Антологія українського фольклору

У веселощі впліталася пісня дівоча -- аж долина здригалася від того співу-прохання:

Вийди, русалочка, На берег зелений, Надінь свої панчішеньки І чорнії черевиченьки, Гарний віночок і оксамитки. Бо ти не заслужила Гуляти живою, То вийди до нас Хоч русалкою.

Якщо хтось в уяві побачить, що русалка вийшла, то запрошує її в середину кола і кружляє разом з нею. Як тільки місяць зайде за хмару, русалка шубовсне у воду, бо може бути на суші тільки тоді, коли ясно. На ранок на місці утоплення дівчини заквітне лілія.

Дівчата у віночках, стрічках, святковому вбранні хороводили, мов русалки. Разом з хлопцями ходили й співали понад річкою. Самому ходити -- небезпечно. Батьки в цей день нізащо не посилали дітей у поле. Опівночі дівчата проводжали русалок, прощалися з ними піснею -- ті найкраще розуміли спів.

Проведу я русалочку до бору, Сама вернуся додому! Ой коли ми русалочки проводили, Щоб до нас часто не ходили Да нашого житечка не ламали, Бо наше житечко в колосочку, А нашій дівочки у віночку.

Закінчувалася чарівна казка. Зелені дні вже пахли стиглістю. Виповнювалися мистецькими золотинками народної душі.

б) Ознаки архаїчності веснянок і гаївок

Своїми початками веснянки і гаївки сягають далекого доісторичного часу, коли наші предки з великими урочистостями зустрічали прихід весни. Разом з різними обрядами, ворожіннями, магічними діями вони покликані були прискорити весняне оновлення природи, проганяти зиму, забезпечити добрий наступний врожай і добробут людей. Важливу роль відігравало возвеличення весни як пори кохання, початку майбутніх подруж. Давня магічна функціональність веснянок виявилась і в збережених до нашого часу визначеннях “гукати” чи “кликати” весну:

Благослови, мати, Весну закликати! Весну закликати, Зиму проводжати.

Веснянки та гаївки містять давній хоровий та ігровий характер. Вони виконувалися разом з іграми, поділом на хори, які переспівувалися між собою; часто пісні хору перепліталися прозовими діалогами, супроводжувалися багатою мімікою, жестами. (Додаток 1). Таке поєднання словесного тексту, гри, мелодії, танкових рухів, міміки, драматичної дії (тобто синкретизм) -- також характерна ознака архаїчності веснянок і гаївок.

З часом веснянки і гаївки втратили свою ритуально-магічну функцію. Але завдяки своїй естетичній привабливості вони залишилися улюбленими весняними іграми молоді. І сьогодні, “співаючи весну”, граючи “Воротара”, “Кострубонька”, “Білоданчика”, “Просо”, “Мак”, “Перепілки”, “Мости”, “Короля” тощо, лише дехто знає чи здогадується про їх колишній звязок з культом Сонця, “похоронами” зими, магічним заклінанням доброго врожаю, щасливого кохання і т.ін.

У деяких місцевостях України весняні обрядові пісні були повязані з великодніми обходами дворів, подібно до зимового колядування, -- “риндзівки” (на Яворівщині), “райцовання” (на Лемківщині); “царинні пісні”, що співалися під час весняного обходу полів; пастуші пісні під час першого вигону худоби на пашу, “пастуші ладканки” (на Бойківщині); юріївські пісні (до свята святого Юрія -- 6 травня); троїцькі пісні (до Зелених свят). Усі вони становлять винятково багатий і різноманітний в українському фольклорі комплекс обрядових весняних пісень.

День святого Юрія

23 квітня (6 травня) за православним календарем в Україні відзначається свято Юрія (Георгія)-Побідника. Дві тисячі років тому ця календарна точка відповідала вступу Сонця в сузір'я Тільця. Міфологічно активну (чоловічу) енергію Космосу вособлює образ священного Бика (Тільця, Тура).

У наших предків це був золоторогій тур. На тій порі він уважався священною твариною. Слово “тур” (“тура”) деякими східними мовами (давн. інд., перс., курдськ.) означає: дужий, швидкий, активний, ярий. Водночас слово ярий в український мові виступає з означенням: весняний, молодий, буйний, пристрасний, палаючий, загалом -- активний. Тому період вступу Сонця в сузір'я Тільця предки-язичники урочисто відзначали як свято народження Ярила -- божества, що втілює плодючу стихію весняного сонця. Отже, сонце-Ярило -- це сонце-Тілець (Бик, Тур). Особливої священности надавалось рогам тура. Туровий ріг-ритон (посудина для пиття) у наших предків був обов'язковою приналежністю урочистих обрядів та бенкетів. З археологічних розкопок відомі турові роги, оздоблені карбованим сріблом та позолотою. Ріг -- один із головних атрибутів язичницьких богів. Він сповнювався вином радості або полум'ям печалі. В дні свята бика убирали стрічками й квітами, водили по селу. Кожний стрічний за звичаєм має пригостити священну тварину -- дати пожертву. Добрим знаком вважається, якщо бик-тур штовхне (буцне) даючого пожертву. Це, за повір'я, надає людині здоров'я та плодючої сили. У традиціях українського села ще й сьогодні зберігається звичай обрядового вигону худоби на пасовисько в день святого Юрія. За традицією господар має взяти гілку свяченої верби (першодерево світу) і нею супроводжувати скотину аж до вигону.

