Художні образи казок, психологія характерів, ситуації, художні деталі казкового епосу в своїй основі завжди глибоко самобутні і історично конкретні, бо вони у специфічно художній формі відбивають життя, погляди, смаки та сподівання певного народу у певний час його історії.

Проте казка має і чимало відмінного від суміжних з нею жанрів оповідального фольклору. Це, зокрема, притаманна їй своєрідна внутрішня установка на вимисел. Якщо в легенді або в переказі основним є підкреслення "достовірності" чи "ймовірності" того, про що йдеться у творі, то казка завжди розповідає явну "вигадку", яка цікава не сама по собі, а передусім своїм більш або менш прозорим натяком на якесь конкретне життєве явище, захоплює своєю алегоричністю, і це завжди усвідомлюється як самим творцем казки, так і її виконавцями і слухачами.

Установка на вимисел у казці перебуває в органічному зв'язку з іншою не менш характерною ознакою - розважливістю, "коли казку розповідають не для розваги, а наприклад, з метою дидактичною, повчальною, вона перетворюється в чисту легенду, повчання і прицьому набуває навіть нових особливостей побудови".

У сиву давнину форми усної поезії були ще слабо диференційовані, до того ж і сама народна творчість тоді досить щільно перепліталась з різноманітними побутовими та ідеологічними чинниками.

Ймовірно, що й казка у далекі часи були певною мірою зв'язана з міфами, з різними соціальними ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині.

У давні часи міфи називали "баснями". Слово "басня", "баснь" (згідно зі "Словарем русского язьїка 11-17 в.в") означало казка, вимисел, пусті розмови, художній твір.

У 18 ст. слово "басня" вже означало міф, оповідання, яке не підтверджене документально, плітки.

Слово "міф" почало використовуватись у нашій мові з кінця 18 ст., спочатку в текстах про грецьку міфологію.

У першій половині 19 ст. слова "басня", "баснь" існують поруч з термінами "міф", "міфологія". Далі слово "міф" було взяте наукою, коли вона звернулася до вивчення народних оповідей.

Давньоросійська епоха практично не залишила міфів у традиційному розумінні слова, тобто оповіді про створення світу, про боротьбу різних поколінь, Космосу і Хаосу, загалом сюжетних оповідань про богів, їх участі у долях людей.

У пам'ятках писемності збереглося дуже мало достовірної інформації про дохристиянські культи й уявлення східних слов'ян.

До середини 19 ст. основними джерелами щодо вірувань, обрядів, фольклору слов'ян залишались праці І. М. Снігірьова, І. П. Сахарова, А. В. Терещенко.

Вірування, описи народних свят і звичаїв (пізній фольклор) були створені на основі язичницьких вірувань і обрядів давньої Русі. Але така реконструкція мала не-історичний характер і виражалася в тому, що персонажі казок ототожнювалися з богами. Так, наприклад, А. С. Кайсаров у своїй "Слов'янській і російській міфології' (1804) поєднує дані, взяті з різнотипних і різночасових джерел (літописи, фольклор в записах 18 - початку 19 ст.) різних слов'янських народів. У результаті на одному щаблі незіставлювальні персонажі: боги, яким поклонялися слов'яни, стоять поруч з персонажами українського фольклору (Баба Яга, Горинич та інші).

Нове розуміння міфології формувалося в 1840-1850 рр. під впливом німецької науки і романтичної філософської естетики. Тут особливої уваги заслуговує книга Д. М. Щепкіна "Об источниках и формах русского баснословия". На думку автора, міфологія не створюється свідомо, а виникає поза нашою свідомістю. В міфах відображається не видумка, а таємнича натура речей.

Нові і старі погляди на міфологію протиставив А.А. Котляревський. На його переконання, існує два погляди на міфологію і обидва погляди протилежні. Один з них схиляється до науки, інший - до сучасної схоластики.

Для всієї наукової традиції другої половини 19 ст. характерний різкий зсув, при якому фольклорні тексти, записані в Росії того часу, проектувалися в доісторичну давнину, поетична образність фольклору ототожнювалася зі змістом архаїчних міфологій.

Розвиток науки підштовхує до того, щоб час від часу переглядати її концептуальні основи, а в зв'язку з цим - і історичний шлях її розвитку.

Казки, що були колись для народу підручником і енциклопедією життя, і сьогодні чарують красою поетичної вигадки, виховують прагнення до подвигу, героїчного вчинку в ім'я справедливості, прославляють вірність, розум, винахідливість, чесність, чуйність, взаємодопомогу, сприяють вихованню високих моральних якостей, збагачують знання і уявлення, виробляють добрий художній смак, розвивають мовлення.

Ж.-Ж. Руссо категорично заперечував будь-яке насильство у вихованні, наголошуючи, що треба виховувати почуття доброти, справедливості, поваги і ні в якому разі не допускати в серце вихованця злобу, ненависть, заздрість. За Ж.-Ж. Руссо, завдання педагогіки полягає у вихованні людини, яка б вважала своїм суспільним обов'язком фізичну працю, чесність, активність, гуманізм.

Місце народної педагогіки у вихованні дітей у сім'ї, дитячому садку, школі відбито в ряді наукових праць (А.М. Богуш, М.Г. Стельмахович, В.Б. Скуратівський, О.В. Сухомлинський та ін.).

"Багато народних казок, - писав К.Д. Ушинський, - іде, звичайно, з глибокої язичницької давнини, коли вони зовсім не були казками, а щирими віруваннями народу. Але багато з них, очевидно, народ переробив або наново склав навмисне для дітей. Це - перші й блискучі спроби народної педагогіки, і я не думаю, що хто-небудь був спроможний змагатись в цьому випадку з педагогічним генієм народу. Природні педагоги - бабуся, мати, дід - розуміли інстинктивно й знали з досвіду, що мораль полягає не в словах, а в самому житті сім'ї, яке охоплює дитину з усіх боків і звідусіль щохвилини проникає в її душу") [27,271].

