Етноестетика українського пісенного фольклору

Важливе значення в національній світоглядній системі посідає фольклорний бестіарій, який дуже часто органічно злютований із символами попередніх груп (астральними чи фітоморфними). Сучасна дослідниця нашого "звірослова" крізь призму етнічного темпераменту, суспільної моралі і духовності давніх українців О. Сліпушко доводить, що "образ бика (вола, тура), коня та кози залишаються домінантними в давньоукраїнському бестіарії протягом усього його генезису. Саме вони репрезентують загальну структуру національного характеру: любов до праці й землі та потяг до волі й незалежності". Крім того, "система давньоукраїнського звірослова - це також сукупність поглядів людини на природу, зокрема тварин, їх художньо-мистецьке осмислення протягом віків" (О. Сліпушко).

Як засвідчує народнопісенний матеріал, безсумнівним еталоном серед естетизованих тваринних символів є кінь, що пояснюється його зовнішньою атрибутикою та місцем у житті етнічної спільноти упродовж майже двох тисячоліть. Ідеалізація як один з основних принципів формульної уснословесної поетики при описі, зокрема, весільного коня виходить навіть поза межі художньої умовності чи емоційної стривоженості. Внаслідок цього ідеальний фольклорний кінь у родинно-обрядовому ореолі має такий вигляд:

"А гривонькою все поле укриває,

А хвостиченьком дороги умітає,

Оченьками дороги оглядає,

А ушеньками радоньки слухає" Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся).- К. : Наук. думка, 1974. - C.229..

Сприйняття навколишнього світу на всіх рівнях його вертикально-горизонтального впорядкування та звернення пізнавального вектора вгору до фізично недосяжних висот стали запорукою того, що у процес естетичної канонізації були включені найяскравіші, з погляду кольористики, голосових характеристик та фізичних ознак, орнітологічні образи - зозуля, орел, сокіл, які в народнопісенних текстах набувають ознак своєрідних етноестетичних домінант. Такі, схоплені з навколишнього світу, образи відзначаються надзвичайно високою частотністю вживання та достатнім ступенем поетичної експресії для більш ефективної художньої легітимізації природних явищ у відносно однорідній психічній сфері етносу. Щоправда, не завжди споглядання аналогічних чи приблизно однакових фізичних явищ дає адекватні результати для формування естетичного досвіду. Скажімо, астральні світила (сонце, місяць, зорі) чи атмосферні прояви (вітер, дощ, роса, мороз) є об'єктивними реаліями, більш-менш однаково доступними до реципієнтів різних етнічних спільнот. Однак простої їх наявності в полі зору суб'єкта недостатньо для того, аби вони перетворилися на знакові поетичні образи чи устабільнилися як засоби естетизації етнічного побуту. Набагато важливішою є потреба людської психіки зупиняти свою поетичну уяву на цих реаліях, маючи для цього необхідну кількість часу та усвідомлюючи їх значущість у повсякденному житті як окремого індивіда, так і цілої громади. До того ж продуктивна функціональність астральних, фітоморфних та бестіарних адептів у формуванні етноеталонного естетичного архіву можлива лише за умови співпричетності культурно-історичних феноменів - способу господарювання, роду занять та національного світогляду.

Підрозділ 2.2. "Роль історико-соціологічних та етноґенетичних факторів у становленні національного естетичного канону" скерований на висвітлення причетності соціокультурних явищ до формування етноестетичного досвіду.

Поруч із ландшафтно-природним середовищем важливий вплив на становлення та розвиток національних критеріїв краси справляють чинники історико-соціологічного й етноґенетичного характеру, що проявляються першочергово в домінуючих видах господарської діяльності, роді занять, особливостях динаміки суспільно-політичних форм і своєрідних параметрах соціальної типізації. У цьому нас переконують і позиції класичної філософської естетики, представники якої відстоюють думку, що "естетична властивість явищ завжди обумовлена їх співвіднесенням з життям суспільства, людства, це "значуще загальнолюдське у проявах" (Ю. Борєв), а "сутність естетичного має суспільно-історичний, соціокультурний характер" (М. Венгранович).

Уже в період зародження української романтичної фольклористики М. Максимович звернув увагу на те, що "особливість малоросіян" полягає у трьох історично складених "первісних способах життя" - "наїзницького", "пастушого", "хліборобського". Чільний спосіб господарювання певною мірою запрограмовував формування відповідних рис етнічної ментальності та різноманітних проявів і типів соціальної поведінки. В індоєвропейському ареалі культурологи виділяють принаймні два відмінні способи господарського устрою, що спричинилися до виникнення кардинально різних світоглядних систем із чітко диференційованою шкалою аксіологічних орієнтацій. Це - хліборобство, яке має такі риси: "працьовитість, прив'язаність до землі, нахил до приватної власності, індивідуальну гідність, децентралізацію, невойовничість, політеїзм і демократизм в державнім устрої"; і кочівництво, якому властиві: "лінивство до тяжкої фізичної праці, нелюбов до землі, схильність до грабіжництва і торгівлі, легка рухливість, відсутність почуття особистої гідності, комуністичність (або общинність на певному рівні), монотеїзм, абсолютизм і централізм" (В. Щербаківський).

Домінуючим господарським заняттям українців ще з прадавніх часів було хліборобство, що знайшло своє віддзеркалення у традиційній звичаєвій структурі та характері уснословесної творчості. Поза тим, варто припустити, що майже увесь основний естетично-аксіологічний кодекс української календарно-обрядової архаїки закладений ще в дохристиянську епоху і кожна наступна історична доба доповнювала його певними ідейно-стилістичними інноваціями. Етноестетика тут, певною мірою, йде паралельним шляхом з етнопсихологією, адже вже на племінному етапі розвитку етнічної спільноти було закладено основу для формування етнотипової поведінки людей.

