Психосоціальна дезадаптація у хворих на сурдомутизм (механізми формування, клінічні варіанти і психотерапія)

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

ФІЛАТОВА ОКСАНА АРКАДІЇВНА

УДК 616.89-008.454-06:[616.89-008.434.5+616.89 - 008.442]:615.851

ПСИХОСОЦІАЛЬНА ДЕЗАДАПТАЦІЯ У ХВОРИХ НА СУРДОМУТИЗМ (МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ, КЛІНІЧНІ ВАРІАНТИ І ПСИХОТЕРАПІЯ)

19.00.04 - медична психологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора медичних наук

Харків - 2010

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Роботу виконано в Харківській медичній академії післядипломної освіти МОЗ України.

Наукові консультанти:

доктор медичних наук, професор

Кришталь Валентин Валентинович

Харківська медична академія післядипломної освіти МОЗ України,

кафедра сексології та медичної психології, завідувач кафедри;

доктор медичних наук, доцент

Чугунов Вадим Віталійович,

Харківська медична академія післядипломної освіти МОЗ України,

кафедра психотерапії, професор кафедри

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, доцент

Кожина Ганна Михайлівна,

Харківський національний медичний університет МОЗ України,

кафедра психіатрії, наркології та медичної психології,

завідувач кафедри;

доктор медичних наук, професор

Табачніков Станіслав Ісакович,

Український науково-дослідний інститут соціальної і судової

психіатрії та наркології МОЗ України, директор інституту;

доктор медичних наук, професор

Пшук Наталія Григорівна,

Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пірогова

МОЗ України, кафедра медичної психології та психіатрії,

завідувач кафедри

Захист відбудеться „ 29 ” червня 2010 р. о 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.609.03 у Харківській медичній академії післядипломної освіти МОЗ України за адресою: 61176, м. Харків, вул. Корчагінців, 58.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Харківської медичної академії післядипломної освіти МОЗ України за адресою: 61176, м. Харків, вул. Корчагінців, 58.

Автореферат розісланий „ 27 ” травня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат психологічних наук, доцент Н.К. Агішева

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Психосоціальна дезадаптація (ПСД) є феноменом, який набуває значного поширення у наш час. Найбільш вразливими до неї є особи з затримкою або відхиленнями психосоціального розвитку (Е. Еріксон, 2008) на тлі персоногенних дефектів, акцентуацій характеру або хронічних соматичних захворювань.

Адаптаційні можливості, які утворюють систему внутрішніх ресурсів психосоціального розвитку, ефективно формуються тільки в умовах оптимального комунікативного простору - макросоціуму, при належній підтримці з боку родини - мікросоціуму. Саме сімейне коло стає для осіб з фізичними вадами основним соціумом - відбитком макропростору, екзистенціальним сурогатом справжнього життя. Це обумовлює його високу значущість в психосоціальному та медико-психологічному сенсі і робить його предметом наукового розгляду. З другого боку, постійне вимушене перебування хворих в мікросоціальному оточенні створює безліч конфліктогенних ситуацій, які чинять перешкоди на шляху соціалізаціі цих осіб і обумовлюють високий ризик психосоціальної дезадаптації.

Хворі з відсутністю слуху і як наслідок, дефектами мови або повною афазією (сурдомутизм), мають високий рівень індивідуально-психологічних, медико-соціальних та екзистенційно-особистісних проблем у всіх сферах існування (С.А. Алєйникова, М.М. Маркович, Н.Д. Шматко, 2007; І.А. Теплоухова, 2007; В. Гудоніс, Л. Радзявічіне, 2008) і належать до групи ризику стосовно розвитку ПСД. Це обумовлено низькою якістю життя внаслідок неможливості самореалізації, обмеженої комунікативної активності й вимушеного перебування у замкненому колі осіб (сім'я, клуб системи Українського товариства глухих (УТОГ), будинок інвалідів для осіб з патологією слуху). У родинах, де дефекти слуху зустрічаються у кількох поколіннях, при появі глухої дитини батьки рідше відчувають якісь негативні емоції (відразу, розгубленість, відчай) і в них не виникає психологічних проблем з усвідомленням факту глухоти або з подальшим вихованням (Т.Г. Богданова, 2004; І.А. Коробейников, 2006; Л.П. Коров'якова, 2008). Достатня емоційна розвиненість глухої дитини в такій сім'ї зумовлена раннім навчанням азбуці жестів (дактилології), завдяки чому вона швидко досягає необхідного рівня взаємопорозуміння з іншими членами родини. Дітей в таких сім'ях об'єднує не тільки біологічна спорідненість, але й специфічні модуси виховання та навчання, які відсутні у практиці здорових сімей (М.В. Маркова, 2007; О.П. Федотова, 2008). Інша картина складається при вихованні дитини у дитячому будинку інтернатного типу (такі випадки трапляються у зв'язку зі смертю одного чи обох батьків або їх нездатністю до виховання). Якщо хворий з сурдомутизмом має виражені когнітивні розлади, то під тиском оточення він може потрапити у інтернат і у зрілому віці, коли вже відбулася його адаптація у звичному соціальному середовищі, що, як правило, супроводжується тяжкими психоемоційними реакціями з його боку, настанням явищ екзистенціальної кризи (з її специфічним у даному випадку перебігом) і подальшою неможливістю реадаптації в умовах спеціального закладу. Низкою авторів (А.П. Чуприков, 2007; О.О. Древицька, 2007; О.В. Защиринська, 2008) переведення хворих на сурдомутизм, починаючи з підліткового віку, до інтернату, розцінюється як штучне створення умов дезадаптації, тому що внутрішній розклад життя у таких закладах різко відрізняється від того, в якому вони розвивались.

В той же час у хворих на сурдомутизм спостерігаються асинхронії психосексуального розвитку. Між тим, психосексуальний розвиток людини як невід'ємна частина загального психічного розвитку починається з перших місяців життя і формує статеву самосвідомість, полорольову настанову та психосексуальну орієнтацію. Затримка психосексуального розвитку, обумовлена вродженою відсутністю слуху, або його поступовим зникненням у ранньому (до 3 років) віці внаслідок отопатогених процесів і травм голови та внутрішніх структур вуха, призводить, як правило, до гальмування сексуальних проявів в цілому. Це виявляється у відсутності потягу до контактів з особами протилежної статі, пізньому вступу у шлюб під тиском родини, складностях під час сексуального дебюту, низької сексуальної активності.

