Регіональні традиції в народній педагогіці як засоби виховання дітей

51

Міністерство освіти та науки України

Сумський державний педагогічний університет ім. А.С.Макаренка

Курсова робота

„Регіональні традиції в народній педагогіці як засоби виховання дітей”

Підготував: студент 3 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Булгакова Т.І.

Перевірив: Гупал О.І.

Суми-2005

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зміст та завдання морально-етичного виховання дітей

Розділ 2. Роль і місце фольклору в естетичній освіті школярів

2.1 Фізичний та психічний вплив колискових пісень на розвиток дитини

2.2 Приказки та прислів'я - зерна народної мудрості

2.3 Українська народна казка як ефективний засіб навчання

виховання

2.4 Вплив української пісні на морально естетичне виховання дітей

Розділ 3. Виховні можливості фольклору

Висновки

Використана література

Вступ

Мета: Морально-етичне виховання дітей засобами фольклору.

Завдання дослідження: Розкрити зміст та завдання морально-етичного виховання дітей. Визначити роль і місце фольклору в естетичному вихованні дітей.

Показати вплив колискових пісень на фізичний та психічний розвиток дитини.

Пояснити, що українська народна казка є ефективним засобом морально-естетичного навчання і виховання дітей.

Роль і значення української пісні в формуванні естетичних здібностей і навичок дітей.

Визначити ефективність фольклористики як засобу виховання дітей.

Об'єктом дослідження є морально-етичне виховання школярів засобами фольклору.

Предмет дослідження: роль і значення української народної пісні в морально-етичному вихованні дітей.

Методи дослідження: аналіз наукової статті Логвіненко Н. „Роль і місце фольклору в літературній освіті школярів” та Прокопова О.П. „Українська народна казка як ефективний засіб виховання”.

Тема морально-етичного виховання дітей засобами фольклору є дуже актуальною, так як формують у дітей любов до народної творчості. Колисковими піснями, які вдавнину так і зараз виховують в дітях любов до прекрасного, любов до матері, любов до Батьківщини.

Розділ 1. Зміст та завдання морально-етичного виховання дітей

У складному процесі формування всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню.

Моральне виховання - виховна діяльність школи і сім'ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності.

Результати морального виховання характеризуються такими поняттями: мораль, моральність, моральна свідомість, моральні переконання, моральні почуття, моральні звички і моральна спрямованість.

Мораль - система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних засадах.

Моральність - одна із сторін суспільної свідомості, яка у вигляді уявлень і понять відображає реальні відношення і регулює моральний бік діяльності людини.

Моральні переконання - пережиті та узагальненні моральні принципи, норми.

Моральні почуття - запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості.

Моральні звички - корисні для суспільства стійкі форми поведінки, що стають потребою і здійснюються за будь-якої ситуації та умов.

Моральна спрямованість - стійка суспільна позиція особистості, що формується на світоглядній основі, мотивах поведінки і виявляється як властивість особистості в різних умовах.

Методологічною засадою морального виховання є етика.

Етика - наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві.

На сучасному етапі розрізняють дві етичні (моральні) системи. Перша - домінує в Західній Європі та Америці. Згідно з нею, заради досягнень навіть “великого добра” не можна допускати “мале зло” (скажімо, допомагати товаришеві, передавши йому шпаргалку). Для прихильників другої (вона, зокрема, є панівною на пострадянських теренах) поєднання добра і зла цілком прийнятне.

У моральному вихованні слід спиратися на гуманістичну ідею про те, що людині від природи притаманне прагнення до добра, правди і краси. Виховання учнів, на думку О. Вишневського, має забезпечити формування в них такої наведеної вище системи моральних цінностей.

Абсолютно вічні цінності - загальнолюдські цінності, що мають універсальне значення та необмежену сферу застосування (доброта, правда,

любов, чесність, гідність, краса, мудрість, справедливість та ін.).

Національні цінності - є значущими для одного народу, проте їх не завжди поділяють інші народи. Наприклад, почуття націоналізму зрозуміле і близьке лише поневоленим народам і чуже тим, які ніколи не втрачали своєї незалежності. До цієї групи цінностей належать такі поняття, як патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять тощо.

Громадські цінності - ґрунтуються на визнанні гідності людей і характерні для демократичних суспільств. Це, зокрема, права і свободи людини, обов'язки перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії, поваги до закону тощо.

Сімейні цінності - моральні основи життя сім'ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам'ять про предків та ін.

Моральні стосунки в сім'ї накладають відбиток на все життя людини, оскільки їх вплив пов'язаний, по-перше, із сильними переживаннями, по-друге, вони постійніші, по-третє, в них закладаються підвалини всіх моральних ставлень людини до суспільства, до праці, до інших людей.

Цінності особистого життя мають значення насамперед для самої людини, визнають риси її характеру, поведінку, стиль приватного життя та ін.

Зміст морального виховання учнів зумовлений потребами і вимогами суспільства до формування всебічно розвиненої особистості, рівень його моральності.

З огляду на ці чинники, завдання морального виховання в школі - формування національної свідомості та самосвідомості, прагнення жити в гармонії з природою, свідомої дисципліни, обов'язку та відповідальності, поваги до закону, до старших, до жінки.

Формування національної свідомості та самосвідомості передбачає: виховання любові до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в ім'я України, освоєння національних цінностей (мови, території, культури, відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню національної гідності, залучення учнів до практичних справ розбудови державності, формування почуття гідності й гордості за свою Батьківщину.

Патріотичні почуття зміцнює героїко-патріотичне виховання, покликане виробляти глибоке розуміння громадянського обов'язку, готовність у будь-який час стати на захист Вітчизни, оволодівати військовими знаннями, а також вивчити бойові традиції та героїчні сторінки історії народу, його Збройних сил.

