Зміст

Вступ

1. Обробка документів як один з процесів формування документного фонду

2. Суть і значення наукової обробки документів

2.1 Поняття бібліографічного опису, його функції, вимоги до нього

2.2 Систематизація документів

2.2.1 Таблиці класифікації

2.2.2 Індексація

2.2.3 Основні принципи систематизації

2.2.4 Зміст і послідовність процесу систематизації

2.3 Суть і призначення анотацій

2.4 Суть і функції процесу реферування

3. Технічна обробка документів

3.1 Визначення авторського знака

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність. Протягом усього періоду розвитку науки і культури йде процес накопичення інформації та знань, які фіксуються в документах. Кількість документів постійно збільшується. У сфері інформації діють закони прискорення розвитку науки, внаслідок чого постійно зростає потужність документно-інформаційного потоку, відбувається концентрація та розпорошення публікацій у періодичних виданнях, старіння інформації. Усе це призводить до серйозних труднощів у роботі з документами й інформацією, яку вони містять. У той же час значення інформації в житті людей постійно зростає. Визначною рисою сучасної епохи є інформатизація всіх галузей людської діяльності. Інформаційні ресурси розглядаються як багатство, що не поступається за своїм значенням і потенційним ефектом природним ресурсам. Обсяг інформації різноманітного характеру в наш час настільки великий, що в деяких випадках простіше і дешевше заново провести дослідження, зробити винахід або навіть відкриття, ніж знайти відомості про нього в документах.

Щоб подолати кризові явища у сфері документних комунікацій, які виникають час від часу, людство винайшло чимало засобів, серед яких писемність і папір, друкарський верстат і бібліотеки, архіви, органи інформації, автоматизовані інформаційні мережі й багато іншого. Але виявляється, що накопичити інформацію замало, важливо надати її користувачу в потрібному обсязі й у потрібний час.

Уже в давнину з появою порівняно великих документних зібрань з'ясувалося, що неможливо швидко знайти потрібну інформацію шляхом перегляду всіх наявних документів. Оперативно ознайомитися з великою кількістю їх можна, якщо коротко навести основні відомості про кожний документ у своєрідній довідці, тобто подати інформацію у стислому "згорнутому" вигляді.

За таких умов для розшуку потрібного документа немає потреби переглядати тексти багатьох документів, а досить ознайомитися лише з короткими повідомленнями про них. Якщо ж ці короткі повідомлення поділити на групи відповідно до певних ознак документів, то можна переглядати відомості не про всі документи, а лише про ті, що увійшли до певної групи. Саме за таким принципом будуються різноманітні інформаційно-пошукові системи (ІПС) -- бібліотечні й бібліографічні каталоги, картотеки, автоматизовані банки бібліографічних даних, бібліографічні покажчики й т. ін. Це значно прискорює і полегшує процес пошуку.

Стиснення, згортання інформації про документ здійснюється в процесі його обробки, який є одним з найважливіших процесів формування документного фонду.

Стан наукової розробки. Процес обробки документів здавна привертав увагу науковців: турбота про правильну організацію фондів та каталогів з метою наближення книги до населення знайшла відображення в роботах М. Рубакіна, Л. Хавкіної та інших радянських вчених.

Згодом ці процеси досліджували Ю.В. Григор'єв(основоположник радянського фондознавства), К.П. Воронько. У 80-х рр. ХХ століття Ю.Н. Столяров розвинув теорію системного підходу до формування бібліотечних фондів, представив його як технологічний цикл з восьми процесів(четвертий з них - обробка).

Науковці незалежної України продовжують вважати обробку одним з важливих процесів, що має вплив на створення системи формування документних фондів бібліотек, архівів та музеїв. Тематика висвітлюється у роботах науковців Н.М. Кушнаренко, В. Корнієнко, В. Удалової.

Метою даної курсової роботи є вивчення процесу обробки документного фонду сучасної бібліотеки, опанування основними навиками цієї роботи.