В літературі, присвяченій психології хворих з втратою слуху, а також у спеціальних розділах психіатрії, психотерапії та дефектології (В.В. Чугунов, 1995, 2000; В.М. Рахманов, 2005; Б.В. Михайлов, С.І. Табачніков, І.С. Вітенко, В.В. Чугунов, 2002; І.М. Бабій, 2002; Ю.В. Верхошанський, 2005; Г.М. Кожина, 2006; Н.Г.Пшук, 2006; Т.Б.Дмитрієва, 2007; С.І.Табачніков, 2007; Н.О. Марута, 2007; О.В. Защиринська, 2008), в різноманітній сексологічній літературі останніх часів (В.В. Кришталь, 1999, 2008; Г.С. Кочарян, 2007; О.Г. Луценко, 2007, 2008; Б.М. Ворник, 2008; В.В. Кришталь, Є.В. Кришталь, Т.В. Кришталь, 2008) попри наявність окремих дефектологічних наробок, відсутні цілісні дані стосовно сексуальних розладів, порушення функціонування сім?ї та феномену екзистенціальної кризи у цього контингенту хворих.

Становлення соціально-перцептивних та інтерперсонально-комунікативних процесів, зумовлене накопиченням і структуруванням досвіду, можливістю вільного прояву емоцій в умовах перманентної соціальної протекції і суспільної акцептації є майже недосяжним рівнем соціалізації та персоналізації для цього контингенту осіб.

Таким чином, зрілість і адаптивність хворих на сурдомутизм залежать в певній мірі від диспозиційних чинників в межах мікро- і макросоціального середовища - рівня адаптації самих батьків, соціально-психологічного клімату сім'ї, батьківської позиції по відношенню до дитини з відсутністю слуху, наявності у сімейному сценарії арсеналу копінг-стратегій або умов для їх створення, суспільним ставлення до осіб з ознаками розумової та мовної дефіцитарності.

На відміну від певних теоретичних здобутків, в вітчизняній та зарубіжній сурдопсихології питання ПСД, психосексуального розвитку, соціалізації сексуальності, а тим більше - проблеми підвищення особистісної стресовитривалості у хворих сурдомутизмом не вивчались. Порушення функціонування сім'ї та феномен екзистенціальної кризи у цього контингенту навіть не розглядались; відсутні роботи, присвячені сексуальному здоров'ю осіб з відсутністю слуху та їх психічній витривалості; не проводився системний аналіз вказаних медико-психологічних проблем. Як наслідок, не розроблена дієва система психотерапії та психопрофілактики ПСД у хворих на сурдомутизм у вигляді порушення функціонування сім'ї та феномену екзистенціальної кризи.

Усе визначене обумовило необхідність та актуальність проведення даної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до планів НДР Харківської медичної академії післядипломної освіти (ХМАПО) „Здоров'я сім'ї. Причини, механізми розвитку, клінічні прояви і система психодіагностики, психокорекції, психопрофілактики його порушень” (№ державної реєстрації 0107U002615).

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження - на основі системного міждисціплінарного аналізу ПСД у вигляді порушення функціонування сім'ї та феномену екзистенціальної кризи у хворих на сурдомутизм встановити механізми розвитку, варіанти перебігу та клінічні форми цих розладів і розробити й впровадити систему їх психотерапії.

Задля виконання цієї мети було поставлено такі задачі:

1. Встановити механізми розвитку, варіанти перебігу та клінічні форми ПСД у хворих на сурдомутизм.

2. Вивчити особливості психічного розвитку та психосоціального становлення у хворих з відсутністю слуху.

3. Встановити клініко-психопатологічні особливості та патонозосиндромальну структуру психічних розладів у обстеженого контингенту хворих.

4. Дослідити умови виникнення, перебіг та специфічні особливості феномену екзистенціальної кризи у осіб з сурдомутизмом.

5. Встановити особливості етапів становлення та розвитку сексуальності у хворих на сурдомутизм.

6. Визначити клінічну структуру розладів сексуального здоров'я у хворих на сурдомутизм та виділити форми порушення функціонування сім'ї у досліджуваного контингенту.

7. Вивчити міжособистісні відношення подружжя хворих на сурдомутизм.

8. Розробити систему психотерапії клініко-патоперсонологічних особливостей, невротичних та психосоматичних розладів і реакцій, порушення функціонування сім'ї та варіантів екзистенціальної кризи у пацієнтів з відсутністю слуху.

9. Обґрунтувати загальні принципи первинної, вторинної та третинної психопрофілактики ПСД у вигляді порушень функціонування сім'ї і феномена екзистенціальної кризи у хворих на сурдомутизм.

Об'єкт дослідження - ПСД у вигляді порушення функціонування сім'ї та феномену екзистенціальної кризи у хворих на сурдомутизм.

Предмет дослідження - причини, механізми розвитку та варіанти перебігу і клінічні форми ПСД у подружніх парах з сурдомутизмом.

Методи дослідження. Клініко-психопатологічний, клініко-психофеноменологічний, клінічний (в тому числі неврологічний та сексологічний (системно-структурний аналіз)), психодіагностичний, соціально-демографічний, документознавчій сурдодефектологічний та клініко-статистичний.

Наукова новизна. Уперше в Україні і в світі з позицій міждисциплінарного підходу здійснено комплексне дослідження проблеми ПСД хворих на сурдомутизм у вигляді 2-х патофункціональних блоків: порушення функціонування сім'ї та феномену екзистенціальної кризи. Вивчено причинно-спадкові зв'язки ПСД з вродженим дефектом слуху та затримкою мовного розвитку з когнітівною недостатністю та хронічною сенсорно-комунікативною депривацією.

Встановлено особистісні відмінності та патоперсонологічні маркери у хворих на сурдомутизм, а також предиспозиційні чинники розвитку невротичних та психосоматичних розладів у даного контингенту осіб.

Уперше визначено роль негативних психогенних, соціогенних та соматогенних чинників у формуванні неадаптивної сексуальної поведінки у цих хворих. Визначено клінічну структуру розладів сексуального здоров'я і форми сексуальної дезадаптаціі за різних типів порушення функціонування сімей хворих на сурдомутизм; встановлено чинники ризику виникнення цих порушень та здійснено їх системно-структурний аналіз.

Встановлено, що облігатною складовою порушення функціонування цих сімей є ретардація психосексуального розвитку кожного з партнерів, яка разом з когнітивною недостатністю та комунікативним (мовним) дефектом виступає патопластичним підґрунтям дезадаптації. Визначено взаємодію негативних біологічних, психологічних, соціальних та соціально-психологічних чинників та їх роль у розвитку порушення функціонування сім'ї хворих на сурдомутизм.