Наголошуючи на важливості формування почуття національного в людині, К. Ушинський писав: “Є лише одна загальна для всіх природжена схильність, на яку завжди може розраховувати виховання: це те, що ми звемо народність. Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини, і ця любов дає вихованню ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з її поганими природними, особистими, сімейними і родовими нахилами. Звертаючись до народності, виховання завжди знайде відповідь і допомогу в живому і сильному почутті людини, яке впливає багато сильніше за переконання, сприйняття тільки розумом, або за звичку, вкорінену страхом покарань. У лиходія, в якого погасли всі благородні людські почуття, може ще дошукатися іскра любові до батьківщини: поля батьківщини, її мова, її перекази із життя ніколи не втрачають незбагненної влади над серцем людини. Є приклади ненависті до батьківщини, але скільки любові буває іноді в цій ненависті!”

Вихователь повинен чітко бачити сам процес становлення національної свідомості дитини та глибоко розуміти зміст ключових понять (“національний”, “патріотизм”, “націоналізм”, “громадянськість” тощо).

У розвитку національної свідомості дитини (і зрілою людиною) О.Вишневський виділяє щонайменше три етапи, які накладають на цю свідомість помітний відбиток, збагачують її зміст: етнічне самоусвідомлення, національно-політичне самоусвідомлення, громадсько-державне само-усвідомлення.

Великі можливості для формування національної самосвідомості закладені в неписаних законах лицарської честі, що передбачають: виховання любові до батьків, до рідної мови, рівність у коханні, дружбі, побратимство, готовність захищати слабших, піклуватися про молодших, зокрема дітей; шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі; непохитну рівність ідеям, принципам народної моралі та духовності; відстоювати повної свободи і незалежності особистості, народу, держави; турботу про розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі; прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів; цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму, вміння завжди і всюди чинити благородно, виявляти інші чесноти.

Важливим у моральному вихованні є святкування дат народного календаря. Народний календар - це система історичних дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які відзначаються протягом року; це енциклопедія знань прожиття людей, їх побут, спосіб життя, виховну мораль, природні явища.

Після здобуття Україною незалежності в житті і побуті народу входять нові знаменні дати і урочистості. Є в народному календарі дати, пов'язані з релігійними святами. Складовою народного календаря - родинний календар, який охоплює важливі дати, віхи життя сім'ї, кожного її члена.

Тематика виховних заходів, які проводять нині в школах, свідчить про те, що виховання повертається до національних джерел.

Той, хто вміє виховати порядну, чесну людину, здавна вважається найкращим майстром на землі - таку думку стверджує народна мудрість.

В українській казці “Хто найкращий майстер на землі” розповідається, що в одному селі жінки вирішили показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан і кожен принесе найкраще з того, що вона зробила своїми руками.

У призначений день усі жінки прийшли на майдан і принесли безліч дивовижних речей. У тих, кому громада доручила назвати найкращих майстринь, очі розбіглися: тут були і гаптовані золотом і сріблом шовкові покривала, і тонкі мережані занавіски з вив'язаними на них дивними птахами, і вишиті рушники, і чудові скатерки, і одяг.

Але переможницею стала дружина бідняка Марія. Вона не принесла ні вишиванок, ні мережив хоч усе вміла чудово робити. Ця жінка прийшла зі своїм п'ятирічним сином Петрусем, який приніс жайворонка, якого він вирізав з дерева. Приклав Петрусь жайворонка до губів - заспівала, защебетала пташка, як жива. Всі завмерли на майдані, всіх зачарувала пісня, і раптом у блакитному небі заспівав справжній жайворонок, якого привабив спів на землі.

“Хто творить розумну і добру людину, - найкращий майстер”, - таке було рішення найстарших.

У народній педагогіці високо цінується правильне виховання. Так, у “Казці про бідного чоловіка і його синів” розповідається, як три сини пішли на заробітки. Старший син приніс додому золото, середній - гроші, а найменший здобув знання і став найщасливіший.

Отже, вплив виховного чинника на формування особистості настільки великий, що врешті-решт визначає навіть долю людини. Усе це говорить про те, що народна педагогіка виробила свою унікальну виховну систему.

У практичній роботі з морального виховання на педагогічний колектив вбачає насамперед формування ідейної серцевини особистості - громадянських поглядів, переконань, почуттів поведінки, вчинків, єдності слова і діла.

Моральне виховання починається з перших кроків свідомого життя дитини. Саме в молодому віці, коли душа дуже піддатлива до емоційних впливів, ми розкриваємо перед дітьми загальнолюдські норми моральності, вчимо їх азбуки моралі. Загальнолюдську азбуку моральності ми прагнемо

одухотворити громадянською активністю і самодіяльністю.

Засвоєння молодою людиною загальнолюдських норм моралі ми вважаємо дуже важливим етапом формування моральної культури особистості. Привчаючи дітей додержувати азбучних істин моралі, ми добиваємося того, щоб кожна дитина могла щасливо жити і працювати, виховувати в ній перші громадянські спонукання, першу турботу про інтереси колективу, суспільства. У зв'язку з цим важливе значення має єдність роз'яснення, повчання, переконання, спонукання до діяльності.

Які саме загальнолюдські норми моральності ми розкриваємо перед дітьми як азбуку моральної культури, як початкову школу громадянськості?

Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожний твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, і тим, що можна. Перевіряй свої вчинки, запитуй сам себе: чи не робиш ти зла, незручності людям? Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре.

Дитяче серце надто чутливе до прищеплювання цих думок, дитяча душа глибоко переживає радість здійснення добра для людей. Якщо таке моральне навчання підкріплюють добрими настановами, спонукання до добрих справ для людей, у серці з малих років утверджуються внутрішні духовні сили, що

обмежують бажання і вередування. А це дуже важливо для формування громадської порядності.

Ти користуєшся благами, створеними іншими людьми. Люди дають щастя дитинства. Плати їм за це добром.

Усі блага і радощі життя створюються працею. Без праці не можна чесно жити. Народ вчить: хто не працює, той не їсть. Назавжди запам'ятай цю заповідь. Нероба, дармоїд - це трутень, що пожирає мед працю витих бджіл. Навчання - твоя перша праця. Йдучи до школи, ти йдеш на роботу.