Надто уважним К.Д. Ушинський був до відбору казок за змістом. Він вказував, що "дуже мало народних казок, придатних для дитячого читання, деякі зовсім не придатні в зв'язку з пустотою і безглуздістю змісту, інші - з моральних причин” [27,278].

Найсуттєвішою особливістю казки є фантазія - здатність людської думки забігати далеко вперед, мріяти. У багатьох казках втілено прагнення людини пізнати надра землі, морські глибини, підкорити стихійні сили природи, замислитись над світотворенням, перемогти смерть.

Казкова фантазія має реалістичну основу. Хто знає, з яких часів жила мрія навчитися літати, як птах. Але перш ніж був побудований літак, люди створили казки про подорожі героїв на крилах орла, гусеняти, на літаючому кораблі, на килимі-самольоті. Казкові фантазії виявили перспективність людського мислення.

Видатний теоретик дитячої літератури І.Я. Франко вбачав у казці значні можливості для виховання високих моральних якостей, чуття поетичного слова: "Оті простенькі сільські байки, як дрібні тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті" 28,134].

У статті "Байка про байку" І.Я. Франко головну увагу звертає на обґрунтування реалістичної казкової фантастики: "Значить, говорячи про звірів, я не говорив цілковиту неправду. Певно, що дійсний Кіт не говорив побожних віршів, але чи один же то облесний чоловік говорить такі слова, дибаючи на людську згубу. Дійсний Осел не засяде грати на фортеп'яні, але кілько ж то двоногих ослів брязкає на фортеп'янах і інших інструментах...

Значить, дітоньки, не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду. Говорячи ніби про звірів, вона одною буквою підморгує на людей..28; 133].

Особливого значення народній казці у навчанні і вихованні підростаючого покоління надавав В.О. Сухомлинський. Перші роки навчання великий педагог назвав частиною великого духовного життя, яке дає духовний та інтелектуальний розвиток дитини в світі фантазії.

Казка, на його думку, має великі можливості в пізнанні, а також моральному вихованні учнів. "Жодин жанр літератури, - за словами В. О. Сухомлинського, - не користується у дітей такою популярністю, як казка!

Прекрасний витвір народної фантазії.

Казка приворожує не тільки своїми гуманістичними ідеями, але й витонченою формою, яка є наслідком роботи над нею багатьох казкарів. Вона безцінне багатство, в якому з найбільшою силою проявилися надії, сподівання народних мас"28; 177].

У працях В.О. Сухомлинського підкреслюється, що завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем. Казка допомагає учням оволодіти різноманітними знаннями зі сфери щоденної практики, осягнути моральне, естетичне ставлення до природи, вчинків і поведінки людей.

Великий педагог наголошує на необхідності розповідати і читати дітям народні казки, "бо в них не тільки мудра думка, а й найтонше емоційне забарвлення слова... емоційна схвильованість, радість або смуток, захоплення чи подив, викликані яскравим повнокровним образом народної казки - ті найтонші душевні порухи, які ми пробуджуємо в дитині. 522].

Світ казки прекрасний, у ньому захоплюючий сюжет, незвичність інтер'єру, в якому розвиваються події. Багатство творчого замислу казки завжди підкуповує своєю ідейною спрямованістю. Добрі сили завжди перемагають. Певний інтерес становить і сама форма повідомлення - простота, життєвість, чіткість, краса, милозвучність, гумор, особливість зображальних засобів.

В.О. Сухомлинський вважав, що казкова алегорія, краса рідного слова зворушує дитину, пробуджує почуття власної гідності, посилює враження, утверджує моральні поняття про добро і зло, справедливість і несправедливість, красу і ницість.

У Павлиський школі для найменших школярів було створено спеціальну Кімнату Казок. Декорації і малюнки діти виготовляли під керівництвом старших учнів і вчителя. Через певний час, залежно від того, які казки читались та інсценувались, обстановка в Кімнаті Казок змінювалась. Велику увагу

Сухомлинський надавав естетичному оформленню кімнати, адже кожна картинка, кожний наочний образ загострює сприйняття прочитаного художнього слова [30].

У Кімнату Казок діти приходили один раз на тиждень. Для дівчаток і для хлопчиків завжди знаходилась улюблена іграшка або лялька. Гра перетворювалась на творчість: у малюнках зображались казкові герої, а іграшки в дитячих руках допомагали краще передати почуття і думки. Перше прослуховування нової казки було значною подією в житті людини. До цієї розповіді готувалися заздалегідь, створюючи малюнки, декорацію, відповідну обстановку, де відбувалася дія. У Кімнаті Казок були започатковані ляльковий театр і драматичний гурток.

Особливої уваги надав казкам В. Сухомлинський як засобу розвитку мовлення і виховання любові до рідного слова. Він був переконаний у тому, що ставлення учнів до рідного слова виховується при одночасному формуванні практичних умінь і навичок.

Краса, багатство, найтонші відтінки і запахи слова відкриваються в поетичній мові народної казки. Тут слово ніби виграє, найповніше розкривається його внутрішня краса.

Велике значення українських народних казок полягає в тому, що саме в них закладений народом великий виховний потенціал. Проста , зрозуміла, доступна казка з захоплюючим змістом викликає живу цікавість, різноманітні почуття і переживання. Казки мають великий емоційний вплив на дітей. Вони здатні викликати позитивний емоційний стан, що спонукає до діяльності.

Завдяки художнім засобам, які легко сприймаються дітьми, казки легко і надовго запам'ятовуються.

У казках багато діалогів, що дає змогу легко інсценувати розповідь. Також органічно вписуються в казки прислів'я, приказки, загадки, пісні, лічилки, скоромовки, повір'я.

Читаючи казку, діти вчаться оцінювати свої дії, вчинки, а також дії та вчинки інших. Через казкових персонажів дитина пізнає навколишню дійсність, адже саме в казці сюжет побудований на протиставленні добра і зла, правди і кривди, щедрості і скупості, їх боротьби.

