європи, а також США; соціальна медицина та охорона здоров'я жінки як сфери суспільної діяльності; зміни в гендерних настановах суспільства; історія виникнення, становлення та розвитку повивальної справи в Україні; впровадження нової системи родопомочі на селі у між- та повоєнний періоди як імплементація певної системи цінностей; взаємостосунки між акушерками та повитухами, між церквою та повитухами. Системно розглянуто трансформацію функцій родопомічниці впродовж ХХ ст., а її постать - як головний суб'єкт і об'єкт ритуальних ситуацій, що виникали у зв'язку з народженням дитини; як носія, у певному сенсі, унікальних знань, спеціалізованої традиційно-культурної інформації, що передавалася протягом століть.

Практичне значення одержаних результатів. Фактичний матеріал і теоретичні висновки дисертаційної роботи, а також методики етнологічного дослідження, у тому числі - авторський інструментарій польової роботи - можуть використовуватися при підготовці комплексних історико-етнологічних праць. Отримані результати стануть корисними для суміжних галузей знань: соціальної історії, історії медицини, зокрема історії охорони здоров'я в Україні. Апробований фактографічний матеріал може бути використаний при розробленні навчальних курсів з етнології, фольклористики, історії повсякденності, історії суспільних ідей, історії медицини.

Матеріали дисертації покликані прислужитися професійним медикам, фармацевтам, зокрема з питань застосування народної лікувальної практики, прийомів знеболювання, психотерапевтичного впливу поведінки повитухи під час пологів, розуміння значення обрядових дій у постнатальний період.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки виголошувались автором на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях: 40-му щорічному зібранні Південної конференції славістичних студій (Флоріда, США, 2002); “Український етнос у часі і просторі” (Київ, 2003); “Фольклор у суспільнoму вимірі” (Альбукерк, Нью Мексіко, США, 2003); “Тіло як феномен культури” (Київ, 2003); “Міфологія та релігія в системі культури етносу” (Санкт-Петербург, 2003); “Тіло як феномен культури” (Київ, 2003); “Людина в просторі етнічної культури (Київ, 2004); “Діалектна лексика: лексикологічний, лексикографічний та лінгвогеографічний аспекти” (Глухів, 2004); “Українська культура в контексті світових глобалізаційних процесів” (Київ, 2004); ІV Міжнародний конгрес україністів (Донецьк, 2005); “Рушник: символ, образ, знак” (Кролевець, 2005); “Звичай і народження Людини” (Київ, 2005); “Українське народознавство на початку ХХІ ст. (теорія, методи та тенденції розвитку)” (Київ, 2008); Міжнародній науковій конференції, присвяченій пам'яті Павла Чубинського (Київ, 2009); Перших Носівських читаннях “Історичні трансформації та сучасний стан етнокультури та мистецтва українського народу” (Чернігів, 2010) тощо.

Публікації. За результатами дослідження опубліковано індивідуальну монографію (обсягом 32,5 друк. арк.), два розділи у колективних монографіях, 36 статей у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах наукових конференцій та ін., у тому числі - 20 публікацій у фахових періодичних виданнях.

Структура праці. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які включають 13 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (770 позицій). Обсяг основної частини роботи - 379 с., загальний обсяг - 458 с.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовані мета та дослідні завдання, визначені об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки, розкриті наукова новизна та практичне значення роботи, особистий внесок здобувача, апробація матеріалів дисертації. Також звернуто увагу на дефініції, якими автор послуговується у тексті дисертації. Термін “повитуха” (“баба”, “рятувальниця”, “прийомна”, “родова” бабка) вживається стосовно не “навчених” (у розумінні спеціальної медичної підготовки) “родопомічниць”, які мешкали та практикували переважно в селах і малих містечках; вона - носій спеціальних народних медичних знань у галузі родопомочі, а також дитячих недугів; завжди - жіночої статі, переважно похилого віку, досвідчена, “знаюча”; за функцією та статусом була наближена до категорії народних цілителів, діяла також у сфері сімейно-родильних обрядів. Термін “повивальна бабка”, слідом за офіційною практикою, вживається для категорії формально “навчених” жінок, які пройшли короткий, переважно практичний курс навчання у “повивальній школі” чи на курсах, мали офіційний дозвіл на надання допомоги при пологах. Відповідно, назва “акушерка” означає, що необхідні теоретичні знання та навички “родопомочі” жінка отримала в спеціальному медичному навчальному закладі середньої ланки (на відміну від “лікаря”, який мав диплом спеціаліста з вищою освітою).

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” проаналізовано стан вивчення теми і проблеми, охарактеризовано джерельну базу та теоретико-методологічні засади роботи.