Сузір'я Тільця-Тура вважається священним у більшості народів світу. Згідно багатьох міфічних переказів, Тілець у системі галактики -- це своєрідний астрополярний центр, що скеровує весь рух зір і планет, обмежуючи як внутрішньо так і зовнішньо. І цим він оберігає світ від глобальних катастроф. Образно -- Тілець своєрідний небесний пастух. І навіть саме свято Юрія називають святом пастуха. За міфопоетичним уявленням слов'ян і, зокрема, українців, бойова палиця бога-громовника Перуна змінює свою полярність на супротивну саме в точці літа. Після свята Купала вона вже не оживає, а губить і руйнує. Під цю ж пору, за звичаєм, проводиться обрядове поховання Ярила.

В християнські часи місце язичницького Тура-Ярила тепер переймає святий Юрій-Побідник. Фонетична спорідненість імен Юрій (грецьке Георгій) і Ярило є явищем закономірним, а не випадковим. За переказом великомученик Георгій (Юрій) жив у IV столітті в Каппадокії. Він був шляхетного роду, відзначався військовою доблестю, відвагою й досяг звання тисяцького. Святий Георгій сповідував віру Христову. І коли тодішній цар Діоклетіан улаштував нелюдський суд над християнами, він відкрито виступив проти нього, звинувативши царя в жорсткості й викриваючи його нечестивість. Діоклетіан, приховавши гнів, спробував схилити Георгія до відречення від Христа. Та, побачивши, що вір його непохитна, наказав ув'язнити й жорстко катувати. Після того, як ніякими найстрахітливішими тортурами не вдалося схилити святого мученика до відречення, йому стяли голову. Мощі святого Георгія були покладені на батьківщині його матері, згідно заповіту. Неподалік від місця поховання, поблизу гори, виходив з озера лютий змій-людожер. Змія стала обожнювати й по черзі віддавати від кожної родини по одній дитині. Черга дійшла до єдиної доньки царя. Та коли Змій вийшов з води, щоб поглинути жертву, раптово з'явився юнак на білому коні і вразив Змія у відкриту пащу. То був Георгій (Юрій)-Побідник. Так, будучи воїном царя земного, він явив себе звитяжним воїном Царя небесного. І в народній свідомості він живе як змієборець. Змієборцем уважається й давньоіндійський бог блискавки й грому Індра, котрий своєю “ваджрою” (імовірно, тризубець або духова палиця) вразив дикого демона-змія Вритру, що ховався у водах поблизу гори у утримував води.

В іранській міфологій богом неба уважається Агур Мазда. У день святого Юрія “знаючі” люди, виганяючи худобу на пасовисько, виголошують ось таку замову від вовків: “Святий Ягодій (Юрій)-Побідоносець їхав на Осіянській горі, на червоному коні звір-вовків збирати, щоб не йшли моє стадо поїдати”. Володар неба, згідно міфопоетичних уявлень, є водночас і володарем первісних вод. На землі первісною водою вважається роса. Роса в день святого Юрія -- священна: “Юрієва роса краще вівса”. (Додаток 3). В українській міфопоетиці святий Юрій немовби переймає естафету небесного воротаря від своїх язичницьких попередників: Ярила, Тура, Урана, Турана. Він -- Божий ключник, що відмикає небо й випускає росу -- Божу красу.

“За повір'ям у день Юрія вся природа наповняється плодючою силою. Тому за звичаєм цього дня качаються по зелених сходах жита, беручи приклад з корів і коней, аби окропитися цілющою Юрієвою росою й набратися життєдайних сил. А на майданчиках та околицях чоловіки міряються на силу, атлетизм, спритність та влучність у стрільбі з лука. Цього дня також поминають померлих родичів і особливо вояків”. [16]

Обрядовими справами в день святого Юрія вважаються пшеничні калачі високої форми та пироги з сиром. Калачі символізують плодючість та активність, а пироги -- чоловічу потугу й силу.

Зелені свята

Обрядовість і обрядова пісенність до Зелених свят (Трійці, Клечальної неділі, Русальної неділі) завершують весняний цикл і водночас започатковують перехід до літнього.

Усі русалки, як духовно не втілені (неохрещені), уявляються голими та з розпущеними волоссями. У піснях вони просять у дівчат намітки або сорочки.

Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки: - Жіночки-сестрички, дайте мені намітки, хоч не тоненької, аби біленької.

Зелена неділя ще також має назву Гряна:

На Гряній неділі, на Гряній неділі, русалки сиділи, сорочок просили, сорочок просили: “Та дайте, дівочки, молодії молодки, дайте рубашку.”

Слова “гряна”, “грянути”, “грясти” в українській мові виступають з означенням передпочатку певних подій чи змін в житті: “Нарешті грянуло”, “Грянула злива”; швидкого руху: “Гряде четвернею коней”, “Сюди-туди гляну, та й додому гряну”; прийдешності, майбуття: “Нова республіка, гряди!”, “Грядуще покоління”, “На сон грядущий”.

Назва “гряна”, стосовно дня Зеленої неділі, вказує на передумовний час або гряницу вияву (втілення) внутрішніх і зовнішніх ознак розвитку природного довкілля, зокрема рослинності, в річному колобігу Землі. За народним переказом, в цей день Бог створив землю і засіяв її зеленню.

На час Зеленої неділі всі однорічні трави, дерева й інші рослини завершують стадію розкущення (розгалуження). За народними прикметами, дерево після Зеленої неділі вже більше не виганяє нових пагонів. З цим явищем й пов'язані обряди: “Куст”, “Верба”, “Тополя”, що збереглися в деяких місцевостях України. Як правило, обряд проводиться на другий день свята Тройці. Тобто в понеділок. Дівчата зі свого гурту вибирають одну -- наречену. Вона, залежно від місцевості -- Куст, Тополя або Верба. Наречену прибирають зеленими гілками (переважно з тих дерев, що їх беруть для клечання -- клен, липа, в'яз), до них вплітають шовкову траву, любисток, конвалії, м'яту, нагідки тощо. З гілок дерев робиться й вінок. Прибирають Куста (Тополя, Вербу) в гаю, полі або в лузі. А потім гурт з піснями й таночками направляється до поселення.

