Антологія українського фольклору

52

Фастівська міська школа народної майстерності

Випускна творча робота

з історії та теорії народного мистецтва:

АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ

Фастів 2007

Вступ

Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу.

М.В.Гоголь

У цьому світі ми -- єдині. Єдині, бо неповторні, самобутні формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригінальним типом національного світобачення. Ми, українці, виробили в складних умовах етнічного розчленування і багатовікового поневолення раціональну організацію середовища життєдіяльності й забезпечення духовних запитів людини, витворили особливу систему звичаїв, вірувань, світорозуміння моральних, правих етнічних і естетичних форм, які складалися упродовж історичного розвитку людської спільності на шляхах до формування української нації і національної культури.

Ми -- державний народ. І від нас усіх залежить, якою буде наша місія у започаткуванні нових духовних цінностей світової цивілізації. Та без глибокого і систематичного пізнання народної духовної і матеріально-побутової культури неможливо формувати нові цінності орієнтації в умовах державної незалежності.

Який великий духовний і морально-етичний потенціал української культури, яка багатюща енерготворча субстанція національних базових цінностей, які величезні можливості криються тут для творення інституційних форм модернізації культури, механізмів реагування на духовні запити сучасної молоді.

Зміцнення Української держави немислиме без формування духовної незалежності суспільства, а духовно незалежність передбачає наявність нової системи комунікацій, механізмів оперативної трансляції нових культурних явищ і традицій власному суспільству і міжнародному культурному співтовариству.

Ми, українці, володіємо колосальним духовним і моральним потенціалом, який зосереджено в українській традиційній культурі. Наш громадянський обов'язок -- задіяти цей потенціал у державотворенні, у формуванні національної самосвідомості громадян нової України.

I. Загальна характеристика українського фольклору

1. Усна народна творчість

Усна народна творчість, а бо фольклор (фольклор від англійського слова folklore -- народна мудрість, творчість) -- складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна -- фольклористика. Водночас за своїм змістом і характером поширення та функціонування усна народна творчість тісно пов'язана з різними ділянками побуту, є складовою народної традиційно-побутової культури, а отже, належить і до предметної сфери етнографії.

Уснопоетичне художнє слово супроводжувало людину з її першопочатків, з часів виникнення мови. Воно ввійшло в життя і побут як один із засобів задоволення притаманної людині потреби у прекрасному і як органічний компонент її вірувань та світоглядних уявлень. За своїм походженням воно таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами.

Регулярні записи творів усної народної словесності почались лише у XVIII-XIX ст. Тому, зрозуміло, багато з архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. Але збережений матеріал, що записаний пізніше, багатий численними змістовими, образними елементами глибокої давнини. У різних жанрах українського фольклору, особливо обрядового, казкового, дослідники простежують відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, реалій укладу життя, суспільного устрою, історичних подій часів Княжної Русі, татаро-монгольського лихоліття, пізнього середньовіччя, епохи литовсько-польського поневолення України, Козаччини, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземного уярмлення за свободу і незалежність. Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися, записувалися з живого народного побутування.

2. Основні ознаки фольклору

Для фольклору властиві усна форма поширення і передача між людьми способом безпосередньої комунікації. Його функціонування пов'язане з традиційними обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, він існує як вираз естетичної потреби і певних переживань та настроїв. У цьому процесі відбувається і власне творення фольклору. Воно бере початок від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких втрачені у минулому. Тільки в деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень, наприклад, дівчини-козачки Марусі Чурай (XVII ст.) і козака Климовського (XVIIІ ст.), якому приписується створення широковідомої пісні “Їхав козак за Дунай”.

У новіший час авторів творів, що стали фольклорними, зафіксовано більше. Але щоб індивідуальний твір став фольклорним, він, передусім, повинен бути створений в дусі народної традиції, народних уподобань і певної потреби, а також неодмінно зазнати в процесі поширення шліфування, обробки чи навіть переробки. Не є винятком і твори відомих письменників, що переходять у вигляді пісень, приказок, прислів'їв, оповідань в усний народній обіг і часто зазнають при цьому помітних змін. Зрештою авторства слабо пов'язана з усною народною традицією, мало цікавить виконавців тих чи інших творів.

Отож, однією з характерних ознак фольклору є його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є і процесом колективного творення -- додавання “до чужого прекрасного свого кращого”. [5]

Яскравим виявом колективності творення у фольклорі, досить вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів. Збирачами фольклору записано в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш популярних пісень, казок, легенд, переказів, прислів'їв тощо. Варіативність фольклорних творів добре помітна у побуті, коли виконавці з народу зазначають, що ця пісня чи казка інакша “у нас”, аніж, “у суспільному селі”, чи навіть на другому кутку села. Варіантність, як одна з головних ознак фольклору, стосується всіх його родів і видів -- віршових -- поетичних і прозових -- оповідних.

Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичною творчості як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Співаючи чи розповідаючи фольклорний твір, виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, осіб, додає своє -- імпровізує. Імпровізаційність властива усім формам народної словесності, особливо характерна для поховальних голосінь і коротких пісенних форм -- приспівок до танців, пісенних діалогів, коли виконавець повинен швидко зреагувати і доречно відповісти на ту чи іншу пісенну фразу, строфу, приказку.

Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність -- усна форма творення, побутування, синхронна і діахронна передача, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасова передача від покоління. Визначну роль при цьому відіграє пам'ять. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми та стереотипи. З цього випливає і визначальне функціональне значення пам'яті в утвердженні й спадковості традицій усної народної словесності. Недарма в науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам'яті.

Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури і, зокрема, від такої спорідненої з нею сфери художньої словесності як література, є усність і значимість пам'яті у творенні, побутуванні й передачі фольклорних творів; колективний характер народної творчості, а отже, й невизначеність індивідуального авторства -- анонімність; пов'язаність побутування і розвитку з певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами, критеріями -- тобто, традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами -- імпровізаційністю, чим, у свою чергу, зумовлюється і така специфічна риса як різноманітність текстів, мелодій більшості фольклорних творів -- їх варіантність. У наші дні перелічені ознаки фольклорності зазнають певних змін. Скажімо, поширення, фольклорних творів може відбуватися не лише в усній, а й письмовій формі, а також за допомогою сучасних засобів комунікації -- преси, радіо, телебачення. Частіше фіксується авторство, оскільки творець може записати твір, який в письмовому вигляді потрапляє у фольклорний обіг. Сюди ж нерідко належать і твори літературного походження, особливо тих авторів, що творять у дусі фольклорної поетики. У цьому процесі новітнього фольклоротворення може більш чи менш виразно простежуватися співвідношення і взаємозалежність індивідуального і колективного, традиційного і новітнього. Неодмінною умовою входження твору в фольклор (фольклоризації) є його побутування за законами усної традиції. Фольклор функціонує в широкому середовищі при активній участі народу. Водночас у цьому процесі відіграють винятково важливу роль окремі особистості -- виконавці й так звані носії фольклору -- обдаровані співаки, мудрі дотепні люди, які зберігають у пам'яті значний репертуар народних пісень, казок, переказів, легенд, прислів'їв, загадок, анекдотів і вміють майстерно донести їх до аудиторії. І сьогодні нерідко спостерігаємо, що в тому чи іншому колективі, гурті, виділяються люди, що вміють заспівати щось цікаве, дотепне, добре володіють народним словом.

У давнину роль і значимість таких людей були набагато більшими. Вони проживали в кожному селі, їх цінували, поважали, вони були бажаними в кожному гурті, виконували функції заспівувачів, лідерів молодіжних громад, вечорниць, різних святковостей і розваг, наділялися гідностями обрядових чинів: весільних старост, старших свах, дружків тощо. Такі талановиті особистості, зокрема народні співці, кобзарі, лірники, казкарі, часто виступають і як найбільш активні співтворці фольклору. Наприклад, видатні виконавці українських народних дум й історичних пісень -- кобзарі -- напевне, як уважають дослідники, були їх основними творцями.

3. Структура, жанровий склад українського фольклору

Усна народна словесність є однією з форм суспільної свідомості, узагальненням життєвого досвіду, виразником колективного світогляду й естетичного ставлення до дійсності. У фольклорі знайшли відображення різні прояви життєдіяльності людини, її матеріальні й духовні потреби, історичне буття, соціальні відносини, характерні реалії сімейного і громадського побуту, філософія, вірування, релігійні, морально-етичні, звичаєво-правові настанови, естетичні ідеали, людські переживання і настрої.

Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується за типами, родами і видами. Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найяскравіше виражений у пісенності; прозового, що об'єднує різні оповідні види художньої творчості: казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти.

Можна вирізнити в українському фольклорі третій тип художньої словесної творчості -- драматичний, що виступає як у формі окремих діалогів, п'єс і сценок для народного театру, ігор, вертепу, так і діалогів у віршованих і прозових фольклорних творах.

II. Типи художньої словесної творчості

1. Поетичний фольклор

Характерною ознакою поетичного фольклору -- різновиду українського фольклору -- є віршована форма. Він складається з різних видових груп. Це, передусім, народні пісні. Вони опубліковані у численних збірках українських народних пісень. Але у друкованих виданнях відображена лише частина зібраних урізний час пісень, записи яких зберігаються у державних і приватних архівах. Ще менша ця частина -- у співвідношенні з живим, реальним, воістину безмежним багатством народної пісенності.

a) Обрядові пісні

За походженням, змістом, часовою і функціональною прив'язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал, у свою чергу, поділяється на низку груп і циклів. До найбільшої з них належать обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов'язане з обрядами, особливо з календарними і сімейними. Обрядова пісенність належить до найдавнішої верстви фольклору взагалі й української усної народної творчості зокрема. вона добре збереглася до нашого часу; в своєму змісті, мелодиці формальних ознак донесла багато елементів архаїки, тому що здавна перебувала під охороною обряду, становила з ним неподільну цілісність, яка оберігалась народними традиціями.

Календарні обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами у природі, святами, що в давнину мали на меті задобрювання божеств, сил природи, забезпечення їх сприяння у рільництві, годівлі худоби, бджільництві та ін. У зв'язку з цим у календарних обрядових піснях чільне місце посідали хліборобські мотиви. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу -- колядки і щедрівки, весняного -- веснянки, перехідної пори між весною і літом -- русальні, літні -- купальські, петрівочні, жниварські. На Поліссі вирізняється й цикл осінніх пісень, виконання яких приурочене до різних видів робіт: коли “беруть картоплю”, “тіпають льон” і т. ін. [12]

Колядки і щедрівки -- величальні пісні, які своїм коріннями сягають глибокої перед християнської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків -- дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їх уяві знаменувало поворот “на весну” [4]; перемогу життєдайної сили Сонця, світла і життя над зимовим мороком і змертвінням у природі. Багата урочистість, обрядовість і пов'язані з цим святом звичаї і вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік, аж до Богоявлення (Йорданські свята). До цього циклу християнської святковості приурочений і давній язичницький звичай колядування з його пісенним репертуаром -- колядками і щедрівками.

Давньою є назва “Коляда”, яка подекуди і досі побутує в нашому народі як визначення Різдвяних свят. Слово “колядка”, як уважають учені, є похідним від найменування нового року у древніх римлян чи у візантійців. Ця назва закріпилася у більшості європейських народів, зокрема слов'янських. Вона зустрічається вже у давньоруських джерелах.

Назва “щедрівка” відома тільки в українському фольклорі. Видатні дослідники українських колядок і щедрівок (О. Потебня, В. Гнатюк, Ф Колесса) не вбачили якоїсь істотної відмінності між цими назвами, вважали їх синонімічними, а щедрівку -- утвореною на українському ґрунті від поширеного приспіву: “Щедрий вечір, добрий (чи святий) вечір”. Але помічали також, що ці назви фіксують певний поділ обрядового репертуару відповідно до часу виконання: колядки -- на Різдвяні свята, а щедрівки -- на Щедрий вечір, під Новий рік або, як на західноукраїнських землях, у другий Святковий вечір напередодні Водохрещ (Йордану). “Змістові й формі народних колядок і щедрівок властиві ознаки глибокої давнини. У них виразно простежуються первісні уявлення людини, язичницькі вірування з обожнюванням небесних світил, сил природи і т. ін.” [9]. Ось, наприклад, як уявляється в старовинній лемківськиій колядці початок світу:

Коли не було нащада світа, Тогди не було неба, ні землі, А на лем було синос море, А серед моря зелений явір, На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати.

