Епідеміологічна характеристика внутрішньолікарняних гепатитів В і С та стратегія їх профілактики в сучасних умовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕПІДЕМІОЛОГІЇ ТА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

ІМ. Л.В. ГРОМАШЕВСЬКОГО

УДК 616.32-002.12-036.22.0045.58-084

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора медичних наук

ЕПІДЕМІОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВНУТРІШНЬОЛІКАРНЯНИХ ГЕПАТИТІВ В І С ТА СТРАТЕГІЯ ЇХ ПРОФІЛАКТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

14.02.02 - епідеміологія

МАРІЄВСЬКИЙ ВІКТОР ФЕДОРОВИЧ

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України.

Науковий консультант:

Гураль Анатолій Леонтійович, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України, завідувач лабораторії вірусних гепатитів та ВІЛ-інфекції.

Офіційні опоненти:

Фролов Аркадій Федорович, член-кореспондент НАН та АМН України, РАМН, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України, завідувач лабораторії загальної вірусології;

Андрейчин Михайло Антонович, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Тернопільська державна медична академія ім. І.Я. Горбачевського МОЗ України, завідувач кафедри інфекційних хвороб та епідеміології.

Карабан Олег Михайлович, доктор медичних наук, професор, Харківський державний медичний університет МОЗ України, завідувач кафедри епідеміології.

Провідна установа: Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця МОЗ України.

Захист відбудеться "04" квітня 2006 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.614.02 при Інституті епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України (03038, м. Київ, вул. М. Амосова, 5).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України (03038, м. Київ, вул. М. Амосова, 5).

Автореферат розісланий "03" березня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат медичних наук С.І. Доан.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Вірусні гепатити з парентеральним механізмом передачі збудників, перш за все гепатити В та С (ГВ та ГС), є найважливішою проблемою світової охорони здоров'я. Це визначається їх широким розповсюдженням, різноманіттям клінічних форм, можливою тяжкістю перебігу, схильністю до формування хронічних захворювань печінки і позапечінкових уражень, величезними соціально-економічними збитками, що заподіюються суспільству (Блюгер А., Новицкий И., 1988, Фролов А.Ф., 1995, Соринсон С.Н., 1998, Андрейчин М.А. і співав. 2000, Шахгильдян И.В. і співав., 2003; Громашевська Л.Л., 2003; Шерлок Ш., Дулі Дж., 1999; Alter M.J, et al., 1999; Margolis H., 2004). За матеріалами ВООЗ, у світі інфіковано вірусом ГВ (ВГВ) більше 2 млрд. людей, кількість хронічних вірусоносіїв сягає 350-400 млн. чоловік. Щорічно первинно заражаються ВГВ 50 млн. чоловік і від 1,5 до 2,0 млн. вмирають від захворювань печінки, пов'язаних з цією інфекцією (Шахгильдян И.В. і співав., 2000; Возіанова Ж.І., 2001; Lavanchy D., 2004). З кожним роком росте потік інформації про широке розповсюдження і постійне зростання захворюваності на ГС. Згідно експертним оцінкам, у світі інфіковано вірусом ГС (ВГС) від 500 млн. до 1 млрд. чоловік (Балаян М.С., Михайлов М.И., 2001; Лучшев В.И. і співав., 2004). До теперішнього часу доведена провідна роль ВГВ та ВГС в етіології хронічних захворювань печінки. У 5-10 % і навіть 15 % хворих гострий інфекційний процес трансформується в хронічний. У дітей, що народилися від інфікованих ВГВ матерів, ризик розвитку хронічної інфекції досягає 90 %. Гострий ГС (ГГС) у більшості випадків протікає без жовтяниці і з мінімальною клінічною симптоматикою. Проте, у 75-85 % інфікованих розвивається хронічний ГС (ХГС), який є основною клінічною формою цієї інфекції. Багаторічна персистенція вірусів при ХГВ та ХГС може приводити до формування цирозу печінки (ЦП) з подальшим ризиком розвитку гепатоцелюлярної карциноми (ГЦК). Відповідно до матеріалів Європейської асоціації по вивченню печінки, ГС є причиною 40 % ЦП, що далеко зайшов, і 60 % випадків ГЦК (Фролов А.Ф., 1995; Игнатова Т.М., 2002; Серов В.В. і співав., 2004; Walsh К.A., Alexander G.J., 2001; Brechot С., 2002; Lor A.S., 2002; Hoofhagle J.H., 2002; Memon M.J., Меmon М.А., 2002).

ГВ продовжує займати одне з провідних місць в інфекційній патології людини в Україні. Не зважаючи на багаторічне вивчення ГВ-інфекції і наявні наукові досягнення, суттєво понизити інтенсивність епідемічного процесу (ЕП) не вдається. Офіційна реєстрація ГС в Україні розпочата лише в 2003 р., тому дані про поширеність, питому вагу в загальній структурі ВГ, клініко-епідеміологічних особливостях цієї інфекції знаходяться у стадії накопичення. Разом з тим, проведені в останні роки дослідження свідчать про безперечну актуальність цієї проблеми та зростання захворюваності на ГС у нашій країні. Дійсний рівень захворюваності, розповсюдженості ГВ та ГС в Україні значно перевищує дані офіційної статистики, оскільки вони ґрунтуються на реєстрації, головним чином, клінічно виражених жовтяничних форм інфекційного процесу. Хворі на безжовтяничні, субклінічні форми гострого і хронічного ГВ та ГС, хронічні вірусоносії переважно залишаються нерозпізнаними (Гураль А.Л. і співав., 2001, 2003).

Важливою проблемою сучасної охорони здоров'я є внутрішньолікарняні інфекції (ВЛІ), в структурі яких значне місце займають ГВ та ГС. До лікувально-профілактичних закладів (ЛПЗ) можуть поступати на лікування і обстеження пацієнти з недіагностованими ГВ та ГС, не виключено з активним інфекційним процесом. Епідемічна небезпека невиявлених джерел інфекцій в лікувальних установах визначається сприятливими умовами, які можуть створюватися для реалізації парентерального механізму передачі збудників та інфікування персоналу і пацієнтів. Причому, в різних медичних установах і навіть різних стаціонарах одного й того ж профілю пацієнти та персонал піддаються неоднаковому ризику інфікування (Акимкин В.Г. і співав., 2000, 2002; Семененко Т.А., 2001; Denis F. et al., 2000).

У попередні роки нами було проведене вивчення епідеміологічних особливостей ГВ у медичних працівників. Вперше в Україні одержані дані про широке розповсюдження цієї інфекції серед персоналу лікувальних установ, визначені деякі чинники передачі збудника, головним чином, у відділеннях хірургічного профілю, визначені основні шляхи підвищення ефективності профілактики ГВ як професійного захворювання медичних працівників (Марієвській В.Ф., 1994). Не дивлячись на істотне наукове й практичне значення вказаних вище досліджень, проблема ВЛ ГВ в Україні все ще розроблена недостатньо. До теперішнього часу не встановлений дійсний рівень розповсюдження цієї інфекції не тільки серед медичних працівників, але й пацієнтів лікувальних установ різного профілю з урахуванням інтенсивності приховано перебігаючого епідемічного процесу. Не вивчені ризик інфікування та основні чинники передачі збудника залежно від структури парентеральних втручань і конкретних умов професійної діяльності медичних працівників, а також лікування, обстеження хворих тощо. Крім того, проведені в попередні роки дослідження, мали організаційні та методичні недоліки. Що ж до ГС, то наявні в світовій літературі дані про розповсюдження, епідеміологічні особливості цієї інфекції в лікувальних установах знаходяться у стадії накопичення і часто носять суперечливий характер. В Україні вивчення ГС як внутрішньолікарняної інфекції не проводилося. Дослідження, направлені на розробку епідеміологічних аспектів проблеми ВЛ ГВ та ГС, мають великий теоретичний інтерес і практичне значення, а також є необхідним етапом розробки та удосконалення системи епідеміологічного нагляду (ЕН) та профілактики цих інфекцій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано в рамках науково-дослідних робіт лабораторії вірусних гепатитів та ВІЛ-інфекції Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України: "Вивчити роль інструментального фактору в захворюваності внутрішньолікарняними вірусними гепатитами" (№ держреєстрації АО 1001887р); "Контроль за станом імунітету та циркуляції вірусу гепатиту С в Україні" (№ держреєстрації 0194U017363); "Розповсюдження перинатальних вірусних гепатитів в Україні та розробка системи профілактики цих інфекцій" (№ держреєстрації 0196V009360); "Вивчити клінічні, біохімічні, імунологічні особливості перебігу вірусного гепатиту С, його диференційну діагностику, розробити принципи лікування з метою попередження несприятливих наслідків" (№ держреєстрації 0196V009359); "Вивчення розповсюдженості вірусного гепатиту С (ВГС), його несприятливих наслідків та розроблення профілактичних методів лікування" (№ держреєстрації 0199V000703).

Мета і завдання дослідження.

Мета: встановити закономірності розвитку ЕП ГВ та ГС, дійсний рівень їх розповсюдження в ЛПЗ різного профілю, удосконалити систему ЕН та профілактики ВЛ ГВ та ВЛ ГС.

Завдання дослідження:

1. Провести епідеміологічний аналіз захворюваності на ГВ в Україні, основні прояви та рушійні сили ЕП у сучасних умовах.

2. Вивчити епідеміологічні особливості захворюваності на ГВ медичних працівників.

3. Визначити частоту виявлення маркерів інфікування ВГВ та ВГС серед пацієнтів та персоналу ЛПЗ.

4. Встановити специфічні причини та умови розвитку ЕП ГВ та ГС, ступінь ризику зараження пацієнтів та професійного інфікування медичних працівників у залежності від профілю медичних закладів.

5. Визначити найбільш значимі фактори передачі та шляхи розповсюдження збудників, які сприяють формуванню ВЛ ГВ та ВЛ ГС.

6. Розробити інформаційну підсистему ЕН за ВЛ ГВ та ВЛ ГС та стратегію профілактики цих інфекцій.

Об'єкт дослідження: захворюваність, поширеність ГВ та ГС, ЕП, система ЕН, стратегія профілактики, результати сероепідеміологічних досліджень, шляхи та фактори передачі ВЛ ГВ та ГС.

Предмет дослідження: державні статистичні звіти про окремі інфекційні та паразитарні захворювання і довідкові матеріали МОЗ України; медична документація (історії хвороби, карти епідеміологічного обстеження, медичні карти стаціонарного хворого тощо); анкети опитування медичних працівників; серологічні маркери інфікування ВГВ та ВГС; сироватки (плазма) крові донорів, пацієнтів та персоналу ЛПЗ.

Методи дослідження: епідеміологічні, серологічні, статистичні, а також метод анкетного опитування.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше визначені особливості розповсюдження, тенденції, етапи розвитку та рушійні сили ЕП ГВ в Україні за період від початку офіційної реєстрації цього захворювання (1970 р.) і до теперішнього часу. Показано вплив соціально-економічних змін, що відбуваються в суспільстві, на кількісні і якісні параметри ЕП, формування домінуючих шляхів передачі збудника та груп підвищеного ризику інфікування. Науково обґрунтовані та визначені шляхи удосконалення ЕН за ГВ в Україні з урахуванням досягнень сучасної імунодіагностики і імунопрофілактики.

Вперше в Україні проведено комплексне вивчення епідеміологічних особливостей розповсюдження ВЛ ГВ та ВЛ ГС з розробкою теоретичних, методичних та практичних аспектів проблеми:

на підставі сероепідеміологічних досліджень встановлений дійсний рівень розповсюдженості ГВ серед пацієнтів та медичних працівників і залежність його показників від профілю лікувальних установ;

одержані нові дані, що дають підставу розглядати ГС як внутрішньолікарняну інфекцію;

виявлені специфічні причини і умови розвитку ЕП ВЛ ГВ та ГС, групи підвищеного ризику зараження пацієнтів та професійного інфікування медичних працівників;

дана порівняльна оцінка епідемічної значущості різних шляхів і факторів передачі збудників ВЛ ГВ та ГС в лікувальних відділеннях різного профілю;

одержані нові наукові дані, що розширюють уявлення про широту розповсюдження, епідеміологічних характеристиках ВЛ ГВ та ГС у сучасних умовах, про особливості ЕП зокрема, його приховано перебігаючого компоненту, при цих інфекціях;

розроблена інформаційна підсистема ЕН за ВЛ ГВ та ГС, науково обґрунтована стратегія їх профілактики.

Практичне значення одержаних результатів. Представлені дані про основні характеристики, прояви і тенденції розвитку ЕП ГВ в Україні в сучасних умовах. Розвиток ЕП при цій інфекції характеризується зміною домінуючих шляхів передачі збудника, віковою структурою хворих, формуванням нових груп підвищеного ризику інфікування, невідповідністю між офіційно реєстрованою захворюваністю та дійсним рівнем поширеності ГВ в Україні. З урахуванням основних характеристик ЕП запропонований комплекс протиепідемічних і профілактичних заходів, впровадження яких направлене на підвищення ефективності боротьби з ГВ в Україні.

Комплексне вивчення ВЛ ГВ та ГС дозволило встановити широке, але нерівномірне розповсюдження цих інфекцій в ЛПЗ різного профілю. На підставі результатів сероепідеміологічних досліджень встановлені основні фактори та шляхи передачі збудників, які сприяють ВЛ розповсюдженню ГВ та ГС, визначені групи лікувальних установ з різним ризиком (високим, середнім, низьким) інфікування пацієнтів та медичних працівників.

Одержані дані про невідповідність між високими показниками виявлення маркерів інфікування ВГВ та ВГС серед пацієнтів і персоналу лікувальних установ і невеликою кількістю хворих з клінічно маніфестними формами інфекцій. Доведена провідна роль прихованого компоненту ЕП ВЛ ГВ та ГС, активність якого визначається переважанням пацієнтів з недіагностованими (безжовтяничними, субклінічними) формами інфекційного процесу.

Показана необхідність скринінгового обстеження на маркери ВГВ та ВГС пацієнтів і медичного персоналу, що відноситься до груп підвищеного ризику зараження. Своєчасне виявлення інфікованих осіб має важливе епідеміологічне значення, оскільки дозволяє виключити їх з числа рушійних сил ЕП. Виявлення маркерів ВГВ та ВГС навіть за відсутності клінічних ознак хвороби є свідченням для поглибленого клініко-лабораторного обстеження, диспансерного спостереження, а при необхідності - лікування таких осіб з метою попередження хронічних уражень печінки.

Обґрунтована необхідність офіційної реєстрації хронічних ГВ та ГС і хронічних вірусоносіїв з включенням їх до державних звітних форм з метою об'єктивної оцінки поширеності вірусних гепатитів, зокрема внутрішньолікарняних, своєчасного і ефективного лікування хворих, удосконалення системи ЕН.

Визначені основні напрями підвищення ефективності профілактичних та протиепідемічних заходів щодо попередження внутрішньолікарняного розповсюдження ГВ та ГС.

Впровадження результатів дослідження в практику. Отримані при виконанні роботи дані були використані при підготовці та виданні двох інформаційних листів: "Лабораторні критерії гарантованої безпеки донорської крові" (Київ, 1997); "Метод контролю за розповсюдженням ВГВ та оцінки його клінічного перебігу" (Київ, 1997) та методичних рекомендацій "Гепатит С: епідеміологія, діагностика, клініка, лікування" (Київ, 2003).

Основні напрямки підвищення ефективності ЕН за ВЛ ГВ та ГС знайшли відображення в практичному посібнику "Основы инфекционного контроля" (American International Health Alliance, 1997), яке видано в рамках дії в Україні Програми Американського міжнародного союзу охорони здоров'я та в публікації "Профілактика професійних контактів з кров'ю серед медичних працівників". - Сіетл-Київ, 1997, здійсненою РАТН США (Програма Оптимальних технологій в Охороні Здоров'я) за сприянням Агентства США з Міжнародного розвитку.

Наукові розробки, отримані при проведенні досліджень, використовуються в учбовому процесі кафедри епідеміології Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, кафедри мікробіології і епідеміології Київської медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика.

Особистий внесок здобувача. Здобувачем здійснено науково-інформаційний пошук, аналіз та узагальнення даних спеціальної літератури; розроблено та сформульовано мету, задачі, основні напрямки та методологію досліджень, розроблено анкету опитування медичних працівників. Автором особисто проведено: епідеміологічний аналіз захворюваності на ГВ в Україні за весь період офіційної реєстрації цієї інфекції (1970-2003рр.), а також аналіз захворюваності на ГВ медичних працівників м. Києва; систематизацію та інтерпретацію результатів епідеміологічного вивчення ГВ та ГС як ВЛІ; результатів анкетного опитування медичних працівників; удосконалення системи ЕН та стратегії профілактики ВЛ ГВ та ГС.

Здобувачем проведено науковий аналіз, статистичну обробку результатів досліджень, обґрунтовано та сформульовано основні положення, практичні рекомендації та висновки роботи. Дисертант приймав безпосередню участь в підготовці всіх друкованих матеріалів за темою роботи. епідеміологічний профілактика внутрішньолікарняний гепатит

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи було заслухано та обговорено на засіданнях Вченої ради Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України (1996-2003рр.); Міжнародному симпозіумі, присвяченому року Пастера "Ідеї Пастера в боротьбі з інфекціями" (Санкт-Петербург, 1995р.); науково-практичній конференції "Гепатит В, С та D - проблеми вивчення, діагностики, лікування та профілактики" (Москва, 1995р.); Фальк-симпозиумі № 92 "Нові напрямки в гематології" (Санкт-Петербург, 1996р.); на XIII з'їзді Українського наукового товариства мікробіологів, епідеміологів та паразитологів ім. Д.К. Заболотного "Актуальні проблеми мікробіології, епідеміології, паразитології та профілактики інфекційних хвороб" (Вінниця, 1996р.); науково-практичній конференції, присвяченій 100-річчю Київського науково-дослідного інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського (Київ, 1996р.); науково-практичній конференції, присвяченій пам'яті Л.В. Громашевського (Київ, 1997р.); 2-й Російській науково-практичній конференції з міжнародною участю "Гепатити В, С, D та G - проблеми вивчення, діагностики та профілактики" (Москва, 1997р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Актуальні питання профілактики внутрішньолікарняних інфекцій та проблем дезінфектології" (Харків, 1997р.); 3-й Міжнародній конференції з сучасної вакцинології "Епідеміологія та контроль вірусних гепатитів" (Київ, 1998р.); Міжнародній науковій конференції "Стратегія і тактика боротьби з інфекційними захворюваннями" (Харків, 1998, 2001 рр.); VI Російсько-Італійській науковій конференції "Інфекційні хвороби: діагностика, лікування, профілактика" (Санкт-Петербург, 2000р.); науково-практичній конференції та пленумі Асоціації інфекціоністів України "Вірусні гепатити - СНІД" (Тернопіль, 1999р.); нараді-семінарі з клінічної лабораторної діагностики та її метрологічного забезпечення (Київ, 2000р.); науково-практичній конференції "Проблеми вірусних гепатитів: епідеміологія, діагностика, клініка та лікування" (Київ, 2001р.); семінарі з лікарями-епідеміологами, інфекціоністами, терапевтами, педіатрами з питань клініки, діагностики, лікування, профілактики вірусних гепатитів (Київ, 2001р.); IV Російській науково-практичній конференції "Гепатит В, С та D - проблеми діагностики, лікування та профілактики" (Москва, 2001р.); IV з'їзді інфекціоністів України "Клінічні проблеми боротьби з інфекційними хворобами" (Одеса, 2002р.); Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам'яті Л.В. Громашевського "Проблеми епідеміології, діагностики, клініки, лікування та профілактики інфекційних хвороб" (Київ, 2002р.); науково-практичній конференції та пленумі Асоціації інфекціоністів України "Керовані інфекції" (Івано-Франківськ, 2003р.); науково-практичній конференції "Питання діагностики та лікування в гастроентерології" (Київ, 2003р.), семінарі ЮНІСЕФ та ЄБ ВООЗ з впровадження вакцин проти гепатиту В (Київ, Дніпропетровськ, 2003р.), спільній розширеній колегії МОЗ та Державної санітарно-епідеміологічної служби України "Профілактика внутрішньолікарняних інфекцій" (Київ, 2004р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 49 робіт, з них 25 у наукових фахових виданнях.

