Размещено на http://www.allbest.ru/

Житомирський інститут медсестринства

РЕФЕРАТ

на тему: «Порівняльний аналіз шляху становлення медсестринства в Україні та Росії»

Підготувала

Студентка групи 602 МСМ

Рябуха Ірина

Житомир 2014

1. Становлення сестринської справи в Україні

За багато віків до утворення Київської Русі цікаві пам'ятки культури, в тому числі й медицини, залишили по собі скіфи, що населяли Крим, південні землі між Дніпром і Дунаєм і мали торгові і культурні зв'язки з греками (про них згадують Геродот і Гіппократ). Скіфам були відомі цілющі властивості багатьох рослин, вони володіли деякими прийомами лікування різних хвороб, могли робити навіть трепанації. Під час розкопок Чортомлинського кургану, недалеко від Керчі, знайдено золоті і срібні вази із зображенням скіфів, які надають медичну допомогу (перев'язування нижньої кінцівки, виривання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали медичну практику в Афінах.

У IX ст. формується східнослов'янська держава Київська Русь з центром у Києві. За князювання Володимира Святославовича, а потім його сина Ярослава Мудрого. Київська Русь підноситься до рівня передових держав тогочасної Європи. медицина сестринство навчальний

Виникнення сестринської справи в Україні, як і у всій Європі, нерозривно пов'язане з прийняттям та становленням християнства, створенням монастирів, при яких були лікарні, подорожні доми, які поєднували функції готелю, лікарні та амбулаторії для мандрівників, що направлялися до святих місць та потребували медичної допомоги.

Одна з перших згадок про створення стаціонарної лікувальної установи у Київській Русі відноситься до X століття, коли княгиня Ольга організувала лікарню , де догляд за хворими був доручений жінкам. Літописець Нестор у своєму знаменитому "Житии Феодосия Печерского" згадує про створення монастирської лікарні в Києві на рубежі третьої та четвертої чверті XI століття. Згодом подібні лікарні були створені в Переяславі, Вишгороді та Чернігові.

Видатним медиком, першою в світі жінкою, яка прославилася своїми медичними знаннями була внучка Володимира Мономаха, дочка Мстислава -Євпраксія Мстиславівна. Вона видала грецькою мовою трактати "Аліма" та "Мазі", де було зібрано і систематизовано знання з тогочасної медицини, і, крім опису хвороб та засобів їх лікування, дано поради щодо гігієни, зокрема, гігієни жінки та дитини.

За часів середньовіччя в Україні не було ніяких навчальних медичних закладів, а навчання мистецтва лікувати та доглядати за хворими здійснювалось шляхом передачі знань від батьків дітям або на зразок ремісничого учнівства при монастирях. Відомо, що в середньовічних містах України (кінець XIV ст.) медициною займалися члени професійних цехів. Серед них хірурги - цирульники надавали допомогу жителям міст і брали участь у військових походах та козацьких битвах. Цехи цирульників були у Львові (засновані у 1512 році), при Київському магістраті, в Кам'янці-Подільському та інших містах. У цехах цирульників провадилось також навчання учнів віком з 12 років. Цирульники вміли робити кровопускання, ставити банки, розрізати гнояки, виривати зуби, лікувати та перев'язувати рани, вправляти вивихи, переломи, здійснювати ампутації, виготовляти різні пластирі для лікування ран, знали ознаки певних хвороб.

Видатною особистістю XVI ст. був Георгій Дрогобич (близько 1450 - 1494 рр.) - один з найосвіченіших медиків свого часу. Народився в місті Дрогобичі. Закінчив Краківський університет, у якому здобув ступінь бакалавра, потім магістра; прагнучи вдосконалювати свою освіту, він вступає до Болонського університету (Італія), де удостоюється звань доктора філософії та медицини, в цьому ж університеті обирається ректором (1481-1482), викладав медицину в Краківському університеті.

Г.Дрогобич мав авторитет енциклопедичне освіченої людини. Він опублікував у Римі книгу, присвячену переважно астрономії і частково медицині. Це була перша в історії друкована праця нашого співвітчизника.

Значну роль в історії розвитку медичної справи в Україні відіграли братства. Крім просвітницької, релігійно-благодійної діяльності, вони займалися допомогою хворим членам своєї парафії, мали притулки для немічних та сиріт, які в XVI столітті дістали назву шпиталів. Зокрема, Львівське братство мало п'ять шпиталів. Лікувальні заклади мало і Київське братство.

До початку XVII століття відноситься поділ медичного персоналу на три категорії: "дохтур, обтекарь й лекарь, потому что дохтур совет дает й приказьівает, а сам тому не иску-сен, а лекарь прикладьівает й лекарством лечит, а сам ненау-чен, а обтекарь у них обоих - повар".

Наприкінці XVIII століття українські землі входили до складу двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Але кордон між Росією та Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення по обидва його боки до двох різних, а в дечому -- цілком протилежних суспільно-політичних та культурно-освітніх систем. Враховуючи історичну ситуацію, яка склалася, розвиток медицини в цих регіонах України мав свої особливості.

Західна Україна (тодішні Львівська, Станіславська та Тернопільська губернії, інакше - Галичина, та частина Волині, інакше - Лодомирія ) за часів панування Австро-Угорщини та панської Польщі мала винятково важкі соціально-економічні умови. З точки зору економіки весь цей край практично служив аграрним придатком промислових центрів Австро-Угорщини та Польщі. Більшість населення краю була неграмотним або малограмотним. До соціального та економічного гноблення додавалось і національне. Результатом незадовільного стану населення західноукраїнських земель була висока захворюваність гострими та хронічними інфекційними хворобами та висока смертність. Навіть за офіційними статистичними даними, смертність на 1000 населення складала на початку XX століття від 22,5 до 23,9. Висипний та черевний тифи, дизентерія, туберкульоз, трахома, венеричні хвороби носили масовий характер.

Перші спроби організувати лікувально-санітарну справу в Західній Україні відносяться до другої половини XVIII століття. В квітні 1870 року на території Західної України була створена Крайова рада здоров'я, в обов'язки якої входило здійснення заходів по організації медичної допомоги населенню.

На цей час припадає перше повідомлення в літературі про відкриття акушерських курсів у Львові. Ці курси, названі повивальними, заснувала поміщиця Яблонська, яка мешкала в околицях міста. На курси приймали неграмотних сільських жінок; термін навчання тривав 3 місяці. До цього часу в Західній Україні не було ні єдиного навчального медичного закладу.

