Взаємовплив гормонального статусу організму і стану функціональної системи дихання у жінок

Стан функціональної системи дихання і кисневих режимів організму у здорових жінок і методи його оптимізації. Здійснюючи системний підхід до дослідження стану ФСД, ми провели інструментальні визначення показників зовнішнього дихання, кровообігу, дихальної функції крові в жінок дітородного віку. Необхідність цих дослідження виникає у зв'язку з тим, що тільки знання особливостей стану ФСД здорових жінок з нормальною менструальною функцією, секрецією тиреоїдних і тиреотропного гормонів, нормальною функцією інсулярного апарату підшлункової залози дозволить нам надалі оцінити вплив гіпофункції щитоподібної залози, гіперглікемії внаслідок гіпофункції інсулярного апарату підшлункової залози, розладу менструальної функції по типу ювенільних дисфункційних маткових кровотеч на стан усіх ланок функціональної системи дихання, відповідальної за масоперенос кисню з навколишнього середовища до тканин і виведення надлишків вуглекислого газу. Особливу увагу при проведені цих досліджень ми приділили виявленню реакції організму здорових жінок на вдихання гіпоксичних газових сумішей, бідних киснем. При вдиханні ГГС визначали зміни вмісту тиреоїдних гормонів у крові, тиреотропного гормону в крові, вміст глюкози в крові, як інтегральний показник функції інсулярного апарату підшлункової залози та контрінсулярних чинників, а також показники стану функціональної системи дихання, кисневих режимів організму.

Вміст тиреоїдних гормонів у крові здорових жінок дітородного віку був вірогідно вище в умовах вдихання ГГС з 13% кисню (ГГС-13) і 11% О₂ (ГГС-11), ніж в умовах нормоксії (p<0,05). Усе вищевикладене дозволяє зазначити, що ГГС-13 і ГГС-11 мають стимулюючу дію на функцію щитоподібної залози, збільшуючи концентрацію тиреоїдних гормонів у крові, при цьому в даного контингенту хворих при вдиханні ГГС-11 стимулююча дія більш виражена, ніж при вдиханні ГГС-13 (табл. 3).

Таблиця 3. Вміст тиреоїдних гормонів та тиреотропного гормону у крові в умовах нормоксії та під час вдихання ГГС-13 і ГГС-11 у здорових жінок

Примітка. * Розходження з даними нормоксії вірогідні.

У цей же час визначали зміни секреторної активності інсулярного апарату підшлункової залози. До і після 10-хвилинного вдихання ГГС, а також через 2,5 год і через добу після вдихання ГГС у обстежуваних реєстрували вміст глюкози в крові.

Як показали наші дослідження, відразу після вдихання ГГС-13 у здорових жінок вірогідних змін вмісту глюкози в крові не спостерігалося (p>0.05). Через 2,5 год після вдихання ГГС-13 вірогідно знизився вміст глюкози в крові (p<0.05). Такою ж була реакція цих осіб і на вдихання ГГС-11. Через 2,5 год після вдихання бідного киснем повітря, ми спостерігали стійкий гіпоглікемічний ефект, що мав місце і через добу після вдихання ГГС (p<0.05).

Особливу увагу ми приділили вивченню реакції підшлункової залози у здорових дітей і підлітків на вдихання ГГС. Здорові дівчинки, дівчини препубертатного і пубертатного віку як і жінки вдихали ГГС-13, а через 24 години - ГГС-11. Вимір вмісту глюкози в крові проводили в ті ж терміни, що й в осіб середнього віку. Було визначено, що гіпоксичний вплив тривалістю 10 хв не викликає негайної вірогідної зміни вмісту глюкози в крові. Однак через 2,5 год після короткочасного гіпоксичного впливу ми спостерігали стійкий гіпоглікемічний ефект в осіб усіх вікових груп (p<0.05).