Для досягнення цієї мети ставляться такі завдання:

· вивчити коло джерел, що досліджують обробку документів;

· визначити особливості роботи з обробки документів у сучасних умовах, з'ясувати можливості автоматизованої обробки;

· розглянути методику різних видів наукової обробки документів як найважливішої частини цієї діяльності;

· зробити висновки.

Предметом дослідження у даній роботі є діяльність бібліотек з оброки документного фонду.

Об'єкт дослідження - конкретні види обробки документів.

Методи дослідження. Використовуються методи якісного та кількісного аналізу, елементи контент-аналізу. При опрацюванні вихідної інформації були використані загальнонаукові методи аналізу, синтезу, абстрагування та узагальнення.

Теоретична та практична цінність курсової роботи полягає в тому, що узагальнюється матеріал про сутність, функції та завдання наукової та технічної обробки документного фонду бібліотеки.

1. Обробка документів як один з процесів формування

Уявлення про бібліотечний фонд як про систему, теорія його формування реалізуються в практичній роботі бібліотекаря по створенню і розвитку фонду. Інакше ця робота називається технологією формування бібліотечного фонду.

Формування бібліотечного фонду правомірно розглядати як цикл тому, що всі процеси по його створенню періодично повторюються. Технологічно структура циклу ФБФ має ієрархічний вигляд. Вона поділяється на процеси. Найбільш складні з них діляться на етапи, а етапи - на стадії та операції. Робочою операцією називають технологічно однорідний і організаційно неподільний елемент того чи іншого процесу. Для нього характерною є незмінність складу виконавців, засобів та знарядь праці.

Для того, щоб сформувати бібліотечний фонд потрібно здійснити 8 процесів. Вони мають прямий та зворотний зв'язок, що дозволяє бібліотекарю управляти фондом.

Особливість технології формування бібліотечного фонду в кожній бібліотеці визначається типом, видом, завданнями роботи бібліотеки, числом абонентів, інтенсивністю, організацією використання фонду, величиною та структурою фонду, типом, видом придбаних документів та іншими обставинами [12, 16].

В результаті виконання технологічних процесів бібліотечний фонд являє собою організаційну систему, всі процеси його формування є організаційними по-суті [14, 114-116].

Четвертим процесом циклу формування фонду є його обробка, тобто комплекс операцій по підготовці документів до зберігання та використання. Їй підлягають документи як ті, що надійшли в бібліотеку, так і ті, що з неї вибувають.

Обробка документів одночасно з каталогізацією проводиться у відділах (секторах) обробки та каталогізації. Процес регламентується інструкцією „Шлях книги у процесі обробки”, яка розробляється кожною бібліотекою, згідно своїх умов роботи та вимог теорії формування фонду. Сюди включено етапи, які проходить книга на шляху до читача.

Після підготовчого етапу починається наукова обробка, основні види якої будуть розглянуті у наступному розділі [10].

Для технічної обробки потрібна значно менша кваліфікація, як для наукової але вона настільки ж відповідальна і потребує акуратності, оскільки впливає на наступні процеси, а також свідчить про рівень технологічної культури бібліотеки [2].

Запровадження автоматизованих технологій обумовлює впорядкування та оптимізацію технологічного процесу „шлях книги в бібліотеці”, до якого вносяться суттєві зміни. АРМ „Каталогізатор” - інтегрована бібліотечно-інформаційна підсистема, за допомогою якої створюється та ведеться електронний каталог [1, 29].

2. Суть і значення наукової обробки документів

Стиснення, згортання інформації здійснюється в ході наукової обробки документів. З первинного документа беруть потрібні користувачам відомості про його зміст і формальні ознаки й на цій основі складають вторинні документи, які публікуються в інформаційних виданнях, використовуються в бібліотечних і бібліографічних каталогах і картотеках, у банках даних тощо, тобто забезпечують інформування користувачів про відповідні первинні документи. У подальшому відомості, подані у вторинних документах, порівнюють з інформаційними запитами користувачів і таким чином виявляють потрібні документи.