У підрозділі 1.1. “Акушерство і постать повитухи в науковій вітчизняній та зарубіжній історіографії” виділено кілька тематичних блоків, адже родопомічна діяльність повитухи, а також обрядність, фольклор і термінологія родин вписуються в широке коло різних галузей народної культури й традиційних знань. До проблематики пологів найближче підійшли дослідники історії медицини - від другої половини ХІХ ст. галузі “народна медицина” й “народне акушерство” потрапили до сфери їхніх зацікавлень. Ця тенденція добре простежується на прикладі наукової діяльності професора медицини Г. Рейна. Розробляючи питання акушерської допомоги, він окремо зауважив роль “етнографічних умов” і закликав до їхнього вивчення, виокремлення регіональних особливостей та класифікації обрядових дій, виконуваних під час пологів. Він розробив спеціальну анкету “Запитання для збирання відомостей про російське народне акушерство”, орієнтовану на медичних працівників. Вивченню народного акушерства присвячені також праці лікарів В. Демича (1892),

Є. Покровського (1884), А. Сицинського (1893), антрополога Ю. Талька-Гринцевича (1889), історика медицини Г. Попова (1903). Щоправда, діяльність повитух розглядалася ними переважно під кутом зору “забобонів, невігластва і навіть жорстокості” (А. Сицинський). За часів формування радянської історіографії суто медичні аспекти народного акушерства професійними медиками майже не розглядалися, хоча ще 1928 р. лунав заклик психолога Гр. Махулька-Горбацевича дослідити таку сферу народного побуту, як охорона вагітної жінки та допомога породіллі.

Щодо спеціальних історико-медичних досліджень радянської доби, то в них про діяльність повитух згадувалося лише побіжно, в контексті вивчення процесів становлення й удосконалення охорони материнства та дитинства (Г. Митерев (1942), Н. Виноградов (1954, 1955), І. Хорош (1963, 1969), В. Плющ (1970), Я. Сольський (1971, 2008), а також регіональної історії родопомочі (О. Білавка (1970), Є. Вереш (1972) та ін.), підготовки акушерських кадрів (М. Шегедин (1994), В. Запорожан (2002) і, здебільшого, із негативною характеристикою. Виняток становить діяльність професора С. Верхратського, хірурга за фахом, якому належить заслуга фіксації етнографічних даних з народного акушерства. Проте його праця “Медичний фольклор в Україні” (рукопис датується 1964 р.) лишилася невидрукуваною.

Як підсумок, зазначається, що сучасна історіографія історії медицини ХХ ст., правомірно висвітлюючи досягнення радянської системи охорони здоров'я, на наш погляд, поверхово і без залучення нових джерел аналізує історичні процеси в галузі акушерства в Україні, насамперед - у її сільській місцевості, зокрема під час складної політичної ситуації 1917-1920 рр., Голодомору 1932-1933 рр., у міжвоєнний та повоєнний періоди.

Тимчасом постать повитухи як основного носія знань з питань народного акушерства й усього комплексу обрядово-магічних дій, пов'язаних із народженням дитини, ввійшла в етнологічний дискурс. На початок ХХ ст. побачили світ відповідні розвідки, зокрема А. Шишацького-Ілліча (1854), П. Чубинського (1877), М. Сумцова (1880), Г. Коваленко (1891), Хр. Ящуржинського (1893), П. Іванова (1897), О. Малинки (1898),

В. Милорадовича (1897), І. Беньковського (1904), А. Онищука (1912),

П. Шекерик-Дониківа (1918) та ін. Тією чи іншою мірою автори торкалися сюжетів стосовно особи родопомічниці: пологи, купання та сповивання дитини, обряд зливок, родини, хрестини, похрестини, ворожіння на долю, лікування дитячих хвороб тощо. Тоді ж помітним явищем у царині вивчення родильної обрядовості стала праця визначного етнографа З. Кузелі, в основу якої було покладено матеріали, зібрані Марком Грушевським. До другої книги Кузеля долучив розлогий історіографічний огляд “студій над дітьми”. У свідченнях про вагітність жінки, пологи, а також обрядові дії, виконувані у період від народження дитини до “виводу” матері до церкви, побіжно згадувалася баба-повитуха.

На наступному етапі розвитку народознавчої науки (впродовж 1920-х років) зростала кількість емпіричного етнологічного матеріалу як з народного акушерства, так і родильної обрядовості. Так, розсип записів обрядів і повір'їв, пов'язаних із народженням дитини, містить опублікована праця В. Кравченка (1920); детальний опис обрядів і повір'їв щодо народження дитини в євреїв подав відомий спеціаліст з іудаїки І. Пульнер (1929). Інша річ, що доробок учених та кореспондентів-ентузіастів було лише частково введено до наукового обігу. Такою була доля дослідницької й “польової” спадщини відомих дослідників Полісся В. Кравченка та

Л. Шевченко, які цікавилися постаттю повитухи. Власне, починаючи з 1930-х рр. етнографічна тема з питань народження дитини на кілька десятиліть випала з поля зору дослідників.