Періодизацію поступу етноестетичних уявлень можна співвіднести з аналогічними процесами, що стосуються розвитку національного характеру українського народу, основними етапами ґенези якого можуть бути: І-й етап (племінний) - етап становлення та розвитку функціонально-рольових якостей людності праукраїнських племен і специфічних способів взаємодії цієї людності зі світом - тривав з V ст. до ІХ-Х ст.; ІІ-й етап (власне етнічний - етап становлення та розвитку етнотипової поведінки русинів-українців - тривав з ІХ-Х ст. до ХVІ-ХVІІ ст.; ІІІ-й етап (національний) - етап становлення і розвитку національного характеру українського народу - розпочався у ХVІ-ХVІІ ст. і триває й нині). Звідси, у сучасній етнопсихологічній науці переважає погляд, згідно з яким "основна соціокультурна лінія формування українського національного характеру пролягає від Трипільської доби, через Скіфську добу й епоху Київської Русі до Козаччини та періоду визвольних змагань" (І. Федорченко).

Важливими чинниками впливу на формування естетичної свідомості стали зміни соціальної типізації у структурі української етнічної спільноти, поява козацького стану, представники якого мали чітко окреслену морально-етичну конституцію, зведену на релігійних підвалинах християнства та любові до рідної землі. Це веде до ущільнення концептуалізації соціального простору. фольклорний етнос словесність самобутність

Без сумніву, у період, коли, за висловом І. Франка, "вся Україна скозачіла", естетичний досвід етносу значно збагачується і доповнюється суттєвими інвективами барокової епохи. Фольклорною вершиною цього явища є поява національно унікального жанру дум, ґенетично вкорінених у рецитаційний стиль билин та похоронних голосінь.

Світонастановчі модифікації основної етнофілософської парадигми торкнулися не лише жанрового рівня. Видозмінюються ідейно-естетичні параметри образної структури пісенного фольклору та аксіологічні виміри соціальної поведінки, посилюється драматизм та поглиблюється психологізм екзистенційного буття етносу. Вимірюючи параметри національного характеру на цьому історичному проміжку, М. Гримич простежила, що "в епоху козацтва на зміну землеробським ідеям прив'язаності до землі, до рідної оселі приходить ідея дороги. За часів козацтва помітно змінилося ставлення до праці, точніше, до землеробської праці. Робота в полі тепер розцінюється як щось другосортне, навіть принизливе. Козацький тип національного характеру формувався на засадах лицарства, утверджуючи українця як сильну і мужню особистість".

У процесі етноґенезу базові національно-культурні домінанти видозмінювались, доповнюючись новим етноестетичними константами. У дружинно-князівський період врівноважено-спокійні ментальні ознаки були доповнені героїчним естетизмом та шляхетною мілітарністю лицарського духу. Доба козаччини та національно-визвольних змагань збагатили естетичний досвід етносу динамікою військових баталій у боротьбі за християнські та державні ідеали. Важливим є також те, що історико-соціологічні та етноґенетичні фактори не зруйнували часової тяглості і просторової єдності української етноестетики, тому й сьогодні, як в часи М. Драгоманова, можемо з упевненістю сказати, що "...мова, поезия, чутя "хлопа" в південно-західній Руси - прості потомки мови, поезиї, чутя князів старо-київської землі".

У підрозділі 2.3. "Психоетнічні риси українського національного характеру" з'ясовано сутність основних етнопсихологічних ознак української ментальності та встановлено їхній взаємозв'язок з найяскравішими проявами народнопісенної естетики.

Крім географічно-кліматичних умов та етноґенетичних факторів, важливу роль у формуванні певною мірою устабільненої етноестетичної парадигми відіграють етнопсихологічні чинники, тобто провідні характеристичні прикмети національної ментальності творців і носіїв фольклорної художньої традиції. Більшість сучасних дослідників сходяться на тім, що "... українство являє собою своєрідний етноментальний феномен. Його основні риси: селянськість, гуманність, індивідуалізм, кордоцентризм. Їх сукупність породжує похідні явища в етнопсихологічній поведінці українців (самозаглибленість, інтравертизм, самоіронія, емоційність, гостинність, своєрідна щирість і т.д.). Поряд із цим наявні "хвороби" українського менталітету - безшляхетність (безелітність) та гіпертрофія національного "духу", що суть взаємозалежними" (М. Зан). Водночас студії з характерології українського етносу мають майже двохсотлітню традицію і своїми коренями сягають углиб до періоду наукового романтизму.

Найбільше уваги об'єктивному вивченню ментальності українців у порівняльному аспекті надавав у ХІХ столітті М. Драгоманов. У ранній своїй роботі - рецензії глибоко концептуального характеру на книгу І. Прижова про давню українську літературу - дослідник роздумує над тим, як виразився національний характер нашого народу в письмовій творчості, синтезуючи такі риси його ментальності: 1) сприйнятливість народу до цивілізації; 2) "героїчний естетизм", що проявився в грандіозних образах воїнів, які шукають слави, захищають Вітчизну; 3) реально-сатиричне ставлення до дійсності; 4) прямування до свободи й різноманітності особистого мислення, протест проти рабства.

Дослідження української духовності на ширшому слов'янському тлі і в контексті зв'язку ментальності українця із західною культурою запропонував І. Мірчук у розвідці "Світогляд українського народу (спроба характеристики)", що вийшла 1942 року у Празі. Будучи етнопсихологом з покликання і за фахом, цей учений зосереджується на аналізі творчості окремих репрезентативних типів, філософський і художній світогляд яких є виразною ілюстрацією духовності етносу в цілому. Однією зі споріднених прикмет для всіх слов'янських племен є, на думку І. Мірчука, брак філософської творчості, результатом якого стала безсистемність філософії та низький рівень абстрактного мислення. На думку вченого, "бракує слов'янам нахилу до абстракційного думання, і тому їх філософія є конкретна, наставлена на практичне застосування в житті", а в центрі філософічних розважань стоїть людина та її доля, її життя та його смисл. Звідси, етичне спрямування філософії, тим більше, що у слов'ян є тенденція безпосереднього практичного здійснювання теорії в житті" (І. Мірчук). Певна духовна монолітність слов'ян відрізняє їх від інших європейських етносів, і до того ж цю різницю закладено у фундаментальні основи світобачення. Можливо, саме тому "без одностороннього реалізму французів, чи не менше однобокого ідеалізму німців, слов'яни звернули найбільше уваги на дві головні прикмети власної духовности, а саме на глибоку релігійність, що корениться у вірі в безперервний контакт туземних і потойбічних сил, як теж на почуття вселюдського братерства, що виявляється назовні у неограниченій любові ближнього" (І. Мірчук).