Обов'язковим у казках є утвердження добра, яке ґрунтується на яскравих прикладах гуманної поведінки та доброзичливих стосунків. Переборенням труднощів, засудженням зла казки закликають до справедливості, людяності, краси, які мають панувати у світі.

Про неоціненне значення казок у вихованні наших дітей дуже слушно сказав Корній Чуковський: "Тепер уже вважається загальновизнаною істиною, що казка удосконалює, збагачує, гармонізує дитячу психіку, тому що дитина, яка слухає казку, почуває себе її активним учасником і завжди ототожнює себе з тим із її персонажів, хто бореться за справедливість, добро і свободу". Та ще більшою мірою це стосується молодших підлітків, які самі читають, глибше розуміють і емоційніше сприймають зміст казок.

Кожний народ створив свою скарбницю чудових, цікавих казок, де відображено життя народу, його мрії, боротьбу за кращу долю. Умовно їх можна співвіднести у три групи: чарівні (фантастичні), про тварин, соціально-побутові.

Чарівні або фантастично-героїчні казки формувалися на ранніх етапах розвитку людства, коли людина великою мірою залежала від природи, долала ряд труднощів для самоствердження. Ці казки багаті на дива, різні перетворення. Особливим тут є те, що герої вступають у стосунки із чудодійними силами. І саме це дає поштовх для розгортання фантастичного сюжету, результатом якого є перемога того, хто уособлює в собі працьовитість, красу, розум, вірність, доброту, чуйність. Але, як показує практика, саме чарівні казки важко сприймаються дітьми початкової школи. Динаміку подій, емоційну насиченість учні не можуть зрозуміти без допомоги дорослого.

Казки про тварин більш зрозумілі та доступніші школярам. У казкових героях учні легко помічають недоліки, дізнаються про їх взаємини.

Різке загострення соціальних суперечностей у зв'язку з розвитком класового суспільства стало базою створення соціально-побутових казок. Саме ці казки най більше полюбляють школярі.

Існує думка, що казка приходить до дитини сама собою. Але насправді з цим твердженням не можна погодитись. Адже казка має багато аспектів.

У сиву давнину казки складалися для дорослих. Згодом люди побачили, що казка багато чого вчить і може бути добрим порадником у дорослому самостійному житті. Адже якраз у казкових сюжетах зображені взаємини між людьми, співіснування людини з навколишнім світом. І казка є тим дороговказом, який радить, як діяти в тих чи інших обставинах, аби було добре і тобі, і тим, хто тебе оточує.

Так, чоловіча доблесть позначається тільки добрими вчинками - захист менших, слабших, рятування красуні від смерті, визволення рідної землі.

Носії зла, скупість, зажерливість, брехня обов'язково в казках осуджуються і зникають.

Вірність жінки, материнська любов, готовність самопожертви - це ті ідеали, які ми зустрічаємо майже в усіх казках.

Ідея будь-якої казки - засудження крадіжки, обману, лицемірства, тобто навчання учнів усьому найкращому, розвиток у них моральних почуттів - любові, поваги, розуміння.

"Сила казки в конкретності", - писала Н. К. Крупська в статті про дитячу літературу. Різноманітність подій, фантастичні образи, надзвичайність у казці - це все захоплює дитину, глибоко вражає і надовго залишається в пам'яті. Казка - вищий, найкращий зразок, вона сприяє художньому вихованню учнів

2.4 Вплив української пісні на морально-естетичне виховання дітей

У вихованні дітей свою визначну роль відіграють і пісні. Вони є тими прадавніми живими скарбами, "що йдуть по землі, йдуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу". Це прекрасний матеріал для виховання високих моральних, етичних уявлень, глибоких і благородних почуттів. Пісні України - поетичний вияв працелюбності й співучої вдачі нашого народу, образне втілення його історії, моралі, мрії і прагнень.

Для дітей мають велике пізнавальне і виховне значення давні календарно-обрядові пісні, пісні про природу, про людську працю, а також пісні-ігри, заклички або замовляння, жартівливі пісні й небилиці, лічилки тощо. Саме для молодших дітей було створено цілий цикл пісень, які славили працю, людину-творця, засуджували лінощі, недбальство, заохочували до активного життя.

Календарно-обрядова поезія до сьогодні зберігає джерела до розуміння самобутності нашого народу. Як вважають дослідники специфіки цього народнопоетичного жанру І. Нечуй-Левицький, О. Воропай, С. Килимник, Г. Лозко, О. Таланчук, у ньому найяскравіше відбився світогляд українського народу.

Так, в унікальній праці "Світогляд українського народу" (Київ, АТ "Обереги", 1992) класик української літератури Іван Семенович Нечуй-Левицький викладає свій досвід осягнення світогляду рідної нації, співвідношення в ньому народних традицій, віри, науки, філософії, історії. Після першої публікації у 1876 році книга була заборонена, а потім і забута. У 1992 році вдруге постала перед українським читачем, стала справжнім відкриттям цілого неповторного самобутнього світу наших пращурів. В обрядах і звичаях, в колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, у весняних іграх, в приказках, забобонах і ліках сільських знахарок збережено багато цікавого з української міфології як вияву "давнього поганського світогляду" наших пращурів. А основою його, вважає автор, були "небесні явища, котрі більш від усього вразили фантазію і мисль народу. Небо, засіяне зірками, сонце, місяць, зоря, хмари, дощ, вітер, роса, грім, блискавка -- все те поперед усього звертало на себе увагу, зачіпало фантазію і розбуджувало мисль дужче і раньше, ніж земля і все, що на землі..." (ст.З).