З початком 1970-х рр. з'явилися ґрунтовні теоретичні розробки, які стосувалися народної медицини (Ю. Бромлей, С. Токарєв). У наступні десятиліття дослідження з відповідної тематики в історико-етнографічному аспекті з узагальненням як східнослов'янського, так і регіонального матеріалу провадили З. Болтарович (1990), Г. Скрипник (1994), А. Шкарбан (1997, 1999), С. Швидкий (2001), Н. Серебрянникова (2004), І. Колодюк (2004, 2006) та ін. І все ж, до сьогодні найґрунтовнішими дослідженнями з родильної обрядовості українців лишаються праці Н. Гаврилюк. У її монографії охарактеризовано й у картографічний спосіб показані народна термінологія повитухи, різноманітність форм і типів обрядових явищ від народження дитини до її пострижин, включаючи й ті, де головним виконавцем була родопомічниця. У наступні роки дослідниця продовжувала розробляти відповідну тематику, у тому числі з точки зору пов'язаних з повитухою обрядів “зливки”, “бити бабину кашу”, “нести бабі пироги”, історичних ремінісценцій її образу тощо (1986, 1989, 2000, 2001 та ін.), що дозволило ширше дослідити відповідну тему. Проте у її працях залишилися не дослідженими такі обряди як “нести бабі волочильне”, “нести бабі вечерю”, обряд “похрестин”.

Протягом трьох останніх десятиліть українські етнологи зосереджуються переважно на вивченні родильної обрядовості як у загальноукраїнському, так і регіональному аспектах: С. Гвоздевич (1996, 1997), В. Борисенко (1997, 2000, 2008), Т. Агафонова (2001), О. Мандебура-Нога (2002), О. Кондратович (2004), Є. Гайова (2005) та ін.; про лексику родин ідеться в дослідженнях Р. Іванського (1994), М. Бігусяка (1997),

В. Дроботенка (2001); родильну обрядовість болгар, ромів, греків Приазов'я, а також липован Придунав'я висвітлено у розвідках

Г. Захарченко (2001, 2004), Н. Зіневич (2001), В. Дмитрієвої (2003); історичний аспект діяльності повитух на західній Волині розглянув

І. Гілевич (2006). Зростання інтересу до теми “дитинознавства” засвідчує нещодавна поява історико-етнологічного дослідження “Народна культура українців: життєвий цикл людини”. Разом з тим власне постать повитухи, з огляду на багатогранність її функцій в системі родопомічної практики й пов'язаних з нею обрядів досі не стали предметом спеціального, комплексного дослідження етнологів в Україні.

Щодо зарубіжної історіографії, серед етнологічних праць з даної проблематики виокремлюються, зокрема, узагальнюючий розділ з родильної обрядовості східних слов'ян К. Чистова (1987), дослідження “родильного ритуалу” Т. Лістової (1986, 1992, 1997 та ін.), а також окрема розвідка цієї авторки, присвячена обрядам та віруванням, що пов'язані з повитухою (1989); розгляд родин як обряду життєвого циклу Г. Носової (1999). До проблеми спадкоємності та відмінності між традиційною й сучасною міською культурою на матеріалах уявлень і вірувань, пов'язаних із народженням дитини, звернулася К. Білоусова (1999). Загалом 90-ті рр. ХХ ст. позначилися поглибленою увагою до структурно-семантичного аналізу родильної обрядовості. Великою мірою цьому сприяла поява монографії А. Байбуріна “Ритуал в традиційній культурі” (1993). Функціонування ритуалу висвітлювалося в ній, зокрема, на прикладі обрізання пуповини, закопування плаценти, обмивання дитини/породіллі, ім'янаречення, отримання долі, надання дитині необхідних фізичних кондицій. У такому аспекті родильну обрядовість, зокрема обряд “зливок” як очищення рук повитухи від “нечистості”, розглядала Г. Кабакова (1993). Згодом при зверненні до теми родильної обрядовості вона ж торкнулася питання статусу родопомічниці (її номінації, участі в закопуванні плаценти, хрестинах, зливках (2001). На ритуальні дії повитухи з тілом породіллі та дитини звернули увагу Г. Кабакова і Н. Мазалова у працях, присвячених народній концепції людського тіла, його будови та життєдіяльності (2001). Автори збірника статей “Родини, діти, повитухи в традиціях народної культури” (2001) поглибили дану проблематику, розглянувши родильний обряд з точки зору “творення нового” (Д. Баранов), його міфологічної складової (Т. Власкіна) тощо. Загалом можна говорити про ще один крок до розуміння суттєвих характеристик постаті повитухи.