Розгорнуту і психологічно насичену характеристику рис українського національного світогляду здійснив Д. Чижевський, спроектувавши основні домінанти етнопсихічної структури українців довкола найбільш рельєфного естетичного стрижня. Найчільнішими рисами психічної конституції українця для одного з найталановитіших українських філософів (зрештою, як і для його попередників) є емоційність, сентиментальність, сприйнятливість та ліризм. Із звичайних рис впадають у вічі естетизм народного українського життя і народні звичаї. Виявом емоційності є і своєрідний український гумор, що досить глибоко заторкує "вісь художності" української душі. Кожну з постульованих ознак української ментальності (емоційність, сентименталізм, ліризм, індивідуалізм, рухливість) дослідник у підсумку зводить до спільного естетичного знаменника, інтегруючи таким чином етнопсихологічну проблематику в силове поле етноестетики.

Таким чином, український психотип, що склався в результаті синкретичної взаємодії конституційно-расових, ландшафтно-кліматичних, суспільно-історичних та соціокультурних факторів, відзначається наявністю таких етноментальних ознак, як кордоцентризм, ідеалізм, індивідуалізм, антеїзм, емоціалізм, інтравертизм, естетизм, що у найвиразнішій формі проявляються в архетипах національної культури, "які втілюють долю та історичний досвід народу, хоч і не обмежуються традиціями" (С. Кримський).

У третьому розділі "Добропрекрасне як етноестетична домінанта українського пісенного фольклору" проаналізовано зв'язок фольклорної естетики з морально-етичними настановами етносу.

Підрозділ 3.1. "Калокагатичний характер української уснословесної пісенності" розкриває світоглядну сутність пісенного фольклору українців крізь призму синкретичної етико-естетичної парадигми.

Ґенеза фольклорної картини світу в період виникнення основ для суспільного унормування етнічного буття, тобто на "початках громадянства" (М. Грушевський), прикметна, як уже зазначалося, очевидним світоглядним синкретизмом - тісним переплетенням релігійного, магічного, апотропеїчного, утилітарного, етичного, естетичного світоглядів. Цей взаємозв'язок залишатиметься монолітним ще тривалий час, і лише в епоху так званого класичного фольклору естетичний компонент, що завжди мав важливе значення, почне формувати специфіку усної словесності як виду мистецтва. Водночас все виразніше оприявнюються національно самобутні риси народнопоетичної творчості, її етнічна унікальність та неповторність, які певним чином закладені в характері розщеплення синкретичних ланок архаїчного світогляду. Відповідно в одних етнокультурах найміцнішим у процесі їхньої еволюції залишився зв'язок естетичного з утилітарним, в інших - з магічним чи апотропеїчним. Деякі фольклористи висловлюють припущення, що "... визначати національну своєрідність фольклору можуть і явища, що походять з "донаціональної стадії" його розвитку, і запозичення з фольклору інших народів, що сформувався раніше або одночасно з досліджуваним" (С. Росовецький).

У кінці ХІХ століття В. Антонович, аналізуючи три слов'янські національні типи: українців, поляків і росіян, спостеріг, що "з тих психічних якостей русина, які здаються ідеальними, позитивного характеру - це етичний критерій. Етика - річ вселюдська, тільки етика в різних народів складається неоднаково, різно". Отже, характерною особливістю розвитку українського етнічного світогляду стало те, що в нашій ментальності, одним із найчільніших виявів якої є фольклорна пісенність, найбільш стабільною виявилася єдність естетичних начал з морально-етичними нормами поведінки. На цьому наголошував Є. Маланюк у "Нарисах з історії нашої культури", що й дало йому підстави в основу національної специфіки української етнічності закласти калокагатичний принцип, за яким "етика органічно злита з естетикою", а естетика стає критеріальною шкалою етики. Іншими словами, "добро, мораль через свою гармонію між матерією та духом додає краси навіть негарним формам, і навпаки, естетичні наскрізь форми втрачають силу, якщо з ними не йде в парі внутрішня краса, доброта" (І. Мірчук). Цей принцип знайшов своє філософське умотивування в поглядах Сократа, а ґенетично закорінений у давньогрецькій поезії, адже саме "афоризм Сафо ("Красиве, як бачимо, є добрим, а добре буде водночас красивим") подав вираз типової для греків єдності прекрасного з добрим, "калокагатії" (В. Татаркєвіч). Використавши калокагатичний підхід до осмислення суті явища українського панестетизму, треба було "одомашнити" й незвичну для евфонічної структури нашої мови назву поняття. Саме це здійснив В. Барка, запропонувавши замість фонетично громіздкого терміна "калокагатія" вживати його семантичні відповідники "добропрекрасне" чи "благопрекрасне" для характеристики ідейно-стильових домінант національної світоглядної парадигми. Одним із найяскравіших прикладів добропрекрасності українського фольклорного образу є поетична "дівчина у віночку", що гармонійно поєднує у своєму змісті естетичне (вінок як прикраса) з етичним (вінок як дівоча честь).

У підсумку, національна самобутність морально-етичної свідомості етносу здебільшого пояснюється характером її зчепленості з іншими компонентами загального світогляду, перевагою раціонального чи емоційного типу сприйняття дійсності та здобутим досвідом в етноґенетичному процесі, вплив якого докладно проілюстрував К. Ґірц на прикладі аналізу звичаєвої структури племінних спільнот.

У підрозділі 3.2. "Аксіологічні параметри (моральний сакрум) етноестетики народнопісенних творів" проведено різновекторне вивчення відображення етичного світогляду в народнопісенній творчості, започатковане ще у ХІХ столітті студіями перших фольклористів - адептів української культурно-історичної школи. В українській фольклористиці радянського періоду порівняльну характеристику етичних особливостей східних і західних слов'ян здійснив М. Гайдай. Особливо щедрим щодо означеної проблематики є доробок представників діаспорної науки (І. Мірчук, Є. Онацький, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, В. Янів).