Зрозуміти ту істину, що життя без праці неможливе, дитина може лише тоді, коли вона живе в колективі радощами праці, а ці радощі ні з чим не зрівнянні. Напружуючи свої сили, людина робить не те, що їй хочеться, а те, що треба, і зрештою, переживаючи радість за зроблене для людей, хоче робити те, що треба для загального добра. Вже в сім-вісім років діти в нас закладають маленькі сади і виноградники, перетворюючи пустирі в квітучі куточки. Ми добиваємося, щоб у 12-13 років підлітки вже бачили сад, створений їхніми руками, - ось де джерело радості праці.

Будь добрим і чуйним до людей. Допомагай слабким і беззахисним. Допомагай товаришу у біді. Не завдавай людям прикрості. Поважай та шануй матір і батька - вони дали тобі життя, вони виховують тебе, вони хочуть, щоб ти став чесним громадянином, людиною з добрим серцем і чистою душею.

Утвердити в кожній людині доброту, сердечність, чуйність, готовність прийти іншому на допомогу, чутливість до всього живого і красивого - елементарна, азбучна істина шкільного виховання, з цієї істини починається школа. Безсердечність породжує байдужість, байдужість породжує себелюбність, а себелюбність - джерело жорстокості. Щоб запобігти безсердечності, ми виховуємо дітей у дусі сердечної турботи, тривоги неспокою про живе і красиве - про рослини, про квіти, про птахів, про тварин.

Дитина повинна відчувати, що в кожній людині є серце, яке треба берегти, що завдати їй болю - велике лихо. Нехай дитяче серце хвилюється за долю живого і красивого; йому тоді буде чуже розбещене почуття солодкого задоволення від думки, що чиєсь серце страждає через нього.

Не будь байдужим до зла. Борись проти зла, обману, несправедливості. Будь непримиренним до того, хто прагне жити за рахунок інших людей, завдає лиха іншим людям, обкрадає суспільство.

Ми вбачаємо важливе завдання у виховання громадянської непримиренності, активності в боротьбі із злом, неправдою. Не можна допускати, щоб діти мовчки дивилися на марнотратство, лінощі, недбайливість, нелюдськість. Та оскільки носіями зла часто бувають дорослі, у виховній роботі в цьому напрямі потрібний великий такт, вдумливість.

Завдання школи - на основі моральних цінностей, створених, здобутих, завойованих старшими поколіннями, створювати реальні моральні, високоідейні, громадянські відносини в колективі. Моральні цінності повинні стати особистим духовним багатством кожного вихованця. Цього досягають за умови, коли моральна ідея, розкрита перед розумом і серцем вихованця в яскравому образі, пробуджує в нього глибокі морально-етичні почуття.

Моральні, громадянські ідейні цінності - не минущий і нічим не замінний засіб виховання. Водночас виховання на громадянських, духовних цінностях - дуже дійовим засобом самовиховання юнацтва. Осягають громадську мужність, обов'язком перед Батьківщиною, юний громадянин вчиться міряти себе вищою міркою моральної гідності. Він немов бачить себе очима суспільства, вдумливо й вимогливо аналізує свої вчинки, свою поведінку. Проте ефективність цього засобу цілком залежить від того, як думки і почуття юнацтва пов'язуються з активною діяльністю, на якій громадянській ниві людина розкриваються як патріот.

К. Д. Ушинський вважав головним завданням школи виховання в учнів високих почуттів любові й відданості народові. Великого значення в зв'язку з цим він надавав вивченню історії - історія народу, його життя і боротьби

в минулому й тепер, вивченню рідної мови, літератури і особливо фольклору. Ушинський писав, що з вуст трудового народу “ллється чудова народна пісня, з якої черпають своє натхнення і поет, і художник, і музикант; чується влучне, глибоке слово, в яке, за допомогою науки і дуже розвиненої думки, вдумуються філолог та філософ і дивуються глибині і істині цього слова...”

Зміст оповідань, віршів, статейок і прислів'їв, уміщених у підручниках Ушинського, відображає героїчну історію і трудове життя народу. Підкреслюючи значення народних прислів'їв, Ушинський писав: “ За змістом наші прислів'я важливі для початкового навчання тим, що в них, як у дзеркалі, відбилося народне життя з усіма своїми мальовничими особливостями, можливо, нічим не можна так ввести дитину в розуміння народного життя, як пояснювати їй значення народних прислів'їв. У них відбилися всі сторони життя народу”.

К.Д. Ушинський прагнув утвердити в школі принципи гуманного виховання. Він писав: “Виховання повинне просвітити свідомість людини, щоб перед її очима лежала чітка дорога добра. Ушинський не раз указував на необхідність такої постанови навчання і виховання, щоб із самого початку розвинути в дітей почуття безкорисливості, скромності й гуманне ставлення до особистості людини, не зважаючи на расу й національність.

Одним з головних завдань гуманного виховання, на думку Ушинського, є розвиток у людини високих моральних якостей - чесності, справедливості, правдивості, щирості.

Особливо великого значення в справі виховання К.Д. Ушинський надавав праці. Основними засобами виховання працьовитості він вважав активність дітей у навчальній роботі, участь їх у продуктивній праці, а також виконання ними посильної роботи, пов'язаної з домашнім побутом. Усі ці види праці повинні об'єднати завдання: виховати і вдосконалити в дітей прагнення до діяльності, не допускаючи неробства, оскільки “неробство - мати всіх вад”. У процесі навчально-трудової діяльності в учнів мають бути виховані дисциплінованість, почуття відповідальності за виконання своєї справи, тверда воля і характер.

Багато цінних думок висловив К.Д. Ушинський з питань методики морального виховання. Вказуючи на необхідність виховувати свідому дисципліну, він різко критикував сучасну йому школу, в якій “дисципліна спиралася на найбільш проти природну основу - на страх до вчителя, який роздає нагороди і покарання”. “Цей страх, - писав Ушинський, - змушував дітей не тільки до невластивого, а й шкідливого для них положення: до нерухомості, класної нудьги і лицемірства.