Оскільки наукова обробка документів базується на використанні методів аналізу й синтезу, її часто називають аналітико-синтетичною і визначають таким чином: аналітико-синтетична обробка -- це процеси перетворення інформації, що міститься в первинному документі, з метою створення вторинних документів.

Для забезпечення різноманітних інформаційних запитів користувачів існують різні види наукової обробки документів. Найчастіше до них відносять: складання бібліографічних описів документів, індексування, анотування, реферування, хоча остаточно проблему видів цієї обробки досі не розв'язано. Багато фахівців зараховують до аналітико-синтетичної обробки також підготовку оглядових творів, науковий переклад, вилучення фактів та ін. [10].

2.1 Поняття бібліографічного опису, його функції, вимоги до нього

Ім'я автора, назва організації або території можуть виступати як заголовок бібліографічного запису. Але найчастіше бібліографічний опис починається з назви твору, оскільки більшість документів читачі розшукують саме за назвою. Це документи, в яких саме назва є найхарактернішою ознакою. Найбільшою мірою такий опис властивий для інформаційних і бібліографічних видань.

До процесу складання бібліографічного опису входять такі етапи: виявлення бібліографічних відомостей; визначення необхідного набору елементів опису; вибір першого елемента бібліографічного запису; фіксація виявлених відомостей за встановленими правилами з використанням універсальних розділових знаків. Завершується процес складання опису редагуванням.

Виявлення бібліографічних відомостей здійснюється в ході аналізу документа. Джерелом для складання опису виступає документ у цілому, але залежно від виду документа особливу увагу звертають на різні його елементи. Так, якщо це книга, насамперед ознайомлюються з титульним аркушем, палітуркою, останньою сторінкою. Іноді цього буває недостатньо, особливо якщо обробляється пошкоджений примірник. Тоді звертаються до авантитулу, колонтитулу, шмуцтитулу тощо. Складаючи опис грамплатівки, відомості беруть з етикетки, конверта. Відомості для опису діафільму, мікрофільму можна взяти зі скриньки, в якій зберігається документ, з першого та останнього кадрів. Інші документи мають свої елементи, складові, упаковку, де можуть міститися відомості для опису. У деяких випадках, щоб скласти повноцінний опис, буває необхідно звернутися до інших матеріалів -- бібліографічних посібників, довідників, словників, а інколи бібліограф самостійно формулює певні відомості, щоб повніше охарактеризувати документ.

Здійснивши аналіз документа, важливо правильно виявити необхідний набір бібліографічних елементів у кожному окремому випадку складання опису. Короткий опис використовується досить рідко, коли треба відрізнити документ від інших. Наприклад, у бібліографічних посиланнях на твори, згадані в науковій праці, підручнику тощо. Повний опис використовується в органах державної бібліографії ("Літопис книг"), у централізованій каталогізації. Найчастіше використовують розширений опис і при відборі елементів ураховують призначення пошукового масиву, для якого він складається. В описах для каталогів великих наукових бібліотек склад елементів опису повніший, ніж в описах для каталогів невеликих бібліотек. Ціну документів важливо навести в облікових каталогах, картотеках книжкових магазинів, а для інших це не обов'язково. Зона Міжнародного стандартного номера книги, ціни і накладу містить відомості, необхідні для обміну друкованою продукцією та інформацією про неї, а в каталогах бібліотек вони відіграють значно меншу роль.