В українській уснопоетичній традиції особливої естетичної ваги надано тим явищам з етичної сфери індивіда чи громади, які пройшли через своєрідну моральну сакралізацію й устабільнилися в духовному світі етносу. Це - повага до роду та культ родинного життя, внутрішньо вмотивована релігійність та антеїзм, благородність міжособистісних взаємин і чистота дошлюбних стосунків молоді, відданість предківським звичаям і національним традиціям, ушляхетнення вірної дружби та побратимства, пошана до праці та освітньо-розумове вдосконалення, стримане ставлення до багатства як не вельми важливої іпостасі соціального буття, засудження вбивства, зради та відступництва в усіх його проявах, правдолюбність та осуд брехливості й лінивства як індивідуальних моральних вад, реально-сатиричне ставлення до дійсності.

"Людина - звір громадський" - у цю нехитру публіцистичну Арістотелеву формулу заклав М. Драгоманов доконечність врахування соціологічних аспектів при вивченні всього, що має стосунок до людської діяльності. Перший етап соціологізації людини, очевидно, відбувається в сім'ї, а тому родинна атмосфера має надзвичайно важливе значення і є чи не основною в аксіологічній площині етнічної спільноти. Тим більше, коли йдеться про хліборобський тип культурного організму з осілим способом життя та потребою спільної злагодженої праці. На цьому наголошують й деякі дослідники фундаментальних етичних основ, зазначаючи, що "природа ж вважає найголовнішим ділом в житті людини осягнення родового добробуту... Тому-то людині і здається корисним, пользовитим та милим лиш те, що корисно родові. Людина, кохаючись в дітях, подружжі, в суспільстві, завше дбала і дбає про ті справи, які корисно відбиваються на осягненні родового добробуту" (Н. Григоріїв).

Звідси, ідеологічним осердям морально-етичної парадигми у структурі українського світогляду є культ роду. Фольклорна легітимізація цього культу найвиразніше представлена у колядках, адже, на думку деяких учених, саме Різдво можна охарактеризувати як "торжество Святого збору" (І. Денисюк). Стилістичні засоби в цьому випадку дібрані з витонченим мистецьким смаком, а змістово-сюжетна репрезентація найбільш поважна й урочиста - міфопоетичний центр Всесвіту:

"Ой долів, долів, долів, луженьки,

Ой течуть ними бистрі річеньки.

Ой плине ж, плине райськоє древце,

Райськоє древце з трьома вершеньки.

В однім вершеньку - сив соколонько,

В другім вершеньку - сива кунонька,

В третім вершеньку - сив ластовлята.

Ой не є ж тото сив соколонько,

Але ж є тото господаренько.

Ой не є ж тото сива кунонька,

Але ж є тото ба й ґаздиненька.

Ой не є ж тото сив ластовлята,

Але ж тото є їх дитята" Народні пісні в записах Івана Вагилевича / упор., прим., вступ. стаття М.Й. Шалати.- К. : Муз. Україна, 1983..

До того ж, внутрішньожанрова диференціація колядок за адресатами свідчить про те, що родина сприймається як сукупність індивідуальностей, кожна з яких має свій реєстр морально-естетичних чеснот, а тому заслуговує високої похвали в обрядово-сакральний час. Цікавими з цього погляду є композиційні фінали деяких колядок, у яких відбувається своєрідний процес обрядового впізнавання господині (дівчини): "це не царівна і не королівна, Це ж бо жона пана хазяїна" ("Батькова дочка як паняночка") і якими захоплювався М. Сумцов. Звернімо увагу, що етноморальна особливість тут полягає в тім, що з-поміж нібито об'єктивно найпривілейованіших соціальних верств ("царівна", "королівна") на найвищу висоту підносяться не атрибути статку і титулів, а приналежність до роду (жона, дочка). Очевидно, що саме в цій площині етноестетичних вимірів варто шукати етимологію слова "врода", синонімічного до поняття "краса" і спільнокореневого з родом. З цього випливає, що базове підґрунтя етичних цінностей сформувалося ще в родо-племінній добі, коли суспільний устрій не знав коронованих осіб, а очолював громаду той, хто асоціювався з головою роду.

Хліборобська адорація родини позначилася й на формуванні провідного гуманістичного стрижня в українській етнічній картині світу. Саме цей гуманізм П. Куліш вважав домінуючим принципом нашого казкового епосу. Українська казка - це її характерність - не кохається у потворності, а "налягає більше на щоденщину". Демонологічних істот (відьом, чортів і всіляку "нечисту силу") людина в них перемагає своїм розумом. Цього погляду дотримувався і Г. Лужницький, який зазначав, що "у відношенню українського хлібороба до русалок, тобто духів, які живуть на його полях, в його житі, у його ріках та граються по його лісах, ми не бачимо якогось ворожого відношення, теж годі дошукатися якогось поважнішого зудару-конфлікту".

Похідним принципом від світоглядного уникання потворності є естетизм народного побуту і звичаїв, що виконував водночас важливу етнопедагогічну функцію. За В. Щербаківським, "красота в хаті, розвивала відчуття краси й подив до неї у дітей, що жили в хаті. Зв'язок орнаментики з релігійно-ідейним змістом традицій, пов'язаних із "деревом життя", підтримувався й розвивався традиційними казками, оповіданнями й повчаннями відповідного етичного характеру. Це все у свою чергу впливало на формування світогляду та етики. Зміст хліборобських традицій не має тієї кровожерності, як зміст традиції ловецьких й номадських народів, і його розвій іде в напрямку, що наближається до християнства" (В. Щербаківський).