Усе шкільне навчання і все шкільне життя, зауважував педагог, мають бути пройняті розумним і моральним началом. “У школі повинні панувати серйозність, що допускає жарт, але не перетворює всієї справи в жарт, ласкавість без нудотності, справедливість без причетності, доброти без слабості, порядок без педантизму і, головне, постійна розумна діяльність. Тоді добрі почуття й прагнення самі собою розів'ються в дітей, а початки поганих схильностей, набуті, можливо, раніше, потроху згладяться”.

Розділ ІІ. Роль і місце фольклору в естетичній освіті дітей

Робота над Проектом нової програми з української літератури для 12-річної школи спонукала до розгляду питання "Місце і роль фольклору в літературній освіті школярів".

Аналіз наукових праць видатних педагогів минулого, що надавали великого значення творам фольклору у реалізації національної системи виховання й освіти / К. Ушинський, О. Духнович, С. Русова, В. Сухомлинський/, підтверджує думку, що народнопоетичні твори мають надзвичайний потенціал для розвитку інтелектуальної особистості, створення емоційно-естетичного багатства кожної дитини; дають ключ до розуміння вікової психології, дитячих художніх смаків, дитячих творчих можливостей, мають велике значення у справі виховання у дітей духу "народолюбства".

Крім того, твори фольклору - це високохудожні твори з різноманітними засобами зображення предметів і явищ, чіткою ритмічною будовою, яскравою римою, що дає можливість дітям відчути зображувальну силу слова. Все це переконує: вивчення народнопоетичних творів повинно посісти значне місце у навчально-виховному процесі школи та літературній освіті школярів, оскільки писемна література на певному етапі витворилася з фольклору і зберігає з ним тісний зв'язок від давнини до сучасності.

В умовах утворення незалежної Української держави виняткового значення набуває трактування художньої літератури як націотворчого фактора.

Національну сутність літератури як головну її першооснову розглядав ще М. Грушевський. Він вважав, що без неї численні й загалом вартісні елементи світової естетичної скарбниці були б просто колекцією нежиттєвих абстракцій, чужим трафаретом на материнському рушникові. Література для нього була духовністю індивіда особливого типу, що виражала не лише його власну сутність, а й сокровенну сутність нації. Працюючи над "Історією української літератури", в першу чергу враховував специфічні особливості як розвитку національної літератури, так і її риси. Принциповим моментом для дослідника було - особливо широко розкривати місце фольклору в розвитку та становленні писаної літератури, оскільки він є її праосновою .

Роль фольклору в житті народу багатогранна й неоціненна. Так, Б. Степанишин вважає, що фольклорні твори, разом узяті, становлять одну із вершинних складових національної культури, що віками підносило й нині підносить дух нашого народу як вираз його національної сутності, колосального багатства; допомагало й допомагає не втратити історичні обереги й родовідне коріння, зберегти історичну пам'ять нації, без чого не можна реалізувати можливостей нашого художнього слова взагалі і націотворчого впливу на майбутніх громадян України зокрема, формування в них засобами

художнього слова національної свідомості, плекання національного ідеалу українця /15,- С.12/.

Условнику літературознавчих термінів В.М. Лесина читаємо: "Фольклор (від анг. Тоїк Іоге - народна мудрість, народні знання) - усна поетична творчість трудового народу, характерними ознаками якої є колективність творення, масовість побутування, анонімність, імпровізаційність у виконанні й часта багатоваріантність. Фольклорові як художньому витворові народу властиві прогресивна соціальна спрямованість, ненависть до всякого гніту, демократизм, гуманістичне й оптимістичне звучання, порив у світле майбутнє" /11, - С. 237/.

О. М. Таланчук у навчально-методичному посібнику для вчителів та учнів "Українознавство. Усна народна творчість" дає таке визначення: "Фольклор (англ. Гоїк -народ, Іоге - мудрість, знання) - термін для визначення різних явищ культури, здебільшого усної народної творчості", пояснюючи, що цей термін уперше вжив англійський учений Вільям Томс у 1846 році. А з початку XX століття використовується на визначення словесної народної творчості. При цьому паралельно вживається термін "народнопоетична творчість" /18, - С.244/.

У передмові до збірки кращих зразків українського фольклору "Закувала зозуленька” терміну "фольклор" - народна мудрість, а з часом виробилося більш уточнене його тлумачення: "фольклор - це художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, нерозривно пов'язаної з життям і побутом. У ній відбито світоглядні, етичні й естетичні погляди народу. Музично-хореографічні форми органічно поєднуються зі словом; першоосновою драматичних форм також є слово, яке найвиразніше матеріалізує художню думку, тому поряд із терміном "фольклор" увійшли в ужиток назви "народна словесність", "народна поетична творчість" /724, - С.5/.

Чіткі наукові визначення, а за ними освічена людина бачить тисячолітню історію рідного народу, складні сходинки суспільного розвою.

І щоб зрозуміти, якою складною була людська еволюція, якими драматичними були ті сходинки і скільки здорового було в народних уявленнях про мораль, культуру, мистецтво, що формувалися колективною свідомістю, прагнучи відродити й зберегти духовні надбання рідного народу, укладачі нової програми ввели найрізноманітніші фольклорні жанри для вивчення в школі. А ще - прагнення допомогти сучасній дитині вчитися шукати й знаходити шляхи й способи "набуття гармонії душі, душевного ладу, внутрішньої рівноваги", навчатися шукати й знаходити у вселюдській культурі художні, наукові й моральні скарби.

