Микола Михайлович Амосов – лікар з великим серцем

Размещено на http://www.allbest.ru/

32

Размещено на http://www.allbest.ru/

Микола Михайлович Амосов - лікар з великим серцем

Вступ

Символ епохи, яка минула, легенда кардіології, знаний філософ, політик, прозаїк, Микола Михайлович Амосов залишився кумиром для сотень своїх учнів, рятівником для тисяч пацієнтів та ідеалом для прихильників його великої волі й таланту. Останніми роками цей мужній чоловік на собі ставив експеримент з подолання старості, досліджував біокібернетику, штучний інтелект, цікавився Інтернетом, науковими технологіями. Найбільше боявся втратити здатність тверезо мислити. І тому навіть в останній день свого життя спілкувався з колегою, обговорював плани.

«Всім здавалося, що Амосов невмирущий, - сказав академік Академії медичних наук України Віталій Кордюм. - Про нього язик не повертається сказати «був». Адже це людина-легенда, людина-символ. У нього вчилися усі українські кардіохірурги, його наслідував південно-африканський хірург Крістіан Барнард, котрий уперше зробив пересадку серця. Є відомі вчені, є мислителі, а є - Амосов… Ім'я стало значущим.»

1. Біографія

Усi його предки були селяни. Народився 6-го грудня 1913 року. Мама була акушеркою в пiвнiчному селi, неподалiк вiд Череповця. Батько пiшов на вiйну в 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сiм'ю. Жили дуже бiдно: мама не брала подарункiв вiд пацiєнток. Так вона i залишилася для Миколи прикладом на все життя. Бабуся навчила молитися, селянське господарство - працювати, а самотнiсть - читати книжки. Коли став пiонером, перестав вiрити в бога i дiзнався про соцiалiзм (проте партiйна кар'єра на пiонерах закiнчилася - нi в комсомолi, нi в партiї не був). Життя пiвнiчного села пiзнав iз дитинства.

З 12 до 18 рокiв навчався в Череповцi у школi, потiм у механiчному технiкумi - по закiнченню став механiком. Жив бiдно i самотньо. Нудьгував за домiвкою, читав класику.

Восени 1932 р. почав працювати в Архангельську, начальником змiни робiтникiв, на електростанцiї при великому лiсопильному заводi - новобудовi першої п'ятирiчки. Працював добре. У 1934 роцi одружився з Галею Соболевою i розпочав навчання в Заочному iндустрiальному iнститутi. У тому ж роцi померла мама.

У 1935 роцi, разом iз дружиною, поступили в Архангельський медичний iнститут. За перший рiк навчання закiнчив два курси. Пiд час навчання заробляв викладанням. Близько познайомився з видатним професором фiзики В.Є. Лашкарьовим. Вiн вiдкрив для Миколи Михайловича свiт парапсихологiї. У 1939 роцi «iз вiдзнакою» закiнчив iнститут. Хотiлося займатися фiзiологiєю, але мiсце в аспiрантурi було лише з хiрургiї.

Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному iнститутi. Для диплома, на свiй вибiр, робив проект великого аероплана з паровою турбiною. Затратив на нього масу часу, сподiвався, що проект приймуть до виробництва. Не прийняли, зате в 1940 роцi дали диплом iнженера «iз вiдзнакою».

Тим часом, аспiрантура в клiнiцi не подобалася, любов пройшла, сiмейне життя набридло, дiтей не було. Обговорили становище з Галею i вирiшили пожити окремо.

Поїхав з Архангельська, i поступив на роботу ординатором - хiрургом лiкарнi в рiдному Череповцi. Навчився робити звичайнi операцiї на органах живота. Iнтерес до фiзiологiї вилився в мiркування над гiпотезами про механiзми мислення, про взаємодiю регулюючих систем органiзму. Зошити з «iдеями» беріг все подальше життя.

Сформувалися переконання вiдносно полiтики: соцiалiзм визнавав, але до комунiстичного начальства ставився погано i в армiї служити не хотiв. Можливо, вплинув гiркий досвiд сiм'ї, оскiльки в таборах загинули брат i сестра мами.

22-го червня 1941 року почалася Вiтчизняна вiйна. Працював у комiсiї з мобiлiзацiї, а через пару днiв був призначений головним хiрургом у Польовий Рухомий Госпiталь («ПРГ-22-66 на кiннiй тязi»).

У цьому госпiталi на однiй посадi прослужив усю вiйну з Нiмеччиною i з Японiєю. Госпiталь призначався для роботи в польових умовах, був розрахований на 200 поранених. Загальний штат - 80 чоловiк, лiкарiв - п'ять. Плюс 22 коня.

Подiї вiйни описує коротко. Лiто й осiнь 1941 року лiкували легкопоранених у Сухиничах. У жовтнi нiмцi прорвали фронт, i вони вiдступили за Москву, у мiсто Єгорьєвськ. Там зазнав першої поразки: помер хворий вiд газової гангрени в результатi його помилки. Познайомився з головним хiрургом госпiталiв А.А. Бочаровим. (Дружба з ним продовжувалася до його смертi в 1970 р.)

У груднi 41-го почався наступ пiд Москвою. Госпiталь працював у тилу фронту - у Подольску, а потiм у Калузi. Їм збiльшили штат, видiлили великий будинок, число лiжок досягало п'ятисот. Була дуже напружена робота з важкопораненими. Основнi проблеми: газова iнфекцiя (робили ампутацiї), поранення суглобiв i переломи стегна - лiкували гiпсовими пов'язками. Було багато смертей i важких щиросердечних переживань. Тодi ж розробив свої методи операцiй, що знизили смертнiсть. Написав першу дисертацiю й представив її у Московський медiнститут. До цього часу жодної дисертацiї не бачив.

У сiчнi 1943 року одержали наказ скоротитися до штатних 200 лiжок i направлятися у район воєнних дiй, у 48 армiю, на Брянський фронт.

Першим iспитом було село Угольне, вiдрiзане снiгопадом вiд великої дороги. У холодних хатах лежало до шести сотень неопрацьованих поранених. П`ятеро лікарів ледве встигали їх оглянути, що б не пропустити кровотечу або газову гангрену i встигнути вiдправити на санях у перев'язувальний намет. Смертнiсть була велика. Настрiй - вiдповiдний.

Весь рiк ПРГ Миколи Амосова йшов слiдом за наступаючими вiйськами. Умови були дуже важкi: перевантаження, зруйнованi села, робота в наметах, без електрики, погана евакуацiя.

Поступово пристосувались: навчилися сортувати, перев'язувати, оперувати, лiкувати й евакуювати.