З надзвичайною любов'ю і теплом пише І. С. Нечуй-Левицький про "давнього Українця", відзначає його добрий розум і багату фантазію, дбайливість, прагнення краси й гармонії з оточуючим світом. "Давній Українець" був людиною практичною. Висновок такий випливає із авторських спостережень над тими творами фольклору, що зберігають давню українську віру, давній український світогляд. Отже, мета давнього українського поганства -практична: люди молилися до своїх богів, просили собі всякого добра, оскільки їх лякали і дивували чорні снігові хмари й холодні вітри, зміна пір року, дня й ночі, світла й темряви. Тому й образи для своєї релігії люди брали з природи, "котра обгартувала їхнє життя з усіх усюдів, як і всі народи з давніх-давен в своїй міфології переносили поперед усього землю на небо. Тим-то й вийшло так, що все в міфології, що справді діється на небі, все те ніби діялось десь на землі" (ст. 4). І, як бачимо з обрядових пісень, щоб захистити себе від темних грізних сил, незрозумілих явищ, дуже небезпечних у практичному житті, людина молилась їм, закликала до себе, хотіла "прихилити до себе ласку небесних сил, щоб мати густо кіп на полі, багато роїв у пасіці, багато ягнят, телят, лошат, щоб мороз не поморозив жита, пшениці і всякої пашниці, щоб у саду родило дерево, а в дворі плодилася птиця" (ст.4).

Досліджуючи обрядову поезію, І. Нечуй-Левицький спостеріг, що український народ із землі на небо переніс форми сімейного побуту. Тому найчастіше у колядках та щедрівках "колядчаними божествами" виступають батько-господар, мати-господиня, дочка-панна, син - красний панич.

Розділ 3. Виховні можливості фольклору

Казка - улюблений жанр дітвори. Але чи всі знають, що прийшла вона до дітей із світу дорослих, як і пісні-ігри, прислів'я і приказки, загадки?

Прийшла завдяки яскравій поетичності мови, її милозвучності, ігровому характерові, відбиттю у ній наявній мудрості поетичного генія народу. Дітей приваблює фантастика казок, напруженість їх сюжету, афористичність прислів'я, метафоричність загадки, таємничість легенди, абсурдність небилиці, яка утверджує в них розуміння реального стану речей, ігровий характер скоромовки.

Народ великий художник і педагог, надавав вихованню підростаючого покоління першорядної ваги. Його поетична творчість була неписаним підручником з педагогіки. Але у тому вигляді, в якому вона побутувала серед дорослих, поетична творчість не завжди виявлялась доступною дітям і необхідно було здійснювати відбір із врахуванням вікових особливостей. Хоча в цьому напрямі багато зроблено і самими носіями народної творчості, і фольклористами, письменниками і передовими педагогами, на сьогодні не можна вважати роботу по збиранню і науковому вивченню народнопоетичної творчості для дітей доведеною до кінця.

Подібно до того, як має свою специфіку дитяча література, має її й фольклор для дітей. Його своєрідність проявляється у яскравому вираженому виховному спрямуванні, відповідності тем, образів, ідей віковим особливостям дітей, поєднанні словесного матеріалу з елементами гри, використанні звуконаслідування.

Складовими частинами народної творчості для дітей:

- твори, які перейшли з загального фольклорного доробку (деякі обрядові пісні, казки, загадки, прислів'я);

- поезія створена дорослими спеціально для дитячого вжитку (колискові пісні, пестушки, утішки, прислів'я приказки, легенди, казки, скоромовки, небилиці);

- численні фольклорні зразки, складені самими дітьми (ігрові пісні, лічилки, дражнили, скоромовки).

Пісні - це один з найбільш поширених жанрів дитячого фольклору. Дитина зустрічається з піснею вже в перші дні свого життя, набагато раніше, ніж сама навчиться говорити і співати. Як доказано наукою, це має позитивний вплив на розвиток мови, музичних і поетичних здібностей дітей.

Під звуки колискової складаються перші уявлення дитини про світ, перші відчуття радості і задоволення життя. Основна мета колискових, або, як їх ще називають, материнських пісень, - заспокоїти дитину, зробити її сон міцним

і здоровим. У деяких місцях на Україні, існував звичай спочатку класти в колиску кота, а потім на його місце дитину. Ласкавий кіт, щоб своїм муркотінням навівав на дитину сон, зустрічається в багатьох піснях: “А-а, котино!”, “ой кіт-воркіт”, “Пішов коток на торжок”, “Ходить кіт”, “Коте сірий” та багато інших.

А-а, котино!

Засни мала дитино!

Ой на кота воркота,

На дитину дрімота!

Ой а кота все лихо, -

Ти, дитино спи тихо!

Ой кіт буде воркотати,

Дитиночка буде спати!

У колисанках, що прийшли з давніх часів, бринить материнська зажура, стогін надірваної важкою працею жінки-срадниці. Повільний ритм пісні, плавна мелодія заспокоювала дитину. А матері дозволяла виплакати свої жалі та болі. Ніжна колискова. Не втрачаючи рис родинної інтимності, не раз набувала соціального звучання.

У колискових піснях відбиті мрії і сподівання матері на краще життя дитини, побажання їй здоров'я і щастя. Може, тому, що мати так гаряче прагне звершенню своїх надій, у колискових піснях часто звучить віра в магічну силу слова, віра, що піснею можна накликати спокійний сон, відгонити лихо (“Ходить сон по долині”) і що дитина, таким чином, виросте здоровою і щасливою.

Колискові пісні відзначаються поетичністю, задушевністю і ліризмом. У них майстерно поєднано образи природи, навколишнього світ з мріями і почуттями людей. Метафоричні образи сну, дрімоти постійні звертання до сил природи, домашніх тварин і птахів, вживання пестливих слів і виразів, повторень і звуконаслідувань надають цим пісням особливої принадності. Колискові пісні дають широкі можливості для імпровізації.