Дерево в поетичній уяві народу бачиться як образ родоводу: коріння -- предки, стовбур -- батьки, а гілки -- діти.

Кажуть: дерево розгалужується гілками, а рід множиться дітками. Тому в обрядових піснях русального циклу, що пов'язані з водінням куста, Тополі чи Верби, звучать мотиви кохання та заміжжя.

Як розгалужується обрядове дерево від коріння. Так повно множиться добробут господаря, що щедро обдарував учасників дійства.

По закінченню вуличного дійства, обрядове дерево ведуть назад до гаю: Проведем Куста під гай зелененький, зустріне нас да козак молоденький, стане нас да дороги питати, а ми, молоді, не уміли одказати.

“За повір'ям русалки виходять з води ранньої весни, як тільки зазеленіють поля й луки і розпустяться верби. Але на ту пору вони не складають небезпеки для людей. Небезпечними вони стають в період Зелений свят, коли починає відходити їхня пора” [16]. Особливо ж -- в тиждень після Зеленої неділі, що в народі йменується русальчиним. Цього тижня звичай забороняє купатися в річках і озерах -- “щоб русалки не залоскотали”. Оберегою від русалок вважається полин та любисток. Ці трави, за віруванням, слід носити при собі весь період Зелених свят. Для пошанування, русалкам кладуть житній хліб по межах, поливають молоком стежки, де ходять корови. А також готують просто неба різні страви і взаємно частуються. Молодь влаштовує для них обрядові проводи з піснями й таночками.

Проведу я русалочку до бору, а сама вернуся в комору. Рано, рано! Ідіть, русалоньки, ідіте, та нашого житечка не ламіте. Рано, рано!

Останній день проводу русалок -- понеділок, що з нього починається Петрів піст. Цей день ще називають Розиграми. Зазвичай проводи відбуваються на житах або поблизу житніх нив. Жито, як відомо, на цю пору цвіте, й над нивою підіймається білий туманець. Там -- душі покійних, що їх Бог відпускає в цей час на волю.

Християнський зміст свята Трійця також вказує на явище своєрідної конденсації світотворчих сил -- поєднання в одній іпостасі Бога Отця, Сина й Духа Святого як єдиної суті. Хоч сама назва “Трійця”, очевидно, не була чужою й нашим предкам-язичникам. Завершуються Зелені свята в перший день Петрівки Розиграми. Цього дня, окрім “Проводів русалок”, проводиться ще чимало інших обрядових ігор та забав: як серед молоді, так і серед людей старшого віку.

в) Русальні та купальські пісні

Русальний обрядовий цикл пов'язаний з народним віруванням у русалок -- міфічних істот, що постають із мертвонароджених, умертвлених чи померлих нехрещених дітей, перебувають над водами, у полях та лісах. Тому обряди і пісні русального тижня спрямовані на задобрювання русалок чи вигнання (“проводи”) їх у такі місця, де вони не можуть завдати шкоди. Найкраще збереглися русальні обряди і пісні на Поліссі. З русаліями були пов'язані давні звичаї поминання померлих предків.

Купальські пісні були поєднані з обрядами, приуроченими до літнього повороту Сонця, розквіту природи, буяння зелені. З давнього часу вони передавали захоплення людини красою і величчю природи, оспівували її чарівну силу і вплив на все живе, культ всемогутнього Сонця (“Заграло Сонечко на Івана”). У купальських піснях йдеться про розпалювання обрядового вогнища і перестрибування через нього, сплітання вінків і пускання їх на воду, палення і топлення купальського деревця чи міфічної Мареночки, молодіжні ігри. (Додаток 2). Та більшість з них присвячена оспівуванню любові, мотивам сватання і одруження. Чимало серед них -- ігрових, веселих, жартівливих пісень.

г) Жнивні пісні

Поряд з купальськими до групи літніх пісень належать петрівочні, або петрівчані, що співалися в розпал літа (назва походить від свята Петра і Павла -- 12 липня), косарські та гребовицькі, пов'язані з косінням, сушенням, згрібанням та стогуванням сіна. У них також домінуючими залишаються мотиви молодості, кохання, але відчувається вплив думок та переживань передшлюбної стадії взаємин молоді, очікування наступних заручин і весіль, прощання з безтурботним дівуванням (“уже наша пісенька минає, половини літечка немає”, “уже петрівочка минається, зозуля кувати забувається”). Вплітаються у зміст пісень і буденні мотиви важкого, найдовшого в році трудового дня, коли:

Малая нічка петрівочка, Не виспалася наша дівочка.

Наступну групу літніх пісень становлять жнивні. Вони були поширені на всій Україні як поетичний супровід завершального етапу хліборобської праці -- збору врожаю. В них, як і в косарських та гребовицьких піснях, значне місце посідає тема важкої праці, яка упродовж спекотного літнього дня виморює женців на ниві. Водночас дуже виразні в них і обрядові мотиви: пов'язані з зажинками -- похвала першому нажатому снопу, який величали “воєводою”, а також із циклом обжинкових обрядів, що складалися з зазивання “бороди” -- залишеного при дожинанні ниви кушика збіжжя, який обв'язували стрічкою; сплітання обжинкового вінка або прикрашання обжинкового снопа і вручення їх господареві.