Як засвідчують тексти українського пісенного фольклору, "народна мораль визначила як зло вчинки, які шкодили інтересам роду і сім'ї (убивство чоловіка, жінки, невістки, дітозгубництва, втрата вінка) і які порушували закони людяності і справедливості (скривдження бідної дівчини, залишення напризволяще дітей, порушення закону слова, честі, вірності)" (М. Гайдай). У зв'язку з цим на моральній авансцені першочергове місце відведене представникам соціальних категорій з неповною парадигмою роду - вдови і сироти. Життєва важкість вдовиної долі в українських піснях передається зазвичай художніми резервами архетипних образів-процесів, типових для хліборобської ментальності. До того ж певна соціально-родова меншовартість впливає на формування неконсеквентної психологічної ілюзії, що навіть природа діє наперекір вдові:

"А вдовонька пшениченьку сіє,

А за нею буйний вітер віє,

Вдовонька пшеницу волочить,

А за нею дрібний дощик мочить" Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся).- К. : Наук. думка, 1974. - C.531..

Щоправда, у подальшому розвитку народнопісенного сюжету зароджується "глибоко домашній" (М. Грушевський) мотив чудесного росту пшениці після вдовиної молитви як свідчення божої опіки над сиротами:

"Ой ще вдова та додому не дійшла, -

"Ой вернися, вдово, вже пшениця зійшла!"

Іще вдова на лавку не сіла,

Уже ж удовина та пшениця поспіла" Цит. за: Грушевський М. Історія української літератури: у 6 т., 9 кн. / Михайло Грушевський. - К. : Либідь, 1994. - Т.IV. - Кн.2. - С.149..

Очевидно, що таку художньо-умовну спресованість часу, яка зустрічається і в колядкових переспівах християнських легенд про втечу до Єгипту, можна пояснити по-різному. У пісенній христології атракційний ефект від одноденного достигання пшениці використано з чіткою етичною настановою - аби "селянин, не розминаючися з правдою, міг сказати, що Христос чи Марія не проходили сею дорогою недавно" (М. Грушевський). Вмотивованості введення аналогічної художньо-композиційної деталі в пісню про вдовину молитву варто шукати в дещо іншій площині, а саме у психологізмі народної лірики, що проникає вглиб обставин вдовиного життя і передає в тексті індувідуально-суб'єктний варіант хронотопу, зображуючи час як безперервну послідовність подій. Одно слово, об'єктивний природний час залишається ніби незмінним, але інтенсифікується постійною зайнятістю вдови у щоденних клопотах, внаслідок чого пора жнив надходить блискавично швидко. І мав цілковиту слушність М. Драгоманов, коли стверджував, що "головну вартість сих пісень чинить богатство та виразність психольогічного аналізу, що робить часто сі прості мужицькі пісоньки взірцями скусного реалізму".

Складні умови вдовиного побуту, необхідність одноосібно вести хатнє господарство, дбати про обробіток землі та доглядати за дітьми ("А бідная вдова дев'ять думок думає"), втілюються словами пісні у своєрідні сюрреалістичні образи, джерела семантики яких знову ж таки варто шукати у хліборобських умовах етнічного буття, водночас пам'ятаючи, що "... традиційність у народній художній культурі не стереотипна, не шаблонізована, а канонічна і продуктивна, здатна до саморозвитку" (В. Гусєв):

"Горе ж мені, горе! Нещаслива доле;

Виорала бідна вдова мислоньками поле.

Чорними очима та й заволочила,

Дрибненькіми сльозоньками все поле зросила" Kocipiсsky A. Piњni i szumki ruњkoho naroda na Podoli, Ukraini i w Maіorossyji / A. Kocipiсsky.- Lipsk, 1862. - S.13..

Звичаєва духовна культура українців вибудувала механізми не лише етичного, але частково й практичного врегулювання екзистенційного конфлікту, спричиненого смертю чоловіка - голови роду. Свідченням цього є зафіксований майже на всіх українських теренах етноетичний закон громади обробляти вдовине поле у першу чергу. Особливе місце в етичному просторі українського етнічного світогляду посідає також сирота, опіка над якою після смерті її батьків стає моральним зобов'язанням сільської громади. Традиційна пісенна культура вважає сирітство найбільшим життєвим випробуванням ("Не кари ж ти його ні огньом, ні водою, Покари ж ти його хоть на рік сиротою").

Зрозуміло, що і релігійність, і моральність (її невід'ємна складова) як важливі прояви суспільної свідомості не могли залишатися незмінними впродовж тисячоліть. Іншою закономірністю виявилось те, що у процесі історичного та цивілізаційного поступу ці грані духовної культури етнічної спільноти вироджуються і занепадають. Однією з причин етичної деградації могло стати руйнування традиційних цементуючих основ звичаєвої поведінки. Принаймні, так пояснюють це явище високопоетичні народнопісенні тексти, переслідуючи водночас етновиховну мету:

"Скаржилося світле сонейко,

Світле сонейко милому Богу:

Не буду, Боже, рано схожати,

Рано схожати, світ освіщати,

Бо злі газдове понаставали,

В неділю рано дрова рубали,

А ми до личка тріски падали;

Бо злі газдині понаставали,

В пятнойку рано хуста зворили,

А ми на лиця золу виливали;

Бо злі дівойки понаставали,

В неділю рано коси чесали,

А ми до лиця волосся метали" Цит. за: Костомаров Н. Историческое значение южнорусского народного песенного творчества / Н. Костомаров // Собр. соч: В 21 т.- Санкт-Петербург, 1905.- Кн.8.- Т.21.- С.450..

Систему української етноетики (у науковий обіг термін увели російські культурологи Д. Валєєв та М. Лапіна на позначення науки, яка "встановлює співвідношення між моральними універсаліями та національно-специфічними етичними уявленнями і нормами") складають щонайменше два рівні - архаїчно-язичницький (натуроцентричний антропоморфізм, родинно-хліборобський гуманізм) та християнський, у межах яких і формується аксіологічна ієрархія поведінки. Завадити душі на її шляху до праведності може порушення усталених моральних норм та імперативів, один із варіантів переліку яких подає колядка:

"Що у п'ятниченьку рано поснідала,

А у неділеньку рано проспівала,

Що рідную неньку та й налаяла,

Ще й не налаяла, тільки подумала" Цит. за: Колесса Ф. Українська усна словесність / Філарет Колесса. - Львів: Друкарня Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1938. - С.199..