У дитячому фольклорі поширені ігрові пісні, в основі яких лежать найпростіші рухи дітей, що відповідають не тільки змісту, а й ритму пісеньки. Вони сприяють вихованню сміливості, кмітливості, колективізму, розвивають мову і музичний слух дітей. Досі поширені серед дітей такі ігрові пісні, як “Караван”. “А ми просо сіяли”, “Мак”, “Подоляночка”. У хороводних піснях, як про це свідчить найдавніша з них “ой ми просо сіяли”, збереглись залишки різних трудових процесів. Подібними творами в глибокій давнині супроводилась трудова діяльність людини. Поділ учасників цієї пісні-гри на табори також пояснюється історично: колись у танках-хороводах виступали члени різних родів.

Своєрідним вступом до колективних дитячих ігор є лічилки - мініатюрні вірші з чітким ритмом і повною римою; вони допомагають визначити роль

учасників гри чи розміщення їх за групами. Виконуються лічилки, як правило, речитативом. Авторами і виконавцями цього фольклорного жанру є самі діти. Зразком лічилки є загальновідома “Котилася торба”.

У ході гри народжувались і виконувались дражнили - невеличкі пісеньки, складені самими малятами з метою викликати відповідну реакцію у свого противника. У бражниках часто немає логічної послідовності думки, порушений розмір вірша, спостерігається притимітивність побудови, згрубіла лексика. Все це свідчить, що творцями дражнило є самі діти, що іноді нагромаджують і вигадують слова, не замислюючись над їх значенням, над вірогідністю вчинків і фактів, про які йдеться в дражнилках.

Ванька-встанька требуха

З'їв корову і бика.

Сім сот поросят,

Самі ніжки висять.

Широко побутує серед дітей дошкільного і молодшого шкільного віку й такий жанр дитячого фольклору, як мирилки - невеличкі пісеньки розраховані на те, щоб забути недавню сварку, відновити товариські стосунки:

Мир - миром,

Пироги з сиром,

Вареники в маслі -

Будем жить прекрасно.

Хоча мирилки простенькі за змістом і формою твори, коефіцієнт її корисної дії значний. Вони вносять в бурхливе дитяче життя мирне начало, знижують напруження, викликане конфліктними ситуаціями, що спалахують, як правило, без поважних причин.

Фантастичні пісні-небилиці - гумористичні твори, в яких нагромаджено різні предмети, зміщені з звичайного місця, всіляко переплутані, поставлені в невластивий їм порядок. Пісні-небилиці швидко запам'ятовуються, виховують у дітей смак до влучного слова, розвивають творчу фантазію, привчають самостійно мислити, зіставляти факти, критично підходити до прочитаного або почутого. В творах цього жанру спостерігається динамічність і розвиток сюжету, швидка зміна подій.

Ще в глибоку давнину прислів'я і приказки відігравали важливу виховну роль. У них акумулювалася мудрість народу, його багатовіковий досвід, думи і сподівання. Причиною виникнення цього мистецтва було прагнення людей до організації трудового досвіду в словесних формах, які найлегше і найміцніше закріплювалися в пам'яті, - у формах двовіршів, прислів'я , приказок. Трудових лозунгів давнини. Так і виникли прислів'я та приказки - уставлені афористичні вислови, в основі яких лежить якесь узагальнення, важлива думка або повчання.

Легко замінюючи довгі міркування та повчання, ці види народнопоетичної творчості стали ефективним засобом виховання найкращих людських рис. Цікаво, що більшість з них не втратила з століттями своєї виховної цінності. Це трапилось тому, що маленькі перлини народної творчості закріпили тільки найважливіше з досвіду минулих поколінь, те що має стати нормою життя людини і її поведінки, засудили найбільш характерні вади і недоліки громадського і особистого побуту. В жанровому відношенні прислів'я і приказки дуже близькі між собою. Але якщо прислів'я обов'язково містить повчання, то в приказці найчастіше факт тільки констатується, але не оцінюється.

За формою - це животрепетний вияв рідного слова, що вилетіло безпосередньо з його глибокого живого джерела - вічно юної душі народу, що вічно розвивається. За змістом наші прислів'я важливі для початкового навчання тим, що в них, як у дзеркалі, відбилося російське народне життя з усіма своїми мальовничими особливостями. Можливо, нічим не можна так ввести дитину в розуміння народного життя, як пояснюючи їй значення народних прислів'їв. В них відбилось всі сторони життя народу: домашня, сімейна, польова, лісова, громадська; його погляди на природу, на людей, на значення всіх явищ життя.

Серед народних прислів'їв та приказок немає таких, що їх можна беззастережно віднести лише до дитячого фольклору. Багатозначність творів цього жанру, можливість застосувати їх до різних випадків життя, наявність широких узагальнень - все дає змогу говорити про універсальний характер прислів'їв і приказок, які свою виховну функцію зберігають як відносно дорослих, так і дітей. У молодшому віці багато прислів'їв діти не розуміють, адже у них немає життєвого досвіду, вони схильні до конкретного мислення, а твори цього жанру ґрунтуються на широких узагальненнях. Треба уважно відбирати відповіді вікові дитини зразки прислів'їв і приказок, пояснювати їх зміст, викликати до них інтерес.

Прислів'я і приказки можуть бути ефективним засобом виховання, якщо уміло з ним поводитися і доречно користуватися. В маленьких за розміром творах дуже багато виховного матеріалу. Вони вчать любити рідний край, прославляти героїзм і стійкість у боротьбі за свою землю. Прислів'я і приказки сприяють моральному вихованню, бо підносять такі якості, як чесність, правдивість, відданість у дружбі.

Особливе педагогічне значення мають ті твори. Що прищеплюють любов до праці, до науки. Всі ці прислів'я і приказки сприяють як своєрідне резюме бесід на етико-моральні теми.

