Дієслівні речення в українській літературній мові: структура, семантика, моделі

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

УДК 811.161.2'81'367

ДІЄСЛІВНІ РЕЧЕННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ: СТРУКТУРА, СЕМАНТИКА, МОДЕЛІ

10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ЛЕУТА Олександр Іванович

Київ - 2009

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано на кафедрі української мови Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова Міністерства освіти і науки України.

Захист відбудеться “7” липня 2009 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “ 6 ” червня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук В.М.Фурса

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Визначальною рисою українських граматичних розвідок останніх десятиріч є принциповий відхід від формальних засад розгляду синтаксичних одиниць і акцентування уваги на розробленні теорій їхнього комплексного аналізу. Це зумовлено усвідомленням того, що лише дослідження мови з опорою на її семантичні категорії дає змогу пояснити реальні причини функціонування мовних одиниць, виявити глибинні закономірності їхньої побудови. Активну семантизацію синтаксису, що розпочалася в другій половині ХХ ст., пов'язують з переорієнтацією граматичних досліджень за принципом „від значення до форми”. Посилений інтерес до значеннєвої сфери мови спричинений прагненням поглибити уявлення про закономірності її організації, пізнати ті специфічні властивості, що уможливлюють функціонування мови як знаряддя пізнання і комунікації. У семантико-синтаксичному підході було реалізовано практичне використання семантичних ознак у визначенні синтаксичних одиниць, що довело його безперечні переваги над однобічним формально-граматичним і відкрило нові перспективи розвитку синтаксичної теорії.

Найважливіше завдання сучасної граматики - створити типологію простих речень, що є основною ланкою процесу комунікації. Оскільки розв'язати цю глобальну проблему надзвичайно складно, то одним із можливих способів її часткового вивчення є аналіз окремих ділянок синтаксичної системи, обмежених семантикою чи морфологічним вираженням предиката.

Сучасні синтаксичні напрями засновані переважно на вербоцентричній теорії, що ґрунтована на витлумаченні дієслова як організаційного центру речення, у семантиці якого закладено макет майбутньої синтаксичної одиниці, тому виявлення конструктивних характеристик дієслівних предикатів нерозривно пов'язане з аналізом їхнього значення. Органічний зв'язок дієслівної семантики з особливостями побудови моделей речень визнають у численних лінгвістичних дослідженнях (Н.Л.Іваницька, Й.Ф.Андерш, І.Р.Вихованець, М.В.Мірченко, А.П.Загнітко, Т.П.Ломтєв, Н.Ю.Шведова, Т.Б.Алісова, Н.Д.Арутюнова Г.О.Золотова та ін.).

Дієслівне речення - основний, найпоширеніший граматичний тип простого речення української мови, що робить його безпосереднім об'єктом синтаксичних досліджень або крізь призму якого розглядають інші мовні одиниці та явища.

Дієслівним реченням у сучасній синтаксичній науці присвячено значну кількість наукових праць, у яких дослідники кваліфікують ці речення у форматі традиційної типології (О.О. Потебня, І. Огієнко, О.С. Мельничук, П.С. Дудик, Л.О. Кадомцева, І.І. Слинько, В.В. Виноградов, В.А. Бєлошапкова, Є.М. Галкіна-Федорук, В.В. Бабайцева та ін.); у системі структурних схем (Й.Ф. Андерш, Н.Ю. Шведова, Т.В. Шмельова, З.Д. Попова та ін.); структурно-семантичних типів - моделей речення (І.Р. Вихованець, Н.Л. Іваницька, А.П. Загнітко); синтаксичних категорій (М.В. Мірченко); конструктивно-синтаксичних (І.П. Распопов) і логіко-граматичних типів речення (Н.Д. Арутюнова, Є.М. Ширяєв); як „систему з відношеннями” (Т.П. Ломтєв); на основі пропозитивної функції (П. Адамець); через актуальне членування (О.О. Крилова).

Ця проблематика засвідчує, що для українського і зарубіжного мовознавства дієслівні речення були і залишаються одним із найважливіших об'єктів граматичних досліджень. Сутність дієслівного речення найчастіше пов'язують із наявністю дієслова, представленого в структурі речення, але погляди на роль дієслова та оцінка синтаксичної природи речень з дієсловами в теорії граматики дуже відрізняються.

Для розв'язання проблеми принципів побудови речення потрібно виявити та всебічно проаналізувати чинники, що впливають на формування його семантики, з'ясувати ті диференційні ознаки, з яких утворюється певний тип семантичної організації речення. Оптимальним шляхом досягнення цієї мети може бути аналіз, виконаний на обмеженій ділянці синтаксису, а саме дослідження речень з дієслівними предикатами, що належать до одного семантичного класу.

Актуальність дослідження зумовлена потребою системного дослідження дієслівних речень на засадах сучасної граматичної теорії та відсутністю спеціальних лінгвістичних праць з проблематики реченнєтвірного потенціалу дієслівних предикатів в українському мовознавстві. Створення об'єктивної типології простих дієслівних речень стало однією з нагальних проблем наукової методології і практики лінгводидактики, бо різнорідність та суперечливий характер наявних класифікацій породжує безліч проблем наукового та методичного характеру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з науковим напрямком Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова „Дослідження проблем гуманітарних наук”, входить до плану науково-дослідної роботи кафедри української мови і є складником комплексної теми „Лінгводидактичний опис функціонування української мови”. У ширшому плані робота базована на принципах функціонально-категорійної граматики української мови, теоретичні засади якої розробляють в Інституті української мови НАН України в рамках реалізації наукової теми „Структура граматичних категорій української мови”. Тему дисертаційної роботи затвердила Вчена рада Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (протокол №4 від 22.12.1994 р.) та схвалила наукова координаційна рада „Українська мова” Інституту української мови НАН України (протокол №35 від 21.12.2006 р.).