Бібліографічні описи для електронних каталогів та інших бібліографічних автоматизованих ІПС складають на основі форматів бібліографічних записів, де, як зазначалося, елементи запису розподілені за "полями" і кожному надані ідентифікатори (розпізнавальні позначки), відповідно до яких комп'ютер розпізнає, записує і зберігає інформацію. Працюючи з комп'ютером, людина бачить на дисплеї назви елементів опису, її завдання подати саме потрібні відомості й правильно сформулювати їх. Здавалося б, це зовсім просто, але, якщо мати на увазі, що полів близько 200, стає зрозумілим, що засвоїти автоматизовану обробку документів неможливо без глибоких знань методики складання бібліографічних описів [1, 30].

2.2 Систематизація документів

Різні класифікаційні системи і таблиці класифікації мають свої особливості, відмінності, що позначається на правилах їхнього застосування. Тому, навіть маючи навички роботи з однією таблицею, не просто переключитися на іншу. Щоб допомогти фахівцям, у таблицях, як правило, подається методичний апарат.

2.2.2 Індексація

Система і сукупність позначень, прийнята для документної класифікації, називається індексацією. Вона виконує кілька основних функцій: закріплює логічну структуру класифікації, виступає засобом зв'язку між діленнями таблиць, рубриками АПП, відділами на книжкових полицях при систематичній розстановці, засобом запису результатів систематизації в бібліографічних записах, у самих виданнях тощо. До індексації ставляться певні вимоги: відношення підпорядкування і співпідпорядкування між різними діленнями мають бути зрозумілими споживачам; індекси мають бути максимально короткими і легко запам'ятовуватися, зручними для написання і мовлення; індексація має забезпечувати введення понять у потрібному місці класифікації, тобто має бути гостинною.

За індексаційною базою, тобто за сукупністю використаних знаків, індексація може бути однорідною (літерною або цифровою) і змішаною (одночасно використовуються літери і цифри). Змішана індексація вважається більш зручною, оскільки її індекси коротші і легше запам'ятовуються.

За побудовою індексація може бути структурною (ступінчастою, логічною) і неструктурною. Структурна індексація відповідає логічній структурі класифікації. Кожний більш детальний індекс має на один знак більше, ніж більш загальний, тобто, якщо перші ділення класифікації мають однозначні індекси, то ділення другого ступеня -- двозначні, третього -- тризначні і т. д. У так званій виразній структурній індексації кількість знаків у індексі відповідає ступеню класифікації. Ступінчасті цифрові індекси називаються десятковими. У більшості сучасних класифікаційних систем використовується структурна індексація [10].

2.2.3 Основні принципи систематизації

Слід мати на увазі, що для процесу систематизації характерні високий рівень інтелектуальності і певна суб'єктивність. Систематизацію здійснюють працівники багатьох установ, які вирішують різноманітні завдання, до того ж вони мають неоднаковий професійний і життєвий досвід, знання, здібності, психофізіологічні особливості. Усе це сприяє різному усвідомленню ознак документів і, звичайно, відбивається в індексації. Певною мірою пом'якшити розбіжності в індексуванні, забезпечити однаковість та правильність рішень допомагає чітка, доволі жорстка методика систематизації, володіння якою гарантує необхідний рівень систематизації.

Методика систематизації -- це сукупність науково обґрунтованих і перевірених практикою прийомів, правил і положень, які використовуються в процесі систематизації документів. Вона виходить з методологічних основ та структури документної класифікації і сприяє найбільш точному виявленню місця документа в класифікаційному ряді й упорядкуванню процесу систематизації на всіх його етапах. До методики систематизації входять положення і правила, що використовуються при обробці документів різних видів і будь-якої галузі знання. Вони є загальною методикою систематизації. Правила, які стосуються обробки документів з окремих галузей знань, наук тощо, становлять спеціальну методику.

Основні положення загальної методики здебільшого однакові для різних класифікаційних систем одного виду (комбінаційних, перелічувальних, фасетних), хоча структура конкретної класифікаційної системи накладає на них певний відбиток.