Вперше досліджено проблему екзистенціальної кризи у хворих на сурдомутизм: причини її виникнення, соціальні та психологічні передумови, варіанти перебігу, копінг-стратегії та шляхи підвищення індивідуально-психологічної витривалості пацієнтів.

Вперше науково обґрунтовано, розроблено та впроваджено систему психотерапії ПСД; оцінено її ефективність з позиції доказової медицини.

Новим є визначення основних напрямків первинної, вторинної та третинної психопрофілактики ПСД у хворих на сурдомутизм.

Практична значущість результатів дослідження. Для клінічної практики мають значення виявлення причин, механізмів розвитку, перебігу та специфічних особливостей психічних розладів у хворих на сурдомутизм, дезадаптації подружньої пари, умовної функціональності й нефункціональності сім'ї, дезадаптивної психосоціальної поведінки подружжя, в якому обидва партнери мають вроджену відсутність слуху та сполучені дефекти мови.

Сформульовано критеріі диференційної діагностики психічних станів та розладів, феномену екзистенціальної кризи, клінічних варіантів та форм подружньої дезадаптації; розроблено концептуальну систему діагностики порушення сексуального здоров'я хворих на сурдомутизм.

Запропоновано систему психотерапії невротичних та психосоматичних розладів, подружньоі дезадаптації та феномену екзистенціальної кризи у хворих на сурдомутизм. Розроблену систему впроваджено в медико-психологічну, сурдодефектологічну та сексологічну практику, що дало змогу досягти високого і стійкого терапевтичного ефекту.

Результати проведених досліджень впроваджено у практику роботи відділення сімейного лікарсько-психологічного консультування Харківського обласного психоневрологічного диспансеру, Харківської міської клінічної полікліники № 8, Харківської обласної клінічної психіатрічної лікарні № 3, Харківського міського психоневрологічного диспансеру № 3, Полтавської обласної психоневрологічної лікарні ім. О.Ф. Мальцева, а також в педагогічний процес на кафедрах психіатрії; психотерапії; сексологіі та медичної психологіі; невропатології та дитячої неврології ХМАПО.

Апробація результатів роботи. Матеріали дисертації доповідалися і обговорювалися на засіданнях Харківського медичного товариства (товариство сексологів та медичних психологів), а також на науково-практичній конференціі сексологів та андрологів України „Безпліддя подружньої пари” (Київ, 24 - 25.05.2007), Всеукраїнській науково-практичній конференціі „Розлади менструальноі функціі у дівчат-підлітків та їх віддалені наслідкі” (Харків, 10 - 11.12.2008), науково-практичній конференціі „Бокаріусівські читання” (Харків, 28 - 29.11.2008), науково-практичній конференції „Психічні і соматичні розлади психогенного походження” (Харків, 29 - 30.10.2009), ІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Актуальні проблеми психосоматики: системний погляд” (Харків, 10 - 11.04.2009), VI Міжнародній науково-практичній конференції „Простір арт-терапії. Хаос, структура, стихія” (Київ, 26 - 28.02.2009).

Публікаціі. Матеріали дисертаціі опубліковано у 33 статтях, з яких 32 - у спеціалізованих наукових журналах згідно з Переліком ВАК України і 4 тезах наукових конференцій (32 статті опубліковано моноосібно, 1 - в співавторстві).

Структура дисертації. Основний зміст роботи викладено на 265 сторінок машинопису. Дисертація складається зі вступу, оглядового розділу, 6 розділів власних досліджень, висновків, рекомендацій, списку використаних джерел.

Матеріали дисертації ілюстровано 26 таблицями. Бібліографічний список містить 300 джерел, у т. ч. 145 зарубіжних.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Характеристика обстеженого контингенту. Контингенти дослідження склало 311 осіб обох статей, з якіх згідно розроблених критеріїв відбору було відібрано 240 осіб, 120 чоловіків та 120 жінок, що складали подружні пари.

Критерії, яких ми дотримувалися при формуванні основної групи (100 подружніх пар), були такими: активний репродуктивний вік (вікові межі обстежених коливались від 21 до 45 років), відсутність слуху вродженого характеру, супроводжувана розладами мовлення (сурдомутизм), ПСД, сформована на тлі сенсорного та комунікативного дефектів і низки таких соціально-психологічних проблем, як неможливість самоактуалізації та оптимальної соціалізації у суспільстві, низького соціального, професійного та економічного статусу хворих. Обов'язковою умовою була відсутність у анамнезі психічних розладів психотичного регістру та глибокого розумового дефекту.

Всі пацієнти мали шлюбні відносини не менш 1 року. Причиною звертання по психотерапевтичну допомогу були психологічні проблеми, невротичні, соматичні та сексуальні розлади, порушення функціонування сім'ї. Основними скаргами були: хронічна тривожність („екзистенціальна тривога”) - 100±1%, порушення сексуальної активності (100±1%), невротичні розлади (40,00±4,90% чол. та 51,00±5,00% жін.), зокрема панічні стани (24,00±4,27% чол. та 62,00±4,85% жін.), соматоформні розлади (відповідно 35,00±4,77% та 73,00±4,44%) та відчуття загального тілесного дискомфорту (відповідно 42,00±4,94% та 61,00±4,88%). Раніше зверталися по допомогу до різних спеціалістів 83,00±3,52% пацієнтів, але позитивний ефект після лікування якщо і досягався, то тривав не більш 1 - 1,5 років.

Мотивом укладення шлюбу у вагомої кількості чоловіків (40,00±4,90%) було почуття симпатії, прихильності до своєї партнерки. У жінок переважав острах самотності та усвідомлення тотожності дефекту (44,00±4,96%), що мали місце й у 26,00±4,39% чоловіків. За порадою батьків сформували сім'ю 15,00±3,57% чоловіків і 5,00±2,18% жінок. Тільки 11,00±3,13% чоловіків і 18,00±3,84% жінок брали шлюб за коханням та сексуальним потягом. У контрольній групі, навпаки, одружились за мотивом кохання 90,00±6,71% чоловіків і 75,00±9,68% жінок.

Порушення функціонування сім'ї тривало у більшості пар з самого початку шлюбу і було наслідком не тільки первинного сенсорного дефекту і подальшої ретардації психосексуального розвитку у кожного з подружжя, а й було зумовлене такими соціально-психологічними чинниками, як відсутність взаєморозуміння між членами родини, надання переваги каузальній атрибуції при оцінюванні свого партнера, недостатньою глибиною емоційного контакту, неспівпадінням рольових позицій і цінносних орієнтацій, а також фрустрацією взаємних експектацій чоловіка і жінки.