Мета роботи - визначити місце дієслівного речення в синтаксичній системі української мови, виявити закономірності організації його семантичної та синтаксичної будови, установити зв'язок між семантикою дієслівного предиката та структурою речення, виділити базові моделі дієслівних, їхні внутрішньомодельні різновиди та варіанти структурно-морфологічної реалізації, визначити системні відношення між різними типами дієслівних речень та їхнє місце в загальній синтаксичній типології.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких основних завдань:

проаналізувати і систематизувати сучасні вітчизняні та зарубіжні лінгвістичні теорії дієслівного речення;

дослідити проблему типології дієслівних значень, виділити основні лексико-семантичні групи дієслівної лексики сучасної української літературної мови;

установити статус дієслова у формуванні структури речення та визначити його основні функції;

з'ясувати конструктивні можливості дієслівних предикатів з погляду їхньої валентності та інтенції, проаналізувати участь дієслова в організації синтаксичної і семантичної структур речення;

виявити закономірності побудови дієслівного речення за його основними ознаками: пропозитивністю, предикативністю та копулятивністю;

виділити типову модельну семантику дієслівних речень і визначити принципи організації їхнього поля в українській літературній мові;

дослідити компонентний склад і семантико-синтаксичні особливості моделей простих дієслівних речень;

установити базові структурні моделі дієслівних речень конкретної семантики, варіанти їхньої реалізації та специфіку заповнення синтаксичних позицій;

схарактеризувати реалізацію семантики базових моделей дієслівних речень та їхніх варіантів.

Об'єкт дослідження - система простих речень з дієслівними предикатами в сучасній українській літературній мові.

Предмет дослідження - семантична і синтаксична структура речень з дієсловами різних лексико-семантичних груп у функції предиката, базові моделі дієслівних речень, їхні внутрішньомодельні різновиди та варіанти структурно-морфологічної реалізації.

Мета, завдання і методологічні засади дослідження зумовили методи й методику роботи. Як основні в дисертації використані описовий метод, на засадах якого виконано семантичну диференціацію дієслівних предикатів, метод компонентного аналізу (виділення окремих лексико-семантичних груп дієслів), дистрибутивний метод (визначення валентнісних та інтенційних характеристик предикатів). Також у роботі використано метод опозиції, який ґрунтується на парадигматичному зіставленні дієслів, та метод контекстологічного аналізу, в основі якого лежить вивчення синтагматичних зв'язків мовних одиниць. Крім того, у дослідженні застосовано метод моделювання структур, методику трансформаційного та кількісного аналізу.

Матеріалом дослідження слугували прості дієслівні речення, дібрані з текстів художніх творів українських письменників ХІХ-ХХІ ст. Загальний обсяг проаналізованих конструкцій становить понад 10.000 фіксацій речень, що уможливило виявлення мовних механізмів формування та функціонування синтаксичних одиниць. Однією з найважливіших проблем, яка постала у процесі з'ясування принципів породження синтаксичних одиниць, стала проблема значення дієслівного предиката. Для створення семантичної типології дієслів вибрано дієслівну лексику зі Словника української мови в 11 томах (близько 10.500 одиниць) та Великого тлумачного словника сучасної української мови, яку диференційовано на лексико-семантичні групи методом компонентного аналізу зважаючи на показники синтагматичного і парадигматичного характеру.

Наукова новизна дисертаційної праці полягає в тому, що в ній уперше в українському мовознавстві здійснено комплексний структурно-семантичний аналіз речень із дієслівними предикатами, визначено конструктивні властивості цих предикатів, їхні основні функції в реченні та валентнісно-інтенційне оточення. Зреалізовано спробу представити поле дієслівних речень як особливе цілісне структурне утворення, встановити місце їхніх моделей у ньому та можливі варіанти цих моделей.

Теоретичне значення виконаного дослідження полягає в створенні наукових засад комплексного аналізу синтаксичних одиниць із дієслівними предикатами, у виробленні принципів структурно-семантичної типології предикатів. Інтегральний підхід до розгляду речення формує засади поглибленого розуміння фундаментальних процесів у царині синтаксису, зокрема виявлення динаміки зв'язків основних ознак речення (предикативності, пропозитивності та копулятивності), ролі дієслова у формуванні цих ознак. У роботі розширено розуміння різноманітних функцій дієслова: пропозитивно-предикативної, актуалізаційної, копулятивної, прогнозувальної, модифікаційної, а також його ролі (предикат, експлікатор, модифікатор, компенсатор, комплікатор, зв'язка). Проведене дослідження суттєво доповнює теорію української граматики новими інтерпретаціями функціонально важливого мовного матеріалу, збагачує синтаксичну теорію в галузі семантичного варіювання дієслівних предикатів, подає додатковий матеріал для розв'язання таких кардинальних проблем синтаксису, як кваліфікація структури речення, взаємозв'язок та співвідношення між семантичною та синтаксичною структурами, виявлення закономірностей лексичного наповнення семантичних складників. Визначення валентнісних та інтенційних характеристик предикатів, аналіз їхньої сполучуваності на синтаксичному рівні сприяє встановленню правил поєднання лексико-граматичних одиниць в українській мові. Сформульовані в дисертації принципи аналізу семантико-синтаксичної структури речень можуть послужитися в розв'язанні питань функціональної та категорійної граматики.

На засадах поєднання антропоцентричного й системного підходів виявлено польовий принцип організації системи дієслівних речень і визначено параметри поля, роль та місце синтаксичних утворень різної модельної семантики в ньому.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у лінгводидактиці вищої школи: викладанні курсів сучасної української мови, теоретичної та порівняльної граматики, у спецкурсах і спецсемінарах із семантичного та функціонального синтаксису. Матеріали дисертаційної роботи можуть лягти в основу навчальних і методичних посібників, а також словників сполучуваності.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційної роботи і результати дослідження представлені та обговорені на 12 наукових конференціях у Запоріжжі, Києві, Переяславі-Хмельницькому, Кіровограді, Одесі, Вінниці, Івано-Франківську, Херсоні, Мелітополі, Кам'янці-Подільському, Черкасах; звітно-наукових конференціях викладачів Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (1998-2007 рр.), а також на засіданнях кафедри української мови. Дисертацію обговорено на засіданні відділу граматики та фонетики Інституту української мови НАН України.

Публікації. Основні положення дисертації викладені в 26 працях, серед яких 22 статті, що опубліковані у виданнях, визначених ВАКом України як фахові, і двох монографічних дослідженнях: ”Семантико-синтаксичні параметри українського дієслова” (К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. - 27 др. арк.) та „Структура і семантика дієслівних речень в українській мові” (К.: Такі справи, 2008. - 20 др. арк.).