Художня цінність народнопоетичних творів визнана багатьма науковцями, освітньо-виховне значення будь-якого фольклорного жанру давно оцінене видатними педагогами минулого та провідними методистами сучасності, що підтверджується включенням їх у підручники та хрестоматії, в книги для читання, використанням у шкільній практиці, в дитячому дозвіллі. Такий висновок дозволяє зробити огляд навчальних програм з української літератури від 1939 року до нині діючих; аналіз книг для читання, які були написані живою українською мовою в умовах її знищення ("Читанка для малих дітей" М. Шашкевича, "Буквар южноруський" Т. Шевченка, "Граматика" П. Куліша, "Рідна школа" С. Черкасенка, "Рідне слово" Б. Грінченка, "Вінок" О. Білоусенка). Першочергового значення у розвитку та вихованні дитини автори відводили творам народнопоетичним, бо вони, за словами О. Білоусенка, разом з творами тогочасної української літератури, етнографічними розповідями дають маленьким читачам такий обшир знань, що допомагає зрозуміти "символи генетичного коду, художні шифри історичного досвіду".

Відомий учений-фольклорист І. Березовський свої дослідження найважливіших явищ розвитку національної фольклористики від її зародження до наших днів проводить в органічному зв'язку з піднесенням народної освіти, науки і літератури. Багато постанов, завдання яких були націлені на розвиток народної освіти в період 20-х - середини 30-х років XX століття, яскраво

засвідчили, на думку вченого, педагогічну цінність фольклору. Розвиток народної освіти, що відбувався в умовах шир окпіднесення духовних сил народу, забезпечував і загальну увагу до народної творчості у її різноманітних проявах, що допомагало вирішувати справу формування нової людини. У цей час педагогічна преса пробуджувала та підтримувала інтерес до фольклору серед працівників школи та учнів, закликала збирати кращі зразки народної творчості й активніше використовувати ці матеріали в навчально-виховному процесі. У перших розділах своєї монографічної праці автор дає широкі характеристики-аналізи програм, букварів, читанок, хрестоматій, що рясніли народними казками, притчами, анекдотами, прислів'ями тощо. "В деяких букварях (наприклад, С.Титаренко-"Сонечко", К., 1921) до абетки було подано ілюстрації з народних прислів'їв як своєрідний художній матеріал до класного читання.

Широко була представлена народнопоетична творчість також у читанці А. Кушніренка "Навколо нас" (Харків, 1922), третина матеріалу якої становили народні казки, анекдоти, байки, притчі та інші фольклорні твори" /1, - С.37/. Важливе місце в практиці школи фольклор посів як дидактичний матеріал.

Крім шкільних підручників, відзначає дослідник, народні казки, байки, загадки, ігри, шаради тощо пропагувалися в цей час на сторінках багатьох журналів для дітей. Чимало різних добірок дитячих ігор, лічилок, колискових пісень та інших зразків народної творчості, розрахованих переважно на дітей шкільного віку, друкувалося в педагогічних журналах. На допомогу вчителеві виходять окремі фольклорні збірники та методичні посібники.

Талановитий просвітитель і вчений зі світовим ім'ям Софія Русова була серед тих педагогів, які намагалися повернути нашу педагогічну науку в річище національної культури. Основним орієнтиром її педагогічної діяльності було "навчання дітей на тому рідному ґрунті, на якому зростає дитина. Тільки цілком реальне, живе й послідовне навчання має в душі дитини певний ґрунт, будить її творчу діяльність, розворушує її думки, цікавість" /10, - С.115/. У своїй педагогічній діяльності вона в першу чергу використовувала казки, прислів'я та приказки, загадки та скоромовки, колискові пісні й перекази - ті різноманітні фольклорні види, в яких зафіксована величезна кількість думок про розвиток дітей та їх виховання, оскільки багато принципів виховання і навчання дітей було відоме народові ще до обґрунтування їх в писаних педагогічних творах. Саме народнопоетичні твори були в свій час замість посібників, підручників та енциклопедій.

С.Ф. Русова присвятила життя творенню національної системи виховання й освіти. Розробляючи свою теорію виховання дитини, збирала певний матеріал про духовне життя дітей, проводила науковий аналіз, обґрунтовуючи експериментальну педагогіку, що дає змогу "проводити виховання і навчання природніше й відповідно до всіх найкращих нахилів дитини".

Серед цього матеріалу, який мав надзвичайний виховний та розвивальний потенціал, була усна народна творчість, що, крім усього, давала ще й розуміння певних нахилів, поведінки дитини, її уподобань, світогляду. С. Русова писала: "Багато спільного в світогляді дітей і дикунів можна знайти в казках, що їх складали первісні народи, і яких тепер діти з таким захопленням слухають. Уся народна література, народні заговори і загадки стали найкращою втіхою дітей усіх культурних народів, усіх інтелігентних родин, бо є щось спільне в тому настрої, в тому антропоморфічному світогляді, в якому складалися ці твори, і в тому настрої і розумовому розвиткові, в якому дитина жадібно до нього прислухається... З цього цінного і багатого матеріалу педагоги мають вже вибрати для дітей найвідповідальніше, в чому душа сучасної дитини може злитися з душею її прадавніх предків"/12, - С.16/.

Крім того, художня, образна форма вираження цих ідей збільшувала силу їх впливу, полегшувала розуміння й запам'ятовування думки і змісту, сприяла емоційному сприйманню творів. Художня форма допомагала більш переконливо, наочно й конкретно розкрити ідею. Вчені зазначають: "Думка, виражена в конкретній формі, глибше вражає, стає більш зрозумілою, легше і на довший час запам'ятовується" /Ю. Т. Ступак /. До того ж народ, чудовий від природи педагог, вгадуючи потребу дитини в поетичному слові, яскравій образності, відбирав для неї із свого фольклорного надбання твори значного потенціалу та естетичного впливу, такі, що формували свідомість дитини, її оптимістичний світогляд. Народ надавав першорядної ваги вихованню підростаючого покоління, тому щедро ділився з дитиною своєю мудрістю, що зберігав фольклор, естетика якого була доступна її розумінню, заохочував до опанування знаннями, збереженими народною пам'яттю протягом тисячоліть.