Методологічне значення для даної роботи мали окремі ідеї, дефініції, положення стосовно вивчення структури символіки, семантики традиційного ритуалу і пов'язаних з ним вірувань і міфологічних уявлень, які містяться в працях М. І. та С. М. Толстих. Окрім праць засновників московської етнолінгвістичної школи, в яких, зокрема, йдеться про “ритуальне оформлення пологів” (1990), поняття “долі” (1994), лексику “знайшлось дитя” (1997), захисту новонародженого від смерті (2002), в плані наших завдань зауважимо також наукові студії Т. Агапкіної, Л. Виноградової,

Л. Невської, О. Седакової, А. Топоркова, А. Журавльова та ін.

Загальні уявлення про фольклорно-міфологічні складові народин на балканському лінгвістичному матеріалі презентує праця Т. Цивьян (1990); етнолінгвістику родильної обрядовості (зокрема назви посліду, амніотичного міхура, свята з нагоди народження дитини) південнослов'янського культурно-діалектного простору разом із картографічним матеріалом - монографія Г. Плотнікової (2004); аналіз родильного лінгвокультурного тексту у болгар разом із аналізом його балканського компоненту - дослідження І. Седакової (2007). І все ж, незважаючи на наукові доробки, у названих вище працях постать повитухи висвітлювалася лише побіжно.

Окремо зауважимо зростання уваги етнологів до вивчення нормативів поведінки, пов'язаних із професійною діяльністю “знаючих” людей - носіїв спеціалізованих знань, які діяли у зазвичай вузькому “культурному” просторі. Наразі у такому статусі розглядалися гончар (А. Топорков), коваль (М. Еліаде, Вяч. Іванов, В. Топоров), будівельник (А. Байбурін), пастух (Т. Цивьян), знахар і чаклун (Т. Щепанська). Постать повитухи у подібному контексті лише згадувалась (Н. Гаврилюк, Т. Власкіна), але спеціально не розглядалась.

Інший аспект підходу до персонажного плану родин демонструє західноєвропейська й американська культурна антропологія. Деякою мірою це було пов'язано з розвитком історичної фемінології (цей термін існує нарівні з такими поняттями, як “історія жіноцтва”, “жіноча історія”, “жіночий текст”), предметом дослідження якої стала жінка в історичному дискурсі, розгляд в історичній перспективі її функцій, ролі та місця в суспільному житті. Для розгляду проблем, пов'язаних з еволюцією соціального статусу та функціональних ролей жінки на різних історичних етапах розвитку цивілізації, постать повитухи виявилася найпридатнішою. Свідченням цього стала поява низки праць, в яких повитуха розглядалася в контексті “відьомства” та “судів про чари” часів ранньомодерної Європи

(А. Барстоу, Б. Егренрейч і Т. Форбс, Р. Брігс, Д. Харлей, М. Чемберлен).

Відтак підходи до розгляду особи родопомічниці позначилися ширшими критеріями. Як європейськi етнологи (П. Браун, С. Вільсон,

Дж. Геліс, К. Мак-Кормак, Х. Марленд, Дж. Таулер), так і американські культурні антропологи (М. Арчвейгер, С. Арденер, Т. Декін, М. Кей) ще на початку 1980-х рр. звернулися до вивчення постаті повитухи в контексті “історії та суспільства”. Крім того, в Північній Америці пологи розглядалися в дискурсі “медичної антропології” (Дж. Бірон, С. Ліндендаум, М. Логан), родильний обряд як обряд “переходу” (Р. Девіс-Флойд слідом за А. ван Геннепом), також активно застосовувався метод кроскультурних досліджень (Л. Дандес, Б. Йордан, К. Мак-Клейн). Водночас з'явилися розвідки, присвячені історії повивальної справи на різних теренах: в Європі - праці М. Вайснер, Н. Гелбарт, О. Москучі, Л. Мак-Тевіш, Х. Паркер,

В. Перкінс, М. Стол, Х. Фаріда, М. М. Філіппоні, Д. Харлей; у т. ч. спеціально постаті повитухи - праці М. Клейн (євреї), Р. Грейв (французи), А. Вільсон (англійці), С. Вільмс (китайці), К. Самуел (росіяни) тощо; в Америці - розвідки Х. Бурділлон, Р. Верц, П. Рукс та ін., які також розглядали вітчизняну історію повивальної справи. Зауважимо, що зарубіжна історіографія в цілому достатньою мірою представлена описами традиційних медичних повивальних практик у різних народів світу.

Враховуючи відсутність в українській історіографії узагальнюючої праці щодо персонажного плану родильної обрядовості із залученням широкого спектру історичних, етнологічних, фольклорних, етнолінгвістичних даних, виникла необхідність комплексного розгляду постаті повитухи та системної інтерпретації її образу.

У підрозділі 1.2. “Джерельна база дослідження” наголошується, що джерельна база дисертації виявилася різноманітною за походженням, різновидовою за характером, значною за обсягом. Умовно розрізняються документальні та наративні (польові) джерела. Так, документальні свідчення про участь повитухи у таїнстві хрещення виявлено нами в опублікованому І. Ситим “Щоденнику Андрія та Федора Кирнецьких” (кінець ХVІІІ ст.). Наративні джерела представлені опублікованими етнографічними записами, переважно кінця ХІХ - початку ХХ ст., які, зокрема, належать І. Беньковському, Марку Грушевському (в обробці З. Кузелі), П. Іванову, В. Кравченку, В. Милорадовичу, П. Чубинському, П. Шекерик-Дониківу, В. Шухевичу.