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (675 позицій), списку джерел (105 позицій). Повний обсяг дисертації - 476 сторінок, з них 396 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі проаналізовано стан досліджуваної проблеми в сучасному мовознавстві, обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання дисертаційної роботи, визначено її наукову новизну, теоретичну і практичну цінність одержаних результатів, а також подано відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ ”Проблема дослідження дієслівного речення як багатоаспектної одиниці” присвячений найважливішим питанням теорії дієслівного речення, а саме: виокремленню дієслівних речень, семантиці дієслова, присудку, предикатові, валентності, інтенції, моделі, структурній схемі тощо.

Тривала і досить плідна практика дослідження слова уможливила чітке розмежування лексичного і граматичного значень, морфологічну і семантичну структуру слова, що відображено у протиставленні термінів “граматичне” і ”фонологічне слово” в лінгвістичній концепції Ш. Баллі.

Тісний зв'язок і водночас диспропорцію між обсягом лексичного і граматичного в слові можна пояснити невідповідністю між конструктивними можливостями мови і величезним обсягом та різнорідністю інформації, що виражена цими засобами.

У зв'язку з цим багато дослідників пов'язують онтологію значення не зі словом, а зі структурою вищого порядку - реченням. Розуміння значення речення нетотожне розумінню значення слова. Речення виражає мовними засобами спрямованість думки на той чи той предмет і прагнення людського розуму розкрити потрібний йому бік речі, репрезентує зацікавленість суб'єкта в практичному аспекті пізнання реалій дійсності. Значення речення є мовним втіленням цілеспрямованого руху нашої думки на об'єкт, тому деякі дослідники вважають, що відправним пунктом в аналізі значення у мові доцільніше вважати значення речення, а не слова.

Однією з найважливіших є проблема дієслівного значення. Особливий характер дієслів найвиразніше виявляється в складності, багатокомпонентності та високому ступені ієрархічності їхньої семної структури. Крім того, у дієслова досить важливою є синтаксична зумовленість окремих аспектів його значення, бо воно обов'язково містить у своїй семантиці не тільки парадигматичні, але й синтагматичні компоненти змісту.

Своєрідність дієслівної семантики полягає у тому, що, крім власне процесуальної ознаки, дієслово найчастіше містить у своїй семантичній структурі певну кількість субстанційних сем - суб'єктну, об'єктну, інструментальну та ін., поєднуючи у своєму значенні узагальнене уявлення про типову мікроситуацію і відповідні зв'язки та відношення. Найбільш значущі компоненти типової мікроситуації, які начебто вмонтовані в семантику дієслова, набувають свого конкретного прочитання в мікроконтексті.

Останнім часом у розвідках із функціональної граматики аналіз семантики дієслів пов'язують із характеристикою їхніх граматичних категорій, оскільки основним недоліком традиційної граматики був недиференційований підхід до опису граматичних категорій, яким формально надавали статус загальнодієслівних без урахування семантики дієслів, що значною мірою проектує чи зумовлює функціонування цих категорій. Безперечним є той факт, що граматичні класи дієслів співвідносні з їхніми семантичними типами чи визначені ними.

Дієслівні одиниці є здебільшого предикатами - основними конструктивними центрами речень, у ролі яких найповніше реалізують свою семантику і дистрибутивні ознаки синтагматичного характеру. Окрім загальнокатегорійного значення дії чи процесу, який розподіляють на власне дію і стан, у класифікації дієслів багато дослідників зважає на такі ознаки дієслів, як активність/пасивність, статичність/динамічність, суб'єктна/об'єктна орієнтованість. У дисертації для визначення лексико-семантичних груп (ЛСГ) дієслів використано логіко-граматичний підхід, на засадах якого виділено такі загальні ЛСГ: дії, руху, стану, процесуальні, соціальних та ментальних дій, релятивні(відношення), місцеперебування, буття, характеризації, екзистенційні, володіння. Значний обсяг і складна ієрархічна структура окремих лексико-семантичних груп зумовили потребу їхньої диференціації на семантичні підгрупи, що враховує семи вищих рівнів ідентифікації.

Аналіз сучасного стану теорії дієслівного речення в східнослов'янському мовознавстві свідчить, що вербоцентризм зберіг у ній досить міцні позиції, бо ідея обов'язковості дієслова в реченні актуальна й нині. Ці погляди, започатковані ще О.О. Потебнею, І.Огієнком, О.М. Пєшковським, поділяє нині чимало вітчизняних і зарубіжних синтаксистів.

На засадах вербоцентризму сформовані найпопулярніші теорії синтаксичних досліджень: теорія валентності, інтенції, дистрибутивна методика. Конструкції, що не мають у своєму складі дієслова, найпослідовніші прихильники цієї теорії виводять зі складу речень. Основним аргументом прихильників вербоцентризму є теза про домінування дієслова-присудка у формально-граматичній будові речення, його виняткову роль у вираженні предикативності, бо лише дієслово має категорії часу і способу.

У мовознавстві остаточно сформованим постає трактування речення як складного багатопланового утворення, що об'єднує формально-граматичний, семантико-синтаксичний і комунікативно-прагматичний рівні організації, які в межах конструкції виявляють відносну самостійність, тому дієслівні речення потрібно досліджувати в тривимірному аспекті. З формально-синтаксичним (власне-синтаксичним) аспектом пов'язують синтаксичні зв'язки й виокремлювані відповідно до них компоненти речення. З семантико-синтаксичного погляду структурі речення властиві диференційні семантико-синтаксичні відношення й виділювані на їхній основі синтаксеми, що відображають специфіку поєднання змісту і форми компонентів речення. Особливістю комунікативної організації речення є те, що вона спрямована не в сферу мови, а в сферу мовлення, тому зумовлена мовленнєвою ситуацією та комунікативними настановами мовця.