На відміну від того, що ми спостерігали у дорослих, у яких інсулярний апарат був цілком сформований у процесі онтогенезу, і через 2,5 год після 10-хвилинного вдихання ГГС-11 спостерігався стійкий гіпоглікемічний ефект, у дітей і дівчин препубертатного віку вміст глюкози в крові мав тенденцію до збільшення (p>0.05). Через добу після вдихання ГГС-11 спостерігалося подальше вірогідне збільшення вмісту глюкози в крові (p<0.05). У дівчин пубертатного віку вміст глюкози в крові вірогідно зріс через 2,5 год після вдихання ГГС-11 (p<0.05) і залишився таким через добу після гіпоксичного впливу.

Реакція організму практично здорових жінок на короткочасне вдихання ГГС-11 була неоднаковою в різні фази менструального циклу (МЦ) і була відмінна від середніх даних протягом усього циклу.

При вдиханні ГГС-11 (8-а хвилина) ми спостерігали виражену артеріальну гіпоксемію, але в II і IV фазах МЦ вона мала компенсований характер - значення напруги О2 в артеріальній крові було вище критичного рівня (50 мм рт. ст.). У III фазі МЦ значення раО2 знаходилося на рівні критичного, у I і V фазах МЦ - знижувалося нижче 50 мм рт. ст., що свідчило про тканинну гіпоксію з подальшою декомпенсацією (III субкомпенсована стадія гіпоксичної гіпоксії за А.З.Колчинською (1979; 2001)). Венозна гіпоксемія була найбільш вираженою в III фазі МЦ, у IV фазі циклу значення рvО2 приблизно відповідало своїм нормоксичним значенням.

Дані наших досліджень показали, що найбільш економічними й ефективними щодо постачання тканин киснем в умовах гіпоксії навантаження є II і IV фази циклу, коли працездатність також вище, ніж в інші фази МЦ. Найменш сприятливою фазою МЦ щодо забезпечення організму О₂ за умов помірного навантаження є I фаза МЦ, де найбільш виражена артеріальна і венозна гіпоксемія не компенсується найбільшою протягом циклу швидкістю споживання О₂ при вірогідно зниженій працездатності (р<0.05).

А.З. Колчинська і співавтори (1992) довели, що адаптація до гіпоксичної гіпоксії при ІГТ є ефективним засобом поліпшення стану ФСД, її робочих органів - зовнішнього дихання, кровообігу, кровотворення, тканинного дихання, так й центру керування ФСД - центральної нервової й вегетативної системи (Рябоконь І.Н., 1992). Дослідження, проведені нами показали, що в осіб, які не займаються спортом, ІГТ викликає також позитивні зрушення у стані ФСД, збільшує фізичну працездатність. Окремо треба зазначити, що при оцінці ефективності ІГТ у жінок треба враховувати фази ОМЦ, через те, що, як було показано вище, їх реакція на гіпоксичну гіпоксію, гіпоксію навантаження неоднакова протягом ОМЦ. Це положення стосується й осіб пубертатного віку, в яких фази ОМЦ уже виражені, а менструальний цикл є овуляторним.

Вплив гіпофункції щитоподібної залози на стан функціональної системи дихання. Результати наших досліджень свідчать про те, що зниження секреції тиреоїдних гормонів впливає на стан усіх ланок ФСД, тобто на систему дихання в цілому. Ці дослідження дозволили розширити уяву про дію тиреоїдних гормонів на різні ланки ФСД.