Саме в такiй ролi їх застав кiнець 1943 року. Госпiталь розгорнули у великому українському селi Хоробичи, поруч iз станцiєю. Замерзлих поранених привозили за сто кiлометрiв цiлими колонами на вiдкритих вантажiвках, що поверталися з передової. Медики знiмали з машин тiльки «лежачих», а тих, хто мiг рухатися, вiдправляли в iнший госпiталь, у сусiднє село. Доки пiдiйшов санiтарний поїзд, у них накопичилося 2300 поранених: зайняли школу i близько чотирьохсот хат. Добре, що жителiв не вiдселяли, як це було в Угольнiй, i жiнки - господарки допомагали їхнім тимчасовим санiтарам iз легкопораненими, яких вони, затримували на час лiкування. У Хоробичах у них була гарна органiзацiя: сортування при надходженнi, обходи i перев'язки вдома, швидка доставка в госпiтальне вiддiлення для операцiй. Усе разом дозволило уникнути (майже уникнути!) смертей вiд «пропущених» кровотеч i гострої iнфекцiї. У груднi пiшли санiтарнi поїзди i вони вiдправили майже всiх поранених.

1944 рiк пройшов вiдносно легко. Зустріли його поблизу Гомеля в селищi Буда, при станцiї постачання армiї. Для госпiталю вiдремонтували школу i разом iз наметами, одержали до п'ятисот мiсць. Поїзди приходили регулярно, i труднощiв з евакуацiєю не було.

Там же вiдбулася подiя: Микола Амосов одружився на операцiйнiй сестрi Лiдiї Денисенко. Вона пiшла на вiйну добровiльно пiсля третього

курсу педiнституту i служила в медсанбатi. Восени 1941-го їхня дивiзiя була оточена i Лiда мiсяць блукала по лiсах iз групою солдат. Через лiнiю фронту їх переправили партизани. З Москви її вiдрядили до ПРГ. Була вiдмiнною операцiйною сестрою i вродливою дiвчиною. Їхній роман продовжувався пiвроку, поки оформили шлюб у мiстi Речица. Ще до того прийшов лист вiд Галi: вона служила на Пiвнiчному флотi, вийшла замiж i чекала на дитину.

У Будi одержав звiстку з Москви, що на його дисертацiю дали негативний вiдгук: вчена кар'єра поки не вiдбулася.

Лiтнiй прорив вiйськ у Бiлорусiї Микола і Лідія зустрiли в мiстечку Пиревичи. Поранених було не дуже багато. Вiйська швидко пiшли вперед, i вони наздогнали фронт тiльки восени, у Польщi. Пiсля декiлькох переїздiв iз напруженою роботою, пiдiйшли до межi Схiдної Прусiї.

Зустрiч 1945-го року вiдсвяткували у лiсi, в землянках. 15 сiчня розпочався останнiй наступ на Нiмеччину. Оборону нiмцiв прорвали швидко, поранених одержали усього бiля двохсот, опрацювали, наклали гiпсовi пов'язки i вiдправили.

Декiлька разiв переїзджали по територiї Схiдної Пруссiї, майже не працюючи. Умови були вiдмiннi: усi нiмцi виїхали, мiстечка i селища були порожнi, господарського майна («трофеї наших вiйськ») скiльки завгодно.

У мiстi Ельбінг зустрiли День Перемоги, маючи 18 важкопоранених.

У штабi армiї одержали медалi та ордени, при їхньому госпiталi провели армiйську конференцiю, мiсяць чекали вирiшення долi, потiм здали коней i поїхали додому. Коли перетнули Волгу, надiї на демобiлiзацiю станули. Бачили, як на Схiд безупинно йдуть вiйськовi ешелони й усi говорили, що буде вiйна з Японiєю. Пiсля мiсяця дороги через усю Росiю вивантажилися в Приморському краї.

У серпнi оголосили вiйну. Микола Михайлович зі своїми колегами прийняли з десяток легкопоранених на кордонi, i вирушили в Манчжурiю. В цей час американцi скинули атомнi бомби i Японiя капiтулювала. Пiсля декiлькох переходiв i переїздiв, розгорнулися в мiстечку Болi i навiть прийняли поранених, пiсля короткого бою з японцями-смертниками.

У вереснi їх перевезли в район Владивостоку. Тут протягом мiсяця госпiталь розформували: виїхали санiтари, потiм сестри i жiнки-лiкарi.

Так закiнчився славнозвiсний шлях ПРГ 22-66.

За вiйну Микола Амосов став досвiдченим хiрургом, мiг оперувати в будь-якiй частинi тiла. Особливо процвiтав у лiкуваннi поранень грудей, суглобiв i переломiв стегна. На жаль, перевантаження, постiйнi переїзди i необхiднiсть евакуацiї часто не дозволяли доводити справу до кiнця, що б одержувати повне задоволення.

У нього збереглися записи i звiти за усю вiйну. По свiжiй пам'ятi, ще на Далекому Сходi, написав декiлька наукових праць, другу дисертацiю, а через тридцять рокiв - спогади: «ПРГ 22 - 66».

Поранених пройшло ледве бiльше 40 тисяч. Майже половина - важкi i середньої важкостi: з ушкодженнями кiсток, з проникаючими пораненнями грудей, живота, i черепа. Померло понад сiмсот: величезний цвинтар, якби могили зiбрати разом. У ньому були i могили мертвих вiд його помилок.

Думка про вiйну. Ганебний початок на совiстi Сталiна i генерального штабу на чолi з Жуковим. У 1941 роцi для оборони сил було цiлком достатньо, але не було органiзацiї. У наступному, у ходi усiєї вiйни, перемоги досягалися величезними втратами - у 3-4 рази бiльшими за втрати нiмцiв. Виправдання цьому немає, оскiльки пiсля 1942 року наслiдки вiйни вже були вирiшенi: зброї робили в декiлька разiв бiльше нiж Нiмеччина, союзники допомагали, людськi резерви ще були. Безсумнiвною заслугою Партiї є органiзацiя тилу: евакуацiя заводiв на схiд i нарощування виробництва. Солдати й офiцери робили свою ратну справу вiдмiнно. Так само вiдмiнно працювали громадяни в тилу. У цiлому, вiйна згуртувала народ i дозволила на якийсь час навiть забути про старi репресiї.

Пiсля розформування ПРГ-22-66 Миколу з Лiдою направили в iнший госпiталь i разом iз ним вони знову потрапили в Манчжурiю - лiкувати японцiв хворих на тиф у таборi вiйськовополонених. Там зустрiли 1946 рiк, але вже в лютому Миколу відізвали і призначили ординатором в Окружний госпiталь. Тодi ж він зустрiвся з Кирилом Симоняном - дружили до смертi.

Лiкарю, молодому чоловiку, пiти з армiї з Далекого Сходу можна було тiльки по блату. Коли поїхали у вiдпустку, в Москву, влiтку 1946 року, Бочаров дав листа до С.С. Юдина, академiка, iз проханням допомогти. Юдин вiдмовив, але Амосова врятував iнженерний диплом i мiнiстр медичної промисловостi. Вiн звернувся до вiйськового керiвництва, що б його вiдпустили для мiнiстерства. Подiяло. Тодi ж Юдин пообiцяв роботу в iнститутi Скліфосовського.

Для оформлення вiдставки довелося знову їхати на Схiд. Там, за два мiсяцi чекання, написав ще одну - третю вже - дисертацiю про поранення колiнного суглоба.

Лiду вiдновили в педiнститутi, а Миколу Михайловича Юдин призначив завiдувати операцiйним вiддiленням: там було багато непрацюючих апаратiв - задача для iнженера. У вiйськкоматi одержав пайок i картки. Знайшли кiмнату - 4 квадратних метри.