Чимало питань теорії речення пов'язано з поняттям “зв'язка”. Суперечливість в оцінюванні ролі та функцій зв'язки, що склалася в синтаксичній теорії, є наслідком визнання подвійної природи цього об'єкта та абсолютизації однієї з двох функцій дієслівного елемента в складеному іменному присудку - функції власне зв'язки і функції вираження предикативності. Дослідники не одностайні в оцінці взаємовідношень дієслова й зв'язки бути, які здебільшого протиставлені, хоч можна спостерігати їх зближення чи нерозрізнення передовсім за синтаксичною ознакою.

Однією з найважливіших проблем у тлумаченні зв'язкових елементів у мові загалом і дієслівних зв'язок зокрема є спроба усвідомити закономірності поповнення їхнього складу та механізми, що регулюють цей процес. Результати аналізу функціонування дієслів у реченні свідчать, що поповнення складу службових дієслівних компонентів зумовлюють зміни у лексичному значенні цих одиниць та їхня функціонально-синтаксична роль у реченні. Повнозначне дієслово може отримати в реченні статус службового, допоміжного, зв'язкового, “напівзв'язкового” лише внаслідок процесів десемантизації, граматизації. Серед дієслівних зв'язок і “зв'язкоподібних” допоміжних дієслів називають такі одиниці, як бачити, виглядати, виробляти, виявлятися, відчувати, здаватися, знати, думати, існувати, називатися, походити, робити, ставати, стояти та ін. У сучасних синтаксичних дослідженнях досить широко представлені спроби виявлення і термінологічного визначення специфіки функцій допоміжних дієслів у реченні. Крім традиційної функції зв'язки, у службових допоміжних дієсловах визначають також функції компенсатора, модифікатора, імплікатора (Г.О. Золотова), експлікатора (Т.В. Шмельова), релятора (Н.Д. Арутюнова), “просвітленої” зв'язки (М.В. Всеволодова).

Створення типології предикатів, лексико-семантичний аналіз дієслів, а також встановлення репертуару актантів, особливо об'єктних ролей, відкривають нові можливості для розроблення структурно-семантичних класифікацій дієслівних речень. Семантико-синтаксичні дослідження виявляють як структурну, так і значеннєву ієрархічність будови дієслівних речень, допомагають зрозуміти організацію дієслівного речення за принципом компонентного членування.

Семантичні інтерпретації речення найчастіше засновані на характеристиці предикатів залежно від ситуації позамовної дійсності, яку вони позначають. На цих засадах виділяють предикати дії, стану, якості, відношення та ін. У сучасній граматиці досить поширеною є думка, згідно з якою семантичний аналіз дієслівних речень можна здійснити лише з опорою на вичерпні і багатовимірні лексико-семантичні класифікації всіх дієслів, тому аналіз речення важливо доповнювати лексико-семантичною характеристикою дієслів.

Для встановлення класів предикатів та опису структурно-семантичної будови речення великої ваги набуває визначення репертуару актантів предиката, що представлені як предметні поняття із семантичними функціями, а також виявлення їхніх функцій як членів речення, частиномовного статусу і граматичної форми, належності до певних семантичних класів, обов'язковості/факультативності їхнього вживання тощо.

Одним із кардинальних питань синтаксичної семантики нині стало питання про співвідношення конструкції та компонентів її наповнення. Учені визнають, що синтаксична структура речення зумовлена проекцією якостей лексичних одиниць, з яких вона побудована, тому проблема отримує два ракурси аналізу: з погляду конструкції і з погляду лексичних характеристик слів, що входять до її складу. Обмеження на входження лексичних елементів до певної конструкції або ж, навпаки, потреба обов'язкових лексичних компонентів, обмеженість/необмеженість лексичного компонента втілюють у сучасному синтаксисі в поняттях первинності/вторинності синтаксичної функції слова, ізоморфності/неізоморфності, ізосемічності/неізосемічності.

Ізосемічність, “первинність” синтаксичної функції частини мови визначена прямою відповідністю семантики частини мови (чи підкласу слів) семантиці відповідного синтаксичного компонента, тобто лексичне наповнення точно відповідає синтаксичному концепту, репрезентованому структурною схемою простого речення. Явище неізосемічності (вторинність функції) фіксують тоді, коли слово однієї частини мови починає виконувати роль іншої частини мови чи іншого семантичного класу слів. Надзвичайно важливим для типології дієслівних речень є те, що чітко виявляємо рефлекси на рівні дієслівного предиката і структурної організації речення. Динаміка відношень ізосемічності/неізосемічності в межах одного типового значення речення дає змогу встановити базові моделі речення, що відіграють важливу роль у структуруванні синтаксичного континууму. У характеристиці типів дієслівних речень фіксація цієї динаміки набуває виняткового значення, бо вона дає змогу простежити побудову поля дієслівних речень.

Для встановлення класів предикатів та опису структурно-семантичної будови речення великої ваги набуває визначення репертуару актантів предиката, що представлені як предметні поняття, наділені семантичними функціями, а також виявлення їхньої функції як членів речення, частиномовного статусу і граматичної форми, належності до певних семантичних класів, обов'язковості / факультативності їхнього вживання тощо.

Поєднання предикатного ядра (предиката) та іменних компонентів, які мають певну роль у реченні, утворюють валентну (актантну) рамку дієслова, організують семантику дієслівного речення.

У другому розділі „Дієслівне речення в синтаксичній системі української мови” зосереджено увагу на виявленні глибинних процесів формування дієслівного речення та його найважливіших показників.

Структурно-семантичний статус дієслова зумовлений його участю у формуванні речення-висловлення з погляду пропозитивного значення й актуалізації цього значення, а також вираження ним припропозитивних і поліпропозитивних змістів у межах речення. Відповідно до цих аспектів дієслово реалізує в реченні предикативно-пропозитивну, прогнозувальну, актуалізаційну й копулятивну функції. У процесі конструювання речення-висловлення номінативні, комунікативно-функціональні й прагматичні аспекти визначають тип предиката - простий чи аналітичний - і набір функцій, що реалізовані дієсловом у реченні, а також його структурну і семантичну ролі - експлікатора, компенсатора, модифікатора, комплікатора, копулятора.

Найважливішою ознакою речення є предикативність - граматична категорія, сутність якої полягає у віднесеності до реальної дійсності того зв'язку, який встановлений у реченні між предикатом і суб'єктом. Конститутивними ознаками предикативності є модальність і темпоральність.