Екзистенціальна криза виникала на тлі перманентної екзистенціальної тривоги, яка ґрунтувалась на реальних обставинах існування пацієнтів (соціальній, економічній, правовій незахищеності, неможливості оптимальної соціалізації, педагогічній занедбаності). Маніфестація кризи співпадала з виникненням актуальної проблеми, яку пацієнти не могли вирішити за рахунок власних ресурсів. Це призводило до застосування ними неадаптивних копінг-стратегій та подальшої невротизації.

Рівень освіти у пацієнтів основної групи здебільшого був неповним середнім: 61,00±4,88% у чоловіків та 70,00±4,58% у жінок. Відзначався доволі низький соціальний статус: 53,00±4,99% чоловіків та 41,00±4,92% жінок працювали підсобними робітниками; 33,00±4,30% чоловіків та 28,00±4,49% жінок - у спеціальних майстернях для інвалідів. Безробітними на час обстеження були 12,00±3,25% чоловіків та 31,00±4,62% жінок - всі вони знаходились на утриманні опікунів та одержували державну допомогу за станом здоров'я.

Таким чином, контингент обстежених був однорідним за усіма базовими показниками, що дало можливість вважати результати дослідження такими, що репрезентативно відображають генеральну сукупність.

Методи обстеження хворих. Із позицій системного підходу до досліджуваної патології з урахуванням багатовимірності забезпечення психічного та сексуального здоров'я було проведено всебічне обстеження кожного з подружжя, що перебували під спостереженням; воно включало клінічні дослідження і вивчення соціальних, психологічних, соціально-психологічних та соматичних (біологічних) аспектів подружньої дезадаптаціі. До комплексу методів обстеження подружжя входило клініко-психопатологічне, клінічне (неврологічне, сексологічне - в тому числі системно-структурний аналіз), психодіагностичне, соціально-демографічне, документознавче сурдодефектологічне та клініко-статистичне дослідження.

З метою виявлення причин і умов порушень сексуального здоров'я подружжя було використано розроблений В.В. Кришталем (2007, 2008) метод системно-структурного аналізу сексуального здоров'я за його компонентами та складовими і за інтегральними критеріями, а також аналіз функцій сім'ї, який визначався за 14 позиціями-параметрами (емоційною, комунікативною, сексуально-еротичною, репродуктивною, господарчо-побутовою, виховною, рольовою, захисною, а також функціями соціалізації, соціальної інтеграції, збереження сім'ї, персоналізації, психотерапевтичною та реабілітаційною).

Метою спеціального сексологічного обстеження було вивчення стану сексуальної функції у чоловіків та жінок, визначення типів їх статевої конституції.

Клініко-психопатологічний метод використовувався у його традиційному варіанті із застосуванням опитувальника і мав в якості доповнення психофеноменологічний метод: психотерапевтичну співбесіду, поєднану з етологічною діагностикою з міміко-пантомімічним акцентом, збиранням психоанамнезу і патоперсонологічним дослідженням.

При проведенні аналізу анамнестичних даних ми ставили за мету виявлення особливостей загального фізичного і психічного розвитку кожного з подружжя, соматосексуального і психосексуального розвитку, формування сексуальноі культури, становлення сімейно-шлюбних відносин, патернів сексуальноі поведінки, наявність кризових станів і реакцій дезадаптації.

Документознавчій сурдодефектологічний метод включав ознайомлення зі спеціальною медичною документацією (виписками з амбулаторних карток, висновками спеціалістів).

Неврологічне обстеження проводилось амбулаторно та складалося з визначення неврологічного статусу за традиційною схемою.

Психодіагностичні дослідження включали:

1) збір психологічного (персонологічного) анамнезу;

2) визначення рівню самоактуалізації за методикою САМОАЛ (Н.Ф. Каліна, А.В. Лазукін, 2005);

3) вивчення внутрішньої картини хвороби (ВКХ) за допомогою опитувальника ЛОБІ (А.Є. Личко, М.Я. Іванов, 1980);

4) проєктивні методики „Тест Руки” (Е. Вагнер, 1962) і „Тест Світу” (М. Ловенфельд, 1939);

5) особистісний опитувальник Г. Шмішека (Г. Шмішек, 1970);

6) реєстрація рівня тривожності за методом Ч.Д. Спілбергера - Ю.Л. Ханіна (1976);

7) вимірювання інтелекту за шкалою Векслера (невербальний варіант - Д. Векслер, 1955);

8) тест Отіса (А.С. Отіс, 1963);

9) обстеження невербального гнозиса за Р.М. Грановською (Р.М. Грановська, І.М. Березіна, 1974).

Статистична обробка даних клінічних і психодіагностичних досліджень проводилася за методом С. Гланця в системі МS Excel.

Результати дослідження. Проведене комплексне дослідження показало, що всі без винятку хворі мали ознаки ПСД, обумовлені констеляцією таких медико-соціальних, психогенетичних та клініко-психологічних чинників, як дефіцитарність психічного розвитку, приналежність до категорії сімей з генетичним ризиком, несприятлива „соціальна ситуація розвитку”, наявність психоневрологічного преморбіду (диффузна неврологічна мікросимптоматика, акцентуації характеру, психічний інфантилізм), свідома та несвідома інтроєкція хибних соціо-психологічних кліше (рентні настанови, рецептивна орієнтація, віктимність, позиція утриманства, відмова від обов'язків перед суспільством, часткова десоціалізація).

Порушення слуху у хворих на сурдомутизм завжди ґрунтується або на органічній патології, яка виявляється або у вигляді успадкованого дегенеративного процесу, здебільшого у сполученні з вродженою деформацією слухової кістки, сімейною формою атрофії слухового нерву, або як наслідок несприятливого перебігу вагітності, пері- та постнатальних процесів (краснуха, герпес під час вагітності, використання акушерських щипців, довготривала асфіксія під час пологів). У 24,00±3,02 % хворих у віці до 3 років мали місце черепно-мозкові травми, масивна антибіотикотерапія з використанням препаратів з отопатогенною дією, вірусні отити, менінгіти з ускладненнями в зоні внутрішнього вуха.

Всі перелічені стани не є вузьколокальними процесами, а представляють з себе непрогредієнтні церебральні захворювання, в структурі яких порушення слуху хоча і є другорядною ланкою, але водночас виступає патопластичним чинником у формуванні загальної сенсорної та / або психічної дефіцитарності.