Народнопоетична творчість для дітей тісно пов'язана з проблемами дитинства і має виразне педагогічне спрямування, відповідає особливостям сприймання дітей певного віку. "Традиційний дитячий фольклор (принаймні значна його частина), - зазначає Г. В. Довженко, - як ніяка інша ділянка народної творчості мав яскраво виявлене ужиткове значення, становлячи невід'ємну частину практичної народної педагогіки. Він сприяв здійсненню основних функцій виховання в цілому: турботі про фізичне й моральне здоров'я підростаючого покоління, розвитку розумових здібностей і підготовці до корисної діяльності юних членів трудящих груп суспільства. Художні якості творів, орієнтація на інтелектуальні можливості й потреби дитини на тому чи іншому етапі її зростання забезпечили їм життєздатність" /5, - С.4/. Дитячий фольклор втілив у собі не тільки відвічний педагогічний досвід рідного народу, а й його основні моральні засади в цікавих і доступних дітям поетичних творах, які гідні бути переданими як безцінне багатство наступним поколінням, оскільки, "яким би не був коштовним спадком досвід інших народів у справі виховання для всіх, - зазначав видатний педагог К. Ушинський, - він є цінним у тому самому значенні, в якому досвіди всесвітньої історії належать всім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадливим не був цей зразок, точно так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою, якою б чіткою вона не була, як би гарно не була продумана.

Кожний народ в цьому випадку повинен випробовувати свої власні сили” /21, -С.427-428/. А педагогічний досвід, вже накопичений віками, збережений кожним народом як одне з найвеличніших духовних своїх багатств у фольклорі - основі основ виховання дітей. Російський вчений В. Калугін говорить про фольклор як універсальну педагогічну систему, “в якій тисячоліття народного досвіду вже відібрали найприродніші та найнеобхідніші форми розвитку мовлення, музичних здібностей, логічного та образного мислення, трудових навиків, етичних та моральних ідеалів. І не просто відібрали як суму деяких методичних прийомів, а надали їм художньої форми. Фольклор - це та сама система естетичного виховання дітей за допомогою літератури і мистецтва (слова, музики і танцю). У фольклорі все це закладено з самого початку. Народна педагогіка просто не знає інших форм та методів, крім естетичного, художнього виховання. Притому не для вибраних, найбільш обдарованих, а для всіх” 5/8, - С

2.1 Фізичний та психічний вплив колискових пісень на розвиток дитини

Український народ шукав і знаходив зерна педагогічної мудрості, фіксуючи їх у різних народнопоетичних формах.

Так, наприклад, основним засобом виховання дитини в перший рік її життя ставали колискові пісні. їх поетика була підпорядкована особливостям психіки немовляти, яку надзвичайно глибоко розумів народ-педагог Адже в перші місяці життя дитячий організм зайнятий своїм творенням, фізичний та психічний розвиток відбувається надзвичайно швидко. Зовнішні подразники постійно впливають на органи дитини, збуджують життєві імпульси. У дитини дуже рано проявляється інтерес як до активних, так і до пасивних рухів, любов до ритму. Тому уже в перші місяці життя немовля проявляє музичне сприйняття - сприйняття ритму й мелодії, хоча, як зазначають психологи, лише нескладну ритмічну зміну звуків. Фізичний та психічний розвиток дитини викликав до життя появу колискових пісень, зумовивши не тільки їх форму та мелодику, а й зміст. Тільки фольклорна система виховання бере за основу цей "найкритичніший період розвитку дитини" (перші дні та місяці), в який, як стверджують спеціалісти, і "відбуваються вирішальні закладини звукової інформації" /8, - С.З/. Одну з найзначніших змістових груп становлять пісні про саму дитину, її сон та тих, хто виявляє турботу про неї. Образ Матері, її почуття, думки про долю дитини, та й про свою власну, складають не менш важливу змістову групу творів. Особливу роль відіграють пісні з персонажами тваринного світу. Події в таких творах не пов'язані з життям самої дитини і відбуваються в тваринному чи пташиному світі, а вчинки героїв носять повчальний характер, з яких дитина має засвоїти найелементарніші уроки чесності, порядності, одержати перші уявлення про "добре" й "погане", "можна" й "не можна". Уже в таких піснях закладаються найважливіші принципи народної моралі, серед яких "вчися робити" посідає провідне місце. "Народна пісня стає художнім втіленням однієї з найважливіших концепцій народного світогляду - неподільності краси й праці, і у властивій дитячому фольклору формі розшифровує оце "вчися робити", часто підкреслюючи головну думку за допомогою зіставлення різних за характером епізодів" /5, - С.12/. Такі твори орієнтуються на інтелект дитини, що трохи підросла, а незвичність зображуваного розвиває дитячу фантазію. Адже і героями пісень є незвичні Сон і Дрімота, що благодійно впливають на дитину. Іхня персоніфікація розкриває світогляд давніх наших предків, які вважали сон не властивим явищем фізичного стану людини, а привнесеним зовні.

Не менш пізнавальним у цьому плані є й образ Кота - тварини Божої, що, за деякими повір'ями, забезпечувала немовляті спокійний сон, була його оберегом, правила за приклад. Символом добра і чистоти в народній творчості були голуби - "гулі", образ яких посідає визначне місце в колисанках, надаючи їм особливої поетичності, привносячи в їх зміст елементи незвичайності.

Таким чином, колискові пісні несуть дитині інформацію про оточуючий світ в народній уяві. Саме тому твори материнської поезії часто є високохудожніми. Протягом багатьох віків вони не тільки навчають, удосконалюють розум, виховують морально, але й дають естетичну насолоду дітям, яку не можна ні з чим порівняти, оскільки материнський спів, характер її почуттів, турботи й тривоги - все найкраще, що є в душі матері доброго, піднесеного, відбилося в цих піснях. "Колискова пісня. Скільки їх створив народний геній! Цей особливий фольклорний жанр позначений високим поетичним світосприйняттям, глибинного мелодійного звучання, багатством образів. Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов'ю до людей, до природи, до усього живого. Під спів неньчиної пісні виростали поети і композитори, хлібороби і захисники рідної землі, філософи та мудреці, прості люди. Якби не мамина пісня, сказав якось один древній історик, яким убогим було б наше життя" /13, - С.20/.