Речення-висловлення є основною одиницею, у межах якої відбувається предикація - поєднання концептів у процесі утворення пропозиції. Предикація - це процес когнітивний і для мови вторинний. Акт предикації є однією з основних ознак людського мислення, основним інструментом пізнання, який дає змогу порівнювати, зіставляти, поєднувати людські знання про предметний і реальний світи у формі суджень (пропозицій), розвивати їх у різних формах мислення.

Для опису й визначення явищ, що мають у своїй основі єдиний процес предикації, сучасна наука пропонує низку термінів: “підмет” і “присудок”, “тема” і “рема”, “суб'єкт” і “предикат”, “топік” і “коментар”. Для пізнання мовних процесів предикації важливим є розуміння того, що мовні форми предикації належать не якому-небудь одному членові речення, а реченню загалом. Предикація виражає позачасовий сутнісний зв'язок понять, а мовні форми предикації називають структурною схемою чи моделлю. Єдність пропозицій і структурного оформлення речення (модельна ізосемічність) остаточно виявляє предикатну роль слів у реченні.

Поведінка конкретних дієслів у реченнях різного пропозитивного змісту залежить від ізосемічності дієслова і типового значення речення. Ізосемізм характерний передусім для базових моделей речення, у яких семантика предиката відповідає категорійному значенню частини мови, що його виражає. Однак значення дієслова і типове значення речення можуть бути і неізосемічними. Це явище периферійне для української мови, але воно вказує на своєрідність мовної системи як системи нестійкої і нежорсткої, що визначає можливості її розвитку.

Прикладом такої нестійкості і нежорсткості синтаксичної системи є те, що вербоцентризм, хоч і є визначальним принципом побудови синтаксичних одиниць української мови, не є абсолютним, що засвідчують речення з дієсловами-присудками, які виконують копулятивну і/чи актуалізаційну функції. Умовою виконання такими дієсловами-присудками пропозитивно-предикатної функції є процеси зміни їхніх лексичних значень, зокрема десемантизація і лексикалізація.

Десемантизація - втрата дієсловами частини конкретно-лексичного значення - зумовлює можливість “розщеплення” у висловленні процесів пропозиціоналізації і актуалізації пропозитивного змісту, що послаблює предикативну роль дієслова. Десемантизовані дієслова виявляють тенденцію до втрати зв'язку з референтом і відрізняються своєрідним значенням, яке в них, на відміну від референтних слів, не має об'єктивного змісту. У десемантизованих дієсловах може зберігатися референтна “пам'ять”, але у “залишковому” компоненті значення. Процес десемантизації дієслова властивий переважно дієсловам місцеперебування у просторі, дії, руху, буттєвим, стану. Напр.: Вечір мелодію вів невисоку (А. Малишко). Через ріжок іде напис (Ю. Яновський).

Процесам десемантизації дієслів протиставлені процеси лексикалізації. Це явище пов'язане з “індукуванням” у дієслові залежно від модельної семантики значення, яке не характерне для нього як словникової одиниці. Лексикалізацію найчастіше спостерігаємо в дієслівних предикатах, які позначають акустичні, оптичні, сенсорні явища, а також дії, пов'язані з переміщенням предметів і явищ. Переважно це неакціональні, а з погляду суб'єкта-мовця, констатувальні перцептивні дієслова зорового, слухового, кольорового сприймання і враження, а також акціональні дієслова, що називають певний спосіб пересування.

Ще одним важливим питанням статусу дієслівного речення є співвідношення предикативності речення та актуалізаційних функцій дієслова.

Предикативність - це не лише результат поєднання понять у межах висловлення, але й актуалізація (стосовно дійсності в категоріях модальності, темпоральності, персональності) змісту речення (пропозиції) синтаксичними засобами. Актуалізація завершує процес формування висловлення.

Речення набуває предикативності лише тоді, коли воно в системному аспекті відповідає структурі ситуації, виражає певну пропозицію. У такому розумінні предикативність є не лише прагматичним (структурним), але й значеннєвим показником речення. Оскільки предикативність - це актуалізація змісту речення, то цей зміст (пропозиція) повинен бути виражений (експліцитно чи імпліцитно) у реченні. Дієслово виступає як спеціалізований мовою морфологічний засіб актуалізації пропозитивного змісту, виразник реченнєвих предикативних категорій, що зумовлено наявністю в дієслова граматичних показників часу, модальності і особи. Актуалізаційну функцію можуть виконувати як повнозначні, так і неповнозначні дієслова.

Отже, участь дієслова у вираженні предикативності, реалізація ним пропозитивного змісту речення за часом, модальністю і частково персональністю відповідає актуалізаційній функції дієслова. Ця функція є основною для кожного дієслова у реченні незалежно від того, повнозначне воно чи неповнозначне.

Процеси, пов'язані з пропозитивною номінацією подій і явищ через висловлення, а також можливість реалізації різноманітних форм мовного зв'язку об'єктів і предикатів представлені мовою у первинних за будовою простих (синтетичних) і складених (аналітичних) предикатах.

Простий дієслівний предикат дорівнює дієслову, що поєднує в ситуації ізосемічності пропозитивно-предикативну, актуалізаційну, копулятивну й прогнозувальну функції. Аналітичними є предикати, що об'єднують у своєму складі більше одного компонента, між якими здійснено перерозподіл пропозитивної і актуалізаційної інформації. Аналітичні предикати об'єднують у своєму складі фінітне дієслово та інфінітив чи іменний компонент або прийменниково-відмінкову форму: Vf + inf; Vf + N; Vf + praed N. До аналітичних предикатів традиційно зараховують складені іменні й дієслівні присудки зі змінюваними дієсловами й дієслівними неповнозначними і напівповнозначними зв'язками. Напр.: Легенди почали складати про неї (Леся Українка). Захотілося їй утекти, а чи просто зірватися і побігати (В. Шевчук). Всі четверо складали немов родину (М. Коцюбинський). Була вона проста та щира; нічого не крила в собі, бо й нічого було (А. Свидницький).