Обрядовим магічно-побажальним смислом позначені характерні для жнивних пісень мотиви оспівування золотої ниви, що “сто кіп жита зродила”, трудівників-“женчиків”, що “вижали жито на ниві”, величання господаря і господині, як і в народних колядках, змальовані багатими, добрими і щедрими для своїх “женчиків” -- радо приймають і пригощають їх у своєму дворі.

д) Сімейно-обрядові пісні

Сімейно-обрядові пісні -- це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейного плану: народження дитини, одруження, весілля і смерті.

У деяких місцевостях України зафіксоване побутування пісень, пов'язаних з народженням, хрещенням дитини -- пологові, хрестинні. У них висловлюються побажання немовляті та його батькам, возвеличуються такі основні персонажі актів народження і хрещення як: бабка-повитуха, куми.

Традиційний фольклор, що стосується смерті, похорону і поминок людини, представлені переважно голосінням (заводи, плачі, йойкання). Це дуже давній вид народної поезії, що походить від первісних вірувань про перехід людини в інший світ, про можливість і потребу полегшити оплакування перебування покійного в тому світі, перепросити і улестити його магічним замовленням від гніву і образи на живих. Цим зумовлювалася тривалість традиційної обрядової обов'язковості голосінь. Голосили жінки, близькі до померлої особи або наймані плакальниці, голосільниці. У змісті голосінь обов'язковими були мотиви звеличання справ померлого, вислови жалю за ним, оплакування від імені рідних тощо. У тексті голосінь траплялися різні поетичні образи, ласкаві, пестливі слова. Для їх поетики властива вільна речитативна форма -- сполука нерівноскладових віршів і, найчастіше, дієслівна рима. Виконання голосінь має характер співаної декламації -- рецитації. Ось фрагмент одного із зразків плачу матері за дочкою:

Потіха моя одненька, Зозуленько моя пишненька, Душко моя срібненька! Ти мені хатку веселила, Ти мені подвір'ячко украсила…

У родинно-обрядовій поезії найбільш розвиненою і багатою є весільна пісенність. Сучасний весільний обряд супроводжується різними піснями. Але традиційне українське народне весілля включало як обов'язкову його складову спеціальний обрядовий спів. Найбільш пісенними були обряди вінкоплетин, печення короваю -- “коровайний цикл”, благословення молодих, прощання молодої з дівоцтвом і подругами, прощання молодої з батьківською хатою та ін. На значній частині українських Карпат і Прикарпаття обрядові весільні пісні й досі зберігають свою давню назву -- “ладканки”, а на Гуцульщині й Покутті -- “барвінкові”.

У весільних піснях наголошується на важливості та урочистості акту одруження, чимало моментів відлунює давнім магічним замовленням щастя, доброї долі, здоров'я, сімейної злагоди і добра, благанням небесних і космічних сил, а в християнський час -- Бога і святих всіляко допомагати, сприяти молодій сім'ї.

Весільним пісням властиві своєрідна мелодика, урочистість, глибокий ліризм. Водночас немало серед них і веселих, жартівливий пісень, адресованих старості, дружбам, дружкам, музикам, кухаркам. Виконавцями весільних обрядових пісень були здебільшого жінки-свахи, дружки і, тільки в окремих випадках, -- чоловіки.

е) Необрядові пісні

До обрядового фольклору належать також різні приповідки, традиційні прозові формули, побажання, промови. Але основне його багатство становлять пісні, український обрядовий фольклор зберіг чимало винятково цінних і рідкісних, а то й унікальних у своєму роді пам'яток давньої слов'янської народної поезії.

Необрядові пісні -- це друга велика група поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, балади, соціально-побутові, ліричні пісні з особистого і родинного життя, жартівливі й танкові пісні, колискові й дитячі, набожні, лірницькі пісні.

Думи -- притаманний тільки українському фольклорові вид народної поезії. Вони відзначаються речитативною формою, властивою для голосінь, не рівноскладовістю вірша, відсутністю строфи і оповідним (епічним) способом викладу. Думи розвинулися на ґрунті лицарської історії козацтва й найбільшого розквіту набули в XVI-XVII ст., але своїм корінням сягають традицій епічної творчості доби Київської Русі.

Найдавнішу верству становлять думи, що оспівують боротьбу козаків з татарами і турками, про страшну турецьку волю (“Плач невільників”, “Маруся Богуславка”, “Утеча трьох братів із Азова”), про лицарську смерть козака (“Іван Коновченко”, “Федір Безрідний”, “Самарські брати”), визволення з неводі, військовий похід (“Самійло Кішка”, “Олексій Попович”) та ін.

Низка народних дум присвячена визвольній боротьбі українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

У думах оспівується героїзм і патріотизм у боротьбі проти тиранії й поневолення, утверджуються ідеали свободи, справедливості, честі, людської гідності, засуджуються зрадники, що “заради лакомства нещасного” зрікаються свого народу і віри. Поряд з героїчними мотивами у думах проголошуються принципи мирного, справедливого співіснування між людьми (“людська кровця не водиця, проливати не годиться”), звеличується авторитет батька, матері, роду, людей старших.

Творцями і виконавцями дум були здебільш самі ж козаки, зокрема талановиті співці, кобзарі, які брали участь у походах, були безпосередніми спостерігачами зображуваних подій. І згодам народні кобзарі залишалися основними носіями, виконавцями дум -- цього складного виду народної поезії, який вимагає спеціальної підготовки, вміння супроводити спів грою на кобзі чи бандурі.