У Москвi прожили тiльки до березня 1947 року. Робота не подобалася: технiка не цiкавила, а оперувати не давали. Дивитися чужi операцiї набридло. Без хiрургiї Москва не спокушала. Задумав їхати.

На роботу влаштувала колишня госпiтальна старша сестра з Брянська, Л.В. Бикова. Його взяли головним хiрургом областi i завiдувачем вiддiлення в обласну лiкарню. Про таке мiсце не мiг навiть мрiяти!

Брянськ. Шiсть рокiв пройшли, як у казцi. Вiдмiнна робота, вiдмiннi люди: помiчники - лiкарi з колишнiх вiйськових хiрургiв i адмiнiстрацiя лiкарнi. Але головне - робота. Багато складних хворих i нових операцiй - на шлунку, на стравоходi, на нирках, - у всiх частинах тiла. Але найважливiшими були резекцiї легень при абсцесах, раках i туберкульозi. Їх він нiколи не бачив, методику розробив самостiйно i за чотири роки прооперував хворих бiльше всiх хiрургiв у Союзi.

Робота в областi з районними хiрургами теж була цiкавою: потрiбно перевiряти й учити. Багато їздив, проводив конференцiї, показував операцiї. Авторитет завоював, хоча спочатку був непристойно молодий для такої посади.

Дисертацiю (третю) захистив у 1948 роцi в Горькому. Через рiк уже вибрав тему для докторської: «Резекцiї легень при туберкульозi». Оперував багато i у 1952 роцi дисертацiя була готова. Академiк А.Н. Бакулєв працю схвалив, прослухавши його доповiдь на конференцiї з грудної хiрургiї в Москвi.

Лiда працювала старшою операцiйною сестрою i закiнчила педiнститут заочно. Проте, учителькою бути не збиралася. Говорила - «Хочу стати хiрургом!»

Отут пiдвернувся Київ: зробив в Iнститутi туберкульозу доповiдь i показав операцiї. Директор А.С. Мамолат запросив працювати, мiнiстр обiцяв вiдкрити ще вiддiлення в госпiталi для iнвалiдiв вiйни.

Дуже не хотiлося їхати з Брянська! Але куди дiнешся? Дружина поступила в Київський медiнститут. Можливостей для кар'єри в областi не було. Зважився, i в листопадi 1952 - переїхали. Дисертацiю подав ще з Брянська - i знову в Горький.

Київ. Спочатку усе не подобалося: квартира - одна кiмната, хiрургiя бiдна, у двох мiсцях, хворих мало, помiчники ледачi. Дуже сумував, їздив у Брянськ оперувати. Поступово проблеми розв'язалися. У березнi 1953 захистив дисертацiю. З малою перевагою голосiв, але усе ж вибрали на кафедру в медiнститутi. Тут була нова клiнiка, складнi хворi, виступи у товариствi хiрургiв. Двоє помiчникiв приїхали з Брянська. Квартиру полiпшили. Робота пiшла.

У сiчнi 1955 зробив доповiдь по хiрургiї легень на з'їздi в Москвi: мав успiх. Тодi ж розпочав простi операцiї на серцi. Лiда вчилася нормально.

Їздив iз доповiдями на конгреси в Румунiю i Чехословаччину.

У 1956 сталася подiя: народилася дочка Катя. Вагiтнiсть Лiди проходила з ускладненнями, тому робили кесаревий розтин. До того, за двадцять рокiв сiмейного стажу потреби в дiтях не вiдчував. Лiда наполягла. Але як побачив цю маленьку, червоненьку, кволу iстоту, так i зрозумiв - скiнчилася свобода, уже не втечу. Якi б сирени не зваблювали.

У тому ж роцi їм дали трикiмнатну квартиру - першу в життi з ванною i вбиральнею.

Медiнститут Лiда закiнчила в 1958 роцi. Здiйснилося бажання - стала хiрургом, оперувала навiть легенi. На жаль, через сiм рокiв трапився iнсульт у матерi, три роки лежала паралiзована. Довелося Лiдi доглядати i перейти на легку роботу - на фiзiотерапiю.

1957 рiк був дуже важливий: у сiчнi клiнiка переїхала в новий триповерховий будинок, а восени Микола Михайлович їздив на конгрес хiрургiв у Мексику. Там побачив операцiю на серцi з АШК (Апаратом Штучного Кровообiгу) i дуже зацiкавився. Оскiльки купити апарат було неможливо, то розробив власний проект - його зробили на заводi: нарештi, знадобилися iнженернi знання. У тому ж роцi провели експерименти на собаках, а пiд кiнець року спробували на хворому: у нього зупинилося серце при звичайнiй операцiї. Хворий помер. Пiсля цього ще рiк експериментували. У 1959 роцi вдало прооперували хлопчика з важким уродженим пороком серця - так званою «тетрадою Фалло».

З 1958 року почалася «кiбернетика». Спочатку це була лабораторiя для вiдпрацьовування операцiй з АШК, потiм додали фiзiологiчнi дослiдження серця за участю iнженерiв i математикiв. В Iнститутi кiбернетики створили спецiальний вiддiл. Зiбрався колектив ентузiастiв.

Протягом наступного десятилiття сформувалися такi напрямки в розвитку iдей, якi зародилися ще в Череповцi. 1. Регулюючi Системи органiзму - вiд хiмiї кровi, через ендокринну i нервову системи до кори мозку. 2. Механiзми розуму i штучний iнтелект (ШI). 3. Психологiя i моделi особистостi. 4. Соцiологiя i моделi суспiльства. 5. Глобальнi проблеми людства. В усiх напрямках були створенi групи, проводилися дослiдження, створювалися комп'ютернi моделi, писалися статтi. Захищено два десятки дисертацiй, видано п'ять монографiй i багато брошур. Колектив розпався в дев'яностi роки, у вiддiлi лишилася тiльки група з ШI з якою Амосов дружив до смерті.

У 1962 роцi, з академiком П.А. Куприяновим, провели турне по клiнiках США: познайомилися з вiдомими кардiохiрургами - Лiлiхаєм, Кiрклiном, Блелоком та iншими, подивилися багато нових операцiй. Деякi з них залишилися в його арсеналi, iншi - закiнчилися сумно. Зокрема, це торкнулося пластики аортального клапана стулками iз нейлонової тканини: в усiх восьми хворих наступив рецидив i п'ятеро загинули.

У той рiк проблема протезiв клапанiв вийшла на перше мiсце. Американець Старр створив кульовий клапан. У його лабораторiї створили свою модель iз пiвсфери, доповнену спецiальною обшивкою корпусу, яка заважала утворенню тромбiв. Цiкаво, що Старр придумав те ж саме i майже в той же час.

З 1962 року почалося сходження кар'єри вiдразу по декiлькох напрямках. Причому без усяких зусиль зі сторонни вченого: він свято слiдував правилу М.А. Булгакова: «Нiколи, нiчого не проси».

Коротко перерахую кар'єрнi успiхи.