В аналітичних предикатах можна спостерігати розщеплення функцій, розподіл їх між різними компонентами; дієслово може брати на себе такі ролі: експлікатора-актуалізатора пропозитивного змісту, компенсатора предикативних категорій у предикативному імені, копулятора, що здійснює зв'язок між суб'єктом і предикатом, модифікатора і комплікатора пропозитивного змісту. Універсальною функцією змінюваного дієслова в реченні є функція актуалізатора пропозитивного змісту і експлікатора предикативних відношень. Для позначення останньої Г.О. Золотова запропонувала термін “компенсатор”.

Увесь обсяг дієслівних речень української мови можна представити за принципом поля як системно організованого фрагмента синтаксичної системи, у якому одиниці різної модельної семантики посідають різне місце стосовно центру і периферії.

Корпус дієслівних речень української мови виявляє ознаки польової організації, тобто такої ієрархічної системної організації мовних фактів, яка залежно від наявності чи відсутності у них певних якостей, фіксує їхнє місце у різних зонах поля. Елементи поля, що перебувають у різних зонах, мають певний набір ознак, ослаблення чи посилення яких визначає структуру побудови поля у напрямі „центр - периферія” і „периферія - центр”. До таких ознак у роботі віднесено: місце певної дієслівної семантики у відтворенні картини світу, частотність уживання певних конструкцій, ізосемічність лексичної та модельної семантики, обсяг внутрішньомодельної парадигми. На цих засадах виділено ядерну зону поля (моделі дії, руху, соціальних та ментальних дій); приядерну і найближчу периферію - (моделі процесів, стану); периферійну - (моделі буття та моделі речень зі значенням характеристики, які виражають якості, класифікації).

Основним елементом поля дієслівних речень є модель речення певного типового значення з дієсловом-предикатом. Модель речення - це мінімально граматично і семантично достатнє поєднання взаємозумовлених синтаксичних компонентів, що утворюють комунікативну одиницю з певним типовим значенням. Головними компонентами моделі речення є предикат і суб'єкт, а також складники, що беруть участь у вираженні типового значення і забезпечують структурно-семантичну єдність і цілісність типу речення. Несуб'єктні іменні компоненти - об'єкт, деліберат, темпоратив, орієнтир руху та ін. можуть бути як обов'язковими, так і факультативними залежно від того, виражають вони типове значення моделі, чи надають моделі додаткових ознак. Набір обов'язкових і факультативних іменних компонентів для кожної моделі є індивідуальним, а наявність факультативних компонентів свідчить про можливості поширення моделі. Структурна варіативність компонентів, а також варіативність їх набору формує варіанти моделі речень з одним типовим значенням - структурно-семантичні реалізації речення.

Проблема виділення моделі дієслівного речення пов'язана передусім з поняттям мінімального структурного типу (структурного мінімуму), який є її безпосереднім вираженням.

Питання про необхідний мінімум структурної моделі на сьогодні не має однозначного витлумачення у східнослов'янському мовознавстві, бо нерозв'язаною залишається проблема обов'язковості/факультативності компонентів структурної моделі речення. Непереконливими є як спроби ототожнення конституентів моделі з головними членами речення, що зумовлює обмеження кількісного складу моделі двоскладного речення предикативним мінімумом, так і протилежна тенденція неправомірного розширення переліку необхідних членів моделі з огляду на критерії значеннєвої завершеності чи їхньої значущості в комунікативному процесі. У першому випадку суто двокомпонентні моделі не лише стають недостатніми для створення типології реальної синтаксичної системи, але й спричиняють моделювання аграматичних структур (пор.: Київ стоїть замість Київ стоїть на Дніпрі). За другого підходу склад конституентів доволі часто невиправдано розширюють унаслідок уведення структурно необов'язкових, хоча й суттєвих у комунікативно-значеннєвому аспекті членів речення. Найдоцільнішим принципом визначення складу конституентів моделі є принцип оптимальності предикативної структури, що враховує конкретну комунікативну настанову кожного акту мовлення.

Третій розділ ”Динамічні моделі дієслівних речень” присвячено аналізові моделей дієслівних речень ядерної зони поля. Для того, щоб з'ясувати специфіку організації цієї зони і встановити її ознаки, детально розглянуто структуру й функціонування речень дії, руху, ментальних та соціальних дій. У виділених групах речень акцентовано увагу на особливостях структурного вираження певної модельної семантики, засобах реалізації суб'єкта, об'єкта, можливостях парадигми, ізосемічності/неізосемічності моделей, вживання дієслів різних лексико-семантичних груп у функції предиката.

Аналіз виділених груп проведено за єдиною методикою: спочатку визначено базові структурні моделі, далі встановлено різновиди їхньої внутрішньомодельної реалізації та варіанти (це, зокрема, різні прийменниково-іменні сполучення у функції об'єкта чи адвербіального компонента), а також можливості факультативного поширення структури речення.

Проведене дослідження засвідчило, що ядро поля дієслівних речень української мови формують динамічні моделі з типовим значенням фізичної дії з агентивним суб'єктом-особою. Це найпоширеніший клас дієслівних речень, вони становлять значну частку серед усіх синтаксичних одиниць.

Група дієслів фізичної дії об'єднує велику кількість підгруп, серед яких виділяють дієслова активної фізичної дії, впливу, створення, перетворення, знищення, механічної зміни предмета, дієслова, що позначають побутову господарську діяльність людини, інструментальні дієслова, дієслова зі значенням приєднання чи відчуження предмета, дієслова перетворення, зближення, об'єднання, повного охоплення, просторової взаємодії предметів та ін.

Предикатам дії властивий усталений набір категорійно-семантичних ознак: волюнтивність, контрольованість, каузативність, акціональність, перехідність, потенційна спостережуваність, локалізованість у часі. Типовим для моделей дії є також активний характер суб'єкта та субстанціальність об'єкта. Ознакою дії є свідома активність, спрямована на досягнення певної мети.