Загадки - лаконічне навмисно завуальоване визначення якогось явища чи предмета, подане в алегоричній формі. В загадках з особливою силою проявились влучність спостережень над явищами природи, вміння народу їх узагальнювати, образне мислення, яскравість і виразність поетичної мови. В стислій, але в образній формі загадки відбивають найрізноманітніші події і явища. Їм властиві таємничість, вони інтригують, і це відповідає психологічним особливостям дитини. Можна уявити її задоволення від того. Що морква уподібнюється до дівчини в коморі, гарбуз до хати без вікон і дверей, сонце до золотої діжі, грім до вола, що ревнув на сто гір. Про рукавичку говорять: “Плету хлівець на четверо овець, а на п'яту окремо”, про мишку: “Маленьке, сіреньке, а хвостик, як шило”. Загадки завжди містять запитання на яке потрібно дати відповідь. Це спонукає до роботи думки дитини, сприяє розвиткові догадливості, кмітливості, винахідливості. По тому, як розгадує людина загадку, колись судили про її інтелектуальний рівень. Дитина дуже радіє, коли їй вдається дати правильну відповідь. Виникають позитивні емоції, що дуже важливо в дитячому віці, якому завжди необхідні радість відкриття.

Про велике пізнавальне і виховне значення загадок писав К. Д. Ушинський у своєму методичному пораднику до “Рідного слова”: “Загадки я вміщав не з тією метою, щоб дитина відгадала загадку, хоч це може часто статися, бо багато загадок - прості, а для того, щоб дати розумові дитини корисну вправу: пристосувати відгадку, сказано, можливо вчителем, до загадки і дати привід до цікавої та корисної класної бесіди, яка закріпиться в розумі дитини саме тому, що мальовнича і цікава для неї загадка заляже міцно в її пам'яті, приєднуючи до себе і всі пояснення, до неї прив'язані. Одне слово, я дивився на загадки, як на мальовничий опис предмета”.

Тематика загадок надзвичайно різноманітна. Вона охоплює всі види людської діяльності, матеріальної та духовної культури народу. Важливе місце займає природа. Немає, жодного явища, предмета, який не став би об'єктом загадки. Часто зустрічаються в загадці певні координати, що полегшують її відгадування, наприклад: “У нашої бабусі сидить дід у кожусі, проти печі гріється, без води умиється”, а ось такі важко відгадати, у них майже немає стику з реальним станом речей: “Лежить Самсон догори хвостом”. Діти молодшого шкільного віку найбільше люблять такі загадки, в яких дається пряма характеристика предмета, перераховують його ознаки: “Уночі гуляє, а вдень спочиває, має круглі очі, бачить серед ночі”.

Багато з тих загадок, що частково або повністю перейшли до дітей, перетворилися на запитання-жарти. Вони розвивають здогадливість. Вміння відчути слово у всіх його вимірах. Наприклад: “Яке слово складається з семи однакових літер?”. Близькі до них головоломки, шаради, наприклад: “Дві матері, дві доньки та бабуся із внучкою. Скільки душ в сім'ї?”.

У наш час широко побутують у середовищі дітей загадки як ті, що виникли в давнину, так і нові. Процесу виникнення нових загадок і їх поширенню сприяють письменники. В минулому столітті справжнім майстром загадки, одягненої в блискучу поетичну форму, був Л. Глібов. Загадки літературного походження, якщо вони художньо довершені, збуджують уяву і думку дитини, служать стимулом для власної творчості. Цікаві загадки написав для дітей Грицько Бойко.

Скоромовки - невеликі за розміром твори (прозові або віршовані) гумористичного спрямування, один із тих специфічних засобів старої народної педагогіки, який з успіхом використовується сьогодні, в дошкільних закладах і початковій школі з метою домогтися правильної вимови важкий для дитини звуків (р, л), позбутися шепелявості і сюсюкання, змішування окремих звуків.

Босий хлопець Хитру сороку

Сіно косить. Спіймати морока,

Роса росить А на сорок сорок

Ноги босі Сорок морок.

Особливість побудови скоромовок у тому, що в них чергуються певні звуки, які ускладнюють швидку мову слів. Забавляючи і розважаючи дітей своїм потішним змістом, а часто і відсутністю будь-якого змісту, грою співзвуччя, вони допомагають перебороти, значні фонетичні труднощі. Подібні до звучання слова, алітерація та асонанси, що зустрічаються у скоромовках, сприяють розвиткові в дітей відчуття краси звуків і мови в цілому. В цьому їх етична цінність.

“Всіх скоромовок не перескоромовиш, не перевискоромовиш” - говорять у народі. Треба тільки, щоб учитель умів цим багатством скористатися.

Наукове дослідження творчості В. М. Верховинця дає підставу стверджувати, що всі новаторські теоретичні і практичні здобутки педагога і митця мали метою формування національної культури молоді: передачу їй багатої духовної спадщини і соціально-історичного досвіду українського народу, розвиток потреби і здатності сприймати, розуміти, примножувати його надбання, виховання національної самосвідомості, гідності, патріотизму, рис національного характеру.

Плідна етнографічно-дослідницька діяльність В. М. Верховинця сприяла обґрунтуванню і впровадженню ним системи засобів формування національної культура молодого покоління, чільне місце в якій посідає український фольклор. Це зумовлено тим, що у цій формі суспільної свідомості інтегрувалась, закріплювалась та акумулювалась вироблена народом традиційна інформація: етнічна самосвідомість, історична пам'ять, міфологічні традиції, символізація явищ матеріальної культура, соціонормативні стереотипи та інше. Через фольклор від покоління до покоління передавалися світоглядні уявлення, морально-етичні, естетичні, правові, релігійні погляди українців. У художніх образах українського фольклору розкриваються найкращі риси національного характеру: патріотизм, хоробрість, чесність, людяність. Йому властиві життєвість змісту, велика емоційна сила, яскрава образна виразність, соковитий національний колорит.

Для розуміння місця і ролі фольклору у спадщині В. М. Верховинця зупинимося на його визначенні та класифікаційних критеріях. Педагог розглядав фольклор як “художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, що відображає світогляд народу та нерозривно пов'язана з його життям і побутом.