На початку 1962 року Амосова обрали членом-кореспондентом Академiї медичних наук. Запропонував сам президент, А.Н. Бакулєв. Потiм у тому ж роцi присудили Ленiнську премiю - у компанiї чотирьох легеневих хiрургiв. Наступний чин, уже зовсiм несподiваний - обрання депутатом Верховної Ради СРСР. От як це було: викликали в Обком i сказали: «Є думка висунути вас у депутати. Народ пiдтримає». Він делiкатно вiдмовлявся, таки справді не хотiлося, але наполягати побоявся: усi пiд Партiєю ходимо! Потрапиш у немилiсть - працювати не дадуть.

У депутатах М.М. Амосов пробув чотири термiни. Засiданнями не обтяжували - двiчi на рiк по 2-3 днi: сиди, слухай i голосуй одноголосно. Але був серйозний обов'язок: приймати громадян i допомагати в їхнiх труднощах. він чесно вiдпрацьовував - вiв прийом раз на тиждень. Приходили по 4 - 10 чоловiк, в основному, по квартирах. Писав папери до начальникiв, i як не дивно - у половинi випадкiв допомагало. Прийоми цi були тяжкi: горя наслухався понад мiру, на додаток до хiрургiчних нещасть. Всi прибутки депутата складали 60 рублiв на мiсяць, один тiльки раз їздив iз дочкою на курорт. Правда, були безкоштовнi квитки на транспортi, але завдяки цьому не брав грошей на вiдрядження в Iнститутi.

Щоб бiльше не згадувати про чини i нагороди, перерахую вiдразу всi наступнi: 1969 - академiк Української АН. Потiм - три державнi премiї України - за хiрургiю i кiбернетику. У 60 рокiв дали Героя Соцiалiстичної працi. Потiм ще були ордени Ленiна, Жовтневої революцiї. Це не рахуючи чотирьох орденiв за вiйну, звання Заслуженого дiяча науки. От так приголубила Партiя безпартiйного товариша. Але значкiв на пiджак не вiшав.

Його совiсть перед виборцями чиста: не обiцяв, не брехав, комунiстiв не славив. Те ж стосується i хворих: нiколи нiчого не брав i навiть у вестибюлi висiло розпорядження: «Прошу не робити подарункiв персоналу, крiм квiтiв».

Чи був Микола Амосов «радянською людиною»? Напевно, усе-таки, був. Змiнювати соцiалiзм на капiталiзм не хотiв. Заздрив захiдним колегам в частинi умов роботи, але що б поїхати - думки не виникало. Незважаючи на правителiв-комунiстiв, наше суспiльство виглядало бiльш людяним. Права бiдного народу на роботу, пенсiю, соцстрах, лiкування, освiту, майже безкоштовнi квартири i транспорт, здавалися важливiшими за свободу преси i демонстрацiй проти уряду. Вони потрiбнi лише купцi iнтелiгентiв. Тим бiльше, коли вiдкритi репресiї пiсля Сталiна рiзко зменшилися. Про справжнє положення «трудящих» на Заходi Амосов дiзнався багато пiзнiше. Перегляд полiтичних поглядiв вiдбувся вже пiсля Горбачовської перебудова.

Письменник. Якось восени 1962 року, пiсля смертi при операцiї хворої дiвчинки, було дуже важко на душi. Хотiлося напитися i кому-небудь поскаржитися. Сiв i описав цей день. Довго правив рукопис. Вичiкував. Сумнiвався. Через мiсяць прочитав приятелю - письменнику Дольду-Михайлику. Потiм другу - хiрургу, ще комусь. Усiм дуже подобалося. Так виник «Перший день» у майбутнiй книзi «Думки i серце». Дольд допомiг надрукувати в журналi у Києвi. Передрукували в журналi «Наука и жизнь». Потiм видали книжечкою. Далi - «Роман газета». I ще, i ще. Усе разом: великий успiх. Письменник Сент-Джордж, американець росiйського походження, переклав англiйською. З неї - майже на всi європейськi мови. У цiлому видавали бiльше тридцяти разiв. Правда, грошей сплачували мало: Союз не пiдписав конвенцiї про захист авторських прав. Знаменитим - став, багатим - нi.

Видав п'ять книг белетристики: «Думки i серце», «Записки з майбутнього», «ПРГ - 22-66», «Книга про щастя i нещастя». Останню - спогади - «Голоси часiв» надрукували до ювiлею - 85 рокiв. До цього варто додати ще одну - «Роздуми про здоров'я» - виклад лікарем «Системи обмежень i навантажень». З урахуванням масових журналiв, її тираж досяг семи мiльйонiв. Приблизно стiльки ж, як «Думки i серце».

Влiтку 1963 року потрясло страшне нещастя: вибух у камерi. Камера розмiром 2 на 1,5 м була виготовлена для проведення експериментiв i операцiй на хворих iз кисневим голодуванням. Завод-виготовлювач припустив грубу помилку: камеру заповнювали киснем iз тиском до 2 атмосфер. Фiзiологи з лабораторiї кiбернетики робили в нiй дослiди на собаках. Три-чотири рази лiкарi лiкували хворих. І сам він якось брав участь у такому сеансi.

Усерединi камери стояв один електричний вимiрювальний прилад. Певне, вiд iскри, в атмосферi кисню, сталося вибухове загоряння. Двi дiвчини-експериментатори одержали сильнi опiки i через кiлька годин померли. Приїжджав прокурор, але до суду справа не дiйшла. Микола Михайлович вважав себе винним: допустив халатнiсть, не розiбрався з технiкою безпеки. Переживав.

У майбутньому зробили ще одну камеру - але вже на повiтрi. Лiкували хворих з ускладненнями пiсля операцiй, проте без великого успiху.

Пересадка серця. Коли Бернар пересадив серце - це був виклик усiм кардiохiрургам. Амосов знав, що його рiвень нижче свiтового, але усе ж зважився спробувати. Технiка операцiй не здавалася дуже складною. Прочитав, продумав, i почали готуватися. Головна проблема - донор. Потрiбно серце, що б'ється, при загиблому мозку. Зробили замовлення на швидку допомогу, що б привозили поранених iз найтяжчими травмами черепа: вони обстежать i вирiшать, якщо мозок помер, вiзьмуть серце для пересадки. Реципiєнта пiдiбрати не важко: були хворi з поразкою мiокарда, яких очiкувала близька смерть.

Приготували стерильну палату, видiлили маленьку операцiйну. Почали експерименти на собаках - удавалося пересадити серце i переконатися, що воно працювало. Правда, не довго, усього декiлька годин.

Поклали хворого - реципiєнта. Стали чекати донора. Через пару тижнiв привезли молоду жiнку пiсля автомобiльної аварiї: серце ще працювало, а голова сильно розбита. На енцефалограмi - пряма лiнiя. Консилiум невропатологiв вирiшив: мозок загинув. Розшукали родичiв, потрiбно їхня згода. Звiсно - мати плаче, чоловiк мовчить. Була тяжка розмова. Просили почекати: «А раптом вона не помре, серце ж працює». Приготували АШК - щоб оживляти серце, як тiльки почне зупинятися i рiднi дадуть згоду. Чекали декiлька годин, поки стало ясно - марно. Умираюче серце пересаджувати не можна. У хірурга не вистачило мужностi натискати на рiдних. Оголосив вiдбiй, i бiльше дослiд не повторювали. Ясно, що не змiг переступити через психологiчний бар'єр.