Результати обстеження за методикою САМОАЛ виявили порушення самоактуалізаціі у більшості хворих основної групи. Було визначено, що у чоловіків особистісна незрілість виявлялась частіше (97,00±1,71%) за жінок і містила в собі такі якості, як недостатній рівень почуття відповідальності, зниження потреби у турботі про інших, відсутності інтересу до суспільного і культурного життя, небажання працювати в оточенні інших пацієнтів, рентні настанови. У жінок особистісна незрілість виявляла себе в відсутності антиципації, недостатній сформованості материнського інстинкту, в емоційній залежності від оцінок референтної групи. Каузальна атрибуція, тобто хибна інтерпретація дій і висловлювань людей за рахунок суб'єктивної оцінки їх зовнішніх проявів, спостерігалась у більшості пацієнтів основної групи. Несамостійність і залежність частіше зустрічались у жінок і виявлялись у відсутності ініціативи, почуття відповідальності за свої дії, підвищеної навіюваності, манері наслідувати чужий стиль, невмінні розподіляти власний час, перманентному почуттю самотності. Ригідність проявлялась як утрудненість - майже до повної нездібності - змінювати власну програму діяльності, коли цього потребували умови мінливого життя або нові соціальні вимоги. У хворих вирізнялись три типи ригідності: когнітивна (82,00±2,92%) - неможливість перебудови сприйняття і уявлення нової ситуації, нового засобу дії; афективна (32,00±4,30%) - застрягання у афектах та емоційних станах без урахування нових ситуацій, зміни у відносинах; мотиваційна (64,00±4,97%) - сталість системи мотивів і потягів у обставинах, які потребують гнучкості і версійності поведінкових стереотипів. Рівень ригідності у цих хворих був обумовлений взаємодією їх особистісних якостей з характером середовища, включаючи ступінь складності актуальних соціальних задач, їх значущості, наявності ризику, монотонності зовнішньої стимуляції і набуття позитивного підкріплення.

Центрація на другорядних параметрах була також властива більшості хворих. При оцінці іншої людини або при описі людської постаті на малюнку переважали предикати відносно її одежі, зачіски, гладкості та ін., і майже ніколи в першу чергу не називався вираз її обличчя або емоційний стан, що утворювало багаточисленні помилки при психологічному тестуванні. Серед подружжів контрольної групи дезадаптивні риси зустрічались значно рідше. Більш адекватною була і самооцінка хворих.

Внаслідок послабленого самоконтролю в стані дезадаптації особистісні риси хворих сурдомутизмом можуть частково трансформуватися, набуваючи характеру кліничних симтомів і синдромів: активність перетворюється в імпульсивну поведінку, агресивність виявляє себе у спалахах аутоагресії, ригідність переходить в паранояльність, інтроверсія - в аутичність, песимістичність - у депресію, помисловість - у іпохондричність.

В контрольній групі і у чоловіків, і у жінок спостерігалась зовсім інша картина. Найбільш поширеними якостями були відкритість, емпатичність, натхненність, потяг до групової активності, креативність, дружелюбство.

З метою вивчення патернів відношення до хвороби, саногенних настанов та рівня вітальності застосовувався опитувальник ЛОБІ. Встановлено, що у 58,00±4,94% чоловіків та 67,00±4,70% жінок мав місце тривожний тип, відповідно у 31,00±4,62% чоловіків та 20,00±4,00% жінок - сензитивний тип, у 11,00±3,13% та 13,00±3,36% - анозогнозічний тип, що свідчить про відсутність реальної картини хвороби у пацієнтів, несформованість моделі саногенезу та антиципаційній недостатності.

Для визначення особливостей афективно-емоційної сфери особистості хворих застосовувався „Тест Руки” за Е. Вагнером та „Тест Світу” за М. Ловенфельдом. „Тест Руки” (Hand Test) виявив у хворих низький рівень адаптивності, домінування таких якостей, як залежність, субмісивність, пасивність. В теоретичне обґрунтування „Теста Руки” закладене положення про те, що розвиток функції руки пов'язаний із розвитком кори головного мозку. Рука має важливе значення як орган сприйняття простору, орієнтації в ньому, необхідної для організації будь-якої дії. Рука, особливо у хворих на сурдомутизм, безпосередньо задіяна у зовнішню активність. Тому, запропонував обстеженим в якості візуального символу зображення руки, яка виконує різноманітні дії, ми мали змогу зробити висновки про основні тенденції активності цих пацієнтів.

При виконанні методики „Тест Світу” (М. Ловенфельд, 1999) хворі зазвичай вибирали із 15 категорій малюнків зображення з їжею, будинком, різними побутовими речами. При проведенні аналізу було виділено 2 основних підходи до „конструювання миру” у хворих на сурдомутизм - практичний і вітальний.

При вивченні психічного преморбіду з'ясувалось, що у 75,00±4,33% пацієнтів мали місце акцентуації характеру. За допомогою особистісного опитувальника Г. Шмішека вивчалась оцінка хворими власних вітальних функцій (самопочуття, настрою, сну, апетиту, сексуального потягу), відношення до оточення (до власних батьків, партнерів по шлюбу, дітей, колег на роботі, друзів) і до таких категорій, як критика до себе, самовиховання, дотримання моральних правил, законів тощо.

У чоловіків основної і контрольної груп найчастіше зустрічались дистимічний (67,00±3,88%) та тривожно-боязкий тип (14,00±6,98%), у жінок - емотивний тип (81,00±3,92%).

Хворі з дистимічним типом мали постійний знижений тон настрою, фіксували та ретельно обговорювали негативні сторони життя, деталі пережитих станів фрустрації. У колективі вони працювали неохоче, віддаючи перевагу усамітненню, займались нескладною ремісною роботою на дому, мали низький економічний статус. Найчастіше жили вдвох з дружиною, не відчували внутрішньої потреби заводити дітей. Ззовні характеризувались невиразною мімікою та пантомімікою, уповільненими рухами, відстороненістю від співрозмовника. Спостерігались часті помилки соціальної перцепції, пов'язані з жорсткими ригідними настановами, тугорухливістю психічних процесів та зниженням критичності до себе.

Хворі з тривожно-боязким типом акцентуації вирізнялись робкістю з елементами покори, приниженості, бажанням „прислужитися”, „бути корисним”. Вони не мали рішучості відстоювати власну позицію, тому при виникненні конфлікту завжди погоджувалися з сильною стороною. При найменшому погіршенню стану здоров'я вони впадали у відчай, звертались відразу до декількох спеціалістів, бо боялись „пропустити розвиток опасної хвороби”; визначались помисливістю, емоційним застряганням. Їх самооцінка була хибною.