Близькі за змістом до дум історичні пісні, в яких оспівуються певні історичні події й особи, дається загальна характеристика конкретної епохи. Провідною в українській історичній пісенності є тема захисту і визвольної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами. Особливо велику групу складають історичні пісні про захист рідної землі козаками від ординських татаро-турецьких нападників, польсько-шляхетського і московського поневолення. У цю добу народне пісенне слово створило цілу галерею яскравих образів козацьких героїв (Байда, Морозенко, Сулима, Павлюк, Сагайдачний, Нечай та ін.). у народних історичних піснях знайшли відображення події гайдамаччини, боротьба опришків Карпат і Прикарпаття проти соціального і національного поневолення, скасування кріпацтва, лихоліття першої і другої світових воєн. Найновішу верству українських історичних пісень становлять стрілецькі та повстанські пісні, які виникли на ґрунті визвольних змагань українського народу у ХХ ст..

Народні думи й історичні пісні -- це справжній поетичний літопис українського народу.

Пісні-балади відзначаються тим, що в них розповідається про події побутового чи соціально-побутового характеру з трагічним кінцем. Значне місце посідає в баладних піснях тема нещасливих сімейних взаємин: мати хоче отруїти нелюбу невістку і отруює при цьому сина; чоловік убиває жінку через наговір матері чи з намови коханки; сестра отруює брата за намовою коханця; мандрівні хлопці-молодці обдурюють дівчину і топлять або спалюють її, прив'язану “до сосні косами”; пан убиває селянського хлопця, якого покохала пані.

Нерідко в сюжетах балад відіграють важливу роль фантастичний елемент, незвичайні перетворення (незвичайні перетворення -- метаморфози); заклята свекрухою невістка перетворюється на тополю; проклятий матір'ю син стає явором; нещасливо видана заміж дочка пташкою прилітає до матері; дівчина чарами привертає милого; діти-сироти розмовляють з померлою матір'ю і т.ін.

У багатьох випадках сюжети і мотиви баладних пісень передаються від одного народу до іншого, тобто мають мандрівний характер (наприклад, пісні про розбійників). Водночас у складанні баладних пісень важливу роль відіграє і власний національний матеріал, в тому числі й історичний. Так, на основі історичного буття українського народу складалися балади про татарський чи турецький полон, козацьку смерть у чистому полі, убивство паном дівчини, яка не схотіла йому покоритися (про Бондарівну), пісні про опришків та ін.

Народні пісні-балади часто використовують письменники у своїх творах. Вони послужили основою, зокрема, для балад Тараса Шевченка “Тополя”, “Утоплена”, для п'єси Михайла Старицького “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, драми Івана Франка “Украдене щастя” та багатьох інших.

Ліричні пісні -- це народнопоетичні твори, в яких основна увага спрямована на розкриття внутрішнього світу людини, її переживань і настроїв, зумовлених обставинами соціального чи побутового характеру. У змісті, мотивах, образах ліричних пісень відбилися різні аспекти і прояви як суспільного, так і приватного життя. Тому вони поділяються на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові.

Перша група охоплює козацькі пісні -- про звитягу, подвиги і смерть мужніх захисників Вітчизни, тугу за ними їх рідних, коханих; чумацькі -- про тривалі і небезпечні мандрівки чумаків у Крим чи на Дон за стіллю і рибою, трагічні події в степу, недугу і смерть чумака; рекрутські, солдатські -- насильне засилання молодих хлопців у солдати, їх поневіряння у казармах, військові походи, каліцтво і смерть за чужі інтереси; наймитські, бурлацькі, у яких оспівується недоля бідних наймитів і тих, що змушені шукати роботи, заробітків поза рідною домівкою; ремісницькі, в яких відображені заняття ремісників (шевців, ковалів, кравців, бондарів, купців та ін.) і ставлення до них селян; емігрантські -- пісні тих і про тих, що змушені були через безземелля, злидні, переслідування полишати рідний краї, родину і шукати кращої долі на чужині; робітничі, поява яких зумовлена формуванням робітничого класу і його боротьбою за свої соціальні права.

Групу родинно-побутових складають численні пісні про кохання, які відображають широкий спектр настроїв та переживань; від світлої радості першого кохання до гіркоти розчарувань, невірності, розлуки; про сімейне життя, серед яких вирізняються пісні про жіночу недолю; нестерпне буття заміжньої жінки з нелюбим чоловіком, чоловіком -- п'яницею, злою свекрухою, в умовах несправедливого ставлення до невістки в хаті чоловіка і т.ін. До цієї групи належать пісні про недолю дітей-сиріт, бідної вдови, самотньої матері, яка втратила дітей. Родинно-побутові ліричні пісні відзначаються глибиною почуття і драматизму. Жартівливі й гумористичні пісні складають значну частину народнопісенного репертуару. Вони належать до різних груп народних пісень, у тому числі й до обрядових. Але особливо насичені жартівливо-гумористичним елементом, молодечею безжурністю і веселістю короткі одно і двострофові пісеньки-співанки, що нерідко виконуються як приспівки до танцю. Найбільш поширені з них -- коломийки, козачки, шумки, частівки, яким властивий танковий ритм.

“Пісенний фольклор відображає традиційне піклування людей про дітей, їх виховання. Воно виявляється в численних колискових піснях і забавлянках, які виконуються для дітей дорослими, а також у піснях і приспівках, що їх співають самі діти” [6]. Сюди ж належать і різні ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, скоромовки та ін.).

Ось деякі приклади закличок:

Сонечко, сонечко, Виглянь у віконечко, Дітки гуляють, Тебе виглядають

Дощику, дощику, Звари мені борщику, А я тобі кашки, Підем до Мелашки.

Вийди, вийде, сонечко, На дідове полечко, На бабине зіллячко, На наше подвір'ячко.

Примовки: (Приказують після купання).

Вода, вода холодная, Стечи з мене, Нагрій мене. А з кого не стече, Того сонце спече.