Академiя побудувала новий житловий будинок, заслуженi академiки переїхали в нього, а йому дали квартиру у старому будинку: 85 метрiв, чотири кiмнати, високi стелi. Зробили ремонт, купили меблi, книжковi полицi. Виставив з антресолiв усi книги - це 6-7 тисяч, повiсив на вiльну стiну двi картини - виник iнтелектуальний професорський кабiнет.

У 1970 роцi Катя поступила в медiнститут. В 15 рокiв: за один рiк здала за три останнi класи школи.

Любов до дочки була самим сильним почуттям у його життi. Виховував її згiдно з наукою: у три роки вмiла читати, рано приохотилася до книжок, iз чотирьох - англiйська. Театри, музеї, виставки, поїздки в Москву, у Ленiнград, навiть у Нiмеччину. А головне - розмови i любов.

Не усе йшло безхмарно: пiсля першого курсу був нервовий зрив. Московськi психiатри ледве не залiкували психотропними засобами. Втрутився, забрав додому, усе скасував, взяв у клiнiку операцiйною сестрою на свої операцiї. Одужала, але рiк втратила.

Катя вийшла замiж на останньому курсi, закiнчила iнститут з вiдзнакою, поступила в аспiрантуру по терапiї, захистила кандидатську, потiм - у 33 роки - докторську. Народила дочку - Анюту, одержала кафедру, написала чотири книжки i багато статей, пiдготувала два десятки дисертантiв. Остання подiя - у 2000 роцi - обрали в член-кореспонденти Медичної Академiї. Чоловiк - професор хiрург.

У тому ж 1970 роцi була ще подiя: Лiда взяла собаку, сучку трьох мiсяцiв, доберман-пiнчер, назвали - Чарi. Собака Амосову була не потрiбна, Лiда взяла для себе. Проте довелося її вигулювати i вона стала йому, як близький друг. На дев'ятому роцi життя, не додивився, трапилася перша вагiтнiсть, не могла народити, сам оперував удома, щенята були мертвi. Загинула вiд пневмонiї. Три днi вiд неї не вiдходили. Дуже переживали. I вiдразу взяли таку ж - «Чарi другу». Ця жила десять рокiв, так само любили. Вмирала вiд раку, дуже тяжко. Бiльше брати собак не зважилися: занадто багато переживань, коли вмирають.

Чарi спонукала його бiгати, що б рацiонально використовувати час вiдведений для прогулянки.

Фiзкультура для Миколи Михайловича - одна з основ життя. Він розповідає таку iсторiю. У ранньому дитинствi зростав один i «програми» фiзичного розвитку не вiдпрацював. Праця в господарствi додала сили, але не дала спритностi: плавати, танцювати i їздити на велосипедi не навчився. З урокiв фiзкультури втікав у школi i в iнститутi. Але завжди був здоровий. На вiйнi вперше був приступ радикулiту, потiм вiн часто повторювався, можливо, вiд тривалих операцiй. У 1954 стало зовсiм погано: на рентгенi визначилися змiни в хребцях. Тодi Амосов i розробив свою гiмнастику: 10 вправ, кожна по 100 рухiв. Це допомогло. Чарi додала ранковi пробiжки. Система доповнилася обмеженнями в їжi: строго утримував вагу не бiльш 54 кг. Продумав фiзiологiю здоров'я й одержав «Режим обмежень i навантажень» - улюблена тема для публiки.

Про лекцiї варто сказати окремо. До привселюдних виступiв приохотився наприкiнцi 60-х рокiв. Напевно, його улещували оплески, i можливiсть говорити на гранi дозволеного - сподiвався, що депутатський статус захистить вiд КДБ. Спочатку виступав вiд товариства «Знання», а коли прославився, запрошували всюди, у Москву, Ленiнград, Прибалтику. На Українi об'їздив всi областi: приїжджав на один день i прочитував три лекцiї. Теми були найрізноманітніші: вiд «здоров'я» до соцiалiзму i Штучного iнтелекту. Платили по 40 рублiв за лекцiю, але i тi годилися на «лiвi» (чоловiчi) витрати.

З лекцiй народилася книжка «Роздуми про здоров'я», про котру згадано вище.

Нова клiнiка. Наприкiнцi шестидесятих рокiв триповерховий будинок став для сім`ї тiсний. Вище начальство вирiшило побудувати ще один великий будинок. Проектували довго. У 1972 почали будувати, i через три роки закiнчили. Великий будинок у шiсть поверхiв з операцiйними,

конференц-залом iз розрахунком на 350 лiжок. Старий будинок лишили пiд полiклiнiку, рентген i аптеку. Розширили штати, набрали випускникiв з iнституту. Вийшло добре. До 1980 року кiлькiсть операцiй довели до 2000, iз котрих 600 - з АШК.

Результати проте, не радували, настрiй був поганий, хоча Микола Михайлович оперував щодня.

У липнi 1982 року вiдбулася чергова душевна криза: часто умирали хворi. Оголосив, що на все лiто кидає хiрургiю i буде займатися тiльки кiбернетикою. Жив на дачi три мiсяцi - будував моделi суспiльства i їздив на семiнари у свiй вiддiл.

Тiльки в листопадi почав потроху оперувати. Поступово усе повернулося до старого життя.

Iнститут. Влiтку 1983 року вiдбулася подiя: його клiнiка вiдокремилася вiд Тубiнституту i перетворилася в самостiйний Iнститут серцево-судинної хiрургiї. Для цього Амосову довелося йти в ЦК партiї України, до В.В. Щербицького. По його ж наполяганню його призначили директором. Не хотiлося, але справа важливiше - вiдмовитися не було змоги.

Органiзацiя Iнституту пройшла легко. Поставив надзавдання: 4000 операцiй у рiк, 2000 - з АШК.

У груднi вiдсвяткували ювiлей - 70 рокiв. Була наукова конференцiя, багато гостей.

Iнститут вiдразу запрацював добре, число операцiй зросло.

Саме в цей час почалася горбачовська перебудова - гласнiсть. Вдихнули маленький ковток свободи. Дуже подобалося. Виписував масу газет i журналiв. При привселюдних виступах уже не оглядався на Партiю i КДБ.

Хвороба. Всi бiди приходять зненацька: на фонi звичайного режиму, улiтку 1985 почалися перебої у серцi. До осенi розвинувся повний блок: частота пульсу - 40, бiгати вже не міг. Потрібен був стимулятор, але Микола Михайлович уперто тримався, доки не розвинулася гiпертонiя. Пiд новий рiк передав Iнститут заступнику - думав, що назовсiм, i поїхав на операцiю в Каунас, до Ю.Ю. Бредикуса. Лiда i Катя поїхали з ним.

Стимулятор запрацював вiдмiнно i до середини лютого 1986 Амосов повернувся: знову директорство, операцiї, бiг.