Імператриця Австрії Марія Терезія з метою поліпшення медичної опіки над населенням, розвитку медичної освіти і науки у королівстві Галичина та Лодомирія декретом від 22 грудня 1772 року призначила доктора медицини Андрея Крупинського крайовим протомедиком Галичини. Йому було доручено створити на західноукраїнських землях систему медичної служби і медичної освіти.

Про медико-санітарний стан Львова і всього королівства Галичина та Лодомирія дає уявлення один із фрагментів доповідної Андрея Крупинського губернаторові - графу Антоні Пергену від ЗО травня 1773 року: "Хворі, бідні, убогі і немічні старці, вкриті виразками і брудом, лежать у гною або тиняються вулицями. Я неодноразово просив сестер милосердя подати їм медичну допомогу і помістити їх в лікарню. Сестри стверджують , що в лікарнях немає вільних місць. За таких умов може спалахнути епідемія. Слід зробити все, щоб запобігти цьому нещастю".

У своїх меморіалах від 30 травня та 30 серпня 1773 року Андрей Крупинський з болем і гіркотою констатував, що через відсутність дипломованих акушерок під час пологів часто помирають матері зі своїми немовлятами. Тому першочерговим завданням він вважав відкриття у королівстві медичних навчальних закладів. На його клопотання губернатор граф Антоні Перген 20 березня 1773 року видав розпорядження, згідно з яким у Львові почалось читання лекцій з усіх галузей медичної науки для осіб, що займалися лікарською, акушерською та аптекарською практикою, але не мали дипломів.

Урочисте відкриття Львівського акушерського колегіуму відбулося 1 жовтня 1773 року. Цей день ознаменував зародження середньої медичної освіти на західноукраїнських землях. Навчання в колегіумі було безкоштовним. Більш того, слухачі перебували на повному утриманні землевласників, які скерували їх на навчання. З губернаторського фонду вони одержували по одному гульдену на тиждень. Слухачами колегіуму могли стати фізично здорові, морально стійкі особи обох статей віком від 21 до ЗО років. Звичайно, підбирали інтелектуально розвинених, які відзначалися милосердям та любов'ю до акушерської справи.

За статутом навчання в колегіумі тривало один - три роки. При колегіумі діяли курси прискореної підготовки акушерок. Це сприяло значному поліпшенню акушерської допомоги в королівстві.

За Шумовським В. (1906), у всій Галичині з 2,5-мільйон-ним населенням в 1772 -1776 рр. не було ні однієї акушерки. До 1792 року у Львові і у всій Галичині нараховувалась 91 акушерка та 137 хірургів.

При такій системі освіти відчувалась гостра нестача середнього медичного персоналу. Не дивлячись на це, багато з них не мало роботи, або займалось приватною практикою. На цей час дрібні лікувальні установи взагалі працювали без середнього медичного персоналу, а у великих - на одного лікаря припадав лише один середній медичний працівник. У зв'язку з цим їхні умови праці були вкрай важкими, а платня мізерною. В клініках єдиного в Західній Україні медичного факультету Львівського університету медичними сестрами працювали переважно монашки, які недостатньо володіли навіть найелементарнішими навичками догляду за хворими.

Приблизно на цей період припадає відкриття перших навчальних закладів для підготовки медичних сестер у Західній Україні. Перша школа медичних сестер була створена лише у 1895 році при загальній лікарні у Львові. Вона була організована і фінансувалась крайовим відділом здоров'я спільно з товариством Червоного Хреста. Навчання в школі в різні періоди часу тривало від 2 до 6-7 місяців.

При одержанні диплома випускниці медсестринської школи давали урочисту обіцянку такого змісту: "Клянуся і обіцяю вірно служити ідеям Червоного Хреста, дотримуватися вимог професійної етики, виконувати свої обов'язки добросовісно, не ухилятись від догляду за різного роду хворими і сприяти поширенню принципів охорони здоров'я населення і особистої гігієни народу на території моєї діяльності".

Друга школа для підготовки медичних сестер була відкрита у Львові в грудні 1937 року і носила назву "Приватна школа догляду за хворими". Школа була власністю Товариства імені Христової дитини і готувала медичних сестер для дитячих установ. Навчання було платним. Сюди приймали жінок у віці 18-25 років. Підготовка тривала 2,5 роки. Зі школи виходили грамотні, за тогочасними мірками, медичні сестри по догляду за грудними та хворими дітьми. Після закінчення навчання вони йшли працювати в дитячі лікарні, а частково - в дитячі консультації і багаті сім'ї, щоб доглядати за новонародженими та хворими дітьми.

При такій системі підготовки медичних працівників середньої ланки в Західній Україні було дуже мало. Так, на вересень 1939 року в сільських та міських стаціонарних медичних установах західних областей України працював лише 371 середній медичний працівник. У 1936 році у Львівському, Тернопільському та Станіславському воєводствах у штаті 62 так званих "осередків здоров"я", кожний з яких обслуговував повіт з 8-10 волостей з населенням 15 тисяч чоловік, було всього 76 медичних сестер, або в середньому одна медична сестра обслуговувала весь повіт.

Злам 30-40-х років XX століття ознаменувався перемінами в житті українського населення на західноукраїнських землях, загарбаних Польщею після Першої світової війни. У жовтні-листопаді 1939 року згідно з прийнятими документами Західна Україна возз'єдналась з УРСР та була включена до складу СРСР.

У західних областях УРСР у 1940 році було створено 1948 лікувально-профілактичних установ різного профілю, в яких працювало 4129 лікарів та 8900 середніх медичних працівників. У лікарняних установах на цей час було розгорнуто 14200 ліжок.

Паралельно з реорганізаціями в практичній охороні здоров'я проводились відповідні зміни в системі медичної освіти. Львівська фельдшерсько-акушерська школа, яка була створена в грудні 1939 року на базі Львівської державної акушерської школи, в січні 1940 року розпочала підготовку медичних працівників за трьома спеціальностями: фельдшер, акушерка (три роки) та медсестра (два роки). Усього в школі навчалося 109 чоловік. У червні 1941 року відбувся перший випуск акушерської групи.