Для вивчення впливу нестачі тиреоїдних гормонів на функціонування ФСД ми використали в якості моделі гіпофункції щитоподібної залози стан хворих з автоімунним тиреоїдитом, що супроводжувався первинним гіпотиреозом легкої і середньої форми тяжкості перебігу. При дослідженні функції зовнішнього дихання ми, як й інші автори (Балаболкін М.І., 1989, 1999; Тепперман Х., Тепперман Дж., 1989; Tath B., 1990; DeJong S.A., 1991; Singer P., 1997; Gershmann B.D., 1999), зазначили, що хвилинний об'єм дихання у хворих на гіпотиреоз декілька нижче їх вікової норми. Вперше ми виявили, що частка альвеолярної вентиляції (АВ) в ХОД у цих хворих вірогідно нижче норми (АВ_*ХОД^-1<N, p<0.05). Отримані результати свідчать про зниження ефективності зовнішнього дихання. Унаслідок того, що у хворих має місце брадикардія, яку виявлено різними авторами (Балаболкін М.І., 1989; 1999; Старкова Н.Т., 1989-1993; Тепперман Х., Тепперман Дж., 1989; Singer P., 1997) і підтверджено нами, хвилинний об'єм крові (ХОК) у них був менше норми (p<0.05) при нормальній величині ударного об'єму. Як показали наші дослідження, співвідношення альвеолярної вентиляції до хвилинного об'єму крові через це було вище вікової норми. Збільшення співвідношення АВ_*ХОК^-1 зобумовило підвищення насичення кисню в артеріальній крові у хворих (p<0.05). У частини обстежуваних нами хворих спостерігалося помірне зниження вмісту гемоглобіну в крові (до 90-100 г_*л^-1). У деяких з них рівень гемоглобіну знаходився на нижній межі вікової норми. Унаслідок зниження вмісту гемоглобіну в крові киснева ємкість крові і кількість кисню в артеріальній крові були нижче вікової норми. Всі, хто займався дослідженням дії тиреоїдних гормонів, починаючи з Магнуса-Леві (1895), встановили зниження споживання кисню при гіпофункції щитоподібної залози. Наші дослідження показали, що і швидкість споживання кисню (мл_*хв^-1) і його інтенсивність (мл_*хв^-1_*кг^-1) у хворих на первинний гіпотиреоз вірогідно менше вікових норм (p<0.05).

Уперше ми встановили, що нестача тиреоїдних гормонів, впливаючи на стан різних ланок ФСД, істотно змінює кисневі режими організму. Про це свідчить зниження швидкості доставки кисню у легені й альвеоли порівняно з тим, що спостерігається у здорових осіб. Вірогідно також була знижена швидкість транспорту кисню артеріальною кров'ю (р<0.05). У зв'язку з тим, що споживання кисню при гіпофункції щитоподібної залози значно нижче норми, швидкість транспорту кисню змішаною венозною кров'ю до легень у хворих вище, ніж у здорових. Артеріо-венозне розходження за киснем було нижче норми (p<0.05).

Ми звернули увагу на те, що споживання кисню тканинами у хворих знижене, при тому, що напруга кисню в тканинах вища, ніж у здорових, про що свідчать більші значення напруги кисню в артеріальній і змішаній венозній крові. Таким чином, причиною зниження споживання кисню є не падіння тканинного рО₂ до рівня нижче критичного, а імовірніше за все, що нестача тиреоїдних гормонів безпосередньо впливає на стан білків ферментів окисного ланцюга мітохондрій; при гіпотиреозі може порушуватися швидкість їхнього синтезу. Наведене може побічно підтвердити дані, отримані Narayan (1984), який знайшов, що тиреоїдні гормони стимулюють трансляцію ферментів окисного фосфорилування - цитохромоксидази і НАДФН-цитохром-С-редуктази. Природно припустити, що при зниженні секреції щитоподібною залозою Т₃ і Т₄ трансляція ферментів окисного фосфорилування сповільнюється, швидкість синтезу АТФ знижується, швидкість утилізації кисню тканинами падає.

Варто підкреслити, що як показали проведені нами дослідження, при дефіциті тиреоїдних гормонів вірогідно знизилася економічність КРО. Функціональні витрати на забезпечення організму киснем у хворих були більшими, ніж у здорових. Для утилізації 1л кисню легені хворих гіпотиреозом повинні провентилювати на 10-11 л повітря більше, ніж у здорових. Відповідно для утилізації 1 л кисню хворим потрібно на 5-6 л циркулюючої крові більше, ніж здоровим. В обстежуваного контингенту осіб кисневий ефект дихального і серцевого циклів був нижче норми. При цьому нами було виявлено й кількісне зниження фізичної працездатності. Рівень фізичного навантаження при дефіциті тиреоїдних гормонів і низькому рівні споживання кисню був низький, об'єм виконаного навантаження менше, ніж у здорових того ж віку і статі. Одне й те ж саме фізичне навантаження за потужністю для здорових і хворих є більшим за інтенсивністю для хворих на гіпотиреоз. Виконання рухового тесту супроводжувалося проявами м'язової слабкості, втомою, зниженням м'язового тонусу і млявістю.