Загальна методика систематизації визначає методи і прийоми аналізу змісту й деяких формальних характеристик документа і загальні положення та правила, на основі яких приймається рішення про відображення того чи іншого документа в пошуковому масиві або його місця на книжковій полиці. Загальна методика систематизації базується на певних принципах.

Провідний принцип сучасної методики систематизації -- пріоритет змісту документа над його формою і призначенням. Тобто документ систематизують, виходячи, перш за все, з його змісту. Ознаки, не пов'язані безпосередньо зі змістом, виступають звичайно як другорядні й відображаються в комбінаційних класифікаціях за допомогою типових ділень. До них зараховують вид документа, мову твору, його читацьке та цільове призначення тощо.

Другим важливим принципом систематизації є принцип наукової об'єктивності, який вимагає від систематизатора всебічного розкриття змісту документа, виявлення в ньому найголовнішого, найістотнішого з позицій сучасної науки.

Принцип профілювання передбачає, що при систематизації слід ураховувати тип і вид установи, для якої вона здійснюється, склад і зміст фонду, спрямованість його комплектування, склад і зміст пошукового масиву, склад та інтереси користувачів тощо. Певною мірою тип і вид інформаційної установи враховують при систематизації, користуючись різними системами і таблицями класифікації [10].

2.2.4 Зміст і послідовність процесу систематизації

У ході аналізу документа систематизатор має з'ясувати тему документа, встановити, з погляду якої галузі знання вона розглядається, в яких саме аспектах, визначити наукову і художню цінність твору тощо. Крім того, з'ясовуються формальні ознаки документа -- його форма, цільове і читацьке призначення, мова викладу матеріалу тощо. Щоб з'ясувати всі необхідні відомості, слід детально ознайомитися з документом безпосередньо (de vizu). Навіть детальна анотація не може замінити такого ознайомлення. Для цього немає необхідності читати документ повністю, досить здійснити його бібліографічний перегляд, тобто детально ознайомитися з елементами твору. Починають перегляд з титульного аркуша, на якому подано основні відомості про автора і назву твору, його жанр і читацьке призначення, назву серії та видавництво, інші відомості, що допоможуть з'ясувати основний предмет розгляду, галузь знання, в аспекті якої він досліджується, тощо. Велику допомогу може надати систематизатору видавнича анотація, надрукована на звороті титульного аркуша або на останній сторінці книги. Проте обмежуватися анотацією не можна, оскільки через свою лаконічність вона не в змозі абсолютно повно передати всі аспекти змісту, до того ж вона може бути просто невдалою, однобічною. Уміщений у науковій книзі "Зміст", у якому подано перелік усіх розділів, глав тощо, добре розкриває сутність документа, дає змогу виявити його найголовніші питання. Корисно ознайомитися з передмовою і післямовою, в яких розглядаються й оцінюються як твір у цілому, так і основні аспекти його змісту. Певну допомогу можуть надати додатки, покажчики, список використаної літератури тощо. Проте головне джерело інформації про зміст документа -- його текст. Склавши загальне уявлення про твір, систематизатор має переглянути його текст. По-перше, слід ознайомитися зі вступом або першими рядками тексту, із висновками або резюме, адже саме тут автор формулює тему роботи, її основні напрями, називає методи дослідження, робить висновки тощо. Нарешті, вибірково переглядається текст, звертається увага на виділені шрифтом рядки, абзаци.

Іноді зміст документа буває надто складним, вузькофаховим, не досить добре зрозумілим систематизатору. У такому разі звертаються до довідкових матеріалів, бібліографічних покажчиків, навчальної та програмно-методичної літератури тощо. Буває, що й це не задовольняє систематизатора, наприклад, якщо тема нова і недостатньо відображена в літературі. Доцільно в такому разі звернутися до фахівців з числа користувачів інформацією або навіть у відповідні галузеві наукові установи.