Через колискову пісню дитина засвоює первісний словниковий запас, без якого пізнання оточуючого світу, розвиток мислення неможливі. Без маминої колискової оволодіти всіма барвами рідної мови важко, оскільки справжня мова - у творах народних. Вони зберігають "дух української мови, її аромат, її душевно ніжний-ніжний трембітотон, її колискову душу, чебрецеві її пахощі, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння... Знати справжню мову можна тільки з материних уст..." /Остап Вишня/.

Рідній мові як могутньому засобу загального розвитку дитини надавали особливого значення видатні педагоги. Так, Софія Русова, спираючись на наукову спадщину О.Потебні, розглядає рідне слово, мову як джерело неповторного національного світобачення, як систему, в якій фіксуються особливості сприймання і відображення дійсності, зокрема специфіка її художньо-образного осмислення. Саме тому у вихованні малят такого великого значення надавала фольклорним творам і не випадково у розділі "Практичні поради" з "Теорії і практики дошкільного виховання" наводить цілу низку літературних творів, народних ігор, музичного матеріалу, які вихователі можуть використати в роботі з дошкільнятами та з дітьми шкільного віку. Основна частина творів відібрана зі скарбниці українського фольклору. Водночас тут подано чеські, словацькі казки, тобто фольклорні твори тих народів, серед яких жили українські діти, а значить, потрібно було змалечку привчати їх розуміти і поважати традиції, звичаї тієї країни, яка у скрутну хвилину пригорнула українську еміграцію й дала можливість зберігати свою культуру.

Рідна мова дає дитині "ключ до скарбниці народного духу..." Мова, певним чином, є найповнішим та найправильнішим літописом всього духовного, багатовікового життя народу і в той же час "найвеличнішим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книжок, ні шкіл, і продовжує вчити його до кінця народної історії" /20, - С.558/.

Дитина ж, яка тільки-но відкриває очі "на світ Божий... п'є духовне життя і силу з рідних грудей рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити її жоден природодослідник, воно знайомить її з характером оточуючих її людей, з суспільством, серед якого вона живе, з його історією та його устремліннями, як не зміг би познайомити жоден історик; воно вводить її в народні вірування, в народну поезію, як не зміг би ввести жоден естетик; воно, нарешті, дає такі логічні поняття та філософські погляди, яких би, звичайно, не міг повідомити дитині жоден філософ" /20, - С.558/.

Колискова пісня була гнучким інструментом направленого педагогічного впливу на дитину, а для маляти - первісною формою освоєння дійсності, пізнання найпростіших форм взаємозв'язку предметів в оточуючому світі, "першими кроками у світі духовної діяльності" /Ф. Г. Лорка/.

Дослідник колискових пісень, відомий сучасний фольклорист і етнограф В. Скуратівський у своїх працях неодноразово наголошував на "магічності колискових пісень", втрата яких призвела до зміління людської душі, нехтування родовідними традиціями, звичаями: "Цей невибагливий, але надміру поетичний жанр народної творчості таїть у собі ще не до кінця вивчені нами тайники народного досвіду. В гомінкому повсякденні ми, самі того не помічаючи, лишили на обочині кращі зразки традиційної етнопедагогіки, невпинно сипнулися запозичувати імпортні стандарти "прискореного виховання" дітей, позбавляючи цим самим природних, вироблених століттями, найдоцільніших елементів етики та естетики" /13, -С.20/.

Вчений застерігає від такого поспіху, спрощення та "прогресування", що скорочують виховні методи, "визначені самою природою, біологічною доцільністю", не можна забувати, що "попередником цих повчань були колискові пісні". Душа народу живе в пісні. Тому народний досвід з такою заповзятливістю у наймолодшому віці пропонував дитині насамперед пісню. "Виховання, -писав великий знавець дитячої психології В. Сухомли-нський, -- це насамперед людинознавство. Без розуміння дитини - її розумового розвитку, мислення, зацікавлень, захоплень, здібностей, нахилів, мрійливості -немає виховання" /13, - С.22/. Серед багатьох факторів, які особливо впливають на виховання дітей, він у першу чергу ставив колискову пісню.

На жаль, досвід (практика) підтверджує висновки В. Скуратівського. Так, на запитання вчителя "Хто-пам'ятає мамині колискові? молодші школярі не змогли дати відповіді. А завдання записати з уст матері колискову пісню з 57 учнів виконало лише двоє.

Проект нової програми з літератури пропонує учням самостійно прочитати колискові пісні з фольклорних збірників, підготуватися до декламування тієї, що найбільше сподобалася. А вчитель потурбується, щоб діти навчились її співати. Таким чином прагнемо закріпити знання про колискові пісні, набуті в початковій школі, зацікавити учнів тематикою колискових пісень, їх мелодійністю, важливістю для інтелектуального розвитку дитини.

2.2 Приказки та прислів'я - зерна народної мудрості

Зернами народної мудрості з давніх-давен вважаються приказки та прислів'я, бо акумулюють багатовіковий досвід народу. Фольклорні твори навчали і виховували як дітей, так і дорослих. 'Та ніде соціально-громадське мислення народу, - говорить Л.М. Кіліченко, - не знаходило такого сконденсованого виразу, як у прислів'ях та приказках, ніде не було стільки повчального матеріалу, як у цьому жанрі творчості" /9, - С.40/. Маленькі за обсягом твори охоплюють різні сторони життя, суспільного і особистого, вірування українського народу, його історичне минуле, різні сторони людської вдачі і настрою, питання побуту, моралі, культури, політики, господарської діяльності людини. У них можна відчути цілу епоху. Враховуючи багатогранне значення цього фольклорного жанру, К. Д. Ушинський наголошував:

"За змістом наші прислів'я важливі для початкового навчання тим, що в них, як у дзеркалі, відбилося російське народне життя з усіма своїми мальовничими особливостями. Можливо, нічим не можна так ввести дитину в розуміння народного життя, як пояснюючи їй значення народних прислів'їв. У них відбилися всі сторони життя народу: домашня, сімейна, польова, лісова, громадська; його потреби, звички, його погляд на природу, на людей, на значення всіх явищ життя" /21, -С.270/.