Зміна соціальної типізації в українській етнічній спільноті, поява козацтва як самобутньої етносуб'єктної категорії, заснування братських шкіл та перших академій спричинилися до актуалізації моральних орієнтирів життєвої поведінки індивіда та своєрідного переутвердження християнського новозавітного гуманізму. Народнопісенна творчість збагатилася в цей час національно специфічним жанром, унікальним виявом неповторної епічної традиції українців - думами, ґенезу яких можна було простежити від родинно-обрядової поховальної поезії речитативного стилю і поетичною красою яких захоплювались навіть чужоземці. Загалом, у глобально-цивілізаційній системі між окцидентальним та орієнтальним способами світовідчуття українська етнокультура зберігає свою національну самобутність, чи, висловлюючись публіцистичним стилем Ю. Липи, "примітивізмові чи шаманству зі Сходу, містичним блефом Заходу з істоти українського підложжя можемо протиставити тільки моральний консерватизм українського життя" (Ю. Липа).

Підрозділ 3.3. "Світогляд українців в етноестетичних вимірах" присвячений вивченню етнофілософської специфіки українського світогляду, провідними принципами якого є реалістичне сприйняття навколишньої дійсності (природної і соціальної) та подальша психологізація результатів пізнавального процесу.

В українському пісенному фольклорі упродовж тисячоліть акумулювалися філософські погляди етносу на світ - розуміння часового та просторового упорядкування космосу, походження духовних та матеріальних явищ, усвідомлення сенсу онтологічних категорій, особливості суб'єктно-об'єктних екзистенційних взаємин, тобто все те, що може бути оформлене в певну етнофілософську систему. Одним із перших звернув на це увагу Д. Чижевський у "Нарисах з історії філософії на Україні".

Зрозуміло, що істотною сутністю філософських категорій є те, що вони відзначаються високим ступенем пізнавальних узагальнень і мають універсальний, а не національно самобутній характер. Можна припустити, однак, що кожен народ здатний продемонструвати ідіоетнічний характер когнітивних процесів, що відбувалися у процесі еволюції його духовної культури. Більше того, навіть основні форми пізнання неповторності світу та їх мисленнєве опрацювання можуть бути різними. В одних етнокультурах домінуючими є міфічні перекази та героїчний епос, в інших - сакральні тексти релігійних гімнів, ще в інших - глибока поетична традиція. Цікавими з цього приводу є спостереження про характер спілкування П. Куліша з його матір'ю: "Мати Куліша говорила з ним піснями, бо пісня була в неї не забавкою, вона піснями думала" (І. Теліга). Важко знайти влучнішу характеристику для українського національного поетичного світогляду, аніж "думати піснями". Зрештою, цього не заперечують і сучасні теоретики фольклору, погоджуючись, що "пісня - це певна манера висловлення думки. Певний мовленнєвий етикет, якого вимагає пісенна традиція" (К. Чистов).

Космогонічні уявлення наших предків архетипізуть землю і є відображенням здебільшого хліборобського типу ментальності. Характер релігійності відзначається поєднанням язичницької і християнської світоглядних систем, а в цьому синтезі особливо рельєфними є натуроцентричні та гуманістичні риси. До якісних ознак встановлення самобутності етнофілософських поглядів варто зачислити також сприйняття категорій часу і простору, художнє осмислення яких в українському пісенному фольклорі передається засобами конкретно-чуттєвої образності, що поєднуються у метафоричні конструкції законами психологічно-асоціативного зв'язку. Етнічна маркованість своєрідності "художньої осі" гумористичних народнопоетичних жанрів проявляється у типі реакції на явища суспільного життя та гуманістичних проявах природи комічного. Аналіз ментальних особливостей світовідчувальних настанов українського етносу крізь призму естетичних особливостей пісенної творчості доводить також слушність міркувань деяких українських мислителів про те, що філософія кожної нації має свої окремі завдання, які може не все ясно виступають у формі остаточно зафіксованих понять, одначе інстинктивно відчуваються кожним її представником. З іншого боку, найновіші досягнення сучасної лінгвофольклористики теж переконують нас у тому, що найбільшою мірою неповторність національно-семантичного універсуму визначається основними механізмами роботи логіко-понятійного та морально-ціннісного компонентів свідомості.

Четвертий розділ дисертації "Національна експресія мови українських народних пісень" присвячений розглядові національної експресії мовної системи українського пісенного фольклору, що проявляється насамперед у сформованому ґенотипі народної мови, яка володіє своїм характерним ступенем абстрактності й образності, відзначається повторюваністю певних словосполучень, що належать до сфери звичайного, побутового мовлення, а будь-яке відхилення від цього стандарту стає засобом формальної естетизації і впливає на слухача подібно до чуттєвого враження.

У підрозділі 4.1. "Система фольклорних образів в етноестетиці народної пісні", проаналізовано одну з найважливіших площин етноестетичної реп резентації уснословесної пісенності, ступінь етнічної експресивності якої про демонстровано безпосередньо палітрою художніх образів, які можна розмежувати на щонайменше три класифікаційні групи: постійні епітети, порівняння, метафори, усталені засоби традиційного синтаксису - так звані loci communes (загальні місця); унікальні гіперметафоричні утворення, що їх можна окреслити як loci raritates; слова і словосполучення, які виконують роль символів (І. Денисюк).

З цілого народнопісенного репертуару, що формувався упродовж віків, етноестетичний сенс символів найкраще представлений у весільних піснях, ліричних та ліро-епічних фольклорних жанрах. Особливої уваги заслуговують ті взірці весільно-обрядової пісенності, які засобами поетичної метаморфізації акумулюють у своєму тексті цілі блоки символів, що відзначаються ідейно-змістовою єдністю та художньо-формальною різноманітністю:

"Зять ся тещі стеле

За ворота хмелем.

На дворі барвінком,

А в сінях васильком,

А за столом ясним соколом,

А на столі - золоте зерно" Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся).- К. : Наук. думка, 1974. - C.392..

Очевидно, як явище своєрідної міжжанрової дифузії варто розглядати наявність аналогічного метаморфічного способу динамічної портретизації дівчини в окремих колядках.