Тільки маючи досить повне уявлення про документ, можна приступати до визначення, які саме ознаки змісту і формальні ознаки документа доцільно відобразити в ПОД, та до прийняття класифікаційного рішення, тобто до визначення індексу. Розшукувати індекс основної таблиці можна двома шляхами. По-перше, послідовно переходячи від більш загальних ділень таблиць до більш конкретних. Такий багатоступінчастий пошук можна обмежити двоступінчастим, якщо скористатися абетково-предметним покажчиком до таблиць класифікації, знайти в ньому індекс потрібного ділення, а потім цей індекс знайти в основній таблиці. Другий ступінь обов'язково потрібний, не можна надавати індекс документу з АПП, його слід перевірити в таблиці, звернути увагу на посилання й методичні вказівки до відповідного ділення.

У разі необхідності індекс основної таблиці деталізують за допомогою індексів типових ділень, використовують знак відношення, метод багаторазового відображення. Поєднують індекси на основі певних правил, так званих класифікаційних формул. Класифікаційна формула -- це фіксований порядок розташування класифікаційних індексів, що визначає класифікаційне рішення. Для ББК розроблені досить чіткі класифікаційні формули, що дають змогу однаково поєднувати індекси основної та допоміжних таблиць [10].

2.3 Суть і призначення анотацій

Вимогу індикативності розуміють як відповідність тексту анотації потребам її конкретного призначення і характеру первинного документа. Вирішальне значення має мета складання анотації, характеристики того посібника, у якому її буде вміщено. Так, складаючи анотації для бібліографічного покажчика з певної теми, доцільно зосередитися на змісті творів, для персонального -- на їхньому місці в творчості автора, історії створення. У видавничих анотаціях, які мають насамперед рекламну мету, характеризують не тільки зміст творів, а й видання, тому вони містять відомості про ілюстративні матеріали, науково-довідковий апарат і т. ін. [10].

2.4 Суть і функції процесу реферування

Результатом реферування документів є вторинні документи - реферати.

Реферат -- це стислий виклад змісту первинного наукового документа з основними фактичними відомостями та висновками і без інтерпретації чи критики. При реферуванні здійснюється мікрозгортання інформації, і тому реферат більш повно розкриває зміст першоджерела, ніж інші продукти аналітико-синтетичної обробки документів.

Ознайомлення з рефератами дає змогу оперативно одержати коротку інформацію про зміст первинних документів і завдяки цьому максимально правильно вирішити питання про необхідність використання їх. Інколи таке ознайомлення навіть замінює вивчення першоджерела, що особливо важливо, коли воно з якихось причин недоступне. Реферати також використовуються при формуванні бібліографічних і фактографічних пошукових масивів традиційних і автоматизованих ІПС.

Реферати часто розглядають як моделі первинних документів, оскільки вони не тільки передають зміст, а й зберігають читацьку спрямованість документа, який реферується.

Основною сферою складання рефератів виступає науково-технічна інформація. Саме органами НТІ різних рівнів створюються автоматизовані ІПС і традиційні картотеки, які містять реферати, публікуються реферативні видання тощо. Особливо важливу роль відіграють реферативні журнали. Тут публікується велика кількість рефератів вітчизняних і зарубіжних первинних документів певної тематики.