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, огляду літератури, 6 розділів власних досліджень, узагальнення отриманих даних, висновків, списку використаних джерел, викладених на 332 сторінках, ілюстрована 7 рисунками та 38 таблицями. Список використаної літератури включає 535 джерел (189 українсько-російсько мовних та 346 іноземних).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Матеріали та методи досліджень. Вивчення епідеміологічних особливостей ВЛ ГВ та ВЛ ГС проводили за період 1995-2003 рр. в лікарняно-профілактичних і амбулаторних поліклінічних закладах м. Києва. Багаторічну динаміку, тенденції розвитку, основні прояви та рушійні сили ЕП ГВ за період з 1970 р. до 2003 р.; захворюваність на ГВ медичних працівників м. Києва (1995-2002 рр.) вивчали шляхом аналізу офіційних звітів про окремі інфекційні та паразитарні захворювання (форма № 1), а також відповідних звітних матеріалів Київської міської СЕС. Крім даних про захворюваність аналізували картки епідеміологічного обстеження захворювання ВГ (форма № 357/о); медичні картки стаціонарного хворого (форма № 003/у); статистичні картки пацієнта, що вибув із стаціонару (форма № 066/у); модифіковані картки хворих на ГВ, де вказані діагноз, медичні втручання, пов'язані з ушкодженнями шкіри та слизових оболонок, інтенсивність і структура інструментальних втручань, результати виявлення серологічних маркерів ГВ та ГС тощо. Справжній рівень розповсюдження ВЛ ГВ та ВЛ ГС визначали за результатами сероепідеміологічного обстеження 9 221 осіб, у тому числі: 3 641 пацієнтів лікувальних закладів різного профілю, 2 780 медичних працівників, 2 800 проб сироваток крові донорів. Критерієм оцінки розповсюдження серологічних маркерів ГВ та ГС серед груп, що обстежувалися, були показники частоти виявлення вказаних маркерів у сироватках крові донорів - індикаторна група. У зразках сироваток (плазми) крові вказаних контингентів виявляли найбільш значущі з епідеміологічної точки зору маркери інфікування ВГВ: HBsAg, анти-НВс (сумарні), а також антитіла до ВГС - анти-ВГС (сумарні). У ряді випадків сироватки крові, які вміщували HBsAg та/або анти-НВс (сумарні) тестували на наявність анти-НВсІgM, а зразки, позитивні по відношенню до анти-ВГС, - на анти-НBс core IgM. Як основний методичний прийом використовували метод твердофазного імуноферментного аналізу (ІФА). Для підтвердження позитивних результатів скринінгу на HBsAg застосовували модифікацію ІФА за конкурентним типом (Оргель М.Я. і співав., 1994). Позитивні результати виявлення анти-ВГС підтверджували за допомогою тесту нейтралізації антитіл високоочищеними антигенами, які додавали до інкубаційних сумішей, а також шляхом застосування альтернативних тест-систем (Сергєєва Т.А., 2003).

В роботі використовували реєструючі прилади та обладнання фірми "Sanofi Diagnostics Pasteur" (Франція), "Abbott" (США). Дослідження проводили з використанням тест-систем вітчизняних та зарубіжних фірм-виробників, які дозволені до використання в Україні. До їх числа належать діагностичні препарати НВК "Діапроф Мед" (Україна), НВО "Діагностичні системи" (Росія), "Sanofi Diagnostics Pasteur", на сьогодні - "Bio Rad" (Франція), фірми "Abbott" (США).

З метою вивчення можливих шляхів і факторів інфікування медичних працівників ВГВ та ВГС у конкретних умовах професійної діяльності в лікувальних закладах різного профілю, нами було розроблено анкету анонімного опитування, де знайшли відображення наступні основні питання: вік, професія, посада, стаж роботи з медичної спеціальності та на посаді, що обіймається; перенесене захворювання на ВГ, жовтяниця в анамнезі, контакти з хворими на ВГ або вірусоносіями; контакти з кров'ю і біологічними субстратами хворих та їх частота; отримані за останні 6 місяців мікротравми з пошкодженням шкірних та слизових покровів; вид контакту з кров'ю, анатомічна локалізація контакту; використання засобів індивідуального захисту тощо. Всього було опитано 905 медичних працівників з попереднім проведенням детального інструктажу з правил заповнення анкет.

Можливі фактори передачі збудників гепатитів В та С у лікувальних закладах вивчали також за допомогою об'єктивного критерію частоти контамінації кров'ю рук медичного персоналу, предметів догляду за хворими, лабораторного устаткування. Всього було обстежено 2 730 змивів, у тому числі 1 875 проб з рук персоналу лікувальних закладів, 210 змивів з лабораторного устаткування (піпеточних дозаторів, груш, ручок пристроїв тощо), 340 з поверхні перев'язувальних, маніпуляційних столів та кушеток, 305 з предметів догляду за хворими. Для виявлення мікрокількостей крові використовували метод тонкошарової хроматографії, який оснований на визначенні пероксидази гемоглобіну крові за допомогою бензидину (Марієвський В.Ф., 1994).