Аварiю в Чорнобилi, у квiтнi 1986, сiм'я пережила на дачi, 50 км вiд нещасливого мiсця. Вчений-хірург iз самого початку вважав, що шкiдливi наслiдки перебiльшенi: письменники i полiтикани налякали публiку i весь свiт. У результатi мiльйони людей стали невротиками на багато рокiв. Лiкарi теж пiддалися цьому психозу.

У 1987 роцi в країнi почалися експерименти: виборний директор, кооперативи, самостiйнiсть пiдприємств, ради трудового колективу. Колектив інституту теж домігся госпрозрахунку, що б одержувати грошi вiд мiнiстерства не по кошторису, а за операцiї. Результат - кiлькiсть операцiй з АШК майже подвоїлася i наблизилася до двох тисяч.

У пiвтора рази пiдвищилася зарплата. Працювати стало цiкавiше.

Тим часом, у груднi 1988-го пiдiйшов ювiлей: 75 рокiв. Вирiшив залишити посаду директора, але продовжувати операцiї. Були зворушливi проводи: ледве не розплакався. Таємним голосуванням iз декiлькох кандидатiв, вибрали нового директора Г.В. Книшова.

Раз на тиждень М.М. Амосов оперував з АШК. Але це було вже iнше життя, нудне.

У країнi панувала ейфорiя демократiї - вiльно вибирали народних депутатiв.

З 1962 по 1979 рiк Амосов вже був членом Верховної Ради i тодi переконався, що це ширма для диктатури Партiї. Тепер, здавалося, усе буде iнакше: народ одержить реальну владу. Він то знав, як її потрiбно використати. Тому, коли його висунули в кандидати - погодився. Було п'ять конкурентiв, включаючи кандидата вiд КПРС, але Микола Амосов пройшов у першому турi.

У травнi 1989 р. був 1-й З'їзд Народних Депутатiв: два тижнi вiльних висловлювань, виступи Сахарова, скасування контролю партiї, перший демарш прибалтiв i багато чого iншого.

Його вибрали у Верховну Раду: потрiбно засiдати безупинно, як у дiйсному парламентi. Він просидiв три мiсяцi i переконався, що цi порожнi дебати не для нього. У Києвi намагався проводити свою програму допомоги медицинi i школi i знову зазнав поразки: порядки залишилися старi, адмiнiстратори з усiм погоджувалися, але нiчого не робили. На депутатськi прийоми приходили по 30-40 чоловiк, вони вже не просили допомоги, як ранiш, а вимагали. На публiчних зустрiчах народ рiзко критикував владу. Депутатам теж дiставалося.

Восени, на його прохання, московськi лiкарi допомогли звiльнитися вiд парламенту - знайшли аритмiю. Але засiдання i прийоми виборцiв залишилися. Засумував. А що зробиш?

Але все-таки, життя в Москвi не пройшло без користi: Верховна Рада вiдкрила доступ до статистик i заборонених книг. Провiв три великi соцiологiчнi дослiдження через газети, дiзнався про настрiй народу. Про це опублiкував декiлька статей у газетах i журналах.

Найголовніше: переглянув свої переконання, вiдносно того, що соцiалiзм поступається капiталiзму по ефективностi. Приватна власнiсть, ринок i демократiя необхiднi для стiйкого прогресу суспiльства. Вiд цього виграють не тiльки багатi але, згодом - i бiднi.

Далi слiдували подiї 1991-92 рр: розгром Путчу, розпад Союзу. Верховна Рада перестала iснувати, Горбачов пiшов у вiдставку.

Незалежнiсть України Амосов вiтав. Раз є народ, є мова - повинна бути країна. Здавалося, настає нова ера.

На жаль, надiї на процвiтання України i Росiї не виправдалися. Партiйнi начальники заволодiли демократичною владою i державною власнiстю i наступила жорстока криза всього суспiльства. Виробництво скоротилося в два рази, половина народу зубожiла, соцiальнi блага рiзко зменшилися через брак грошей у бюджетi. Поширилися корупцiя i виросла злочиннiсть. Народ розчарувався у демократiї.

У 1992 роцi Микола Михайлович пiдсумував свої фiлософськi iдеї i написав статтю «Мiй свiтогляд». Її надрукували в декiлькох виданнях. Розширення та удосконалення цiєї працi продовжується дотепер: видаються книги i брошури.

У тому ж роцi закiнчилася його хiрургiя. Через два мiсяцi пiсля операцiї, вiд iнфекцiї померла хвора, i він вирiшив, що негоже в 80 рокiв оперувати серце. В Iнститут став ходити раз на тиждень.

Восени 1993 року серцевий стимулятор вiдмовив i його замiнили на новий. У груднi вiдсвяткували вісьмидесятилiття. Одержав черговий орден.

Незабаром пiсля ювiлею став помiчати, що став гiрше ходити, хоча продовжував свою звичайну гiмнастику - 1000 рухiв i 2 км. пiдтюпцем. Вiдчув наближення старостi. Тодi i вирiшив провести експеримент: збiльшив навантаження у три рази. Iдея: генетичне старiння знижує мотиви до напруг i працездатнiсть, м'язи детренуються, це ще скорочує рухливiсть i тим самим збiльшує старiння. Що б розiрвати порочне коло потрiбно змусити себе дуже багато рухатися. Що він i зробив: гiмнастика 3000 рухiв, iз яких половина - iз гантелями, плюс 5 км бiгу. За пiвроку я омолодився рокiв на десять. Знав, що є порок аортального клапану, але не придавав цьому значення, доки серце не заважало навантаженням.

При такому режимi благополуччя продовжувалося 2,5 - 3 роки, потiм з'явилася задишка i стенокардiя. Серце значно збiльшилося в розмiрах. Стало ясно, що порок серця прогресує. Бiгати вже не мiг, гантелi вiдставив, гiмнастику зменшив. Але роботу за комп'ютером продовжував у старому темпi: написав двi книги i декiлька статей.

У 1997 роцi разом iз фондом член-кореспондента НАНУ Б.М. Малиновського провели велике соцiологiчне дослiдження через українськi газети - одержали 10000 анкет. В.Б. Бiгдан i Т.I. Малашок їх опрацювали. Основнi висновки: народ бiдує, незадоволений владою, лiтнi хочуть повернути соцiалiзм, молодi - р ухати реформи далi. Такий же розкол iз приводу орiєнтацiї України - на Росiю або на Захiд. Данi опублiкували, але полемiки вони не викликали.

Взимку 1998 року стан серця ще погiршився. Ходити було важко. Проте, за комп'ютером працював, написав книгу спогадiв «Голоси часiв».

На початку травня 1998 року Анатолій Руденко з його Iнституту домовився з професором Кьорфером iз Нiмеччини, що вiн вiзьметься оперувати Амосова. Дочка i директор Iнституту Г.В. Книшов органiзували цю поїздку. Мiська адмiнiстрацiя погодилася оплатити витрати.

Пiсля цього рiшення воля до життя впала, стан погiршився i він вiдчув близькiсть смертi. Страху не вiдчував: усi справи в життi зробленi.

26-го травня Катерина, Анатолій i Микола Михайлович приїхали в невеличке мiсто Bad Oeynhausen, недалеко вiд Ганноверу - у клiнiку Reiner Korfer. Обстеження пiдтвердило рiзке звуження аортального клапану i ураження коронарних артерiй. 29 травня професор вшив Амосову бiологiчний штучний клапан i наклав два аорто-коронарних шунти. Сказав, що гарантiя клапану - п'ять рокiв. Пiсля операцiї були неприємностi, але усе закiнчилося добре.

Через три тижнi повернулися додому. Серце не турбувало, проте слабкiсть i ускладнення ще два мiсяцi утримували в квартирi. Легку гiмнастику робив iз дня повернення. Восени цiлком вiдновив свої 1000 рухiв i ходьбу. Не бiгав i гантелi в руки не брав. «Експеримент закiнчено» написав у «Висновку» до спогадiв. Книгу видали до дня народження - у груднi минуло 85 рокiв. Знову було багато поздоровлень. I навiть подарували комп'ютер.

Старiсть тим часом знову наздоганяла: хоча серце не турбувало, але ходив погано. Тому вирiшив: потрiбно продовжити експеримент. Збiльшив гiмнастику до 3000 рухiв, половину - iз гантелями. Розпочав бiгати, спочатку обережно, потiм усе бiльше, i довiв до рiвня «першого разу» - 45 хвилин.

I знову, як i вперше, старiсть вiдступила. Знову добре почав ходити. Серце зменшилося до розмiрiв 1994 року. Задишка i стенокардiя минули.

До останніх своїх днів жив активним життям: користувався увагою суспiльства, давав iнтерв'ю, писав статтi. Пiдключився до Iнтернет.

Займався наукою: удосконалював «Свiтогляд» - обмiрковував процеси самоорганiзацiї в бiологiчних i соцiальних системах, механiзми мислення, моделi суспiльства, майбутнє людства. Мотивом для роботи була цiкавiсть i трошки марнославства.

12 грудня 2002 р. на 90-му році життя помер видатний хірург і вчений, Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської і 3 Державних премій України, академік НАН і АМН України, заслужений діяч науки України, професор, доктор медичних наук Микола Михайлович Амосов. В особі Миколи Михайловича Амосова світова медицина зазнала великої втрати.

Микола Михайлович Амосов міцно ввійшов у наше життя як видатний хірург і невтомний пропагандист здорового способу життя. Менш відома інша гілка його наукової діяльності - кібернетичні дослідження, спрямовані на створення моделей організму людини, штучного інтелекту і спроби побудови моделі «оптимального суспільства».

2. Микола Амосов - основоположник бiокiбернетичних технологiй

Дослідження в цій галузі розпочав М. Амосов в Інституті кібернетики АН УРСР, де за підтримки академіка В. Глушкова 1960 року було створено відділ біологічної кібернетики.

Незабаром виходить друком книга М. Амосова «Регуляція життєвих функцій і кібернетика», що поклала початок роботам із математичного моделювання фізіологічних органів і систем з урахуванням можливостей обчислювальної техніки й теорії управління. Під керівництвом ученого проведено фундаментальні клініко-фізіологічні дослідження системи саморегуляції серця. Отримані результати цих допомогли створити кілька апаратів штучного кровообігу оригінальної конструкції, деякі з них успішно впроваджені в хірургічну практику. Узагальнюючий досвід досліджень покладено в основу монографії «Саморегуляція серця».

Виявилася життєздатною ідея створення самонавчальної діагностичної та лікувальної машини - ідея, що лягла в основу створення самостійного наукового напряму - медичної кібернетики.

Микола Амосов запропонував гіпотезу про механізми переробки інформації мозком людини. Принципово важливим було те, що об'єктом моделювання ставали не окремі структури, механізми чи функції (наприклад, пам'ять, сприйняття, навчання тощо), а мозок людини як соціальної істоти - homo sapiens. Монографія «Моделювання мислення та психіки» на кілька десятиліть стала «біблією» для дослідників, які працюють у цьому напрямі.

Реакцію наукових кіл на появу цієї монографії в цілому можна оцінити як мляво-агресивну. У дискусії щодо непорушності основних постулатів вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність, яка велася на сторінках журналу «Вопросы философии», традиційні фізіологи зазнали дуже відчутної поразки. Багато що стало «можна», зокрема, похитнулася теза про незвідність вищих функцій мозку до нижчих. З'явилися роботи, що прямо трактують психічні процеси як процеси переробки інформації. Поява монографії М. Амосова в цих умовах не викликала офіційного відторгнення його теорій, а ідеї, викладені в ній, отримали подальший розвиток у його наступних роботах («Моделювання складних систем», «Штучний розум», «Алгоритми розуму», «Природа людини»).

Комп'ютерні моделі інтелектуальної поведінки «РЕМ» і «МОД» продемонстрували принципову можливість створення нейромереж, які імітують механізми, що породжують складні психічні функції. Ці моделі створювалися як прообрази інтегральних роботів, здатних самостійно оцінювати власний стан і стан довкілля, планувати свою поведінку і приймати необхідні рішення для реалізації чи корекції плану. Це були перші серйозні спроби відобразити засобами нейромережі психологічні аспекти поведінки вищих тварин і людини.

Ознаки насування кризи нейрокібернетики стимулювали роботи, спрямовані на отримання результатів, які могли б мати практичне, прикладне значення. Для М. Амосова такі дослідження природним чином виявилися пов'язаними зі створенням макетів автономних рухомих роботів і розробкою нейромережних систем управління. Треба сказати, що на початковому етапі Микола Михайлович був категорично проти такого відволікання на «залізячки». Однак за його підтримки було розроблено і досліджувалося ціле сімейство таких роботів. У їх числі - перший автономний транспортний робот ТАІР, продемонстрований на IV Міжнародній конференції зі штучного інтелекту в Тбілісі.

Після цього було створено ще кілька роботів, на яких перевірялися різні схеми управління рухом і взаємодії із зовнішнім середовищем. Досягнуті результати дозволяли налагодити виробництво і використання робототехнічних систем із розвиненими функціональними можливостями, однак вітчизняна промисловість у той час ще не була готова до масового впровадження високих технологій.

У середині 80-х років дослідження в галузі моделювання мозку пов'язують зі створенням нейрокомп'ютерів. У широкому сенсі їх розуміли як прообрази штучного мозку - розумної системи, яка має будуватися і функціонувати аналогічно мозку людини. Реальний стан справ досить швидко змусив звузити розуміння терміна «нейрокомп'ютер» до ототожнення зі штучними нейронними мережами.

Колектив Амосова першим у СРСР розробив нейрокомп'ютер на основі ідеології ансамблевих стохастичних нейромереж. Результати цих розробок викликали інтерес у японських фірм, і незабаром разом із фірмою WACOM на новітній елементній базі було створено нейрокомп'ютер, що дозволив вирішити ряд складних завдань розпізнавання образів.

Наступні роботи були пов'язані з розробкою нейромережних інформаційних технологій. Попри прикладний характер цих робіт, колектив М. Амосова зберіг прищеплений ним глобальний підхід до проблематики штучного інтелекту, уміння бачити завдання в цілому і накопичувати досвід для наступних проривів.