"Прибуду я сама до тебе

Чорною хмаронькою,

Паду на твій двір дощиком,

Прийду в окінце ясненьким сонцем,

Сяду за столом ясною зорею" Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся).- К. : Наук. думка, 1974.- C.139..

У процесі етноґенетичного розвитку народу кожна наступна епоха наповнювала резервуари уснословесної образності новою тропікою і стилістичним забарвленням, бо "фольклор є полістадіальним у тому розумінні, що будь-яка фольклорна пісня, казка та ін. зберігає різноманітні історичні пласти, але ці пласти, у тому числі усілякі нововведення, інтегруються, сумуються в певні стабільні структури" (Є. Мелетинський). Однак значущість фольклорного образу для етноестетичної свідомості вимірюється не лише фактом появи в певну епоху для її стилістичної ідентифікації, а першочергово ступенем художньої продуктивності у процесі еволюції уснословесної поетики, тобто конкретною реалізацією власної парадигматичності - здатності до кількаетапної репрезентативності. З огляду на це візантійська декоративність привнесла в нашу пісенність різновартісну тропіку. Зокрема, епітет "струсовий" так і залишився з нулевим індексом блоковості, не змігши зреалізувати потенційно задану можливість до синтагматики в жодному іншому контексті, окрім первісного ("перо"). Натомість художньо-атрибутивні якості прикметника "шовковий" були використані при становленні поетичної традиції на повну потужність, ввійшовши у метафоричні конструктивні моделі як loci communes (шовкові воловоди, шовкова трава, шовкові шнури, шовковий степ), так і loci raritates, як-от в одній з весільних пісень:

"Та калинові огні кладут,

А шовкові дими ідут,

Марисі коровай пекут" Там само. - C.173..

Внаслідок своєрідної художньо-образної інтеграції в мистецькі пласти наступних стилевих періодів устабільнюється поетичне реноме фольклорної тропіки, вивищуючи її через психологічну вмотивованість до рангу етноестетичної еталонності, легітимізованої чи не всіма представниками національної спільноти. У більш широкому масштабі, "різноманітність поєднуваних понять і ситуацій ґрунтується на психологічній константі, на усвідомленні естетичної вагомості традиційних образів, на осмисленні фольклорного зводу як своєрідного функціонального стилю, який одночасно сприймають, розуміють представники мовно-національної культури незалежно від територіального-діалектних витоків цієї культури" (С. Єрмоленко).

У підрозділі 4.2. "Формульність фольклорного стилю як засіб естетизації пісенного тексту" досліджено естетичні особливості стереотипізованих художніх сполук народнопісенної стилістики.

Первинність естетичної складової у змістовій структурі формули на шляху до обрядової десакралізації усної словесності підтримує більшість фольклористів-теоретиків, а узагальнення цих поглядів знаходимо в наукових студіях енциклопедичного формату. Принаймні одне з визначень формульності розкриває її як характерну особливість "поетичної стилістики багатьох фольклорних жанрів". Вона сфокусувала у собі довгий і складний процес секуляризації фольклору у переважно естетизовану, поетичну стихію, яка, проте, зберегла певною мірою генетичну ритуально-маґічну спрямованість. Семантико-функціональний спектр формульності є доволі широким. Формули закріплювали ритуально-значимі, смисловизначальні сегменти тексту, допомагали краще зберегти табуйовані елементи сюжету (І. Крук).

Важливою прикметою етноестетичної характеристики формульної організації уснопісенного тексту є деіндивідуалізація поетичної тропіки, на відміну від професійної літературної творчості, де, навпаки, простежуємо постійне уникнення схематизму, прагнення до цілковитого новаторства та оригінальності. Відомий польський етнолінгвіст сучасності Є. Бартмінський зазначає, що "за формульністю мовного стилю проглядаються кожного разу свої надіндивідуальні цінності, що складають його ідеологічну базу. "Світогляд" формули анти-індивідуальний, формула - це ніби голос колективу, скерований на кожного зокрема, або це голос індивідумів, які промовляють від імені колективу. Формула є знаряддям домінуючого у фольклорі - на всіх рівнях його організації - принципу типовості і схематизму" (Є. Бартмінський). Історичні ж передумови виникнення формули як одного з найбільш характерних явищ фольклорної поетики криються у специфіці функціонування, збереження і передачі уснопоетичної традиції" (І. Крук). З іншого боку, художня трансформативність та інтертекстуальність формульних одиниць зведена до мінімуму, бо "формула - це комплекс традиційних смислів, що має своє власне ім'я. "Темний ліс" не допускає синонімічних замін у вказаному розумінні, він виражає одну з "реалій" ліричного універсуму, яка не може бути позначена інакше, бо якщо змінити ім'я, то, згідно з естетикою фольклорного слова, потрібно змінити й поняття" (Г. Мальцев).

Аналізуючи провідні механізми відбору традиційної фольклорної образності для конструювання архітектоніки української народної пісні, варто звернути увагу на етнопсихологічні підвалини принципу евфемізації явищ чи то обрядової, чи реальної дійсності, бо "сутність ліричної формули як уснопоетичного канону полягає передовсім в тому, що вона фіксує, відображає традиційні значення, а не зображує безпосередньо існуюче" (Г. Мальцев). До того ж, зважаючи на специфічну генетичну природу етнопоетики, "формула - це і форма тексту, і компонент його змісту, і спосіб "руху" до змісту, шлях від "форми" до "значення".

Варто зауважити, що світоглядні механізми феномену евфемізації генетично зароджуються в релігійній свідомості етносу як один із варіантів табу на пряму номінацію профанної сутності й еволюціонують в естетичному світосприйнятті внаслідок послідовного розгортання художніх принципів інакомовлення, а багатовікова "... полістадіальність фольклору і сама техніка усного виконання сприяють поетичній стереотипізації, збереженню повторювальних формул, які в кінцевому результаті витікають з міфології" (Є. Мелетинський).