Отримані у ході дослідження показники статистично обробляли з метою встановлення їх достовірності та вірогідності. При статистичній обробці матеріалів епідеміологічного аналізу захворюваності на ГВ в Україні з метою запобігання випадково діючих факторів та причин і виявлення тенденцій розвитку, що викликаються дією тільки тривалих причин, використовували вирівнювання динамічних рядів методом найменших квадратів (Сепетлиев В. Д, 1968). Визначення ступеня точності зробленого вирівнювання ряду показників захворюваності проводили шляхом визначення спеціальних коефіцієнтів, які дають змогу оцінити точність наближення отриманої лінійної функції до динамічного ряду, який аналізують (Шиган Е.Н., 1986). Для прогнозування захворюваності було використано методологічний прийом "екстраполяції на безмежність" (Мефодьев В.В., 1986). При аналізі результатів серологічних досліджень цифрові дані, які характеризують інтенсивність процесів, що вивчались, виражали відносними величинами, удаючись до обчислення процентів, їх середньої похибки, порівнянню між собою узагальнюючих показників та оцінці значимості відмінностей між ними (Бессмертный Б.С., 1967). Крім того, у різних групах обстежених порівнювали вірогідність деяких явищ за ступенем впливу фактору ризику, що підозрюється, шляхом обрахування "відношення ризиків" (Gordis Z., 2000).

Розрахунок статистичних показників виконано за допомогою комп'ютерної програми Microsoft Excel (Лапач С. Н. і свпівав., 2000).

Результати досліджень та їх обговорення

Аналіз динаміки епідемічного процесу з ГВ в Україні. Аналіз багаторічної динаміки розвитку епідемічного ЕП з ГВ в Україні показав, що з 1970 р. й до 1989 р. показники захворюваності зросли у 4,6 разів - з 6,8 до 31,5 на 100 тис. населення (рис. 1). Зростання захворюваності за цей період відбувалося на тлі збільшення кількості ЛПЗ, їх ліжкового фонду, кількості амбулаторно-поліклінічних закладів, показників шпиталізації хворих у стаціонари різного профілю та рівня надання амбулаторної допомоги тощо призвело до значного розширення об'єму медичної допомоги, у тому числі до збільшення числа лікувально-діагностичних і профілактичних парентеральних втручань. Як наслідок, за період спостереження визначальним чинником, що сприяв поширенню і росту захворюваності на ГВ, був штучний парентеральний шлях передачі збудника при проведенні медичних маніпуляцій, рівень яких, за висловом Л.В. Громашевського, досяг рівня "медичної інтервенції" (Соринсон С. Н., 1998). Безумовно, мало місце й статистичне зростання захворюваності, пов'язане з постійним покращенням клінічної та лабораторної діагностики цієї інфекції.

Рис. 1. Захворюваність на ГВ в Україні (1970 - 2003 рр.).

У зв'язку з епідемічною ситуацією, що склалася, була проведена робота з підвищення ефективності профілактики ГВ і, в першу чергу, з впровадження та реалізації комплексу заходів, спрямованих на попередження штучного парентерального інфікування при медичних втручаннях. Після максимального підйому в 1989-1990 рр. в наступні 6 років (1991-1996 рр.) захворюваність на ГВ, що реєструється, дещо знизилась і складала в середньому 24,6 на 100 тис. населення. Останніми роками (1997-2003 рр.) тенденція до зниження захворюваності зберіглася, проте її рівень залишався достатньо високим (середньорічний показник складав 18,1 на 100 тис. населення), що в 5 і більше разів вище, ніж в країнах Європейського Союзу.

Характерною особливістю розвитку ЕП ГВ в Україні (1991-2003рр.) є зміна домінуючих шляхів передачі збудника. У м. Києві, наприклад, питома вага хворих, які заразилися ВГВ в умовах ЛПЗ, знизилась з 52,1 % в 1989 р. до 11,2 % та 10,7 % в 2002-2003 рр. відповідно. На цьому фоні відмічається зростання кількості хворих, інфікування яких відбулося статевим шляхом - з 13,3 % в 1995р. до 38,8 % - в 2003 р.: при ін'єкційному введенні наркотичних речовин - з 11,6 % в 1993р. до 24,0 % в 2003 р.

На сучасному етапі розвитку ЕП ГВ в Україні, як і в попередні роки, виявлено значну територіальну нерівномірність захворюваності. Найбільш високі показники захворюваності (15-20 та більше на 100 тис. населення) відмічаються у більшості областей Східного та Південного регіонів. Територіальні відмінності у рівнях захворюваності, що реєструється, пов'язані як з налагодженістю клініко-лабораторних та епідеміологічних досліджень та спостережень, так і об'єктивними причинами, які впливають на ЕП в регіонах країни. Звертає на себе увагу той факт, що показники захворюваності на ГВ у регіонах України корелюють з інтенсивністю розповсюдження ВІЛ-інфекції та захворюваністю на венеричні хвороби, зростанням кількості зареєстрованих наркоманів.

Матеріали офіційної статистики не відображають дійсного рівня захворюваності на ГВ в Україні, оскільки вони базуються на реєстрації, головним чином, клінічно виражених жовтяничних форм ГГВ. Хворі на безжовтяничні, субклінічні форми ГГВ, як правило, залишаються нерозпізнаними. В офіційну статистику в більшості випадків не потрапляють також хворі на різні форми ХГВ та вірусоносії. Оцінюючи наведені матеріали, необхідно враховувати, що, за сучасними уявленнями, етіологічним фактором 2/3 ХГ є віруси ГВ та ГС (Соболевская О.Л., 2004). Труднощі в боротьбі з ГВ в значній мірі зумовлені наявністю при цій інфекції хронічних вірусоносіїв. За даними А.Ф. Фролова (1995 р.) жодна із затяжних чи хронічних форм ГВ не може виникати та еволюціонувати без персистенції вірусу в організмі хворого. І вірусоносійство - це не є якийсь пасивний процес перебування збудника в організмі часто без яких би то не було реакцій зараженого організму. За експертними оцінками, що базуються на результатах визначення лише HВsAg серед різних груп населення, в Україні більше 1 млн. осіб з довготривалою персистенцією ВГВ в організмі, тобто вірусоносіїв у більшості без клінічних проявів. Хронічні вірусоносії представляють собою неоднорідну групу. У більшості з них при поглибленому клініко-лабораторному обстеженні реєструються безумовні ознаки патологічного процесу - морфологічні зміни в біоптатах печінки, гіперферментемія, імунологічні зсуви тощо. Наведені вище дані свідчать про те, що на сучасному етапі високу активність ЕП ГВ визначають не хворі з клінічно вираженими жовтяничними формами інфекції, а особи з безжовтяничними, субклінічними варіантами гострого та хронічного ГВ, хронічні вірусоносії. Саме за рахунок таких, у більшості випадків недіагностованих хворих на ГВ, зростає кількість хворих з хронічними ураженнями печінки, які є прихованими джерелами збудника інфекції.