При використанні рефератів реалізується ціла низка різноманітних функцій. Основними функціями реферату вважаються такі: інформаційна, індикативна, пошукова, адресна, довідкова, науково-комунікативна, сигнальна, прогностична і функція індексування. Зрозуміла суть інформаційної функції -- реферат містить цілісну, узагальнену інформацію про зміст первинного документа. Суть індикативної функції полягає в тому, що реферат дає користувачам інформацію про невідомі, але релевантні їхнім запитам документи, вказує на їхнє існування, характеризує певні їхні ознаки. Оскільки реферат є моделлю первинного документа, його можна розглядати як пошуковий образ цього документа і здійснювати бібліографічний пошук, тобто реферату притаманна пошукова функція. З пошуковою пов'язана адресна функція, яка виконується завдяки наявності в рефераті бібліографічного опису. Реферат містить конкретні фактичні відомості, тому за його допомогою можна одержати потрібну довідку. Так реалізується довідкова функція. Ознайомлення з рефератами з певної галузі знання, проблеми може допомогти одержати відомості про результати наукових досліджень, винаходи, про проблеми, над якими працюють учені, тощо, і це становить суть науково-комунікативної функції. Сигнальна функція реалізується, коли реферат повідомляє про публікацію або надходження до фонду нових документів. Здійснивши аналіз за допомогою рефератів змісту основного потоку документів з певної галузі науки або галузі практичної діяльності, можна прогнозувати їхній подальший розвиток, виникнення нових проблем, напрямів досліджень тощо, тобто реферати виконують прогностичну функцію. У ході координатного індексування, як правило, ключові слова вибираються не з тексту первинного документа, а з тексту реферату, що дає змогу значно скоротити час і зусилля при індексуванні. На основі рефератів можна здійснювати систематизацію і предметизацію документів, але на практиці це застосовується доволі рідко.

Щоб повноцінно виконувати зазначені функції, реферат має відповідати певним вимогам, зокрема: повнота, об'єктивність, змістовність, стислість, зрозумілість. Це передбачає, що реферат має повно відобразити зміст документа, передати позицію його автора, однак, він має бути лаконічним, не подавати зайвої інформації, загальновідомих положень, має бути зрозумілою логіка викладу матеріалу автором, до того ж мова тексту реферату має бути доступною користувачам, "читабельною".

Проблему класифікації рефератів вирішити однозначно досить складно у зв'язку з різноманітністю їхніх функціональних властивостей, особливостей їхнього створення і використання, характером і тематикою первинних документів. Найбільш відомими і поширеними є класифікація, яка склалася в практиці органів науково-технічної інформації, а також класифікація, розроблена санкт-петербурзькими вченими-інформатиками. Обидві класифікації мають багато спільного, оскільки базуються на найважливіших ознаках документів. Виходячи з цих класифікацій, основними видами рефератів можна вважати ті, які розглядаються нижче.

За глибиною розкриття змісту реферати поділяють на інформативні та індикативні. Інформативний реферат може виконувати весь комплекс властивих рефератам функцій, оскільки він максимально повно розкриває зміст первинного документа. У такому рефераті здебільшого наводять відомості про предмет дослідження і мету роботи, про методи, умови й основні результати дослідження; подають пропозиції автора щодо застосування результатів дослідження, основні характеристики розглянутих технологічних процесів, технічних виробів; ознайомлюють з новою інформацією про відомі явища, предмети тощо, необхідність звертатися до нього.

Головне завдання індикативного реферату звернути увагу користувача інформації на певний документ і допомогти прийняти рішення про відомості про головні аспекти змісту первинного документа. Тут немає детальної фактографічної інформації, практичних і теоретичних результатів, висновків. Індикативні реферати складають здебільшого на документи великого обсягу, наприклад, на монографії, звіти про науково-дослідні роботи й т. ін.

Питання класифікації рефератів, визначення їхніх типологічних ознак має важливе значення для практики. Ці відомості відіграють велику роль у відборі матеріалів для реферування, в організації діяльності референтських служб, у розподілі обов'язків між ними, у визначенні ряду документів для реферування в національних органах інформації. Чітке визначення видів рефератів необхідне для референтів і редакторів, для укладачів інструкцій з реферування, для індексаторів і розробників алгоритмів автоматизованого реферування та індексування текстів тощо [10].

3. Технічна обробка документів

Перш ніж потрапити на полиці фондосховищ, усі твори друку та інші документи підлягають технічній бібліотечній обробці. До неї належить штемпелювання, визначення авторського знака, проставляння інвентарного номера, шифру, написання формуляра, наклеювання кишеньки, аркушів терміну повернення, оправлення документів тощо [12, 17].

Усі документи, що надходять до бібліотеки, одразу ж обов'язково штемпелюють. Жодну бібліотечну книгу, журнал тощо ні в якому разі не можна видати читачеві, якщо вона не проштемпельована. Штемпель свідчить про їх належність певній бібліотеці. Отже, штемпель у певній мірі сприяє збереженню документів, а також популяризує бібліотеку. Кожна бібліотека має свій штемпель. Штемпель ставлять так, щоб він не псував документ: на титульному аркуші, під вихідними даними або його звороті і на 17 сторінці в лівому нижньому кутку під текстом. На титульній сторінці штемпель ставлять для того, щоб відразу було видно, якій бібліотеці належить документ. На 17 сторінці його проставляють тому, що з цієї сторінки розпочинається наступний друкований аркуш., Інколи буває, що перший друкований аркуш випадає з книжкового блоку і тоді штемпель на 17 сторінці дає змогу встановити, якій саме бібліотеці належить книга.

Якщо титульна сторінка відсутня, штемпель ставлять на першій сторінці видання під назвою, на етикетці першого боку грамофонної платівки, на бобіні, котушці, касеті магнітної фонограми, на етикетці діафільму, діапозитивів (слайдів), фільмокопії, мікрофільму. Штемпель також ставлять на звороті аркушів з малюнками, портретами, географічними картами, схемами, кресленням, вкладеними чи вклеєними в документ або додані до нього. На книгах, . що мають менш ніж 17 сторінок, штемпель вдруге ставлять на останній сторінці. На тих журналах, які не мають окремого титульного аркуша, перший штемпель краще ставити біля назви журналу. Другий (як і на книгах) ставлять на 17 сторінці. На газетах штемпель також найзручніше ставити біля назви на полях.

Штемпель замовляють у спеціальних майстернях за зразком, що розробляє бібліотека, і затверджують у вищій організації. Деякі бібліотеки крім штемпелів, вміщують на документах так звані екслібриси, тобто художньо оформлені етикетки із зазначенням назви бібліотеки.

Останнім часом масові бібліотеки практикують проставляння екслібрисів приватних осіб, які безкоштовно передають у громадські фонди свої власні зібрання.

У процесі технічної обробки на документі, що підлягає індивідуальному обліку, проставляють інвентарний номер. Його чітко пишуть або проставляють за допомогою нумератора. Інвентарний номер ставлять на титульній сторінці або її звороті і на 17 сторінці під штемпелем чи поряд з ним. Інколи відділи або філіали ЦБС, до яких книга надійшла в кількох примірниках, приписують до нього через риску порядковий номер одержаного примірника.

Крім штемпеля та інвентарного номера, на кожному документі проставляють шифр зберігання документа. Шифр -- це умовне позначення, що показує, в якому саме місці на полицях зберігається той чи інший документ. Він має літерний або цифровий вигляд залежності від способу розстановки фонду. В ЦБС він складається із класифікаційного індексу та авторського знака. Шифр пишуть на документах у різних місцях: у верхній лівій частині обкладинки (палітурки), титульної сторінки або на її звороті у верхньому лівому кутку, в товстих документах на корінці на відстані 20 мм від нижнього його краю тощо.

Для того, щоб легше було розставляти і знаходити документи па полицях, на тих з них, що мають темний колір обкладинки, шифр пишуть безпосередньо на палітурці спеціальною пастою або білилами, а на світлому оправленні -- чорною пастою. На окремі книги наклеюють спеціальні ярлики певного розміру. Так, для книжок -- 20Х30 мм, для підшивок газет і комплектів журналів застосовують ярлики розміром 80X120 мм, де крім шифру зазначають назву журналу, рік видання і номери, що входять до комплекту. Заповнений ярлик наклеюють так, щоб він не псував назву твору, прізвище його автора або ілюстрацій.