Масив виявленого архівного матеріалу великою мірою стосується історії акушерської справи в Україні. Найбільш інформативними виявилися документи, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України, м. Київ (ЦДІАК України). Зважаючи на специфіку вишукуваних відомостей, довелося звернутися до окремих справ фонду Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора, фондів київського військового та слобідсько-українського губернаторів, а також тимчасового харківського генерал-губернатора. Виявлені джерела не складають цілісних масивів і не є масовими. Це, як правило, розрізнені й фрагментарні відомості з проблеми організації акушерської допомоги, боротьби з дитячою смертністю, охорони материнства. Вони зустрічаються в рапортах і статистичних звітах, листуванні державних службовців про стан медичного обслуговування населення, статутах різних товариств, документальній базі спеціалізованих навчальних закладів. У справах фондів губернаторів знайдено факти про участь повитухи як експерта в судових справах. Вони доповнені поодинокими документальними свідченнями, виявленими нами в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, в Державному архіві Одеської області, а також Державному архіві в Автономній Республіці Крим. З метою охоплення матеріалів з історії функціонування медичних закладів (акушерських клінік, пологових будинків, фельдшерських пунктів) та освітніх установ, а також нормативних документів, було опрацювано фонди Державного архіву м. Києва, зокрема архіву Київського університету св. Володимира.

Проте основну джерельну базу дослідження склали польові етнографічні матеріали. Серед них окремо виділяємо спадщину наших видатних попередників, етнографів-ентузіастів, що за часів репресій та ідеологічних чисток радянської доби лишилася, за деякими винятками, неопублікованою. Ідеться про записи В. Кравченка, Л. Шевченко, рукопис праці С. Верхратського “Український медичний фольклор (Побутова медицина українського села доколгоспних часів)” (1964), що знаходяться на зберіганні в Архівних наукових фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (ІМФЕ). Для досягнення наукових завдань використано також відомості з родильної обрядовості різних років, зібрані Н. Гаврилюк,

Г. Пашковою, С. Сидорович (ІМФЕ), окремі дані архіву Л. Шевченко з Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Разом з тим здійснення дисертаційного дослідження стало можливим завдяки залученню авторських експедиційно-тематичних матеріалів, які збиралися протягом 2000-2009 рр. Загалом було опитано майже 330 респондентів із 140-а сіл Донецької, Житомирської, Закарпатської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Рівненської, Тернопільської, Харківської, Черкаської, Чернігівської, Чернівецької областей. Переважну частину цих інтерв'ю зроблено в 2008-2009 рр. під час роботи у складі наукової експедиції “Шляхами Чубинського” за проектом, запровадженим ІМФЕ. Окрім того, частину записів здійснено на Житомирщині та Рівненщині протягом 2003-2009 рр. під час комплексних наукових експедицій, організованих ДНЦЗКСТК. Значну частину респондентів складали жінки найстаршого покоління (80 і більше років) - чи не останні носії інформації про власні пологи за допомогою повитухи. Залучено також матеріали інтерв'ювання українських жінок-переселенок до Канади, зроблені дисертанткою 2002 р. у місцевості Піс Ріве (Peace River). Вони стосувалися, зокрема, повитухи Текли Кльоц (1887-1971) - представниці другої хвилі еміграції українців до Канади. Тоді ж в Українському архіві фольклору Університету Альберта (м. Едмонтон) було виявлено декілька оригінальних свідчень з української родильної обрядовості на теренах Канади.

Комплекс різноманітного джерельного матеріалу із залученням архівних даних, що стосуються майже столітнього періоду (кінець ХІХ - кінець ХХ ст.), доповнений ресурсом усних свідчень, які зібрано від жінок сільського середовища, становить широкий і вагомий інформаційний масив для дослідження інституту акушерства взагалі, а також місця й ролі повитухи в історії та народній культурі українців, зокрема.

У другому розділі “Інститут акушерства і повитух в історії медицини та культури” на широкому історико-хронологічному та територіально-просторовому тлі розглядаються зародження й розвиток знань із наукового та народного акушерста, історичні умови, за яких відбувалося становлення організації допомоги жінці-породіллі, специфіка офіційних заходів протидії щодо “ненавчених” повитух, аналізуються відомості про переслідування повитух за часів ранньомодерної Європи.