Так, з епічних жанрів педагога широко використовував казки, здебільшого - про тварин. Виникнувши у давнину як оповідання з досвіду мисливців, вони служили для передачі молоді знань про життя тварин і полювання на них. Завдання прийому алегорії в них викривається жорстокість, безчестя, зарозумілість сильних, підтримуються слабкі, утверджується справедливість. З метою формування національної культури молодого покоління, виховання морально-етичних принципів і норм поведінки В. М. Верховинець включив до репертуарно-методичного посібника “Весняночка” невеликі казки у віршованій формі, доповнюючи їх музичним супроводом та інсценізацією.

Важливе місце у творчості В. М. Верховинця належить українському ліричному фольклору6 пісенному, музично-хореографічному, пісенно-хореографічному. Відображаючи духовий світ українського народу, його високі моральні та естетичні ідеали, ліричний фольклор містить у собі невичерпний виховний потенціал.

У педагогічній спадщині Верховинця широко представлений дитячий фольклор: пестушки, утішки, поспівши. Ці короткі ігрові пісеньки покликані активізувати, заохочувати до діяльності, розвивати розважати дитину. Вони розкривають перед нею скарбницю рідної мови, дають найпростіші уявлення про близький їй світ, пробуджують рухливість, бадьорість. Враховуючи їх виховне значення, педагог включив у свою “Весняночка” шістнадцять пестушок і утішок.

Важливого виховного значення верховинець надавав народному хореографічному мистецтву, яке ґрунтується на виразності ритмічного руху і пластики людського тіла. Танець - невід'ємна складова культура українського народу. Якщо у давні часи танці виконували комунікативну функцію, то пізніше вони естетизувалися і стали явищем мистецьким, апелюючи вже не до розуму й пам'яті, а безпосередньо до почуттів та естетичної потреби. Досліджуючи народні танці, Верховинець помітив, що одні з них “легкі і милі”, інші - “шумні й бурхливі”, а деякі - “грізні, войовничі”. Таке розмаїття настроїв передається, зауважує педагог, за допомогою “особливої мови українського танцю, яка завжди свіжа, нова і мила”, “мальовничих і широкої, нічим не обмеженої фантазії думок”. Народний танець Василь Миколайович відносив до найефективніших засобів формування національної культури молоді.

У початковій школі елементи української хореографії та зразки пісенно-хореографічного фольклору доцільно застосувати на уроках музики, народознавства, заняття хореографічних гуртків. Українські народні танці, поставлені з урахуванням вікових особливостей молодших школярів, можуть бути прикрасою будь-якого шкільного свята або іншого виховного заходу. Сьогодні педагогам і вихователям слід звернути особливу увагу на український танець як могутній виховний засіб та якомога частіше його використовувати у навчально-виховному процесі.

Іншою галуззю фольклору, яка має безпосереднє відношення до діяльності педагога і митця, є народне драматичне мистецтво. У драматичних жанрах основним засобом, що організовує всі художньо-зображувальні елементи, є дія. До них належать обрядове дійство, гра, народна драма. У науковій праці “Українське весілля” В. М. Верховинець подав повний запис найбільш розгорнутого взірця родинно-побутової обрядовості - традиційного народного весілля, у якому відобразився весь процес розвитку суспільства, міфологічні, релігійні, правові, моральні, естетичні погляди українців.

Створюючи музично-ігровий репертуар для дітей, Верховинець звернувся до українського ігрового фольклору, який поступово відмежувався від обряду і, зберігаючи свою образно-драматургічну природу, перейшов у повсякденний побут. Крім того, виникло чимало самостійних драматичних ігор - невеличких жартівливих сценок, у яких відображені повадки тварин, природні явища, трудові процеси, побутові ситуації. У них органічно поєднуються слово, спів, музика і танець. Але гра має лише зовні власне розважальний характер.

Ігри є зразком соціонормативної, мовної, музичної, хореографічної культури українського народу. Педагог показав невичерпні можливості цього жанру для всебічного розвитку і формування національної культури молодого покоління.

Найкращі зразки драматичного фольклору - епізоди українських обрядів, народні ігри - мають важливе педагогічне значення. Вони сприяють вихованню національної самосвідомості, гідності, патріотичних почуттів. Активізації творчих здібностей, всебічному розвиткові молодших школярів. Їх доцільно застосувати під час проведення тематичних ранків. На уроках музики, народознавства, у роботі шкільних мистецьких гуртків.

Отже, український фольклор - ефективний засіб виховання у діяльності і спадщині В. М. Верховинця, джерело його творчих досягнень у царині національного музичного і хореографічного мистецтва. Актуальність педагогічних ідей і досвіду видатного педагога, музикознавця, етнографа, композитора потребує їх широкого впровадження у сучасну практику виховання молодого покоління.

Дуже велике значення мають уроки у морально-етичному вихованні молодших школярів засобами фольклору.

При опрацюванні теми “У світі казки чарівної” пропонуємо учням такі завдання:

1. Назвати усіх персонажів прочитаних казок.

Вовк, козенята, лисиця, їжак, кіт, пес, лисичка, журавель, лебідь, щука, рак, собака, гуси, кури, коти, дід, миша, жабка, зайчик, кабан, ведмідь, пан, бідняк.

2. Кого з перелічених персонажів ми маємо вилучити, щоб залишити тільки тварин? (Дід, пан, бідняк).

3. Тварини поділяються на свійські і дикі. Записати слова, які називають всіх свійських тварин, яких ми зустрічали у казках.

Козенята, кіт, пес, собака, гуси, кури.

4. Записати слова - назви птахів, про яких ми читали в казках:

журавель, лебідь, гуси, кури.

5. Назвіть, хто з риб став персонажами казок?

6. Прочитайте у казці “Лебідь, щука і рак” речення, в яких розповідається про щуку. Які ще слова є у цьому реченні? Скільки їх?