Пацієнтки з емотивним типом мали підвищену вразливість, були субмісивними і постійно відчували власну неповноцінність. Своїми основними рисами вони вважали замкненість та невпевненість у собі, однак це виявлялось лише в незнайомій обстановці, серед сторонніх осіб: в родині, в колі друзів вони виявляли достатню товариськість, схильність до співробітництва, взаємодопомоги. Острах викликала ситуація суспільного засудження: один лише натяк на недоброзичливість збоку оточення примушував хворих до психологічного „бігства”. Все життя вони відчували власну сексуальну непривабливість; в них спостерігалось домінування платонічного лібідо. У шлюбні відносини вони вступали за наказом батьків; до партнера виявляли довірливість, чуйність, завжди досягали компромісу. У той же час вони не вміли конструктивно розв'язувати конфлікти, відстоювати особисту точку зору та мали низький рівень соціалізації. Їх самооцінка вирізнялась доволі високою об'єктивностю.

Таким чином, слід констатувати, що у хворих на сурдомутизм спостерігаються певні варіанти акцентуацій, які виступають чинником дезадаптаціі - як при внутрішньогруповій взаємодії, так і в подружніх відносинах. Крім того, результати наших досліджень, як і дані О.Г. Луценка (2007, 2008), С.О. Діденка, О.Г.Козлової (2009), свідчать про існування залежності між типом особистості пацієнта, наявністю акцентуації та сексуальними проявами і відхиленнями. При дистимічному варіанті акцентуації визначається зниження сексуального потягу, формування шаблонно-регламентованого стереотипу сексуальної поведінки, часті вікарні мастурбації при взаємному емоційному охолодженні; ангедонія. При тривожно-боязкому хворі мають впевненість у власній сексуальнії непривабливості, спостерігається гіпестезія ерогенних зон, гіпооргазмія. Для емотивного типу характерні виразність платонічного лібідо, довготривалий флірт з однолітками без формування зрілого сексуального потягу, залежність лібідо від тимчасових змін настрою.

Такі риси характеру, як боязкість, несміливість, образливість, надмірна вразливість заважають правильному формуванню платонічного, еротичного і сексуального лібідо, негативно впливають на процеси комунікації, без яких неможливі нормальний розвиток особистості та становлення сексуальності; в подальшому ці риси знижають рівень психологічної сумісності подружжя.

Рівень тривожності вивчався за методикою Ч.Д.Спілбергера - Ю.Л.Ханіна. Показник особистісної тривожності у більшості пацієнтів-чоловіків основної групи знаходився на середньому рівні (70,00±4,50%). Високий рівень відзначався майже у половини жінок - 42,00±4,94%. При виникненні ситуативної тривожності її показники різко підвищувалися у 85,00±7,98% пацієнтів основної групи. Це вказує на високу ступінь лабільності емоційної і ефекторно-вольової сфер цих хворих, а також на незрілість їх адаптаційних механізмів. В контрольній групі високий рівень тривожності не спостерігався ні в тому, ні в іншому варіанті цього стану. Було виділено ряд чинників, яки викликають різкий підйом ситуативної тривожності у досліджуваного контингенту. До них відносяться: візит до хірурга, гінеколога, необхідність інструментального обстеження у цих спеціалістів; вимушена самотність; хвороби близьких; нове працевлаштування; вимушене спілкування з незнайомими людьми, до яких хворі відчувають недовіру.

З метою вивчення можливості правильної оцінки хворими свого стану та визначення спроможності отримувати психотерапевтичне лікування проводилось вимірювання інтелекту пацієнтів за невербальною шкалою Векслера та тестом Отіса. За шкалою Векслера майже всі пацієнти знаходились у граничній зоні - 70-79 балів. Процент помилки за тестом Отіса в основній групі хворих складав у середньому 2,00±1,40%.

Дослідження невербального гнозису за методикою Р.М.Грановської виявило в хворих недостатню концентрацію активної уваги та мнестичні розлади.

У 85±3,90% хворих основної та 78±2,66% контрольної груп спостерігався синдром помірних когнітивних розладів (F06.7), які проявлялись у вигляді зниження розумової продуктивності, труднощах у засвоєнні нової інформації, порушенні здібності концентрувати увагу на виконанні складних завдань. В усіх хворих впродовж життя мали місце гострі невротичні епізоди: у вигляді синдрому деперсоналізації-дереалізації (F48.1) - 30±4,58% чоловіків і 19±3,92% жінок, короткочасної депресивної реакції (F43.20) - відповідно 20,00±4,00% та 12,00±3,25%, панічних розладів (F41.0) - 30,00±4,58% лише у жінок, конверсійного розладу (F44) - 10,00±3,00% спостерігався тільки у жінок, соматизованого (соматоформного) розладу (F45.3 - 45.8) - відповідно у 19,00±3,92% і 10,00±3,00%. Гострі невротичні розлади виникали внаслідок короткотривалого, але потужного стресорного впливу; у клінічній картині переважала елементарна невротична симптоматика, яка відображала тимчасову декомпенсацію найбільш нестійких, ушкоджених або функціонально послаблених ділянок психіки. Серед довготривалих невротичних розладів переважали соціофобії (F40.1) - 16,00±3,67% чоловіків та 2,00±1,40% жінок, які були представлені трьома профілями: соціофобії з комплексом власної малоцінності і безпорадності; соціофобії з ідеями фізичного і психічного недоліку, пов'язаного з відсутністю слуху; соціофобії з ідеями фізичного недоліку, не пов'язаного з основним захворюванням. Фобічні прояви концентрувались навколо наявного дефекту, але з часом збагачувались надцінними ідеями відношення і, як слід, функціональними порушеннями вегетативної сфери. Спостерігався феномен „фобічного уникання” (С.І. Табачніков, В.С. Первий, 2002; Г.Т. Сонник, 2005), який ставав домінуючим поведінковим патерном і визначав всю структуру взаємовідносин хворого з оточуючим світом.

Соціальні фобії формували стійку інтерперсональну ізоляцію хворих, вели до руйнування зовнішніх контактів, що в свою чергу, призводило до посилення фобічної симптоматики, до вторинної переробки ідей власної „дефектності” по типу „хибного кола”.

У 4,00±1,96% чоловіків і 3,00±1,71% жінок спостерігались дистимічні епізоди (F34.1): постійно знижений настрій, відчуття втоми зранку, низька якість сну, похмура дратівливість. Відзначалась лише часткова критичність хворих до свого стану, тобто гіпогнозія.

Неврастенія (F48.0) частіше спостерігалась у пацієнтів-чоловіків. Її клінічна картина характеризувалась наявністю роздратованості, втомлюваності, розладів сну, вегетативних порушень. У хворих на неврастенію порушення сну проявлялись різноманітними варіантами (утруднення засинання, тривале безсоння без відчуття відпочинку, підвищена сонливість вдень). З вегетативних проявів у обстежених реєструвались: головний біль напруги, лабільність пульсу та артеріального тиску, гіпергідроз. Значне місце серед клінічних проявів неврастенії належало коливанню емоційного стану, частим змінам настрою (від піднесення до песимізму), наявності „пливкої тривоги”, образи, гніву, розгубленості. Згідно результатів аналізу даних Опитувальника вираженості психопатологічної симптоматики у хворих на неврастенію відзначалося переважання міжособистісної сензитивності, депресії та соматизації.

Досліджування активності і спрямованості особистості у хворих на сурдомутизм дало змогу отримати такі результати.

Інтегративною характеристикою активності особистості є її активна життєва позиція. У досліджених пацієнтів рівень активності був досить низьким, майже не спостерігалось надситуативної активності (тобто виходу за межі визначеної програми). Були відсутні такі риси активності, як спонтанність, стійкість у вирішенні складних задач, готовність долати опір будь-яких зовнішніх перешкод. Навпаки, у хворих на сурдомутизм мало місце підвищення реактивності (особливо, у пацієнтів основної групи).

Спрямованість особистості вивчалася по домінуючій мотивації, шкалі ціннісних орієнтацій і Опитувальнику по використанню вільного часу. У більшості чоловіків і жінок основної групи (відповідно 81,00±3,92% і 75,00±4,33%) домінуючою мотивацією було забезпечення життєвих інтересів. На другому місті був побут; престиж не був значущим ані для чоловіків, ані для жінок. В контрольній групі в усіх хворих переважала творчість; забезпечення життєвих інтересів знаходилось на другому плані; престиж відігравав важливу роль у 75,00±9,68% чоловіків і 80,00±8,94% жінок. В ціннісних орієнтаціях в основній групі і у чоловіків і у жінок переважав побут, професійні інтереси складали відповідно 19,00±3,92% і 2,00±4,33%. Культурні інтереси мали цінність лише для 2,00±1,40% жінок. Сексуальна сфера домінувала у 9,00±4,96% чоловіків. Колекціонування (хобі) представляло інтерес для 16,00±3,67% сімейних пар, де чоловік і жінка разом були зацікавлені цим різновидом дозвілля. В контрольній групі у чоловіків переважали професійні інтереси, у жінок порівну розподілялись піклування про домашню оселю та культурні інтереси. Це відповідає прийнятній у суспільстві гендерній інтерналізації, а саме тому факту, що ціннісні орієнтації чоловіків в більшій мірі повинні бути спрямовані на професійну діяльність, а жінок - на сімейно-побутову сферу. Низький рівень культури і нерозвиненість емоційної сфери відображали варіанти уподобання до проведення дозвілля у досліджуваних парах: часті вечірки з друзями, пиятику в одностатевій компанії, прогулянки у парку, обговорення дрібних побутових проблем. Близько третини жінок основної групи відпочивало пасивно: вони годинами перебували у ліжку, або сиділи у вікна, роздивляючи навколішнє. У контрольній групі частина хворих віддавала перевагу активному відпочинку (регіональний туризм, участь у театральних пантомімах, читання, свідоме колекціонування). Серед пар контрольної групи не спостерігалось жодної сімейної пари, яка б відпочивала пасивно.

Вивчення мотивів вступу у шлюб показало, що в основній групі близько половини чоловіків (40,00±4,90%) вступили у шлюб через почуття симпатії, прихильності до своєї партнерки; у жінок основною мотивацією був острах одинацтва та усвідомлення тотожності дефекту (44,00±4,96%), що іноді зустрічалось і у чоловіків (26,00±4,39%). За рекомендацією близьких сформували сім'ю 15,00±3,57% пацієнтів-чоловіків і 5,00±2,18% жінок. Інші мотиви були несуттєвими. Ніхто з чоловіків основної групи не мотивував свій шлюб бажанням мати дітей; у жінок цю причину назвали 17,00±3,76% обстежених. Тільки 11,00±3,13% чоловіків і 18,00±3,84% жінок вступили у шлюб за коханням. У контрольній групі, навпаки, взяли шлюб за коханням 90,00±6,71% і 75,00±9,68% жінок. На другому місці була прихильність до партнера - відповідно 10,00±6,71% і 25,00±9,68%. Інших причин пацієнти контрольної групи не називали. На момент обстеження всі пари з контрольної групи зберегли почуття кохання та поваги одне до одного, відчували адекватний сексуальний потяг.

За визначенням психосексуальних типів (за класифікацією С.С. Лібіха) пацієнти-чоловіки належали до категорії чоловік-батько (61,00±4,88%) і близько п'ятої частки - до категорії чоловік-син (20,00±4,00%). Більшість жінок - до типу жінка-дочка (49,00±5,00%) і 37,00±4,83% - жінка-жінка, пасивно-підлеглий тип. Підтипів чоловік-чоловік (агресивний) і жінка-жінка (агресивна) серед обстеженого контингенту не зустрічалось. Таким чином, мало місце часткове неспівпадіння психосексуальних типів: пасивно-підлеглого чоловічого і пасивно-підлеглого жіночого. Але в цілому переважало сполучення чоловік-батько + жінка-дочка, що пом'якшувало дисгармонійні прояви у сімейних парах. У контрольній групі тип чоловік-батько співпадав з типом жінка-дочка і агресивний тип чоловік-чоловік з пасивно-підлеглим типом жінка-жінка, що саме по собі сприяло встановленню подружньої гармонії.

При вивченні особистісної витривалості хворих на сурдомутизм ця якість розумілася як психологічна зрілість особистості, її вміння проходити свій життєвий шлях, орієнтуючись на чітко визначені цілі, не застрягаючи на труднощах, долаючи їх найбільш доцільними, „економічними” по відношенню до фізичного та психічного здоров'я, суспільно прийнятними стратегіями, використовуючи весь арсенал знань та умінь для скорішого і коротшого шляху до реалізації поставлених задач. У даному випадку мова не йде про відповідність між реальним рівнем їх функціонування (при найсприятливіших умовах) і недосяжним для них станом психофізичної гармонії здорової людини. Дослідженням встановлено, що оптимальне існування цих людей у світі має іншу біосоціальну модель, межі якої набагато вузькіші, ніж при так званій „психофізичній нормі”. Як внутрішній стан хворих на сурдомутизм (хронічна аудіальна депривація, частіше поєднана з іншими дефектами розвитку, асинхронії дозрівання й становлення окремих психічних функцій, наявність постійного персоногенного дефекту, який призводить до невротизації або психопатизації), так і специфіка взаємодії з зовнішнім оточенням (неможливість повноцінної комунікації, вимушена вузькість кола спілкування, низький рівень соціальних досягнень, статусна роль підлеглих), не створюють сприятливої основи для формування психічної витривалості. При виникненні нестандартних ситуацій, в яких мінімальний „запас стійкості”, який мають у арсеналі ці хворі, не може забезпечити стан рівноваги, настає т. з. „життєва криза”. Виникнення кризи - це прояв дисбалансу між важливістю проблеми, труднощами по її подоланню і недостатністю ресурсів для її вирішення. Індивід не може зовсім відмовитися від її реалізації, але усвідомлює, що для успішного вирішення більш не підходять старі, набуті досвідом, стратегії дій. Рост напруги, яка викликана цією дилемою, проявляється тривогою, страхом, почуттям провини за свою „непрактичність”, „невмілість”, соромом перед оточуючими. У своєму перебігу криза проходить ряд стадій:

- початкове зростання напруги, пов'язане зі спробою використати для швидкого досягнення успіху старі інконгруентні підходи;

- відсутність позитивних змін і подальше зростання напруги, прояви гіперактивності з кінцевою фрустрацією;

- мобілізація рештки сил з використанням нових методів, при підключенні до вирішення проблеми додаткових ресурсів (людей, матеріальних коштів). Якщо таким чином проблема вирішується, пацієнт отримує жадану рівновагу, яка супроводжується психофізичною релаксацією і ментальною фіксацією на досягненні;

- якщо проблема залишається невирішеною, особистісна та поведінкова дезорганізація досягає критичних меж.

Кінець кризи відзначається ключовим рішенням індивіда, яке досягається або активно і усвідомлювано, або на підсвідомому рівні. В разі сприятливого завершення кризи індивід виробляє нові шляхи здолання, які в подальшому можуть слугувати йому апостеріорними зразками для вирішення типових задач. Якщо криза зайшла у глухий кут (виникла так звана „апорія”), то подальші події у хворих на сурдомутизм розвиваються, як правило, в одному з трьох напрямків:

- „бігство у хворобу” (найбільш частіше у цього контингенту);

- „соціальна аутоізоляція”;

- „віртуалізація”.

Четверта реакція з цієї тетради - „бігство у роботу” (ергопатизація) - у хворих на сурдомутизм практично не зустрічається.

За результатами дослідження з'ясувалося, що чинники, які знижували психічну витривалість, були такі:

- наявність коморбідних психічних станів та розладів (різні форми розумової відсталості, сполучені дефекти розвитку з когнітивною недостатністю);

- виховання в умовах інтернату (яке призводить до більш глибокої педагогічної занедбаності, ніж недостатня увага до дитини в соціально-неблагополучних родинах);

- відсутність повноцінної освіти (володіння лише ремісними навичками за недостатністю знань; невміння раціонально розподіляти час);

- незадоволеність власним професійним рівнем (залежність від інших на виробництві, низький рівень платні, незацікавленість в підвищенні результативності праці, монотонність, відсутність професійного зростання);

- дизгармонійні сімейні відносини (взаємодопомога або тотожність дефекту як мономотиви укладення шлюбу, невиразність еротичної і платонічної стадій лібідо, низька сексуальна культура, безпідставні ревнощі як наслідок взаємної недовіри);

- соціальна незахищеність (байдужість державних структур до життя інвалідів, вимушене існування в незручних умовах без перспективи отримати власне житло, юридичне безправ'я, відсутність дієвих соціальних програм з прищеплення молодому поколінню толерантності, емпатії і потягу до активної участі у долі людей з обмеженими можливостями).

Отримані результати показали, що у хворих на сурдомутизм, незважаючи на стан „нестабільної рівноваги”, викликаної відсутністю слуху і вторинними когнітивними і поведінковими розладами, є реальні шляхи підвищення психічної витривалості задля формування позиції „власної надійності” і безболісного, конструктивного здолання зовнішніх стресогених впливів.

При вивченні психосексуального розвитку виходили з концепції психосексуального дизонтогенезу (В.М. Маслов, І.Л. Ботнєва, Г.С. Васильченко, 2002; О.Г. Луценко, 2005, 2006) з урахуванням вікових і критичних етапів, стадій і фаз формування сексуальності.

Статева самосвідомість була правильною в усіх обстежених чоловіків та жінок; її формування відбувалось у віці 3 - 4 років. На цьому етапі у хлопчиків виявлялась робкість, сенситивність, вразливість. Це пояснювалось штучно створеними в родині умовами максимального опікування, усуванням найменших приводів до дискомфорту. Формувався особливий субмісивний тип емоційної прихильності до матері, повна залежність від неї, поступове засвоєння патернів її поведінки (зокрема, жестів), що в остаточному рахунку призводило до закріплення даного стереотипу, і в багатьох випадках - до психічного

інфантилізму. Водночас, у частини хворих (6,00±2,37%) спостерігались наявність демонстративності, жаги до визнання оточуючих, елементи егоїстичних настанов. Жагу визнання ці пацієнти задовольняли у середовищі ровесників шляхом демонстрування химерних, незрозумілих іншим, жестів, неправдивими розповідями про себе. У середовищі дітей з нормальним слухом ці пацієнти лякали їх кривлянням; не в змозі почути звертання до них, відмахувались, відвертались від співрозмовників. У дівчат також спостерігалась тенденція до формування астенічних рис, з чітким переважанням пасивної позиції.

На етапі формування стереотипу полорольової поведінки у чоловіків переважали комунікативні порушення. Близько половини пацієнтів згадували, що при потраплянні до колективу однолітків з нормальним слухом вони ледве встановлювали контакт. Це відбувалось не тільки внаслідок перешкод у мовному спілкуванні, але й як результат сформованих у них рис інфантильності, байдужості до інтересів інших підлітків. 80% хворих відзначали у підлітковому віці постійну втому, рухову незручність, сталість. Їх дратувала необхідність приймати участь у загальних трудових процесах, спортивних змаганнях, художній самодіяльності. В оточенні здорових ровесників пацієнти ставали об'єктами знущань. Це посилювало відчуття ізольованості, покинутості, формувало комплекс відчуження та ворожості. У дівчат препубертатний період проходив дещо гладше внаслідок їх конформності, вмінню пристосуватися до нового середовища.