У Станіславі (тепер Івано-Франківськ) та Крем'янці (Тернопільської області) у вересні 1940 року відкрились 4-річні фельдшерсько-акушерські школи. Викладання в усіх школах проводилось за програмами для середніх медичних навчальних закладів Радянського Союзу, затвердженими Наркомздравом СРСР.

Напад на Радянський Союз фашистської Німеччини перешкодив розвитку охорони здоров'я, сестринської справи та середньої медичної освіти в західних областях України. На весь період німецької окупації фельдшерсько-акушерські школи у Львові, Крем'янці та Станіславі були закриті, а їхнє майно пограбовано.

Відразу після звільнення західного регіону України від німецько-фашистських загарбників з вересня 1944 року відновили свою роботу фельдшерсько-акушерські школи у Львові, Станіславі та Крем'янці. У цьому ж році була відкрита фельдшерсько-акушерська школа в Луцьку. В них навчалися переважно українці -- вихідці з цього краю.

Поповнення медичними кадрами лікувально-профілактичних установ західного регіону України відбувалось за рахунок випускників місцевих вищих та середніх медичних навчальних закладів. Крім цього, сюди направлялись на роботу лікарі та середній медичний персонал, переважно медичні сестри, з інших областей України та Росії.

У повоєнні роки в усіх західних областях України, куди ввійшли, крім Львівської, Станіславської, Тернопільської та, частково, Волинської областей, Волинська та Рівненська області, почався інтенсивний розвиток середньої медичної освіти. У період з 1944 до 1966 року, крім існуючих 3 середніх медичних навчальних закладів, було відкрито ще 22.

Дещо інакше розвивались сестринська справа та освіта в тих регіонах України, які після третього поділу Польщі перейшли під панування Російської імперії. Це стосувалось Східної (Великої) України.

У середині XVIII століття запроваджувалась система медичного обслуговування, згідно з якою в губерніях створювалися прикази громадського піклування (так звана приказна медицина). Але рівень надання медичної допомоги міському населенню в установах цієї системи був низьким, а в селах їх практично не існувало.

У 1775 році сенат видав наказ про створення у Києві урядового шпиталю. У 1792 році в місті був відкритий також військовий шпиталь. З 1786 року при Кирилівському монастирі почав діяти будинок для інвалідів, у 1806 році до нього було переведено психічнохворих.

В Україні в 1787-1797 роках діяла Єлизаветградська медико-хірургічна школа. У Київській академії на початку XIX століття функціонували медичні класи. У 1806 році в Києві офіційно відкрито Кирилівські богадільні, де в 1842 році створено першу фельдшерську школу.

У 1800 році були збудовані державні лікарні в Кременчуку, Полтаві, Ромнах, Лубнах та інших губернських та повітових містах, де поряд з лікарями працювали їх помічниками фельдшери та, як допоміжний персонал, неосвічені жінки. У 1803 році у Києві покладено початок стаціонарній родопомочі -відкрито перший пологовий будинок (акушергауз) на 2 ліжка зі штатною акушеркою.

Із створенням губернських (1797) та повітових лікарських управ почалася організація деякої медичної допомоги сільському населенню в переважній більшості силами фельдшерів та повивальних бабок.

Найбільшими медичними освітніми центрами в Україні були: Харків (1815), Київ (1841) та Одеса (1900) - з часу відкриття у них медичних факультетів при університетах.

2. Розвиток медсестринства в Росії

Вперше в Росії організована жіноча праця по догляду за хворими в лікарнях і лазаретах була використана за Петра I. За його указом в 1715 р. були створені виховні будинки , в яких повинні були служити жінки. Проте потім залучення жінок для роботи в лікарнях було скасовано. Роль доглядальниць була відведена відставним солдатам . Жіночу праця в цивільних лікарнях знову почали використовувати в середині XVIII століття. У 1814 р. за розпорядженням імператриці Марії Федорівни з Петербурзького "удовиного дому" на добровільних засадах були запрошені і направлені до лікарні жінки для «прямого назначения ходить и смотреть за больными» . Після річного випробування 12 березня 1815 року 16 з 24 вдів були приведені до присяги , і імператриця на кожну присягу вклала особливий знак - "Золотий Хрест" , на одній зі сторін якого було написано " СЕРДОЛЮБІЕ " . У 1818 р. в Москві було створено Інститут жалісливих вдів, а при лікарнях стали організовувати спеціальні курси доглядальниць . З цього часу в Росії починається спеціальна підготовка жіночого медичного персоналу . Викладання велося за підручником Християна Опеля.

Це було перше керівництво російською мовою для спеціальної підготовки персоналу по догляду за хворими , яке вийшло в світ в 1822 р. Книга включала 5 розділів , 24 глави і 231 параграфи. Обгрунтовуючи необхідність Настанов, X. Опель зазначав: "...многие больные единственно от того только умирают, что не имели надлежащего присмотра"." У першому розділі керівництва були приведені загальні положення , роль жалісливої вдови в справі догляду за хворими , вимоги до неї: "Ухаживающий есть необходимое только орудие, от верности и точности которого зависит успех лечения" . Автор підкреслює також якості, необхідні для " хожатого " ??- людинолюбство , уважність до хворого , терплячість , чесність , співчуття , доброта , терпіння ; описує облаштування палати, речі, необхідні хворому , вимоги до ліжка і постілі хворого , особливості догляду за ним, що включають 58 конкретних пунктів. Другий розділ містив, наприклад , такі заголовки: загальні обережності ; питво хворого; рідкі ліки ; тверді ліки ; проносні ; блювотні ; проносний бурульки або свічки ; ванни; гірчичники ; припарки ,натирання , намазування маззю , шпанські мухи і прикладання п'явок.