Окрім виділених категорійно-семантичних ознак предикатів, для моделей дієслівних речень дії визначальним є характер суб'єкта та об'єкта. У моделях речень дії суб'єкт творить ії сам, і тому він завжди активний. Напр.: Там білизну на кладці прала мати (М. Рильський). Найчастіше суб'єктом тут виступає істота, якщо ж суб'єктом дії є іменники-неістоти, це потрібно розглядати як переносне вживання дієслів (метафоричне, метонімічне, оказіональне). Напр.: Снаряди, міни рвуть між зубцями щитів скелястих, трощать чагарник (П. Воронько). Для моделей дії характерним є субстанціальний об'єкт, виражений артефактами - іменниками з предметним значенням або будь-якими словоформами, вибір яких залежить від різновиду суб'єктно-об'єктних відношень. Поява в позиції об'єкта іменників з абстрактною (пропозитивною) семантикою спричиняє дематеріалізацію дієслова: складати уклін, триматися думки, кувати перемогу, прорізати тишу, зарубати проект, знищити віру. Напр.: Тобі складаю я поклін (М. Зеров). Натурально, вони (мужики) мають право на землю, він завжди тримався такої думки (М. Коцюбинський).

Особливу групу дієслівних речень дії утворюють моделі дії з суб'єктом, вираженим іменем артефакту чи натурфакту: Голка вколола палець, і молодиця покинула вишивання (Панас Мирний). Тут реалізоване явище метонімічного перенесення в сфері суб'єкта, але таке зміщення семантичного плану відразу виявляє певні рефлекси на рівні граматичних форм. Ці речення мають дефектну парадигму, вони не утворюють системних модифікацій за особою.

Дієслівні речення з семантикою фізичної дії об'єднують чотири базові моделі:

1. S - Praed Vf - Obj. Напр.: Зінько приніс ласощі (Б. Грінченко).

2. S - Praed Vf - Obj1 - Obj2. Напр.: Він мимоволі прихилився до стінки і притиснув дівчинку до грудей (В. Домонтович).

3. S - Praed Vf - Obj1 - Instr. Напр.: Фінкою Тягнирядно перерізав вірьовки (А. Головко).

4. S - Praed Vf - Obj1 - Adv. Напр.: Якісь прегарні скіфські молодиці книші пекли на глиняній кабиці (Л. Костенко).

Три- і чотирикомпонентна структура моделей фізичної дії зумовлена природою позначеної ними ситуації. Моделі дії утворюють розвинену систему внутрішньомодельних різновидів, що зумовлено потребою передати в мові всю різноманітність діяльнісного вияву людини. Їхньою диференційною ознакою є набір різноманітних обов'язкових і можливих факультативних компонентів речення - іменних синтаксем, що позначають предмети у відповідних відмінкових і прийменниково-відмінкових формах зі значенням об'єкта, знаряддя конкретної дії та ін.

Обов'язковість чи факультативність компонентів моделі залежать від характеру їхнього зв'язку з предикативним центром речення, від їхньої участі в організації внутрішньомодельних різновидів речення, що зумовлено комунікативно-прагматичним ракурсом розгляду ситуації і комунікативною значущістю компонентів.

Аналіз базових моделей та їхніх внутрішніх різновидів засвідчив, що в них значну роль відіграє ознака активності / інактивності. Ця ознака пов'язана передовсім з розмежуванням двох основних різновидів моделі дії: об'єктної та безоб'єктної. Моделі безоб'єктної дії мають спрямування до семантики стану і характеризації, бо саме в безоб'єктному вживанні дієслівні одиниці виявляють тенденцію до втрати семи активності. Дієсловами-предикатами в моделі безоб'єктної дії виступають неперехідні дієслова або перехідні дієслова в абсолютивному вживанні. За абсолютивного вживання дієслів акцентованою є дія, абстрагована від об'єкта. Центром цього типу речень виступають одиниці зі зворотними дієсловами: дієсловами, що не вживаються без постфікса -ся, так звані „reflexiva tantum”: сміятися, напитися; власне-зворотними дієсловами, суб'єкт-діяч яких сам зазнає дії: голитися, митися та ін. Предикатами моделей речення зі значенням безоб'єктної дії можуть бути також дієслова зі значенням діяльності (заняття) (працювати, вчителювати), фізіологічної дії (дихати, сопіти, їсти), способу поведінки (капризувати, лукавити). У цих дієсловах або ж зовсім відсутня сема „перехід”, „контакт”, або ця сема не актуалізована. Напр.: А Данило - наш друг сивуватий - вчителює в селі у своїй стороні. (І. Гончаренко). Він сьогодні столярує в своїй майстерні (Ю. Збанацький). Колосом і цвітом оповита, знов розхорошілася земля (Б. Степанюк).

До ядра поля дієслівних речень української мови належать також моделі руху і переміщення, розмежовані на підставі їхніх семантичних і структурно-модельних ознак. Якщо рух здійснює сам агентивний суб'єкт, докладаючи для цього певних зусиль, то переміщення є результатом дії суб'єкта, якого зазнає пасивний об'єкт. Це відображено на типах моделей руху і переміщення, значеннєвому характері об'єктних синтаксем, а також варіантах їхньої морфолого-синтаксичної реалізації.

Предикати руху в реченні обов'язково вимагають позицію суб'єкта, який має активний характер. Напр.: Собаки стрибали коло Наталки та коло діда (І. Багряний). Дуже рідко в реченнях трапляється пасивний суб'єкт, для якого характерним є рух, визначений зовнішньою стосовно суб'єкта силою. Наприклад: І полилась з тихим бульканням вода у корито (Г. Тютюнник).

Визначальною ознакою предикатів руху є показник динамічності, тобто вони виражають відношення розвитку руху до часу, а тому можуть поєднуватися з прислівниками типу швидко, раптом, повільно та ін. Наприклад: Вони їхали дуже повільно, здавалось, кілька років, а може, кілька десятків років (В. Шевчук).

Для цих речень характерні динамічність, фазовість, аспектуальність, волюнтивність, цілеспрямованість та спостережуваність.

Дієслівні речення з семантикою руху репрезентують три базові моделі, які мають три-, чотири- і п'ятикомпонентну структуру:

1. S - Praed Vf - Advloc. Напр.: Я зійшов з човна (О.Копиленко).

2. S - Praed Vf - Advloc 1 - Advloc 2. Напр.: Якось, приїхавши, з дороги прийшла вона просто до нашої церкви (Ю. Мушкетик).