Мурашка, мурашка, Садовая кашка, Дай мені кваску, А я тобі -- медку.

Шукаючи гриби, діти промовляють:

Помагай, гаєчку Дай гриба й бабочку, Сироїжку з діжку, Хрящика з ящика, Красноголовця з хлопця.

Ось деякі лічилки:

Раз, два -- дерева! Три, чотири -- вийшли звірі! П'ять, шість -- пада лист! Сім, вісім -- птахи в лісі! Дев'ять, десять -- он сунички Підвели червоні личка!

Діти, діти, дітвора, Всі виходьте із двора. Хто не заховався, Кричите “Ура!”

Їхала карета, дзвоном дзвонить. Вийшла пані Лічить коні: Раз, два, три, вийди ти.

Скоромовки:

Через грядку гріб тхір ямку.

Небом зоряну карету Мчать не коні, а ракети. У кареті на кларнеті Грає місяць у кашкеті.

Женчик, женчик невеличкий. На женчику -- черевички І шапочка чорненька, І латочка червоненька.

Пиляв Пилип поліна із лип, Притупив Пилип поліна із лип.

[19]

У репертуарі мандрівних народних співців -- лірників і кобзарів -- було багато пісень набожного змісту, основою для яких служили біблійні оповідання про Ісуса Христа, Божу Матір, святих, різні чуда, покару грішників і т.ін. чимало таких ліричницьких пісень і псалмів присвячено морально-етичним темам, взаєминам батьків і дітей тощо. Найчастіше їх складали самі співці та письменні люди, але немало їх переходило і в народне середовище, ставало фольклорними.

2. Прозовий фольклор

Могутній творчій геній народу яскраво виражений і в різних прозових жанрах усної словесності.

Прозовий фольклор. Це велика й вельми істотна складова народної творчості. Окрім своєї естетичної, розважальної функції, він служить і певним пізнавальним та інформативним чинником, роль якого в минулому була для людини особливо важливою. “Прозові жанри фольклору утверджували гуманістичні принципи життя, людські чесноти”. [1]

Носіями і розповсюджувачами творів фольклорної прози були мандрівні веселуни-розважальники і скоморохи, які згадуються вже в давньоруських джерелах, а також талановиті дотепні оповідачі, яких і досі зустрічаємо в народному середовищі. Крім того, певний репертуар творів фольклорної прози завжди побутував у колі сім'ї, в більшому чи меншому ґрунті. Ним забавляли дітей, розважалася молодь на вечорницях і досвітках, він побутував і серед старших людей.

Однією з найважливіших складових фольклорної прози є казки. Вони сягають своїм корінням міфологічної свідомості давньої людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою уявлялися в надзвичайному, фантастичному світлі. Оповідання, які називаємо казковими, трактувалися нашими далекими предками так, як їх сьогодні сприймають діти, -- вважалися реальністю. Згодом вони хоч і втратили для людей свою пізнавальну сутність, але все ж збереглися як захоплюючі художні оповіді. “Упродовж століть казкові сюжети передавалися від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи змін. На національному матеріалі творилися і оригінальні казки” [11]. Народні казки поділяються на три групи: казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступають тварини. Вони мислять, розмовляють і часто наділені алегоричним (алегоричний -- переносний) змістом, що відображає життя, характери і взаємини людей; чарівні, героїко-фантастичні казки про надзвичайні події, предмети і уявних людей, велетнів, силачів (Вернигора, Вирви дуб, Загатив ода), їх своєрідне походження, пригоди, різні перетворення (у звірів, птахів, риб, камінь, перстень), крилатих зміїв, бабу-ягу, морського царя, живу і мертву воду тощо; побутові казки, присвячені різним подіям родинного і громадського побуту. Основний наголос у них робиться на засудженні, викритті негативний явищ життя, несправедливих соціальних взаємин (про пасербицю і злу мачуху, бідну сестру і багатого брата, лукаву жінку і чоловіка, ледарів, дурнів, витівки мандрівних солдат, циган, зажерливого багача та ін.).

Легенди і перекази становлять другу велику частину фольклорної прози. Легенди за змістом подібні фантастичних казок; у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент. Але сюжети легенд більше, ніж казкові, зорієнтовані на достовірність зображуваного. Багато легенд ґрунтується на біблійних сюжетах (про створення світу, перших людей, рай, пекло, Ісуса Христа, Божу Матір, апостолів, пророків, святих), значна частина сюжетів легенд походить від давніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини на дерево, птицю, уособлення холери, чуми в образі страшної жінки чи тварини). Уже в давньоруських літописах зафіксовані легенди, пов'язані з історичним минулим нашого народу (про заснування Києва трьома братами -- Києм, Щеком і Хорів ом -- та сестрою Либіддю, славні походи князя Ігоря, київські Золоті Ворота та ін.). У народних легендах відображені боротьба наших предків зі степовими кочовиками, татаро-монгольськими ордами, подвиги козацтва та інші моменти з історії визволених змагань українського народу. Чимало легенд “прив'язано” до назв різних місцевостей (міст, сіл, гір, рік, озер, урочищ), які містять народне тлумачення їх незвичайного походження.

Перекази -- це народні сповідання про історичні події й особи (Хмельницького, Пам'я, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відігріє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти. Значна частина переказів також пояснює місцеві назви.

До легенд близькі численні фантастичні народні оповідання, що ґрунтуються на давніх віруваннях у “нечисту силу”, різних духів, демонів, (домовиків, лісовиків, водяників, русалок, мавок, чортів, упирів), людей з надприродною силою (чарівників, відьом, хмарників тощо), незвичайних мерців, що ходять після смерті людей, перетворених чарами на вовків (вовкулак), та ін. Це так звані демонологічні оповідання.