Третій розділ книги був присвячений особливостям догляду при різних захворюваннях - Лихоманці , слабкості і непритомності , кровотечах з носа , пролежнях , четвертий - способам приготування лікарських препаратів особою, що здійснює догляд за хворим. В останньому розділі були дані рекомендації для видужуючих , особливості догляду за породіллями , породіллями і новонародженими , правила щодо профілактики внутрішньолікарняних інфекцій. Починаючи з 1829року, протягом 32 років благодійну організацію , створену імператрицею Марією Федорівною, що в себе виховні будинки , жіночі притулки і госпіталі , очолювала імператриця Олександра Федорівна. З її ініціативи 15 серпня 1842 року було затверджено статут Санкт-Петербурзького удовиного будинку , який регламентував діяльність жалісливих вдів : статут був рекомендований для використання в усіх аналогічних закладах Російської імперії. Параграф 6 статуту свідчив: " Вдови , які побажали присвятити себе богоугодному піклуванню про хворих , складають у вдовиному будинку особливий розряд під назвою жалісливих і до прийняття в які піддаються випробувального терміну " . У вдовину будинку значилося 600 жінок , з них 150 проживали безпосередньо в будинку 50 вдів були в ранзі жалісливих , 15 перебували на випробуванні , решта 385 вдів отримували допомогу , проживаючи в своєму житлі .

На проживання в будинок приймалися вдови НЕ молодше 60 років, однак робилося виключення для тих , хто був не в змозі заробляти гроші на прожиток. Жалісливими вдовами могли стати жінки , у яких чоловіки прослужили бездоганно на державній службі не менше 5 років. Після випробувального терміну , який включав чергування в Маріїнській лікарні під керівництвом досвідчених колег та головного лікаря протягом одного року, жінка в церкві удовиного будинку давала присягу, разом зі свідоцтвом їй вручали відзнаки - золотий хрест на зеленій стрічці з написом на одній стороні : "Всіх скорботних радість " , а на іншій - " Сердоболь ". Клятва вдів включала такі слова: "Желая... подражать сердоболию... Иисуса Христа, из любви к страждущему человечеству исцелявшему всякий недуг и всякую болезнь... клянусь... что доколе сил моих достанет, употреблять буду все мои попечения и труды на богоугодное служение болящим... что буду тщательно соблюдать все, что по настоянию врачей призвано будет полезным и нужным для восстановления здравия вверенных моему попечению болящих... что по долгу христианского милосердия не только буду заботиться о телесном, но и о душевном здоровье болящих... буду, по возможности, стараться моим примером и советом располагать и самих болящих к молитве веры, спасающей больных...".

На думку Л. А. Карпичева ( 2000 ) , дослідники історії сестринської справи в Росія мало звертала уваги на той факт, що до виникнення Російських громад сестер милосердя в " надрах " російської православної традиції вже десятиліттями існували організації , зовнішня діяльність яких полягала в різній допомоги ближнім . Мова йде про жіночі громади або "послушнических монастырях", що з'явилися при закритті більше половини російських жіночих монастирів указом Катерини II від 1764 року. Черниці скасованих монастирів переводилися в штатні монастирі , а послушниці , залишені без засобів до існування , створювали обителі нового типу, де насельниці мали монастирський устав , але не давали чернечих обітниць. Для рукоділля та проживання вони відкривали богадільні, де доглядали за хворими та людьми похилого віку, притулки для сиріт, будинки прочан, школи та ясла для дітей. Кількість таких , ігнорованих цивільними і церковними властями жіночих громад , зростало за рахунок приватних пожертвувань і значного числа бажаючих в них вступити. У 1851 р. одна з таких громад , існуюча в м. Задонську Воронезької губернії з 20 -х рр. . XIX століття звернулася до митрополита Московському Філарету ( Дроздова ) з проханням допомогти законно її затвердити під ім'ям Тихонівського Товариства сестер милосердя. З цього приводу митрополит Філарет зауважує: "И хорошо, что Тихоновское общежитие образовалось не по иностранным образцам, но в простоте духа православного и русского". Ця жіноча громада була офіційно визнана в 1860 р. під ім'ям Тихонівського будинку сестер милосердя і доручена єпархіальному начальству , а пізніше перетворена в монастир.

3. Новий ступінь розвитку сестринської справи в роки Кримської війни

У період Кримської війни (1853-1856 рр. . ) жіноча праця з надання допомоги пораненим і хворим була застосований в принципово нових організаційних формах і на новому якісному рівні. Першими сестрами милосердя, які вирушили на фронт для надання допомоги пораненим на полі бою , були сестри Хрестовоздвиженської громади. Громада об'єднувала патріотично налаштованих жінок з самих різних верств суспільства - від вельми освічених (серед них були дружини , вдови і дочки тушованих дворян, поміщиків , купців, офіцерів російської армії і флоту ) до малограмотних жінок. Керувати їх діяльністю в Криму було доручено раднику М. І. Пирогову . В " Доповідній записці про основні засади і правила Хрестовоздвиженської громади сестер піклування ", написаної 14 жовтня 1855 , великий хірург обґрунтував необхідність залучення жінок до участі у наданні медичної допомоги на війні, визначив роль і завдання сестер і лікарів громади. Зокрема , він писав: "Доказано уже опытом, что никто лучше женщин не может сочувствовать страданиям больного и окружить его попечениями, не известными и, так сказать, не свойственными мужчинам".У цей час Н. І. Пирогов писав своїй дружині : "... подумай ... ми живемо на землі не для себе тільки ... ". Принцип " жити на землі не тільки для себе " М. І. Пирогов вважав основосестринського милосердя. Пізніше в одному з листів Є. М. Бакуніної він зауважив , що хворих і поранених "ми не ділили на своїх і чужих". 5 листопада 1854 року в церкві Михайлівського палацу (нині - Російський музей ) відбулася урочиста церемонія відкриття Хрестовоздвиженської громади. Після літургії сестри милосердя на чолі з начальницею А. П. Стахович дали клятву , в якій були такі слова: "...доколе сил моих станет, употреблять буду все мои попечения и труды на служение больным братьям моим". Вранці 6 листопада перша група сестер громади виїхала на фронт.

22 листопада, після короткострокового навчання, до Криму вирушила друга група сестер милосердя. До початку 1856 на театрі військових дій вже працювали понад 200 сестер милосердя з Хрестовоздвиженської громади. Вперше на цій війні , яку М. І. Пирогов назвав " великою драмою " , сестри милосердя стали робити те, що в наш час позначено як функція захисту хворого, а їх стали розглядати як адвокатів хворого. Саме сестра представляла і захищала інтереси хворого. Ось як писав про цю роботу сестер милосердя Н. І. Пирогов : "Вони день і ніч поперемінно бувають в госпіталях , допомагають при перев'язці , бувають і при операціях, роздають хворим чай і вино і спостерігають за служителями і за доглядачами і навіть за лікарями. Присутність жінки , охайно одягненою і з участю допомагаючої, оживляє плачевну юдоль страждань і лих. Але ще мають приїхати жалісливі вдови ... розпорядження цих вдів теж доручається мені ". В іншому листі він зазначав: "Так поставили упущенный госпиталь на ноги, что теперь не узнаешь. Отдали вместе смотрителя под следствие, завели контрольные дежурства сестер".