Результати наших досліджень дозволяють дійти висновку, що в даному випадку має місце гіпоксія різних типів (респіраторна, гемічна, циркуляторна), також первинна тканинна гіпоксія. Таким чином, корекція гіпоксичного стану при дефіциті тиреоїдних гормонів - одна з актуальних задач, вирішити яку ми маємо при розробці фізіологічного, немедикаментозного, неінвазивного методу корекції функції ендокринних залоз.

На жаль, дані про дію гіпоксичної гіпоксії на функцію щитоподібної залози досить суперечливі. Існують відомості як про стимулюючу дію зниженого парціального тиску кисню у вдихуваному повітрі (Ван Милверс Б., Берри Дж., 1952; Ван Лир Є., Стикней К., 1967; Васильєв Г.А., 1974), так і про пригнічення гормонопоезу (Барбашова З.І., 1966). Останні стосуються висот більше 6000 м над рівнем моря. З метою виявлення реакції хворих на гіпотиреоз на вдихання бідних киснем газових сумішей нами був застосовано гіпоксичний тест. Наші дослідження показали, що вміст тиреоїдних гормонів у крові хворих на гіпотиреоз був вірогідно вище в умовах вдихання ГГС-14 і ГГС-12, ніж в умовах нормоксії (p<0,05). Збільшення вмісту тиреоїдних гормонів у крові здорових осіб в умовах гіпоксичної гіпоксії в кількісному відношенні був вище, ніж у хворих на гіпотиреоз, однак, його приріст порівняно з нормоксичними значеннями був значно меншим, ніж у хворих (p<0,05). Це дозволяє стверджувати, що гіпоксичні суміші з 14 і 12% О₂ мають стимулюючу дію на функцію щитоподібної залози, збільшуючи концентрацію тиреоїдних гормонів у крові, при цьому в даного контингенту хворих при вдиханні ГГС-12 стимулююча дія була більш помітна, ніж при вдиханні ГГС-14. Проведений аналіз стану КРО в хворих на гіпотиреоз за умов вдихання ГГС-12 дозволив зробити висновок про те, що при вищеописаних умовах у них розвивалася субкомпенсована гіпоксія, тоді як у здорових жінкок без патології щитовидної залози розвивався компенсований ступінь гіпоксичної гіпоксії (за А.З. Колчинською, 1979) (табл. 4). Тому в перших сеансах ІГТ ми вирішили використовувати для гіпоксичного впливу ГГС-12, при вдиханні якої починають проявлятися ознаки субкомпенсованої гіпоксії, тобто коли ділянки тканинної гіпоксії локальні, що може супроводжуватися конструктивними ефектами гіпоксичного впливу (Колчинська А.З., Хацуков Б.Х., Закусило М.П., 1999).

Таблиця 4 Зміна показників дихання і кровообігу у хворих на гіпотиреоз і здорових жінок того ж віку в умовах вдихання ГГС-12

Примітки: * - розходження між даними здорових осіб і хворих на гіпотиреоз в умовах нормоксії достовірні (p<0.05), ** - розходження між даними здорових осіб і хворих на гіпотиреоз в умовах гіпоксичної гіпоксії достовірні (p<0.05).