3. S - Praed Vf - Advloc 1 - Advloc 2 - Advloc 3. Напр.: По замерзлих сходах в темноті Микола піднявся до себе на третій поверх (О. Копиленко).

Цим моделям властива внутрішня неоднорідність, зумовлена різним ступенем обов'язковості предметних визначників дієслова - структурно-значеннєвих компонентів речення. Диференційними структурно-семантичними компонентами речень із цим типовим значенням є такі, що вказують на спрямованість руху: предметні орієнтири, предметна мета руху, засіб чи сфера переміщення, спосіб (манера) руху, швидкість. Напр.: На станцію вони забігли з другого боку, просто на колії (І. Багряний). Він же спокійно прямував до церкви (В.Підмогильний). Гришка мовчки стрибнув з воза на суху дорогу (Г.Косинка).

Обов'язковість предметних компонентів не є постійною величиною. Найменш значущим у цьому типі речень є компонент, що вказує на швидкість руху. Основними, такими, що мають найвищий ступінь обов'язковості, є компоненти, які називають пункт, з якого починають рух, і пункт, у якому цей рух припинено. Напр.: Бігали вони тоді від вікна до вікна і визирали, чи не сходить (Б.Лепкий). З шибки впурхує в кімнату зграя горобців (О. Копиленко).

З-поміж моделей дієслівних речень із семантикою переміщення у дослідженні виділено п'ять базових:

1. S - Praed Vf - Obj. Напр.: Низенький електровіз притяг ланцюг вагонів (Ю. Яновський).

2. S - Praed Vf - Obj - Advloc. Напр.: Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку (Панас Мирний).

3. S - Praed Vf - Obj - Advloc 1 - Advloc 2. Напр.: Мати принесла з грядки до столу свіженькі огірочки (О. Копиленко).

4. S - Praed Vf - Obj - Advloc - Instr. Напр.: Одного разу він підкинув [Шпачиху] легковою до самого двору (О. Гончар).

5. Praed Vimp - Obj - (Advqual). Напр.: Нанесло гори піску (О. Копиленко).

Різноманітність компонентної структури базових моделей зумовлена тим, що дієслівні речення такої семантики можуть мати в своєму складі компоненти зі значенням орієнтирів переміщення (локативи) і компоненти зі значеннями „інструмент”, „спосіб переміщення”. Напр.: Парубок поставив їжу на піл (В. Підмогильний). М'яч відкотився, але Федя підштовхнув його ногою до себе (О. Ірванець). Фактично такі моделі є каузативними - такими, що репрезентують каузацію місцеперебування предмета в просторі. Каузативні моделі переміщення виявляють причиново-наслідкові зв'язки з моделями дієслівних речень процесуальної семантики та моделями місцеперебування предметів.

Окремо серед динамічних моделей дієслівних речень виділено ті, що сформовані дієслівними предикатами, значення яких поєднує інтелектуальну й фізичну діяльність людини. Ці предикати називають мовленнєво-мисленнєві акти суб'єкта, які не обмежені лише його психікою, а й мають зовнішній вияв: почуття-дії, предметно орієнтовані емоції, пізнавально-комунікативні дії суб'єкта: Раптом він згадав про принесену їжу (В. Підмогильний). Хтось бубонить і плаче (Є. Маланюк). Дієслівні речення зі значенням мисленнєво-мовленнєвої каузативної дії передбачають необхідність ініціатора і безпосереднього виконавця визначеної дії, тому вони відкривають позиції для суб'єкта - каузатора, другої особи - об'єкта каузованої дії та імені каузованої дії.

Залежно від кількості та якості компонентів таких речень та з огляду на валентнісні характеристики дієслівних предикатів (за репрезентативні обрано предикати мовлення) у дослідженні виділено п'ять базових моделей дієслівних речень:

1. S -PraedVf. Напр.: Сини стояли без діла й базікали, поспиравшись на заступи (І. Нечуй-Левицький).

2. S -PraedVf - Obj. Напр.: Андрій суєтиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази (М. Хвильовий).

3. S -PraedVf - Obj1 - Obj2. Напр.: Я теж йому щось говорила…(Л. Костенко).

4. S -PraedVf - Obj1 - Obj2 - Obj3. Напр.: Він про шахти щось гомонів їй, куди вони удвох махнуть…(О. Гончар).

5. S -PraedVf - Adv. Напр.: Пан Адам говорить спокійно, густо й глибоко (М. Коцюбинський).

Характерною особливістю цих моделей речень є наявність у них деліберативного об'єкта - об'єкта мовлення/думки, який може бути виражений різноманітними семантичними групами іменників: іменами осіб, подій, явищ, конкретних предметів, абстрактних понять та ін. Типовою формою вираження деліберата є форма знахідного відмінка про + знах. відм., хоч можливі деякі інші прийменниково-відмінкові форми. Напр.: Довго він думав у самоті про жадану волю (С.Васильченко).

Соціальна діяльність суб'єкта представляє доволі різнорідну й складну ділянку суспільного буття і об'єднує моделі речень, що описують соціальні та інституційні дії, професійно-трудову діяльність, міжособистісні, міждержавні та інші ситуації й стосунки. До групи речень соціальних дій входять також речення, що описують можливості емоційного впливу суб'єкта, його емоційне ставлення до осіб, явищ, предметів, подій об'єктивного світу: Вона боялась осені холодної, Я боялась шуму й суєти (Л. Костенко).

У цих реченнях предикати мають ознаки акціональності, перехідності, але відсутні ознаки контрольованості, спостережуваності. У зв'язку з тим, що важливими компонентами ситуації соціальних дій є: 1) суб'єкт, який виявляє певне ставлення; 2) об'єкт ставлення; 3) характер стосунків; 4) причина виникнення стосунків; 5) інструмент (ознака, властивість), за допомогою якого встановлені стосунки, у структурі відповідних речень мають бути позиції, які представляють ці елементи. Обов'язковими в цих реченнях є дієслово-предикат, позиція суб'єкта та позиція об'єкта. Компонетів, що позначають причину та інструмент, може не бути взагалі або ж вони наявні, тому структура речення з дієслівними релятивними предикатами буває двокомпонентною, трикомпонентною та чотирикомпонентною.