З давніх-давен зберегли колядки і щедрівки свою магічно-побажальну сутність, величальний пафос. У них бажані господарські успіхи, добробут, злагода і сімейне щастя подавалися як реальність. Господар “сидить собі в новій світлиці”, “золото сіє”, рахує “стада незліченії”, у нього “воли все половії”, “плуги все золотії”, “двори все кедровії”, “всі коні воронії”, за столом -- бажані гості, а на полі --

Будуть копойки, яко звіздойки, Будуть стогойки, яко горойки.

Звичаєм народного обколядовування охоплювалися всі члени сім'ї. Окремі колядки адресувалися господареві, господині, хлопцеві, дівчині, малим дітям та ін. У колядках відлунюють часи Київської Русі з князівсько-дружинним побутом, походами хлопців-молодців на Чорномор'я, події епохи боротьби українського народу проти татаро-турецьких нападів і польсько-шляхетського поневолення тощо. У християнський час деякі язичницькі елементи народних колядок і щедрівок зазнали певних змін, особливо з напрямку приурочення до свята Різдва Христового. З'явилися колядки і щедрівки, які ґрунтувалися на біблійних сюжетах. У них йшлося про народження, життя, муки і смерть, воскресіння Христа. Причому мотиви і образи зі Святого Письма нерідко перепліталися з витворами народної фантазії. Але загалом народні колядки і щедрівки стійко зберігали і донесли до нашого часу притаманні їм архаїчний зміст і поетичну форму. За визначенням учених, саме в Україна найкраще і найповніше зберігся цей вид народної поетичної творчості.

Народні колядки і щедрівки не слід плутати з церковними колядами авторського, книжного походження, які тепер найчастіше виконуються у різдвяно-новорічні свята. Вони відомі з XVI -- XVII ст. і через церкву та школу поширилися між народом, набули великої популярності. “Церковні колядки (“Бог передвічний”, “Нова радість стала”, “Бог ся рождає” та багато інших) хоч і відрізняються за змістом і формою від народних, але мають і чимало спільного з ними, доповнюють народний обрядово-пісенний репертуар різдвяно-новорічного циклу”. [7]

Свято Калити

Ой, Калита, Калита, Із чого ж ти вилита?

Народна пісня

Прийду у виконце ясним сонцем Сяду за столом ясною зорьою.

Колядка

Осідає сонце на небеснім прузі. Все нижче над землею котиться. Світло дня меншає. Темінь ночі доточує. Та не впадають у розпач люди. У цей період найбільшого згасання природи вони, сповнені життєвого оптимізму, возвеличуються душею, тягнуться до Сонця-Калити, уславляють його творчу силу, усе світло й добро, що витворено у віках і передано нам у духовний спадок. У цей час вони їдуть на “вогненому коні” до Сонця і на весь білий світ оповіщають: “Їду, їду Калиту кусати! Їду, їду Калиту кусати!” [10].

Це світлоносне свято на терені Правобережної України щороку відзначають під час переходу осені на зиму -- з 13 по 14 грудня. За старим стилем воно припадало на останній день осені. І хоч свято Калити не набуло такого велелюдного розвою, як Коляда, Великдень, Купайло, але за художнім змістом, образно-композиційною структурою воно рівноцінне. Їм і уособлює ті природні зміни, які відбуваються наприкінці року.

І хоч люди розуміли і відтворювали свято саме таким, у науковій літературі лише у 20-х роках нашого століття починає утверджуватися думка про належність свят Калити до Сонячного циклу. Мистецтвознавець Вадим Щербаківський поставив його в один ряд із світоглядновизначальними святами українського народу. Досліджуючи писанки, він підніс їх до атрибутів Сонячного культу, того, що зберігся у Калиті, Колодії, Великодні, Купайлі.

Виходячи із природної обумовленості свят Сонячного циклу в українського народу, дослідник Борис Безвенглинський писав: ”Доводиться дивуватися, що доісторичні люди, які встановили в пошану Сонця свята Купайла (розквіт животворних сил Сонця) та Калити (напад на нього “нечистої сили”), без жодних засобів наукового спостереження, чуттям вгадали місяці найбільшого та найменшого напруження сонячної енергії” [10]. Відомо, що липень має найбільше в році світлових годин -- 307,6, а грудень найменше -- 43,7.

Упродовж десяти років (1967-1977) авторам цих рядків довелося побувати на багатьох святах Калити, записати від людей різного віку етнографічні дані, які, безперечно, свідчать, що це свято є святом Сонячного циклу.

Осідає сонце на небесному прузі. Все нижче над землею котиться. Згасає його сила теплова. Збираються дівчата у хаті білостінній на свято пречисте. Розпочинається воно в селах нашого краю із випікання Калити -- цієї найвеличнішої ознаки святкового торжества.

Печеться вона з прісного тіста у вигляді тонкого коржа. (“Рік зтоншився”, -- кажуть люди). За формою цей круглий і плескатий першохліб у давнину пікся на честь Сонячного Божества Корша або Хорса. В його основі лежить корінь “кор”, той же, що й у слові “коровай”. Отже, Калиту треба витворити так, щоб вона була, мов сонце красне. Адже вона -- це образ вічного освітила, символ його о цій порі року. Навколо неї всі дії й дійства обертатимуться.