Проведені нами дослідження впливу адаптації до гіпоксії в курсі ІГТ на стан щитоподібної залози при первинному гіпотиреозі середнього ступеня тяжкості показали, що 14 сеансів ІГТ викликали посилення функції щитоподібної залози. Згідно даних клінічного обстеження вірогідно підвищився вміст тиреоїдних гормонів у крові. При чому приріст вмісту Т₄ у плазмі крові в половини хворих склав 20-58 нмоль_*л^-1, тобто вміст Т₄ підвищився з 60,5±9,5 нмоль_*л^-1 до 92,4±10,8 нмоль_*л^-1. Вміст Т3 збільшився на 0,6±0,1 нмоль_*л^-1 і склав в середньому 1,80±0,17 нмоль_*л^-1нмоль_*л^-1. У двох хворих воно досягло вищої межі норми - 2,61 нмоль_*л^-1. Вміст ТТГ знизився з 10,8±1,1 мОД_*л^-1 до 4,2±0,4 мОД_*л^-1. Підвищилося споживання кисню (VO₂) та його інтенсивність (VO_2*M^-1). Внаслідок збільшення вмісту гемоглобіну у крові зросли її киснева ємкість і кількість кисню у артеріальній крові (С_аО₂). Особливо важливо зазначити, що підвищився вміст гемоглобіну в крові, сприяючи тим самим ліквідації анемічної гіпоксії. Збільшилася працездатність (W), при цьому киснева і пульсова вартість роботи була знижена - кисневі ефекти дихального (КЕДЦ) та серцевого циклів (КП) зросли, гемодинамічний (ГЕ) та вентиляційний (ВЕ) еквіваленти зменшилися. Безсумнівно, що такий нетрадиційний засіб терапії, як адаптація до гіпоксії в курсі ІГТ на тлі замісної терапії, є корисним для лікування гіпотиреозу.

Поліпшення стану ФСД внаслідок адаптації до гіпоксії, ліквідація гіпоксичного стану, з одного боку, підвищення вмісту тиреоїдних гормонів внаслідок дії зниженого парціального тиску кисню у вдихуваному повітрі, з іншого боку, покращує процес масопереносу кисню в організмі.

Вплив гіпофункції інсулярного апарату підшлункової залози на стан функціональної системи дихання. При ознайомленні із спеціальною літературою з питань ендокринології ми зазначили, що значну кількість робіт присвячено впливу дефіциту інсуліну на всі види обміну (Ткачук В.А., 1983; Єфімов А.С., 1989; Мірза-Заде В.А., 1991; Холодова Е.А., 1996; Tepperman G., Tepperman H., 1987; Yarret TY, 1989; Fass F., 1999; Stein R.B., Price L., 1999). Однак відомості про вплив гіпофункції інсулярного апарату підшлункової залози на процес масопереносу кисню нечисленні, хоча є окремі розрізнені дані про дію недоліку інсуліну на тканинне дихання (Ткачук В.А., 1983; Єфімов А.С., 1985; Tepperman G., Tepperman H., 1987). Проаналізувавши дані літератури, а також доповнивши їх даними власних досліджень, ми на системному рівні за допомогою автоматизованого аналізу стану організму (ААСО) оцінили вплив дефіциту інсуліну на стан ФСД у цілому.

Наші дослідження показали, що зниження секреції інсуліну викликає зменшення вентиляторних об'ємів легенів, що сприяє зниженню швидкості й інтенсивності споживання кисню організмом. Хвилинний об'єм крові при дефіциті інсуліну вірогідно не відрізнявся від такого показника у здорових осіб, це відбувалось за рахунок збільшення ЧСС на тлі меншого ударного об'єму, що є ознакою менш економічної функції кровообігу.

Підвищений вміст гемоглобіну в крові був зобумовлений збільшенням його глікованої фракції, яка не здатна транспортувати кисень до тканин. Таким чином, при розрахунках параметрів, що характеризують дихальну функцію крові (киснева ємкість крові (КЄК), вміст кисню в артеріальній і змішаній венозній крові (С_vО₂), артеріо-венозне розходження по кисню ((a-v)O₂), необхідно враховувати тільки той відсоток гемоглобіну, що не з'єднаний із глюкозою. Збільшення вмісту глікованого гемоглобіну при дефіциті інсуліну призводить до вірогідного зниження кисневої ємкості крові і кількості кисню в артеріальній крові (р<0.05) (табл. 5).