З переказами споріднені усні народні оповідання -- короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію.

Як і народній пісенності, у фольклорній прозі значне місце посідають гумористичні твори -- різні сміховинки, веселі оповідання, жарти і, найбільшою мірою, анекдоти. В анекдотах виявляються багаті засоби української народної сміхової культури, невичерпного гумору. Вони оперативно відгукаються на насущні потребі буття, як суспільного, так і побутового. В цьому легко переконатися навіть на прикладі сьогодення, різні явища якого знаходять негайний відгук в анекдотах. Вони не тільки гумористично трактують, висміюють ті чи інші прояви дійсності, представників різних верств суспільства, а й не раз їдко, сатирично викривають істотні пороки, засуджують демагогів, бюрократів, брехунів, п'яниць, ледарів. Не обминають анекдоти навіть високопоставлених державних діячів, політиків тощо.

Проміжне місце між поетичним і прозовим фольклором займають короткі народні влучні вислови -- афоризми, які в обрядній, зручній для запам'ятовування (часто віршованій чи напіввіршованій) формі передають глибокі й цікаві за змістом та яскраві за звучанням думки. До них належать прислів'я і приказки, загадки, прокльони, формули побажання, привітання і т. ін.

Прислів'я і приказки -- стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано житейську мудрість і філософію народу. “Своїм мовним багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини” [13]. В них узагальнено багатовіковий господарський досвід народу (“Посієш вчасно -- збереш рясно”; “Зима без снігу -- літо без хліба”; “Літом хто гайнує, той зимою голодує”; “Як хочеш багацько жати, то треба мало спати”), звичаєво-правові й виховні настанови, повчання (“Труд чоловіка годує, а лінь марнує”; “Хліб-сіль їж, а правду ріж”; “Не спитавши броду, не лізь у воду”; “Вірний приятель, що найліпший скарб”; “Добра жінка і лихого чоловіка направить”; “Хто матір забуває, того Бог карає”), засуджуються людські вади (“Хитрого чоловіка, як потайного собаки, бережись”; “Лихий чоловік у громаді, що вовк у отарі”; “Хто вино любить, той сам себе губить”) та ін.

Провести чітку межу між прислів'ям і приказкою важко. Особливістю приказки є те, що вона звичайно додається до сказаного як афористична ілюстрація. Натомість прислів'я є певним узагальненням. Часто приказка є скороченим прислів'ям. Наприклад, з прислів'я “У чужому оці і порошинку помічає, а в своєму і сучка недобачає” як приказка вживається лише друга частина. У західних областях України прислів'я і приказки об'єднуються в одне поняття -- “приповідки”.

Загадки (загадки від слова “гадати” -- думати, розмірковувати) -- дуже давній і розповсюджений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, відповідь на яке міститься в образних натяках на нього: “Що іде вперед і не вертається?”, “Що горить без полум'я?”, “Що сходить без насіння “ (Сонце), “Що у світі найбагатіше?” (Земля), “Хто співає, свище й плаче, а ніхто його не баче?” (Вітер). Але частіше запитання висловлюється не у формі питального, а розповідного речення: “Без топора, без пили, а будує він мости” (Мороз); “Чорне сукно лізе в вікно” (Ніч); “Мовчить, а сто дурнів навчить” (Книжка); “Завжди їсть, а сита ніколи не буває” (Піч); “Чотири чотирнички, п'ятий Макарчик” (Пальці). “Загадування і відгадування загадок було однією з форм народних розваг, засобом тренування розуму, пам'яті й кмітливості в дітей, вважалось ознакою мудрості й дотепності”. [18]

Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, побажання, благословення, запросин, що здавна були неодмінним компонентом побуту, взаємин, звичаїв і обрядів українського народу, відбивали його морально-етичні засади і рівень духовності.

Таким чином, навіть побіжний огляд українського поетичного і прозового фольклору з точки зору його основних видів і жанрової структури свідчить, якою по-справжньому безмежною, багатою і різноманітною є українська народна словесність.

Висновок

Побутування і розвиток фольклору в наш час.

Від давнини до сучасності український фольклор пройшов складний багатовіковий шлях розвитку. “Залежно від історичної долі народу, особливостей суспільних і політичних процесів, культурних впливів, зв'язків з фольклором інших народів народжувалися нові твори, зазнавали змін, збагачувалися новими темами, сюжетами, мотивами, образами або вилучалися з ужитку і забувалися попередні набутки усної народної словесності”. [4] Але колективна народна пам'ять стійко зберегла найбільш цінні надбання фольклору, все те, що було пов'язане із буденним життям, обрядовими і звичаєвими традиціями, що не переставало потішати і задовольняти естетичні потреби українського народу. “Твори усної народної творчості передавалися від покоління до покоління, поширювалися на всій етнічній території і служили одним із важливих факторів єдності та етнічної особливості й самобутності народу”. [3]

У різних місцевостях етнографічної території України не в однакові мірі поширювалися і збереглися ті чи інші види фольклору. Так на західноукраїнських землях і на Поліссі розповсюджені обрядові й баладні народні пісні, в Карпатах і Закарпатті -- казки і легенди. На Наддніпрянщині найкраще збереглася історична, особливо козацька, пісні, а на Лівобережній Україні -- дума. Карпати і Прикарпаття -- основний регіон творення і поширення коломийок. Тут виникали і побутували також опришківські пісні, легенди, перекази.