Микола Михайлович виявляв великий інтерес до суспільних і економічних процесів, взаємозв'язку людини та суспільства. Бажання знайти оптимальний баланс між свободою особистості та максимальною віддачею в області суспільнокорисної праці змусили його впритул зайнятися моделюванням соціальних систем.

Якими є переваги й недоліки у капіталізму та соціалізму, що таке «ідеальне суспільство»? Знайти відповіді на запитання такого типу М. Амосов гадав шляхом створення евристичних моделей.

Цей метод полягає в тому, що створюється математична модель складної системи на підставі гіпотези про її структуру та функції. Така модель ув'язує в єдину систему силу-силенну кількісної та якісної інформації, відомої з літератури та власного досвіду.

Психіка людини - система складніша, аніж її організм. Від чого залежить неповторність особистості кожного? Яким чином можна досить точно передбачити, направити поведінку будь-якої людини? Які створити умови, щоб її особистість розвивалася найбільш повно і гармонійно?

Було побудовано першу структурно-функціональну модель узагальненої людини СОЦІОН. Численні експерименти підтвердили можливість моделювати з достатнім ступенем правдоподібності такі важкоформалізовані властивості людини, як почуття, мотиви, стан душевного комфорту. Було створено модель узагальненої особистості МАН, орієнтовану на те, щоб в автоматизованих системах управління виробництвом спробувати врахувати так званий людський фактор. Дослідження дозволили зробити кілька нетривіальних висновків. Наприклад, що за певних умов підвищення зарплати не приводить до зростання продуктивності праці.

Прагнення М. Амосова збагнути вихідну базу психічних явищ змусили його звернутися до витоків становлення особистості, до дитинства. Під керівництвом ученого було проведено дослідження дітей раннього віку для виявлення вихідних мотивів і почуттів, ще не спотворених вихованням, тобто на генетично заданому (або близькому до нього) рівні.

Спостереження за групою дітей, починаючи з віку 11-12 місяців, тривали понад чотири роки, тож дослідники могли на власні очі бачити зміни психічних проявів залежно від віку і від впливів довкілля.

Проведені дослідження (досить трудомісткі і скрупульозні), на жаль, не дозволили дати відповідь на пряме запитання - скільки відсотків людських рис закладено від природи, а скільки привнесено вихованням. Швидше за все, такої відповіді не може бути в принципі. Однак у ході досліджень склалося певне уявлення про базові психічні функції, їхній вплив на поведінку. Крім того, отримано масу цікавої інформації, корисної як для теорії становлення особистості, так і для прикладних завдань у галузі виховання.

Дослідження в галузі біологічної та медичної кібернетики, одним із засновників якої був Микола Михайлович, продовжують розвиватися в різних напрямах, а їхні результати широко використовуються не лише в практичній медицині, біології, соціології. Виключною є роль цих робіт у становленні та розвитку інформаційного суспільства, інтелектуальних інформаційних технологій, високих технологій у машинобудуванні, приладобудуванні й інших галузях.

Його колектив, який по праву називають «амосовським відділом», продовжує працювати в Міжнародному науково-навчальному центрі інформаційних технологій і систем Академії наук та Міністерства освіти й науки України, створеному шість років тому на базі одного з відділень Інституту кібернетики.

Своєрідну оцінку роботи свого відділу дав сам академік Амосов на одній з останніх зустрічей із його працівниками. Саме в цей час формувалася фонотека для проведення робіт з ідентифікації особистості по голосу. Микола Михайлович погодився записати свій голос, але від читання тексту з книги чи журналу відмовився. Замість цього він сказав: «Я сьогодні отримав величезне задоволення. Я зустрівся з моєю не те щоб явною молодістю, але, принаймні, згадав минуле, досить далеке від мого нинішнього становища старості. Я зустрівся з працівниками мого колишнього відділу біокібернетики й отримав найбільше задоволення від того, що в цьому відділі ще збереглися традиції пошуку істини. Істини, що сама по собі являє собою цілком незалежну від усіх умов цінність.

Я побачив, що ще й нині, через, напевно, уже сорок років після створення цього відділу, його працівники досі зберегли цю пристрасть. Вони не стали процвітаючими громадянами нашого суспільства, не завели персональних автомобілів, не зробили якоїсь великої кар'єри, але вони зберегли найголовніше: жагу осягнення істини. І ось це вселяє в мене велике задоволення і надію на те, що і наша країна, і наш народ ще не зовсім пропав у всіх цих перипетіях і може досягти ще багато чого».

Президія Національної академії наук заснувала премію імені Миколи Амосова, яка буде присуджуватися за видатні досягнення в галузі біокібернетики, проблем штучного інтелекту і розробки відповідних інформаційних технологій, а також в галузі теоретичної медицини, трансплантації та кардіології.

Академік Амосов до останніх днів свого життя був радником дирекції Інституту кібернетики імені Глушкова і ставився до цього дуже серйозно. Микола Михайлович у своїх судженнях і порадах завжди був ясний і небагатослівний, у ньому жила велика віра в можливості кібернетичних підходів при вирішенні різноманітних проблем, у тому числі і проблеми побудови інформаційного суспільства в нашій країні.

3. Фізкультура у житті Миколи Амосова

Микола Амосов вважав фізичну культуру невід'ємною частиною життя, що фізичні навантаження можуть збільшити тривалість життя та покращити загальний стан організму.Він поділяв навантаження на групи: перша - підвищення резервів серцево-судинної і дихальної системи, а друга - підтримання на певному ріні функцію м'язів і суглобів. Значимість їх розрізняється залежно від умов життя, роботи, віку і спрямувань людини.

ХОДЬБА. Це природне навантаження. Гарно для людей, які соромляться бігати. Дуже підходить людям похилого віку, для відновлення сил після операції або хвороби, а також хворим людям. Ще великий плюс - свіже повітря.

БІГ ПО ДОРІЖЦІ. Без сумнівів біг - «король тренувань» - працює багато м'язів, дихання не стиснуто, навантаження рівне, дозування комфортне - від бігу підтюпцем до великої швидкості. Добре привчити себе дихати носом під час бігу. Дуже важливо слідкувати за пульсом. Також важлива поступовість у збільшенні швидкості та відстаней. Важливо взуття (або кеди, або спеціальні туфлі для бігу). Одягатись варто як можна легше - холод підганятиме).

БІГ НА МІСЦІ. Гарний спосіб загального тренування, хоч і суглоби і м'язи активні недостатньо. Найпростіше правило: пульс повинен подвоюватись по частоті порівняно з покоєм. Вимоги до умов прості - щоб підлога не дрижала, свіже повітря і достатня температура, одяг по теплу, взуття за комфортом.

ГІМНАСТИКА. Розробляє суглоби, укріпляє зв'язки, м'язи. Якщо правильно підібрати комплекс рухів, то можна підтримувати рухливість суглобів у будь-якому віці. Особливо якщо поєднувати гімнастику з правильним харчуванням і водяними процедурами. Види вправ залежать від фізичного стану. Інтенсивність та темп Амосов пропонує найбільший та найшвидший, але наприкінці варто знижувати.