Аналіз результатів проведених епідеміологічних досліджень дозволив встановити основні особливості ЕП ГВ в Україні на сучасному етапі: широке розповсюдження, багаточисельність шляхів та факторів передачі ВГВ; зміна структури шляхів передачі збудників; наявність груп високого ризику зараження; територіальну нерівномірність розповсюдження; зниження захворюваності клінічно-вираженими формами інфекційного процесу на фоні збільшення безжовтяничних, субклінічних форм ГГВ; зростання кількості клінічно маніфестних, але переважно латентних форм ХГВ; провідна роль прихованого компоненту ЕП тощо.

Частота виявлення маркерів ГВ у пацієнтів лікарняно-діагностичних відділень багатопрофільних стаціонарів. За сучасними уявленнями, виявлення серологічних маркерів ВГВ дозволяє об'єктивно оцінити поширення інфекції в тій чи іншій групі населення, у популяції в цілому. Для встановлення інтенсивності ЕП ВЛ ГВ було проведено сероепідеміологічне обстеження пацієнтів спеціалізованих відділень багатопрофільних стаціонарів. У сироватках крові обстежуваних визначали найбільш значимі з епідеміологічної точки зору маркери інфікування ВГВ - HВsAg та анти-НВс (табл.1). Критерієм оцінки розповсюдження ГВ слугували показники виявлення вказаних маркерів у донорів крові (індикаторна група).

При обстеженні донорів крові HВsAg був виявлений в 1,2 % анти-НВс - у 13,3 % випадків. Частота виявлення цих серологічних маркерів серед пацієнтів ЛПЗ складала, відповідно, 4,0 та 24,2 % в 3,3 та 1,9 рази вище, ніж в групі порівняння. Загалом маркери інфікування ВГВ були виявлені у 28,1 % пацієнтів. Високі показники частоти визначення НВsAg та анти-НВс відмічались при обстеженні пацієнтів у відділеннях гемодіалізу, гематології та переливання крові. Далі за рангом йдуть шкірно-венерологічні диспансери (ШВД), гастроентерологічні відділення, пульмонологічні, неврологічні, кардіологічні, терапевтичні відділення. Найбільш низькі показники виявлення НВsAg та анти-НВс зареєстровано при обстеженні пацієнтів гінекологічних відділень, хірургічних стаціонарів, відділень травматології та ортопедії.

Таблиця 1. Частота виявлення маркерів інфікування ВГВ у пацієнтів спеціалізованих лікувальних закладів різного профілю

При додатковому обстеженні пацієнтів гастроентерологічних відділень показано, що частота виявлення НВsAg та анти-НВс у хворих з клінічним діагнозом ХГ складала, відповідно, 8,9 та 26,8 %, з діагнозом ЦП - 11,3 та 35,8 %. У сироватках крові пацієнтів з діагнозом ХГ та ЦП, серопозитивних по відношенню анти-НВс (сумарних) у 6,8 % випадків були виявлені анти-НВс IgM, які є маркерами ГГВ або загострення ХГВ. Отримані дані свідчать про те, що в лікувальні відділення, в тому числі терапевтичного профілю, можуть поступати на лікування інфіковані ВГВ пацієнти, не виключено - з активним патологічним процесом. Нерозпізнані хворі, і в першу чергу, на ХГВ, протягом тривалого часу можуть залишатися джерелами збудника інфекції як в стаціонарних умовах, так і в побуті.

У результаті проведених досліджень отримані дані про високу інтенсивність ЕП ГВ серед пацієнтів спеціалізованих відділень багатопрофільних стаціонарів. Встановлено нерівномірне розповсюдження маркерів інфікування ВГВ серед хворих у відділеннях різного профілю.

У залежності від показників частоти виявлення маркерів інфікування ВГВ визначено 4 групи стаціонарів: 1-а група - з особливо високим ризиком інфікування пацієнтів - відділення гемодіалізу, гематології та переливання крові: середні показники частоти виявлення HBsAg складали 7,0 %, анти-НВс - 33,2 %; 2-а група - з високим ризиком інфікування - гастроентерологічні та пульмонологічні відділення: середні показники частоти виявлення HBsAg 5,7 %, анти-НВс - 26,4 %; 3-я група - середній ризик інфікування - кардіологічні, неврологічні та терапевтичні відділення: частота виявлення HBsAg 2,7 %, анти-НВс - 22,3 %; 4-а група - з відносно низьким ризиком інфікування пацієнтів ВГВ - хірургічні, гінекологічні стаціонари, відділення травматології та ортопедії: середні показники частоти виявлення HBsAg 1,5 %, анти-НВс - 16,7 %.

Сероепідеміологічне обстеження на ГВ персоналу лікарняних закладів різного профілю. Після встановлення широкого розповсюдження ГВ серед пацієнтів лікарняних закладів різного профілю нами проведено визначення розповсюдженості ГВ серед медичного персоналу цих закладів. У попередні роки (1988-1992 рр.) нами було отримано дані про високу інтенсивність ЕП ГВ серед медичних працівників та професійний характер захворюваності персоналу ЛПЗ. Дані дослідження проводились у 1995-2002 рр. на сучасному етапі розвитку ЕП, який характеризується зміною його кількісних та якісних параметрів, у тому числі, значними змінами структури шляхів передачі збудника. Епідеміологічний аналіз захворюваності на ГВ, що реєструється серед медичних працівників в м. Києві, показав, що найбільш високий її рівень за вказаний період спостерігався у 1996-1998 рр. - середньорічний показник дорівнював 84,0 на 100 тис. осіб даної професійної групи. У наступні роки (1990-2002 рр.) захворюваність медичних працівників дещо знизилась і складала в середньому 56,9 на 100 тис. осіб. У різні роки рівень захворюваності персоналу ЛПЗ був у 1,3-1,6 раз вищим, ніж у решти дорослого населення. Середньорічні показники захворюваності медичних працівників за період спостереження (1995-2002 рр.), були в 1,4 рази нижчими, ніж в попередні роки (1988-1994 рр.).