У підрозділі 2.1. “Зародження та становлення акушерської практики” наголошується на давній історії повивальної справи. Простежується послідовність зародження медичних знань, розуміння фізіологічних особливостей жіночої репродуктивної системи, а з часом - технології пологів і надання породіллі ефективної допомоги. Перші анатомічні відомості про будову жіночих статевих органів було отримано у ХVI ст., що поклало початок розвитку наукового акушерства. Фактично до цього часу медичні знання й народна (по суті - стихійна, самостійна) повивальна справа “на місцях” розвивалися паралельно, майже не перетинаючись. Зокрема, були висунуті такі ідеї: блукаючої матки (ІІ ст. н. е.), матки як входу до живота (ХІ ст.), розвитку плода подібно до плода дерева (ХІІ ст.), обережного ставлення до навколоплідних вод як до шкідливої рідини (ХVII ст.), засобів знеболювання (ХVІІІ ст.), аборту як злочину проти природи (ХVІ ст.) тощо. Зауважується, що починаючи з ХIV ст., пологи в жінок вищих станів стали приймати професійні медики-чоловіки. Внаслідок цього наприкінці ХVІІІ ст. розгорнулася суперечка між жінками-акушерками та чоловіками-акушерами. Це був час, коли суспільство поступово змінювало стереотип сприйняття жінки, статус якої був несумісним з професійною діяльністю.

Розглядається динаміка становлення акушерської справи й початку запровадження професійної підготовки повитух у різних країнах Європи - від першої згадки про втручання влади в регулювання повивальної справи у Франції (1385) до запровадження спеціальних практичних занять у паризькому Коледжі (1560). Активний процес відкриття спеціальних шкіл для повитух припав на ХVІІ ст.: 1727 р. - у Страсбурзі, 1751 р. - у Берліні та Геттенберзі, 1754 р. - у Відні. Він повсюдно супроводжувався запровадженням різного роду установчих документів, які регулювали діяльність родопомічниць. Аналізується подвижницька діяльність французької акушерки мадам де Кудре (Madam du Coudray), яка за 25 років (1759-1783) підготувала близько 5 тисяч повитух. Загалом важливі зміни в науковому акушерстві простежуються протягом ХVІІ - початку ХІХ ст., коли акушерство стало розглядатись як невід'ємна складова медицини. Під значним впливом європейських практик перебував розвиток акушерства у США: 1716 р. у Нью-Йорку було запроваджено закон, яким регулювалася діяльність повитух. Значно пізніше, 1921 р. видається закон щодо офіційної професійної акушерської допомоги на противагу “самодіяльному” акушерству повитух, що підпало під гостру критику.

Окремо розглядається сприйняття особи повитухи суспільством раннього Нового часу. Констатується, що діяльність повитух подеколи підпадала під підозру інквізиції й вони ставали фігурантами “судів про чари”. Проте показано, що соціальний статус повитухи на західноєвропейських теренах визначав за нею низку специфічних зобов'язань: здійснення таїнства хрещення новонародженого через виголошення молитви та кроплення його свяченою водою у випадку, коли існувала загроза передчасної смерті дитини. Повитуха мала право у надзвичайних випадках зафіксувати останню волю породіллі та скласти заповіт, як експерт брала участь у різного роду судових процесах, пов'язаних, зокрема, із насильством, згвалтуванням жінки, вбивством новонароджених, чаклунством, чоловічою імпотенцією, із проблемами батьківства, з народженням позашлюбних дітей, перелюбством одного з подружжя; їй доручалася експертиза “відьомських знаків” у підозрюваних у чаклунстві тощо. Набуття особою повитухи суспільної ваги, було тим чинником, який у цілому визначив для неї “недоторканність”.

У підрозділі 2.2. “З історії формування і практики інституту акушерства в Україні (з давніх часів до 20-х рр. ХХ ст.)” аналізується історичне тло функціонування комплексу народно-медичної родопомочі, відомого як “повивальна справа”, а також діяльності його ключової особи - баби-повитухи. Заснування перших публічних лікарень відноситься до початку ХV ст. Так, є відомості про лікарні св. Єлізавети та св. Станіслава у Львові (1404 р.). Однією з перших медичних шкіл в Україні, яка готувала професійні кадри, зокрема для родопомічної діяльності, була Замойська академія (1595-1784) (нині - м. Замосць, Польща); з 1702 р. існував спеціальний медичний клас під керівництвом Опанаса Масловського у Києво-Могилянській Академії; 1773 р. при Духовній Академії у Львові був заснований Медичний колегіум, тоді ж відкрито міський шпиталь, який мав акушерське відділення; 1783 р. було засновано акушерську школу доктора Глабаха в Чернівцях.