Дівчата з господинею тісто місять, додаючи до нього яйця, мед, мак, аби Калита смачною була. Одні тісто розкачують, інші узори -- колосочки -- промінчики, вертути виробляють. Калиту, яку кусатимуть, роблять одну. Чим більше очікується людей на святі, тим зубців на ній утворюють рясніше, щоб було що кусати. У ряді сіл Уманщини виготовляють Калиту ще й до столу. Обтикана калиною, вона сяятиме на столі весь вечір, як символ свята, як уособлення Сонця. Печуть коржі ще й менші. Їх потім дівчата візьмуть із собою додому на знак того, що сьогодні -- ген яке свято! Якщо Калиту роблять з начинкою, тоді корж змащують варенням чи тертим маком з медом або цукром і накривають його ще одним коржем. По ньому вже тоді викладають узори: зубці, качалочки, колосочки -- і все це у вигляді сонечка. Буває, що Калиту поливають буряковим квасом із цукром. Спечена, вона буде червоною, мов сонце при сході.

Дрова в печі розкладають хрест-навхрест. Цього дня треба, щоб ломачка на ломачці тільки так лежала. Зауважимо, що навскісних хрест у народному мистецтві є символом сонця і вогню. Ним же позначені місяці на календарі із землі полян доби IV ст.

Важлива ритуальна дія -- розпалювання дров. Адже вогонь здійснює священний формотворчий акт -- випікає Калиту. Ото ж бо до його приказують: ”Гори, вогонь, ясно, спечи нам Калиту красну! Щоб ми її кусали і горя не знали!”

Коли піч вогнем надихалась і напалилася, пора й Калиту саджати. Перед цим дорогу для неї окроплюють водою. Котрась із дівчат бере кропильце і, прибризкуючи водою, приказує:

-- Водиця, студенице, окропи Калиті дорогу до печі від порогу, а від печі до стелі, щоб ми були гарні та веселі.

Коли ж посадять корж у піч, дівчата в одній мисці однією водою руки миють, а тоді одним рушником і витирають їх на знак причетності до спільної справи. Вода й рушник тут їх єднають. Цією ж водою господиня вмиває кожну дівчину та знай примовляє:

-- Аби ви були красні-прекрасні, як наша Калита! Щоб вона так славно спеклася, як ви потрудилися!

Тут же в печі вариться і пшоняна каша. До неї додають ще й маку для смаку. Поки Калита печеться, дівчата йдуть на подвір'я сіяти конопляне сім'я. Це символічна сівба є мовби першим кроком на шляху до створення сім'ї. “Сонце до заходу, а коноплі до сходу”, -- тричі приказують дівчата, благословляючись, і починають сіяти та співати:

Калитою радію, Конопельки я сію, Підтичкою волочу, Бо заміж хочу. Дай, доле, знати, З ким життя мати.

Раніше, бувало, коли хтось із людей, які йдуть вулицею, побачить цю сівбу, мусить запитати: “Дівчата, позичте борони”, “Борона у вівсі, повиходьте заміж всі”. Сім'я, яке зостанеться, дівчата повинні вкинути за пазуху, щоб на той рік вийти заміж.

Тим часом Калита уже спеклася. Господиня, облагороджена значущістю дії, велично виймає її з печі -- круглу, запашну, промінцями, квітами-оздобами помережену. Красою і теплом вона засяяла на всю світлицю. Оселю звеличила. З рук у руки покотилася вона від дівчини до дівчини аж на причільне вікно, те, що на схід сонця. Денне світло лягло на спочинок, і тепер Калита сяятиме і в оселі, і в душах.

Узори на коржі-Калиті також промовляють про її світлоносну суть. І про самий духовно-величний художній витвір. Калита палахкотить витисненими сонечками, промінцями по всій навкружності. Буває калита зовсім інша: виграє зубцями, мов промінцями. Є й оката, бо на її площині є ямки -- очі, в які вставлено ягоди. По краях коржа є такі ж зубці, а всередині дірки немає, її чіпляють за “вухо”. Також віночками-сонечками оздоблюють Калиту у деяких селах.

Розмаїттям коржів славляться кобринівські хліботвори. Це, по суті, класичні зразки Калити з безліччю художніх варіацій. Тут, що не Калита, як кажуть у селі, то мов нова зоря, яскрава художня своєрідність. Калита -- не просто корж, а палахкотюче сонце. По довкруж ній площині звивається хвилька безкінечна -- вічності руху, вічності життя, а отвір посередині розпросторює свої пелюстки на чотири сторони світу і розквітає, наче квітка.

Одна Калита зубчасто-промениста, друга -- мов яскрава ружа, а третя -- що зоря восьмипроменева. Цей символ є основним художнім елементом майже в усіх жанрах народного мистецтва. Ось великий корж. Його постійно розкручує семи колоскове дуговидне сонце. Поруч з руховою є й ростова Калита. За формою -- це 15-променеве сонце. На кожному зубці променя -- по ягідці калини. Від центру отвору відходять вісім колосочків: вони наче ростуть, тягнуться догори, хоч і зображені площинно. Поміж ними -- трикутні зубці з двома калиновими ягодами. Таки ж калинова Калита! Усі художні оздоблення утворюють тут основний образотворчий символ українського мистецтва -- восьмипроменеву зорю. Достоту таку, як сонце на гуцульській пасці, що свідчить про спільність образотворчої мови та приналежність обох до Сонячного циклу. Воістину, як у пісні співається: ”І сонцем налиті, і з жита сповиті”.

Якщо у названих витворах подібність до сонця видно відразу, то в деяких інших про це промовляють символи. По краях корж розрізається на рівновеликі частини, кожна третя з яких загинається до середини, а попід них кладуться качалочки з тіста. Утворюється коло, яке всередині перехрещується двома качалочками.

Хрест є постійним образотворчим елементом у мистецтві історичних культур -- трипільської, черняхівської, давньослов'янської, а також в усіх жанрах українського народного мистецтва.

У деяких селах Полісся калиту випікають з начинкою. До речі, вона називається коверза, що означає роздумування, метикування. Саме в розумінні думки писав про це слово І. Котляревський в “Енеїді”:

Об міленький своїй дитині Водив по мізку коверзу...

Що ж, показуй свій розум, душевну звагу, щоб і Калиту витворити, і думкою стягнути до неї та вкусити її. Сягай до світла розумом та душею!