Таблиця 5 Показники дихання, кровообігу та дихальної функції крові у дітей, підлітків і осіб середнього віку в умовах основного обміну хворих ІЗЦД

Примітка. * - Розходження з даними здорових осіб достовірні (p<0.05).

Таким чином, зниження секреції інсуліну призводить до погіршення стану ФСД в умовах нормоксії і викликає відхилення КРО від вікових норм. У першу чергу це виявляється у відзначеній нами більш низькій швидкості транспорту кисню артеріальною кров'ю, артеріальній і венозній гіпоксемії, що найбільш виражена в групі обстежуваних підлітків з ІЗЦД у стадії декомпенсації, що вказує на гірші умови утилізації кисню тканинами. Фізична працездатність та максимальне споживання кисню (МСК) у хворих нижче вікових норм, ЧСС при виконанні степ-тесту (ЧCCw) вірогідно більше у хворих ніж у здорових (p<0,05).

Слід зазначити, що стан ФСД при інсулінозалежному цукровому діабеті залежить не тільки від ступеня компенсації захворювання, але й від віку хворих. Нами виявлено, що незважаючи на те, що в осіб середнього віку тривалість захворювання діабетом значно перевищує тривалість тієї ж хвороби у дітей і підлітків (у стадії компенсації), відхилення багатьох показників стану ФСД від вікової норми виражені більше в дітей і підлітків, ніж у дорослих. При тому, що в них вміст глюкози у крові вірогідно нижче, ніж у дорослих, винятки складають лише підлітки з ІЗЦД у стадії декомпенсації, в яких і відхилення в стані ФСД, і вміст глюкози в крові більше, ніж у дорослих.

З усього вищевикладеного можна зробити висновок про те, що в умовах гіпофункції інсулярного апарату підшлункової залози створюються менш сприятливі умови для регулювання кисневих режимів організму, особливо в дитячому і підлітковому віці. Спостерігається гіпоксичний стан різних типів - респіраторний, гемічний, циркуляторний. Отримані нами дані про гіпоксію різних типів, що розвивається, при недостатній секреції інсуліну спрямовують пошук методів корекції у напрямі засобів, що забезпечують адаптацію до неї і ліквідацію гіпоксичного стану.

Недостатня кількість літературних даних про функцію інсулярного апарату підшлункової залози в умовах помірного зниження парціального тиску кисню у вдихуваному повітрі (Гелльхорн Д.Х., 1948; Болотіна Ж.В., 1991; Колєснік Ю.М., 1994), а також відсутність даних про віковий аспект його функціонування в даних умовах змусили нас провести визначення вмісту глюкози в крові в осіб з інсуліновою недостатністю (інсулінозалежний цукровий діабет) при вдиханні ГГС.

У хворих з ІЗЦД реакція інсулярного апарату підшлункової залози на гіпоксичний стимул залежала від ступеня компенсації захворювання і віку. Наші дослідження показали, що вдихання ГГС-12 через 2,5-3 год викликає зниження вмісту глюкози у крові тільки у дорослих з ІЗЦД. Вдихання “більш м'якої” ГГС-16 у дітей і підлітків з ІЗЦД у стадії компенсації у той же термін викликає після вираженої гіпоглікемії на другу - третю добу виражену гіперглікемію. Нарешті, вдихання ГГС навіть з 18% О₂ у підлітків з ІЗЦД у стадії декомпенсації також після гіпоглікемії викликає виражену гіперглікемію, що перевищує вихідний рівень вмісту глюкози в крові.