Аналіз документальних джерел засвідчив, що у ранньомодерний період в середовищі української еліти простежувався мотив упередження щодо повитухи - йдеться, зокрема, про звинувачення гетьманом Лівобережної України 60-х років ХVІІ ст. Іваном Брюховецьким повитух у злочині (“баби викрали у гетьманової дружини дитя із черева”). У дисертації зазначається, що на українських теренах за доби раннього Нового часу (ХVI - XVIII ст.) у разі виникнення підозри щодо правомірності родопомічних дій повитухи або навіть завдання нею під час пологів прямої шкоди породіллі чи новонародженому йшлося про визначення покарання на юридичному (судова процедура) або соціально-побутовому (негативна репутація, осуд) рівнях. Окремі випадки судових процесів над нею мали переважно побутове підґрунтя.

Масові заходи щодо поліпшення стану повивальної справи в Україні припали на другу половину ХVІІІ ст. Так, 1770 р. на західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорщини, було прийнято “Головний Санітарний Статут”, яким передбачалося запровадження у селах так званих “службових” акушерок із розрахунку - одна родопомічниця на два-три населених пункти, а також “Статут повивальним бабкам” (1789), який включав обов'язкову присягу. Із запровадженням 1797 р. російським імператором Павлом І у кожній губернії “лікарських управ” планувалося, що “повивальні бабки” призначатимуться за доповіддю Медичної колегії в центрах не лише губерній, але й повітів.

Масштабна організаційна робота щодо надання професійної допомоги породіллі відбувалася протягом наступного ХІХ ст. У губернських центрах стали відкривати “пологові ліжка” спочатку при міських лікарнях (1803), згодом - при університетських медичних кафедрах і клініках. Відповідні відділення з'явилися, зокрема, в Києві (1842, 1844, 1888), Харкові (1829, 1878, 1912), Одесі, Львові (1898). Запровадження 1864 р. у Російській імперії управлінської земської реформи також позначилося пошуками нових форм надання акушерської допомоги, зокрема апробовувалися системи роз'їзного та стаціонарного медичного обслуговування населення. Було поставлене завдання спеціальної підготовки кадрів родопомічниць. На початковому етапі до повивальних шкіл (так само, як і на медичні факультети університетів) набирали переважно чоловіків. Перші змішані школи з'явились у Одесі (1868), Харкові (1874), Ніжині (1907). На початку ХХ ст. відкриття різного роду повивально-фельдшерських, фельдшерсько-акушерських шкіл і курсів набуло масового характеру - тільки у тогочасному Києві їх налічувалось дев'ять.

Діяльність повивальних бабок регулювалася на законодавчому рівні. Так, указ імператора Олександра ІІІ обумовлював порядок призначення та звільнення повивальних бабок (1881). Законодавчий посібник під назвою “Свод законов и правительственных распоряжений о повивальных бабках, сельских повивальных бабках и повитухах” (1886) спеціально забороняв тим, хто отримав кваліфікацію “сільська повивальна бабка”, практикувати в містах. Циркуляр “Поліпшення умов служби сільських медичних чинів” (1915) також визначив коло обов'язків акушерки. Для підтримки повивальної справи в містах було засновано низку медичних товариств зі своїми статутами, де, зокрема, йшлося про необхідність удосконалення професійної підготовки повитух. Проте запроваджені заходи виявилися недостатніми й на початок ХХ ст. у сільській місцевості України повсюдно переважала практика ненавчених повитух.

Автором залучено маловідомі джерела для з'ясування питання щодо розуміння медиками в перші роки Української революції 1917-1920 рр. необхідності творення ефективної системи охорони здоров'я, зокрема матері і дитини. Встановлено, що низка організаційних заходів, насамперед скликання І Всеукраїнського фельдшерсько-акушерського з'їзду (серпень 1917 р.) вживалася з метою професійного об'єднання медиків в Україні, пошуку оптимальної моделі “задоволення медико-санітарних потреб народу”. Серед іншого йшлося про децентралізацію санітарної справи (з метою збільшення кількості лікарських пунктів і дільниць, зокрема “сімейних відділів”), при її одночасному технічному вдосконаленні.

У підрозділі 2.3. “Дипломовані акушерки і недипломовані повитухи: особливості співіснування у родопомічній справі (20-70-ті рр. ХХ ст.)” розглядається eтап впровадження нововведень у систему охорони здоров'я матері і дитини після встановлення радянської влади і чергові спроби позбутись у повсякденному побуті послуг повитух. З'ясовано, що довоєнний період позначився численними заходами щодо скликання й проведення нарад, з'їздів всесоюзних, республіканських відділів охорони здоров'я й охорони материнства та дитинства, а також акушерів, гінекологів, дільничних лікарів тощо, видання різного роду постанов, розпоряджень і рекомендацій, зокрема: “Про медичне обслуговування робітників і селян”, “Про чергові завдання партії по роботі серед робітниць та селянок” (1929), “Про охорону жіночої праці в сільських колективних господарствах” (1931), “Про розгортання пологових ліжок у соціалістичному секторі села” (1932) тощо. Водночас велася широка пропагандистська й освітня робота з нагальною настановою на розвиток наукового акушерства і підготовку медичних працівників. Найважливішими заходами визнавалися: підготовка акушерів-гінекологів, налагодження функціонування медичних закладів, зокрема відкриття в селах спеціалізованих медичних закладів - фельдшерсько-акушерських пунктів, колгоспних пологових будинків, жіночих консультацій, лікарських амбулаторій, застосування гнучкої системи родопомочі, включаючи як стаціонарну, так і роз'їзну, приймання пологів удома, активне впровадження методики знеболювання пологів.