Отож, основне змістове наповнення поетичного евфемізму полягає в психологічній амортизації реальності - найчастіше обрядової, а згодом і побутової. Зрозуміло, що найчастіше таке естетичне пом'якшення чи певну художньо-мовленнєву еластичність доводиться застосовувати в ритуально заанґажованих весільних піснях з еротичним підтекстом:

"Ідіте до коваля

Плуги острити,

Підем у поле

Новини добувати" Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся).- К. : Наук. думка, 1974. - C.365.,

або:

"Покрутив сверщок стелю

Та упав на постелю,

Где Ганнусенька спала,

Там рожонька процвітала" Там само. - C.370..

Національна експресія наведених вище пісенних строф втілена через синтагматичну присутність у тексті низки етноестетичних еталонів суб'єктно-процесуального штибу: соціально пієтизованої постаті коваля (з прихованою деміурґічною функцією), традиційно канонізованого образу "рожоньки", що є чи не найрельєфнішим стереотипним уособленням дівочої краси, та типового для хліборобської ментальності способу господарювання ("новини добувати", тобто розорювати цілинні ще землі).

У підрозділі 4.3. "Звукоструктура народнопоетичної мови" проведено аналіз ритмомелодичної та евфонічної побудови уснословесних пісенних текстів.

Висловлюючи своє захоплення красою і величчю нашої народнопісенної творчості, німецький мислитель Ф. Боденштедт зазначив, що українська мова є "наймилозвучнішою зі всіх слов'янських діалектів та має велику музикальну силу". Ця милозвучність стала однією з етноестетичних прикмет фольклорної пісенності і переконала Б. Рубчака в тому, що "невідомі народні поети розуміли краще, ніж це розуміють деякі сучасні поети й критики, - організуючим початком лірики служить не готове слово, а скомплікована структура ритму та евфонії, і що звуки вірша до великої міри самоцінні й самозрозумілі". Сучасні дослідники естетики та експресії народнопісенної стилістики у лінгвофольклористичному аспекті теж упевнені в тому, що "однією з найяскравіших естетичних ознак української загальнонародної мови є її особлива милозвучність, її привабливий акустичний лад. Ця милозвучність, цей лад забезпечується артикуляторною злагодженістю звуків і звукосполучень, урівноваженістю голосних із приголосними у мовленнєвому потоці, багатьма фонетичними чергуваннями та іншими чинниками" (В. Чабаненко).

Звукопоетичне впорядкування архаїчних текстів - це початковий етап становлення традиційної поетичної системи. Поки цілісного тексту ще не витворено, відбувається накопичення словесного будівельного матеріалу: алітерацій, асонансів, поетичних повторів, паралелей, рим, епітетів, порівнянь, метафор, та ін. Далі "ці поетичні фігури перейдуть у розряд вторинних за відношенням до образу, але поки що всі вони становлять смисловий перехід від ритму до слова, який завершується формуванням словесної структури як паралельного розташування двох синкретичних сфер, що утворюють семантичний ряд" (А. Киченко).

Важливу роль при формуванні неповторної звукової симфонії народнопоетичної мови відіграє рима, варіативність типів якої є дуже прикметною для української уснословесної пісенності. З невичерпних джерел народнопісенної традиції ще й до сьогодні збереглися неповторні текстові взірці, які демонструють співзвучно досконалі, "дуже літературні" рими ("Стояла верба посеред двора, А на тій вербі золота кора"), унікальні за гармонійною мелодикою внутрішні рими ("Ой сій мати овес на наш рід увесь"; "Сніги, морози, води, як лози"; "Ой ластівонька та прилітає, Господаренька та пробуджає" "А теє вино сино зацвило", "А ти кинув косу в росу"), найрізноманітніші варіанти асонансних та консонансних рим ("Нахиляйте сосонку додолу, Принесемо сосонку додому"; "Не бійся, матінко, не бійся, В червоні чобітки обуйся". " Ой знати, знати, В кого є дочки: Втоптані стежечки Через садочки").

Ще одним яскравим і національно самобутнім явищем ритмомелодики народної пісні є повторення, "вплив якого радіює не тільки на інтонаційну, але також і на звукову сторону усної словесности" (Б. Рубчак). Водночас при ритмічній організації архаїчного тексту провідним началом є повторюваність не звуків, а смислових комплексів, які в українському пісенному фольклорі найчастіше складаються з двох спільнокореневих лексем, яким якраз через специфічну естетику повторення вдається уникнути збаналізовано-тавтологічної стилістики: "Шитінько шиє", "Як біл, біленька", "Ой сидить, сидить, лічбоньку лічить, Лічбоньку лічить незліченную", "На вметіненьку красно вметено", "Ой сидить, сидить, струженька струже", "Післав післочки", "...стрілков стріляти", "раду радили", "Гатила гати...", "Мостила мости"..., "Садила сади", "Ой в садку, садку, садку садженім, Садку садженім, поостроженім, А на вершечках позолоченім", "Ой як я піду в чужу чужиночку", "Взяли гадку гадати".

Крім того, естетичну неповторність уснословесного стилю пісень можна виявити, розглядаючи фонетичну унікальність апозитивних відношень, розкриваючи мистецьку досконалість послідовного використання дериватологічно модифікованих варіантів слів, з'ясовуючи семантичні тонкощі ідіоетнічних неологізмів і граматично неунормованих новотворів, виявляючи роль різних видів інтонаційних модифікацій та осмислюючи специфіку розгорнутих синтаксичних засобів повторення.

У "Висновках" викладено основні результати роботи.

Вивчення культурних аспектів етноестетичного характеру потребує чіткого і послідовного розмежування категорій "універсальне/національне", з урахуванням логічних принципів співпричетності та співіснування, яке розкривається насамперед через домінуючі засоби концептуалізації явищ духовного і фізичного світу в процесі становлення національної традиції та формування етнічно стереотипізованих форм художньої рецепції навколишньої дійсності. Жодні спроби універсалізації чи схематизації естетичних ідеалів та зведення їх до спільного знаменника - загальнолюдського аксіологічного або морально-етичного компендіуму - не зможуть нівелювати рельєфних граней національного фольклору, які виникли в результаті своєрідної трансформації ранніх уснословесних форм і визначені унікальною художньою свідомістю та особливостями світонастановчих орієнтирів, сформованих у результаті конкретно історичного етнічного буття.