З кінця грудня більшість сестер не могли продовжувати роботу в госпіталях через висипного тифу ; решта доглядали за хворими сестрами. Знову вступали в общину жінки проходили протягом 2-3 місяців навчання у піхотному госпіталі Петербурга на спеціальних медичних курсах, а потім також відправлялися на поле військових дій. 13 січня 1855 в Севастополь прибув загін з 12 сестер на чолі зі старшою сестрою М. Меркуловою, їм була доручена найважча робота - чергування ( денні та нічні ) на головному перев'язному пункті і в часовому госпіталі. М. І. Пирогов розділив сестер на кілька груп і розробив для кожної групи інструкції , що регламентують їх діяльність . Група перев'язувальних сестер несла добове чергування у відділеннях госпіталів, допомагала лікарям при перев'язках і операціях, спостерігала за чистотою палат. Згідно з інструкцією сестра зобов'язана серйозно готуватися до перев'язки , підбирати для роботи необхідні медикаментозні і перев'язувальні засоби . При перев'язці вона мала звертати увагу на зміни рани і навколишніх тканин; у разі появи сильного почервоніння, гнійною або кровотечі слід було негайно повідомляти про це лікаря. Особливу увага в інструкції приділялася заходам з попередження інфікування ран , зокрема , було зазначено , що у вживанні можуть бути тільки чисті губки , спеціально взяті у сестри - аптекарки"...все другие губки, сохраняемые иногда укладкою фельдшерами и самими больными, должны бать истребляемы... Корпии, бинты и проч. отнюдь не должны бросаться на пол, через что распространяются вредные испарения и пол. ими пропитывается". Слід підкреслити , що на все це вказувалося тоді , коли ще не існувало науково обгрунтованого методу антисептики , коли не знали про патогенних збудниках та їх ролі у виникненні та розповсюдженні ранових ускладнень. Добре розуміючи небезпеку інфікованих ран, М. І. Пирогов вимагав, щоб сестри звертали увагу на запах від рани. Їм пропонувалося " хворого , у якого рана видає смердючий запах, перев'язавши , негайно ж відправити у гангренозне відділення або помістити в іншу кімнату " .

У нічний час передбачалося почергове чергування трьох сестер , які кілька разів за зміну повинні були робити обхід хворих. Вони уважно вислуховували прохання хворих , виконували призначення лікарів , видавали ліки, оглядали пов'язки. При надходженні поранених і хворих вони брали участь в операціях, перев'язках, в видачі чаю??, білизни та розміщенні прибувших. В обов'язки сестри - аптекарки входили: роздача хворим запропонованих лікарем медикаментів , приготування відварів , накладання припарок , примочок , гірчичників , зберігання ліків , перев'язувальних засобів , інструментів , предметів догляду за хворими; своєчасне поповнення їх запасів , забезпечення медикаментами відділення , контроль за порядком їх використання і зберігання на місцях. Сестра - господиня повинна була забезпечувати чистим натільним та постільною білизною поранених , забезпечувати чистоту в палатах і провітрювання приміщень. Ці " накази повинні бути неодмінно і пунктуально ними виконані , незважаючи на прохання та скарги хворих , які нерідко до свої шкоди вимагають і прохають закривати вікна ". Бинти , корпія , постільна білизна та матраци необхідно було збирати в окремі ящики і неодмінно виносити з приміщення. В обов'язки сестри - господині входило обкурювання ( для дезінфекції ) палат ; вона повинна була стежити за тим , щоб при ліжках у гангренозний і тифозних хворих у судинах мався розчин хлору. Їй ставилося в обов'язок " оглядати обід і вечерю хворих , помічати не по одній , а по декількох порціям , яка їх кількість і якість". З зберігаючихся у неї продуктів сестра милосердя готувала хворим манну кашу , бульйон , компот , чай , каву для додаткового живлення (за призначенням лікаря). Був також призначений постійний сестринський персонал для надання медичної допомоги хворим з гнійними і гангренозними ранами , які були розміщені окремо від інших поранених.

17 січня 1855 в Криму прибула група сестер на чолі з Е. М. Бакуніної , але важкі умови роботи на головному перев'язному пункті і в госпіталях підірвали їх здоров'я , вже в лютому багато сестер захворіли , а двоє померли. 21 лютого в Севастополь прибули 27 сестер на чолі з А. П. Стахович , а 28 березня - 23 сестри (старша сестра Е. Будберг ). М. І. Пирогов , під керівництвом якого працювали ці перші сестри милосердя , в одному зі своїх листів дуже докладно описує їх діяльність . З його ініціативи вперше в історії військово-польової хірургії сестри милосердя і лікарі були розділені на чотири групи. Перша група зобов'язана була сортувати вступників за тяжкості поранень , а тих , хто потребував термінової операції , негайно передавали другій групі. Третя група здійснювала догляд за пораненими, які не потребували термінового оперативного лікуванні . Четверта група , що складалася з одних сестер та священика , займалася безнадійно хворими і вмираючими . Нарешті , дві сестри - господині займалися роздачею пораненим вина , чаю або бульйону. Сестри -господарки зберігали всю провізію . Це була перша "Спеціалізація" серед сестер , що враховує рівень їх знань і здібностей , а також практичну необхідність в цьому роді діяльності.

Працювати сестрам доводилося в жахливих умовах. День у день , за словами Пирогова , виконувалося від 150 до 200 ампутацій та інших важких операцій . Нерідко поранені розташовувалися в наметах - лазаретах . Одного разу , згадував Пирогов , над цим табором мучеників вибухнула злива , промочити наскрізь не тільки людей , а й матраци під ними. Коли хто-небудь входив до ці намети - лазарети , з усіх боків лунали стогони про допомогу. І сестри милосердя , стоячи в калюжах на колінах перед хворими , надавали їм посильну допомогу. За словами очевидців, багато сестри милосердя , допомагаючи хірургам , так придивилися до різноманітних операціях , що будь-яка з них сама могла б призвести ампутацію. Сестри не залишали без піклування і поранених французів , яких не вважали ворогами. Що прийняли на себе непосильну працю і важкий хрест , сестри Хрестовоздвиженської громади, "знітивши серце, прислужували хірургам, приспали оперованих , спостерігали за пульсом , тримали руку або ногу , яку різав або пиляв хірург , притискали пальцями замість джгута артерію , зазначену хірургом , і навіть накладали лігатуру на посудину , з якої сочилася артеріальна кров ".