Творячи такі поетичні мініатюри, народ прагнув передати підростаючому поколінню свій досвід і знання. Короткі, найчастіше заримовані, фрази дають дітям певну інформацію, розвивають спостережливість, привчають до

асоціативного мислення. Навіть механічне запам'ятовування відігравало при цьому дуже важливу роль, оскільки діти, як правило, рідко використовують у своїй мові прислів'я чи приказки. А почувши влучний вислів від дорослої людини, задумуються над його смислом. Цей фольклорний жанр - ще одне яскраве свідчення здібностей народу-психолога. Науковці доводять, що "внутрішній процес формування особистості вимагає глибоких знань психології людини. Аналіз пам'яток фольклору викликає захоплення глибиною проникнення їх у психіку людини. Глибока змістовність казок і загадок, колискових пісень і дитячих ігор, забав свідчать про всебічне врахування народною педагогікою психологічних особливостей дітей" /14 - С. 5/.

Яскрава образність, мова прислів'їв та приказок спонукає дитину до власної творчості, а для вчителів є найкращим засобом під час навчання рідної мови "привести дитину до живого джерела народної мови і виховати в душі дитини несвідомо такт цієї мови" /21, -С.270/. "За формою - це животрепетний вияв рідного слова, що вилетіло безпосередньо з його глибокого джерела - вічно юної душі народу, яка вічно розвивається. Ці прислів'я і приказки, самі дихаючи життям, пробуджують до життя й насіння рідного слова, що завжди корениться, хоч і несвідомо, в душі дитини".

Прислів'я і приказки містять багатющий дидактичний і виховний потенціал. Так, відомий український педагог і науковець М.Г. Степьмахович у своїй монографічній праці "Мудрість народної педагогіки" ґрунтовно досліджує ідеали, цілі й завдання, шляхи й засоби виховання народної педагогіки, що відображені у фольклорі. "Протягом віків геній народу створював чудові казки, високопатріотичні думи, легенди, історичні, обрядові, ліричні пісні, влучні прислів'я і приказки, дотепні оповідання, що назавжди ввійшли до скарбниці світового мистецтва. І скрізь, в усіх видах і жанрах українського фольклору, знаходимо мудрі педагогічні поради й повчання. їм завжди властиве реалістичне сприймання й відображення дійсності, романтичний порив у краще майбутнє, в них яскраво відбито національну самобутність народу" /14, - С.8/.

Через тематичне узагальнення автор подає всі аспекти народного виховання і навчання молодого покоління, розкриваючи таким чином моральні, етичні, педагогічні основи життя всього суспільства. Назвою кожного розділу праці є приказка чи прислів'я, що й підтверджує основну суть цього жанру фольклору - стислість і велика сила узагальнення, глибокий зміст; вони становлять своєрідний неписаний звід етичних законів, яких потрібно дотримуватися у житті. їх виховний сенс не підлягає сумніву, бо велика наука цих повчань підтверджена досвідом віків, авторитетом минулих поколінь.

У 20-ті роки минулого століття - час національного й культурного відродження в Україні - відомий учений- фольклорист і етнограф А. Лобода, розуміючи важливе значення книги М. Номиса "Українські приказки,

прислів'я і таке інше", видав на склографі 150 її примірників. "Український народ із його своєрідними економічними, соціальними та політичними процесами на величезних просторах географічного степу, - зазначав він, - утворив власну культуру, оригінальну вдачу та побут, ба навіть власний світогляд. Ці риси нашої національної спадщини зо всіма її позитивними і негативними сторонами, від найдавніших часів і до сьогодні, заховалися в тих прислів'ях, приказках та приповідках, що їх пильнувала народна традиція" /19, -С.6/.

Збірка етнографічних та фольклорних матеріалів українського фольклориста, етнографа, письменника і педагога М. Номиса не втратила свого значення і сьогодні, а сам автор, створюючи її, ставив перед собою мету: "зберегти для нащадків розповіді бувалих, старосвітських людей, цікаві факти з минулого різних станів і тим самим сприяти розвитку національної самосвідомості"/19, -С.786/.

До приказок і прислів'їв як "невичерпної скарбниці й духовної краси нашого народу, колосальної енциклопедії народного життя, складової частини культури України" звертається у своїй педагогічній діяльності відомий учений-методист Б. І. Степанишин. Він вважає, що з найдавніших часів "передавані від покоління до покоління прислів'я та приказки збагачують інтелектуально та естетично нашу націю і весь світ” /15, - С.178 /.

Отже, приказки та прислів'я з дитячих років навчають, наставляють, залучають до скарбниць народної мудрості, до правил і норм “неписаних” законів народного життя, і це дає повне уявлення про фольклор, про його можливості і значення в естетичному і моральному вихованні.

Отже, не випадково введено до Проекту нової програми з літератури казки, приказки та прислів'я, загадки.

2.3 Українська народна казка як ефективний засіб навчання і виховання дітей

Очевидно, що жоден з видів народної творчості не має такого багатства нашарувань, як казка. На ній позначився вплив різних історичних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. Усе це свідчить про важливе місце казок у культурно-побутовій практиці людства уже на ранніх щаблях його історичного розвитку і про тісний зв'язок з життям народу.

Історія казки є насамперед історія її співвідношення з дійсністю.

Будучи здавна одним з провідних і визначальних жанрів усної народної творчості, істотно впливаючи на процес формування різних видів і жанрів фольклору, на його загальне поетику, на характер жанрової системи, казка водночас відіграла велику роль у писемній традиції людства. Ще в античному світі, в Стародавній Греції та Римі, казка як пізнавальне і художнє джерело використовувалась істориками-поетами.

За свою природою казка є досить характерним жанром фальклору: вона щільно примикає до інших різновидів народної оповідальної творчості, насамперед до легенди, переказу, оповіді, які, як відомо, особливо тісно пов'язані з конкретною історією, реальним життям і побутом їх творців.