З усього вищевикладеного можна стверджувати, що найменша стійкість до гіпоксичної гіпоксії спостерігається у хворих з ІЗЦД підліткового віку, у так званому критичному періоді їх онтогенезу, особливо в стадії декомпенсації. Навіть незначне зниження парціального тиску кисню у вдихуваному повітрі викликає в стані їх організму зрушення, які характерні для субкомпенсованого ступеня гіпоксичної гіпоксії з подальшою декомпенсацією (III - IV ступінь гіпоксії за А.З.Колчинською (1979)). На це вказують такі ознаки: різке падіння швидкості й інтенсивності споживання кисню, недостатнє збільшення швидкості транспорту кисню артеріальною кров'ю порівняно з нормоксичними даними, зниження напруги кисню значно нижче критичного рівня в артеріальній крові, венозна гіпоксемія, швидке падіння економічності кисневих режимів організму. Аналогічні зміни в стані організму спостерігалися нами при вдиханні ГГС-16 у дітей і підлітків з ІЗЦД у стадії компенсації. Внаслідок цього ми не рекомендуємо проводити ІГТ хворим дітям і підліткам з ІЗЦД як у стадії компенсації, так і в стадії декомпенсації. При вдиханні ГГС-12 у дорослих з ІЗЦД розвивається гіпоксична гіпоксія III ступеня, що характеризувалася такими ознаками: утриманням рівня споживання кисню як при нормоксичному стані, компенсаторним збільшенням швидкості транспорту кисню артеріальною кров'ю, зниженням напруги кисню в артеріальній крові без досягнення критичного рівня, помірною венозною гіпоксемією. Для вищевказаного контингенту хворих з ІЗЦД використану в гіпоксичному тесті ГГС-12 можна вважати такою, що тренує, тобто її можна застосувати з лікувальною метою в курсі ІГТ. Подальші дослідження, проведені нами, показали, що при застосуванні адаптації до гіпоксії в курсі ІГТ за наявності гіпофункції інсулярного апарату підшлункової залози в осіб середнього віку вдалося досягти стабілізації вмісту глюкози в крові обстежуваних, зникнення глюкози в сечі, нормалізації вмісту глікованого гемоглобіну (HbA_1c) - все це сприяло ліквідації анемічної гіпоксії і поліпшенню киснетранспортної функції крові. Важливо, що цим хворим можна було знизити дозу інсуліну, що вводиться, на 10%.

Зміна стану функціональної системи дихання при порушенні функції гіпоталамо-гіпофізарно-оваріальної системи в дівчин з ювенільними дисфункційними матковими кровотечами. Збільшення останнім часом кількості осіб з розладом функції системи гіпоталамус-гіпофіз-яєчник-матка по типу ЮДМК робить проблему корекції гормонального статусу при патології даного типу надзвичайно важливою.

Нами вперше встановлено, що вплив гіпоестрогенної форми ЮДМК на стан ФСД багатогранний. Порушення функції гіпоталамо-гіпофізарно-оваріальної (ГГО) системи, що проявляється у відсутності циклічності секреції гонадотропінів і низькому вмісті їх у крові, викликає маткову кровотечу. Усі ці зміни функції ГГО системи протікають на тлі низького рівня сумарної фракції естрогенів у крові, що сприяє атрезії фолікула і, як вважала Ю.О. Крупко-Большова (1990), є відправною точкою розвитку кровотечі. Внаслідок крововтрати зменшується вміст гемоглобіну в крові, падає об'єм циркулюючої крові, збільшується ЧСС, що призводить до компенсаторного збільшення ХОК, у деяких випадках недостатнього для компенсації зниження вмісту гемоглобіну, а з ним і вмісту кисню в артеріальній крові. Усе вищевикладене спричиняє зниження швидкості доставки кисню артеріальною кров'ю тканинам, що в результаті проявляється в падінні тканинного рО₂. Внаслідок зниження вмісту гемоглобіну в крові у хворих з ЮДМК розвивається гемічна гіпоксія. Різкого зниження об'єму циркулюючої крові, що супроводжується застійними явищами, тобто проявами циркуляторної гіпоксії, при гіпоестрогенній формі ЮДМК не спостерігається, тому що ця кровотеча не є профузною, а об'єм циркулюючої крові компенсується за рахунок рідини, що надходить в організм, і, як зазначалося вище, за рахунок збільшення ЧСС. Нами було доведено, що циркуляторна гіпоксія може спостерігатися тільки при тривалих кровотечах (більше 30 діб), які супроводжуються зниженням вмісту гемоглобіну в крові нижче 60-70г_*л^-1. У цьому випадку, як показали наші дослідження, компенсаторного збільшення ХОК не спостерігається, а його величина прагне до нормоксичного рівня і може навіть бути нижче його. Недостатнє компенсаторне посилення функції органів зовнішнього дихання (Колчинська А.З., 1973), внаслідок їхнього недорозвинення до рівня вікової норми, може призводити і до респіраторної гіпоксії. Складена нами модель стану організму дівчин з ЮДМК дає можливість оцінити роль зниження вмісту гемоглобіну в крові, а саме - наскільки виражена анемія (Hb -- 60-70 г_*л^-1) призводить до більших зрушень в стані організму дівчин з ЮДМК, ніж помірна (Hb -- 85-95 г_*л^-1).