7. Знайдіть у казці речення, в яких було б найменше (найбільше) слів.

ВИСНОВОК

Правильне й усебічне уявлення про традиційну народну культуру можна набути, глибоко ознайомившись з широким колом фольклорних явищ, які протягом століть становили саму суть і єство культурного буття українського народу. Навіть з появою і розвитком в Україні професійних мистецьких форм фольклор залишився важливим засобом задоволення культурних потреб. Звуження сфери функціонування фольклору - історично закономірний процес, однак у різних культурних традиціях його інтенсивність і динаміка неоднакові. Переважна більшість сучасних цивілізованих націй майже втратила живу традиційну народну культуру, в Україні ж цей процес не набував ще катастрофічних форм, хоча й зазнав через відомі історичні обставини невідшкодованих втрат. Проте, якщо ознайомлення з фольклором у традиційному середовищі навіть ще півстоліття тому відбувалося природним шляхом безпосереднього спілкування поколінь, нині воно дедалі частіше здійснюється через посередництво друкованого слова.

Фольклор - явище динамічне, і кожна історична епоха відрізняється від попередніх та наступних характером репертуару і певною мірою жанровим складом; тому лише “застигла” форма книжки може водночас продемонструвати широкий спектр фольклорних явищ, надбаних народом протягом тривалого історичного шляху.

Естетична принадність фольклору зумовлена багатьма чинниками. У пісні та думі це поєднання мелодії, слова й таланту співака, у казці нас вабить не лише захоплюючий сюжет, майстерність оповідача, а й своєрідна мовно-стилістична виразність живого усного тексту. При публікації будь-якого фольклорного твору відбувається своєрідний “переклад” його з однієї художньої мови на іншу. І тут неможливо уникнути досить значних втрат, пов'язаних передусім з відсутністю способів адекватної передачі усного тексту, рис, яких він набуває в устах талановитого виконавця. Кожен з них живе у певному мовному середовищі: мова полтавців, наприклад, відмінна від мови галичан. Хоча всіх нас об'єднує унормована літературна мова, якою переважно послуговується професіональна література, кожний регіон України має свою говірку, що значною мірою позначається на мові фольклорних творів, які там побутують. Через це та сама пісня, а ще більшою мірою казка, записані на різних теренах України, набувають і мовної своєрідності. Збереження їх зумовлене бажанням донести до читача, бодай частково, своєрідність естетичної природи фольклорного твору, а не формальним прагненням до точності.

Так само синтаксис, зокрема прозовий, має відмінності від пунктуаційних норм. У цьому разі, проте, досить лише прочитати твір уголос, щоб повернути йому істинне звучання і переконатися в правомірності несподіваних, на перший погляд, знаків.

При друкуванні фольклорних творів важко віднайти достатні підстави для уніфікації мови казок Карпатського регіону, що несуть на собі відчутні впливи польської, угорської, румунської, німецької та інших мов (пов'язаних з історичною долею цього краю), мови казок Полісся, де своєрідно сходяться говірки українські, російські та білоруські, чи мови фольклорних творів Лівобережжя, Сходу та Півдня України, яка теж не зажди є тотожною нормативні.

Література

1. Березовський І. Українська радянська фольклористика. -К.: Наукова думка, 1968. - 342с.

2. Білоусенко О. "Вінок", Українська читанка. - К.: Веселка,1999. - 311с.

3. Ващенко Г. Праці з педагогіки та психології. - К.: Школяр, 2000- 416с.

4. Волков Г. Этнопедагогика, - Москва : Академия, 2000. -175с.

5. Довженко Г. Український дитячий фольклор. - Київ, 1981.- 174с.

6. Дунаєвська Л. Скарб нашого дитинства // Золота книга казок. - К.: Веселка, 1990 - 15с.

7. Дунаєвська Л. Ця казка на білих лапах // Українські народні казки. - К.: Веселка, 1991. -12 с.

8. Калугин В. От колыбельных до былин // Гуси-лебеди. -М.: Правда, 1990. -24с.

9. Кіліченко Л.М. Українська дитяча література. -Навчальний посібник для учнів педучилищ. - К.: Вища школа, 1988. -264с.

10. Кучинський М. Педагог і вчений // Історичний календар. -Київ, 2001. - 115-118с.

11. Лесин В.М. Літературознавчі терміни: Довідник для учнів. - К.: Радянська школа,1985. - 250 с.

12. Русова С. Теорія і практика дошкільного виховання. -Львів-Краків-Париж, 1993-128 с.

13. Скуратівський В.Т Покуть. - К.: Довіра, 1992. - 236 с.

14. Стельмахович М.Г. Мудрість народної педагогіки. - К: Товариство "Знання" УРСР, 1971. - 48с.

15. Степанишин Б. Давня українська література в школі. -К.: Либідь, 2000. - 503 с.

16. Ступак Ю. Виховне значення українського фольклору-Київ,1960-33 с.

17. Сухомлинський В. Вибрані твори: - Київ,1976. - Т.1-105с.

18. Таланчук О.М. Українознавство. Усна народна творчість: Навчально-методичний посібник. - К.: Либідь, 1998. -248 с.

19. Українські приказки, прислів'я і таке інше. - Уклав М.Номис /Упоряд.. приміт. та вступна стаття М.М. Пазяка. - К.: Либідь, 1993. -768с.

20. Ушинський К.Д. Твори в шести томах. - К, - Т.2 - 627с.

21. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори у двох томах

- К.: Радянська школа, 1983.--Т.2. - 359с.

22. Филипчук В. С, Шваб Н.О. Народна педагогіка у вихованні дітей. - Чернівці: Рута, 2002. - 45с.

23. Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1979. - Т.20. -574с.

24. Шумада Н. С. Поетична творчість українського народу // Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості.-К.: Веселка,1989. - 606 с.

25. Щербаківський В. Життя і діяльність О.Кошиця, -"Визвольний шлях", 1954, ч.2 ,с.41