Незважаючи на те , що перші сестри милосердя були набрані з великою поспішністю і багато з них не мали ніякої освіти , всі вони швидко навчилися сестринської справи і стали зразками професіоналізму. Крім лікувальної роботи , сестри здійснювали контроль за діяльністю інтендантів. Це було викликано тим , що державні гроші , відпущені для госпіталів , розкрадалися , за влучним висловом М. І. Пирогова , "навіть вдень". Таким чином у сестер милосердя з'явилася нова функція - " Моральний контроль " за діями госпітальної адміністрації. Самовіддана діяльність сестер , їх милосердя до поранених і гаряче бажання бути корисними високо цінувалися як потерпілими, так і лікарями.

У Кримській війні, по словами М. І. Пирогова , він щодня переконувався, придивляючись до " обдуманих суджень і акуратних дій сестер", що" чоловіки не вміють ні достатньо цінувати , ні розумно вживати природний такт і чутливість жінок ". Завжди підкреслюючи високі моральні якості жінок , талановитий хірург заявляв , що поведінка сестер милосердя на полі війни було зразковою і гідною поваги ; їх поводження з пораненими і хворими було саме задушевне ; сестри милосердя довели , що жінки більш обдаровані здібностями, ніж чоловіки.

У багатьох своїх листах і звітах Н. І. Пирогов описує високі людські та професійні якості старших сестер Е. М. Бакуніної , Е. Будберг , Е. П. Коропової, М. Меркулової , Е. А. Хитрово . Ось , наприклад , яка характеристика дається Е. М. Бакуніної :"Ежедневно, днем и ночью, можно было ее застать в операционной комнате ассистирующей при операциях; в то время, когда бомбы и ракеты то перелетали, то не долетали и ложились вокруг всего собрания, она обнаруживала... присутствие духа, едва совместимое с женской натурой и отличавшее сестер до самого конца осады".

У Кримській війні взяли участь понад 200 сестер милосердя Хрестовоздвиженської громади. Крім Севастополя і Сімферополя , невеликі загони з 6 - 26 сестер працювали в госпіталях міст Бахчисарая , Миколаєва , Перекопу , Херсона та ін.. При виконанні службових обов'язків на війні померли 17 сестер Хрестовоздвиженської громади , причому більшість - від висипного тифу.

В одному з листів в листопаді 1855 М. І. Пирогов зазначає: " Поранених нових зовсім немає , але хворих дуже багато , сюди прибуває по 500 на добу " . Тому так необхідні були зусилля сестер милосердя щодо створення умов , що перешкоджають виникненню і поширенню інфекції. Можливо , не випадково одним з помічників м. І. Пирогова в цей період війни завідувачем тифозним відділенням госпіталю був терапевт С. П. Боткін , став згодом видатним ученим. Пізніше С. П. Боткін напише: " Пирогов був значно вище того часу , в якому йому доводилося діяти. Випередивши свій вік в науці , він випередив його в громадській діяльності " .

М. І. Пирогов переконався , що медичні сестри повинні знати не тільки назви ліків , а й "дії речовин" , а також " діяти то за приписом лікарів, то на власний розсуд " . Роботи сестер милосердя в період Кримської війни показала , що їх обов'язки "багатоскладовий і важливі по їх наслідку для хворих і у фізичному , і в моральному аспектах". Крім сестер милосердя, в справі догляду за пораненими під час війни брали участь жалісливі вдови. Перша група їх у кількості 57 чоловік була направлена ??в Сімферополь в листопаді 1854 року. Після прибуття на місце їм було дозволено набрати з числа місцевих жителів собі в допомогу 25 жінок з подальшим присвятою їх в жалісливі вдови. М. І. Пирогов так описує їх роботу: "Сердобольные вдовы прибыли... в Симферополь в самое трудное и критическое время. Госпитали, еще едва организованные в различных заведениях и частных домах города, были переполнены больными и ранеными; беспрестанные транспортировки больных... препятствовали их сортировке; постоянно сырая погода значительно затрудняла сушку и перемену белья; недоставало ни рук, ни помещения, ни перевязочных средств; раны начали принимать худое свойство; показался заразительный тиф. Сестры Крестовоздвиженской общины, прибывшие за несколько недель раньше сердобольных, принявшись с большой активностью ухаживать за больными, не устояли и занемогли от изнурения и госпитальной заразы, так что сердобольные застали госпитали без женской прислуги. В эту критическую минуту сердобольные заступили в госпитали по сделанному мною распоряжению вместо сестер и принялись ревностно за дело... занялись по возможности сортированием больных, перевязкою раненых, переменою белья". Проводячи день і ніч за цією справою, багато з них також незабаром захворювали різними інфекціями , а їх місце займали інші вдови. Нерідко під час перев'язки поранених , розміщених на підлозі або на землі , потрібно було повзати від одного до іншого на колінах або зберігати напівзігнуте положення протягом тривалого часу; при цьому ще доводилося іноді вдихати запах , що поширювався від гнійних ран. Але жалісливі вдови жодного разу не ухилилися від покладених на них обов'язків. Крім перев'язок , вони виконували багато інших обов'язків - роздача білизни та ліків , перевірка якості їжі , забезпечення чистоти , спостереження за санітарами. На частку кожної жалісливій вдови припадало близько 200 поранених, з яких кожному третьому, крім перев'язок , потрібний постійний догляд.