Для вивчення дійсного рівня розповсюдження ГВ серед медичних працівників проведено сероепідеміологічне обстеження персоналу лікувальних відділень різного профілю. У результаті проведених досліджень отримані дані про широке, але нерівномірне розповсюдження ГВ серед медичного персоналу ЛПЗ (табл.2).

Частота виявлення HВsAg у цій групі населення складала 5,4 %, анти-НВс - 26,8 %, суми маркерів - 32,2 %, що відповідно в 4,5; 2,0 та 2,2 рази вище, ніж в індикаторній групі. Серологічні маркери інфікування ВГВ були виявлені у персоналу усіх ЛПЗ, які знаходились під спостереженням, але ці показники суттєво відрізнялися в стаціонарах різного профілю. Найбільш висока частота виявлення НВsAg, анти-НВс і суми маркерів відмічалися при обстеженні персоналу відділень гемодіалізу - відповідно 15,9, 52,3 та 68,2 %. На підставі аналізу частоти виявлення суми серологічних маркерів ВГВ та обчислення на основі цих показників відношень ризику, до стаціонарів високого ризику інфікування медичних працівників варто також віднести відділення гематології та переливання крові (сума маркерів складала 40,2 %), стоматологічні (39,4 %), хірургічні відділення (36,9 %), клініко-діагностичні та біохімічні лабораторії (35,6 %), гінекологічні стаціонари (35,2 %), відділення анестезіології та реанімації (33,5 %), травматології та ортопедії (33,3 %). Ризик інфікування ВГВ медичних працівників у вказаних вище лікувальних закладах був у 1,3-2,3 рази вищим, ніж в терапевтичних, інфекційних, поліклінічних відділеннях, пологових будинках, які склали групу стаціонарів з відносно низьким ризиком інфікування персоналу. Відмінності між показниками частоти виявлення серологічних маркерів ВГВ у медичних працівників вказаних груп стаціонарів (з найбільш високим, високим та відносно низьким ризиком інфікування) були статистично достовірні (р < 0,05, р < 0,01, р < 0,001).

Таблиця 2. Частота виявлення маркерів інфікування ВГВ у медичних працівників лікарняних закладів різного профілю

У результаті проведених нами досліджень отримано об'єктивну інформацію, яка ґрунтується на результатах сероепідеміологічних досліджень та спостережень, що дає підставу вважати, що медичні працівники можуть наражатися на ризик інфікування у ЛПЗ будь-якого профілю. Належність тих чи інших категорій працівників охорони здоров'я до груп ризику повинна обґрунтовуватися результатами сероепідеміологічного обстеження, які є основою розробки ефективної системи профілактики.

Аналіз результатів сероепідеміологічного обстеження медичних працівників дозволив встановити суттєві відмінності в рівнях захворюваності клінічно маніфестними жовтяничними формами ГВ (в середньому 57,9 на 100 тис. медичних працівників за 1995-2002 pp.) та в частоті виявлення комплексу маркерів інфікування ВГВ (HBsAg та анти-НВс) 32244,4 на 100 тис. даної професійної групи. Ця різниця, з нашої точки зору, пояснюється тим, що ЕП ГВ серед медичних працівників носить інтенсивний, але переважно прихований характер, який формується за рахунок субклінічних, безжовтяничних форм гострого, хронічного ГВ та хронічного вірусоносійства. Встановлено, що в 1,4 % носіїв HBsAg та в 7,2 % осіб, які є серопозитивними до анти-НВс (сумарним), виявлено анти-НВс IgM. Оцінюючи дані необхідно враховувати, що наявність цих антитіл асоціюється з активним інфекційним процесом при ГГВ, загостренні ХГВ, в тому числі субклінічних формах інфекції (Балаян М.С., Михайлов М.И., 2000; Симонова И.А. і співав., 2000). Оскільки у медичних працівників, у сироватках крові яких виявлені анти-НВс ІgМ, не спостерігалися будь-які видимі ознаки хвороби, вони могли бути потенційними джерелами збудника інфекції та сприяти внутрішньолікарняному розповсюдженню ГВ та формуванню сімейних осередків інфекції.

Розповсюдження ГС серед пацієнтів та персоналу ЛПЗ. Згідно з поставленими задачами наступним етапом досліджень було сероепідеміологічне вивчення розповсюдження ГС серед пацієнтів та персоналу ЛПЗ (рис. 2.). При обстеженні донорів крові анти-ВГС були виявлені в 1,3 %, а пацієнтів спеціалізованих відділень ЛПЗ - у 6,9 % випадків (в 5,3 рази вище, ніж в індикаторній групі).

Специфічні антитіла були виявлені серед пацієнтів усіх ЛПЗ, включених до розробки. Разом з цим, відмічено нерівномірне розповсюдження ГС в лікувальних закладах різного профілю (табл.3).

Найбільш високі показники частоти виявлення анти-ВГС, які є відображенням високої активності ЕП, мали місце при обстеженні хворих, які знаходяться на лікуванні у відділеннях гемодіалізу (27,5 %) та ШВД (16,3 %). Ці показники були достовірно вищими, ніж у пацієнтів всіх інших лікувальних відділеннях (р < 0,01 р < 0,001). Достатньо високий рівень інфікованості пацієнтів спостерігався також у відділеннях гематології та переливання крові (8,8 %), гастроентерологічних (8,0 %) та пульмонологічних (7,1 %) стаціонарах. Ці показники були статистично достовірно вищими, ніж у пацієнтів неврологічних стаціонарів частота виявлення анти-ВГС серед них складала 4,3 %; відділень хірургічного профілю 2,9 %; кардіологічного 2,7 %; терапевтичного 2,5 %; гінекологічного 2,2 %; травматологічного 1,7 %.

Таблиця 3. Частота виявлення антитіл до ВГС у пацієнтів лікувальних відділень та закладів різного профілю

На основі результатів серологічного обстеження пацієнтів та розрахунку відношень ризиків всі стаціонари, які знаходилися під спостереженням, було розподілено на З групи. До 1-ї групи увійшли відділення гемодіалізу та ШВД середній показник частоти виявлення анти-ВГС склав 17,2 %; до 2-ї відділення гематології та переливання крові, пульмонологічні та гастроентерологічні стаціонари 7,9 %; до 3-ї групи неврологічні, хірургічні, кардіологічні, терапевтичні, гінекологічні, травматологічні відділення 2,7 %. Ризик інфікування ВГС пацієнтів 1-ї групи стаціонарів був у 2,2 рази вищим, ніж 2-ї та у 6,4 рази вищим, ніж у лікувальних відділеннях 3-ї групи. У свою чергу, відношення ризику інфікування при порівнянні показників частоти виявлення специфічних антитіл у пацієнтів лікувальних відділень 2-ї та 3-ї групи склало 2,9.

Проведені дослідження дозволили встановити відмінності у показниках виявлення анти-ВГС серед пацієнтів не тільки у відділеннях різного профілю, але й серед хворих на різні клінічні діагнози, які знаходилися на лікуванні в одному стаціонарі. Так, при обстеженні хворих гастроентерологічних відділень з клінічним діагнозом ЦП показник виявлення анти-ВГС склав 23,8 %; з діагнозом "гепатит" та ХГ 10,9 %; з патологією жовчовивідних шляхів 6,3 %; з захворюваннями шлунку, підшлункової залози та 12-палої кишки 3,6 %. Серед хворих з клінічним діагнозом ХГ, які знаходилися на лікуванні у терапевтичних відділеннях, специфічні антитіла були виявлені в 10,2 % випадків. Звертають на себе увагу дані, отримані при обстеженні хворих з вказаними діагнозами, серопозитивних по відношенню до анти-ВГС (сумарних), на наявність анти-ВГС IgM. Показано, що анти-ВГС IgM були виявлені у 53,7 % з них. За сучасними уявленнями, ці антитіла варто розглядати як серологічний маркер гострого або активного хронічного інфекційного процесу та допоміжний маркер вірусної реплікації (Михайлов М.И., 2001, Сергеєва Т.А., 2003).

При серологічному обстеженні пацієнтів ШВД анти-ВГС були виявлені у 16,3 % хворих. Проте відомо, що в цьому лікувальному закладі на лікуванні звичайно знаходяться хворі на інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), та хвороби шкіри. Серед хворих на ІПСШ (сифіліс, гонорея, бактеріальні уретрити), специфічні антитіла ВГС виявлені у 19,1 % обстежених. Відзначені високі показники інфікованості ВГС пацієнтів з ІПСШ є доказом епідеміологічної значущості статевого шляху передачі збудника ГС. При обстеженні пацієнтів ШВД із захворюваннями шкіри (псоріаз, парапсоріаз, мікробна екзема, червоний плаский лишай, піодермія тощо) позитивні результати індикації анти-ВГС було зареєстровано в 11,9 % з них, що перевищує аналогічний показник у донорів крові в 9,2 рази. Такий високий показник не може не викликати занепокоєння, оскільки патологічні процеси у пацієнтів з хворобами шкіри супроводжуються компрометацією імунної відповіді організму та характеризуються наявністю великої площі "вхідних воріт" для збудників з парентеральним механізмом передачі.

Після встановлення достатньо широкого розповсюдження ГС серед пацієнтів лікувальних відділень різного профілю, було проведено дослідження, спрямовані на вивчення можливості внутрішньолікарняного інфікування персоналу цих закладів. При серологічному дослідженні медичних працівників анти-ВГС було виявлено в 3,6 % випадків у 2,8 рази частіше, ніж в індикаторній групі. Встановлено нерівномірність розповсюдження ГС серед медичного персоналу різних за профілем лікувальних закладів (рис. 3).

Найбільш високі показники частоти виявлення анти-ВГС зареєстровано при обстеженні медичного персоналу у відділеннях гемодіалізу 8,9 %; гематології та переливання крові 6,1 %; відділеннях хірургічного профілю 5,3 %. Ці показники були відповідно у 2,5; 1,7 та 1,5 рази вищими середнього рівня частоти виявлення анти-ВГС серед медичних працівників та у 6,8; 4,7 та у 4,1 рази вищими, ніж в індикаторній групі. Далі за рангом йдуть гінекологічні відділення частота виявлення специфічних антитіл складала 4,0 %; клініко-діагностичні лабораторії та реанімаційні відділення відповідно 3,6 та 3,2 %. Показники частоти виявлення анти-ВГС у цих стаціонарах суттєво не відрізнялися від усередненого показника у групі медичних працівників (р > 0,05) та були достовірно вищими, ніж у донорів крові (р < 0,05).

Аналіз результатів виявлення анти-ВГС у медичних працівників в лікувальних відділеннях різного профілю та обчислення на основі цих даних відношень ризику дозволив визначити 3 групи стаціонарів в залежності від ступеню ризику інфікування ВГС: 1-а група з високим ризиком інфікування: відділення гемодіалізу, гематології та переливання крові (середньогруповий показник частоти виявлення анти-ВГС 5,9 %); 2-а група середній ризик інфікування ВГС: гінекологічні, реанімаційні відділення та клініко-діагностичні лабораторії (середньогруповий показник 3,6 %); 3-я група з відносно низьким ризиком інфікування медичного персоналу: терапевтичні, інфекційні, поліклінічні та акушерські відділення (середньогруповий показник частоти виявлення анти-ВГС 2,0 %).

При проведенні цих досліджень, як і при вивченні ВЛ розповсюдження ГВ, було встановлено невідповідність між достатньо високими показниками виявлення маркеру інфікування ВГС пацієнтів та персоналу ЛПЗ та невеликою кількістю хворих на клінічні маніфестні форми інфекції. Оцінюючи результати проведених нами сероепідеміологічних досліджень, необхідно враховувати дані літератури, згідно з якими виявлення анти-ВГС в 70-80 % випадків корелює з песистенцією вірусу в гепатоцитах і вірусемією. Крім того, відмічається, що у 80-90 % інфікованих ВГС осіб, навіть на фоні відсутності клінічних пароявів інфекційного процесу при поглибленому клініко-лабораторному та морфологічному обстеженні виявляються ознаки ХГ, а в ряді випадків - ЦП (Хазанов А.И., 2000; Блохина Н.П., 2001, Garacia-Samaniego Z. et al., 2000; Piroth Z. et al., 2000).

Узагальнення результатів сероепідеміологічних досліджень, з урахуванням викладених вище критеріїв їх оцінки, дає підставу стверджувати, що позитивні результати серологічного обстеження (виявлення анти-ВГС) пацієнтів та персоналу лікувальних закладів, навіть за відсутністю клінічних проявів, варто розглядати як свідчення протікаючої або паст-інфекції гострого (безжовтяничних, субклінічних форм), але переважно, латентних форм хронічного ГС.