У спеціальній літературі досить велика кількість даних присвячена патогенезу ЮДМК і методам терапії при них. Традиційний метод лікування при ЮДМК - гормональна терапія і лікування анемії залізовмісними препаратами. При цьому не враховується ступінь анемії, не аналізується значення зниження вмісту Hb у крові в дівчин з ЮДМК у забезпеченні організму киснем. Усе вищевикладене зробило актуальним пошук нових нетрадиційних, фізіологічних, немедикаментозних, неінвазивних методів корекції гормонального статусу при ЮДМК.

Далі наші дослідження були спрямовані на вивчення реакції організму дівчат з порушенням функції системи гіпоталамус-гіпофіз-яєчник-матка внаслідок ЮДМК на помірне зниження рО₂ у вдихуваному повітрі. Було виявлено, що адитивна дія гіпоксичної і гемічної гіпоксії (внаслідок зниження вмісту Hb у крові) підсилюється тим більше, чим глибше анемізація організму хворих унаслідок ЮДМК. Гіпоксичний стан у цих умовах ускладнювався венозною гіпоксемією. Якщо при нормоксії значення рvО₂ у здорових дівчин знаходилося в межах 38-40 мм рт.ст., то в умовах вдихання ГГС-13 у даного контингенту обстежуваних рvО₂ нижче норми на 11±1 мм рт.ст. у групі з вираженою анемією і на 9±1 мм рт.ст. у групі з помірною анемією. З початку 70-х років почалися комплексні дослідження у відділі по вивченню гіпоксичних станів, а також на ЕМБС Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця АН УРСР і Київському науково-дослідному інституту педіатрії, акушерства і гінекології МОЗ УРСР, спрямовані на розробку нового методу лікування дисфункційних маткових кровотеч і нормалізації ОМЦ у дівчин. Професором Ю.О. Крупко-Большовою і лікарем І.Б. Вовк, А.З.Колчинською і її співробітниками М.М. Філіпповим, Н.В. Штученко, Т.Д. Міняйленко, П.О. Радзієвським були обстежені 30 дівчин з ЮДМК 12-17 років у м. Києві і після одного місяця перебування у Приельбруссі (1977). Внаслідок адаптації до гіпоксичної гіпоксії в горах у хворих не тільки нормалізувався вміст еритроцитів, гемоглобіну в крові, а й відбулася нормалізація менструального циклу (МЦ). Жодна з пацієнток, що лікувалися в горах, не звернулася згодом у клініку, хоча до перебування в горах вони лікувалися в клінічних умовах неодноразово. Цей факт став для нас відправним при застосуванні з метою корекції гормонального статусу в клініці ЮДМК такої модифікації гірського клімату як ІГТ. Зрушення в організмі дівчин 15-17 років, що страждають вторинною анемією внаслідок ЮДМК, після 14 сеансів ІГТ були такі. Вміст прегнандіолу в добовій сечі вірогідно збільшився (р<0.05) в обох групах.