Загалом дієвість реформ у сфері охорони материнства знаходилась у прямій залежності від соціально-економічних умов та історичних обставин. Так, на західноукраїнських землях через близькість до Європи аналогічні інновації запроваджувалися дещо енергійніше. За радянських часів в Україні давалися взнаки великі території, різний ступінь економічного розвитку й, відповідно, традиційного способу сільського життя залежно від регіону, злидні перших років соціалістичного будівництва, часів Голодомору, масових репресій проти населення, висока смертність. Це загалом гальмувало розвиток системи родопомочі. Наслідком відсутності централізованого фінансування освітніх медичних закладів стала хронічна нестача спеціалістів. Схожі тенденції простежуються і в повоєнні роки, - хоча й неоднаково по різних регіонах, але процес заміни сільських повитух персоналом дипломованих медичних працівників розтягнувся на декілька десятиліть. Не випадково, як показав польовий матеріал, навіть при наявності колгоспних пологових будинків, по деяких регіонах і селах (особливо Полісся і Карпат) по допомогу до повитух продовжували звертатись і в 70-ті роки ХХ ст.

Тривале співіснування на теренах України “альтернативного” акушерства, з одного боку - в особі повитухи, з другого - дипломованих “кушорок”, “медичок”, що подеколи мало характер відкритого або прихованого протистояння, дало можливість проаналізувати наслідки зіткнення традиційних та інноваційних підходів у галузі родопомочі. Простежується потужна сила стереотипних норм і правил поведінки як ядра традицій, що нас цікавлять: старший, поважний вік баби-повитухи, звичність пологів у домашній обстановці, її комплексний, психотерапевтичний та обрядовий досвід, обізнаність у суто жіночій справі - власне пологів і післяпологового періоду. За участі в пологах акушерки всі ці значимі для традиційної свідомості чинники так чи інакше нівелювалися й заступалися прагматизмом вимог гігієни та медицини. Платою за цивілізаційний поступ у галузі родопомочі став своєрідний “культурний шок”, який визначався страхом жінки перед новою технологією - стандартизованою моделлю пологів, включаючи молодий вік акушерок, саме пологове крісло, медичні інструменти і препарати, лікарняний одяг, що часом доповнювалося неуважністю або байдужістю медперсоналу. Доказом цього є масові етнографічні свідчення повоєнних років про намагання сільських породіль у будь-який спосіб уникнути госпіталізації. До цього варто додати такі фактори, як відсутність для породіллі права вибору й примушування народжувати під наглядом акушерки. З іншого боку, для жінки-породіллі головним критерієм безпечності пологів була вмілість помічниці. Зазвичай як повитуха, так і акушерка були добре обізнані у своїй справі. Повитуха була навчена успадкованим і власним практичним досвідом, повивальна бабка (а згодом - акушерка) готувалася до відповідної діяльності на лекціях спеціалістів і під час практичних занять у закладах медичної освіти. Водночас межа між “народно-побутовим” та “науковим” акушерством на практиці виявилася несуттєвою. Цим можна пояснити той факт, що, незважаючи на націленість наукової медицини на витіснення з побуту практики повитух, відповідний процес затягувався на роки і мав поступовий характер.

Простежуються особливості адаптації традиційних форм родопомочі до нових умов: повитухи під тиском медиків відмовлялися від передачі навичок свого ремесла, міняли профіль діяльності на “шептання”-лікування, насамперед - дитячих недугів. Однією з форм адаптації родильної обрядовості з її центральною дійовою особою - повитухою до нових умов була поява так званої “названої” (“назначеної”, “другої”) баби заради виконання основних обрядових функцій повитухи.

У третьому розділі “Місце і роль повитухи в системі родопомочі та обрядової практики” постать родопомічниці розглядається як суб'єкт і, водночас, як об'єкт дій раціонального, обрядово-магічного й культового характеру. Цей аналіз здійснюється з огляду на основні функції повитухи: родопомічна, очисна, захисна, “залучальна” (залучення дитини до соціуму), які, у свою чергу, визначали спрямовані на неї подячно-культові функції з боку породіль.

У підрозділі 3.1. “Медичні та ритуальні аспекти родопомічної і післяпологової діяльності повитухи” відповідна постать характеризується з погляду її родопомічної функції, яка представлена діями медичного плану, включаючи психотерапевтичний, знахарсько-лікувальний компоненти. Останні практично не лише тісно сполучалися, але й включали в себе компоненти обрядово-магічного значення.