У серпні 1855 з Московського та Санкт- Петербурзького вдовині будинків в Крим були спрямовані 36 жінок. Тільки з Одеської богадільні в Криму працювали близько 200 жалісливих вдів . Учасники Кримської війни так описували працю жалісливих вдів в госпіталях Сімферополя : "С прибытием их в госпиталь приобрел себе самых деятельных и трудолюбивых помощниц, самых усердных и бескорыстных слуг. Каждая палата, каждое отделение в лице сердобольной получило хозяйку, которая старалась, чтобы больные были покойны и довольны, чтобы прислуга была исправна и старательна, а палата достаточно снабжена всем необходимым; заботилась, чтобы стены, окна, двери, полы и столы, кровати, посуда и белье были чисты, воздух свеж, теплота приличная, освещение достаточно; чтобы пища, питье и лекарства, пожертвования и пособия раздавались правильно; помогала доктору при перевязке и операциях; докладывала ему о нуждах больного и переменах в ходе болезни и о всех неисправностях, беспорядках и злоупотреблениях, если они случались в палате; и немедленно доносила начальнице общины, которая... тотчас принимала меры. Таким образом, несмотря на огромное число больных... сердобольные неуклонно поддерживали внутренний порядок в госпитале, следили за больными и течением их болезни, за ранеными и лечением их ран так, что внутреннее благосостояние госпиталя лежало большей частью на них".

Після Кримської війни жалісливі вдови повернулися в місця постійного перебування своїх громад. Вдови з Санкт-Петербурга в подальшому здійснювали свою роботу переважно в Маріїнській лікарні св. Марії Магдалини. Однак їх кількість з роками зменшувалась . У 1892 р., згідно з новим статутом Санкт-Петербурзького удовиного будинку, інститут жалісливих вдів був скасований , але ще в 1902 р. на службі перебували 19 жалісливих вдів. У Кримській війні посильну медичну допомогу надавали і мешканки Севастополя . Серед них були дружини офіцерів , солдатів і матросів, вони також виявляли самовіддану турботу про постраждалих на війні і прославилися своїми подвигами при догляді за пораненими. Особливо відзначилася дочка чорноморського матроса Дар'я Олексіївна Александрова ( Даша Севастопольська ) . У народі її шанували як героїню , як першу сестру милосердя. М. І. Пирогов 29 листопада 1854 писав з Сімферополя: "При перевязке можно видеть ежедневно трех или четырех женщин: из них одна знаменитая Дарья, одна дочь какого-то чиновника, лет 17 девочка, и одна жена солдата. Кроме этого я встречаю иногда еще одну даму средних лет... Это жена какого-то моряка, кажется, приносит свой или другими пожертвованный чай. Дарья является теперь с медалью на груди, полученной от государя, который велел ее поцеловать великим князьям, подарил ей 500 рублей и еще 1000, корда выйдет замуж. Она - молодая женщина, не дурна собой. Под Альмой она приносила белье, отданное ей для стирки, и здесь в первый раз обнаружилась ее благородная наклонность помогать раненым. Она ассистирует и при операциях".

Кримська війна показала користь жіночого догляду за пораненими та хворими, який здійснювався воюючими сторонами. Це на підставі досвіду Кримської війни М. І. Пирогов напише те , що увійде в усі медичні енциклопедії та підручники світу"Война - это травматическая эпидемия. Как при больших эпидемиях всегда недостает врачей, так во время больших войн всегда в них недостаток". Він переконався на практиці , що в такій ситуації в інтересах пораненого і хворого необхідно розширити функції медичної сестри , вони повинні бути ширше, ніж у доглядальниці , і якість надання медичної допомоги має бути вище. А профілактичні заходи по попередженню хвороб , особливо інфекційних , щодо створення умов одужання виявилися настільки разючими , що , як зазначив М. А. Семашко , М. І. Пирогов довів , що " майбутнє належить профілактичній медицині " .

Досвід роботи сестер милосердя в період Кримської війни показав наступне . Сестри повинні вміти створити умови для одужання і запобігання хвороб , "надавати послуги для одужання" ; знати ознаки "зміни хвороби" , вміти оцінювати їх і при раптових " перервах " надавати допомогу ; знати не тільки назва ліків , але і їх дію і ускладнення , які вони можуть викликати; вміти вести документацію, в якій фіксуються "зміни" в стані хворих і поранених , зауваження та пропозиції по догляду за ними. З урахуванням потреб практики необхідно поділити функції сестринського персоналу, тобто спеціалізація (сестра , яка дає хлороформ ; допомагає при операціях; працююча з безнадійними хворими і пораненими ) . Сестри милосердя повинні бути готові до роботи в екстремальних ситуаціях (війни , катастрофи , епідемії та ін.) Вони повинні виступати як представниці і захисниці інтересів поранених і хворих. Для реалізації цих та багатьох інших функцій медичній сестрі необхідні спеціальні знання , підготовка та програми навчання.

Не випадково , порівнюючи роботу сестер милосердя інших держав під час військових дій у Криму (1854 - 1856 рр. . ) , Пруссії (1871 р.) та Америці (1865 р.) , М. І. Пирогов зазначав , що коло їхніх обов'язків було більш обмежене , ніж наших сестер під час Кримської кампанії : "Мы рады были, когда наши сестры вмешивались, если не прямо, то косвенно, в госпитально-экономическую администрацию. И не только врачи, многие военачальники желали этого". Він розумів , що принципи , покладені в організацію підготовки сестер милосердя на підставі досвіду Кримської війни, важливі " для майбутнього всієї справи , наслідки якої незчисленні» .

4.Подальший розвиток медсестринства в Україні та Росії

Кримська війна (1853-1856) та участь у ній сестер милосердя є найяскравішим та значним етапом розвитку сестринської справи в XIX столітті. Ідея залучення сестер милосердя до надання допомоги пораненим та хворим на фронті була повністю реалізована МІ. Пироговим. З того часу необхідність та доцільність участі жінок в догляді за хворими та пораненими одержали загальне визнання.

Після Кримської війни почали створювати нові багато-чисельні сестринські общини. Сестри милосердя більш широко стали залучатися для догляду в лікарнях та шпиталях і в мирний час. Таким чином, М.І. Пирогову належить пріоритет у визначенні професійного та соціального статусу сестри милосердя в період військових дій.

Після Кримської війни з новою активністю звертається увага на підготовку медичних кадрів середньої ланки. Із середини XIX століття почали діяти фельдшерські школи в Києві та Харкові. У 1870 році в Києві відкрито військову фельдшерську школу, а в 1877 році - курси медичних сестер. Але забезпеченість медичною допомогою населення залишалась на низькому рівні.