Качалочка тіста на коверзі, хвилькою повита -- сонце відображає, а з чотирьох боків від нього гусочки у світ летять, як провісники світла і тепла. У другій -- крутія руху позначена спіраллю, а вертути -- скрутники навкруг коверзи -- підсилюють постійність обертання. Гусочки -- елемент весільний. Ними оздоблюють коровай, їх випікають для дарування. Вертути -- печиво колядницьке. Їх печуть тільки на Коляду для обдаровування тих, хто приносить вечерю: колядників, посівальників. На святі Калити вертути повністю відповідають його суті. Адже тут поєднуються мотиви одруження, які звучать у ворожіннях -- цих символізованих діях-прагненнях, окремих дійствах, з условленням ясного-красного Сонця. Усе це необхідно для життя-буття людського.

Гарно оздоблена і Калита, або, як іноді кажуть, “колита” у селах Черкащини. Вона об'ємна, з великим підковоподібним “вухом”, щоб було за що підв'язувати. Зубцюваті гребені на ній чергуються із ромбами -- вони в народному мистецтві символізують родючість. Отже, де є світло, там усе родить. Там є краса і життя повнокровне.

Так-то: Калита в кожному селі, в кожній оселі, при світлім вікні!

-- Господинонько наша, чи готова каша?

-- Готова, дівчата, усе готово. Як бачите, і Калита спеклася, і каша зварилася. Буде чим свято-Калиту зустрічати.

А тут хлопці на поріг.

-- Добрий вечір! З Калитою будьте здорові!

-- З Калитою золотою, з пресвітлим святом!

-- Спасибі, будьте й ви здорові!

-- Коли усі зібралися, тоді підносьмо Калиту, -- каже господар, і на червоній стрічці несе її вгорі поперед себе. Назустріч йому -- господиня з горням каші на вишитім рушнику:

-- Калита наша, оце тобі каша, а нам дай краси й сили, щоб ми в світі славно жили. -- Оце так Калита! Славна та красна, на увесь світ прекрасна.

Хлопці допомагають підчепити її до сволока. І ось вже вона зависла на червоній стрічці, як на небесному промені. Любовно оглядаючи її, дівчата починають заспівувати-запитувати і до них приєднуються всі, хто є в хаті:

Ой Калита, Калита, Із чого ж ти вилита! - Ой я з жита сповита, Ой, я сонцем налита, Для красного цвіту По білому світу.

Мелодія цієї пісні переплітається з наспівами весільних пісень і колядок. Це, власне, випливає із самого змісту свята, в якому вогонь молодих сердець з їх мріями про одруження зливається з вогнем сонячним, з мріями про світле, творче життя.

Починається основне дійство свята -- кусання Калити.

Хлопці вже коло печі попорядкували: сажі добули і розвели її в горнятку. Квачика зробили. І стали на гатах коло калити. Її охоронці є представниками вишнього, мудрого, світлого, і вони ведуть дію. Коли хто танцю не витанцює, при кусанні Калити на добре та влучне слово не знайдеться або піддасться на пересміхи, того вони сажею -- чорним послідком вогню позначать. Хлопці вже придивляються, де це той кінь, що скаче у вогонь. Господа виносить від печі -- вогняні речі -- рогачі і коцюби й обережно ставить їх хрест-нахрест, так, щоб коцюба була зверху. Взагалі коцюбу та рогачі, а також пічну лопату, ніколи не кидають, а тільки ставлять. Вони завжди коло печі, коло вогнища. Сам же вогонь -- як посланець вогню небесного, і всі його атрибути ще з правіку вважалися священними, а тому й дуже шанувалися.

-- Хто першим до Сонця-Калити поїде?

-- Дозвольте мені, -- зголошується юнак.

-- Тоді витанцюй коня собі, -- каже писар і кладе наперехрест рогачі й коцюбу.

-- Танцюємо від порогу! Хто зачепить коцюбу чи не в такт ступне в танці -- того в сажу змажу.

Дівчата перемовляються, яку пісню співати:

-- Може “Конопельки”?

-- Ні, для парубка тільки “Зайчика-чеберяйчика”.

Ой на горі просо, Сидить зайчик, Він ніжками чеберяє, Якби такі ніжки мала, То я б ними чеберяла, Як той зайчик.

За просом співають про жито, про гречку. Юнак за першими трьома рядками пісні переступає через коцюбу й рогачі, а за трьома рядками приспіву танцює, перебираючи ногами хрест-навхрест через ці вогняні речі.

-- Гарно витанцював.

-- Сідлай тепер коня.

Запальним танцем здобуто право. Хлопець “сідлає” коцюбу, мов коня, і “їде” до Калити:

-- Їду, їду Калиту кусати! -- сповіщає він про свій намір.

-- А я буду сажею писати, -- в тон йому каже писар.

-- Писнеш чи ні, а я на білому коні і Калита мені, -- впевнено каже юнак і, підстрибнувши, кусає Калиту.

Приказують так:

-- Їду, їду Калиту кусати!

-- А я буду по пиці кресати.

-- А я кусну!

-- А я писну.

Смачна Калита, вкусив так, аж душа сонцем осіялась. Дівчина бере коцюбу і притьмом до Калити:

-- Діду, діду, Калиту кусати їду.

-- Звідки ти?

-- З Калитви.

-- Чого хочеш?

-- Калити.

-- А не боїшся чорноти?

-- Не боюся.

-- Тоді присядь.

Не подумавши, вона присідає. Калита -- вгорі, а дівчина -- внизу, і право на кусання втрачається. Її помазують сажею.

-- Оце тобі за те, що без пісень, і танцю до Калити поїхала.

Дівчата й хлопці знову співають “Зайчика-чеберяйчика”. Юнак танцює і ніяк не потрапляє в такт, зачіплює то рогачі, то коцюбу. Писар із сажею притьмом уже тут:

-- Та він танцює, як ведмідь у решті.

-- Бачу, що ти до танцю не зграбний. До свята не приготовився, -- каже писар і позначає його сажею.

-- Йди в клуню та з околотом танцюй.

-- Прошу для мене “Конопельку” заспівайте, -- це вже хтось із хлопців просить, і мелодія пісні з повільної все наростає, пришвидшується:

Чужі жінки конопельки беруть, Моя чепуруха не подумає. Вона треться та мнеться. Вона дума, що минеться, Вона дума, ще й гадає, Свою долю проклинає. Ой, щоб тобі, доле, Та бодай тобі, доле, Що ті мене народила На нещасне горе. На велику муку, Що я взяв чепуруху, Чепуруху взяв - Навіки пропав.

Весняні свята

Народні звичаї і обряди, пов'язані з весняним пробудженням природи, супроводжувалися співом, іграми і хороводами, що мають в Україні загальну назву -- веснянки. На Галичині їх називають гаївки (“гагілки”, “ягілки”, “галагівки”). [8]

Традиційно веснянки співалися (гралися) упродовж весни, починаючи від свята Благовіщення (7 квітня), подекуди від Стрітення (15 лютого), коли за народник календарем “зима з літом зустрічається”. [7]

Колодій

Зустрілися весна із зимою. Весна у човнику, зима -- на санчатах. І почалося життєве протиборство холоду й тепла, темряви і світла. Лютує зима морозами й заметілями, а весна теплий усміх посилає. Дивляться люди на відзимовий злосупротив та приказують:

-- Тріщи, не тріщи -- вже минулись Водохрещі.

Яка б темінь не налягала, а світлий день збільшується. До того ж давне знання упевнює:

-- Світле сяє в темноті, і їй його не здолати!

Десь там, у синіх небесах, невпинно йде змагання: одне наступає, а друге опирається. Чумацьким шляхом майнула вогняна колісниця. Відірвалося од неї колесо і покотилося, покотилося…

Зимовий дух почав відступати. Тепліє. Задзюркотіла вода. Гомоном веселим розлилася. Заспівали дівчата в оселях білостінних:

Вербовеє колесо, колесо Попід тини качалось, качалось. Попід тини качалось, качалось, За Германа питалось, питалось: - Куди їдеш, Германе, Германе? - На ярмарок, мій пане, мій пане…

На тім ярмарку славних дівчат шанують по вдатності. Коли ж на друге коло заходить вербовеє колесо, на велелюднім торговиську виявляють ледарів.

Коло діє -- зима відступає. Зібралися хлопці й дівчата на вечорниці. Кружком посідали. Дівчата починають веснянку і називають імена, хто до кого горнеться.

Колесом, колесом Сонечко вгору іде. Послухай, Іване, Де голуб гуле.

Парубок прислухається. Коли ж пісня долинає до душі дівочої, голубка летить до голуба. Бере дівчина мережану хустину і пришпилює її коло серця милого -- “чіпляє колодку”. Зближувала хустинка молоді серця, пов'язувала їх. Узорна, сонцесяйна писанка всміхається весняним квітом. Коли ж пісня покличе до любування всіх хлопців і дівчат, відтоді увесь вечір сидять парами.

Розквітали дівчата у співі веснянок. Від того душевного виконання, здавалося, відходила зима. На прощання з нею всі разом їли вареники з сиром, та ще й у маслі обкупані.

І на душі добре, і на губах масно. Як тільки заспівували ось цю пісеньку, то вже був знак: пора розходитися.

На колодку ішла - Оглядалася. На колодці була - Милувалася. А з колодки ішла - Цілувалася.

Із подібних нерясних розсипів народної поетики доводиться відтворювати давнє українське свято Колодія. Його відзначали на переході зими до весни, вшановуючи сонце, яке о цій порі піднімається все вище і вище. Ця природна зміна була втілена в міфах, ритуалах, піснях.

Мистецтвознавець Вадим Щербаківський, досліджуючи писанки, відніс їх до атрибутів сонячного культу -- того, що зберігся у Калиті, Коляді, Колодії, Великодні, Купайлі.

Перші три свята, як бачимо, мають спільний пракорінь.

Є така веснянка:

Ой була я на колодці, Моргала на хлопців: - Гаю, хлопці, гаю, Гарні брівоньки маю. Гарні брівоньки маю, Я ними хлопців маню…

Сонце-колесо котилося далі небесним обширом. Його підхоплював вогненний кінь. Вони доганяли колісницю. Колесо ставало до своєї осі. Далі в колісницю впрягався кінь і віз її в небесні далі та високості.

Цей відгомін давніх слов'янських вірувань вбачається у залишках ритуальних дійств. Тут свято справляли як народини, бо “родився Колодій”. Потім він спускався на землю. Котрась із жінок перевдягалася у вусатого козака і в білому свиті “їхала на коні”.

А вже весна, а вже красна, Із стріх вода капле. Молодому козаченьку Мандрівочка пахне. Помандрував козаченько У чистеє поле, За ним біжить дівчинонька: - Вернися, соколе!

За піснею всі тричі вигукували: “Колодій їде!” Жінки приглядалися до прибульця, жартували:

Я на тебе, Колодію, Маю всю надію, А без тебе, Колодію, Нічого не вдію.

Слов'янські боги, котрі втілювали сонячну силу й енергію, з'являлися в усьому білому і на білому коні, адже світ наш -- білий. Саме кінь, за уявленням предків, возив небом сонце. І досі в народних керамічних іграшках кінь витворюється із сонечками-квіточками по боках. Очевидно, це про нього мовлено у “Велес-книзі”, найдавнішій слов'янський пам'ятці письменності: “Воспоємо славу суражжю (сонячну). І той комонь злат суражій, що скаче в небесі…”

Під час гостини, де переважали вареники з сиром, сметана, молоко (адже саме в цей час телилися корови, котилися вівці, кози), жінки показували, які писанки розписали. Саме з цієї пори починали їх розмальовувати й уславляти ними сонце-коло. Серед узорів найчастіше траплялися “рожа половинчата”, “рожа косичаста”. Ці символи сонця називають “зорями”. А ще були поширені писанки з “трилисником”, “ламаним хрестом”. Тут же жінки й обмінювалися писанками, давали їх дітям, для яких це було великою втіхою, знаком того, що невдовзі настане весна.

Ой мала я писанку, та й нема. Та я свою писанку продала, Та я свою писанку продала, На музики грошики збирала.

Писанки розписували всю весну по святах аж до Зеленої неділі. Після гостини жінки за прикметами прикидали, якою буде весна, які надії вона принесе. У щирості, веселості, життєрадісних співанках проходив вечір.

Ой спасибі, Колодію, Що зібрав до купи. Гостювались, цілувались, Аж злипались губи.

Коли ж сонце підніметься так високо, що аж ніби застигне, то все довкруг стане благодатним і зазеленіє.

Кроковеє колесо, колесо Вище тину стояло, стояло. Вище тину стояло, стояло, Много дива бачило, бачило. Чи бачило колесо, колесо, Куди милий поїхав, поїхав? Куди милий поїхав, поїхав - За ним трава зелена, зелена Й дібровонька весела, весела.

Люди живуть надією на гарну весну -- теплу й квітучу. Цю зміну в природі вони оспівують і возвеличують. Духовне піднесення невдовзі втілять у працю творчу, аби земля буяла красою і достатком.

Великодні свята

Гаївки приурочені до Великодніх свят. Виконавцями веснянок і гаївок скрізь в Україні були виключно дівчата і молоді жінки. За часів тоталітаризму, коли народні звичаї і обряди переслідувалися і насильно викорінювалися владою, веснянки, як й інші обрядові пісні, співали здебільшого в середовищі старших жінок. Саме вони в багатьох регіонах України виявилися берегинями народних традицій.

Зелене вір'я

Засяяло коло Вирію. Відчинилася брама його -- вістками Весни полетіли на Землю пташки. Полинув з ними і посланець осіддя Божого -- Вір'ян. Відібрав собі поличниць-вір'яночок, Дочками званих, і научили вони люд Даний, що до справ добрих треба братися із ранішньою з'явою Сонця-Ярила. То була Віра -- слова з Вирію, і люди утверджували її піснею:

Вір'яне, Вір'яночку, Вір'янова дочка. Вставала ранесенько, Вмивалася білесенько.

Коли Вір'яночки-весняночки убрали Землю в зелень, до кожного двору опустилося з небес Вір'я. Радістю наповнилося довкілля.

Звеселіло подвір'я - Прийшло зелене Вір'я.

Зняли тоді Вір'яночки квіт-віночки й почепили їх на гілля, а самі наділи листяні. Зраділі люди почали обмаювати клечальним гіллям хати, хліви попід дахами, в зелень та зело заквітчували світлиці. На своєму подвір'ї кожна людина стала почуватися, мов Бог у Вирію. Благодатна мова, що долинала із Сьомого Неба, велично передавалася з уст в уста. То була побожна мова -- Повір'я.

Цієї пори весна передавала літу свій дар зелений. Святилися дівчата у віночках, мов княгині у царстві зеленої Природи. Пісні-молитви довкіл і до високостя посилали: звивисті дівочі мережки переходили у походи-моління:

Подолешничок мій зелений, Ой луги мої все зеленії, Ой коли ти зрос, коли зелен став? - Ой ізрос же я дрібним дощиком, А я зелен став красним сонечком…

Ген там, у долині віків, коли планета була храмом для наших предків, і бере свій проріст свято розквітлої Природи -- Зелена Неділя. Ряд археологів (В. Даниленко, С. Бібков, Б. Рибаков) вважає: цей день святкували ще хлібороби часів Трипільської культури понад п'ять тисяч років тому. “Наші предки щиро поклонялися зеленій природі, любовно прикрашали дерева квітами, дуби-велити пов'язували вишитими рушниками. Тож-бо й Зелена Неділя прийшла до нас як духовна спадщина предків”. [17]

Християнська церква приурочила до цього народного свята Трійцю й щодня піддавала гонінню. Один із ревних ідеологів християнства -- Кирило Туровський -- злобливо писав про це: “Бісівські пісні, танці, бубни, сопілки, гуслі, пискачі грали жахливі русали”.

У святі співжили обидві назви, але християнська атрибутика таки не переважала. Пісні, що їх співали в такі дні, так і називаються: “русальні”. З давніх давен люди називають це свято Зеленою, або Клечальною, Неділею.

Родина у Клечальну суботу особливо дбає про красу хати. Мати прибирає її рушниками, дівчата кладуть на вікнах любисток -- аби хлопці любили. Батько з синами гілками явора, липи, берестка, клена заклечують хату, піддашшя хліва. Щоправда, тепер це роблять рідше, але над дверима й у кутках хати клечання чіпляють обов'язково.

Стіл устеляють чебрецем і покривають скатертиною. Цим квітом посипають і лави, долівку -- щоб не боліла голова. Його запах нормалізує кров'яний тиск, втішає подразливу душу. На лави, вікна кладуть також деревій. Після цього долівку встеляють пахучим зіллям -- лепехою, якої, за повір'ям, дуже боялися русалки.

На Львівщині матері наказували дітям обквітчати вінками худобу на пасовищі.

Мене мама будила І так мене просила, Аби я збирав квіточки Худобі на віночки. - І би-сте віночки вили, Худобу намаїли. Як буде веселенька, То й буде здоровенька.

З настанням літа приходила русальна пора. Померлі, не освячені духами космічних сил -- Небом, Світлом, Водою, Землею -- душі жили в річках, озерах, а вночі забавлялися в житах, гойдалися на вербах.

Як і кожна святкові ніч в Україні, ця, на Зелені Святки, сповнена чар. Особливо любою була вона для русалок. Пісня з Київщини про це й розповідає.

Ой виглянь, срібний місяцю, Із-за хмароньки, Бо повинна вийти із води Сестра-русалонька. Розпрощалася вона із світом, Моя мила, А сьогодні повинна вийти Бо зелена неділя.

Сильні запахи віднаджували русалок. Щоб вони не забралися до хати, на вікнах клали м'яту, полин, часник, любисток. У ці дні їх носили й при собі. Й сама русалка зізнається:

Якби мені не часник, Не полин та холодна м'ята, То тут би була тобі хата.

Оті магічні обставляння своєю духмяністю сприяли людському здоров'ю. У спеку вступиш у прохолодну від зелені й пахучу від квітів оселю -- й стає на душі злагідно та радісно.

По всій Україні розкошували люди в маєві зеленої природи. Влаштовували гостини. Гуляли, співали, відпочивали. В цьому, як і завше, проявляла себе молодь. Дівчатам треба було квітчатися обов'язково. Віночок з листя в кожної -- то зелена корона в царстві Природи. Барви вбрання, красне намисто висвічували залюблену в край душу.

Дівчата ходили селом і віддавали шану всеблагим і подающим джерелам життя. Пісня була мов молитва на природі, а все дійство звучало як священна літургія.

Природі цієї пори -- не тільки в розквіті. Кожен листочок почеплений, кожна гілочка заклечана мала родючу силу. Тож-бо й квітчання робилося “на врожай, на статки”. А ще в цей час утверджувалася людська кревність. Дівчата йшли ріднитися в ліс, садок. Чіпляли віночок на вишню. Якщо ж не ходили, то закопували деревце коло обійстя, прикрашали його намистом, стрічками і тут же “кумувалися” -- обмінювалися намистом, дукачами, хрестиками, мережаними хусточками. Їх ріднила й пісня:

Ой, кумочки І голубочки, Ми у ліс ідем, Ми кумитися йдем. І покумимося, Й поголубимося.

Утверджувалася повага межи молоддю, адже кумів називали тільки на “Ви”. За народною етикою, не можна було не те що лаятися з кумами, а й поганого слова їм сказати.

Кумайтеся, та не лайтеся, Льон, льон, та не лайтеся. Кумайтеся намистами, Намистами, дукачами, Дукачами та хрестиками.

На Київщині, Черкащині коло криниць укопували заквітчану вербиченьку, пошановуючи воду:

Стань, вербице, на улиці, Де челядонька збирається, Де рута-мята кохається, Де хрещатий барвіночок, Де запашний василечок.

На Полтавщині в Зелену Неділю дівчата водили Тополю. Обмаєна зеленню, з піднятими над головою уквітчаними стрічками, намистом -- руками, у вишитій сорочці дівчина-Тополя уособлювала розквітлу красу Землі. Віддавалася шана Сонцю, адже тополя-раїна вважалася сонячним деревом, і дрова з неї використовували для жертовних вогнищ-сварожичів. Від двору до двору ходили дівчата з Тополею, і пісня розносила радість свята:

Стояла тополя Край чистого поля. Стій, тополенько, Стій, не розвивайся, Буйному вітроньку Не піддавайся. На тій тополі - Чотири сокілки. Стій, тополенько, Стій…

А Віха у це свято! Обклечана барвами літа, вона, здавалося, сягала самого неба. Її, тонку та високу, ставили, а подекуди й досі ставлять, на степках і майданах. Для цього хлопці зрубували в лісі довгу тичку. Нижній кінець її заправляли в колесо. Деревину уквітчували зеленою травою, гілляками, квітами і обв'язували зеленим перевеслом. Зверху приладнували замаєне колесо, котре символізувало Сонце, і тоді вже вкопували. Часто це робили в ночі, аби на світанні Віха зустріла Сонце своєю красою, а люди -- зраділи її багатобарв'ю.

Стовбур вихався на вітрі, і тому подекуди його називали “Виха”. А ще давніше казали “дуб”, “ігорний дуб” (Дуб -- це було найсвященніше дерево у наших предків. Тому й тепер бажають людині, щоб була здорова як дуб). У передмісті Переяслова ставили заклечаного хреста, встановлений різнобарвний сніп-букет назвали “Шабля”.

Кругом Віха посипали такою ж травою, як і в хаті. Довкола розлягалися пісні-літургії. Мелодія линула в просторінь, єднала Землю з Небом, Людину -- з Космосом.

На Чернігівщині встановлювали розкішне вербове гільце. Хлопці й дівчата цілий день співали, розважалися коло нього, а потім ішли до тих людей, у кого була дочка на виданні. Піснями, величальними словами славили батьків, їхню дитину й бажали щастя. Через те такими жаданими були вони в багатьох оселях.

Зразок прадавніх священнодійств донині побутує на Рівненщині. Його докладно описала на початку 1970-х років етнограф Світлана Китова.

Дівчину заквітчують зеленим гіллям і листям рясно-рясно, щоб ніхто не впізнав.

Ви були у великім лісі, Нарядили Куста з зеленого кльону…

Співають таких пісень дівчата і при наряджені, і на подвір'ях, обдаровують, бо зичать вони життя в достатку:

Куст із Кустом, А жито з ростом. Щоб вам жито родилося, У коморі плодилося.

Спів дівчат -- то голос самої Природи. Від Зеленої Неділі він розлунював увесь русально-великодній тиждень. А по цьому в понеділок збиралися жінки й чоловіки над водою: на берегах річок, коло криниць, у долинах. Так було на Одещині, Черкащині. Люди відзначали русали або ж “справляли калачики”. Їх пекли удвоє сплетеними, два брали з собою для зустрічі русалок. А ще пампушки, коржі, часник, цибулю, редьку і все пісне. Зібравшись, найперше розламували калачики:

-- Скоштуйте нашого, а ми -- вашого, та й починаймо частуватися.

-- Благословляймося, щоб до нас русалки голодними не приходили. Зустрічаймо їх калачами, пампушками, пирогами й вином, щоб вони на нас в обіді не були, а ми з ними будьмо веселими та щасливим.

-- Поздоровляємо з празником! Щоб цей відгуляли й наступного в здоров'ї діждали. -- Спасибі. Від краю й до краю цього всім бажаю.

-- Добре, що ми діждали калачиків. Якби нам на той рік їх ще краще зустріти. -- Будьмо здорові! Щоб ми русали справляли, а діти щоб у воді не потопили. А ті, що там, нехай русаляться собі на втіху.

Молодшим давали напуття:

-- Споконвіку ми справляли русали. Щоб і ви їх не цуралися та щороку святкували, не забували калачики пекти.

Добрим словом і тужливою сльозою поминали тих, хто втонув. І хоч поховано їх у землі, дух їхній зостався у воді. Заспокоювали:

-- Не плачте, люди добрі! Краще веселімося, то русалки почують нас і прийдуть на калачики.