Однак, незважаючи на певні регіональні особливості фольклорної традиції та багатовікове політичне розчленування України чужоземними загарбниками, усна словесність українського народу здавна базувалася і розвивалася на спільній загальнонаціональній основі. Головними чинниками цієї спільності є мова і загально-культурна єдність українського народу та його національна ментальність. “Спільність фольклорної традиції, живий обмін її досягненнями між різними регіонами в системі органічного загальнонаціонального культурного обміну посилюється у процесі формування української нації, консолідації українського народу. Це добре простежується в новітню добу, коли кращі фольклорні твори вільно долають межі регіонів свого виникнення та первісного побутування і стають надбанням усього народу”. [14]

Але наша сучасність внесла і вносить у фольклорний процес особливо відчутні зміни. Загальне поширення писемності, підвищення освітнього рівня населення, преса, радіо, телебачення, кіно, розвиток художньої самодіяльності, масової популярної культури істотно позначилися як на специфіці побутування і функціонування фольклору, так і на його творенні.

Винятково негативно вплинула на фольклорну ситуацію в Україні за останнє 70-річчя деспотична політика більшовицького тоталітаризму. Насильна руйнація усталених норм життя, традицій сімейного і громадського побуту, масові репресії, курс на русифікацію, викорінення старих і насаджування штучних соціалістичних звичаїв і обрядів, переслідування носіїв народнопоетичних надбань і культивування зручних для режиму псевдо фольклорних новотворів деструктивно впливали на всі ділянки побутування, принижували її роль і престиж, деформували і переривали природний процес успадкування фольклорної традиції.

І все ж розвиток фольклору не припинився. Різними способами, в непоодиноких випадках таємно, підпільно, співалися чи переказувалися різні твори з традиційного народного репертуару, а також створювалися нові, що відгукалися на насущні питання життя, виражали народні переживання, думки, настрої. Серед них і чимало таких, що критично, сатирично трактували соціалістичні перетворення в місті і селі. Це, зокрема, численні частівки, коломийки, анекдоти, приказки типу “Ні корови, ні свині -- тільки Сталін на стіні”, за поширення яких влада суворо карала.

В умовах поневолення Західної України панською Польщею в народі створювалися і розповсюджувалися пісні революційного підпілля. Активно відгукнулася народна муза на лихоліття боротьби з німецько-фашистськими окупантами. О тій порі народилося багато пісень, народних переказів, оповідань, що таврували, викривали злочини загарбників, прославляли нескореність народу, героїзм його мужніх захисників, що боролися з ворогом на фронтах, у партизанських загонах і в підпіллі. В той і в пізніші післявоєнні роки виникали і поширювалися твори про Закарпатську Україну, боротьбу Української Повстанської армії проти німецько-фашистських, московських, польських, румунських окупантів. Вони побутували підпільно, здебільшого на західноукраїнських землях, і досі ще, як належало б, не зібрані.

“Народне поетичне слово своєрідно реагує на все, що діється в нашому житті, дає свою оцінку подіям, явищам і особам -- нерідко відмінну від їх офіційного трактування” [15]. Це спостерігаємо і в наш дні, коли могутніми імпульсами національно-державного відродження українського народу великою мірою інтенсифікувалося і його фольклорне життя. Це знайшло своє втілення у поверненні, оновленні багатьох творів традиційного фольклору, зокрема обрядового і пов'язаного з національно-визвольною боротьбою українського народу, так і в творенні нових пісень, оповідань, анекдотів та інших видів усної народної словесності. Нині однією з головних у нашій народній творчості стала тема побудови вільної і незалежної Української держави, з якою пов'язуються найсокровенніші сподівання і мрії народу про утвердження в житті добра, свободи, людяності і справедливості. Отож, спадкоємність традиції усної народної творчості триває.

Література

1. Антонюк В. Заворожи мої печалі... Українська культура № 7-8, 1994, с.14.

2. Волинець Л. Обрядові рушники. Українська культура № 7-8, 1994.

3. Грицай М.С., Байко В.Г., Дунаєвська Л.Ф. Українська народно-поетична творчість. Київ, 1985, с. 4.

4. Грушевський М. Історія Української літератури. У 4-х т. К., 1923-1925. Т. 1, с. 15; Т. 4, с. 16.

5. Колеса Ф. Українська усна словесність. Львів, 1938, с.23.

6. Матвієнко Н. Колискова -- пісня матері. Початкова школа № 1, 1994, с.8.

7. Мисик В. Колодій. Українська культура № 3, 1992, с. 11, 13.

8. Мицик В. Зелене вір'я. Українська культура № 3-4, 1993, с.9.

9. Мицик В. Каша на Ярила. Українська культура № 5-6, 1993, с. 14.

10. Мицик В. Красне сяйво Калити. Рідна школа № 11-12, 1993, с. 18, 23.

11. Пабат В.В. Чарівний світ казки. Початкова школа № 11, 1994, с. 18.

12. Павлюк С.П., Горинь Г.Й. Кирчіва Р.Ф. Українське народознавство. Львів. Видавничий центр “Фенікс” , 1994, с. 35.

13. Пепа В. Горохова скриня. Київ. “Веселка”, 1993, с. 4.

14. Ткач М. Хто в п'ятницю скаче -- той у неділю плаче. Українська культура № 4-6, 1994, с. 20.

15. Ткач М. Шануй піч та лаву, та себе, прояву. Українська культура № 7-8, 1994, с. 12.

16. Ткач М. День святого Юрія. Українська культура № 3, 1995, с.16, 19.

17. Ткач М. Зелені свята. Українська культура № 7-8, 1995, с.10.

18. Ткаченко О.Е., Староселець С.П. Любити дитину з розумом. Початкова школа № 8, 1994, с. 3.

19. Цьось А.В. Рухливі ігри та забави. Розкажіть онуку № 7, 1996, с.5.