Після введення в Росії у 1864 році земської медицини її запровадження в Україні почалось з Лівобережжя, на Правобережжі відповідне реформування відбулось лише у 1906 році, а на Київську, Волинську та Подільську губернії положення про земство поширилося тільки в 1911 році. Медична допомога багатьом верствам населення України була недоступна через обов'язкову плату за лікування. По селах взагалі державних лікарень не було. Лише в деяких губерніях діяла невелика кількість фельдшерських пунктів, на які, як і на решті території Росії, покладався обов'язок здійснювати "роз'їзну" систему медичного обслуговування. У 1913 році на території України, яка входила до складу Росії, було 1043 земські лікарські дільниці.

Фабрично-заводська медицина мала на меті надання медичної допомоги робітникам промислових підприємств України, але вона мало чим відрізнялась від медичної допомоги сільському населенню, інакше кажучи, була далеко недостатньою. Лише на найбільших підприємствах були створені фельдшерські пункти.

У 1913 році на території України працювало 7900 лікарів (з них у земських установах працювало всього 970 лікарів), 12400 середніх медичних працівників, в тому числі 3500 земських.

У роки Першої світової війни поряд із занепадом економіки зазнала значного занепаду і медична служба та освіта в Україні.

Певні зусилля для боротьби з епідеміями та високим рівнем захворюваності в Україні, розширення мережі лікувальних закладів та розвитку професійної підготовки середніх медичних працівників були докладені Російським урядом після Жовтневої революції. Наприкінці 1920 року в Україні працювало 1099 лікарських дільниць та 1081 фельдшерський пункт. В утвореній УРСР проводилась відповідна робота щодо розвитку та вдосконалення всіх служб охорони здоров'я.

Реформаторські заходи з питань середньої медичної освіти, які проводились згідно з постановами Наркомздраву та Наркомпросу СРСР, здійснювались і в Україні.

У Росії після Жовтневої революції 1917 р. завдання підготовки середнього медичного персоналу вирішувалися відповідно до потреб охорони здоров'я і економічного стану. Наслідки першої світової війни , двох революцій 1917 р. і громадянської війни - голод , інфекції , висока дитяча і материнська смертність, безпритульність дітей, стан здоров'я населення - вимагали термінового вжиття заходів щодо забезпечення кожного громадянина країни кваліфікованою та доступною лікувально-профілактичною допомогою. Необхідно було не тільки більше готувати медичних сестер , фельдшерів та акушерок , а й внести зміни в навчальні плани і програми для вирішення наявних проблем з охорони здоров'я та надання медичної допомоги населенню . Тому не випадково в лютому 1919 р. наказом Народного комісаріату охорони здоров'я і Російським товариством Червоного Хреста (школи сестер милосердя , як і до 1917 р. , знаходилися в його віданні) було затверджено положення про школах медичних сестер , а також навчальні плани і програми, розраховані на 3 роки навчання. Враховуючи велику потребу в цих фахівцях , на навчання приймалися і особи, які мають ( 2 класу) освіту.

До початку 1925 р. в країні сформувалися такі типи середніх медичних навчальних закладів.

1 . Фельдшерсько-акушерські школи з терміном навчання 4 роки. У них брали осіб ,закінчили 4 класи. На території Росії таких шкіл було 10 .

2 . Фельдшерсько-акушерські школи , в яких фахівців готували 2,5 роки. Для надходження до цих навчальних закладів необхідно було закінчити семирічну школу.

3. Школи з підготовки медичних сестер по догляду за хворими (перейменовані потім у курси медичних сестер) з терміном навчання 2 роки. У школу приймалися особи з 4 - класним освітою.

4 . Технікуми , школи і курси з різними термінами навчання для сестер - виховательок , сестер з охорони материнства і дитинства .

5 . Профілактичні технікуми , термін навчання в яких становив 4 роки.

6 . Вечірні школи медичних сестер з терміном навчання 3 роки.

7 . Дворічні курси санітарних помічників.

8 . Курси перенавчання військових ( ротних ) фельдшерів для роботи в школах ; термін навчання - 3 роки .

9 . Курси дезінфекторів з терміном навчання 6 місяців.

10 . Курси з підготовки масажистів . Термін навчання - 1 рік.

У 1926 р. в Москві на II Всеросійській конференції з середньому медичному освітою були обговорені успіхи і недоліки в системі середнього медичного освіти , визначено шляхи його розвитку . Учасники конференції відзначили, що існуюча система середньої медичної освіти не забезпечує належного рівня підготовки медичних працівників.

Єдина система середньої медичної освіти була створена в 1936 р. підпорядковувалася Наркомздоров'я СРСР. Завдання її були визначені постановою Уряду "Про підготовку середніх медичних , стоматологічних і фармацевтичних кадрів " (1936 р.). Постанова передбачала збільшення числа середніх медичних навчальних закладів. Медичні технікуми були знову реорганізовані в медичні школи з підготовки фельдшерів , медичних сестер , фармацевтів , зубних лікарів , а також у акушерські школи і курси медичних лаборантів та зубних техніків .

1 листопада 1939 року позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР та возз'єднання з УРСР.

Під час фашистської окупації України в роки Великої Вітчизняної війни на її території припинили свою діяльність медичні школи, а їх майно було пограбоване.

Після вигнання фашистів з України уряд проводив важливі заходи щодо охорони здоров'я населення, в тому числі й щодо відновлення та розвитку середньої медичної освіти взагалі та медсестринської зокрема.

Після Великої Вітчизняної війни Радянський уряд приділив велику увагу відновленню мережі середніх медичних навчальних закладів та відкриттю нових. З 1947 року загальне методичне керівництво середніми спеціальними навчальними закладами почало здійснювати Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти СРСР. Воно розглядало та затверджувало переліки спеціальностей та навчальні плани підготовки фахівців.

У 1948 році підготовка фельдшерів-акушерок була переведена на 4-річний термін, навчання медичних сестер для дитячих установ збільшилося з 2 до 3 років.

У 1952 році для осіб, які не мали закінченої середньої медичної освіти, а працювали в установах охорони здоров'я, були відкриті при медичних школах вечірні відділення з метою надання можливості такій категорії працівників отримати середню медичну освіту без відриву від виробництва.

З метою уніфікації середньої медичної освіти, ліквідації багатопрофільності та підвищення якості підготовки середніх медичних кадрів у 1954 році були встановлені такі типи середніх медичних навчальних закладів та терміни навчання в них: